Ти прокинешся завтра з відчуттям небувалої втоми у понурій кімнатці за ширмою жовтих фіранок. ти долатимеш сон, як цю осінь в кінці листопада. ранок. і нічого іще не збулося. вигадуватимеш собі події і на білій стіні проступатимуть лиця людей, яких стрінеш сьогодні, щоб пізнати, а потім згубити в нерівностях штукатурки на голій кімнатній стіні. ти назвеш цих людей іменами, які роздаватимеш наспіх. ти даруватимеш їм звички, долі й дотоги. врешті й це набридне тобі.
а ще тобі набридатимуть звуки, які вміють просочуватися крізь стіни, стелі й підлоги. сусід зверху прокинеться о п'ятій і мірятиме тишу знудженими кроками затятого холостяка. він куритиме цигарку, він випускатиме кільцята диму невчасних ранкових думок. потім наповнить цілісну кімнату димом, відкрокує вікно і вдихатиме пріле листя. і тобі враз забагнеться осені - хоч би краплинку, хоч ковток нерозбавленої осені, яка зійде над цитаделлю білим духом багань, фатальним перезвоном церков і годонників. а ворони, ворони - кажуть - не сніг.
ще добуть свою осінь. ще допий свою вистиглу каву. злукав зі світом, який ти вигадав собі на розраду. стукіт трамваїв зранку нагадує пісню вокзалів. ти стоїш на станції прощань і ніхто тебе не прийшов відпровадити, бо ти просто нікуди не їдеш. це- імітація втечі. це - передбаченість повернення. ти згадуєш тих, що уже відійшли, ти викликаеш їх із пам'яті, називаючи по іменах. але - тільки ранок. і нічого іще не збулося. твоя оселя із жовтими фіранками приховуе тебе від осені.