В колонках играет - Ария - Я Свободен

Настроение сейчас - Ггггг... догадайтесь


Унікальна особистість мого організму починає мене трохи дратувати. В той час, як нормальні люди, після такого шаленого відпочинку сплять до опівдня, в мене у грудях дзвонить будильник з самого рання й складається відчуття, що мій мозок починає працювати на повну потужність з тим, що, зазвичай, він використовує лише запасні ресурси.
І так. Солодкі огризки вже давно закінченого сну ще виблискували своїм присмаком на моїх повіках. Але все ж я починала розуміти, що прокидаюся.
- Ну от. Здається я таки проснулася повністю. Хм... й голова не болить, - розмірковую лежачи на спині.
Вирішивши зробити ранкові оглядини власної кімнати, я незграбно привідкрила праве повіко. Звичайна картина моєї буденності мене здивувала. У звичайний робочий день, на протилежному ліжку ще досі мирно спали мої батьки. Зважаючи на те, що зазвичай просинаюся лише після того як вони підуть, я вивела два припущення - або я проспала чотири дні (так як спати лягала у вівторок), або ще занадто рано. Чотири дні солодкого сну - це вже навіть для мене багато, тому схиляюся більше до другого припущення. Повільно перевівши погляд на годинник, який показав мені шосту годину ранку, впевнююся остаточно. Надалі мій мозок видав ще одну геніальну думку, а точніше - сам собі поставив діагноз - сушить.
Неподалік від свого ліжка я помітила три досить великого розміру чашки. В моїх очах запалав шалений вогонь. Доки мій мозок вигадував, чим би мене ще здивувати, на протилежному боці кімнати пролунав дзвоник. Я автоматично прикрила очі. Першою, на "душещєпатєльний" крик півня, якого якимсь чином запхали у невеличкий настільний годинник, відреагувала мама. Я подумала, що зараз вставати, аби задовольнити свої вранішні потреби, не самий вдалий час. Сама лише думка про те, яка картина відкриється моїм батькам , дотягнулась би я до чашки, викликала в мене "нашествіє" мурашок. Це мало б виглядати десь так - напівзігнутий оголений сурок із кружкою у тремтячих лапках, жадібно ковтає солодкі, мов нектар краплі хлорованої води з їхньої чашки. Жах! Нє, дочекаюся зручного моменту.
За кілька хвилин у кімнаті нас залишилося лише троє - я сплячий тато й мій мозок, який невіжено почав крутити баранку думок у моїй голові. Здавалося б ще трохи і він разом із усіма своїми ранковими примхами та думковим лототроном, який вже був розкручений до швидкості світла, вилетить на мою подушку.
І ось! Слава Марії, матері Сина Божого, ця довгоочікувана мить настала. Тато, прокинувшись, вийшов з кімнати і в мене було кілька хвилин аби здійснити вранішній ритуал. Встаючи з ліжка, я загорнулась у простирадло аби не світити своїми оголеними цицьками. Тихо сподіваюсь, що в одній з кружечок виявиться прохолодний вишневий напій, який учора зварила бабуся. Але... я глип у чашку, а там нічог нема. Я до другої - й там біло-пусте дно не порадувало моє око. В третій чашці, на самому дні я надибала кілька крапель татового чефіру з чаинками. Зробивши ковток, якщо його можна так назвати, я ще довго плювалася в бік тієї самої чашки, намаючись позбавитися вередливих чаинок. Але марно, їх більшість все одно поховалась в мене поміж зубів.
Незнаю чому, але моя муза навідується до мене саме зрання після бурного вечора. Іноді дивуюся її нахабності. О так вривається до мене й будить то в шість, то взагалі може в четвертій ранку підняти. І нікуди ти не дінешся. Мусиш сідати за ПК й висловлювати усі її забаганки у письмовому вигляді.

... мелькнула тень за плечами. Я резко обернулась, чтоб понять или подстерегает меня опасность. Уххх.. Это всего лишь кот пробежавший по карнизу соседнего дома.
Небо начинает хмурится... Как бы успеть добежать до ближайшей остановки, чтоб добраться домой.
А что такое "дом"? Неужели это та, примитивного типа коробка, в которую ежедневно каждый из нас спешит после дневной суеты спрятаться, как всегда уткнувшись в "говорящий ящик" или запершись вместе со своими подругами-сковородками, да кастрюлями. Или может это высочайший дом, с множеством удобств и новейшей техникой? А может это обветшалая хижина на берегу моря, где находится только стол и армейская, еще со времен ВОВ, койка. Нет!? Это не так.... А что это по-вашему???
Рассуждения о доме натолкнули меня на теплые воспоминания: детская кроватка с множеством игрушек, розовые бантики и моя сестра-малышка. Я всё детсво пробыла нянькой для неё. Нет! Вы не подумайте, я её очень люблю и ни минуты не жалею, что так вышло. Да, мне рано пришлось повзрослеть. Мама оставила нас еще когда мне было 15, а папе - с самого моего рождения было наплевать на нас. Я даже не знаю кто он. Вот так я, еще не достигшая совершеннолетия осталась с двухлетним ребенком на руках...
Ой-й-й! Кажется сейчас таки начнёться ливень. Ну что ж, так тому и быть!
Дорога до остановки была уже залита теплым летним дождем. Я, как будто сама шла под струю прохладного, очищающего ливня. Добравшись до остановки, я уже была совсем мокрой. С моих белокурых волос ручьем стекала вода, а белая рубашка прилипла к мокрому телу. Остановка была пустой. Ни души. Даже как-то жутковато.
Хотя, тут никогда не было людей. Предложение работать уборщицей в новеньком ресторане за пределами Черновцов поступило неожиданно. У меня есть основная робота, но так как денег на нас двоих не хватает пришлось принять.
Автобуса всё не было. Проезжающие машины, со свистом и брызгами пролетали по ночной дороге. Вдруг к остановке подъехало белое авто. Не знаю какой марки, я не особо, в них разбираюсь, но машина красивая.
Окно со стороны водителя опустилось.
- Вас подвезти?,- первое что сказал приятной внешности молодой человек, показавшийся из окна.
- Нет, спасибо.
- Но Вы ж промокли до нитки, да и прохладно становиться, - настаивал он.
- Нет, нет, мне совсем не холодно, всё хорошо, я подожду автобуса,- и с чего он взял что мне холодно, подумала про себя. Ответ на мой вопрос не заставил себя ждать.
Ах, наглец! Я словила его дерзкий взгляд на своей рубашке, которая от своей "сухости" предоставила на всеобщее обозрение мою грудь. В этот миг мои соски напряглись и округлились, по телу пронеслось возбуждение.
-Не бойтесь, я Вас не трону. Садитесь, Вам куда?, - с этими словами он открыл дверцу своего "коня".
Ну вот! И что мне делать?

Красивы речи с уст твоих,
Глазами мне в любви кленёшся.
Играешь роль, забыв мотив,
Забыв зачем к овациям ты рвешся.

Твой лестный взор,
Твои зеленые, как изумруды, очи
Ты мил, как никогда со мной,
Туманишь разум этой ночью.

Сомкнуться губы в поцелуе,
Тела сплетутся в колос юный
И тихо скажешь мне, слегка ревнуя, -
Ты лучшая, тебя я не забуду.

Наговорил мне распрекрасных фраз,
И на прощанье губ слегка коснувшись,
Ты тихо говоришь "Люблю" не пряча глаз,
Я ж слышу злобный смех, лишь повернувшись.

Да, вижу я, что любишь ты,
Зачем же травишь мою душу.
К чему мне все твои цветы,
Если я от тебя такое слышу?

Я понимаю, ты хочешь, чтоб я была твоя.
По этому ты про меня пускаешь слухи,
Но я,
больше никогда,
не буду с тем
кто меня хоть раз
сравнил со шлюхой.

Навіщо затравлюєш ти своє тіло?
Гадаєш цим врятуєш свою душу?
А пам*ятаєш, як у погляді усе нам було зрозуміло?!
Й тобі казала, що тебе я не відпущу.
А пам*ятаєш мій шалений сміх
І перший раз, коли на зустріч ти не встиг?!
Ні, втопив у міліграмі ти спогади усі.
Ти все забув і час свій зупинив.
***
Пройшов вже місяць
Та в мене все болить так само.
Напевно це діагноз -
Кохати наркомана.
Й повісивши собі ярлик на шию -
"Я не твоя", кохати ж іншого не вмію.

P.S.: Збіги з реальними людьми та подіями випадкові та оскарженню не підлягають.

В колонках играет - Скрябін - Спи собі сама
Настроение сейчас - хз яке...

"Часом буває так, що в магазині...", - дійсно часом буває так, що хочеться, але мало хто це розуміє.
Відчуваєш себе єдиною у світі, але це відчуття тебе ані трохи не наштовхує на позитив. Малюєш собі, якісь, свої, дивні, а ще краще, зовсім безперспективні, реалії... відчуваєш, що це зовсім казково і ніколи не буде реальністю.
Якось одній дівчинці довелося закохатися на моїх очах. Я довго не розуміла її почуттів, її шалених вчинків, її чомусь занадто "рожевих" мрій...
Мені ставало її жаль... вона така симпатична дівчина й десятки, а то й сотні хлопців і чоловіків віддали б життя за ніч з нею...
... але, справа в тому, що саме лише за ніч з нею...
і коли я це зрозуміла, то почала цінувати життя, спілкування, друзів й саме головне - це кохання.
Воно не завжди приходить людині, воно, як комета, яка з*являється раз у тисячу років. Справжня, сяюча, і якщо ти кохаєш, і кохають тебе - це найбільше щастя. А якщо ти не встиг його помітити, то: "Спи собі сама, коли біля тебе мене нема..."!!!!
Я втратила це кохання, непомітивши його справжнього обліку. Хоч нехай воно тимчасове було, нехай швидкоплинне, але справжнє...
іноді навіть, здається, що втратила частинку себе, до того ж більшу, найкращу частинку...
очі дзеркало душі й ті очі я пам*ятаю до сих пір...

Привіт! А пам*ятаєш ми з тобою були разом....???? Я ще не забула...
твої очі, твої губи, твої бажання..
Так, я пам*ятаю...
тебе...
кохаю...

Малюю образи чарівні
про свої дикі почуття
забуті дні тобою, дивно,
як це пройшло і
я цього не помітила.
Серед поодиноких снів,
десь затамувавши подих,
пригадую твої слова,
твої обійми, твій стомлений бажанням стогін.
"Прощавай", лиш тебе я ще не відпускаю...
Й проста на валентинці фраза
"Чекаю на тебе..."
й забути не зможу, можливо,
а може...

Єдине ім*я на світанку,
несамовите "Дякую" після сніданку,
та "body art" у вранішній постелі,
й очікуючий погляд в стелю.
Невдоволення чи просто не задовільненне бажання,
Питання в тому, що таке "кохання"???

Не відчуваю болю,
відчуття польоту,
навіть, якщо тебе немає поряд,
ти поряд, бо "love story".
Чарівно, все так чарівно,
та, до сих пір, не ти поряд зі мною,
шалені почуття, новорічна історія,
й чим же закінчиться це все,
не можу збагнути,
тебе своїм розумом осягнути,
й того, чого хочеш ти...

Коханий, до тебе звертаюсь, саме до тебе! Я хочу бути поряд із тобою...
Дай мені хоч маленький натяк на те, що це почуття взаємне й я зроблю все, щоб повернути тебе...
Твій образ переді мною в кожну хвилину, лиш твоє ім*я в мене на думці...
я люблю тебе...
Киця... я чекаю на тебе!

Нарешті,прийшла весна! Нарешті, можна вдягти широкого ременя й вийти на полювання))))
мої очі переповнені бажання, тіло горить вогнем, а навколо стільки звичайнісіньких, таких маленьких, але все ж таки дурнуватих хлопців...
хоч бери й на поличках складай)))))
я вже почуваю себе трохи левицею, яка шукає свою жертву.
Краще б Вам, молодий чоловіче, не стрітися мені на шляху, бо роздеру))))

Эх, наступила весна. В жилах забурлила кровь, а в моём серце появилась любовь. Но. вот беда, одностороняя она....

Я поринаю в світ блакитних мрій,
Солодким подихом своїх ілюзій,
Ловлю уривки твоїх снів,
Що так чарують мозок мій.
Ґвалтуючи той дивний всесвіт,
ти роздираєш на шматки
моє кохання, моє серце,
та відправляєш до пітьми.

Реалії солодких снів,
Чудові очі ті, і солод їх –
Так зводять з розуму мене,
Тону у глибині їх.
Лиш марно кличу – бо не для мене
існуєш ти, і розумію це,
та все ж пірнаю в світ блакитних мрій.

Пиши мені, коханий,
Ті дивні сни про почуття,
Кажи мені, коханий,
Що ми разом на все життя.
Чаруй ж мене, коханий,
Дрімотним зіллям океану.
Кохай мене, мій гарний,
Тоді твоєю стану я.

Даруй закоханості нашій,
Величчі чаруючі краї.
Додай безмежності маленькому коханню,
Що помирає в самоті.
І не губи святі хвилини,
Що нам подарував Амур,
Цінуй от ті перлини,
Що кожен день зриваєш з моїх губ.
Чого ж чекаєш, милий мій,
Чого вагаєшся між вибором світів,
Чому ж не віддаєшся вітру мрій,
І залишаєшся у темряві забутих снів.

Молю тебе, коханий,
Віддайся напрямку вітрів,
Відчуй політ моїх палких ілюзій,
Відчуй все те, що ти хотів.
Здійми бурхливі оплески бажання,
Розвій їх вітром справжності своєї,
Насолодись перлинами кохання,
І мріями блакитними душі моєї.

Залиш минуле десь далеко,
У павутинні сірих днів,
Та не затримуй час –
хтось може вмерти,
від дикої самотності вночі.

...Жахливе відчуття, коли твоє тіло роздирають на шматки сотня чортів у казані самотності. Кожен крок вважається занадто важким і виникає бажання впасти прямо на мокрий від небесних сліз асфальт. Вертаючись, з щойно завершеної зустрічі, йдеш і плетеш павутиння з догадок. Через деякий проміжок часу, починаєш помічати закономірність, що усі ці думки починаються лишень на слово "Чому... ?", але нічим так й не завершуються.
Проходить місяць і ти починаєш розуміти, що означає вираз "Час лікує".
- Та нє хрєна він не лікує! Він зализує маленькі тріщинки нашої разбитої самовпевненості й розколює на маленькі крихти довіру до навколишнього світу. От і все! І немає ніякого лікування! Лише замороження розбитого серця, яке з часом виглядає, мов потаскана жінка зі стажем "нічного метелика" у кілька "-надцять" років. А коли приходить "саме та..." (вираз зовсім не стосується алкогольніх напоїв), починаєш знущатися над нею як знущалися колись над тобою. Нерозумієш мови поцілунків й поглядів, які кидає тобі закохане серце.
Та іноді все ж помічаєш щось до болю знайоме...

Вона унікальна особистість, що шепоче мені лестощі... вона ховає погляд не тоді коли й інші, вона просто існує, але іноді здається, що лише для мене..

Сірість душі та пожвавленість моїх думок, що прагнуть вирватися на подвір’я де іде дощ - ось що у мене сьогодні в голові. Я, лежачи вниз головою на м’якому дивані, роздивлялася фото, що розсипала на підлозі. На тих пофарбованих папірцях зображено кілька моїх забаганок та дві великих прихоті. Одну з тих забаганок, я нещодавно бачила. Бідна, мені так шкода її й водночас пролітає думка - так і треба їй...
Що до інших забаганок, то вони ніколи не викликали в мене заворот почуттів...і я від цього не засмучуюся.
А ось вже прихіть...
Вона така велика і коли я дивлюся на неї, то мені починає здаватися, що вона скоро переросте в щось набагато більше...
***
три роки потому...
Сірість душі та пожвавленість моїх думок, що прагнуть вирватися на подвір’я де іде дощ - ось що у мене сьогодні в голові. Я, лежачи вниз головою на м’якому дивані, роздивлялася фото, що розсипала на підлозі. На тих пофарбованих папірцях зображено кілька моїх забаганок, які назавжди залишилися у далекому минулому та два великих сенса.
Один вже сенс вже давненько став частинкою моїх думок, а другий...точніше друга...
***
кілька місяців тому...
не сплю, ввижаються всякі страхіття, тому неможу спати...
...від мобільного телефону вже болять вуха, а пальці вже стомилися натискати "Подзвонити"...
все ж таки починаю дрімати... а хоча може то мені сон наснився, що я зависла на телефоні?! Аж занадто реальне те, що я бачу..
а як же воно жадане... саме те, що я бачу..
***
сон, який вижається реальністю...
Вона стояла переді мною в напів прозорій кофтинці, трохи стомлена морським сонцем та мною... на її маленьких плечиках ніби перлинки, поприлипав пісок з пляжу. Ми повернулися в будиночок, що знімаєм, щоб трохи випити білого вина та перекусити свіжо-смачними креветками. Її щоки горіли від мого бажання, яке ніби потрохи починало стихати, але не все одно простягало свої маленьки рученята до її тіла. Вона апетитно дивилася мені в обійми, від чого серце починало калатати ще з більшим стукітом чарівних золотавих молоточків. Щось примушувало дивитись на неї, але очі вже починали боліти від її яскавого сяйва... все ж янголи сяють, повір! Їх сяйво важко побачити, але, побачивши, будь обережним, адже можеш обпекти сітківку свого ока...
Зайшовши до невеличкої кімнати в якій ми "притусувалися", вона впала на м’яке ліжко розгорнувши руки, ніби простягнула їх до сонця. Яскрава усмішка, яка осліпила мене, змусила підійти й поцілувати її. Не те, щоб я цього не хотіла, просто моє тіло вже стомилося кохати янгола. Я налила вина, простягнула свіжо-смачні креветки й запитала:
- Тобі добре зі мною?
Відповіді на це питання я чомусь не почула. Саме в цю мить у вирій моїх думок закралося жорстоке відчуття, що це все сон. Її губи рухалися, щось відповідаючи... Я почала намагатися зрозуміти що вона каже, читаючи з її солодких губ. Але нічого не виходило.
Через деякий час, я зрозуміла, що вона мені розказує про когось..
В одну мить до мене з заду підкрався хтось й схопив..навіть не один.. Лише згодом, коли я обернулась, я зрозуміла, що це Злість та Ревнощі. Обернувшись, я вже не побачила ні самотнього будиночка, ні м’якого ліжка, ні вина, ні смачно-свіжих креветок, ні янгола...
Переді мною залишилася лиш приємно-тепло-м’яка ковдра з країни Кохання, що самостійно намагалася мене вберегти від Злості та Ревнощів. Ця боротьба не залишала мене протягом кількох годин, днів, років...Мені вже почало здаватись, що війна тягнеться вічність...
Моя спина вже вкрилася товстим шаром криги, а спереду вже трохи припекло, але не боляче, а навіть приємно.
***
реальність...
Яскравість душі та рухливість моїх думок, що прагнуть вирватися на подвір’я де вже протягом кількох днів світить сонце - ось що у мене сьогодні в голові. Я, лежачи вниз головою на м’якому дивані, роздивлялася фото, що розсипала на підлозі. На тих пофарбованих папірцях зображено моє минуле та моє теперішнє.
Ніби на вагах Феміди збалансувалися вони двоє - частка мого життя та мрія мого німого існування. Вони палко кохають мене і це почуття взаємне. Я не можу не мріяти, а якщо я мрію - я живу. Життя стає нестерпним без мрій, але й одними мріями прожити не зможу.) Я вас кохаю...

Ты говоришь ей лестные слова и обливаешь теплым ливнем поцелуев,
Ты шепчешь ей «люблю», ласкаешь голосом своим, обид слова минуя,
Ты знаешь, да, она твоя, впредь не растанешся ты с нею,
И чувств глубоких не тая, ты все равно стаешь ей тенью.
Мой друг, прости меня за нежные слова.
Прости за то, что не смогла...
За то, что пряная любовь
Мне режет вены,
Пьет мне кровь.
Послушай, я тебе не враг
Поверь, я даже не противник
Я просто Божья утварь, упавшая в овраг,
Недавно вырытый весенним ливнем.
Судьба нам предоставила те встречи,
Скрыв все от моих глаз, оставив только вечность.
Сводя меня с ума, среди пустынных слов,
Так для меня раскрасила любовь.
Я больше не прошу пощады,
Я больше не взмолю к взаимности твоей,
Я тихо напеваю, весною, серенады
О любви, невинно-тихой к ней.
…
И что? Скрестились дней пути давно,
А ты всё ждешь ёё ответа
Глядишь печально ты в закрытое окно,
Окно ёё души, ёё запрета.
Она ведь больше не твоя,
Она теперь свободного полёта птица
Сквозь образ твой летит она, твою любовь минуя
А ты все шепчешь ей те лестные слова и обливаешь теплым ливнем поцелуев.

Вона така як є….
пише, що кохає, а каже, що ненавидить...
Її співоча юність ще не пройшла, можливо саме тому вона й досі грає коханням, не розуміючи того, що може накоїти.
Вона не зупиняється на досягнутому, вона йде далі, підминаючи під себе все живе й прекрасне…


Не розмумію…Чому шепочучи їй на вушко такі приємні слова, вітер знов штовхає її на шалені вчинки.?!
Вона така розкута й водначас невинна, шалена й невимушена… Стать її тіла звела мене з розуму. Саме такою вона постала переді мною в той день. Ніколи не забуду ту мить, коли наші погляди зійшлись… це було так на неї схоже – лиш тепер розумію її почуття. Так, я непомилилась в її суті, належності до того ж вирію, що й я…
Ось. Так, це вона йде. Бачу.
Мені так гидко на душі від останніх подій, я опускаю погляд. Не можу більше курити…та й пити теж…навіть її яскраві, наповнені радістю очі, навіть, ця зустріч, що була такою жаданою для нас обох, не викликають в мені нічого святого…
Сльоза – Привіт!
Шаленість – Це ти?! Так я здогадалась, що це ти прийшла…від тебе одразу повіяло гидким щастям.
Сльоза– Ти знов? Тобі ще не набридло?
Шаленість – Це не твоя справа!!! – зриваюся на крик. – Скільки треба, стільки й буду!!! Тобі ж до одного…так?!
Сльоза – Ти помиляєшся… – й замовкла… не знає, що й сказати…. Вона все прекрасно розуміє, адже вона – то я, лиш інший вимір часу вибрала…а може й просто паралельний світ…
Сльоза – Вибач! – її ніжні руки торкаються мого тіла й воно, спочатку насторожившись, починає по-трохи танути…
Шаленість – Поцілуй мене, будь ласка. Я так давно цього чекала.
Вона підняла свій чистий погляд на мене й глянула так, наче тобі в очі дивиться наймиліше в світі створіння. Ми сплелися у поцілунку, який став для нас вічністю, вузлом кохання…
Сльоза – Може йдем до мене? – відштовхнувшись від мене так різко, що я схаменулась. –Я купила твої улюблені квіти, спекла наш улюблений пиріг…?!
Я мовчу….
Яка ж вона все таки дурна. Невже це невидно? Невже всі мої почуття, заховані від усього світу й вона їх не бачить? Вона ж знає мене, розуміє, як ніхто інший….Чому з себе робить дурну?
Сльоза – Чому ти мовчиш? Скажи що не будь?! – невитримує вона. Так, стриманості в неї завжди не вистачало…завжди суне кудись свій ніс…
Шаленість – Я найшла іншу…ту, що не зрадить мене ….
Вона опустила очі….
Через деякий час, я розумію, що вона плаче…Я бачу ті очі, ті сльози і в моєму сердці починає щось пекти…болить. Це її біль і я його відчуваю…
Шаленість – Не плач…– ледве видавлюю з себе ці слова – щось заважає у горлі. – Я збрехала тобі, так як ти колись.– відповідаю їй, пригортаючи до себе,– Пробач, я не могла інакше, ти ж розумієш…….
Сльоза – Так….
Враз, щось блимнуло…стало темно….чую, хтось йде!
Він– Привіт, кохана!
Шаленість – Зайчику, це ти?? – підводячись з ліжка промовляю чоловікові, – Вибач, любий, я задрімала….мені такий наснився сон….
Сльоза – Я для тебе вже сон???

Тебе зустріла й зшаленіла,
Твоїм творінням зачарована вона.
Невже не бачиш, що чекає
Вона від тебе на взаємне почуття.
Нехай лиш другом стане
Й ти відчуєш
В її палких обіймах залиша
Хоч краплю правди,
Хоч надію, на справжні почуття.
Вона ж не дурнувата, розуміє,
Що ти належиш іншим почуттям,
Лиш непомітно від тебе шаленіє,
Але мовчить, наче Сльоза…

Вона глянула на нього ледь помітно
Так, аби лиш він погляд той відчув.
Й пізнавши те, яка ж вона тендітна,
Він враз образи всі забув.

Вона колись йому казала,
що очі, то душа
І дивлячись вмовляла,
Щоб він не брав ножа.

Та він її не слухав.
І лезом слова різав всі думки та почуття,
Хоча й кохав, хоча і шаленів від неї.
Неспинне лиш було його буття.

Наразі лиш зімкне повіки
Перед собою очі бачить ті,
Такі бездонні, наче небо,
Такі сумні…
і в них сльоза…
…Навіщо? Навіщо ж він її вбивав?
Чого ж не вистачало в його снах?
Його думок шалена мережа
Той власний вирій, власний світ
В який впустити він її не міг…

Так сумно…немає більш нічого,
Ні сонця, ані пітьми.
Лише заплутана думок дорога
І спогадів, загублених людьми.

ФАКтично янгол - це мрія мого німого існування...