В колонках играет - Мирослав Скорик "Мелодія"
Настроение сейчас - ностальгічне

От і прийшов листопад. Падолист...
Я завше любила цей місяць. Та не за нього самого. Листопад, скільки я себе пам"ятаю, завжди був переважно дощово-сірий, вологий та безрадісний. А часом навіть й сніговий. Ні, радше за ту мелодію, яку він несе у своїй назві - Листопад... Падолист...



Люблю його й тому, що в цьому місяці народилася героїня з моєї улюбленої повісті Кобилянської "Царівна" - Наталка. Цей твір дуже знаковий для мене. Хто би хотів мене пізнати глибше, зважаючи на те, як я росла, то мав би взяти це до уваги. Вплив його, як і "Консуело" Ж.Занд переоцінити важко.
Чомусь зараз згадалося, як Наталка писала, що від гарної музики у неї на очі навертаються сльози. Скільки тоді подібного я знайшла між нею та собою! Зачитувалася і не могла відірватися, бо у реальному світі не знаходила нічого схожого, нічого близького мені.
Для мене падолист-листопад - і сум, і мої роздуми, і невільна, та така плекана самотність, і мрії про майбутню любов, бажання тепла та стійкість. Я не жалкую за тим минулим, ні, але я поважаю себе такою, яка я була у старших класах. Сама собі дивуюся, яка я була. Просто, мабуть, так мало бути.

А ще для мене падолист - це мелодія Скорика, що звучала у кіносеріалі "Царівна". Впевнена, що ви її чули.
Невимовно гарно, правда?




І ще щось... Люблю листопад-падолист, бо він немов саме серце осені. Тепер навіть більше ніж раніше люблю.

В колонках играет - Александр Деспла
Настроение сейчас - і радість, і печайль, й задума...

Нещодавно я писала, що мені хотілося б згорнутися клубочком і завмерти. Спинитись. Берегти тепло. Не розкидатися думками. Прислухатись до себе і до осені.

І от мені здається, що так воно і є. Усе немов бачу зі сторони. Ось я, мій дім, моя сім"я... Але мої думки і почуття немов захололи, спинилися. Немов я вся десь не тут. Раз за разом дивлюсь у вікно, як тріпочуться гіляки. Раз за разом прислухаюся до шепоту вітру. Насолоджуюся краплями холодного дощу, що вистукує свою мелодію по шибках та підвіконнях. І тішуся. Радію цій завмерлості. Радію нерухомості. Радію цій печалі, що накочується на мене хвилями. Вона та сама, світла і легка, як і колись, у юності. Така жадана. Така приємна. Така рідна... А я думала, що з часом це минається. Що доросле життя перекреслює дитячі мрії й уподобання. Я думала, що буденність знищить мою любов посумувати та побути наодинці. Я вже вирішила, що життя в його різноманітті розбило мою кришталеву любов до осені...

Та я помилялася... Як я помилялася!..

Ось вона, Осінь. МОЯ Осінь. Ще тиха, майже безбарвна і безкровна, лише сумна та готова розплакатися набряклими хмарами, а я все одно її люблю, я радію їй. Я відчуваю себе ВДОМА у цю пору...Відчуваю себе СОБОЮ...

І чому так багато людей не любить осінь? Чому скаржаться, жаліються, намагаються будь-якими засобами покращити собі настрій, якось втекти?...

Для чого тікати? Можна просто жити в цей час. Набубнявіти сумом і печаллю, помовчати, побути наодинці з собою. Просто спинитися, завмерти, а потім... а потім знову буде легко і цікаво, і охоче.

Принаймні так у мене. Я - Осіння ))) Нічого не змінилося. І не зміниться навіть через десятки років.

Осінь - моя пора. Мій світ. Мій час. І я цим щаслива.

В колонках играет - Мика Ньютон "Теплая река"
Настроение сейчас - легке

Чомусь захотілося посумувати. У березні також бувають пронизливо сумні дні.

Навіть ті тьмяні кольори, що їх можна побачити зараз - десь жмут зеленої трави, десь клапоть блакиті, десь яскравий паркан - здаються зайвими. Хочеться замінити їх чорно-білими відтінками чи сепією.

Вікна вмиваються дощем. Через вологе скло весь світ здається розмитим, нечітким, нереальним...

Болить голова. Аж до нудоти. Хочеться просто лягти і провалитися у теплу дрімоту й сонне забуття.

Та тим не менше мені це подобається. Ця приємна сірість, сум і дощ.

От тільки з головою щось треба зробити. Іду за анальгіном.

В колонках играет - "Дорогою вічності" В обіймах дощу
Настроение сейчас - сумовите

З журбою радість обнялась...
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,
І з дивним ранком ніч злилась
І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня...
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я...



Напевно цими словами Олеся найкраще передати мій теперішній настрій.
Радісно й сумно водночас. Дивно так...
А за вікном плаче осінь...

В колонках играет - "Run for a Fall" Epica
Настроение сейчас - легкое и немного грустное

Ось і прийшла нарешті моя улюблена пора :)
Так вільно дихається під блактно-прозорим небом, яке немовби тремтить в унісон сумовитій мелодії. Сонце вже не так гріє. Щодня все довкола більше і більше затоплює жовтий колір. Трава тьмяніє, а її вкриває опале листя.
Мені так радісно на душі ,легко, ніби я нарешті вирвалася з нестерпного полону на свободу. Кожною клітинкою відчуваю, що ось воно, моє...
А ночі такі загадкові... Зірки, далекі крапочки, ніби зіщулились на небі від свіжості, а небесне полотно потемніло. Але таїна від цього не зникла...

Переглядала свої вірші. Мені в око впали два, про осінь.
Тепер я так не напишу... Навіть так :)

Духм’яна квітка осені, духм’яна
Сторінка пам’яті, напоєна стражданням,
Яке водночас тихе й полум’яне,
По вінця втоплене у чаші із коханням.

На крилах безміру злітає небо вгору,
І за собою кличе, за собою.
Душа б полинула, та серце вже не моє.
Давно гніздечко звило в грудях твоїх.
18\10\2002


Осінь одягає
Золоте намисто...
Мої крила – вітер.
Моє пір’я – листя.
Полечу далеко,
Через Україну,
І тобі розкажу,
Як в душі радію,
Що скінчилось літо,
Падають каштани,
Що сивіють роси
На пожовклих травах.
Що гойдає віти
Вже не літній легінь,
А осінній вітер
Дме без попереджень.
Що у сонний ранок
В парку посидіти б,
Усміхнутись сонцю,
З ним погомоніти.
Ех! Люблю я Осінь!
Як же не любити?!
Мати б тільки крила –
Знятись й полетіти...
21\09\1999