Ти береш в руки гітару. Ти, той, хто завжди мовчить. Закритий для всіх. Ховаєшся за міцним і добре вибудованим панцирем. Тут є зверхність, розум, ерудованість, запал, але майже немає тебе. Не варто питати, чому ховаєшся. Так буває. Існують люди, які можуть розмовляти з вами годинами про якісь неймовірно важливі для світу і для вас речі, які можуть розкривати перед вами таємниці різноманітних знань, але ніколи не розкриють себе. Не тому, що не хочуть, а тому, що не можуть. Ти з таких людей. Я з таких людей. Тому, коли ми сидимо вдвох, нам нема чого сказати і ти береш в руки гітару…

 Я завжди ховаюсь за сміхом і порожніми балачками. Я завжди готова вислухати і зрозуміти будь-кого. І це їм подобається. Адже людина – егоїст. В цьому немає нічого поганого, адже це природньо і зрозуміло. Людині необхідно, щоб її слухали, щоб саме їй приділяли увагу, були з нею. І я слухаю. Мені не важко, адже цим я вб'ю одразу двох зайців: зроблю людині приємно і припиню потік непотрібних мені питань.

 Кажуть, що це погано – не вміти розповісти про свої думки, почуття. Може, ми з тобою хворі? Мені шкода, що неможливо передавати свої почуття в якійсь інший спосіб, наприклад, дотиком, замість довгих, часом незрозумілих і невиразних слів, які мені кожен раз доводиться виривати з себе.

 Коли ми вдвох, немає необхідності в порожніх словах. Тобі вони не потрібні, а я не хочу маскувати мовчання, що висить між нами. Є можливість слухати, але ми мовчимо. Є можливість сказати, але мовчання зручніше і спокійніше. Тому ти береш в руки гітару…

Можливо я помиляюся, але ти схожий на незгаслий вулкан. Темний і холодний, коли ти починаєш співати, вогонь, що палає всередині виривається криком, різкими рухами твоїх рук і заритими очима. В ці моменти ти десь далеко сам від себе, але тільки тоді можна відчути тебе максимально близько. Це як блискавка вночі. Тому я щаслива, коли ти береш в руки гітару…