" align="right" width="699" height="525" alt=" (699x525, 66Kb)">
В колонках играет - people))Настроение сейчас - goodДодому вона повернулась дуже пізно. До пізнього вечора майор витягував з неї слово за словом про минулі події. Звісно, про янгола він не повірив, та й вона вже погодилась сама з собою, що це був просто, як то кажуть «глюк». Ноги страшенно боліли, наче нікуди й не ходила, проте втома дуже добре нагадувала про себе. Та ще й пішки довелось підійматись на четвертий поверх, ліфт, як завжди буває в сценаріях затяганих фільмчиків звичайно не працював. Ще совдепівська техніка сама по собі вражає, можна навіть сказати – на межі реальності і фантастики, бо творили її великі люди – ентузіасти, до кінця віддані своїй страві, бо навіть мікросхеми всі паяні ні, не штамповані в цехах а все вручну, паяльником, за вісімдесят карбованців на дві неділі а бувало що й на місяць, одним словом – фантастика.
Неквапливо вона відкрила двері в квартиру. Маськи вдома не було, дивно, та завжди стрічала її вдома коло порога з вічно голодними великими очима, хоча кому кому, а Масьці гріх було б жалітись на те що її не кормлять. Як же їй хотілося зараз взяти на руки це пухнасте чорненьке чудо, поплакати, пожалітися, розповісти про всі свої незгоди та негаразди. Але Маська видно давно вже кудись злиняла. Що ж, прийдеться шукати подушку. Вона роззулася, скинула кофту та, влізши в домашні кумедні капці, пішла на кухню. Страшенно хотілось їсти, вона навіть розігріла вечерю та поставила на плиту чайник, але нічогісінько не лізло в рота, в середині відбувалась якась маленька зміна але кричала про це дуже голосно. Тому вона знов дістала свою записну книжку та стала записувати те що крутилось у неї в голові весь день. Навіщо? А хто його зна. Може щоб просто відволіктися або вбити трохи часу…
***7***
Кішка?!!
Який приємний ранок. Сонячні зайчики лоскочуть її обличчя, по тілу розлита приємна вранішня втома. Очі ще закриті, але крізь вії пробиваються маленькі промінчики сонячних зайчиків, дуже м’яко, намагаючись якомога ніжніше відкрити їй очі. Сон повільно і неохоче врешті відпускає її зі своїх обійм. Але все ж так лінь прокидатися. Вона повільно і обережно відкрила очі… він ще спав…
Ні фіга собі!!! Він тут! Наче блискавкою вдарило її розум. Так, він лежав поряд і ще спав мирним сном, щось цікаве йому снилось в цю мить, адже відомо, що найніжніші сни приходять саме вранці. Але що це?! Він зараз прокинеться. Так, він зараз відкриє очі. Аш наче вжалена підхопилась, стрибнула з ліжка та побігла геть зі спальні в сусідню кімнату, тільки двері ляснули за її спиною. Від шарудіння він остаточно прокинувся. Як добре. Ранок. Він ліниво потягнувся, та поволі встав з ліжка, чого, як що чесно, не дуже й хотілося робити, але і спати вже теж не хотілося. Янгол підійшов до крісла, на якому лежав його одяг та ненароком глянув у дзеркало. Йой! На голові, м’яко кажучи, був просто жах, тому, швидко одягнувшись він першим ділом схватився за гребінець. так, розчісуючись, він вийшов зі спальні та попрямував по інерції на кухню. Дивно, він ніде не бачив Аш. він ще раз зазирнув у вітальню, але її там теж не було. Зовсім на неї не схоже, хоча, скільки він її знає… ну й грець із нею. Він взяв з холодильника кілька вчорашніх бутербродів та почав все ж так нишпорити по квартирі в пошуках Аш. Кілька разів він навіть погукав її, але та досі мовчала, хоча була десь поряд. Він точно знав, що вона десь у квартирі, бо дуже добре відчував її, але де саме сказати не міг. Тому продовжував методично її кликати, але вона не відповідала, ані звуку. Під час пошуків він наблизився до великого дивану у вітальні, що стояв майже біля декоративно каміну, так, що одна його сторона притиснута до стіни. І чомусь, йому захотілося зазирнути саме туди. Янгол наблизився впритул, аби зазирнути, і саме в цей момент зненацька і зовсім на те не чекаючи, почув чітке і тверде «Стій!». Аш кричала йому стояти, але голосу її він не почув, хм… все відбувалось за допомогою думок. Він на мить зупинився, повністю спантеличений тим, що Аш говорить з ним саме так, та ще й гримає на нього. Давненько він не спілкувався подібним способом. І що Аш робить за диваном, чи під?
Ти там? – запитав янгол Аш.
Тут. – незадоволено відповіла та.
Але як ти… там опинилась, чого сидиш там? – продовжував спантеличено той.
Так треба! Я тобі говорила спати у вітальні. Чого не послухав? Якого біса приперся до мене?! – в тому ж тоні продовжувала Аш.
Там незручно, і взагалі, яка різниця де спати.
Велика!
Що ти там робиш? Вилазь звідти, чуєш.
Не вилізу.
Вилазь.
Не вилізу, буду тут сидіти. Не підходь!
Чого? Та ну, там мабуть незручно, як ти там взагалі помістилась.
Мені зручно. Не підходь я сказала!
Але цікавість все ж таки пересилила янгола, чому це так Аш відпирається і не хоче аби її бачили, і чого це вона на нього розкричалась, щось тут нечисто. Дивно, дуже дивно.
Тому він все ж наважився зазирнути за диван. Аш, звичайно, продовжувала кричати. Аби він не підходив, але ж цікаво… Хвіст! Ха! Справжнісінький живий пухнастий чорненький хвіст виглядав з-під дивану і нервово тіпався. Зрозуміло, що на іншому кінці цього чудового хвостика була Аш.
Йому страх як закортіло смикнути за цього хвоста, або хоча б потягнути. Але замість того він розвернувся, опустився на коліна, так і не злазячи з дивану, і в положенні догори дригом, зазирнув під диван, аби подивитися на Аш. Тільки-но він провернув цей хитрий тіло поворот, як чорна пухнаста кішка блискавкою вискочила з-під дивану, та стрибнула в подушки на сусідньому кріслі, яке стояло навпроти, весь час не перестаючи кричати на янгола. Від такої несподіванки янгол не втримався на дивані і з гуркотом полетів додолу, безпорадно тримаючись за маленьку декоративну подушку, неначе та мала його втримати. Тому за мить він вже лежав на долівці.
- Нічого собі… - тільки і мовив здивовано і спантеличено янгол…
***7***
Нє, ну треба ж таке…
На годиннику вже було опів на дванадцяту ночі, а вона все не випускала з рук авторучки та записника, наче намагалась з їх допомогою забути про те що сталося. Маськи все не було. Мабуть, десь гуляє з котами. Добре бути кішкою, захотіла пішла, захотіла прийшла, завжди тебе люблять, голублять, годують на дурничку, ати знай собі – мурчи та трися об ноги хазяйки. Що не кажіть, а кішкою, а особливо домашньою, бути просто зашибись.) Нічого особливого наче й не робиш, а користі від тебе повні мішки. А якщо, та навіть не якщо, а саме завжди ти і ще раз ти - найважливіша персона будь-якої сім’ї, то чого ще й бажати треба. Коти – форева.
Так роздумувала вона про свою улюбленицю, якої, чомусь, досі не було вдома.
На столі стояла напів випита чашка з давно вихололою кавою, поламані житні хлібці та мобілка. Вона все надіялась, що хтось з її друзів подзвонить їй. Їй так хотілося розповісти що з нею трапилося, пожалітися, скинути емоціональний тягар. Але ніхто, як на зло не дзвонив, тому пригодилося з горя віддавати всі свої переживання писанині і думкам, одиноким, нікому непотрібним думкам. Така вона людина – погано їй, дуже погано, але сама нікому не подзвонить, як то кажуть « послєдствія воспітанія». Інтелігенція недороблена. Не дзвонить ні, не тому, що немає грошей на рахунку, просто, кому дзвонити? Кому?... ніхто не дзвонив… хоч би СМСку хто написав, хоч малесеньку. Так ні, побілка мовчала. Як їй зараз було самотньо, якби хто знав як їй зараз треба було з кимось поговорити. Мимоволі, сама того не чекаючи вона потягнулась до мобільного телефону, і взявши, набрала зовсім невідомий номер, їй неважливо було кому дзвонити, їй просто дуже треба було з кимось поговорити, байдуже з ким. На другому кінці хтось підняв слухавку:
Привіт… - мовив доволі приємний чоловічий голос.
Привіт… - сумно відповіла вона.
Що робиш? – голос здався їй напрочуд знайомим, але вона не могла зрозуміти чий саме.
Нічого…, давай поговоримо. – продовжувала вона.
Давай. а про що?
Байдуже, просто поговоримо, розкажи мені щось. – вже веселіше мовила вона.
Що тобі розказати? – приязно запитав новий співрозмовник.
Ну, наприклад, що ти сьогодні робив.
О, сьогодні був просто прекрасний день, якщо не рахувати маленьких неприємностей.
От і добре, розкажи мені.
З чого почати?
З самого ранку. Давай. – весело і зацікавлено мовила вона.
Ранок, добре, з ранку то й з ранку. ранок був дуже файний, я прокинувся, зібрався та пішов гуляти по місту.
Ти не місцевий? – зненацька запитала вона.
З чого ти взяла? Хоча, так, я не з Києва.
А звідки, якщо не секрет?
Ну, одразу так і не скажеш, багато звідки. Останнім часом жив у Польщі, в місті Кракові. Знаєш таке?
Звісно знаю, я народилася в ньому.
Так ти полька? А що робиш в Києві?
Довго розповідати, якось іншим разом, неприємні спогади.
Вибач.
Та нічого. Ти краще скажи мені звідки ти родом?
Ти не повіриш.
Та ну , кажи.
З Вавілону.
Ха, жартівник, а якщо серйозно? - вона розсміялась.
Я серйозно. Чого глузуєш.
Як так? Того не може бути, Вавілону вже давно-давно немає.
Ну то й що з того.
Ларош мене розводить.
Думай що хочеш, я тобі кажу…
Окей, проїхали, не хочеш казати звідки ти й не треба, мені зовсім не цікаво.
Як хочеш.
Розкажи краще, чим вдень займався.
Вдень, хм, днем я познайомився з дуже привабливою та вродливою дівчиною.
Дуже-дуже?
Так, дуже-дуже, мабуть, я закохався. У неї такі гарні очі, а голос, доречі, дуже схожий на твій.
На мій? … Хм , твій голос мені теж здався мені дуже близьким, може ми знайомі, але дзвонила я наугад, бач, як пощастило мені натрапити на тебе.
Ага, пощастило, що я в такий час не спав…
А ти що рано лягаєш спати, доречі, як тебе звати, приємний незнайомцю.
Дякую за комплімент, я – Саша, а вас як звати леді?
Саша?... – спантеличено перепитала вона.
Так, а Вас як звати?...
