Один бідний чоловік, щоб вгамувати голод, вкрав у магазині буханець хліба. За цей злочин його присудили до смерті через повішання. Перед виконанням присуду, його спитали, що він хотів би сказати в своєму останньому слові. Злодій звернувся до короля:
—Хочу, ваша величносте, перед смертю посадити в землю насіння яблука, з якого за одну ніч виросте дерево і дасть плід. Це таємниця, яку мені передав батько перед своєю смертю. Думаю, було б великою втратою, як би ця таємниця пропала разом зі мною.
Коли злодій викопав ямку то сказав:
—Це зерно може посадити тільки людина. яка в своєму житті ніколи нічого не вкрала, і не присвоїла собі нічого чужого. Очевидно, що я, який вкрав буханець хліба, не можу цього зробити.
Король звелів посадити зерно своєму прем’єр міністрові. Але той категорично відмовився кажучи:
—Ваша королівська милосте. коли я був ще молодим, то пригадую, присвоїв собі одну невелику річ. Тож, звісно, я не можу посадити зернятко.
Коли було запропоновано посадити зерно скарбникові, то він сазав королю, що ще будучи молодим ошукав когось на певну суму. Коли ж прийшла черга до самого короля,він пригадав, що потайки взяв у батька один цінний перстень.
Тоді злодій сказав:
—Ви всі є достойні і шляхетні особи. Вам нічого не бракує. але ви як бачите, не можете посадити зернятко. А я, який з голоду вкрав буханець хліба маю за це бути повішений?
Король високо оцінив мудрість злочинця, скасував свій вирок і відпустив його на волю.