...Жахливе відчуття, коли твоє тіло роздирають на шматки сотня чортів у казані самотності. Кожен крок вважається занадто важким і виникає бажання впасти прямо на мокрий від небесних сліз асфальт. Вертаючись, з щойно завершеної зустрічі, йдеш і плетеш павутиння з догадок. Через деякий проміжок часу, починаєш помічати закономірність, що усі ці думки починаються лишень на слово "Чому... ?", але нічим так й не завершуються.
Проходить місяць і ти починаєш розуміти, що означає вираз "Час лікує".
- Та нє хрєна він не лікує! Він зализує маленькі тріщинки нашої разбитої самовпевненості й розколює на маленькі крихти довіру до навколишнього світу. От і все! І немає ніякого лікування! Лише замороження розбитого серця, яке з часом виглядає, мов потаскана жінка зі стажем "нічного метелика" у кілька "-надцять" років. А коли приходить "саме та..." (вираз зовсім не стосується алкогольніх напоїв), починаєш знущатися над нею як знущалися колись над тобою. Нерозумієш мови поцілунків й поглядів, які кидає тобі закохане серце.
Та іноді все ж помічаєш щось до болю знайоме...