Важко втрачати любов, надію...та ще важче втратити віру. Важко та боляче втратити віру в людей. Ми втратили віру в людність, як пацієнта на операційному столі. Вона похована безповоротно, а разом з нею чесність, честь та гідність. Все. Можна копати братську могилу. Сумно, та правда.
На горизонті з’явилася нова зірка сучасності. Головні риси: нахабність, зверхність, відсутність будь-яких людських якостей, головна характеристика: здатність іти до своєї мети «по трупах», ціль: завоювати всесвіт. Вона розумна (іноді аж занадто), з вищою освітою, проте, предмет під назвою «людяність» вона чи прогуляла, чи взагалі не відвідувала. Жодних проявів розуміння предмету, ніколи не використовує його. Підтримка нової зірки складається з юзерів і геймерів, які проклали свою життєву дорогу від комп’ютера до туалету, та у яких наступного дня з’являються кріпатура від подолання цього «тернистого шляху».
Та ось, цей наслідок розвитку цивілізації, озброївшись мобільним телефоном, USB-модемом та ноутбуком, вирушає на поле бою. Колись кращі людські якості, залишаються у безперечному програші. Траурна музика, потім болюча тиша...ледь чутний поодинокий плач по усобшій душі...Занавіс. Сумна картина сьогодення. Та вся трагедія полягає не у тому, що щойно відбулися похорони душі, а тому, що цими «душогубами» є люди, самі не розуміючи цього. Сумно, прикро....
Слід за вірою екскаваторними ковшами виривають з душі надію. Надію на те, що люди зрозуміють трагедію справи. Надію на краще життя, де б знову вживали вираз «пліч-о-пліч», а тому, хто піднімаєтьсяся по важкій життєвій стезі вгору, подадуть руку, а не скинуть в безодню зневіри, болю та зневаги.
Поховано віру, надію. А любов, не маючи підтримки, померла сама. Бо не може вона існувати без своїх супутниць по життю. Де зостались старі добрі «любов до ближнього»? Та і взагалі, хто сьогодні згадає, хто вона, ота невпевнена в собі, затоптана, змішана з брудом, любов. Згасла єдина іскорка у тьмі безладу.
Знову чути плач, з переходом у ридання. То плаче Софія, мати похованих нами. Софія, вона ж мудрість, в безмежній печалі, через витівки жорстокої сучасності. Перестали люди звертатися до неї, перестали бути мудрими. Ось і маємо: ні віри, ні надії, ні любові, а як результат, і мудрості у людей немає. Трагедія сучасного покоління.
Звичайно, не хотілося б повернутися в еру лампових телевізорів, дискових телефонів та листівок з характерним «Вітаю днем народження тчк», та екскурс в закутки людської совісті все ж таки зробити хочеться.
