Ми втрачаєм весен первозданну вроду.
І світи минулі, і коріння роду.
І колючі зими, цілі міжсезоння.
Ми давно забули що таке "осоння".
Що таке стосунки, коли "очі в очі".
Коли пугач плаче просто серед ночі.
В нас замість любові віртуальні лайки
І сухі й холодні модні вподобайки.
В нас віра без віри, в нас битва за Бога.
Ми давно забули слово "перемога".
Лиш одні хапуги, неуки, статисти...
Нас ведуть в майбутнє блазні й аферисти.
Що ж це з нами стало, де ми завинили
Що давно забуті братськії могили.
Що вінки довкола з пластику, не з квітки.
Що страждають знову діточки-сирітки.
Ми втрачаєм мову. Ми німі й незрячі.
Де наші клейноди, де світи козачі.
Де ті ідеали світлі і хороші...
Світ заполонили гроші, гроші, гроші.
Світ заполонили віруси і стреси.
Страх родить параліч, він є без адреси.
Проникає в тіло, жалить, не жаліє.
Вірус недовіри поміж нас шаліє.
Ми втрачаєм сутність і єство людини.
Голі, лисі й босі наші полонини.
Немічне Полісся і в степах - пустеля.
Гріє лише спомин й батькова оселя.
Гріє лише сонце і бажання жити.
То ж давайте разом цій землі служити.
Знищимо у душах гори целофану
І добром вселенським перев'яжем рану.
© Автор: Галина Потопляк