Когда в морском пути тоска грызет матросов,
Они, досужий час желая скоротать,
Беспечных ловят птиц, огромных альбатросов,
Которые суда так любят провожать.
 
И вот, когда царя любимого лазури
На палубе кладут, он снежных два крыла,
Умевших так легко парить навстречу бури,
Застенчиво влачит, как два больших весла
 
Быстрейший из гонцов, как грузно он ступает!
Краса воздушных стран, как стал он вдруг смешон!
Дразня, тот в клюв ему табачный дым пускает,
Тот веселит толпу, хромая, как и он.
 
Поэт, вот образ твой! Ты также без усилья
Летаешь в облаках, средь молний и громов,
Но исполинские тебе мешают крылья
Внизу ходить, в толпе, средь шиканья глупцов.

Серия сообщений "Любимые стихи":

Стихи – это эмоция, ограниченная словом, закованная в кандалы букв, облаченная в образы, и уже неспособная к развитию. Она, эта эмоция, словно эпизод, вырванный из повествования жизни, застывшая субстанция. Прекрасная в своей экспрессии, в своей окаменевшей красоте. «Нежность существует без причин как небо и стихи» ДДТ

Часть 1 - Некрасов.Поезия
Часть 2 - Поезия.Леся Украинка
Часть 3 - Шарль Бодлер
Часть 4 - Оскар Уайльд
Часть 5 - Без заголовка

5 непростительных ошибок в начале знакомства

Знакома ли вам такая ситуация: вы знакомитесь с мужчиной, применяете известную вам технику соблазнения и флирта, производите на него впечатление, и все вроде идет хорошо, но… Не успев толком начаться, ваши отношения заканчиваются. Причин может быть множество. Однако, анализируя ситуацию, подумайте: не допускали ли вы наиболее распространенных ошибок?

1. Конкурировать с мужчиной

Уверенный в себе человек, конечно же, хочет для себя всего самого лучшего. В том числе и встречаться с успешной девушкой, которая сама себе нравится и может похвастаться каким-то заслугами в этой жизни. Проблема начинается тогда, когда девушка забывает о том, что роман – это не то поле, на котором ей нужно конкурировать с мужчиной. Ваше стремление демонстрировать свой уровень притязаний и доминировать может понравиться только тому, у кого проблемы с самооценкой. Подлинного же героя вашего романа никогда не прельстит роль подкаблучника или лузера.

2. Заманивать в ловушку

Женской психологии свойственно быстрое возникновение привязанности. Особенно если так хочется поскорей наладить свою личную жизнь, выйти замуж… Однако психология мужчин в этом смысле коренным образом отличается. Как только, грубо говоря, самец понимает, что самка заманивает его в ловушку обязательств, к которым он не готов, как он сразу же норовит удрать. Поэтому не стоит в самом начале отношений вслух рассказывать о планах на ваше совместное будущее, предлагать какие-то услуги, и вообще – посягать на его личную территорию. Ему важно чувствовать себя охотником, а не трофеем.

3. Вспоминать свое прошлое

Не всё, конечно, а те этапы и эпизоды своей жизни, которые тесно связаны с вашим бывшим бойфрендом или мужем. Никому не нравится, когда его с кем-то сравнивают. А уж особенно нельзя давать понять, что этот «кто-то» был лучше того, с кем вы сейчас общаетесь и чье достоинство этим унижаете. Кстати, то же самое справедливо и в зеркальной ситуации. Пресекайте воспоминания мужчины о его прошлом, связанном с другой. Вы не психоаналитик и имеете право на внимание к себе и к настоящему моменту.

4. Допускать командный тон

Понятно, что никто этого добровольно терпеть не будет, однако многие, особенно неопытные и самоуверенные девушки, очень часто позволяют себе указывать и приказывать. Чаще всего неосознанно: видя, что нравится мужчине, девушка начинает вести себя как избалованная стерва. А с этим, опять же, будет смиряться только тот, у кого с самооценкой не все в порядке. И больше никто.

5. Демонстрировать меркантильность

Это – удел куртизанок, девушек по вызову и просто очень глупых и недальновидных особ. Влюбленный человек бывает готов на многое. Но как только он заподозрит: «Она любит не меня, а мои миллионы!», то романтическая пелена с его глаз тут же спадает. Очень многие прекрасно начинавшиеся романы плавно сходили на нет сразу же после того как женщина попросила купить ей что-то дорогое или дать денег. Будьте умнее! Дождитесь, пока мужчина вам сам что-то предложит и захочет что-то для вас сделать. И довольствуйтесь этим. А если не предложил, не сделал и вообще оказался пустышкой – тогда без сожаления расставайтесь с ним. Какие бы ошибки вы ни допускали, это может не иметь значения до тех пор, пока мужчина испытывает к вам искренний интерес и чувствует в вас загадку, которую он не может разгадать. Но не злоупотребляйте этим: просто будьте женственны, а значит, доброжелательны, ласковы и искренни. И вы сможете сохранить отношения, если, конечно, сами захотите того. 

Утро

Ноктюрн Темзы голубой и золотой
Изменился в серую гармонию,
И баржа с охристо-окрашенным сеном
Спустилась (от верфи), и знобко и холодно.

Жёлтый туман пришёл, ползя вниз
По мостам, пока стены домов
Казались изменёнными, превратились в тени, и собор Святого Павла
Неясно вырисовывался, подобно пузырю над городом.

Затем внезапно поднялся лязг
Просыпающейся жизни, улицы оживились
С деревянными телегами, фургонами, повозками, и птица
Полетела к блестящим крышам и запела.

Но одна бледная женщина, совершенно одинокая,
Дневной свет, целующий (целуя?) её тусклые волосы)
Слонялась (мешкала, медлила) без дела под пламенем газовых ламп,
С пламенными губами и с каменным сердцем.

Серия сообщений "Любимые стихи":

Стихи – это эмоция, ограниченная словом, закованная в кандалы букв, облаченная в образы, и уже неспособная к развитию. Она, эта эмоция, словно эпизод, вырванный из повествования жизни, застывшая субстанция. Прекрасная в своей экспрессии, в своей окаменевшей красоте. «Нежность существует без причин как небо и стихи» ДДТ

Часть 1 - Некрасов.Поезия
Часть 2 - Поезия.Леся Украинка
Часть 3 - Шарль Бодлер
Часть 4 - Оскар Уайльд
Часть 5 - Без заголовка

Когда в морском пути тоска грызет матросов,
Они, досужий час желая скоротать,
Беспечных ловят птиц, огромных альбатросов,
Которые суда так любят провожать.
 
И вот, когда царя любимого лазури
На палубе кладут, он снежных два крыла,
Умевших так легко парить навстречу бури,
Застенчиво влачит, как два больших весла
 
Быстрейший из гонцов, как грузно он ступает!
Краса воздушных стран, как стал он вдруг смешон!
Дразня, тот в клюв ему табачный дым пускает,
Тот веселит толпу, хромая, как и он.
 
Поэт, вот образ твой! Ты также без усилья
Летаешь в облаках, средь молний и громов,
Но исполинские тебе мешают крылья
Внизу ходить, в толпе, средь шиканья глупцов.

Серия сообщений "Любимые стихи":

Стихи – это эмоция, ограниченная словом, закованная в кандалы букв, облаченная в образы, и уже неспособная к развитию. Она, эта эмоция, словно эпизод, вырванный из повествования жизни, застывшая субстанция. Прекрасная в своей экспрессии, в своей окаменевшей красоте. «Нежность существует без причин как небо и стихи» ДДТ

Часть 1 - Некрасов.Поезия
Часть 2 - Поезия.Леся Украинка
Часть 3 - Шарль Бодлер
Часть 4 - Оскар Уайльд
Часть 5 - Без заголовка

Заповіт

Як умру, то поховайте 
Мене на могилі, 
Серед степу широкого, 
На Вкраїні милій, 
Щоб лани широкополі, 
І Дніпро, і кручі 
Було видно, було чути, 
Як реве ревучий. 
Як понесе з України 
У синєє море 
Кров ворожу... отойді я 
І лани, і гори — 
Все покину і полину 
До самого бога 
Молитися... а до того 
Я не знаю бога. 
Поховайте та вставайте, 
Кайдани порвіте 
І вражою злою кров'ю 
Волю окропіте. 
І мене в сем'ї великій, 
В сем'ї вольній, новій, 
Не забудьте пом'янути 
Незлим тихим словом.

Сон

На панщині пшеницю жала, 
Втомилася; не спочивать 
Пішла в снопи, пошкандибала 
Івана сина годувать. 
Воно сповитеє кричало 
У холодочку за снопом. 
Розповила, нагодувала, 
Попестила; і ніби сном, 
Над сином сидя, задрімала. 
І сниться ій той син Іван 
І уродливий, і багатий, 
Не одинокий, а жонатий 
На вольній, бачиться, бо й сам 
Уже не панський, а на волі; 
Та на своїм веселім полі 
Свою-таки пшеницю жнуть, 
А діточки обід несуть. 
І усміхнулася небога, 
Проснулася — нема нічого... 
На сина глянула, взяла 
Його тихенько сповила 
Та, щоб дожать до   л а н о в о г о, 
Ще копу дожинать пішла.

***

Тече вода з-під явора 
Яром на долину. 
Пишається над водою 
Червона калина. 
Пишається калинонька, 
Явор молодіє, 
А кругом їх верболози 
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю 
Та попід горою. 
Хлюпощуться качаточка 
Помеж осокою. 
А качечка випливає 
З качуром за ними, 
Ловить ряску, розмовляє 
З дітками своїми.

Тече вода край города. 
Вода ставом стала. 
Прийшло дівча воду брати, 
Брало, заспівало. 
Вийшли з хати батько й мати 
В садок погуляти, 
Порадитись, кого б то їм 
Своїм зятем звати?

7 ноября [1860 
С.-Петербург]

Гамалія

«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі 
Із нашої України; 
Чи там раду радять, як на турка стати, 
Не чуємо на чужині. 
Ой повій, повій, вітре, через море 
Та з Великого Лугу, 
Суши наші сльози, заглуши кайдани 
Та розвій нашу тугу. 
Ой заграй, заграй, синесеньке море, 
Та під тими байдаками, 
Що пливуть козаки, тілько мріють шапки 
Та на сей бік за нами. 
Ой боже наш, боже, хоч і не за нами, 
Неси ти їх з України; 
Почуємо славу, козацькую славу, 
Почуємо та й загинем».

Тополя

По діброві вітер виє, 
Гуляє по полю, 
Край дороги гне тополю 
До самого долу. 
Стан високий, лист широкий — 
Нащо зеленіє? 
Кругом поле, як те море 
Широке, синіє. 
Чумак іде, подивиться 
Та й голову схилить; 
Чабан вранці з сопілкою 
Сяде на могилі, 
Подивиться — серце ниє: 
Кругом ні билини! 
Одна, одна, як сирота 
На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку 
В степу погибати? 
Постривайте, все розкажу, 
Слухайте ж, дівчата. 
Полюбила чорнобрива 
Козака дівчина. 
Полюбила — не спинила, 
Пішов та й загинув... 
Якби знала, що покине,— 
Була б не любила; 
Якби знала, що загине,— 
Була б не пустила; 
Якби знала, не ходила б 
Пізно за водою, 
Не стояла б до півночі 
З милим під вербою; 
Якби знала!..

І то лихо — 
Попереду знати, 
Що нам в світі зустрінеться. 
Не знайте, дівчата! 
Не питайте свою долю... 
Само серце знає, 
Кого любить... Нехай в'яне, 
Поки закопають! 
Бо не довго, чорнобриві, 
Карі оченята; 
Біле личко червоніє 
Не довго, дівчата! 
До полудня, та й зав'яне, 
Брови полиняють... 
Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає. 
Защебече соловейко 
В лузі на калині, — 
Заспіває козаченько, 
Ходя по долині. 
Виспівує, поки вийде 
Чорнобрива з хати; 
А він її запитає: 
«Чи не била мати?» 
Стануть собі, обіймуться, — 
Співа соловейко; 
Послухають, розійдуться,— 
Обоє раденькі. 
Ніхто того не побачить, 
Ніхто не спитає: 
«Де ти була, що робила?» 
Сама собі знає. 
Любилася, кохалася, 
А серденько мліло: 
Воно чуло недоленьку, 
А сказать не вміло. 
Не сказало — осталася, 
День і ніч воркує, 
Як голубка без голуба, 
А ніхто не чує. 
Не щебече соловейко 
В лузі над водою, 
Не співає чорнобрива, 
Стоя під вербою; 
Не співає,— як сирота, 
Білим світом нудить. 
Без милого батько, мати — 
Як чужії люде. 
Без милого сонце світить — 
Як ворог сміється; 
Без милого скрізь могила... 
А серденько б'ється!

Минув і рік, минув другий 
Козака немає; 
Сохне вона, як квіточка, — 
Ніхто не питає. 
«Чого в'янеш, моя доню?» — 
Мати не спитала, 
За старого, багатого 
Нищечком єднала. 
«Іди, доню,— каже мати,— 
Не вік дівовати. 
Він багатий, одинокий — 
Будеш пановати».

«Не хочу я пановати, 
Не піду я, мамо! 
Рушниками, що придбала, 
Спусти мене в яму. 
Нехай попи заспівають, 
А дружки поплачуть: 
Легше мені в труні лежать, 
Ніж його побачить».

Не слухала стара мати, 
Робила, що знала; 
Все бачила чорнобрива, 
Сохла і мовчала. 
Пішла вночі до ворожки, 
Щоб поворожити: 
Чи довго їй на сім світі 
Без милого жити? 
«Бабусенько, голубонько, 
Серце моє, ненько! 
Скажи мені щиру правду, 
Де милий-серденько? 
Чи жив, здоров, чи він любить, 
Чи забув-покинув? 
Скажи ж мені, де мій милий? 
Край світа полину! 
Бабусенько, голубонько, 
Скажи, коли знаєш! 
Бо видає мене мати 
За старого заміж.

Любить його, моя сиза, 
Серце не навчити. 
Пішла б же я утопилась — 
Жаль душу згубити. 
Коли нежив чорнобривий, 
Зроби, моя пташко, 
Щоб додому не вернулась... 
Тяжко мені, тяжко! 
Там старий жде з старостами... 
Скажи ж мою долю». 
«Добре, доню; спочинь трошки.. 
Чини ж мою волю. 
Сама колись дівовала, 
Теє лихо знаю; 
Минулося — навчилася, 
Людям помагаю. 
Твою долю, моя доню, 
Позаторік знала, 
Позаторік і зіллячка 
Для того придбала».

Пішла стара, мов каламар 
Достала з полиці. 
«Ось на тобі сего дива! 
Піди до криниці; 
Поки півні не співали, 
Умийся водою, 
Випий трошки сего зілля — 
Все лихо загоїть. 
Вип'єш — біжи якомога; 
Що б там ні кричало, 
Не оглянься, поки станеш 
Аж там, де прощалась. 
Одпочинеш; а як стане 
Місяць серед неба, 
Випий ще раз; не приїде — 
Втретє випить треба. 
За перший раз, як за той рік, 
Будеш ти такою; 
А за другий — серед степу 
Тупне кінь ногою. 
Коли живий козаченько, 
То зараз прибуде. 
А за третій... моя доню, 
Не питай, що буде. 
Та ще, чуєш, не хрестися, 
Бо все піде в воду. 
Тепер же йди, подивися 
На торішню вроду».

Взяла зілля, поклонилась: 
«Спасибі, бабусю!» 
Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні? 
Ні, вже не вернуся!» 
Пішла, вмилась, напилася, 
Мов не своя стала, 
Вдруге, втретє, та, мов сонна, 
В степу заспівала:

«Плавай, плавай, лебедонько, 
По синьому морю, 
Рости, рости, тополенько, 
Все вгору та вгору! 
Рости тонка та висока 
До самої хмари, 
Спитай бога, чи діжду я, 
Чи не діжду пари? 
Рости, рости, подивися 
За синєє море: 
По тім боці — моя доля, 
По сім боці — горе. 
Там десь милий чорнобривий 
По полю гуляє, 
А я плачу, літа трачу, 
Його виглядаю. 
Скажи йому, моє серце, 
Що сміються люде; 
Скажи йому, що загину, 
Коли не прибуде. 
Сама хоче мене мати 
В землю заховати... 
А хто ж її головоньку 
Буде доглядати? 
Хто догляне, розпитає, 
На старість поможе? 
Мамо моя, доле моя! 
Боже милий, боже! 
Подивися, тополенько, 
Як нема — заплачеш 
До схід сонця ранісінько, 
Щоб ніхто не бачив. 
Рости ж, серце-тополенько, 
Все вгору та вгору; 
Плавай, плавай, лебедонько, 
По синьому морю!»

Таку пісню чорнобрива 
В степу заспівала. 
Зілля дива наробило — 
Тополею стала. 
Не вернулася додому, 
Не діждала пари; 
Тонка-тонка та висока — 
До самої хмари. 
По діброві вітер виє, 
Гуляє по полю, 
Край дороги гне тополю 
До самого долу.

[1839, С.-Петербург]

Причинна

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає –
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб меньше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з'їли, –
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на ліжко – в домовину
Сиротою ляже!

Така її доля… О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши, вітер, чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк – з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! – закричали. –
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата).
. . . . . . . . . . . . . . .
«Чи всі ви тута? – кличе мати. –
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.

Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Посвіти нам… Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.

Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».

Зареготались нехрещені…
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба… нічичирк…
Схаменулись нехрещені,
Дивляться – мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала… в серце коле!
Подивись на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду…
Треті півні: кукуріку! –
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко –
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.

А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, –
Коло серця козацького
Як гадина в'ється.
«Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався –
Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть – під дубом зеленеьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, –
З переполоху ну втікать!

Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Пішли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.

[1837, С.-Петербург]

Серия сообщений "Школьная программа по украинской литературе":

Избранные произведения

Часть 1 - Українська література
Часть 2 - Т.Шевченко

Леся Українка. Ciм струн (Посвята М.Драгоманову)       

   **MI**                                   

Місяць яснесенький 

Промінь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти малесенький,

Пізній бо час

Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить — сльози лить.

Сором хилитися,
Долі коритися!
Час твій прийде
З долею битися,—
Сон пропаде…

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!

**FA**

Фантазіє! ти сило чарівна, 
Що збудувала світ в порожньому просторі, 
Вложила почуття в байдужий промінь зорі, 
Що будиш мертвих з вічного їх сна,

Життя даєш холодній хвилі в морі! 
Де ти, фантазіє, там радощі й весна. 
Тебе вітаючи, фантазіє ясна, 
Підводимо чоло, похиленеє в горі.

Фантазіє, богине легкокрила, 
Ти світ злотистих мрій для нас одкрила 
І землю з ним веселкою з’єднала.

Ти світове з’єднала з таємним,
 Якби тебе людська душа не знала, 
Було б життя, як темна ніч, сумним.

Серия сообщений "Любимые стихи":

Стихи – это эмоция, ограниченная словом, закованная в кандалы букв, облаченная в образы, и уже неспособная к развитию. Она, эта эмоция, словно эпизод, вырванный из повествования жизни, застывшая субстанция. Прекрасная в своей экспрессии, в своей окаменевшей красоте. «Нежность существует без причин как небо и стихи» ДДТ

Часть 1 - Некрасов.Поезия
Часть 2 - Поезия.Леся Украинка
Часть 3 - Шарль Бодлер
Часть 4 - Оскар Уайльд
Часть 5 - Без заголовка

Уолт Витмен.Песня про себя(Избранное)

Двадцать восемь молодых мужчин купаются у берега, Двадцать восемь молодых мужчин, и все они так дружны; Двадцать восемь лет женской жизни, и все они так одиноки.                                                                                                           ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Кто из молодых мужчин ей по сердцу больше всего? 
Ах, и самый нескладный из них кажется ей красавцем!

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Это поистине мысли всех людей, во все времена, во всех странах, они родились не только во мне, 
Если они не твои, а только мои, они ничто или почти ничто, 
Если они не загадка и не разгадка загадки, они ничто, 
Если они не столь же близки мне, сколь далеки от меня, они ничто. 
Это трава, что повсюду растет, где есть земля и вода, 
Это воздух, для всех одинаковый, омывающий шар земной.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Слава тем, кто побежден! 
Слава тем, у кого боевые суда потонули в морях! 
И тем, кто сами потонули в морях! 
И всем полководцам, проигравшим сражение, и всем побежденным героям, 
И несметным безвестным героям, как и прославленным, слава!

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Вот — робкое пожатие руки, вот — развевание и запах волос, Вот — прикосновение моих губ к твоим, вот — страстный, призывный шепот

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Я принимаю Реальность без всяких оговорок и вопросов, 
Материализмом пропитан я весь.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Мы тоже восходим, как солнце, такие же огромные, яркие, 
Свое мы находим, о душа, в прохладе и покое рассвета.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Логика и проповеди никогда не убеждают людей, 
 Сырость ночная глубже проникает мне в душу.

 Я верю, что из этих комьев земли выйдут и любовники и светила. 
 И что святая святых есть тело мужское и женское, 
 Что цвет и вершина всей жизни — то чувство, какое они питают друг к другу, 
 Что они должны излить это чувство на всех, покуда оно не станет всесветным, 
Покуда мы все до единого не станем в такой же мере дороги и милы друг для друга.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Пространство и Время! Теперь-то я вижу, что я не ошибся, 
Когда лениво шагал по траве, 
Когда одиноко лежал на кровати, 
Когда бродил по прибрежью под бледнеющими звездами утра.

ЗИНЕ

Ты еще на жизнь имеешь право,
Быстро я иду к закату дней.
Я умру - моя померкнет слава,
Не дивись - и не тужи о ней!

Знай, дитя: ей долгим, ярким светом
Не гореть на имени моем:
Мне борьба мешала быть поэтом,
Песни мне мешали быть бойцом.

Кто, служа великим целям века,
Жизнь свою всецело отдает
На борьбу за брата-человека,
Только тот себя переживет...

Серия сообщений "Любимые стихи":

Стихи – это эмоция, ограниченная словом, закованная в кандалы букв, облаченная в образы, и уже неспособная к развитию. Она, эта эмоция, словно эпизод, вырванный из повествования жизни, застывшая субстанция. Прекрасная в своей экспрессии, в своей окаменевшей красоте. «Нежность существует без причин как небо и стихи» ДДТ

Часть 1 - Некрасов.Поезия
Часть 2 - Поезия.Леся Украинка
Часть 3 - Шарль Бодлер
Часть 4 - Оскар Уайльд
Часть 5 - Без заголовка

Сочинение-описание картины кисти О. Кипренского: Портрет А. С. Пушкина

Орест Кипренский считается одним из лучших портретистов России начала XIX века. Этот художник, как никто другой, умел отразить душевный мир человека. Кисти Кипренского принадлежит целый ряд портретов, которые дают нам представление о людях той эпохи. История знаменитого портрета Пушкина, написанного Орестом Кипренским, очень интересна. Он был заказан художнику другом великого поэта — Антоном Дельвигом.

Кипренскому удалось создать образ поэта, по отзывам современников, очень близкий к реальному. Пушкин изображен в сюртуке и плаще, накинутом на одно плечо, то есть одетым по моде того времени. Художник подобрал такое освещение, при котором особенно чётко видна голова поэта. На смуглом лице Пушкина лежит печать вдохновения. Можно подумать, что поэт обдумывает очередное стихотворение. Обращает на себя внимание то, что поэт невесел. В его взгляде читается настороженность, губы напряженно сжаты, и их излом свидетельствует о богатом жизненном опыте Пушкина. Однако изящные руки поэта спокойно сложены на груди, словно Пушкин в торжественном спокойствии грусти ждет исполнения своей судьбы.

В правом верхнем углу полотна изображена бронзовая фигура музы с лирой в руках. Именно эта деталь подчеркивает главное, что хотел выразить художник, — Пушкин и вдохновение неразделимы, а муза, которую поэт нередко упоминал в своих произведениях, — неразлучная спутница автора гениальных стихов и великой прозы.

Портрет А. С. Пушкина кисти Ореста Кипренского признан одним из лучших, созданных при жизни поэта. Поэт высоко оценил работу художника, однако считал, что Кипренский приукрасил его внешность.

Сегодня мы можем составить впечатление о внешности Александра Сергеевича Пушкина только по существующим портретам поэта. Мне кажется, Орест Кипренский ближе других художников подошел к решению, казалось бы, неразрешимой проблемы — показать душу великого русского поэта средствами живописи.