(и еще 535 записям на сайте сопоставлена такая метка)
Другие метки пользователя ↓
боль весна воспоминания время вязаное белье грусть день рождения дети детство дом жизнь замки здоровье зима календарь киев коты красота любовь макс фрай музыка настроение небо новый год ночь осінь осень отдых природа прогулка радость рецепт рецепты рисунок рукоделие семья симпатия скрапбукинг сон сум счастье танец живота творчість творчество тест усталость фильм фитнес цветы яруся
Мій останній воїн |
Дневник |
Ось і останній мій воїн складає зброю. Він ще стоїть, міцно впираючись у вкриту осінньою сірістю землю. Він ще дивиться небу в обличчя, намагаючись знайти там підбадьорливий промінчик, та воно вкрите паволокою важких хмар. Здається, що небо спить. А чи також втомилося боротися з безжальною невідворотністю зими. У повітрі час від часу чується байдуже вороняче каркання.
А мій воїн стоїть, і його лати, що колись на сонці виблискували золотом, тепер повільно спадають додолу. Немов на футуристичній картині вони облітають маленькими клаптиками, повільно кружляють, перш ніж назавше забути про життя. Вітер, здається, заповзявся доконати його. У перервах між легкими подувами він шарпає мого воїна, смикає його руки, пригинає зброю до землю, забирає останні сили. А в того очі ще світяться відданістю, він ще намагається боронити мене від світу, але в його латах все більше й більше дірок. Земля навколо нього вся всіяна жовтими бляклими клаптями, а просвіти в його броні щораз більші й більші. Уже видно й небо крізь ті дзюри...
А я сиджу й дивлюся у вікно, і вже нічого не затуляє мене від того світу і зими. Ніщо, крім облетілої вишні, що так довго трималася у шатах, а теперь ось за день все скинула, немовби її здолала невідома хвороба...
И на русском
Вот и последний мой воин складывает оружие. Он еще стоит, твердо упираясь в покрытую осенней серостью землю. Он еще смотрит в лицо неба, стараясь найти там подбадривающий лучик, но оно покрыто паволокой тяжелых туч. Кажется, что небо спит. Или тоже устало бороться с безжалостной неотвратимостью зимы. В воздухе время от времени слышится безразличное воронье карканье.
А мой воин стоит, и его латы, который когда-то блестели золотом на солнце, теперь медленно опадают вниз. Словно на футуристической картине они облетают меленькими клаптиками, медленно кружась, прежде чем навсегда забыть о жизни. Ветер, кажется, решил его доконать. В перерывах между легкими дуновениями он треплет моего воина, дергает его за руки, пригибает оружие к земле, забирает последние силы. А у него глаза еще светятся преданностью, он еще старается оборонять меня от мира, но в его латах все больше и больше дырок. Земля вокруг него вся усеяна желтыми блеклыми клаптями и просветы в его броне все больше и больше. Уже и небо видно сквозь те дыры…
А я сижу и смотрю в окно, и уже ничто не закрывает меня от мира и зимы. Ничто, кроме облетевшей вишни, которая так долго держалась в своем убранстве, а теперь вот за день все скинула, словно ее одолела неизвестная хворь…
Метки: осінь небо дерево |
Мій падолист |
Дневник |
Метки: самотність сум осінь минуле царівна падолист кобилянська |
Моя люба Осінь... |
Дневник |
Нещодавно я писала, що мені хотілося б згорнутися клубочком і завмерти. Спинитись. Берегти тепло. Не розкидатися думками. Прислухатись до себе і до осені.
І от мені здається, що так воно і є. Усе немов бачу зі сторони. Ось я, мій дім, моя сім"я... Але мої думки і почуття немов захололи, спинилися. Немов я вся десь не тут. Раз за разом дивлюсь у вікно, як тріпочуться гіляки. Раз за разом прислухаюся до шепоту вітру. Насолоджуюся краплями холодного дощу, що вистукує свою мелодію по шибках та підвіконнях. І тішуся. Радію цій завмерлості. Радію нерухомості. Радію цій печалі, що накочується на мене хвилями. Вона та сама, світла і легка, як і колись, у юності. Така жадана. Така приємна. Така рідна... А я думала, що з часом це минається. Що доросле життя перекреслює дитячі мрії й уподобання. Я думала, що буденність знищить мою любов посумувати та побути наодинці. Я вже вирішила, що життя в його різноманітті розбило мою кришталеву любов до осені...
Та я помилялася... Як я помилялася!..
Ось вона, Осінь. МОЯ Осінь. Ще тиха, майже безбарвна і безкровна, лише сумна та готова розплакатися набряклими хмарами, а я все одно її люблю, я радію їй. Я відчуваю себе ВДОМА у цю пору...Відчуваю себе СОБОЮ...
І чому так багато людей не любить осінь? Чому скаржаться, жаліються, намагаються будь-якими засобами покращити собі настрій, якось втекти?...
Для чого тікати? Можна просто жити в цей час. Набубнявіти сумом і печаллю, помовчати, побути наодинці з собою. Просто спинитися, завмерти, а потім... а потім знову буде легко і цікаво, і охоче.
Принаймні так у мене. Я - Осіння ))) Нічого не змінилося. І не зміниться навіть через десятки років.
Осінь - моя пора. Мій світ. Мій час. І я цим щаслива.
Метки: осінь сум спокій радість |
Скалки осені |
Дневник |
Метки: малюнок осінь скалки |
Осінні поезії |
Дневник |
Метки: ліна костенко осінь вірші |
Туманний вечір |
Дневник |
Метки: осінь вечір туман тиша мої вірші |
Осінь... |
Дневник |
Метки: небо сум радість осінь пам'ять каштани вітер |
Без заголовка |
Дневник |
Метки: осінь |
Страницы: | [1] |