і дійшовши до краю землі,
до крутого і свіжого зрізу,
до шарів посвітлілих, що гупають глухо об днище,
нижче не заспівати утрати
і не лежати нам нижче,
тут так близько до сутіні суті,
аж стигне у жилах вино перекисле
і метелики радості
гублять у пальцях свої розцяцьковані крила
мов ненавмисне
ти даеш нам побачити більше,
аніж ми спроможні збагнути:
що вінець твого творива - черви у плоті роздутій,
що так тісно пресуючи тіло до тіла, наступні
кілька метрів родючого грунту лишаєш для нас...