Цього літнього дня, як і завжди стояла невимовна спека, ледь колихалися наполовину всохлі трави від змученого вітерця. День як день, що нічим не відрізнявся від десятка таких же днів, що вже цілий місяць змінювали одне одного, даючи місце розгулятися старій посусі. Аж ось на небі щось загорілось і сліпучим сяйвом полетіло прямо в степ, до матінки землі, стрімко і швидко. Кілька захопливих і дивовижних секунд, цього яскравого польоту, чи точніше падіння. Аж поки це «щось» не зустрілося з землею."
Удар… ні , не було відчутно навіть найменшого стрясіння землі. Вогняна куля, здавалось, з шаленою швидкісттю врізалася в землю, ледь розширившись досягши землі, але ні поштовху землі ні коливання вітру... нічого цього не було. Лише в різні боки розлетілося безліч малесеньких іскорок, які на мить вже щезли, та здійнялася хмара куряви, що не поспішала так швидко зникати, а навпроти заволокла собою, те, що «впало» з неба. Наступної миті сяйво почало зменшуватися і зникати, так що можна в ньому було щось розгледіти. Наче то була людина, точніше не людина а.. янгол?!. круг нього стояда невелика курява, і тому він деякий час лежав непорушно, наче чекаючи , доки осяде пил. Тому його не можна було добре розгледіти. Здавалося, створіння з крилами було мертве. Жодних знаків життя воно не виказувало. Здавалось, його викинули з літака, або ще з чогось, але то лише могли бути догадки. Коли курява вляглася, пальці людини з крилами заворушилися, потіи руки, і ноги. Судячи з рухів, це йому давалося нелегко. Егеж, гепнутися з такої висоти, дивно, що він взагалі ще живий. За кілька звилин вінзвівся на коліна, з усіх сил упираючись долонями в землю. Голова його була опушена.
Його крила були усі в пилюці, місцями не вистачало пір’я, ноги і руки його були усі в подряпинах та синцях, свитина була йому завеликою і звисала з плечей, вигляд у нього був дуже болісний. Він поволі підтягнув обидва, місцями скривавлених, крила та сів на ноги, голови всеж ще не підіймаючи. Затим, виставим вперед праву ногу і, спираючись на долоні, почав з великим трудом підійматися на ноги. Він явно хотів випрямитися і стати тведо, але було то дуже важке завдання для нього. Весь час він хитався і оступався, аж поки таки не став рівно. Ще раз оступивщись, янгол став таки рівно і почав поволі підіймати свою голову. Молоде обличчя було брудне від пилу та запікшоїся крові лише в очах, в цих великих, кольору сіро-блакитного неба, неймовірно прекрасних і сумних очах світився вогник...
він підніс свою праву руку до чола і озирнувся навколо... його тіло було виснажене і голодне, а навкруги ні живої душі, ні деревця... один сухий, випалений сонцем степ. - Куди тепер, майнуло в його голові.... жахливо боліло ліве крило, на пір’ї була запечена кров... він ще раз озирнувся і поволі пошкутильгав на зустріч сідаючому сонцю... так, ледь тримаючись на ногах, він поволі йшов… йшов не знаючи куди й навіщо. Здавалось, він навіть не знав чому він іде саме на захід а не на схід, чи на то й же південь чи північ. Одне він знав напевно, хоч степ і безкрайній але, все ж десь є йог початок чи кінець, він не міг опинитися в якійсь пустелі, ні, це земля, така жадана ним земля… хоч куди не кинь оком, кругом суцільне жовто-зелене море. Тому він просто йшов. Міг би – злетів би зараз же над землею й подивився хоча б куди іти, щоб не брести в сліпу, на зустріч не знано кому, і чому. Він невпевнено почав розправляти крила, але жорстока біль вогнем вдарила по його тілу. ліве крило , явно було зламане в кількох місцях, а не як він думав раніше, просто розбите об браму, з якої він чимдуж тікав…
Тому ще постоявши з хвильку на місці, відходячи від больового шоку, янгол поволі побрів далі.. куди йому тепер поспішати … багато питань було зараз в його голові, і він на всі на них сподівався знайти відповіді, його ентузіазму можна було тільки позаздрити – змучений, весь побитий, голодний і виснажений, він цілеспрямовано йшов вперед, насвистуючи якусь веселу пісеньку… і вогонь, вогонь в його очах, він не згасав, якась вуглинка горіла в його серці, ця маленька, зарита в величезному попелищі вуглинка, чудом полишена живою хазяїном-вогнем. …
---
Одвічна війна. Одвічна бородьба. одвічне протистояння добра і зла...тільки хто є хто?...війна, яка триває ще від народження світу. беглузда війна тих, хто не взмозі померти, війна безсмертних... ні договорів, ні угод, ні перемир'я...Війна вищих істот.
На протязі тисячоліть ця війна не закінчується, інколи в окремих боях перемагає одна сторона, інколи інша, окрема територія час від часу переходить із крил в крила але війна так і не припиняється. існують лише деякі окремі так названі рубежі, що визначають кордони які весь час змінюються. інколи бої стихають, припиняються для переведення духу і відпочинку, але ніколи не закінчується остаточно, несчисленне воїнство весь час встані бою...війна древніх триває і по сей час і невідомо коли закінчиться тут час не має значення і ваги, бо протистояння відбувається скрізь і весь час. армії не зменшуються, бо сметрь Тут не має влади, тому армії ростуть і ні що не взмозі зупинити це божевілля та жагу до влади....
- Тримай - гукнув до русявого, довгокосого янгола в сліпучо білій одежі, інший такий же янгол, але з жагучо рудим кучерявим волосям та в такій же білій одежині, але тільки замість просторого одягу, як у русявоого, на ньому були вдягнені простора біла сорочка та широкі легкі штани.
- Шо?! - різко повернувшись на голос , що пролунав поза його спинаю, русявий, з легкістю піймав свою улюблену зброю. узрівши і без того вже впізнаного ним Ханасаеля, свого улюбленого вчителя.
- Скоро тут буже гаряче, вчора знову було зруйновано Другі Ворота Раю, і наших союзників, тих кого не впіймали і тих хто обороняється відтісняють вже до наших воріт - Третіх Воріт Раю. - серйозним тоном промовив рудий, підходячи до русявого і поволі присідаючи коло нього.
- Значить знову бій... - багатозначно й замисленно відповів русявий і одночасно провів тонкими білими пальцями по різьблених ножнах свого меча, а в його очах знову з'явився ледь помітний сум. Ханасаель добре знав його, тому одразу помітив зміну, але нічого не відповів, тільки кинув оком в бік погляду русявого. Червоне сонце повільно сідало за горизонт, завтра буде дуже вітряно, йому це було добре відомо, за сім тисячоліть в таких речах вже не помиляєшся.
- хто ми?... - знов із сумом в голосі вирвалось у русявого.
---
Через кілька годин, на горизонті показався невеличкий пролісок, і навскіс до нього , вздовж степу показався невеличкий битий шлях. Але він не звернув на неї , а не поспішаючи толочив невисоку степову траву, і зійшов на шлях лише коли достиг першого напівсухого, точніше напівобгорілого, зовсім недавно дерева, чи то від блискавки, чи то хтось підпалив заради забави. Мимоволі вимальовувалась захоплива картина – пів дерева було чорне, як ніч, навіть місцями, де не було кори, воно прогоріло майже на третину стовбура; а інша частина зеленіла, як ні в чому не бувало, тільки злегка прикопчене сажею листя видавало її іншу половину, так невід’ємну від неї як вона сама. Янгол мимоволі затримавсь і задивився на чудо природи, чи точніше сказати – життя. Він навіть на якусь мить забув про свою тілесну біль, уявивши що довелося пережити бідній рослині… але природа лікує рани, всі рани лікує час, а якщо не лікує то хоч рубцює… тому нічого затримуватись на місці, треба рухатися. І янгол попростував далі по дорозі. Невдовзі він помітив за верхівками рідких дерев сіро-чорні стовпи диму, що підіймались над зеленою дубравою і ставили плями на блакитному небі. Мабуть там було село або інше людське поселення. Тому янгол, як міг, сховав під свитину обидва свої крила, мирно зложивши їх на плечах. Але все ж це не допомогло пір’я стирчало з-під свитки, неначе він ніс під нею на спині якогось великого птаха. Але як можна було сховати те – що не ховається. Хоча, зараз це найменше бентежило янгола. Він хотів як най скоріше дістатися людського поселення, й тому навіть пришвидшив свій кволий шаг, хоча то мало було помітно. Він просто йшов вперед… й скоро він майже дійшов. Але чим ближче він наближався до людського поселення, тим сумнішим ставав вираз його обличчя…руїни… суцільні руїни… від будинків майже нічого не лишилося, лиш подекуди й досі стояли напівзруйновані стіни, нагадуючи, що в них зовсім недавно хтось жив, дихав, мріяв, надіявся, переживав, кохав… А тепер вони зовсім осиротіли, з них навіть зняли дах, тому що тепер вже нікого ховати вій стихій, стоять собі обвуглені, закопчені сироти, а між ними, по всім закуткам, віє холодний сумний вітер. Навкруги тихо-тихо, жодного зайвого звуку… час неначе зупинився, злякавшись того що тут відбувалося, лише дим , що повільно і монотонно здіймався над попелищем нагадував по його нестримність.
Янгол сумно спостерігав цю жахливу картину, намальовану якимсь божевільним художником, повільно йдучи по вулиці, де скрізь було розкидано сміття, речі, уламки будинків, чорна засохла кров, вирвана з корінням трава, розволочена земля… тут також було видно зовсім свіжі сліди людей та машин, що певно збирали полишене… полишених… чи просто грабували чужі, напівзгорілі помешкання… Від подібних спостережень у янгола мимоволі виступили сльози. як він вже стомився від цього, чому весь час він бачить тільки розруху і побоїща, за якими переписують вкотре історію переможці...Знову все повторюється, Він все повільніше йшов і плакав, плакав як кожну ніч місяць плаче за сонцем. Він не встиг… так поспішав , стільки пережив, стільким пожертвував, щоб дістатися сюди, і так зпізнився. Не попередивши нікого, нікого не врятувавши. Один день, лише один день. На день раніше і все могло б бути по іншому… І чому тепер був вартий, як йому здавалось, його подвиг. Скільки зусиль витрачено, і все в пусту, даремно і нікому непотрібно. Він вийшов на перехрестя, впав на коліна і заридав… він готовий був померти від, болі що стискала його серце…якби міг… Аж раптом він відчув, що зі спини до нього хтось наближається…в серці знов блиснула надія, невже він таки встиг, янгол одразу ж схопився на ноги і повернувся обличчям до небезпеки… Те, що він побачив, вразило його ще більше, ніж страшна картина божевільного художника землі.
Маленький хлопчик, років п’яти на вигляд, такий маленький, опецькуватий симпатичний замазура. Хто він? Це дитя? Хлопча, з серйозним виглядом обличчя і з пустими карими очима, де не було рівно нічого. Підіймаючи важкий великий пістолет, обома рученятами цілилося в нього. Маленьке дитя, в якомусь дранті, що навіть не вміє читати, і мало що толком розуміє, не відрізняє ні добра ні зла, стоїть навпроти і цілить у нього. Маленькими, зовсім крихітними рученятами, які либонь би тримали матір за спідницю а не божевільний винахід божевільних. Навіщо? Звідки? Чому? Де його батьки? Як?...
Янгол, з благаючим виразом обличчя, простягнув в напрямку хлопчика руку, та тільки хотів зробити крок, як сталося дещо неочікуване та до такого ж абсурдне, як саме дитя зі зброєю. Хлопчик, з таким же незмінним настроєм, тихо мовив - «Стой, не тлогай мя» і холоднокровно натиснув на гачок, щосили стискаючи рученятами чорну облуплену смерть.
В ту ж мить тишу розірвав гучний постріл, розіп’явши будь-яку останню надію і жалість…
... - ідіоти! - закінчив русявий.
