робити тут нічого, та і набрид мені щось цей ліру... буду передвигатися на ЖуЖу... Мо там хто коментувати буде ггг)))

http://palanteer.livejournal.com/

Фап-фап-фап

Потрапив мені у рученяна новий альбомчик Сіренії. У нас із ним багато чого спільного. Наприклад те, що я мешкаю на 13 поверсі. Люблю число 13, і гарних дівчат, хоча саме ця мені не подобаєтсься, є в її зовнішнішністі східні нотки... Та, щось я від теми відійшом. Так от, потрапив мені не просто альбомчик, а із бонусним матеріалом, що включає ще 3 пісні. 1 ремікс і 2 інстументала, ітаго = 12 треків.

 Sirenia - [The 13th Floor #01] The Path To Decay
 Sirenia - [The 13th Floor #02] Lost In Life
 Sirenia - [The 13th Floor #03] The Mind Maelstrom
 Sirenia - [The 13th Floor #04] The Seventh Summer
 Sirenia - [The 13th Floor #05] Beyond Life's Scenery
 Sirenia - [The 13th Floor #06] The Lucid Door
 Sirenia - [The 13th Floor #07] Led Astray
 Sirenia - [The 13th Floor #08] Winterborn 77
 Sirenia - [The 13th Floor #09] Sirens Of The Seven Seas
 Sirenia - [The 13th Floor #10] The Path To Decay (Radio Mix)
 Sirenia - [The 13th Floor #11] The Mind Maelstrom (Instrumental)
 Sirenia - [The 13th Floor #12] Winterborn 77 (Instrumental)

Дуже мене порадувало кілька треків (ті, що виділені) і то, більше через приємний приспів ніж через пісню. Как-би, так, Сіренія вже не та. Ну а, що ви хотіли? Її ж покинула вокалістка, а нова звіно дасть певні зміни. Само-собою лишилися хори, гітарки, барабани ітд, але щось пропало. Коротше кажучи я собі слухаю і радію.

Сиджу, п’ю каву, їм шоклетбуретброд і срати хотів на кризу... :] Ось вона сила позитивного мислення!

хотів написати кілька слів, а вийшов твір-роздум... Буває, що поробиш. Але все-ж.

клац...

Читати цей роздум, зовсім не обов’язково, писався він для мене, зрозуміти його тяжко. Робите Ви це виключно на свій страх, бо ризикуєте втратити здоровий глузд.

У житті я вже побачив усілякого, не скажу, що багато, але усякого. Багато із побаченого мене захопило, піднесло, вразило своєю сутністю, залишило позитивний слід по собі. Називати чи озвучувати подібні речі немає необхідності, для всіх вони різні. Можливо якось зберусь із думками і озвучу речі, що зводять мене з розуму (у позитивному плані). Але зараз мені, чомусь, захотілося розповісти про те, що виводить мене із себе, одним словом те, що мене бісить, від чого я сатанію, і що впало мені у немилість (о, як пафосно розписав).

Розмови про хороші речі, не несуть користі. Яка користь від того, що тобі у приклад приводять відмінника із червоним дипломом і кажуть: «Вчись, як він і будеш такий самий розумний, матимеш червоний диплом...». І що це дає? Мені байдуже на нього, на його диплом, на все. Є у мене один знайомий, що претендує на подібну дрібницю. Я б нікому не радив жити як він. Його життя сповнене злістю за те, що він нікому не цікавий як особистість. Він жартує, на смішні тільки для нього теми. Він замінює навчанням те задоволення, що може отримати від різнобарв’я життя. Про таких кажуть просто — задрот. Чому я привів його у приклад? Для того, щоб показати, що дивитися на життя під одним кутом — це не раціонально. Навчаючись одному ти пропускаєш повз увагу речі, що можуть бути важливіші за все. А це призводить до збільшення прірви розуміння між людьми. Породжує заздрість, злість, образи, непорозуміння, та інші продукти людини, що так легко нею виробляються.

Мені здається, що тут саме система виховання дітей батьками дає збій. Причому збій закладений поколіннями. І збій, що так і не був викоренений, а навпаки поглиблювався. Звісно, це не проблема сучасності. Її основою є бажання батьків бачити своїх дітей кращими. Рідко хто може із впевненістю сказати, що помилки його дитини несуть йому задоволення не менше ніж досягнення. Адже помилки — це досягнення ніяк не менше за досягнення, а є навіть чимось рівнозначним. Неможна зробити помилку у тому, що тобі нецікаво у чому ти не дізнаєшся чогось нового. Помилка — це таке-ж нове, таке-ж непізнане дитиною як і об’єкт її дослідження, а точніше його нова сторона, грань. 

Коротше кажучи, мені здається, що подіне перенесення ідеалів від однієї до іншої може призвести до внутрішніх травм, що потім тим чи іншим чином випливають у людини, яку соціум вважає здоровою, а подібні травми — «травмами». А звідси і тисячі проблем пов’язаних із меншовартістю людини. Із почуттям самооцінки, із, так званим, синдромом середнього віку, та інших проблем, що виникають у людини від подібних порівнянь.

Мабуть саме тому, я із таким презирством споглядаю на те повторення, спотворення ідеалів сучасної спільноти людей. Мені не подобаються наслідники, модники — манекени для одягу. Я досі не можу зрозуміти чому людина має ховати своє Я. І найбільш страшним у цьому прихованому Я є те, що ховають його із власної ініціативи, а не через почуття страху чи будь-чого іншого настільки екстремального, що може призвести до цього.

Я не розумію, людей, що бояться щось втратити. Наче щось нам справді належить. І хіба втрата — це так погано? Втративши дорогу мені річ я спробую зробити кращу. Знайти кращу. Отримати кращу. А втративши і її я, лише, знайду дорогу за якою піду далі. Втрата речей матеріальних, зазвичай, приносить врожай на духовному поприщі, звісно, це залежить від людини, та все ж. Я не з тих, хто переймається втратами, мабуть ще і тому, що нічого особливого я не досяг та нічого дійсно цінного не втратив.

Що ж такого поганого у моді? Наслідування ідеалам інших людей. Вам це подобається? А чи подобалося воно вам за інших обставин? Якби Вас виховали як особистість, а не як маріонетку із ідеалами інших людей? «Ой, у Марії така розумна донечка, чому ти у мене не така?», «А Іванко, допомагає батькам», «Людмилка ніколи так не вдягається», «Сашко їсть не розмовляючи і не бігає як дурний на всякі танці»... Хіба не так Вас виховали? Хіба не таке чує більшість дітей від своїх батьків — істот вищих, чії слова — істина. І хіба подібне не образливе, не принизливе для батьків, що породили своє чадо, але так і не дали йому достатньо розуму без порівнянь із іншими?

А діти виростають, проявляють себе, ставлять радикальні умови батькам, ображаються, дорослішають, шукають притулку у душах інших, одружуються, роблять дітей, вказують їм на ідеали інших, породжують нову хвилю. Але яке щастя мають ті, хто віддав своїй дитині себе, навчив її за її здібностями та баченням світу. Виховав, а не виростив. Так у всіх, скажете Ви. А мені байдуже, що у всіх! Людина може проявити себе тільки тоді коли колектив, що її оточує так само різношерстий як вона. Коли однакових немає. Коли копіювання досягнень одного буде сприйняте негативно, відчужено. Тільки так. А колективізм — це тваринна зграя, керувати якою може кожен, хто мало-мальськи знайомий із теорією соціальної інженерії, психологією, або має вроджений хист до цього.

Ох скільки хороших винаходів погубив страх перед більшістю, та бажання мало вирізнятися серед інших. Коли ти у зграї, всім байдужий і ти, і твій спосіб мислення. Всім байдужа твоя спідня білизна і колір твого лайна. Але коли ти один супроти стаї, виставляєш свої думки, міркуєш не так як міркують вони. Коли твої ідеали — лише твої. Коли твоя свобода залежить від тебе, а не від течії, що керує стаєю, тоді всі, всі вони (люди із зграї) дивляться на тебе як на дикуна. Як на того, хто ламає цінності і руйнує ідеали побудовані ще до них, як на виклик, як на хворого... Саме тому, подібні «досягнення» людства слід руйнувати, слід не допускати їх утворень і спонукати кожного виховати Людину в собі.

The End.

Уявіть: метро, ранок, час-пік у великому місті. Всі кудись йдуть – поспішають на роботу, додому, в лікарню, до мами... І серед всього цього людскього гомону, серед всього цього натовпу спершись до стіни грає скрипач.

Довколо ходять чоловіки, жінки із дітьми, жінки у ділових костюмах, літні люди, та молодь. Діти оглядаються на музику, але матусі тягнуть їх за собою у відкриту пащеку метро.

Вибір слід зробити Вам, зупинились би Ви послухати артиста, чи пішли далі, за умови, що і Вам треба кудись (але звісно Вам простять запізнення)?

^{"Warcrime" (Theatre Underground, London)}

І все-ж скільки задоволення від, здавалося б, буденної справи, буденного вміння — фантазувати. Здавалося б, що у цьому такого, всі можуть! Але не всі отримують таке задоволення від процесу як я. Та і фантазії у мене незвичайні, а подібні до снів. Можуть бути добрими, світлими, яскравими, повними барв, життя, усіляких дрібниць. А можуть вести у невідомі частини Всесвіту. Створювати невідомих тварин та жахливих істот, що очікують у темряві. До жахів і проклять, від яких серце починає калатати мов навіжене.

Доволі часто я уявляю собі подорожі. Рідше щось буденне, знайоме. Немає нічого паскуднішого, для мене, ніж буденність, а тому у своїх фантазіях я роблю речі про які читав, чи можливо чув. Мені подобається логічно мислити, але це у жодному разі не притуплює моїх фантазій, а навпаки робить їх ще більш живими. Як це? Згадайте повісті Едгара По, де все на своїх місцях — фантазія створює матерію для думок, роздумів, життя, а логіка зшиває до купи, робить живим, додає достовірності.

Я починаю фантазувати із деталі, а згодом відособлююсь, переходжу на загальне. Так уявивши плід невідомого походження мені потім не складе труднощів уявити дерево, що породило його. А уявивши дерево я уявлю оточуючу його місцевість, а за нею потягнеться фауна і так далі.

Фантазії у мене кольорові, кольори дуже якісні, свіжі, живі. Час у моїх фантазіях рідко займає чільне місце, зазвичай він або розтягується як гарячий сир, або взагалі відсутній і змінюється виключно механічно, а не плавно і рівномірно (як того хотілося б)

А щоночі мене досить довго може діймати безсоння саме тому, що я постійно про щось фантазую чи мислю над якоюсь загадкою. Причому її я придумую не вагаючись, швидко і таку, що над рішенням якої варто певний час міркувати. Тому засинати мені трохи тяжко, іноді.

Такий він, Світ моїх Фантазій. Світ у якому я стаю Я. І відпадає потреба ховатися від будь-кого, хоча небезпек там і не бракує.

От живу я.
Живу в цілому нормально, трохи опосередковано від всіх, але не жалкую ні про що. Трохи страждаю соціопатією, інтернет залежністю, та іншими, не такими і специфічними як на наш вік, проблемами. У будь-якому випадку «Ми ковалі нашого щастя...», та і жаліти про щось надто пізно, чи ще надто рано.

Саме цікаве те, що я живу ось вже 23 рік. А, навіть, мети перед собою не поставив. Ходжу від одного зайняття до іншого — побиваюсь — шукаю щастя. А де вого? 

Живу 23 роки, а сміливості досі не набрався. Все аналізую, порівнюю, проводжу досліди, а на якісь кроки, що давно зробили всі сміливості так і не вистачає.

Мабуть саме через те, що я боюсь відкритися всім я не можу здвинутися із тієї точки у яку потрапив, чи точніше поставив себе у неї сам.

Саме цікаве це те, що я навіть сам толком не можу відповісти на це запитання: «Який-же я в біса?», що у мені цікавого, а що ні. Що свого, а що запозиченого?

Ось таке, тому-то мені і цікаво, що думають про мене інші. Якщо ви читаєте цей запис, якщо ви знаєте мене — напишіть комент про мене. Який я для вас. Що хорошого, а що поганого. Що видно, що моє, а що запозичене? Якщо я мудак, так і пишіть: «Чувак, та ти мудак». Але я хочу правди. Якщо я звісно заслуговую на неї.

Мего флешко для релакса мозку

От мені цікаво, хто як розважається коли йому стає нудно?
Я починаю обробляти фотографії, вмикаю Korpiklaani, книжки вдома почав читати рідше, але у метро завжди щось читаю.

А ви, що робите щоб розважити себе?