Нещодавно я писала, що мені хотілося б згорнутися клубочком і завмерти. Спинитись. Берегти тепло. Не розкидатися думками. Прислухатись до себе і до осені.

І от мені здається, що так воно і є. Усе немов бачу зі сторони. Ось я, мій дім, моя сім"я... Але мої думки і почуття немов захололи, спинилися. Немов я вся десь не тут. Раз за разом дивлюсь у вікно, як тріпочуться гіляки. Раз за разом прислухаюся до шепоту вітру. Насолоджуюся краплями холодного дощу, що вистукує свою мелодію по шибках та підвіконнях. І тішуся. Радію цій завмерлості. Радію нерухомості. Радію цій печалі, що накочується на мене хвилями. Вона та сама, світла і легка, як і колись, у юності. Така жадана. Така приємна. Така рідна... А я думала, що з часом це минається. Що доросле життя перекреслює дитячі мрії й уподобання. Я думала, що буденність знищить мою любов посумувати та побути наодинці. Я вже вирішила, що життя в його різноманітті розбило мою кришталеву любов до осені...

Та я помилялася... Як я помилялася!..

Ось вона, Осінь. МОЯ Осінь. Ще тиха, майже безбарвна і безкровна, лише сумна та готова розплакатися набряклими хмарами, а я все одно її люблю, я радію їй. Я відчуваю себе ВДОМА у цю пору...Відчуваю себе СОБОЮ...

І чому так багато людей не любить осінь? Чому скаржаться, жаліються, намагаються будь-якими засобами покращити собі настрій, якось втекти?...

Для чого тікати? Можна просто жити в цей час. Набубнявіти сумом і печаллю, помовчати, побути наодинці з собою. Просто спинитися, завмерти, а потім... а потім знову буде легко і цікаво, і охоче.

Принаймні так у мене. Я - Осіння ))) Нічого не змінилося. І не зміниться навіть через десятки років.

Осінь - моя пора. Мій світ. Мій час. І я цим щаслива.