Дім-сім"я-робота... Давно замкнуте коло... Цикл повторюється п'ять днів у тиждень... Два дні даються на відпочинок і місяць на відпустку, щоб була хоч якась змога відчути що ти не раб обставин... "Я викладач на 2000 тисячі гривень і більше я ніде не отримаю, мені майже 30, а я досі не знаю чого насправді прагнула в житті" - думала вона зі смутком дивлячись у вікно, на сірий асфальт з домішками зеркала калюж... "Хоча з іншої сторони є все - квартира, хай і батьків, але все таки дах над головою, чудова донька, хоч якась,але робота, навіть машина своя є, стара "Волга", що вже майже місяць у ремонті, але своя. Але найголовніше це те, що по-іншому мабуть бути не могло. А може все-таки могло бути по-іншому?? Може просто щось раптово пішло не туди й не так? Хоча куди вже краще? Донька – гарна й розумна, робота – за фахом, якому навчалася майже 10 років, квартира – хоч і не в центрі і з батьками, але в тихому районі й не далеко від зупинки...
По холодному склу бив дощ… Якщо прислухатися, то можна було б почути його ритм… Неповторну і нікому не відому мелодію. Вона любила дощ, любила стояти під ним і думати про своє, викурюючи одну за одною дешеві сигарети... Дивно, сьогодні не обіцяли опадів, але, цей дощ години на дві - три, а скоро вже додому, треба б купити подарунок донечці і собі хорошого вина. Сьогодні десять років як ми з ним зустрілись. Боже, як давно все це було. Ще вчора він в гарному костюмі ніс її на руках до РАГСу… Тоді було все - квіти, вино, кохання, танці, зустрічі до світання… Від думок її відволік телефонний дзвінок. Дзвонила донька:
- Так, ти щось хотіла. – відповіла вона відсторонено...
- Мамо, ти скоро приїдеш? – .
- Скоро сонечко, через годинку мабуть буду вже дома, а що, щось трапилось?
- Нічого мамочко,… просто я…ми...тут ще й татко приїхав.... у мене... тобто у нас погане передчуття - її голос затремтів.
- Батько? Приїхав? У нього погане передчуття? А навіщо він приїхав через 10 років? Хоча, я сама його спитаю... Скажи йому, що все буде добре… окей?… я вже виходжу. Я тебе люблю маленька...Цілую!... не сумуй...
- Я тебе теж, мамочко, приїдь скоріше, прошу…
- Все, бувай...Цілую, - сказала і поставила трубку.
Вона швидко зібрала речі й вийшла зі школи… "Чорт, а парасолі то немає", подумала вона, сутулячись від холоду і дощу, і ховаючись в старенький "совєтскій" плащик пішла до зупинки…


Ніхто не знав, що вона так і не дійде додому... Дощ, туман, слизька дорога й п'яний водій зупинили назавжди її життя цього сталевого осіннього вечора…
Рідним подзвонять пізнім вечором, і тільки пізньою ніччю донька, батьки та колишній чоловік в сльозах повернуться додому...Неподарована обручка вже не зігріється теплом її тіла... несказані слова, вже не матимуть первинного значення... Все залишилось сіро-осінім...Таким як її коротке життя....

А дощ йтиме всю ніч… Відбиваючи по холодній бруківці реквієм для неї...