тоненька світлокоса дівчина каже тобі:
почекай
поки вщухне дощ
на старій пластівці із заїждженими доріжнаки,
що ведуть лиш в одному керунку
й інколи - навспак
і ти чекаєш,
не гладиш її золотистих врун,
не рвеш кислуватих виноградин її невмілих цілунків,
не кажеш їй:
маленька моя світлокоса,
той дощ називається час...
підступивши впритул до обличчя її,
помісаєш шпаринки, в які
западає вона щораз глибше у себе
тим часом платівка, неначе Сізіф,
перекочує кожну краплину
пустелю серця,
безвихідними вуличками рук,
глухими задвірками голосів
і враз покидає вас,
розгублених і постарілих,
посеред порожньої траси на Еммаус
і стає зовсім тихо по той бік дощу