Настроение сейчас - замечательное

У меня в друзьях есть удивительная девушка, которая пишет замечательные стихи. Я всегда с удовольствием заглядываю в ее дневничек.

Это Нимфа_Леса )))

А я попробовала нарисовать то, что мне представилось при прочтении ее стихотворения "Ваза"

Разбилась ваза хрупкого стекла,

Что много лет стояла на камине.

Хозяйка слез не много пролила,

Осколки сметены, мол не было в помине.

Хранила эта ваза много бед,

Хранила по щепоткам чудо, счастье.

Но в одночасье краткий миг, полет

Прервали ее жизнь, ее участье.

Она разбилась...Кто был виноват?

Уж не упомнить, кажется что кошка...

А может быть один недобрый взгляд,

Что кто-то бросил с улицы в окошко.

Не в этом суть, чтобы искать ответ

Про то, кто в смерти вазы той повинен.

А в том, чтобы вам показать, что нет

Печалям, скорбям места там отныне.

 Разбилась ваза хрупкого стекла,

Что много лет стояла на камине.

Пусть пустоватой жизнь ее была,

Но в ваших душах скорбь хранится ныне.

Иногда бывает, слушаешь музыку, она как фон идет, но время от времени какая-то песня просто врезается в твое сознание. И ты уже не просто слушаешь, ты видишь эту мелодию, видишь порожденные звуки, преобразованные в образы, перед глазами словно кинолента...

Так и я слушала вчера Розенбаума. А Нимфа_Леса сказала, что ее любимая песня - "Вальс-бостон".

Не знаю, какие тут причинно-следственные связи, но мне почему-то захотелось нарисовать именно эту песню )))

На ковре из желтых листьев
В платьице простом
Из подаренного ветром крепдешина
Танцевала в подворотне
Осень вальс-бостон
Отлетал теплый день
И хрипло пел саксофон
И со всей округи люди приходили к нам
И со всех окрестных крыш
Слетались птицы
Танцовщице золотой похлопать крыльями
Как давно как давно
Звучала музыка та
Как часто вижу я сон
Тот удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон
Там листья падают вниз
Пластинки крутится диск
Не уходи побудь со мной
Ты мой каприз
Как часто вижу я сон
Тот удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон
Опьянев от наслажденья о годах забыв
Старый дом давно влюбленный в свою юность
Всеми стенами качаясь окна растворил
И всем тем кто в нем был
Он это чудо дарил
А когда затихли звуки в сумраке ночном
Все имеет свой конец свое начало
Загрустив всплакнула осень маленьким дождем
Ах как жаль этот вальс
Как хорошо было в нем
Как часто вижу я сон
Тот удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон
Там листья падают вниз
Пластинки крутится диск
Не уходи побудь со мной
Ты мой каприз
Как часто вижу я сон
Тот удивительный сон
В котором осень нам танцует вальс-бостон

P.S. Я вот иногда думаю... почему я не стала иллюстратором?...

Мне бы это было по душе...

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда.

                                           Микола Вінграновський

P.S. е до рук меня потрапила книжечка поезій цього чудового автора. Я й раніше ним зачитувалась, а тут прочитала перший вірш і у мене в уяві зразу вималювалася картина, яку мені запраглося намалювати )))

Сьогодні було похміро і сіро, навіть темно від скупчених на небі хмар.

А я слухала "В обімах дощу" і малювала.

Якось останнім часом втомилася від обов"язків... Вже кілька днів нестерпно хотілося взяти до рук пензля чи олівця. Просто щоб вихлюпнути те, что я й словами не можу окреслити, вимоговорити...

А тут і погода, й музика, і настрій...

Я й сама не знала, що може вийти з поеднання аркуша й чорної ручки. Мені запали слова з пісні "Я йду під хмарами..."

Гітарні програші тут просто казкові... От би й мені так...

Але малювалося все більше під инструменталку "Самотніх ночей" і трохи "Дорогою вічності". От...

Як не крути, як не тікай, а життя все одно запитує, хто ти і куди йдеш...

 І відповідати на це питання варто, мабуть, наодинці.

Настроение сейчас - задумливе

See Who I Am

Is it true what they say?
Are we too blind to find a way?
Fear of the unknown
Clouds our hearts today.

Come into my world,
See through my eyes.
Try to understand,
Don't want to lose what we have.

We've been dreaming
But who can deny?
It's the best way of living
Between the truth and the lies.

[Chorus:]
See who I am,
Break through the surface.
Reach for my hand,
Let's show them that we can
Free our minds and find a way.
The world is in our hands,
This is not the end.

Fear is withering the soul
At the point of no return.
We must be the change we wish to see.

I'll come into your world,
See through your eyes.
I'll try to understand,
Before we lose what we have.

We just can't stop believing
Because we have to try.
We can rise above their truth and their lies.

[Chorus x2]
See who I am,
Break through the surface.
Reach for my hand,
Let's show them that we can
Free our minds and find a way.
The world is in our hands.

This is not the end.

I hear their silence
Preaching my blame.
Will our strength remain
If their power reigns?

[Chorus x2]
See who I am,
Break through the surface.
Reach for my hand,
And show them that we can
Free our minds and find a way.
The world is in our hands.

This is not the end.

Настроение сейчас - вихідне

Мертве Дерево І Вітер

Погаслий свiт очей моїх
Не здатен освiтити шлях
До мрiй, що зберегти не змiг,
Перетворивши в попiл, прах.

Життя тепер – холодна нiч.
Пронизуючи плоть наскрiзь,
Заглушуючи смертний клич,
Знов робить черговий порiз.

Чи витримаю я цей бiль?
Чи слiд менi чекати свiтла?
Чи не покинути цей бiй
Мiж мертвим деревом i вiтром?

Щоб не брехати вже собi,
Що все гаразд, до посивiння —
Чи не покинути цей бiй
Мiж iснуванням i спасiнням?

Як мертве дерево, стою,
Не в змозi зберегти надiю,
Бо до життя любов свою
Я повернути не зумiю.

Не хочу бiльше чути слiв.
Менi набридло iснувати.
Хоч я чекаю безлiч днiв,
Душа не може вже чекати.

Чи витримаю я цей бiль?
Чи слiд менi чекати свiтла?
Чи не покинути цей бiй
Мiж мертвим деревом i вiтром?

У всьому винен тiльки я,
Тепер засуджений страждати.
Чи не залишити життя,
Коли не болiсно вмирати?

— Володимир Агафонкін

У нас цими днями досить сіра погода. Та й мене щось потягнуло ц світ чорно-білих кольорів. Знову захотілося малювати, висловлюватися образами, творити. В мені ніби грала мізика гурту "В обіймах дощу". Сумовита, в чомусь психологічно важка, але... якась обнадійлива ))

І хотілося б зараз сказати щось більше, але слів нема.

А як хто зацікавиться цим гуртом, то прямуйте на http://rain.in.ua/about/

Гарна музика. Для душі. Для самозаглиблення.

Прочитала у Эстельки подборку замечательных стихов о замках и мне очень захотелось рисовать. Чуть ли не при каждом стихотворении в голове возникала картинка. Вот мне и захотелось воплотить это в жизнь. К тому же, решила вспомнить, как это - рисовать простым карандашом.

Результат мне понравился :)

А само стихотворение, вот оно:

Закатная башня

На границе неба и земли,
Там, где день теряется вчерашний,
Облака причудливо легли
В кладку стен величественной башни.
Там в подвалах россыпь жемчугов,
Самородки серебра и злата…
Впрочем, все зависит от того,
Чем душа смотрящего богата.
Там в покоях дремлет тишина,
Полумрак стекает со ступеней.
И принцесса там заключена –
Та, что всех сокровищ драгоценней.
Караулит башню неспроста
Дышащий огнем Дракон Заката.
Жгучей плетью алого хвоста,
Как пожаром, небеса объяты.
Не слабак. Не падок на гроши.
Пасть полна и пламени, и дыма…
Жаль, что чудеса любой души,
Как та башня, труднодостижимы.

Настроение сейчас - сонне

Так дивно - ніколи не знаєш, коли тебе наздожене хвиля творчого прозріння.

Я більше місяця не бралася за пензлик, просто не хотілося, та й, зрештою, умов не було. А вчора, як завше, сіла біля Яруськи і чомусь мені припала до вподоби бордова фарба, така густа і насичена. Можливо, мені бриніла в ній біль і відчуття втрати, можливо, насиченість різноманітних почуттів, а, можливо, й бажання зачинитися бодай на якийсь час у власному світі, створити власний простір, куди би ніхто не мав доступу.

Пам"ятаю, що першим поривом було бажання намалювати квітку, а потім пензлик уже без участі моєї свідомості почав вимальовувати парості, завитки й листочки.

Я так і не знайшла, чим заповнити внутрішній простір. Тло вийшло нерівномірне і трохи неакуратне. Хоча, якщо придивитися, то можна розгледіти тріпотливі крильця невидимої птахи, що підлетіла до квіток. А можливо, це буря...

Щодо назви... Було і є кілька варіантів.

Бордова прозорість.

Прагнення гармонії.

Невисловлене.

Словом, я й сама не можу до кінця розібртися, що тут. Одне я знаю напевне - творчість мені приносить легкість і радість :)

Пам"ятаю, що в дитинстві я дуже любила малювати заходи сонця, змішувати кольори, робити плавні переходи...

А це згадалося давнє :)))

Яруська малювала, а я спробувала "поправити" картину.

Ну... Вийшло просто і якось тепло.

Настроение сейчас - cонне

Коли я малювала цей малюнок, пам"ятаю, що хотіла висловити якесь сильне почуття: любов, пристрасть чи біль. Загалом вийшла драма. Якісь неземні птахи. Та найбільше мені самій сподобалося каміння. Вони вийшло, немов живе...