Этим альбомом Александра Васильева больше года назад поделился со мной знакомый. С тех пор эти песни не оставляют меня ни на день, строчки озаглавливают собой реальность, прошивая тело ежиными ударами дежа вю. Это самая яркая иллюстрация того, как песня возвращается к своим истокам - главенству смысла слов.

"Мне 20 лет"

А что до меня – так я не тот, и не этот,
Меня вообще очень сложно причислить к поэтам.

"Подводная лодка"

Я пил очень долго воду с парами бензина,
Я видел глаза в кислоте,
Я стал веселей после полбутылки джина
И встал на последней черте.
И волны плескались на уровне крыши,
И белая пена неслась.
Ты можешь кричать, но никто не услышит,
Никто не хочет, чтобы ты спаслась.

Подводная лодка в степях Украины
Уходит под воду и ей не помочь,
Никто не приедет снимать нас со льдины,
И вряд ли мы сможем прожить эту ночь.

Ты слышишь шаги? Это бродит по палубе осень.
Вот по лестнице вниз кувырком.
А может быть взять да всё к чёрту и бросить,
Уйти по воде босиком?
А ты испугалась за медь и за злато
И всю ночь рисовала круги.
А я стал похож на шального пирата
Без глаза и без ноги.

"Загладь вину свою"

Загладь вину свою калёным утюгом,
Вернись мадонной или розовым младенцем,
Я утолю твои слеза махровым мягким полотенцем,
И нам как прежде будет весело вдвоём.

Ты можешь звать меня подонком и лжецом,
Но ради бога не зови меня на кухню,
Мне надоел грузинский чай, пускай я с голода опухну,
Давай-ка лучше развлечёмся коньяком.

"Корень Мандрагоры"

Откуда нам знать, что такое листва, если все дерева разошлись на дрова,
Откуда нам знать, что такое война, если мы не знаем мира.

Кто танцевал с нами на Лысой горе в ту ночь,
Кто отводил от нас все несчастья и ссоры?

"Небо в алмазах"

И стало светло, как бывает, когда в самом сердце рождается стих,
И кто-то с любовью помянет кого-то.

"Домовой"

Тёмной тропой - домой,
По светлой тропе к - судьбе.
Стихло всё за спиной.
Спрятался домовой,
Дремлет в печной трубе.

"Романс"

И лампа не горит,
И врут календари.
...

Любой обманчив звук.
Страшнее тишина,
Когда в самый разгар веселья падает из рук
Бокал вина.

...
Так тихо, что я слышу, как идёт на глубине
Вагон метро.

"Двое не спят"

Нечего ждать, некому верить - икона в крови.

...

Если б я знал, как это трудно - уснуть одному,
Если б я знал, что меня ждёт, я бы вышел в окно.

"Рождество"

Из далёких степей
Отныне никто не вернётся к ней -
У неё на груди
Навсегда умолк жук-скоробей.
Но она весела,
Её сердце открыто для рыцарей
И закрыто для зла
И для демонов, и для полиции.

...

Мой колпак в бубенцах,
Он звенит на любое движение.
Кто-то бросил в сердцах:
"Мы потеряны как поколение!"

Но разорви эту ткань,
Напиши своё имя на радуге
И не тронь ни ростка,
И будут праздники, и схлынут недруги.

"Двуречье (Я ничего не скрыл)"

Твоим строкам гореть сквозь тёмные века,
И песням долететь по белу свету.
Становится легка душа проводника, и солнце - к лету.

Из двух сердец – одно, из месяцев - февраль.
В игольное ушко укрылась нитка.
Нас тянет в города, где на болотах сумрачно и зыбко.

"Аделаида"

И нет ни печали, ни зла,
Ни горечи, ни обиды.
Есть только северный ветер,
И он разбудит меня
Там, где взойдет звезда Аделаида.

И каждое слово.

"Скоро будет солнечно"

Знает о том, что приносит несчастья, но помнит свои долги,
В русые косы вплетая крик иволги.
А где-то качается лодка на тёмных волнах и стучат топоры,
Прячется солнце в зарослях до поры.
Но! Скоро будет солнечно,
Скоро будет весело,
Скоро ты услышишь последнюю песню пропащего крейсера
Скоро будет весело,
Скоро будет ласково,
Скоро глаза твои будут сверкать незнакомыми красками.

Только помни о том, что твой взгляд, словно выстрел
Под сводами древнего храма,
Твой конь не споткнётся, летя через камни,
Летя сквозь запах жасмина.
Это чувство сильнее любого медведя
И выше подъёмного крана,
А всё остальное - пыль и болотная тина.

Хочется тихо сгореть в жарком пламени неразведённых костров,
В открытую книгу спрятаться между строк.
А ты всё смотришь кино, ты всё ищешь себя среди серых камней,
Но то, что осталось за кадром, известно лишь мне,
Одному! Скоро будет солнечно,
Скоро будет ветрено,
Ты ещё не написала письмо, а уже знаешь ответ его.
Скоро будет ветрено,
Скоро будет солнечно
Скоро он снова шагнёт из окна,
И всё будет кончено.

Музыкой волшебной карпатской земли для меня стала песня про Довбуша, звучавшая вечером накануне Ивана Купала и высоко в горах, над самой Тропинкой на тот свет. Её чудесный протяжный напев похож на окунающуюся в небо душу.

Ой по-під гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький.

Він на ніжку налягає,
Топірцем ся підпирає.

Ой, ви, хлопці, свистом-свистом,
Замітає стежку листом.

Ой, ви, хлопці, бігом-бігом,
Замітає стежку снігом.

Аби Кути не минути,
До Космача повернути.

До Космача, та й до Дзвінки,
До Штефанової жінки.

Добрий вечір Штефанова,
Чи вечеря вже готова?

А вечеря не готова,
Бо Штефана нема вдома.

Штефан пішов на роботу,
Повернеться у суботу.

Чи будеш нам відкривати?
Чи самим ся добувати?

В мене двері тисовії,
В мене замки сталевії.

Не поможуть замки твої,
Як підставлю плечі свої.

Довбуш начав налягати,
Стали двері ся ламати.

Довбуш двері відкриває,
Штефан в Довбуша стріляє.

Як устрілив в праве плече,
А з лівого кровця тече.

Бо знав добре поціляти,
Довбуш буде помирати.

Ой, ви, хлопці, ой, ви мої,
Візьміть мене з хати тої.

Ой, ви, хлопці, ви, молодці,
Беріть мене на топорці.

Беріть мене на топори,
Занесіть мя в чорні гори.

Занесіть мя в Верховину,
Де родився, там най згину.

Там родились тато й мати,
Там я буду спочивати.

Сріблом-златом поділіться,
Та й за мною не журіться.

Штефанові дайте мірку,
Бо любив його я жінку.

Штефанисі дайте сала,
Бо вона мене кохала.

Тай топірці занехайте,
Крови більш не проливайте.

Бо кров людська - не водиця,
Проливати не годиться.

Як будемо ґаздувати,
Жінкам правди не казати!

Из книги "Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Головацким" (1878г.):

Співанка про Довбуша

Послухайте, люди добрі, що хочу казати —
Про Довбуша співаночку знаю заспівати.
Ану трошки послухайте, усі гірські люди,
Тут найкраща наша слава з давніх часів буде.
Закувала зозулиця темними лісами,
Була колись тяжка війна з панськими ляхами.
Ой тікала з України молода Олена
В Микуличин, на присілок, що зветься Зелений.
Але вона утікала у лиху годину —
їй чоловік, ой вінчаний, на війні загинув.
Вна від свого чоловіка тільки лист дістала,
А як прийшла у Зелений, то дитину мала.
Молодичка молоденька темненької нічки
Породила Олексика, кращого від чічки,
А вна свого господаря дуже шанувала,
Тому орла молодого Довбушем назвала.
Росте Довбуш, як із води, горами гуляє,
Не стямився, як вже рочків вісімнадцять мас.
Пасе Довбуш молоденький вівці в Кедроватіи,
Аж тут зачало гриміти, зачав дощ падати.
А як зачав святий господь з неба громом бити,
Вихопився чорт на скалу, зачав ся глумити.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолета,
Упав дідько з тої скали, зачав веречети.
Такі писки, такі звуки, таке ся заводить,
Аж тут раптом від господа ангели приходять.
Прилинули до Довбуша і стали казати:
"Що лиш хочеш, славний Довбуш, то все будеш мати".
Але Довбуш молоденький лиш став та думає,
Святим ангелам небесним таке вповідає:
"Хочу бути я найкращим та найвідважнішим,
В Галичині над легіньми бути найсильнішим.
Щоби мня ся не ловила ні куля, ні зброя,
Дозволь мені, милий боже, коли твоя воля".
Ангели йому сказали: "Все це так ся стане,
Ще й молодий вічно будеш, як місяць настане".
Ісказали та й пропали, ніби і не були.
А Довбуш як підоймився — гори ся хитнули.
А як свиснув, то від свисту кедри ся схилили,
А як гримнув з пістолета, то всі ся дивили:
Ци то буря в Чорногорі так гуде, лунає,
Ци то, може, кінець світу уже наступає.
Всі ся дивлять в Чорногору, а там сонце гріє,
Кедровата так, як досі, в хвої зеленіє.
Лиш на камені найвищім, на горі високій,
Сидить Довбуш, гірський орел, пишний, сивоокий.
У сардачку сукняненькім та й шнури шовкові,
В дармовисах сухозолоть, що нема такої
Ані в царя, ні в цариці. За кштсанев пави
Та й золоті огольони, що на Венграх ткали.
Порошниці в самім сріблі навхрест через плечі
Та й барточка Довбушева аж ся сріблом мече.
А як собі заспіває, зате в листочок —
Ло всіх горах ся покотить його голосочок.
А як крикне: "Вражі пани, годі вам гуляти,
Всі маєтки рабовані треба вам віддати!"
Чорногора усміхнулась, як не тая стала,
За Довбуша Верховина пісню заспівала.
Усі люди за Довбуша зачали співати,
А він зачав щонайкращих хлопців ізбирати.
Та й почали по всіх горах літати, гуляти,
Бідних людей милувати, а панів карати.
Усі люди за Довбуша добре говорили,
Пани ровту ізбирали, Довбуша ловили.
Як обскочить його ровта та стане стріляти,
Довбуш кулі позбирає, почне ся сміяти.
Тоді Довбуш відважніших собі відбирає,
Лиш дванадцять оставляє, решту розпускає.
Аж раз Довбуш з легшими в Буковець виходить,
А ід пему дідок-віщун старенький приходить.
Пізнав Довбуш старенького, гостить та вітає,
А старенький подякував та й оповідає:
"Слухай, синку, що я буду тобі говорити,
Маєш гонор, маєш славу, вічно будеш жити,
Лиш па чужі жінки, сипку, ти не задивляйся,
Людську кровцго не проливай та й не напивайся.
Чужа жінка тебе зрадить, а кров не водиця,
Людську кровцю проливати, синку, не годиться".
Та й відтоді часто Довбуш з дідом зустрічався,
Куди іти, що робити — завжди запитався.
Не знати, не відати, довго б так тривало,
Але осені одної дідика не стало.
Помер віщун, а сам Довбуш за дідком сумує,
Нема кому порадити. Коли нараз чує,
Що отаман красиоїльський ровту ізбирає,
Злучається із ляхами, Довбуша шукає.
Скаженіло його серце, горівки напився,
Тоді Довбуш в своїм житті перший раз улився.
Стала весна наступати, зозулька кувати,
Іде Довбуш з легінями Дідушка питати.
Приходить він на Юрія: "Помагай бог, діду,
Відай, мирно з легінями від тебе не піду".
Дідушко так папудився — не міг говорити,
Тоді сумно на Довбуша зачав ся дивити.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолета,
Впав Дідушко, і зачала темна кров ся ллетп.
Нараз Довбуш спам'ятався, так як присягався
Людську кровцю не пролити, скоро догадався.
Але вже було запізно, Дідушко копап,
А ватажко старенького діда споминає.
Тоді йде Довбуш у Жаб'є, там ся сповідає,
Ходить сумний по світові, спокою по має.
Ні тонірчик вже не пестить, в сопілку не грає,
Ні в листочок не запіє та й пе заспіває.
Зачалися в Криворівшо па храм ісходити,
Іде Довбуїи з легінями душу очистити.
Укляк в церкві з легінями, помолився богу —
Йому стало трохи легше, вийшов на дорогу.
Роздивився, а там одна молодичка була,
Така пишна, така гарна, як сива зозуля.
Чорнобрива, круглолиця, хороша як пава,
Та й відразу Довбушеві до душі припала.
А Довбуш у молодички тоді ся питає,
Звідки вона і як зветься, де хатину має?
Дзвіночка так веселенько зачала казати:
"Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати.
Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати,
Іди зо мпов до Космача на храм погуляти".
Но не знаю, що там було і що говорили,
На храму си погуляли, горівочку нили.
Тої ночі наш ватажко з Дзвінков полюбився,
Тоді Довбуш у Космачі другий раз упився.
Забув Довбуш все на світі, Дзвіночку кохає,
Звідкіль іде, куди іде — в Космач повертає.
Аж раз, ходячи по світу, довго забарився,
Дзвінка його визирає, коби вже явився...
Як за Чорногору сонце стало западати,
Іде Довбуш з легінями Дзвінки відознати.
Як приходить, боже милий, що за радість була,
Там таке ся заводило, як Дзвінка почула.
Але все то не є правда, Довбуш помилився,
Тоді Довбуш в своїм житті в третій раз упився.
Заснув Довбуш дуже твердо та дивний сон має,
Що він свою красну Дзвінку міцно обіймає
І розказує від чого може умирати,
Чим лиш можна його вбити і життя узяти:
"Треба взяти срібну кулю, ярої пшениці
Та із мої головочки срібні волосочки,
І дванадцять службів божих па цім відправляти,
Тим лиш можна мене вбити, моє життя взяти".
Він не знає, що Дзвіночка лиш ся притаїла
Та все чула, розуміла, бодай ся втопила.
Та все чула, що ватажко у сні признавався,
Що він правду усю казав, любці сповідався.
Із волосся із голови срібного украла,
Поганому Штефанові усе розказала.
Дзвінчук небагато думав, в місто ся збирає,
В Коломиї він з панами та й служби наймає.
Наш ватажко, як звичайно, до Дзвіночки ходить,
А не знає, що вже Дзвінчук срібну кулю робить.
Але Довбуш молоденький, як місяць ісходить,
Збирається з легінями, до Дзвінки відходить.
А там в лісі на горісі сова застогнала,
А зозулька в буковинці сумно закувала.
А Довбуш аж зодригнувся: "Що це є за диво,
Відколи я хожу світом, це ся не траф'єло.
Щоби я когось боявся, хочу відходити".—
"Отамане, завернися, лихо мені гостити",—
Легіники його просять. А Довбуш говоре:
"Чого, хлопці, боїтеся? Та я на всі гори!
Нема дужчого від мене, чого ся боїти,
Хіба Дзвіичук із Довбушем захоче ся бити?
Ой не сміє Штефан мені ні слова казати.
Но, легіні, поскоріше підем погуляти".
І приходять під віконце, зачали кричати:
"Пусти, Дзвінко, прийшов Довбуш тебе відознати".
Баба з хати відказала: "Нема Дзвінки дома!"
"Брешеш, бабо!" — крикнув Довбуш голосніше грому.
Та як хапнув за одвірки, усе, як сіль, крушить,
Впали двері тисовії, набій вуха глушить.
Ой набою, ти зрадливий, та ти голосненький,
З отамана кров ся ллє, впав він молоденький,
Впав, конає на задвір'ю, а кров траву росить,
Отаман із легіиями прощатися просить:
"Я вже, хлопці, умираю, озьміть на топори
Та занесіть, де найкраще, аж у сині гори,
А мій топір золотенький в Дунай затопіте,
Та най знають усі люди, та най знають діти,
Що хто в світі жінці вірить, мусить загибати,
Як я, Довбуш, ваш отаман, прощай моя мати.
Будь здорова, Верховино, ви, любі Карпати,
Простіть мене, товариші, я лягаю спати.
Будь здорова, Чорногора, і ви, бідні люди".
Помер Довбуш, вже такого другого не буде.
Так говорять, що й досі в нас, там, де сипі гори,
Збереглися Довбушеві глибокі комори.
І колись-то наші люди там скарбів шукали,
Як полізли в ті печери, більше не вертали.
І тому-то про Довбуша співанку ісклали,
Щоби в горах у Карпатах про него співали.
Може, усе не по правді, то перепрошаю,
За Довбуша співаночку співати кінчаю.

(Источник: "Життя Українських Карпат" http://www.carpathians.eu/karpatskii-narod/istorija-ukrajinskikh-karpat/istorija-i-minule/oprishki/oleksa-dovbush-mesnik-ljudskikh-krivd/pisni-pro-dovbusha.html

 В моё неспешное повествование о музыкальных группах, занимающих отдельное место в разные периоды моей жизни, вмешался исполнитель, творчество которого пришло ко мне не столь давно, но очень вовремя. Изучая фонотеку в ftp-папке одного знакомого, я наткнулась на почти полную дискографию группы "Крематорий", с творчеством которой до этого я была знакома лишь по нескольким песням. Решив, что, если наши музыкальные вкусы во многом совпадают, то исполнитель, представленный в его коллекции так широко, может понравиться и мне, я переселила сборник альбомов в собственную папку. 
Альбомы слушались не все и не сразу, а как-то случайно, будто от нечего делать. Первым глубоким впечатлением была песня "Мусорный ветер", зазвучавшая как идеальный аккомпонимент одинокой зимней прогулке в отдалённом индустриальном районе Москвы. Потом были "В доме на улице Смольной", "Фамильный вампир", "Степной волк", "Маша", "Весёлый ансамбль". 
Их музыка далеко не на каждый день (к счастью), потому, что если она не попадает в настроение, в ней вряд ли можно что-то услышать. Она примиряет, как "Наутилус Помпилиус", но не когда окружающий абсурд превышает все допустимые значения, а когда в сложный момент жизни тиски отчаяния от оглушительного треска могут удержать только чёрный, как смола, юмор и мудрый романтичный цинизм.

Музыка этой группы появилась в моей жизни 3 года назад вместе с одним хорошим человеком. Всё началось с цитаты в разговоре:

Я знаю как мне время убить -
Я на рельсы часы положу,
И на прощанье даже не погляжу,
Хотя, потом, я знаю, время будет мстить.

Я не могла не узнать, кто же поёт песни из чистейших метафор. А потом было вкушение, постепенное, вдумчивое, альбом за альбомом.  "Война", наверное, самый любимый, как всё первое и новое, оставивший неизгладимое впечатление. Песни ПилОта необычайно честные, жёсткие и по-особому душевные, из тех песен, что способны сформировать целое поколение, как это сделали в своё время песни Цоя, Гражданской обороны и ДДТ. Песня "Стаи" стала для меня чем-то глубоко личным; "Пешком по шпалам" как бесшабашная дорога в лето; "Дом на реке" песня для волчьей натуры; "Когда ты вернёшься", "Осенняя пора", "В подвенечном", "Ершалаим", "Дорога в рай", "Кошка", "Нет дела до всех" и много другого. ПилОт - это эпоха, которая пока не прошла, она новая каждый раз. "Но коль устал, заходи - здесь живут сегодняшним днём".