Читати цей роздум, зовсім не обов’язково, писався він для мене, зрозуміти його тяжко. Робите Ви це виключно на свій страх, бо ризикуєте втратити здоровий глузд.

У житті я вже побачив усілякого, не скажу, що багато, але усякого. Багато із побаченого мене захопило, піднесло, вразило своєю сутністю, залишило позитивний слід по собі. Називати чи озвучувати подібні речі немає необхідності, для всіх вони різні. Можливо якось зберусь із думками і озвучу речі, що зводять мене з розуму (у позитивному плані). Але зараз мені, чомусь, захотілося розповісти про те, що виводить мене із себе, одним словом те, що мене бісить, від чого я сатанію, і що впало мені у немилість (о, як пафосно розписав).

Розмови про хороші речі, не несуть користі. Яка користь від того, що тобі у приклад приводять відмінника із червоним дипломом і кажуть: «Вчись, як він і будеш такий самий розумний, матимеш червоний диплом...». І що це дає? Мені байдуже на нього, на його диплом, на все. Є у мене один знайомий, що претендує на подібну дрібницю. Я б нікому не радив жити як він. Його життя сповнене злістю за те, що він нікому не цікавий як особистість. Він жартує, на смішні тільки для нього теми. Він замінює навчанням те задоволення, що може отримати від різнобарв’я життя. Про таких кажуть просто — задрот. Чому я привів його у приклад? Для того, щоб показати, що дивитися на життя під одним кутом — це не раціонально. Навчаючись одному ти пропускаєш повз увагу речі, що можуть бути важливіші за все. А це призводить до збільшення прірви розуміння між людьми. Породжує заздрість, злість, образи, непорозуміння, та інші продукти людини, що так легко нею виробляються.

Мені здається, що тут саме система виховання дітей батьками дає збій. Причому збій закладений поколіннями. І збій, що так і не був викоренений, а навпаки поглиблювався. Звісно, це не проблема сучасності. Її основою є бажання батьків бачити своїх дітей кращими. Рідко хто може із впевненістю сказати, що помилки його дитини несуть йому задоволення не менше ніж досягнення. Адже помилки — це досягнення ніяк не менше за досягнення, а є навіть чимось рівнозначним. Неможна зробити помилку у тому, що тобі нецікаво у чому ти не дізнаєшся чогось нового. Помилка — це таке-ж нове, таке-ж непізнане дитиною як і об’єкт її дослідження, а точніше його нова сторона, грань. 

Коротше кажучи, мені здається, що подіне перенесення ідеалів від однієї до іншої може призвести до внутрішніх травм, що потім тим чи іншим чином випливають у людини, яку соціум вважає здоровою, а подібні травми — «травмами». А звідси і тисячі проблем пов’язаних із меншовартістю людини. Із почуттям самооцінки, із, так званим, синдромом середнього віку, та інших проблем, що виникають у людини від подібних порівнянь.

Мабуть саме тому, я із таким презирством споглядаю на те повторення, спотворення ідеалів сучасної спільноти людей. Мені не подобаються наслідники, модники — манекени для одягу. Я досі не можу зрозуміти чому людина має ховати своє Я. І найбільш страшним у цьому прихованому Я є те, що ховають його із власної ініціативи, а не через почуття страху чи будь-чого іншого настільки екстремального, що може призвести до цього.

Я не розумію, людей, що бояться щось втратити. Наче щось нам справді належить. І хіба втрата — це так погано? Втративши дорогу мені річ я спробую зробити кращу. Знайти кращу. Отримати кращу. А втративши і її я, лише, знайду дорогу за якою піду далі. Втрата речей матеріальних, зазвичай, приносить врожай на духовному поприщі, звісно, це залежить від людини, та все ж. Я не з тих, хто переймається втратами, мабуть ще і тому, що нічого особливого я не досяг та нічого дійсно цінного не втратив.

Що ж такого поганого у моді? Наслідування ідеалам інших людей. Вам це подобається? А чи подобалося воно вам за інших обставин? Якби Вас виховали як особистість, а не як маріонетку із ідеалами інших людей? «Ой, у Марії така розумна донечка, чому ти у мене не така?», «А Іванко, допомагає батькам», «Людмилка ніколи так не вдягається», «Сашко їсть не розмовляючи і не бігає як дурний на всякі танці»... Хіба не так Вас виховали? Хіба не таке чує більшість дітей від своїх батьків — істот вищих, чії слова — істина. І хіба подібне не образливе, не принизливе для батьків, що породили своє чадо, але так і не дали йому достатньо розуму без порівнянь із іншими?

А діти виростають, проявляють себе, ставлять радикальні умови батькам, ображаються, дорослішають, шукають притулку у душах інших, одружуються, роблять дітей, вказують їм на ідеали інших, породжують нову хвилю. Але яке щастя мають ті, хто віддав своїй дитині себе, навчив її за її здібностями та баченням світу. Виховав, а не виростив. Так у всіх, скажете Ви. А мені байдуже, що у всіх! Людина може проявити себе тільки тоді коли колектив, що її оточує так само різношерстий як вона. Коли однакових немає. Коли копіювання досягнень одного буде сприйняте негативно, відчужено. Тільки так. А колективізм — це тваринна зграя, керувати якою може кожен, хто мало-мальськи знайомий із теорією соціальної інженерії, психологією, або має вроджений хист до цього.

Ох скільки хороших винаходів погубив страх перед більшістю, та бажання мало вирізнятися серед інших. Коли ти у зграї, всім байдужий і ти, і твій спосіб мислення. Всім байдужа твоя спідня білизна і колір твого лайна. Але коли ти один супроти стаї, виставляєш свої думки, міркуєш не так як міркують вони. Коли твої ідеали — лише твої. Коли твоя свобода залежить від тебе, а не від течії, що керує стаєю, тоді всі, всі вони (люди із зграї) дивляться на тебе як на дикуна. Як на того, хто ламає цінності і руйнує ідеали побудовані ще до них, як на виклик, як на хворого... Саме тому, подібні «досягнення» людства слід руйнувати, слід не допускати їх утворень і спонукати кожного виховати Людину в собі.

The End.

І все-ж скільки задоволення від, здавалося б, буденної справи, буденного вміння — фантазувати. Здавалося б, що у цьому такого, всі можуть! Але не всі отримують таке задоволення від процесу як я. Та і фантазії у мене незвичайні, а подібні до снів. Можуть бути добрими, світлими, яскравими, повними барв, життя, усіляких дрібниць. А можуть вести у невідомі частини Всесвіту. Створювати невідомих тварин та жахливих істот, що очікують у темряві. До жахів і проклять, від яких серце починає калатати мов навіжене.

Доволі часто я уявляю собі подорожі. Рідше щось буденне, знайоме. Немає нічого паскуднішого, для мене, ніж буденність, а тому у своїх фантазіях я роблю речі про які читав, чи можливо чув. Мені подобається логічно мислити, але це у жодному разі не притуплює моїх фантазій, а навпаки робить їх ще більш живими. Як це? Згадайте повісті Едгара По, де все на своїх місцях — фантазія створює матерію для думок, роздумів, життя, а логіка зшиває до купи, робить живим, додає достовірності.

Я починаю фантазувати із деталі, а згодом відособлююсь, переходжу на загальне. Так уявивши плід невідомого походження мені потім не складе труднощів уявити дерево, що породило його. А уявивши дерево я уявлю оточуючу його місцевість, а за нею потягнеться фауна і так далі.

Фантазії у мене кольорові, кольори дуже якісні, свіжі, живі. Час у моїх фантазіях рідко займає чільне місце, зазвичай він або розтягується як гарячий сир, або взагалі відсутній і змінюється виключно механічно, а не плавно і рівномірно (як того хотілося б)

А щоночі мене досить довго може діймати безсоння саме тому, що я постійно про щось фантазую чи мислю над якоюсь загадкою. Причому її я придумую не вагаючись, швидко і таку, що над рішенням якої варто певний час міркувати. Тому засинати мені трохи тяжко, іноді.

Такий він, Світ моїх Фантазій. Світ у якому я стаю Я. І відпадає потреба ховатися від будь-кого, хоча небезпек там і не бракує.

Поясніть, хто-небудь чому жінки завжди пищать і кричать? Я розумію емоції пруть через кхм... Але дійсно, ну навіщо ж постійно кричати: «Вааааааа-а-а-а-а-а-а-а»; «А-а-а-а-а-а-а-а-а»; «Ля-я-я-я-я-а-а-а-а-а» чи щось подібне?

в яку все таки сторону ми рухаємося? Ми — люди. Якщо точкою відліку вважати «добро».

Що може бути романтичніше вечері при свічках? Та і взагалі, що може бути романтичніше за свічки? Скільки років, скільки поколінь виросло на цьому теплому вогнику. Для когось вона була вогником надії, а для когось освітлювала шлях до коханої (коханого), хтось прочитав свою улюблену книжку її світлі. А для когось це було останнє тепло. А скільки ритуалів пов’язано із її світлом? Яка б не була релігія, а для свічок — цих тендітних ліхтариків, що плачуть віддаючи нам світло — знайдеться місце. Вони чарівні. А, що може бути чарівніше за свічки з медових сот? Ох, як же вони пахнуть... Раніше, до появи лампочок, та газових світильників, вони освітлювали все. А потім їх витіснили дешеві у виробництві та яскравіші лампочки електронакалювання. Зараз свічки зайняли свою нішу. Вона і досі — містична, чарівна, природна... Ми любимо їх за тепло, запах, парафін, світло і звісно вогник, що не знає покою і шмигає із сторони в сторону. Гіпнотична сила вогню.

Але люди, не можуть зупинити віяння «прогресу» і пхають «прогресивні» ідеї всюди. Так і тут. Відома всім нам компанія Philips випустила новий продукт Imageo свічки на світлодіодах. Вони являють собою «стакани» в яких блимає «вогонь». Світити це чудо може упродовж 10 годин без підзарядки. А коштувати в районі 50$ за штуку. Ось такі от замінники.

Не знаю, як ви, а я знайшов для них тільки кілька застосувань, серед них: прикрашати вулиці, об’єкти в містах на свята, та використовувати як нічник для дітей, дівчат чи кому він ще сподобається.

Сьогодні День Народження мого племінника, шість років — це вже достатній вік для повного пізнання світу. Наприклад мій батько з 4 почав пасти корови. Я на жаль не пригадую, що робив я, але знаю, що з комп’ютером я вперше познайомився перед першим класом. Тобто років у 5, можливо 6. Звісно про техніку я нічого тоді не знав, та і комп’ютери тоді робили не те, що не для дітей, а навіть не всі дорослі могли у них розібратися. Тож, першим комп’ютером який мені довелося ламати був — 286 з сопроцесором. Тоді це була дуже дорога машина, її встановили в інституті біохімії, де працював мій батько і вона слідкувала за хроматографом. У дитинстві я багато гуляв по-вулиці, катався на гойдалках, копався у піску, зізнавався дівчаткам в коханні, показував пісюна, цікавився анатомією і біологією... Тобто — нормально ріс і пізнавав світ.

Не буду казати, що мій племінник робить це якось гірше чи краще, але він за комп’ютером і телевізором проводить у рази більше часу ніж я міг, на той час навіть мріяти. Пам’ятаю як мене вдарив струмом трансформатор для телевізору, не дуже приємно було. Та і дивитися тоді не було, особливо чого.

Зараз відігнати його від каналів з тупими, навіть, вибірково тупими і безглуздими мультфільмами, придуркуватими ренджерами, та переповнених дибілізмом шоу майже не реально. Мене батько водив до лісу, ми гуляли, розмовляли, грали, каталися на санчатах та лижах. Так, щось я захопився, переходжу до роботів...

Тож батько малого — мій брат, вирішив подарувати подарунок, що надовго запам’ятається малому, та і йому звісно. Купив маленького гуманоїдоподібного робота.


Робот хороший всім і маленький і прикольний, вміє ходити, битися, позувати, зображати звірів, брати в руки предмети, реагувати на команди голосом, та має ще безліч цікавих функцій. Але от тільки малому він не сподобався. Малий хотів побачити як робот ходить, а інше його не хвилювало. Звісно у майбутньому його це зацікавить, але зараз навряд.



От я і запитую себе чи варто дарувати дітям настільки модернові і сучасні іграшки? Чи можливо приказка: «Бідне дитинство, дерев’яні іграшки» зовсім не права? Як було б добре дитині розвивати свої природні здібності без впливу комп’ютера, телевізора та інших сучасних розважальних систем. Чи не краще розвивати дитячу нестримну уяву підкидаючи їй складні задачі на кшталт: «Як зробити іграшку з кабачка?». Я подібні розв’язував і ніколи не відчував браку іграшок. Коли їх не було я мріяв, уявляв себе шофером боліду, лікарем, астронавтом... А у дит. садку я рахував...

Без навантаження наш мозок, подібно м’язу, атрофується. Стає м’яким і нездатним швидко мислити у критичних ситуаціях. Оскільки, дитинство чарівна пора, то навіщо її витрачати на «розваги» які будуть потім переслідувати тебе до самої смерті? Чи не краще віддатися тим невидимим для дорослих світам, і пізнати те, чого ВЖЕ позбулися покоління сучасних дітей.



Шкода, що батьки бажаючи дати дитині те, що не мали самі часто забувають про те, що: «не всі йогурти однаково корисні» і деякі знання краще залишити на потім.

Нафіг роботів...

Цікава закономірність — доки у тебе в руках молоток ти і подумати не можеш над тим, що його можна використовувати в інших цілях, але як тільки береш точний інструмент, вивчаєш його, вчишся працювати з ним, керувати ним, отримувати той результат якого так очікуєш тоді і молоток стає «точним інструментом».

Так і з фотоапаратами мильниця (та що була у мене в свій час) була справжнім молотком. Вивчати, що таке діафрагма, витримка, фокусна відстань, температура кольору, поправки, зернистість з нею було тяжко. Точніше просто не потрібно. Як пояснити дурню, що робити якщо сам не знаєш чого ти хочеш? Тяжко.

Але коли тобі попадає в руки техніка яка так і просить: «Вивчи мене, пізнай мене, поглянь мені у душу і я тобі відплачу», а ти виконуєш – вивчаєш, пізнаєш, вивчаєш, спостерігаєш то і результат отриманий в роботі точного інструмента на голову вище будь-якого «молотка».

Саме цікаве настає тоді, коли навчившись працювати з точними інструментами знову береш у руки молоток. Але цього разу ти знаєш чого ти від нього нього хочеш. Ти можеш керувати ним. Можеш отримувати результат докорінно інший, кращий, якісніший.

Так і з усім. Мозок треба постійно тримати в роботі: думати, мріяти, уявляти, говорити з собою, порівнювати вивчати, шукати, відповідати, дізнаватися, віддавати знання щоб він не заснув. Бо як тільки це станеться — «точні інструменти» стануть «молотками». Не робіть себе «молотком», думайте.

Гарний, новий, полірований молоток все рівно молоток