да , именно так

Цього літнього дня, як і завжди стояла невимовна спека, ледь колихалися наполовину всохлі трави від змученого вітерця. День як день, що нічим не відрізнявся від десятка таких же днів, що вже цілий місяць змінювали одне одного, даючи місце розгулятися старій посусі. Аж ось на небі щось загорілось і сліпучим сяйвом полетіло прямо в степ, до матінки землі, стрімко і швидко. Кілька захопливих і дивовижних секунд, цього яскравого польоту, чи точніше падіння. Аж поки це «щось» не зустрілося з землею."
Удар… ні , не було відчутно навіть найменшого стрясіння землі. Вогняна куля, здавалось, з шаленою швидкісттю врізалася в землю, ледь розширившись досягши землі, але ні поштовху землі ні коливання вітру... нічого цього не було. Лише в різні боки розлетілося безліч малесеньких іскорок, які на мить вже щезли, та здійнялася хмара куряви, що не поспішала так швидко зникати, а навпроти заволокла собою, те, що «впало» з неба. Наступної миті сяйво почало зменшуватися і зникати, так що можна в ньому було щось розгледіти. Наче то була людина, точніше не людина а.. янгол?!. круг нього стояда невелика курява, і тому він деякий час лежав непорушно, наче чекаючи , доки осяде пил. Тому його не можна було добре розгледіти. Здавалося, створіння з крилами було мертве. Жодних знаків життя воно не виказувало. Здавалось, його викинули з літака, або ще з чогось, але то лише могли бути догадки. Коли курява вляглася, пальці людини з крилами заворушилися, потіи руки, і ноги. Судячи з рухів, це йому давалося нелегко. Егеж, гепнутися з такої висоти, дивно, що він взагалі ще живий. За кілька звилин вінзвівся на коліна, з усіх сил упираючись долонями в землю. Голова його була опушена.
Його крила були усі в пилюці, місцями не вистачало пір’я, ноги і руки його були усі в подряпинах та синцях, свитина була йому завеликою і звисала з плечей, вигляд у нього був дуже болісний. Він поволі підтягнув обидва, місцями скривавлених, крила та сів на ноги, голови всеж ще не підіймаючи. Затим, виставим вперед праву ногу і, спираючись на долоні, почав з великим трудом підійматися на ноги. Він явно хотів випрямитися і стати тведо, але було то дуже важке завдання для нього. Весь час він хитався і оступався, аж поки таки не став рівно. Ще раз оступивщись, янгол став таки рівно і почав поволі підіймати свою голову. Молоде обличчя було брудне від пилу та запікшоїся крові лише в очах, в цих великих, кольору сіро-блакитного неба, неймовірно прекрасних і сумних очах світився вогник...
він підніс свою праву руку до чола і озирнувся навколо... його тіло було виснажене і голодне, а навкруги ні живої душі, ні деревця... один сухий, випалений сонцем степ. - Куди тепер, майнуло в його голові.... жахливо боліло ліве крило, на пір’ї була запечена кров... він ще раз озирнувся і поволі пошкутильгав на зустріч сідаючому сонцю... так, ледь тримаючись на ногах, він поволі йшов… йшов не знаючи куди й навіщо. Здавалось, він навіть не знав чому він іде саме на захід а не на схід, чи на то й же південь чи північ. Одне він знав напевно, хоч степ і безкрайній але, все ж десь є йог початок чи кінець, він не міг опинитися в якійсь пустелі, ні, це земля, така жадана ним земля… хоч куди не кинь оком, кругом суцільне жовто-зелене море. Тому він просто йшов. Міг би – злетів би зараз же над землею й подивився хоча б куди іти, щоб не брести в сліпу, на зустріч не знано кому, і чому. Він невпевнено почав розправляти крила, але жорстока біль вогнем вдарила по його тілу. ліве крило , явно було зламане в кількох місцях, а не як він думав раніше, просто розбите об браму, з якої він чимдуж тікав…
Тому ще постоявши з хвильку на місці, відходячи від больового шоку, янгол поволі побрів далі.. куди йому тепер поспішати … багато питань було зараз в його голові, і він на всі на них сподівався знайти відповіді, його ентузіазму можна було тільки позаздрити – змучений, весь побитий, голодний і виснажений, він цілеспрямовано йшов вперед, насвистуючи якусь веселу пісеньку… і вогонь, вогонь в його очах, він не згасав, якась вуглинка горіла в його серці, ця маленька, зарита в величезному попелищі вуглинка, чудом полишена живою хазяїном-вогнем. …
---

Одвічна війна. Одвічна бородьба. одвічне протистояння добра і зла...тільки хто є хто?...війна, яка триває ще від народження світу. беглузда війна тих, хто не взмозі померти, війна безсмертних... ні договорів, ні угод, ні перемир'я...Війна вищих істот.
На протязі тисячоліть ця війна не закінчується, інколи в окремих боях перемагає одна сторона, інколи інша, окрема територія час від часу переходить із крил в крила але війна так і не припиняється. існують лише деякі окремі так названі рубежі, що визначають кордони які весь час змінюються. інколи бої стихають, припиняються для переведення духу і відпочинку, але ніколи не закінчується остаточно, несчисленне воїнство весь час встані бою...війна древніх триває і по сей час і невідомо коли закінчиться тут час не має значення і ваги, бо протистояння відбувається скрізь і весь час. армії не зменшуються, бо сметрь Тут не має влади, тому армії ростуть і ні що не взмозі зупинити це божевілля та жагу до влади....
- Тримай - гукнув до русявого, довгокосого янгола в сліпучо білій одежі, інший такий же янгол, але з жагучо рудим кучерявим волосям та в такій же білій одежині, але тільки замість просторого одягу, як у русявоого, на ньому були вдягнені простора біла сорочка та широкі легкі штани.
- Шо?! - різко повернувшись на голос , що пролунав поза його спинаю, русявий, з легкістю піймав свою улюблену зброю. узрівши і без того вже впізнаного ним Ханасаеля, свого улюбленого вчителя.
- Скоро тут буже гаряче, вчора знову було зруйновано Другі Ворота Раю, і наших союзників, тих кого не впіймали і тих хто обороняється відтісняють вже до наших воріт - Третіх Воріт Раю. - серйозним тоном промовив рудий, підходячи до русявого і поволі присідаючи коло нього.
- Значить знову бій... - багатозначно й замисленно відповів русявий і одночасно провів тонкими білими пальцями по різьблених ножнах свого меча, а в його очах знову з'явився ледь помітний сум. Ханасаель добре знав його, тому одразу помітив зміну, але нічого не відповів, тільки кинув оком в бік погляду русявого. Червоне сонце повільно сідало за горизонт, завтра буде дуже вітряно, йому це було добре відомо, за сім тисячоліть в таких речах вже не помиляєшся.
- хто ми?... - знов із сумом в голосі вирвалось у русявого.


---
Через кілька годин, на горизонті показався невеличкий пролісок, і навскіс до нього , вздовж степу показався невеличкий битий шлях. Але він не звернув на неї , а не поспішаючи толочив невисоку степову траву, і зійшов на шлях лише коли достиг першого напівсухого, точніше напівобгорілого, зовсім недавно дерева, чи то від блискавки, чи то хтось підпалив заради забави. Мимоволі вимальовувалась захоплива картина – пів дерева було чорне, як ніч, навіть місцями, де не було кори, воно прогоріло майже на третину стовбура; а інша частина зеленіла, як ні в чому не бувало, тільки злегка прикопчене сажею листя видавало її іншу половину, так невід’ємну від неї як вона сама. Янгол мимоволі затримавсь і задивився на чудо природи, чи точніше сказати – життя. Він навіть на якусь мить забув про свою тілесну біль, уявивши що довелося пережити бідній рослині… але природа лікує рани, всі рани лікує час, а якщо не лікує то хоч рубцює… тому нічого затримуватись на місці, треба рухатися. І янгол попростував далі по дорозі. Невдовзі він помітив за верхівками рідких дерев сіро-чорні стовпи диму, що підіймались над зеленою дубравою і ставили плями на блакитному небі. Мабуть там було село або інше людське поселення. Тому янгол, як міг, сховав під свитину обидва свої крила, мирно зложивши їх на плечах. Але все ж це не допомогло пір’я стирчало з-під свитки, неначе він ніс під нею на спині якогось великого птаха. Але як можна було сховати те – що не ховається. Хоча, зараз це найменше бентежило янгола. Він хотів як най скоріше дістатися людського поселення, й тому навіть пришвидшив свій кволий шаг, хоча то мало було помітно. Він просто йшов вперед… й скоро він майже дійшов. Але чим ближче він наближався до людського поселення, тим сумнішим ставав вираз його обличчя…руїни… суцільні руїни… від будинків майже нічого не лишилося, лиш подекуди й досі стояли напівзруйновані стіни, нагадуючи, що в них зовсім недавно хтось жив, дихав, мріяв, надіявся, переживав, кохав… А тепер вони зовсім осиротіли, з них навіть зняли дах, тому що тепер вже нікого ховати вій стихій, стоять собі обвуглені, закопчені сироти, а між ними, по всім закуткам, віє холодний сумний вітер. Навкруги тихо-тихо, жодного зайвого звуку… час неначе зупинився, злякавшись того що тут відбувалося, лише дим , що повільно і монотонно здіймався над попелищем нагадував по його нестримність.

Янгол сумно спостерігав цю жахливу картину, намальовану якимсь божевільним художником, повільно йдучи по вулиці, де скрізь було розкидано сміття, речі, уламки будинків, чорна засохла кров, вирвана з корінням трава, розволочена земля… тут також було видно зовсім свіжі сліди людей та машин, що певно збирали полишене… полишених… чи просто грабували чужі, напівзгорілі помешкання… Від подібних спостережень у янгола мимоволі виступили сльози. як він вже стомився від цього, чому весь час він бачить тільки розруху і побоїща, за якими переписують вкотре історію переможці...Знову все повторюється, Він все повільніше йшов і плакав, плакав як кожну ніч місяць плаче за сонцем. Він не встиг… так поспішав , стільки пережив, стільким пожертвував, щоб дістатися сюди, і так зпізнився. Не попередивши нікого, нікого не врятувавши. Один день, лише один день. На день раніше і все могло б бути по іншому… І чому тепер був вартий, як йому здавалось, його подвиг. Скільки зусиль витрачено, і все в пусту, даремно і нікому непотрібно. Він вийшов на перехрестя, впав на коліна і заридав… він готовий був померти від, болі що стискала його серце…якби міг… Аж раптом він відчув, що зі спини до нього хтось наближається…в серці знов блиснула надія, невже він таки встиг, янгол одразу ж схопився на ноги і повернувся обличчям до небезпеки… Те, що він побачив, вразило його ще більше, ніж страшна картина божевільного художника землі.
Маленький хлопчик, років п’яти на вигляд, такий маленький, опецькуватий симпатичний замазура. Хто він? Це дитя? Хлопча, з серйозним виглядом обличчя і з пустими карими очима, де не було рівно нічого. Підіймаючи важкий великий пістолет, обома рученятами цілилося в нього. Маленьке дитя, в якомусь дранті, що навіть не вміє читати, і мало що толком розуміє, не відрізняє ні добра ні зла, стоїть навпроти і цілить у нього. Маленькими, зовсім крихітними рученятами, які либонь би тримали матір за спідницю а не божевільний винахід божевільних. Навіщо? Звідки? Чому? Де його батьки? Як?...
Янгол, з благаючим виразом обличчя, простягнув в напрямку хлопчика руку, та тільки хотів зробити крок, як сталося дещо неочікуване та до такого ж абсурдне, як саме дитя зі зброєю. Хлопчик, з таким же незмінним настроєм, тихо мовив - «Стой, не тлогай мя» і холоднокровно натиснув на гачок, щосили стискаючи рученятами чорну облуплену смерть.
В ту ж мить тишу розірвав гучний постріл, розіп’явши будь-яку останню надію і жалість…


... - ідіоти! - закінчив русявий.

В колонках играет - l
Настроение сейчас - k

kmk

В колонках играет - Gackt
Настроение сейчас - super

)

В колонках играет - тнмк
Настроение сейчас - супер

концепт закончен!)

ж

о

В колонках играет - Найтвиш
Настроение сейчас - не очень, х*рово

Всем привет кто может иногда читает мой дневник))))
сегодня мой Др, или проще говоря "день разврата"...
почему так , объяснять нехочу, просто не люблю свой Др...
плохие воспоминания... но как он есть его нужно как-то отметить...
зачем люди рождаются? может кто-то слышал о в осточных направлениях религий есть такое понятие как "колесо жизни" , определённое количество перерождений взависимости от кармы, а так же есть понятие " проклятие колеса жизни" - тоесть бесконечное перерождение вплоть до конца времён, в жизнь с муками и неизменно трагическим концом... так вот у меня всё чаще сидит эта мысль... а неважно...
в принципе, я убиваю время как могу, вот сегодня в час ночи , а точнее утра , наконец закончила книгу, осталось только набрать))), а также придумала (утром) новый язык с фонетикой и всем вытекающим, вплоть до арифметики, и назвала есго, языт "Тах", только мне интерестно, это плод моего воображения или такой язык когдато существовал?
спать хочу, есть хочу....пойду напьюсь...

В колонках играет - )
Настроение сейчас - )

http://www.missukraine.kiev.ua/bruzko/

" align="right" width="699" height="525" alt=" (699x525, 66Kb)">
В колонках играет - people))
Настроение сейчас - good

Додому вона повернулась дуже пізно. До пізнього вечора майор витягував з неї слово за словом про минулі події. Звісно, про янгола він не повірив, та й вона вже погодилась сама з собою, що це був просто, як то кажуть «глюк». Ноги страшенно боліли, наче нікуди й не ходила, проте втома дуже добре нагадувала про себе. Та ще й пішки довелось підійматись на четвертий поверх, ліфт, як завжди буває в сценаріях затяганих фільмчиків звичайно не працював. Ще совдепівська техніка сама по собі вражає, можна навіть сказати – на межі реальності і фантастики, бо творили її великі люди – ентузіасти, до кінця віддані своїй страві, бо навіть мікросхеми всі паяні ні, не штамповані в цехах а все вручну, паяльником, за вісімдесят карбованців на дві неділі а бувало що й на місяць, одним словом – фантастика.
Неквапливо вона відкрила двері в квартиру. Маськи вдома не було, дивно, та завжди стрічала її вдома коло порога з вічно голодними великими очима, хоча кому кому, а Масьці гріх було б жалітись на те що її не кормлять. Як же їй хотілося зараз взяти на руки це пухнасте чорненьке чудо, поплакати, пожалітися, розповісти про всі свої незгоди та негаразди. Але Маська видно давно вже кудись злиняла. Що ж, прийдеться шукати подушку. Вона роззулася, скинула кофту та, влізши в домашні кумедні капці, пішла на кухню. Страшенно хотілось їсти, вона навіть розігріла вечерю та поставила на плиту чайник, але нічогісінько не лізло в рота, в середині відбувалась якась маленька зміна але кричала про це дуже голосно. Тому вона знов дістала свою записну книжку та стала записувати те що крутилось у неї в голові весь день. Навіщо? А хто його зна. Може щоб просто відволіктися або вбити трохи часу…


***7***
Кішка?!!

Який приємний ранок. Сонячні зайчики лоскочуть її обличчя, по тілу розлита приємна вранішня втома. Очі ще закриті, але крізь вії пробиваються маленькі промінчики сонячних зайчиків, дуже м’яко, намагаючись якомога ніжніше відкрити їй очі. Сон повільно і неохоче врешті відпускає її зі своїх обійм. Але все ж так лінь прокидатися. Вона повільно і обережно відкрила очі… він ще спав…
Ні фіга собі!!! Він тут! Наче блискавкою вдарило її розум. Так, він лежав поряд і ще спав мирним сном, щось цікаве йому снилось в цю мить, адже відомо, що найніжніші сни приходять саме вранці. Але що це?! Він зараз прокинеться. Так, він зараз відкриє очі. Аш наче вжалена підхопилась, стрибнула з ліжка та побігла геть зі спальні в сусідню кімнату, тільки двері ляснули за її спиною. Від шарудіння він остаточно прокинувся. Як добре. Ранок. Він ліниво потягнувся, та поволі встав з ліжка, чого, як що чесно, не дуже й хотілося робити, але і спати вже теж не хотілося. Янгол підійшов до крісла, на якому лежав його одяг та ненароком глянув у дзеркало. Йой! На голові, м’яко кажучи, був просто жах, тому, швидко одягнувшись він першим ділом схватився за гребінець. так, розчісуючись, він вийшов зі спальні та попрямував по інерції на кухню. Дивно, він ніде не бачив Аш. він ще раз зазирнув у вітальню, але її там теж не було. Зовсім на неї не схоже, хоча, скільки він її знає… ну й грець із нею. Він взяв з холодильника кілька вчорашніх бутербродів та почав все ж так нишпорити по квартирі в пошуках Аш. Кілька разів він навіть погукав її, але та досі мовчала, хоча була десь поряд. Він точно знав, що вона десь у квартирі, бо дуже добре відчував її, але де саме сказати не міг. Тому продовжував методично її кликати, але вона не відповідала, ані звуку. Під час пошуків він наблизився до великого дивану у вітальні, що стояв майже біля декоративно каміну, так, що одна його сторона притиснута до стіни. І чомусь, йому захотілося зазирнути саме туди. Янгол наблизився впритул, аби зазирнути, і саме в цей момент зненацька і зовсім на те не чекаючи, почув чітке і тверде «Стій!». Аш кричала йому стояти, але голосу її він не почув, хм… все відбувалось за допомогою думок. Він на мить зупинився, повністю спантеличений тим, що Аш говорить з ним саме так, та ще й гримає на нього. Давненько він не спілкувався подібним способом. І що Аш робить за диваном, чи під?
Ти там? – запитав янгол Аш.
Тут. – незадоволено відповіла та.
Але як ти… там опинилась, чого сидиш там? – продовжував спантеличено той.
Так треба! Я тобі говорила спати у вітальні. Чого не послухав? Якого біса приперся до мене?! – в тому ж тоні продовжувала Аш.
Там незручно, і взагалі, яка різниця де спати.
Велика!
Що ти там робиш? Вилазь звідти, чуєш.
Не вилізу.
Вилазь.
Не вилізу, буду тут сидіти. Не підходь!
Чого? Та ну, там мабуть незручно, як ти там взагалі помістилась.
Мені зручно. Не підходь я сказала!
Але цікавість все ж таки пересилила янгола, чому це так Аш відпирається і не хоче аби її бачили, і чого це вона на нього розкричалась, щось тут нечисто. Дивно, дуже дивно.
Тому він все ж наважився зазирнути за диван. Аш, звичайно, продовжувала кричати. Аби він не підходив, але ж цікаво… Хвіст! Ха! Справжнісінький живий пухнастий чорненький хвіст виглядав з-під дивану і нервово тіпався. Зрозуміло, що на іншому кінці цього чудового хвостика була Аш.

Йому страх як закортіло смикнути за цього хвоста, або хоча б потягнути. Але замість того він розвернувся, опустився на коліна, так і не злазячи з дивану, і в положенні догори дригом, зазирнув під диван, аби подивитися на Аш. Тільки-но він провернув цей хитрий тіло поворот, як чорна пухнаста кішка блискавкою вискочила з-під дивану, та стрибнула в подушки на сусідньому кріслі, яке стояло навпроти, весь час не перестаючи кричати на янгола. Від такої несподіванки янгол не втримався на дивані і з гуркотом полетів додолу, безпорадно тримаючись за маленьку декоративну подушку, неначе та мала його втримати. Тому за мить він вже лежав на долівці.
- Нічого собі… - тільки і мовив здивовано і спантеличено янгол…


***7***
Нє, ну треба ж таке…

На годиннику вже було опів на дванадцяту ночі, а вона все не випускала з рук авторучки та записника, наче намагалась з їх допомогою забути про те що сталося. Маськи все не було. Мабуть, десь гуляє з котами. Добре бути кішкою, захотіла пішла, захотіла прийшла, завжди тебе люблять, голублять, годують на дурничку, ати знай собі – мурчи та трися об ноги хазяйки. Що не кажіть, а кішкою, а особливо домашньою, бути просто зашибись.) Нічого особливого наче й не робиш, а користі від тебе повні мішки. А якщо, та навіть не якщо, а саме завжди ти і ще раз ти - найважливіша персона будь-якої сім’ї, то чого ще й бажати треба. Коти – форева.
Так роздумувала вона про свою улюбленицю, якої, чомусь, досі не було вдома.
На столі стояла напів випита чашка з давно вихололою кавою, поламані житні хлібці та мобілка. Вона все надіялась, що хтось з її друзів подзвонить їй. Їй так хотілося розповісти що з нею трапилося, пожалітися, скинути емоціональний тягар. Але ніхто, як на зло не дзвонив, тому пригодилося з горя віддавати всі свої переживання писанині і думкам, одиноким, нікому непотрібним думкам. Така вона людина – погано їй, дуже погано, але сама нікому не подзвонить, як то кажуть « послєдствія воспітанія». Інтелігенція недороблена. Не дзвонить ні, не тому, що немає грошей на рахунку, просто, кому дзвонити? Кому?... ніхто не дзвонив… хоч би СМСку хто написав, хоч малесеньку. Так ні, побілка мовчала. Як їй зараз було самотньо, якби хто знав як їй зараз треба було з кимось поговорити. Мимоволі, сама того не чекаючи вона потягнулась до мобільного телефону, і взявши, набрала зовсім невідомий номер, їй неважливо було кому дзвонити, їй просто дуже треба було з кимось поговорити, байдуже з ким. На другому кінці хтось підняв слухавку:
Привіт… - мовив доволі приємний чоловічий голос.
Привіт… - сумно відповіла вона.
Що робиш? – голос здався їй напрочуд знайомим, але вона не могла зрозуміти чий саме.
Нічого…, давай поговоримо. – продовжувала вона.
Давай. а про що?
Байдуже, просто поговоримо, розкажи мені щось. – вже веселіше мовила вона.
Що тобі розказати? – приязно запитав новий співрозмовник.
Ну, наприклад, що ти сьогодні робив.
О, сьогодні був просто прекрасний день, якщо не рахувати маленьких неприємностей.
От і добре, розкажи мені.
З чого почати?
З самого ранку. Давай. – весело і зацікавлено мовила вона.
Ранок, добре, з ранку то й з ранку. ранок був дуже файний, я прокинувся, зібрався та пішов гуляти по місту.
Ти не місцевий? – зненацька запитала вона.
З чого ти взяла? Хоча, так, я не з Києва.
А звідки, якщо не секрет?
Ну, одразу так і не скажеш, багато звідки. Останнім часом жив у Польщі, в місті Кракові. Знаєш таке?
Звісно знаю, я народилася в ньому.
Так ти полька? А що робиш в Києві?
Довго розповідати, якось іншим разом, неприємні спогади.
Вибач.
Та нічого. Ти краще скажи мені звідки ти родом?
Ти не повіриш.
Та ну , кажи.
З Вавілону.
Ха, жартівник, а якщо серйозно? - вона розсміялась.
Я серйозно. Чого глузуєш.
Як так? Того не може бути, Вавілону вже давно-давно немає.
Ну то й що з того.
Ларош мене розводить.
Думай що хочеш, я тобі кажу…
Окей, проїхали, не хочеш казати звідки ти й не треба, мені зовсім не цікаво.
Як хочеш.
Розкажи краще, чим вдень займався.
Вдень, хм, днем я познайомився з дуже привабливою та вродливою дівчиною.
Дуже-дуже?
Так, дуже-дуже, мабуть, я закохався. У неї такі гарні очі, а голос, доречі, дуже схожий на твій.
На мій? … Хм , твій голос мені теж здався мені дуже близьким, може ми знайомі, але дзвонила я наугад, бач, як пощастило мені натрапити на тебе.
Ага, пощастило, що я в такий час не спав…
А ти що рано лягаєш спати, доречі, як тебе звати, приємний незнайомцю.
Дякую за комплімент, я – Саша, а вас як звати леді?
Саша?... – спантеличено перепитала вона.
Так, а Вас як звати?...

В колонках играет - Океан Ельзи - Вставай
Настроение сейчас - супер

мои новые фотки)

В колонках играет - Evanesens
Настроение сейчас - cool

від жаху вона завмерла на місці. Тіло її не слухалося, руки й ноги заклякли Вона ніколи не бачила нічого страшнішого, та ніколи нічого такого з нею не траплялося. Жах охопив її з голови до п’ят. Вона ніяк не могла усвідомити того, що сталося. Олександр лежав поряд і тяжко дихав. Те, чого вона не побачила на розбитій машині, тепер стирчало одним кутом в землі. Можна сказати, що капот стирчав з землі, наче великий жерстяний ромб, що разом із землею не забув оминути і її кароокого. Один куток цього рваного заліза глибоко ввійшов в його лівий бік, трохи нижче серця, зламавши кілька ребер, а іншим боком залізяка просто розпанахала його ліву руку, рана була явно глибокою. Видовище, по правді сказати, не для легкодухих. Вона хотіла підійти, допомогти чимось йому…, але від жаху не могла навіть сказати слова. Хвилина тягнулася дуже довго, і віна як вкопана непорушно дивилась на нього. Навколо почали збиратися зіваки. Але ніхто так і не наважувався, звільнити конаючого від болю Олександра. Хтось викликав швидку. Надіюсь не запізно, маячило в її голові, бо кароокий вже навіть не стогнав а просто тихо лежав не промовляючи ні слова. Мабуть, він втратив свідомість від болю. Де ж ці лікарі, коли вони так потрібні. Поряд лікарня, зовсім поряд., звідси навіть видно кілька будівель лікарняного корпусу… де швидка?!! Нікого… Всього квартал до лікарні.. встигну… ні, буде пізно.. чекати… не можу.. треба… помре! Помре!... де лікарі?!!... думка за думкою хаотично літала в її голові. Що робити!!! Вона різко схопилася на ноги та чимдуж побігла до лікарні. Залишивши його одного. В перше в житті вона пожаліла що не стала хоча б медсестрою, не те що лікарем. А так їй залишається лише надіятися на те що вона встигне привести лікарів, бо швидкої все нема. Каблуки, кляті каблуки… в них майже неможливо бігати. Вона перечепилась. Клятий камінь! Вона з усіх чотирьох полетіла на асфальт, і це посеред дороги! Який камінь? Ніякого каменя не було. Обідравши руки і коліна об дорогу , вона повільно стала підійматися. Якась машина спинилась мало не коло неї, добре водій вчасно помітив. Вона, на проїжджій частині, зі збитими колінами, мало не попала під машину, але все то малозначне, Олександру потрібен лікар, біль ні про що вона не думала. Підвівшись, вона одразу ж побігла до обочини, навіть не зважаючи на матюки що сипалися на неї з уст водіїв. Підбігши до бровки, вона сама позбивала собі каблуки. Як виявилось, то заняття не з простих, просто так зламати каблук не так вже й легко, але, сила є – ума не треба. Ось каблуки вже лишились на обочині дороги а вона несеться в сторону лікарні, штовхаючи перехожих з дороги. За п’ять хвилин вона вже була у лікарняному дворі. Ще мить і ось вона вже у лікарні, благо, в віконечку «Реєстратура» хтось є! вона підбігла, і тяжко дихаючи, хотіла закричати, але з грудей лише тяжко вирвалось - «допоможіть…» жінка що сиділа, одразу помітила, що щось трапилось, тому одразу ж кинулась розпитувати – «Дєвушка, что случилось?»
- Допоможіть… там… срочно... лікарів… треба… на дорозі… швидка… будь-ласка… - ніяк не могла запихавшись зв’язати слова в одне речення.
- Я уже визвала докторов, сей час к вам придут… - сказала медсестра, та комусь подзвонила.
- Ви що не розумієте.. він помре.. промре.. допоможіть.. плакала вона… - не бачачи результату, сльози котилися з її очей – допоможіть… благаю… будь – ласка.
- Дєвушка, успокойтесь! Сей час сдесь будет доктор, об’ясните что случилось – незадоволено і сухо продовжувала медсестра.
- Я ж говорю.. аварія.. люди.. Олександр помре без лікаря… тут поряд… благаю… - сльози не переставали литись з її очей, чому вона тягне час…
Аж ось, не поспішаючи підійшов якийсь лікар, років тридцяти на вигляд, та не звертаючи на неї увагу, звернувся до медсестри:
- Аня, что случилось?
- Да я сама не знаю, вот пришла, - тицьнула пальцем медсестра на неї – говрит что-то случилось где-то рядом, кто-то уметреть должен..
- Лікарю, допоможіть, благаю, - ридаючи вона перервала медсестру, - там аварія, терміново треба лікар, благаю. Вона схопила лікаря за руку та потягнула до виходу, однією рукою витираючи сльози.
- Аня, звоні Міхаличу, пускай бєрьот всьо необходимое и за мной. Сей час едем. Кстати, куда?
- Та тут поряд на площі перед палацом спорту, ми пішки швидше, там пробка, не встигнемо, благаю.
- Харашо! Слишала? Чтоб сей час же билі там ! Мигом! И Аня, ещё раз не позвонишь…
- Ну я же не знала…
- Я говорю звони, кобила!!!! – Аня замовкла і почала набирати номер, а вони вибігли на вулицю, та чимдуж помчали вниз до площі.
За кілька хвилин вони були на місці. Весь цей час вона благала Бога, аби кароокий був ще живий. Вона не знала ні одної молитви, хоча її бабця в свій час намагалась її навчити, але, вона вперте дитя, як завжди не слухала. Як вона хотіла аби він був живий, вона б все віддала аби цей незнайомець не помирав. Лікар схилився над Олександром, але , видно допомога вже не була потрібна. Він з сумом подивився в її повні сліз, але сповнені надії очі. Їй все стало зрозуміло… Все дарма! Дарма… вона безсило і тихо опустилася і сіла на землю. І заридала. Лікар комусь дзвонив, мабуть своїм, аби вже не поспішали. В цей же час з’явились і міліціонери. Але вона ніяк не реагувала на оточуючих. Так боляче… так боляче… як хочеться кричати… чому саме так… чому саме він.. чому саме зараз… Вона плакала, як ніколи в житті ще не плакала. Вона його не знає, але щиро і відверто за ним плаче. Лікар підійшов і сів перед нею навприсядки.
- Он кем Вам приходится? – Тихо і спокійно промовив лікар.
- Друг… - тихо мовила вона.
- Дать успокоительного? – вона тихо мотнула головою, даючи зрозуміти що ні. – У него есть родственники?
- Не знаю, ми лише пів години знайомі…
Під’їхала швидка, санітари, вийшли з носилками, та попрямували до них. Благо міліціонери відтіснили натовп, що зібрався за цей час навколо місця аварії. Так що санітарам прийшлося лише проштовхатися крізь кордон. Підійшли до Олександра і хотіли забрати його, але їх зупинив міліціонер, сказавши, що доки фотограф не закінчить, «тіло» вони не віддадуть. Тому вони знов повернулись до машини та стали чекати. Невдовзі хтось із міліціонерів підійшов до неї та лікаря.
- Добридень, я майор Німко, Ви знаєте що тут сталося? - Запита він у лікаря.
- Ето потєрпєвшая, - кивнув на неї лікар, - она прибєжала к нам в больницу, и привєла мєня сюда.
- Коли помер чоловік?
- Хвилин п’ять тому…
- Ви знаєте потретпілого? – звернувся майор до лікаря й до неї.
- Я , нєт, она вроди єго подруга.
- Добре… як звуть потерпілого, - тепер вже майор говорив лише з нею.
- Олександр… - тихо відповіла вона, витираючи з обличчя сльози. Вона вже не плакала, а тихо сиділа і спостерігала за всім навколо. Сліз більше не було, йшов процес усвідомлення того шо сталося.
- Прізвище?
- Не знаю…
- Ви ж його подруга?
- Так…
- А прізвища не знаєте?
- Ні…
- Хм, дивно, документів в нього при собі не було, що ж, потім розберемося. Доречі, як Вас звуть? Ви бачили що тут трапилось?
- Так, бачила, я - … .
- Добре, - майор записав її ім’я та дані в свою записну книжку. – а де жив Олександр Ви теж не знаєте?
- Не знаю…
- Добре, поїдете зараз з нами у відділок, там спокійно поговоримо. Лікарю, можете забирати в морг тіло…
- Це не тіло, це Олександр!!! – зненацька несамовито закричала вона і з ненавистю подивилась на майора.
- Добре, вибачте, Олександра. – вибачився майор. – Ходімо до машини. Звідкіля збиті коліна і руки?
- Бігла в лікарню…
- Добре, ходімо…
Він допоміг їй піднятися з землі і притримуючи повів до міліцейської машини. Санітари возилися коло мертвого Олександра, якраз, витягали понівечений капот. В голові в неї дзвеніло, вона ніяк не могла прийти в себе…

В колонках играет - Земфира - Румба
Настроение сейчас - норма

Вы - Ню

интересная вы личность кроме слова "ню" (кстати его значение очень глубокое и филосовское) в вашем словарном запасе помоему ничего не имеется ,а кроме как каваенной мордашки на вашем лице врятли можно заметить что-нибудь другое. изображая из себя саму невинность вы активно умудряетесь всех домогатся ,а самое интересное что всех это вполне устраивает. да! и не делайте вид что кроме "ню" больше ничего не знаете... иначе ,как вы проходили этот тест?

Пройти тест

Какую??? Душа совершенствования

Вы – человек, который пытается сделать мир лучше, но, глядя на то, что происходит, вы отчаиваетесь в своих способностях и ищите поддержки у своей фантазии, которая, в свою очередь, часто помогает. Такие как вы спасают мир!

Пройти тест

В колонках играет - Океан Ельзи - Кішка
Настроение сейчас - гуд

Трохи посидівши в повному мовчанні, чи то відпочивши, чи то заспокоївшись, Аш повернулась до нього обличчям і мовила:
- Ну що, рана вже затягнулась?
- Мугу… - промичав янгол у відповідь.
- Летіти зможеш?
- Ні, кості ще досі не зрослися…
- Ну тоді підіймайся, брате, і топай за мною своїми ніжками. – знов лукаво всміхнулась Аш.
- Куди? – він здивовано подивився на Аш, яка підіймалася з землі та струшувала зі своїх штанів сухе листя та траву, що попричіплялася до її одежі. Сама ж вона, нічого не відповівши, просто вийшла на дорогу, наче запрошуючи йти за собою. А що йому тепер залишалось робити, все одно нікуди подітись. Тому він теж повільно підвівся з землі і заходився отрушувати себе. Зі сторони то було доволі забавне видовище, Аш навіть тихо хихикнула, побачивши те дійство. Пошарпаний, побитий, весь в дірках і брудний як сам чорт янгол, стояв і незграбно намагався струсити з себе бруд. Почувши що Аш сміється з нього, він зрозумів, що позитивного результату не буде, як не намагайся, тому кинув те згибле діло, та не поспішаючи послідкував за мертвою. Хоча, куди і навіщо вони йдуть ін не знав, та й не дуже, якщо відверто, хтів знати. Він просто йшов за нею, і все. З-за хмар визирнуло сонце, але вітри так і не вщухали, можливо стало трохи тепліше, але не набагато, пронизливий вітер пробирав, здавалось, до самих кісток. Понура і міра погода, зовсім не схоже на початок осені. Так, без розмов, вони йшли на схід сонця, прямо по дорозі, яка, здавалось, зовсім не мала поворотів. Минула майже годинна. Аж ось стало відчутно, що вітер зненацька посилився, і доволі різко. Аш одразу схопила янгола за руку та щодуху потягнула з дороги, аби встигнути сховатися в придорожній зелені.
- Еее.. – легше… що сталося? – пробурмотів незадоволено він.
- Мовчи! І швидше рухайся…, зараз сам усе побачиш… - впівголоса прошепотіла Аш і ще сильніше сіпнула його за руку. За мить вони вже були в кущах. Саме вчасно. Як тільки вони причаїлись, одразу ж посеред дороги, в метрах трьох від землі, прямо з повітря з’явився високий білий янгол. Обличчя його не було видно, проте, виблискуючий на сонці меч в його лівій руці важко було не помітити. «Гавриїл» - одночасно майнуло в обох в думках. Цього меча тяжко було не впізнати, хто- хто а Аш добре пам’ятала цього меча. Янгол же парив в повітрі на одному місці, тяжко махаючи своїми величезними крилами, весь час озираючись, наче кого шукав, але так нікого і не узрівши він пару разів сильно махнув крилами та понісся стрімко вгору, доки зовсім не зник з поля зору.
Тільки тоді Аш із янголом спокійно вийшли зі своєї схованки та попрямували далі…
- Чому ми ховалися, – раптом не витримав янгол, - ти ж маєш більше сили ніж він…
- Я – так, а ти ні, - байдуже кинула Аш, - ти ще досі не поправився від рани. В кого нещодавно стріляли? Хто зчинив Там таку катавасію, що новин вистачить на місяць, ти ж сам знаєш як швидко розходяться такі новини, - серйозно продовжувала вона, - твої недавні друзі аби прислужитися не пожаліють тебе.
- Та так, - тяжко зітхнув янгол.
- Навіть якби він тебе не схопив, міг би запросто вбити, я нажаль, проти його меча не маю влади.
- А тобі не байдуже.
- Видно не байдуже, раз досі з тобою вожуся.
- Добре. Заспокойся, я не хотів тебе образити. До речі, дякую.
- За що?
- За те що врятувала мене.
- Тебе? Ех, брате, себе я рятувала…
- Себто? – здивовано подивився на неї янгол.
- Ти ще не раз врятуєш мою шкуру . – лукаво всміхнулась Аш.
- Поживемо – побачимо.
- Так, поживемо – побачимо, тільки спочатку краще добре поживемо, щоб було потім на що дивитися. Прийшли – Аш зупинилась навпроти придорожнього дуба – зараз ти вимиєшся і переодягнешся.
- Як? Де? Ти жартуєш, тут крім дерев нічого немає.
Аш, же мов би і не чула його, щось тихенько промовила, але він так і не почув що, наче щось на древній мові, вхопила його за руку, та потягнула за собою, як йому на мить здалося, прямісінько в дерево. З несподіванки і страху, що зараз буде дуже боляче, бо він мав неодмінно зараз стукнутися добряче головою об стовбур, янгол майже закричав. Але з грудей встиг вирватись лише перший оклик, як вони обидва опинились в якійсь великій кімнаті з широкими панорамними вікнами, які виходили прямо на місто. Аш відпустила його, та попрямувала, як ні в чому небувало, в сусідню кімнату, до холодильника. З усього було видно що вона тут не вперше. Янгол же, трохи постоявши на місці і роздивившись інтер’єр, повільно підійшов до вікна, зовсім не звертаючи уваги на спокусливе цокання та шарудіння Аш на кухні, адже він вже майже цілих два дні нічого не їв. Він впритул наблизився до вікна, відчинив шибку та сперся на підвіконня. Він визирнув з нього на місто, вони знаходилися на двадцять першому поверсі жилої багатоповерхівки. Повільно насувався вечір. Сонце ось –ось мало скотитися за горизонт. Червоним сяйвом було залито пів неба, віщуючи про завтрішню погоду.
Тим часом до нього підійшла Аш.
- На, поїж, - мовила вона до нього жуючи, тицьнувши в руки нашвидкуруч зроблений бутерброд з овочами та копченою рибою, - це, звісно, не Тамошні делікатеси, але теж не гірше.
- Дякую. - скуто відповів янгол, взяв в неї їжу, та почав пильно роздивлятися що йому таке дали.
- Що ти на неї дивишся, жувати треба. Дивиться він… - несмішливо мовила Аш, та знову лукаво посміхнулась. Янгол, не сказавши ні слова відкусив шматок бутерброду та почав його повільно жувати, звикаючи до нових смаків. І за мить від бутерброду не залишилось і сліду.
- Ого, ну й апетит. Що сподобалась наша їжа? Чи ти такий голодний що й стіл би з’їв, хто ж Звідти голодним тікає… на мій, - вона простягнула янголу щойно надкушений бутерброд –зараз іще принесу. Й поки він жував другого бутерброду, Аш принесла на маленькій таці ще кілька таких самих, але на цей раз вже з сиром. Янгол же , на цей раз вже запрошення не чекав, одразу ж накинувся на їжу, час від часу запиваючи все це холодним квасом, заздалегідь витягнутим з холодильника Аш. Коли він скінчив їсти, вона заходилась прибирати, а його послала в ванну кімнату, аби він добре вимився. Потім дістала йому з шафи одяг, що йому доволі таки пасував. Світлі джинси добре сиділи на ньому, а біла футболка добре підкреслювала усі вигини його торсу. Так що з ванни вийшов не янгол а доволі таки привабливий чоловік, просто «лапочка».
- Добре виглядаєш, - мовила до нього Аш, - дівчата тобі проходу не будуть давати.
Крила ж були мирно складені за спиною. От саме з ними і треба було щось робити, аби на вулиці не привертати до себе зайвої уваги, бо то була не абияка проблема. Їх конче треба було сховати під одежею. Але як? Якщо верхню частину крил ще можна було якось запхати під футболку, то знизу пір’я тирчало в різні боки.
- Так. З крилами треба щось робити – серйозно мовила вона.
- А що крила? – байдуже запитав янгол, наче не сподіваючись на відповідь.
- Тільки не кажи, що ти так і підеш на вулицю. Їх треба сховати.
- Навіщо, їх все одно ніхто не побачить, я часто так гуляв, коли бував на землі, ти чого?
- А.. забула, забула, я вже три з половиною тисяч років як мертва, вже забула як воно. Але плащ тобі не завадить. Погода псується. Завтра буде дуже вітряно.
- а що сьогодні робити будемо? –запитав янгол в Аш.
- Сьогодні ти будеш відпочивати й набиратися сил, а завтра.. завтра буде завтра… ходім на дах я покажу тобі місто.
- Ходім. – весело підхопив янгол.
Вони одразу ж рушили до виходу. Вона легко відчинила двері та вийшла, янгол попрямував за нею. Підійматися треба було лише два поверхи по східцях. Аш заходилася коло замка і за мить відчинила його зовсім без ключа. Янгол навіть не здивувався цьому, просто пройшов у відчинені двері й вийшов на дах. Так, це не вікно квартири, навіть таке велике як в квартирі Аш. Все місто було як на лодоні, через те що будинок стояв на пагорбі, оком можна було окинути все місто, яке ділила навпіл широка річка, через неї було перекинуто кілька мостів, а саме місто потопало в зелені, особливо права його частина, якщо дивитись за течією. Яка гарна місцина, дивно що він тут ніколи раніше не бував, хоча, за своє довге життя побував майже всюди. Йому так захотілося змахнути крильми і змити високо в небо, аби подивитися на цю красу згори. Розправив крила. Махнув один раз, Ади трохи піднестися, але одразу ж скорчився від болі і впав на коліна, руками впершись в підлогу. Ще не зажило, тому з оглядом прийдеться трохи почекати. Аш допомогла йому підвестися і вони вдвох підійшли до краю даху. Сонце вже майже закотилося за небосхил, в повітрі трохи підпарювало, передбачалась задушлива ніч, добре що він бачив кондиціонер в квартирі, так що нічна духота їм точно не буде заважати.
- Це твоя квартира? - раптом запитав янгол.
- Ні…
- Так ми що вдерлися в чуже помешкання? Ну ти..
- Розслабся, - лукава посмішка майнула по обличчі Аш. – це квартира мого друга, він поїхав на кілька днів, сьогодні його точно не буде, так що не переживай, ніхто заважати не буде.
Трохи ще постоявши на даху, вони повернулися в квартиру.
- Знаєш, а гарні в тебе друзі, раз так живуть. – мовив ввійшовши янгол.
- Він підприємець, має свою фірму, зараз чогось йому закортіло побути журналістом, як то кажуть «по-совмєститєльству».
- Хи, дивне сполучення, він випадково не вундеркінд?
- Ні, він – романтик, до речі, ти його повинен знати.
- Я? Такого статного… навряд чи.
- Ну й добре раз так, я піду посплю, мовила Аш на півдорозі до спальні.
- Так тільки ж восьма.
- Я дуже стомилась, вибач, завтра доколупаєшся до мене зі своїми запитаннями, а зараз – бай-бай, я спати. Якщо теж захочеш спати – в тебе є диван.
Вона ще на кілька хвилин зазирнула в кухню, а точніше в холодильник, і тільки після того зникла за дверима спальні. Янгол ще якийсь час спостерігав за вечірнім, майже нічним містом, і пішов спати тільки тоді, коли почув мирне сопіння Аш. Ліниво він попрямував на ліжко, чомусь диван йому не сподобався, тому вирішив прилягти коло неї. Якби він знав що буде вранці, то краще б таки ліг на дивані...

В колонках играет - Скрябин - Щось Зимно
Настроение сейчас - хорошее

http://aeterna.ru/test.php

Седой ангел вздыхает и объясняет, что вы - Ангел Битвы (Войны)

При скандинавских богах такие, как вы, попадали в Вальхаллу. Бесстрашные воины, не страшащиеся смерти. Вы погибли в бою и нисколько об этом не жалеете. И потому и дальше вам придётся сражаться. Ангелы Битвы и ныне витают над полями сражений помогая тем, кому ещё есть, что свершить, и забирая тех, кто выполнил своё предназначение. Ближе всех вам Ангел Смерти, вы почти коллеги.

Пройти тест

В колонках играет - Face@Face - Кошка (feat. Маська)
Настроение сейчас - меланхоличное

- Приїхали!!! – з криком, в кабінет влетів хлопець років двадцяти на вигляд, в діловому костюмі, з короткою стрижкою на голові, та широкою як у чеширського кота усмішкою.
- Хто?! – трохи злякавшись від такої несподіванки, вона здивовано подивилась на засапаного парубка, що тяжко дихав неначе щойно пробіг стометрівку. Швидко клацнувши по клавіатурі, як досвідчений компь’ютерщик, вона кількома рухами зберегла і вимкнула іграшку, в яку дуже полюбляла грати на робочому місці у відсутності роботи і зайвого персоналу в кімнаті. Місцеві адміністратори так і не помітили підпільно встановленого нового програмного забезпечення, - хто? … приїхав… - перепитала ще раз не вірячи досі що це сталося.
- Як хто? Ти що, ну ти даєш… сама мені вуха прожужжала, що в сусідній готель сьогодні, тобто прямо зараз, заїжджає її улюблена музична рок-група. А тепер на мороз впала… ти що..?
- Невже!!! Нарешті!!! – вона як вжалена підскочила зі свого робочого місця.
_ Ходім?! – він підморгнув їй, - Хто автограф хотів, там цілий натовп вже зібравсь. Я навіть телевізійників бачив… Ходім – ходім…
- Дьом Тьом. – всміхнулась вона до хлопця, схопила свого записника, та швидко попрямувала за ним в коридор.
- Чуєш, - зненацька запитав її Артем, - нічого від голови немає?...
- Ти ще б на вулиці запитав. Є, але в ящику, потім прийдемо – дам… а що трапилось?..
- Та… - махнув рукою Артем, – голова жахливо болить, вже три дні спати не можу…
- А з дружиною, - лукаво кинула вона.
- Ги…, озабочена збочена… канеш сплю…
- Ти ж казав що не можеш…
- Можу! – гиркнув Артем – Не доставай мене.
- Співчуваю твоїй дружині. – продовжувала знущатись вона.
- От зараза, та сплю я з дружиною і тільки! Безсоння мучить, поняла?!...
- Ги, ще б не зрозуміти.
Так вони вийшли з будівлі і попрямували до натовпу. Коло сусіднього готелю «Океани» були з усіх боків оточені фанатами та фанатками, пресою. Видно було що вони щойно вийшли з автомобіля, бо не так далеко віддалились від білого лімузину, теж оточеного людьми. З усіх боків спалахували вогні фотоапаратів, визирали об’єктиви камер, звідусіль сипався град запитань і море людських рук намагалися дотягнутися хоча б до когось одного з зірок.

За мить вона з Артемом вже теж потопала в цьому натовпі, намагаючись протиснутись до кумирів. Звичайно, вони одразу ж одне одного загубили, бо звідусіль штовхались, кричали, лізли наперебій, дехто навіть вистрибував з-за голів інших, якась дівка залізла на, мабуть, свого хлопця, та осідлавши його шию, щось несамовито кричала і фоткала мобілкою Океанів. Загубивши Артема, вона вирішила сама пробиратися до своєї цілі, доки їй не вдалось проштовхатись до предмету свого обожнювання. Ось він, хапай і радуйся зі своєї удачі, веселий, завжди з усмішкою, жваво з кимось говорив, відповідаючи на десятки однакових за смислом запитань. А вона стояла позаду його і не наважувалась навіть позвати його по імені, просто погукати, хоча, навряд чи він почув би її в такому гаморі. Вона просто стояла і дивилась на його спину. З усіх сторін лунало: - Славік!... Петя!... Мілош!... Денис!... А можна?!... А коли?!... якби людей можна було б порівняти з морем, то можна було б сказати що здійнявся справжнісінький шторм, посеред міста. Вона ж стояла у нього за спиною, спиною свого кумира, так і не наважуючись погукати його, хоча, їй би вистачило просто схопити його за плече, або за руку і він одразу ж повернувся б до неї. Мов пам’ятник журналістці, вона стояла позаду, в одній руці тримаючи свій записник а в іншій міцно затисла шарикову ручку, мов меч Артура в камені, який міг дістатися лише обраному. Стояла… весь час фіксуючись на задніх планах сотень фотоапаратів, камер, звісно, він не помітить і навіть не зацікавиться нею, вона одна, з сотень тисяч фанаток, по усьому світові. .. А вона ж буває на кожному його концерті, знає кожну його пісню, але заговорити так і не наважується. Ось помітно як із натовпу виринув Артем і просунув ручку з фотокарткою комусь з Океанів, хтось з зірок схопив її, швидко намалював розмашистого автографа та віддав назад, в тремтячі від радості руки, який з легкістю знов пірнув в людське море, як в велику хвилю.
Нарешті підоспіла охорона. Високі дужі хлопці швидко проштовхались до зірок, та почали методично і доволі вдало відтісняти фанів і пресу. Її теж не оминули: силі і дужі руки одного з охоронців одним поштовхом відкинули її в натовп. Океани ж, не втрачаючи моменту, попрямували до входу в готель, махаючи та посміхаючись на камери. Й коли вже всі четверо були у самих дверей, що тихо відчинились запрошуючи гостей, сталося щось зовсім неочікуване. Славко раптом зупинився, ще раз повернувся обличчям до галасливої юрби та зі всього маху кинув свого брендового шарфа прямо в натовп навіжених та щасливих фанатів. Дівчата одразу ж запищали і цілий ліс рук здійнявся вгору, щоб впіймати жаданого приза. Вона теж підстрибнула разом зі всіма. І чудо, вона піймала! Піймала, за один кінець, і щодуху потягнула до себе, аби ніхто не вирвав його з рук. В цю мить вона була найщасливіша з усіх присутніх в цьому місці, навіть не засмучувалась більше про те, що не взяла автографа, адже в неї тепер є щось набагато цінніше. Адже вона піймала те, за що багато хто із тих хто стояв поряд багато чого віддав би… одним словом – фанати…
Вона вже тягнула шарф до себе, але той наче за щось зачепивсь, точніше, за когось. То був хлопець, років двадцяти трьох – двадцяти чотирьох, на вигляд вона більше б йому і не дала. В будь –якому розумінні цього слова. Він мав стильну, не коротку зачіску, та, те що її одразу дуже вразило, темно-темно карі очі, майже чорні. Він дивився прямо їй в очі, та однією рукою тримав її, так тепер вже її, шарфа, якого вона не збиралася нікому віддавати, тільки з боєм. Вони стояли одне коло одного , але раніше, якось, не помічали одне одного. Тепер же вони обидва завмерли на місці, тону в кожен в очах навпроти. За мить він випустив свій кінець шарфу, так і не відриваючи свого погляду від її очей. А вона інстинктивно легенько смикнула шарф до себе і повільно притисла до грудей, наче мала дитина швидко хапає іграшку і тулить до себе, аби ніхто не відібрав.

Навколо повільно стихав гамір, люди почали поволі розходитися хто куди. А вони все стояли і дивилися одне на одного, і ніхто не хтів першим опускати очі. Для них двох наче зник увесь світ, зникли люди, будинки навколо, земля з-під ніг, сонце над головою, одним словом – все…Лишились лише вони, удвох… Це могло б тривати й досі, якби кароокий не простягнув їй руку та не привітався:
- Привіт, я Саша, – жваво кинув він, та поцілував її, мимоволі простягнуту для привітання ручку, - Як звати цю красуню, що стоїть навпроти?
- Привіт… тобто… - запнулася вона від хвилювання та легенько почервоніла з несподіванки, не кожного дня їй цілує руку незнайомець, а до того ж такий гарний., - я «…» Приємно познайомитися – вона сором’язливо опустила очі й почала м’яти в руках шарф.
- Як справи, - всміхнувся кароокий.
- Добре, дякую, - несміливо відповіла вона.
- Ходімо, - весело кинув Олександр.
- Куди?
- Байдуже, не стирчати ж коло готелю, - його очі весело блиснули, чи то їй здалося, - я знаю тут поблизу таку гарненьку кав’ярню, ходім.
- Добре, але не на довго, в мене робота.
- Робота? Яка ще робота, не сміши… де навчаєшся?
- Я працюю! – твердо мовила вона.
- А ким, якщо не секрет.
- А.. маркетологом, - байдуже махнула вона рукою, - а ти ким працюєш?
- Журналіст.
- Що? Справді, живий журналіст – вона весело всміхнулась.
- Гарна усмішка, наче сонечко сміється…
- Не сором мене.
Так жваво розмовляючи, вони повільно спускалися, виходячи на площу.
- Тобі що не подобається? – трошки пригнічено Запитав Олександр.
- Подобається… Ала ти мене так мало знаєш, можна сказати, зовсім не знаєш.
- А мені більше нічого й не потрібно, от дивлюся на тебе і мені добре.
За розмовою, вони підійшли до проїжджої частини. Аби перейти дорогу в підземку ніхто спускатися не хотів, тому вони підійшли до дороги, аби дочекатися меншого руху машин і перейти вулицю. Вони стояли вже готові перейти, аж раптом зліва від себе почули пронизливий писк коліс, потім удар, звук розбитого скла, скрегіт заліза, одразу ж, повернувши голову в цей бік, вона побачила як на них, вже в повітрі, летить темно-синя беха. Ще мить і вона просто зіб’є їх. Та не так сталося, Олександр, сильно штовхнув її на асфальт, вона ледве встигла простягти руки, як він усим своїм тілом навалився на неї , і вже лежачи прикрив їй голову рукою. Колеса машини пронеслися всього в п’ятнадцяти сантиметрах над ними. За мить Машина вже сильно вдарившись передньою частиною об дорогу, переверталася в повітрі, її цікавість змусила повернути в той бік голову, аби нічого не пропустити. Те що вона побачила вразило її ще сильніше, ніж шок від аварії.
Побита машина перевернулася через себе і стала на колеса, з такого куту зору їй не було видно водія, але вона точно знала що той зараз в кабіні. Машина стояла на всіх чотирьох колесах, переднього капоту не було, він валявся десь осторонь, і з того місця де був мотор сильно диміло. Аж ось над машиною, прямо з повітря з’явився янгол, так, ніхто інший як янгол. Він повільно махав широким крилами, здіймаючи при цьому невеликий вітерець, або той вітерець з’явився разом з ним. Янгол махнув своїм великим, точніше величезним мечем, з яко стрімко зійшла світла куля прямо в те місце звідки йшов дим. Було чутно як ще живий і притомний водій щосили закричав, наче звір в передсмертному рику, і в ту ж мить вся машина вибухнула, спалахнувши яскравим вогнем, від якого вона одразу примружила очі, але не закрила, аби продовжувати дивитися на те що вона узріла. З боку було видно, що машина зайнялася від аварії, але вона бачила зовсім інще. Наступної секунди янгол так же зник як і з’явився, нікуди, нізвідки…
Вітерець теж вщух. Вона продовжувала дивитись в те місце, аби знову побачити янгола. Але, звичайно, нікого не біло. Вона запитала у Олександра, що все ще, як і вона лежав край дороги , коло неї:
- Ти бачив це?... Янгола?... – збентежено запитала вона у нього.
- Якого янгола, просто аварія – тяжко відповів кароокий, наче з трудом вимовив.
- Але я бачила, своїми очима.. щойно… - вона повернулась до нього обличчям і заклякла від жаху на місці…

В колонках играет - Апокалиптика
Настроение сейчас - гуд

Янгол не став втрачати моменту і одразу кинувся в той бік, схопивши повітря обома руками, наче тримав когось. « - Аш!» вигукнув янгол чиєсь ім’я, і в ту ж мить невидимі руки теж схопили його і одним сильним ривком витягли його з цього світу… він опинився в іншому місці… все було теж саме але водночас інакше, дерева, зруйновані будинки, та ж сама земля під ногами, те саме повітря, тільки небо затягнуте важкими дощовими хмарами, а сильний вітер трохи не збиває з ніг.
- Ну нарешті, от впертий… - засапавшись мовив до нього той, хто його ж сюди і «втягнув». – привіт брате – продовжував відхекуючись, випустивши зі своїх рук янгола і трохи відійшовши від нього. Він був одягнений в чорні широкі джинси та таку ж чорну з подекуди червоними смужками сорочку, з-під скуйовдженого чорно-червоного волосся було видно молоде обличчя, років двадцяти на вигляд, смагляве, з чорними-чорними очима.
- Привіт Аш, - тяжко мовив янгол, - навіщо ти мене сюди затягнула? - він перевів свій погляд на землю, тяжко опустив голову та знов опустився на землю.
- Тобі вже більше п’яти тисяч років, а повівся як дитина – мовила Аш та підійшла до янгола щоб перев’язати рану. Аш була мертвим янголом, точніше вона – колишній янгол. Вона не належить ні до небесної ні до диявольської братії, одна з тих янголів, що добровільно позбулися крил й назавжди лишилися на землі. Одна – з сотень тисяч тих, хто непокірний нікому. Гірших від чортів і безперечно в кілька разів сильніших за інших янголів. Вони – вигнанці, самі по собі, живуть по всіх світах й творять що заманеться. Насолоджуються всим чим можуть і нікому не коряться. Якби хто коли зібрав би їх разом, то вони могли б стати господарями над світом, але із-за своєї різні, вони навіть відокремлені одне від одного. Вони не беруть участі в протистоянні добра і зла, вони просто живуть. Називають себе ж вони – «мертвими», мертвими для неба та для інших, їм немає Там прощення, а в протилежні лави вони поповнюють неохоче. Вони вигнанці звідусіль.
Аш нахилилася до янгола, щоби подивитись його рану, але той одразу ж знесилено впав на землю, знову стиснувши обома руками рану. З неї все ще текла кров. Тоді Аш присіла коло його голови і зазирнула в широко розплющені очі.
- Чому? Навіщо це тобі? – запитала мертвий янгола.
- Я сам... - вимовив янгол, і знову здригнувся від болю – я сам сюди прийшов.
- Що, набридло безтурботне життя? Ну давай підіймайся, допоможу вже тобі раз так – вона взяла янгола за плечі і трохи підвів, так що той тепер сидів на землі. Янгол, в свою чергу, здивовано подивився на неї, але нічого не сказав, лише сперся на руки аби знову не впасти. Аш же відірвала від своєї гарної чорної сорочки кілька тонких довгих клаптів і заходилася навколо рани янгола.
- Чому ти мені допомагаєш?
- А що, думав що я тебе добити зібралася? –всміхнулась Аш, але якось єхидно, лише правим краєчком рота.
- Чому ти витягнула мене зі світу – тяжко продовжував янгол, правда, іноді смикаючись від болі, що завдавала йому Аш, перев’язуючи рану.
- Подалі від добрих очей, зло часто дивиться на світ очима невинних. – знов дивно посміхаючись відповіла Аш. – О, наче скінчив, - заходиласья закріплювати кінець «бинта», завертаючи його під його самого. – Кілька годин протримається, а більше нам і не треба, у нас рани швидко гоються.
- Легко тобі говорити, мертвий, у вас все швидко заживає, і тіло і почуття, хоча ви і такі ж як і ми, але серця, здається, в вас немає.
- Навіщо ж ображати, я йому допомагаю, а він…
- Я цього не просив – відрізав різко янгол, тяжко підвівся і поволі пішов до найближчого дерева, щоби хоч якось вкритися від вітру. Аш попрямувала слідом за ним.
- Просив, не просив, я просто хочу тобі допомогти, звідки стільки гордості – мовила Аш, неначе образилась.
- Звідки треба.
- Скажи, чи ти тепер в чорти зібрався? Навіщо ти вбив Ханаса? - з насмішкою запитала янгола мертва, і знов пильно подивилась прямо в очі янгола, що тепер сидів під деревом, спершись спиною на могутній стовбур старої липи.
- Звідки… звідки ти знаєш? – нервово запитав Янгол.
- Я хоч і безкрила, але все ще янгол. Я, брате, багато чого знаю…
- Я не хотів вбивати…
- Всі ми не хотіли… невже ти ціниш цих нікчемних людей вище подібних собі?
- Ти не розумієш… так не можна… не можна вирішувати кому жити а кому ні, посилати янголів охоронців карати своїх же підопічних, при чому не просто карати а позбавляти життя… вбивати… де жалість… де всепрощення…
- Послухай –перебила його Аш.
- Ні , це ти мене послухай, - продовжував той – навіщо творити, а потім же руйнувати, вирощувати а потім топтати… кругообіг життя… ненавиджу це… мені наказали вбити «свою» людину, маленького хлопчика, йому лише п’ять років, він ще зовсім маленький, я з самого його народження з ним, не раз відбивав його від чортів і злих душ. А мені просто наказали вбити його, я багато разів вбивав, але не дітей, чуєш, не дітей… я не зміг…
- Зате він тебе підстрелив, дитя, ги – гигикнула Аш - Господь знає що робить.
- Ні, не знає, ми воюємо з падкими янголами, за те що вони грішать.. а самі ми не грішимо виконуючи вироки найвищого суду, нашими руками творимо те ж саме зло що й Сатаніїл. Чим ми кращі за них?...
- Ооо, кого ти згадав, ти часом в чорти не зібрався… знов кепкуючи кинула Аш.
- Все смієшся, я ніколи не приєднаюсь до них.
- Але і «нагорі», як кажуть люди, тебе не приймуть.
- Знаю…
- Так що тепер, брате ти такий як і я - мертвий… для всіх… - твердо відповіла Аш , та опустилась на землю під липою поряд янгола – для свіх…

В колонках играет - Фльор)))
Настроение сейчас - суперское

Аш...

Від пострілу зброя випала з рук дитини, але хлоп’я швидко підхопило його з дорожнього пилу та побігло геть від янгола по одній з бокових вулиць, і за хвилину зникло за одним з будинків. Від жахливої болі янгол впав на коліна так схопився обома руками за стікаючу кров’ю рану. Куля пройшла наскрізь, не лишивши жодної надії на відмову від жахливої зустрічі, трохи нижче серця задівши ліву легеню. За мить, кривавий слід вже з’явився й на брудни порваних штанях, але поволі почала зупинятися. Голова його була безнадійно опущена, таким чином, що довге русяве, скуйовджене волосся повністю закривало його обличчя, по щокам якого потоками котилися сльози і градом падали на суху спраглу землю, під його ногами, приєднуючись до запікшихся в пилюці та піску крапель крові. Рана не була смертельна, але біль завжди відчувається, не так фізичний як душевний біль. Ледь ворушились побиті крила, граючи з білим пір’ям. За кілька хвилин рана перестала кровоточити, але сльози не завершували свого дощу болю. Він прибрав руки з рани і тепер вони безнадійно звисали і щось безглуздо шукали в дорожній пилюці, наче він хотів вчепитися за щось тверде і сильне, що моголо б його стримати, і щодуху закричати. Що ж ви люди коїте?! Навіщо?! Мало що ви один одного принижуєте, ви ще й один одного знищуєте.
Раптом зліва від нього пролунав чийсь зовсім тихий голос:
- Цікаво, що більше болить? Те що стікає кров’ю, чи те – що їсть з середини, і від нього немає порятунку, ніколи і нікому?
Запитання явно було до нього, але хто це. Поряд нікого не було, неначе голос лунав з повітря. Він одразу ж схопився на ноги і почав нервово озиратися навколо, але нікого так і не угледів. Було відчутно що здійнявся невеличкий вітерець, так, що легка курява почала здійматися на перехресті.
- Хто тут? –трохи збентежено, запитав янгол, - покажись!
- Яка різниця хто, головне, що я тебе знаю. –знову несмішливо пролунало з повітря але вже з правого боку.
- Покажись! Хто ти є?! – вже твердіше мовив янгол, і кінчиком лівого крила, коли повертався, зачепив щось, або когось, щось невловиме і невидиме, як саме повітря...

В колонках играет - Океан Ельзи - Без бою
Настроение сейчас - отличное

Вона ж, взяла назад чашку, і посміхаючись стала допивати свій полишений чай. Як там у Океану Ельзи «З жасмином зелений чай» , подумала вона і пішла в кімнату, з чашкою в руках. Як завжди ввімкнула комп’ютер, тихенько зажужчав куллер, вона клацнула пару разів по клавіатурі, і от уже в колонках звучить бадьора ранкова музика. Океан Ельзи і Тартак сьогодні саме, як кажуть брати наші недалекі «в тєму», така музика, дуже швидко підіймає настрій і все інше… а особливо сусідів. Скільки вже разів сусідка бесідувала з нею не злим тихим, а інколи й не дуже тихим, матом, нічого, - «Хай гадіна просипається» - всміхнулась вона, і полізла за одягом в шафу, не випускаючи пахучої чашки з рук. З такими «веселими» ранками, її сусідка, незаміжня жінка, так років тридцяти п’яти з весь час підпухлими очима, від її нічної роботи (десь в нічному клубі, барменом), так що їй вже ніякий ліфтинг не поможе, не кажучи вже про різні косметичні маски, якими вона часто пугала, забуваючи зняти, що друга шкіра, мабуть зненавиділа всю українську сучасну альтернативну естраду. Раніш вона пробувала боротися якось з цим явищем, матюкатися, але через три місяці все ж здалася, так тільки іноді бушує коли не в гуморі. «Мужика їй треба, а то пропаде жінка» - пожаліла сусідку, і далі зарилася в шафу. І хто його тут все складає, нічого зранку знайти неможливо. нарешті пошуки все ж увінчались успіхом і вона «відрила» свою улюблену чорну футболку з білими метеликами. Ну прям що «Дольче і Габано» усе чорне і біле, а ні, ще іноді й червоне. З одного боку практично, а з другого ще й економно-довговічно, чорне завжди було, є і буде в моді. Хоча, що їй мода, головне щоби зручно було і скромно, вона ж молода, незалежна, в міру розпущена жінка. А ще добра, ніжна і мила , і… але про це якось іншого разу.
Далі, ми випустимо деякі дрібниці з її ранку і трішки все узагальнимо. Вона зібралась, доволі швидко, поцьомала Джинджер, і побігла на роботу. На годиннику вже було пів на дев’яту. Хоч би сьогодні не спізнитись, і так вже премію зняли, пахаєш тут як коняка, та ні, вже як кобила, за чотириста доларів на місяць, а тут ще й грозяться штрафні санкції заводити. «Та пішли вони з ними в ліс по цвєточки, работодатєлі мєсні» - швидким шагом вона поспішала по вулиці, на роботу. Дев’ята, вона подивилась на годинник, на каблуках особливо не побігаєш, що ж, прийдеться спізнитись. Дев’ята п'ятнадцять, вона вже біля прохідної. На варті високий, широкоплечий, в білій сорочці і чорних штанях охоронець, просто приємний молодий хлопець, років так з двадцять два, зустрічає її легкою посмішкою. Вова. Ура, це Вова, знач сьогодні не запишуть спізнення. Вона підійшла до огорожі за якою сидить Вова, її знайомий, не так давно разом вино пили й в волейбол грали, ой як вона тоді собі коліна позбивала. Що ж скажеш, такі запальні бувають пляжні вечірки, ех жаль, вже одружений він…
- Привіт, як справи – приязно посміхаючись вона звернулась до охоронця.
- Привіт, що, знову запізнюєшся – весело відповів той.
- Не запізнююсь, а вже спізнилась.
- Який раз? – всміхнувся Вова.
- Ну Вова, ну ти ж не будеш мене відмічати, правда, ти ж такий хороший – підлизування не раз спасало людство, і їй теж допомагає.
- Тебе? – лукаво – та лана, йди, що ж з тобою поробиш.
- І не відмітиш?
- Не відмічу.
- Точно?
- Точно-точно. Йди вже, крутиться вона тут.
- Подумаєш, от і піду, а ти тут сиди сам і скучай.
- Ой-ой, йди, кому кажу, а то запишу. – весело сміючись кинув Вова навздогін цокаючим каблукам її нових туфель.
Пронесло. Тільки й було в її голові. А тепер робота і тільки робота. Ось і офіс, зачинено, начальства ще нема, добре що ключі з собою. Як добре начальству, спиш скільки хочеш, приходиш на роботу о котрій заманеться, а може й взагалі не приходиш, так з’являєшся час від часу і контролюєш усе. Вона теж колись стане великим цабе і начальником, тільки коли? Коли їй стукне так під тридцять-сорок, кому воно тоді вже потрібно буде. Там сімя, діти, нарешті чоловік, не остання мебля в домі. Потім вже не до того буде, хоча хто його знає що потім буде, тут не впевнена що завтра буде, не говорячи про місяці чи роки. Все, робоча машина ввімкнена, як кажуть, перед фейсом, вперед за роботу, тільки почту перевірити б спочатку… аську включити… подзвонити, розбудити подругу-студентку… ой скільки всього зробити треба вранці, коли працювати…

В колонках играет - Melnitsa
Настроение сейчас - cool

Вона відклала ручку і закрила свою чималеньку записну книжку. Потягнулася, і повернулась обличчям до Джинджер. Маленьке пухнасте чудо спало на її м’якій білій подушці. Маленька кішечка, всього трьох місяців від народження, маненьке-маненьке кошеня. Подароване їй на день народження кимсь з її численних знайомих. Вона навіть не пам’ятала ким, але була просто закохана в це маленьке пухнасте чудо, що вже дві неділі не дає їй нормально виспатися. Джинджер знає, що на хазяйку будильник не діє, а їсти ж хочеться зранку, тому, після того як облизування носа хазяйки ні до чого не призводять, окрім задоволеного сонного мурчання, вона просто починає шалено плигати по ній, скакати, бігати по цьому сонному тілу, тільки б воно відкрило очі, а потім всістися навпроти ледь відкритих повік, зробити нещасне і голодне обличчя та починати нявчати, доки хазяйка остаточно прокинеться. Не візьме її на руки, та не винесе на балкон і покормить. Так, після такого точно скоро спати не захочеться, - і звідкіля це пухнасте щастя впало на мене, - майнуло в голові. – от виспиться за ніч а потім вранці знову спати не дасть. Може її зараз на балкон відтарабанити?.. та ні, жалко малого чуда, хай вже спить. Вона глянула на годинника. Друга ранку. Класно. А о сьомій вставати, на роботу топати. Як ліньки то. І далась їй та писанина. Все. Вона вимкнула світло і вирішила трохи поспати.
Зранку повторилася вся та картина що відбувалася кожного ранку. За виключенням того, що Джинджер гордо сиділа на кухонному стільці і великими голодними очима дивилась, як хазяйка пила зелений чай з жасмином, аромат якого розносився по квартирі.
- Ну шо ти хочеш?у? Джинджер? – спитала цікаве кошеня дівчина, - Чого дивишся на мене? Їсти хочеш… так чого не їси свій віскас, знаєш як його інші коти люблять? У? – кошеня зрозуміло, що на нього звернули увагу і почало повільно перебирати лапами на місці. – Ну, чого? Ха, так ти хочеш того що я? хи, - хазяйка посміхнулась і поставила трохи надпитий нею чай на інший край столу, якраз напроти кошеняти, - Ну на, пий, чого дивишся, а то заберу раз нехоч. Кошеня тут же звелося на задні лапи, а передніми - вчепилося кігтиками прямо в білу скатертину, на краю столу. І носом потягнулося до пахучої чашки. Понюхало, поводило вусами і потім лизнуло чаю з кашки, носом впершись в інший бік чашки. Потім ще раз. А за тим, Джинджер підняла голову і здивовано подивилась на хазяйку. Мовляв – що ти таке п’єш – , відвернула носа від чашки, сплигнула зі стільця, та побігла в кімнату, на останок, кинувши ще один здивований погляд на свою хазяйку.
Вона ж взяла назад чашку, і посміхаючись допила свій полишений чай.

В колонках играет - Splin - sos
Настроение сейчас - nothihg

…руїни… суцільні руїни… від будинків майже нічого не лишилося, лиш подекуди й досі стояли напівзруйновані стіни, нагадуючи, що в них зовсім недавно хтось жив, дихав, мріяв, надіявся, переживав, кохав… А тепер вони зовсім осиротіли, з них навіть зняли дах, тому що тепер вже нікого ховати вій стихій, стоять собі обвуглені, закопчені сироти, а між ними, по всім закуткам, віє холодний сумний вітер. Навкруги тихо-тихо, жодного зайвого звуку… час неначе зупинився, злякавшись того що тут відбувалося, лише дим , що повільно і монотонно здіймався над попелищем нагадував по його нестримність.

Я