Продолжаю серию публикаций о еврейских кладбищах Киева.

На данный момент, известно о шести еврейских кладбищах существовавших в Киеве за более, чем тысячелетнюю историю пребывания еврейской диаспоры в городе, от появления смешанных еврее-хазарских общин в 10 веке до современности.

1. Кладбище периода Древней Руси и Великого княжества Литовского находилось за пределами городских валов, с внешней стороны Львовских ворот. В работе историка Николая Закревского есть упоминание некой грамоты 1522-го года, в которой король Сигизмунд 1 давал Михайловскому монастырю право на владение полями и нивами “под Городом, за воротами Львовскими, за Пробитым валом. Почавши от самого валу Пробитого, Кудрявцем, долиною у верх до Кладовища, а за Кладовища Жидовским до вершины Кудрявца”.
Вероятней всего, согласно современным мнениям киевоведов, кладбище располагалось в районе между нынешним Кудрявским спуском и улицей Пимоненко. Возможно, в районе Покровского монастыря.

2. Второе, следующее по хронологии, существовавшее еврейское кладбище это погост в районе Зверинца, ныне территория ботанического сада имени Гришка. Основанное в 1798 года, кладбище выполняло функции последнего пристанища иудеев и караимов до 1886-го года, пока не было закрыто из-за переполненности.
3. Третье кладбище, о котором пойдет речь в этой статье, это Лукьяновское еврейское кладбище, открытое в 1894 году, и окончательно ликвидированное в 1962 году.
4. Самое малоизвестное кладбище Киева, это еврейский погост на Никольской слободке, существовавший в 1880е-1920е.
Небольшой некрополь предназначался для еврейской бедноты, проживавшей на Слободке, которая административно относилась не к Киеву, а к Броварской волости Остерского уезда Черниговской губернии. Такая административная особенность, позволяла местной еврейской общине обходить закон о черте оседлости, и ежедневно переправляться через Днепр в Киев для заработка.
Согласно Всероссийской переписи 1897 года общая численность населения Слободки равнялась 2247 человек, из которых мещан иудейской веры обоих полов насчитывалось 721 душ.
Дату основания погоста определить сложно, вероятно это 80е годы девятнадцатого столетия, ликвидация же произошла в конце 1920 годов, так как на картах тридцатых годов кладбище уже не отмечалось.

5. Еврейский участок Куреневского кладбища.
Выделение участка для нужд горожан еврейской национальности состоялось в 1937 году. Захоронения продолжались до конца 1950-х годов.
6. Участок на Берковцах.
После открытия нового городского кладбища на Берковцах в 1957 году, был выделено ряд участков для еврейской диаспоры Киева.

Лукьяновское еврейское кладбище

Известно, что заложен погост был в 1894-м году, по инициативе киевского казенного раввина Евсея Цуккермана. Евсей Аврамович (1840-1917) был первым раввином Киева, чью кандидатуру согласовала вся община, и занимал он свой пост в течении 35 лет, с 1863 года до 1898 года. За это время еврейская жизнь Киева, значительно преобразилась, достигла невиданных ранее масштабов. Но поскольку жизнь и смерть неразрывно взаимосвязаны, то с ростом численности населения, растет количество и умерших, и уже к средине 80х годов 19-го века, стало очевидно, что небольшое по размерам Зверинецкое кладбище уже исчерпало свои возможности. В 1886 году раввин Цуккерман впервые обратился к городской власти с просьбой выделения нового участка. Долгих восемь лет город и община пытались согласовать данный вопрос. Изначально, город был согласен выделить 3-5 десятин земли (1 десятина равна 1.09 гектара), но раввин Цуккерман настаивал на участке большей площади. И только к 1894 году, на землях между Репьяховым и Бабьими ярами был открыт новый погост площадью 10 гектар. Вероятно, решающим фактором выделения земли именно здесь, было расположение комплекса зданий Еврейской больницы, ранее открытой меценатами Бродским, Заксом, Зайцевым, Гальпериным и Френкелем на Лукьяновке в 1884 году.

В областном архиве сохранился (Ф.1, О.228, Д.232) изначальный проект кладбища, составленный архитектором Владимиром Николаевым. Именитый киевский архитектор, автор памятника Богдану Хмельницкому, здания Купеческого собрания (ныне Филармония), Николаевского собора Покровского монастыря, подошел к поставленной задаче с размахом. Для нужд некрополя было спроектировано ряд зданий в классическом стиле, а так же масштабная кирпичная ограда с арочными центральными воротам, выходящими на Большую Дорогожицкую улицы, ныне улица Мельника. Как можно узнать из отчета архитектурной комиссии от января 1893, строительство кладбища должно было идти в несколько этапов.

Первая очередь это земляные работы, мощение дороги, высадка деревьев, сооружения ограды с воротами, а так же строительство деревянных мостиков на неровностях рельефа. На это планировалось выделить 17860 рублей 83 копейки.

Вторая и третья очередь строительства это сооружение двух одноэтажных кирпичных зданий для обмывания покойников в сумму 11000 рублей. Так же планировалось соорудить кирпичный дом для смотрителя (10573 р.), устройство холодильных погребов (2566 р.), и деревянное здание конюшни (3525 р.)

Надо сказать, что так же, в 1888 году Дума согласовала выделение участка площадью 278 квадратных саженей (1251 кв. метров), для нужд караимского кладбища. Однако лишь в 1902 году под него было выделен участок, и начались захоронения умерших членов караимской общины Киева. В 1910 году было добавлено еще 25 квадратных саженей, западнее, вдоль забора еврейского погоста.

Аналогично в 1902 году, рядом с караимским, было основано мусульманское кладбище на участке площадью 1926, 5 кв. саженей (8669 кв. метров).

Мартиролог известных людей, которые покоились на Лукьяновке, можно начать с главных меценатов кладбища — семейства Бродских.

Лазарь Израилевич (1848-1902), глава Александровского товарищества сахарных заводов, скончался в 1904 году в Швейцари, где по иронии судьбы лечился от сахарного диабета. Несмотря на то, что его отец был захоронен на Зверинецком еврейском кладбище, сам Лазарь был похоронен тут, на Лукьяновке, в дорогостоящем мраморном склепе. В траурной прецессии принимало участие большое количество горожан, одних лишь венков было более ста пятидесяти, из которых десять были изготовлены из серебра. На похороны пришли почтить память наиболее видные чиновники Киева — городской глава, губернатор, командующий военным округом.

Так же, здесь находилась могила известного в Империи адвоката Александра Гольдвейзера (1855-1915), занимавшего более тридцати лет пост председателя Киевской комиссии присяжных поверенных. Александр Соломонович был автором фундаментальных работ по гражданскому и уголовному праву в Российской Империи.

С момента кончины и до переноса могилы в 1962 году на Берковцы, здесь был похоронен известный раввин Вайсблат (1864-1925). Нухим Янкелевич, известный так же, как и а-рав а-Гаон, занимал с 1902 года должность главного духовного раввина Киева, так же является автором Вечного календаря, составленного им в 1890 году.

Макс (Эмануэль) Мандельштам (1838-1912) — доктор медицины в области офтальмологии, получивший широкую известность в еврейской среде, как активный деятель сионистского движения. Поступив в 1855 году в Тартуский университет, он стал первым студентом-медиком еврейской национальности в Российской Империи. В Киеве, он 12 лет занимал должность приват-доцента в университете Святого Владимира. Как сионист, он принимал участие во всех конгрессах сионистов своего времени. Вместе с Герцелем и Нордау, Эмануэль Хацкелевич стал во главе Ховевей Цион (Влюбленные в Сион) в 1897 году. В память о нем названа улица в Тель-Авиве. После сноса кладбища, надгробие было перенесено на Берковцы.

Борохов Дов-Бер Моисейевич (1881-1917) — политический деятель и идеолог пролетарского сионизма Поалей Цион (рабочие Сиона), так же считается одним из основателей идишской филологии. Скончался в декабре 1917 года в Киеве, согласно записи в метрической книге раввината, от заражения крови. В 1963 году, его прах был перенесен в Израиль, где был перезахоронен у озера Киннерет. Согласно некрологу газеты Нова Рада от пятого декабря 1917, Борохов занимал должность члена Центральной Рады, однако в официальных списках чиновников Рады он нигде не фигурирует. В 1954 году Ассоциация российских эмигрантов в Израиле, начала процесс перезахоронения Дов-Бера Борохова. И лишь в 1963 году, при вмешательстве второго президента Израиля Ицхака Бен-Цви (Ицхока Шимшеливича), было осуществлена доставка праха из Киева в Израиль.

Тверской Дувид Янкелевич (1848/50-1902) купец первой гильдии города Киева.

В 1902 году, в Киеве скончался, один из представителей макаровского двора чернобыльской хасидской династии, Дувид Янкелевич. Он был средним сыном в семье, купца и главы хасидского двора, Якова-Ицка Нухимовича (1822/8-1892), правнука основателя династии Менахема-Нухима Тверского из Чернобыля. В честь Якова-Ицхака в израильском городе Цфат построена и названа ныне действующая синагога.

Но по традиции, “должность” главы хасидского двора наследовалась старшим сыном цадика, поэтому, похороненный на Лукьяновке, Дувид занимался при жизни коммерцией, а главой макаровских хасидов стал его старший брат Моисей (1840/43-1920).

Так же, на Лукьяновке, существовала братская могила погибших во время погрома 1905-го года. Известно, что во время трех дневного погрома произошедшего в октябре, погибло 47 человек, и 205 человек было ранено.

Согласно отчету комиссии под руководством сенатора Турау, которая расследовала причины беспорядков в городе, из 47 человек погибших, 12 человек были лицами иудейского вероисповедания, а из числа раненных горожан, евреев было около трети. Остальные погибшие это расстрелянные участники демонстрации. Однако, в метрических книге киевской синагоги, в записях о смерти (ДАКО, ф.1164, о.1, дело 475), указаны не 12, а 16 человек погибших насильственной смертью во время этих событий.

1) Левин Гирш Самойлович 34 года
2) Щур Ита Моисеевна 18 лет
3) Местечкин Герш Хаимович 27 лет
4) Кац Сруль-Лейб Хаим-Гершрвич 29 лет
5) Ровинский Хаим Мордкович 21 год
6) Эйдельштейн Пинхас Иосифович 18 лет
7) Шапиро Ицко-Айзик Ушерович 22 года
8) Померанец Нисон Аронович 25 лет
9) Куцый Симка Шмулевич 37 лет
10) Штейн Ицко 24 года
11) Матковский Лейб Абрамович 23 года
12) Найфельд Илья Мордухович 23 года
13) Левитас Пейсах-Лейб Элевич 16 лет
14) Ратнер Сруль-Шлема Аврумович 19 лет
15) Цесин Янкель Лейзерович 40 лет
16) Прежепюрко Хаим Фейбишевич 44 года

Стартом для погрома стали слухи, про массовое участие евреев в революции 1905 года. А так же, что киевские евреи оскверняли, во время митинга перед Городской думой 18-го октября, портреты императора и иконы . Грабежам подверглись не только кварталы еврейской бедноты на Плоском месте, но и особняки купцов на Липках. Пострадало и казенное еврейское училище имени Соломона Бродского. Как писал сенатор и тайный советник Евгений Турау: ''Погром в городе прекратился только тогда, когда почти все еврейские магазины и квартиры были разгромлены и разграблены''.

После революций, и установления советской власти кладбище всё так же функционировало.

Согласно данным за 1929 год общая площадь погоста ровнялась 23.3 гектара. К сожалению, точное количество захоронений установить я не смог, несмотря на большой объем просмотренных документов в Городском архиве Киева.

В 1932 году, по причине дефицита строительного материла в городе, большая часть кирпичной ограды была разобрана для нужд завода ''Большевик'', а взамен горсовет обязал заводоуправление соорудить деревянный забор.

А уже в 1937 году, постановлением горсовета кладбище закрыли для захоронений, по причине переполненности. И судя по отчету Киевгорстроя составленным в 1965 году, действительно надгробий с более поздними датами, чем тридцать седьмой год не было обнаружено.

Неизвестно качество забора, который соорудил завод Большевик, но в уже в 1939 году, Похоронное управление, было вынужденно выделять деньги на строительство ''нового деревянного штакетного забора длинной 101,5 погонных метра, при высоте 1,4 метра''.

А потом пришла война.

Первая и наиболее трагическая волна разрушения кладбища связанная с событиями Холокоста и Бабьего Яра. Согласно воспоминаниям выживших военнопленных Сырецкого концлагеря, немецкая оккупационная администрация города, осознавая неизбежность скорого отступления, решила, используя труд пленных, максимально возможно скрыть следы преступления в Бабьем Яру. В августе-сентябре 1943-го года, отряд из трехсот заключенных Сырецкого лагеря, выкапывал и уничтожал тела погибших. Для сжигания тел, было решено соорудить печи, используя гранитные надгробия и железные ограды могил соседнего Лукьяновского кладбища.

В романе Анатолия Кузнецова есть целая глава посвященная этим событиям -

''Строители занимались возведением печей. Под сильной охраной они ходили через овраг на противоположную сторону – на еврейское кладбище, где немцы указывали, какие гранитные памятники ломать. Заключенные разбирали надгробия, несли в овраг, выкладывали плиты рядами. На них, опять под профессиональным руководством Топайде (опечатка автора, правильно - штурмбанфюрер СС Э.Тохайдо), строилась довольно продуманная и технически совершенная печь – с трубами для тяги, сложными ходами, решетками. Она набивалась дровами, сверху на решетку клались тела головами наружу. Второй ряд укладывался для перевязки накрест, затем следовал слой дров и так далее, пока не вырастал штабель высотой в три метра и с каждой стороной в шесть метров. В штабель входило примерно две тысячи убитых. Чтобы их укладывать, ставили трапы, как на стройках, и носили по ним. Готовое сооружение обливалось из шланга нефтью, которую нагнетал из бочек компрессор.''

После окончания войны, кладбище не благоустраивалось, и продолжало разрушатся уже по естественным причинам. Многие проживавшие рядом, вспоминают, что в 50-е года, кладбище облюбовали различные маргиналы и деклассированные элементы.

Как вспоминал писатель Виктор Некрасов -

''Я иду по тенистой аллее. Тихо, пустынно, шуршат под ногами листья. А кругом… Кругом тысячи, десятки тысяч поверженных, разбитых, исковерканных памятников… Старое еврейское кладбище… Сворачиваю в другую аллею, третью, четвертую… Та же картина. Многотонные гранитные, мраморные памятники в пыли, в осколках. Маленькие овальные портреты разбиты ударом камня… В мавзолеях, склепах содран мрамор, на стенах надписи — лучше не читать… Известно, что немцы в порыве слепой злобы уничтожили центральную аллею. На остальные не хватило сил и желания. Остальное совершено потом. Кем? Никто не знает...''

А уже 26 июня 1962 года, решением № 988 исполком горсовета постановил снести “...старо-еврейське — Караїмське кладовище, розташоване по вул. Мельника № 82–86, закрите у 1937 році і зараз перетворилось в зарослі диких чагарників і дерев, а більшість надмогильних споруд зруйновано ще під час німецької окупації...”.

А судьбу захоронений и памятников, исполком решил следующим образом:
'' а) Оголосити через газету «Вечірній Київ» про ліквідацію зазначених кладовищ з повідомленням громадян, які бажають забрати надмогильні споруди, встановлені на могилах їх родичів, захоронених на цих кладовищах.

б) Перезахоронення останків 55 трупів, захоронених на староєврейському — Караїмському кладовищі в 1948–1949 роках, по бажанню близьких родичів перевести за рахунок коштів Контори поховального обслуговування.

в) Надмогильні споруди, які залишаться безгосподарними (пам’ятники, плити, огради) після 1 січня 1963 року зняти та оприходувати. ''

Совершенно не понятно из решения, каким образом и зачем на закрытом кладбище, в послевоенное время было захоронено 55 человек.

В течении 1960-х годов кладбище было полностью снесено, а на освободившейся территории в течении следующих десятилетий появились — здания спорткомплекса ''Авангард'', огромный комплекс телецентра, здание архива области, АЗС автобусного парка и жилой комплекс ''Герцен-парк''.

Ныне от погоста остался только дом конторы кладбища, а так же в 2017 году из отрога Репьяхового Яра, Заповедник ''Бабий Яр'' достал и перенес на символическую аллею несколько десятков сохранившихся мацев-надгробий. Правда, и сейчас на территории телецентра еще можно найти осколки и фрагменты надгробий бывшего еврейского кладбища.

Автор заметки — Павел Зельдич.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4562346.html

«Все тече, все змінюється» . І Київ теж не виключення із цього правила. Протягом 2019 року в столиці відбувся ряд змін. Зокрема, розібрали старий і зробили новий Шулявський шляхопровід, почали будувати лінію метро на Виноградар, встановили зв'язки між арками і зімкнули арки Подільсько-Воскресенського мостового переходу . А ще — збудували велосипедно-пішохідний міст через Володимирський узвіз (так званий, «скляний міст» або «міст Кличка»). Всі ці об'єкти викликали суспільний резонанс і висвітлювались фото- і відеоблогерами. Мене ж найбільше зацікавив Шулявський міст. По ньому я робив 3 фотозвіти. А ось інші новації не збирався показувати. Хоча ледве не піддався на заклики подивитись новий пішохідний міст. Але все-таки довелося побувати у центрі столиці. Тому вирішив зробити невеличкий огляд того, що змінилось, розбавивши репортаж замальовками зі знайомих і нових локацій.


1. Центр Києва в 2019-му не впізнати.

Похмура пізня осінь з туманами створила своєрідний антураж для знімків і роздумів стосовно нового вигляду столичного центру.


2. Кругла башта №2 на Печерську. Тут все без змін.


3. В туман і без автомобілів Печерськ виглядає незвично.


4. На Московській (її ще не перейменували?) через реконструкцію заводу «Арсенал» перегородили й без того вузьку дорогу.


5. Стіни заводу увішані плакатими зі славетною історією заводу.


6. Але це виглядає як насмішка: навіть на плакаті вказано, що конструкторське бюро, яке займалось розробками в авіакосмічній галузі, тепер в історії.


7. Пройшовши далі здивувався, бо частину території заводу «Арсенал» реконструювали і відкрили для перехожих.


8. Корпус на розі, біля метро «Арсенальна» ще в процесі реконструкції.


9. Цей куточок заводу наче працює. І не реставрований.


10. Тому поки ще можна поглянути на горельєф про участь працівників «Арсеналу» в повстаннях на підтримку незаконного більшовицького перевороту і радянської влади у 1917-1918 рр.. За логікою, підлягає демонтажу. Тим паче, меморіальної дошки вже немає.


11. В принципі, й самого заводу майже не залишилось. Колишньою заводською територією тепер можна спокійно гуляти. А раніше потрапити на завод можна було хіба що по підземному дренажу.


12. В глибині території ще один корпус готується стати офісно-торговим центром. Може, збираються відкрити всю територію заводу «Арсеналу»?


13. Нова локація — парк «Аскольдова могила». Навіть пізньої осені виглядає мальовничо.


14. З оглядових майданчиків видно Дніпро в тумані.


15. Майдан Незалежності і відремонтований Будинок профспілок з працюючим годинником.


16. Чомусь здається, що він виглядає інакше, ніж був до 2014го.


17. А Володимирський узвіз точно не впізнати.


18. Тому що над дорогою з'явився «скляний» велосипедно-пішохідний оглядовий міст.


19. Правда, він не повністю «скляний». Зі скла зроблені вставки в декількох місцях. Але й це не завадило хуліганам випробувати його на міцність.


20. Східці до пам'ятника Магдебурзькому праву відремонтували.


21. Поєднання старого і нового. Наскільки органічне таке поєднання поки ще не визначився.


22. Але в ЗМІ були розмови про те що новий міст зіпсував панораму Правого берега.


23. Арка під пам'ятником Магдебурзькому праву.


24. Площа перед пам'ятником Магдебурзького права красива. Вперше там побував.


25. Похмура Набережна.


26. Вдалині видно зімкнуту арку Подільського мостового переходу без тимчасових опор.


27. Пам'ятник Магдебурзькому праву на фоні нового «скляного» мосту.


28. Новий пішохідний міст поки не зацінив. Якщо чесно, навіть знизу дивитись на нього страшно.


29. Перехрестя Хрещатику і Прорізної.


30. Постамент Ілліча вільним не буває:) Замість «Синої руки» встановили інсталяцію кулі. Мені вона нагадує підводну міну.


31. Бульвар Шевченка в залишках осінніх барв.

Ось такий оновлений центр Києва. Ставлення до нього неоднозначне. З одного боку, цікаво пройтися по колишній території заводу «Арсенал». А з іншого боку, шкода заводу. Щодо «скляного мосту», то його поява додала зручності для переходу з Хрещатого парку до парку Володимирська гірка. Але разом із тим міст не повністю скляний і виглядає більш іміджевим, ніж виправданим проектом. Можливо, було б краще вкласти кошти у добудову багатостраждальної Окружної дороги. Або у реконструкцію мосту Патона. Єдиний очевидний плюс змін — прогулюючись знайомим центром не буде мучити ностальгія. Особливо, похмурими темними осінньо-зимовими днями.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4561980.html

Легендарна "зеленка" — Зелений (літній) театр, Верхня підпірна стіна, Нижня підпірна стіна — це все олдскульні локації, які розташовані в одній місцевості, на схилах Дніпра. Київські діггери облазили їх ще на початку 2000-х, коли всі вони були закинуті і відкриті. А неофітам від тих об'єктів залишилась лише Нижня підпірна стіна — зовсім маленька заброшка. Проте вона дуже незвична.

Нижня підпірна стіна — багатофункціональна споруда аж 1856 року(!) побудови. Була збудована як частина Нової печерської фортеці. Вона була фортифікаційним укріпленням із бійницями та галереєю, слугувала для захисту ланцюгового мосту. Разом із тим вона слугувала водогоном. Нижня і Верхня підпірні стіни сполучались підземним ходом, з розміщеним у ньому водогоном, із водокачкою, військовою комендатурою і заводом «Арсенал». Правда, сам хід, начебто, засипаний.


1. Нижня підпірна стіна — один із зразків київської фортифікації XIX ст.

Взагалі-то я не збирався досліджувати підпірну стіну. Та й до закинутих споруд ставлюся із упередженням. Але, по факту, це заброшка. Бо не використовується, не музеїфікована. До того ж, більше ніде полазити одному. Звичайно, і це місце не радять досліджувати поодинці. Однак це історичне укріплення, на відміну від інших закинутостей які є у планах, не охороняється і відносно безпалєвне. Тож, чом би й не злазити? Тим паче, захотілося втекти від проблем по роботі, від пригод з котом (розповім якось пізніше), від буденності і від звіздецю, який влаштовують нові «слуги народу».


2. Вперше пройшовся до Зеленого театру і Верхньої підпірної стіни. Не думав, що коли-небудь доведеться тут побувати.


3. Зверху підпірної стіни — заасфальтований майданчик.


4. А що знизу не так легко побачити, бо стіну загородили.


5. Верхню підпірну стіну, разом із прилеглим літнім театром, можна побачити лише через сітку, бо декілька років тому Зелений театр викупили бізнесмени.


6. Попід Зеленим театром йде алея до Нижньої підпірної стіни. Дорога під ухилом.


7. Досить крутий спуск. А ще мокре листя, під яким — багнюка, на якій ледве не посковзнувся. Ось вам і мокре листя!


8. Цікавість (і бажання посталкерити) розпирала, тому таки дійшов до Нижньої підпірної стіни, на верхньому ярусі якої вдруге ледь не впав, посковзнувшись на багнюці.


9. Був вихідний день, тому на підпірній стіні тренувалися альпіністи. Я не ризикнув спуститись вниз.


10. Вирішив, що треба зайти з набережної. Там схил, начебто, не такий крутий. Правда йти вздовж ліквідованої трамвайної лінії довго. Тому довелося вдруге їхати на цю «історичку».


11. Ось і «парадний» вхід до Нижньої підпірної стіни.


12. Алея до підпірної стіни колись була облаштована. А зараз там руїни.


13. Якісь залізобетонні уламки невідомо від чого додають антуражу закинутості.


14. Поруч є вхід (відкритий!) у дренажну систему. А вгорі видніється Нижня підпірна стіна.


15. Не будемо відволікатись на дренажку — то зовсім інша тема. В цю вилазку я пішов заради підпірної стіни.


16. Фортифікаційне укріплення виглядає фантастично. У сенсі, незвично.


17. Складається враження, що споруда дворівнева. Але на другому ярусі — обманки. Справжні бійниці розташовані на нижньому ярусі.


18. Бійниці виконані у вигляді вузьких вертикальних щілин. Мабуть, рушницю туди можна було просунути.


19. Підходжу поближче.


20. Ну що, зазирнемо всередину?!


21. Всередині потрапив у величезний зал.


22. По обидва боки від залу тягнеться галерея.


23. А позаду зали є прохід в якесь приміщення.


24. Приміщення виявилось тупиковим.


25. Вигляд з центральнї зали в бік фасаду. Епічний фортечний краєвид. Особливо із спиляним деревом (спочатку подумав, що воно виросло всередині укріплення).


26. Праворуч галерею перетинав водогін.


27. Вода дзюрчить десь із гори. Можливо це і є той самий водогін?


28. Без фотоспалаху знімок гірший, але виглядає цікавіше.


29. За струмком галерея продовжувалась (фото без спалаху).


30. Правда, хід короткий (фото зі спалахом). Тому перелазити дренажку не захотів.


31. Ліва частина галереї довша.


32. Всередині галереї темно. Але на знімках без спалаху виглядає епічно. Жаль, фотокамера милить в таких умовах.


33. Один зі входів закиданий цеглою. Добре, що можна зайти з фасаду.


34. На цих сходах можна запросто поламати кістки.


35. Вигляд зі сходів. Поки піднявся по сходам, ледве не підвернув ногу.


36. Бійниці розташовані одна до одної під кутом, утворюючи фігуру «V».


37. Ось і вся Нижня підпірна стіна. Олдскулам і такої заброшки було достатньо. А мені цей історичний об'єкт видався замалим.


38. Поруч натрапив на якусь незрозумілу спороду.


39. Схоже на якесь накриття.

Така Нижня підпірна стіна — закинута «історичка». Прикольне місце для незвичних фотосесій. Також непогана місцина, щоб усамітнитись (в будні нікого не було). Певно, вона сподобається дослідникам старовини. Альпіністам підійде як височенька вертикальна стінка для скелелазання. Ну а сталкерам сприймати це укріплення як окремий абандон, мабуть не варто — бо занадто маленька споруда.

І наостанок, невеличка порада. Не ведіться на туристичні сайти, які радять підійти до Нижньої підпірної стіни з «Арсенальної». Зручніше буде від Поштової площі або від станції метро «Дніпро».

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4561915.html

З заброшками в столиці і з напарниками напряг, та й об'єктів для дослідження все менше і менше, тому вирішив здійснити культурну прогулянку. Так, щоб і кілометраж накрутити, і побачити нові місця. Бо вдома вже зовсім занудився. Ще й настрій кепський, а фотокамера в ремонті. В блог постити нічого.

У такому настрої дотопав від Шулявки до станції метро «Нивки». Потім вирішив, що не дуже-то і втомився. Тоді пішов ще далі — до парку «Дубки». Не те, щоб для мене це зовсім нові місця — у нього заглядав раніше. Але то було давно, ще 15 років тому(!). В востаннє заходив, мабуть, в 2011-2012му. Тому не завадило б освіжити спогади. Тим паче, під час попередніх прогулянок далеко в парк не заглиблювався.


1. Парк «Сирецький гай».

Цей парк рельєфний. Підноситься над дорогою. В низині їздять автомобілі. А ти стоїш нагорі і тебе не видно з дороги.
Ех, скільки разів цей парк виручав, коли ніде було подзюрити!
А дерева які! Дубовий ліс. Клени. Поодинокі сосни. Природа! Не віриться, що такий оазис може бути в середмісті Києва.

А ще у парку мав бути німецький ДОТ. Так що намічалась не така вже й нудна прогулянка.


2. Спочатку дійшов до південної частини парку «Дубки».


3. Через дорогу — продовження парку. Але чомусь ця частина називається не «Дубки», а «Сирецький гай». Це дуже дивно, враховуючи, що неподалік вже є Сирецький парк. Та й не пригадую такої назви за цим парком.


4. Парк доволі рельєфний. Можливо тому відноситься до пам'яток загальнодержавного значення.


5. Попри те, що листя з дерев майже повністю злетіло, краєвиди поки що яскраві і дуже мальовничі.


6. Поблукав ярами у пошуках ДОТу.


7. І вийшов до частини парку, засадженого соснами.


8. Картина, як у лісі. Тільки красивіше.


9. Збоку алея йде на спуск. А внизу — будівельний майданчик метрополітену.


10. В парку є ставок. І не один.


11. Мальовнича частина парку зі ставками.


12. Навколо ставка є місця для відпочинку.


13. У водоймі плавають качки.


14. Даффі Даки:)


15. За ставком — вулиця Стеценко. А нагорі видніється ресторан «Дубки».
Згадалось: «"Дубки" — то далеко іти надо!» (© Лесь Подерв'янський).


16. Затишний куток.


17. Інформаційна дошка розповідає, що парк було створено 1972 року. А його площа — аж 80 гектарів!


18. Другий ставок.


19. Розвертаюсь і повертаюсь назад. Вхід до парку «Сирецький гай» з боку станції метро «Сирець».


20. Алея піднімається нагору.


21. Старий артефакт — дерев'яний електричний стовп.


22. Під час другого спонтанного візиту таки відшукав німецький ДОТ. Зі стежки його видно, але замаскований добре.
Пишуть, що ДОТ охороняв військові склади.


23. Дивний натюрморт.


24. Менш ніж за тиждень листя опало майже повністю.


25. Туман, вологість, запах дубів, безлюдність зробили атмосферу таємничою.


26. Алея в парку.


27. Клени ще тримаються.


28. Вихід до перехрестя із вулицею Саратівською.


29. Таким це місце стало менш, ніж за тиждень.


30. Осінній знімок.

Першопочатково не збирався робити звіт. Але вирішив, що фотки колоритні, та й місце цікаве.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4561653.html

Третій фоторепортаж про будівництво нового Шулявського шляхопроводу трохи затримався. Річ у тому, що наприкінці літа темп робіт уповільнився, а під мером Києва «захитався стілець», тому найвидовищна частина — насування прогону над проспектом Перемоги — неодноразово зсувалась. Хоча від середини червня до кінця жовтня встигли зробити дуже багато: доробили ростверки і збудували опори, залили стіни-перегородки і підпірну стіну біля заводу «Більшовик», зварили прогони мосту і деякі з них перевезли на місця монтажу. Залишались лише прогони над проспектом. Спочатку їх збирались перевозити на День Незалежності. Потім планували на святкові триденні вихідні. Але накриття проспекту прогоном відбулося на минулих вихідних, 20-го жовтня. Таким чином, міст отримав довершений вигляд.


1. Шулявський шляхопровід за 5 місяців отримав довершений вигляд.

Нажаль, процес переїзду прогонів я не відзняв. Це було видовищно. Однак у мене немає інформаторів, і про транспортування прогону над дорогою дізнався випадково — з онлайн трансляції на Youtube, коли їхати було пізно. Але, незважаючи на це, намагався слідкувати за ходом робіт протягом декількох місяців. Тому є що вам показати.


2. Опори на краю проїжджої частини з боку станції метро «Шулявська» вже готові.


3. Зі сторони вулиці Вадима Гетьмана, біля цеху заводу «Більшовик», заливають ростверк і нарощують опори.


4. Опори підпірної стінки зроблені до рівня дороги. Ростверк частково забетонований. Перехожі кажуть, що заливати бетоном пісок, без основи зі щебню неправильно і тому міст не простоїть.


5. Стінка-опора з боку вулиці Гетьмана майже збудована.


6. Біотулети для будівельників.


7. Територія будмайданчика у липні поки порожня.


8. Перший прогін біля вестибюлю метро вже на своєму місці.


9. Опори зі сторони станції метро «Шулявська» вже забетоновані.


10.


11. З протилежного боку проспекту Перемоги верхівки опор тільки застигають. Як і припускав, ці металоконструкції — опалубка для верхніх стійок опор.


12. Перший прогін зблизька.


13. Цей же прогін зі сторони вулиці Довженка. Праворуч видно тротуарну частину мосту.


14. З боку вулиці Довженка ростверки і перегородки тільки почали заливати.


15. Другий прогін (над тротуаром біля метро) чекає на перевезення.


16. На початку жовтня будівельний майданчик, який наприкінці липня був порожній, заповнився бетонними конструкціями опорних стінок.


17. Ростверки біля опор підпірної стінки під заводом «Більшовик» вже майже повністю забетоновані.


18. Опорну стінку зі сторони вулиці Вадима Гетьмана вкрили ізоляцією.


19. Після дощів і людей, що викидають сміття, роботи будівельникам додалося.


20. Станом на 9 жовтня другий прогін (над тротуаром біля вестибюлю метро) вже насунули.


21. І я нарешті побачив будівельний транспортер «Мамонт».


22. Перший прогін з боку пішохідної доріжки.


23. «Мамонт» збоку. Шкода, що не довелося побачити його в русі. Здвоєні колеса можуть обертатися в усі сторони і підніматися.


24. Опори з боку вул. Гетьмана в процесі бетонування.


25. Частина стійок-опор вже готова.


26. Будівництво зі сторони вулиці Довженко. Тут в'яжуть каркас і заливають бетоном опорну стінку з'їзду на проспект Перемоги.


27. Вигляд будівельного майданчику з боку вул. Довженко станом на 24 серпня. Схоже на досипання насипу під заїзд на міст.


28. А ще щось викачують.


29. Опорні стінки зі сторони вулиці Довженко вже забетонували.


30. Біля цеху заводу «Більшовик» почали в'язати арматуру підпірної стіни (15 жовтня).


31. Арматура.


32. Третій прогін на стапелях. Хоча повинні були перевезти.


33. Під край другого прогону, біля вестибюлю станції метро «Шулявська», підставили підпорки. Навіть тролейбусну контактну мережу під мостом зняли. А це значить, що готуються до перевезення прогону над проспектом Перемоги. От тільки коли це відбудеться? З 11 по 14, а потім і 15-16 жовтня прогін не насунули.


34. А насування прогону над проспектом відбулося рано вранці у неділю, 20 жовтня.


35. Поїхав наступного дня і побачив лише зварювання стику другого і третього прогонів.


36. Тролейбус-техдопомога проїжджає перехрестя. Чому не додумались запустити регулярні тролейбусні маршрути, хоча б у бік Дегтярівської, — загадка.


37. Проспект Перемоги з боку центру.


38. На з'їзді з шляхопроводу в бік Святошино довбають опорні стінки.


39. На вулиці Довженко знесли частину підпірної стіни і помітно кран.


40. Кран непростий — багатовісний, із двигуном на шассі.


41. Ним виявився 12-вісний(!) кран KATO NK-1200S.


42. На мосту щось зварюють.


43. Перший і другий прогони шляхопроводу. Вигляд зі сторони вестибюлю метро.


44. Другий і третій прогони.


45. Прогін поки що стоїть на типчасових підпірках над опорою. І тут чую занепокоєння: а чи безпечно і надійно? Ну, поки стоїть.


46. Прогін над проспектом Перемоги з боку Святошино.


47. Міст здалеку. Тепер вже не залізобетонний, а металевий.

Як вважаю, основна частина робти вже проведена. Нажаль, найвидовишніші моменти (перевезення і насування прогонів) не зміг побачити. А далі будуть насипати насип з боку вул. Гетьмана, асфальтувати (цікаво, як асфальтувати поверх металу?), завершення реконструкції з'їздів з мосту і в далекій перспективі — знесення цеху №5 заводу «Більшовик» та будівництво з'їзду-заїзду з проспекту Перемоги на його місці. Але це затягнеться надовго. Тому хочу запитати: чи є сенс продовжувати спостерігати за подальшим ходом будівництва? Напишіть, будь-ласка, у коментах.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4561180.html

Про Київську дитячу залізницю я вже писав 5 років тому. Але з того часу на дитячій вузькоколійці відбулися зміни: буквально нещодавно провели її реконструкцію, заодно осучаснили Сирецький парк. Тому вирішив подивитись на проведений ремонт, сподіваючись, що на День Незалежності України замість стандартного тепловозу подадуть паровоз.


1. Оновлена дитяча залізниця в Києві.

Оскільки розгорнутий фотозвіт вже робив, то сконцентрувався саме на змінах. Тим паче, після того як дізнався, що паровозу немає, перехотілося фотографувати. Так що назнімав зовсім трохи.


2. Перед входом в Сирецький парк збудували вхідну арку і поставили пам'ятник паровозу.


3. Паровоз Ов відвідувачі буквально обліплюють. І навіть діти, попри заборону, лізуть на нього.
Тому відзняти без людей складнувато.


4. Перед пам'ятником жертвам Сирецького концтабору оновили плитку.


5. В парку встановили навігацію. Невже раніше можна було заблукати?!


6. Станцію «Яблунька» перейменували на «Київ-Пасажирський дитячий». Крім того, збудували нову платформу і будівлю вокзалу.


7. Будівля вокзалу на дитячій залізниці схожа на вокзал «Київ-Пасажирський». Напевно, через таку аналогію перейменували станцію.


8. Всередині вокзалу гламурно.


9. Чекав, що на День Незалежності України подадуть паровоз. Ніт! Їздить той самий тепловоз ТУ7А. Правда, в процесі реконструкції дитячої залізниці його перефарбували і затюнінгували.


10. Вагончики.


11. Перехід через колію.


12. Перед переходом поставили попереджаючий знак, що переходити колії можна лише пішки і не відволікаючись.


13. Стенд з локаціями парку. В основному, це дитячі та спортивні майданчики.


14. Доріжки заасфальтували. Встановили нові LED ліхтарі.


15. Вокзал — як «Київ-Пасажирський» в мініатюрі.


16. Станцію огородили парканом, щоб не бігали по колії.


17. Ходити по коліям суворо заборонено, тому що відеоспостереження і ВОХР (сам бачив).


18. А трохи далі — хочеш: переходь колії, хочеш: сиди на рейках:)


19. Тепловоз підмарафетили. Але світлодіодні фари виглядають дурнувато. Як «ара-тюнінг» на «Жигулях».


20. Перефарбували не тільки тепловоз, а й вагони.


21. Пікетний стовпчик, такий же, як і 5 років тому. Означає 100 метрову відстань.


22. Вздовж колій для чогось зробили стенди з областями.


23. Сирецький парк і дитячий майданчик.


24. Київська дитяча залізниця як справжня «доросла». Хіба що, має вузьку колію.


25. Світлофори тепер теж нові — прямокутні. На звичайних залізницях старі світлофори також замінюють на такі.


26. Станція «Вишенька», яку перейменували на «Залізничну», як і «Київ-Пасажирський дитячий», обгороджена новим парканом. Вхід на станцію або не знайшов, або не хотів шукати.


27. Стенди з областями натикані дуже близько один від одного. До того ж, незрозуміло яка їхня суть. Для вивчення географії?


28. Кілометровий стовпчик. Довжина всієї дитячої залізниці — всього лиш 2,5 кілометри.


29. Парк оздобили газоном.


30. Знову повертаюсь до головного вокзалу «Київ-Пасажирський дитячий».


31. Знову — той самий поїзд. Шкода, що «обломали» з паровозом. Він же повинен їздити на День Незалежності?!


32. Ще одна новація — збільшення кількості вагонів. У 2014-му було два. Зараз — аж шість!


33. Зупинка поїзда.


34. Як то кажуть, чекаю вас знову на сторінках блогу.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4561131.html

«Чого оце їхати так далеко по такій спеці?» — зауважила мама. Ну, ОК! Поїду кудись ближче. І туди, де менш спекотно. Наприклад, у Київ, в Голосіївський ліс. Якраз давно хотів по ньому прогулятись, та все ніколи. Може хоч зараз подивлюсь як виглядає листяний ліс. Бо для київського Полісся характерні хвойні, соснові або сосново-дубові, ліси. А це грабово-дубовий ліс. До того ж, цей лісовий масив розташованій у середмісті столиці, що само по собі круто.

Правда, є одне «але» — цей ліс вважається розсадником кліщів. Але, думаю, якщо не звертати зі стежок, то цим можна не перейматись.


1. Листяний ліс. Досить незвичне явище для Полісся.

Голосіївський ліс належить до національного природного парку «Голосіївський». До його складу входять Голосіївський парк ім. М. Рильського (у якому я неодноразово бував), невеличкі гаї біля Теремків і міні-лісок біля Корчуватого. Здається, ще й частина лісу біля Білогородки і Коцюбинського також відносяться до національного парку. Однак і територія самого Голосіївського лісу величезна. Тому без заздалегідь продуманого плану з замірами кілометражу, було б нелогічно замахуватись на повний огляд.


2. Цікаво пройтися новими місцями, де не ходив пішки. По цій стороні вулиці Академіка Заболотного, по-моєму, ще не прогулювався.


3. По дорозі натрапив на заброшку. Ех, чесно кажучи, замість прогулянки по Голосіївському лісі мала б бути вилазка в провінції... Ну, не будемо про сумне.


4. Вздовж дороги йти нестерпно: від сонця ніде сховатись. Аж ось — вхід до лісу. Праворуч дорога до Національного музею народної архітектури та побуту.


5. Вхід до лісу.


6. Відвідувачів зустрічають різьблені скульптури.


7. А також, інформаційний стенд, на якому видно, що ліс складається з багатьох кварталів.


8. Щоб не вигадувати собі маршрут і потім не заблукати, вирішив прогулятись по еко-стежці.


9. Майже одразу біля входу в ліс розташовані альтанки.


10. Затишне місце для пікніків. Та й сонце не так сильно припікає. Хоча є мінус — шум від траси.


11. Є дитячий майданчик.


12. Іще альтанки різних розмірів.


13. По-моєму, найцікавіша локація у лісі.


14. Навіть жаровня є!


15. Сфоткався.


16. Ще один стенд з цікавинками і легендами лісу.


17. Дерева промарковані, тому не заблукаєте.


18. Ліс — дрімучі чигирі.


19. В сосновому лісі таких хащ не буває.


20. Так звана, «Сонячна галявина». Тут стоїть одинока альтанка. Напевно, для бажаючих усамітнитися.


21. Вздовж стежки купа стендів про комах, тварин і птахів Голосіївського лісу.


22. Листяний ліс.


23. Дорога робить різкий поворот на 90 градусів. Заглиблююсь у ліс.


24. З'являються спуски і підйоми.


25. Перехрестя і квартальний стовп(!). У листяному лісі квартальний стовп виглядає незвично.


26. Оце так пеньок!


27. Здивувався, що поміж грабів і дубів трапляються поодинокі сосни.


28. Завали. Дикі чигирі.


29. Дірявий паркан обсерваторії:)


30. Інформаційний стенд про птахів.


31. Четверта точка еко-стежки — «Біля обсерваторії». Ні про що. Ось якби було видно будівлю з телескопом! Спробував пошукати — не знайшов:(


32. Густий ліс. А навкруги — тиша і нікого. Хіба що побачив одну людину вглибині лісу.


33. Старий дуб.


34. Густий листяний ліс. Затінок.


35. Як не дивно, траплялась куца поодинока папороть. Думав, що в листяному лісі папороть не росте. А так, у сосному лісі папороті набагато більше. Вона густіша і може рости групами.


36. Копитняк європейський. Росте лише у листяних лісах.


37. Листя грабу.


38. Траплялись свіжі пеньки.


39. Дивний вказівник. Перевіряти, чи є там ПТН-ПНХ, чи нема, звичайно, не став.


40. А ще, в Голосіївському лісі розміщена урядова лікарня «Феофанія».

Дійшов до середини лісового масиву, але обсерваторію так і не побачив. Далі йти не захотів, бо й так за день добряче натоптався: потрібно було дійти до маршрутки, потім від Одеської площі до лісу. Коротше, втомив ноги.

Ну а тепер враження.
1) Листяний ліс виглядає незвично. Схожий на занедбаний парк. Хоча, по-суті, як хвойний ліс, тільки з іншими деревами. Навіть у висоту майже такий, як хвойний ліс.
2) В лісі справді прохолодніше, ніж у місті (особливо, на відкритій місцині під палючим сонцем).
3) Багато комарів. Дуже докучали.
4) Тиша, яку порушують дзьобання дятлів і хруст гілок. По дорозі вглиб цього не дуже помітив, а от на зворотньому шляху це було відчутно. Шум автотраси з'явився аж біля 1 км. до межі лісу.
5) Малолюдність. Ідеальна місцевість для маньяків:) Або для того, щоб побути на самоті.
6) Шкода, що не знайшов обсерваторію.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4560642.html

Час минає швидко. Від початку будівництва нового Шулявського мосту вже пройшло майже три місяці. А я до нього протягом квітня і травня так і не дістався. Хоча за цей час встигли багато чого зробити. В тому числі, й видовищного. Так, процес демонтажу старих прольотів мосту виглядав епічно, але я його проґавив. Потім були демонтаж опор, підготовчі роботи (облаштування будівельного майданчика і перекладка комунікацій, розкопування і прибирання старих фундаментів опор). Далі почали встановлювати палі, робити опори і фундаменти опор. Роботи не надто видовищні, тому вирішив, що дивитись там нічого. Добре, що завдяки форумам і відеооглядам можна було бути в курсі актуальних новин і слідкувати за будівництвом. Але подивитись самому набагато цікавіше, ніж побачити у когось. Тим паче, зараз активна фаза робіт: продовжують бетонувати ростверки (фундаменти опор) і самі опори. А ще триває монтаж балок і вже зібрали один проліт! Так що є на що подивитись. Та й хто ще напише в ЖЖ і Дрім?


1. Будівництво нового Шулявського шляхопроводу в самому розпалі. Забивають палі для опор і монтують мостові прольоти.

В сьогоднішньому репортажі огляд будівельних робіт за 5 і 10 (сьогодні) червня. Попри спеку, мені було цікаво. Сподіваюсь, буде цікаво і вам.


2. Проспект Перемоги в бік центру, по-старому, стоїть в заторах. Як ввечері...


3. Так само є затори і в ранішню годину пік, коли всі їдуть на роботу.


4. Під час попереднього огляду помітив службовий прохід через цех заводу «Більшовик».


5. Вирішив дослідити. Зсередини виглядає як тимчасовий прохід. Причому через суперимаркет одягу(!). Ледве знайшов вихід.


6. Проте з балкончику можна подглянути на будівництво. Ось, транспортер, названий в народі «Мамонт».


7. Будмайданчик на вул. Вадима Гетьмана.


8. Установка для буріння паль.


9. Арматура опор мосту.


10. Біля прохідної «Більшовика»: величезний дуб і колишня зупинка 239 маршрутки.


11. Затор в бік проспекту Перемоги тягнеться від Індустріального мосту.


12. Але є нетерплячі, які об'їжджають вулицю Виборзьку по провулкам.


13. Знову про транспорт. Зупинку тролейбусів і автобусів в напрямку проспекту Перемоги посунули назад.


14. Тому люди змушені йти зайві метри.


15. Навпроти заводу «Більшовик» риють траншеї. Напевно, перекладають кабелі.


16. На будмайданчику екскаватор і майбутня опора мосту.


17. Кран «Liebherr».


18. А ось і паспорт будівництва. Так що можна поглянути як буде виглядати новий шляхопровід.


19. Мостовий проліт.


20. Іншого дня (сьогодні) проліт виглядав так.


21. Вигляд будівництва з проспекту Перемоги.


22. Проспект Перемоги без Шулявського мосту — незвична картина.


23.


24. Біля венткіоску почали мостити тротуар.


25. Будмайданчик зі сторони вудиці Довженко. Ростверк і майбутні опори мосту.


26. Через декілька днів картина змінилась. Фундамент опор забетонували.


27. Далі будуть заливати бетоном опори.


28. Вдалині лежать незрозумілі металоконструкції.


29. Ймовірно, це зовнішній каркас опор.


30. Насип перед мостом потроху зрівнюють.


31. Автокран за роботою.


32. Залишки бордюрів зі старого мосту.


33. Будівництво з боку вул. Довженко.


34. Перетин проспекту Перемоги і майбутнього нового мосту.


35. Бетонують опори біля проїжджої частини.


36. Будівельний майданчик.


37. Будівельні роботи з протилежного боку проспекту.


38. Опори перед мостовим прольотом. Видобвують верхній шар бетону, який менш міцний, ніж всередині.


39. Проспект Перемоги з боку станції метро «Шулявська».


40. Перед пам'ятником з танком траншеї закопали, але з'явився новий паркан. Не впевнений, що він пов'язаний із будівництвом мосту, але хтозна...

Темпи будівництва вражають. Є всі шанси, що можуть спорудити міст до кінця цього року.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4560554.html

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4560306.html

Шлях до закинутого бомбосховища проходив повз станцію метро «Чернігівська». Тому до метро «Лісової», звідки їздить автобус до Биківні, потрібно було йти пішки. І це можна було зробити швидко і не відволікаючись... Проте цього разу я спеціально вирішив пройтись не звичним маршрутом, а піти через парк Кіото. Все-таки, це один із небагатьох недосліджених парків Києва, який давно збирався відвідати. Та й зайва тема для звіту не завадить.

Звичайно, збирався поглянути й на найдовшу алею сакур в Україні, довжиною більше 800 метрів. До того ж, було цікаво: чи застану їхнє цвітіння, чи ні? Бо період квітування сакур — два тижні. І, за всіма ознаками, я повинен був проґавити момент. Але ні — таки пощастило побачити сакури в квітах.


1. Як не дивно, сакури за декілька тижнів ще не відцвіли. І виявилось, що вони бувають не лише рожеві, а й білі!
А оскільки весна, то й окрім квітів було на що заглядатись:)


2. Якщо йти зі станції метро «Чернігівська», парк розпочинається одразу за мостовою розв'язкою.


3. Ось і парк, по центру якого і розташована знаменита алея сакур! Рік тому я дійшов тільки до цього місця. Але тоді сакури лише починали цвісти.


4. Перші деревця. Такі маленькі, а вже цвітуть!


5. Квіточки великим планом... із павучком.


6. Виявляється, сакури бувають не тільки рожеві, а й білі.


7. Хоча, якщо придивитись, вони білі з рожевим відтінком.


8. Біла і рожеві сакури.


9. Одним словом, краса. Хоча, схожі ракурси потроху набридають.


10. Тому можна подивитись по сторонам. Наприклад, з боку Броварського проспекту парк нагадує сосновий ліс з домішками каштанів і беріз.


11. І знову вся увага на квітки сакур.


12. Оглядаюсь в сторону «Чернігівської», звідки прийшов.


13. В деяких місцях алею розділяють одинокі здоровенні сосни.


14. А сама алея то звужується, то розширюється.


15. А які барви: рожеві, білі, бузкові!


16. Поступово, з боку вулиці Кіото з'являються високі дерева.


17. Іще раз білі сакури великим планом.


18. А відійшовши в сторону опиняєшся в парку з сосен.


19. Що ще кидається в очі — кабелі освітлення, що стирчать із землі.


20. Позаду лавок зробили арку. Не впевнений, що це практично. Гусіні і павукам буде зручно спускатись на сидячих перехожих:)


21. Ну а я продовжую вишукувати нестандартні ракурси на квітучі сакури.


22. Макрозйомка рожевих сакур.


23.


24. Ще одна біла сакура в оточенні рожевих.


25. На шляху зустрічаю величезний дитячий майданчик.


26. Обабіч алеї помітив деревце з іншими квітами. Бачив такі на вул. Володимирській, біля Оперного театру. Напевно, це мигдаль.


27. Сакури прикольно виглядають на фоні багатоповерхівок.


28. На фоні квітучих сакур замутив селфач.


29. А алея продовжується.


30. Яскравий зелений газон служить гарним фоном для заквітчаних сакур.


31. На зумі теж виглядає непогано.


32. Потихеньку дійшов до саду каменів.


33. Далі — японський сад. Основа композиції — буддійська колона (ступа).


34. Камінчики і маленький струмок. Мальовничо!


35. Тут є і озерце...


36. І декілька містків.


37. Ще з десяток метрів — і дійшов майже до кінця парку.


38. Тим часом, народу ставало більше.


39.


40. На завершення огляду — сакури в оточенні сосен.


41. І чудовий березовий гай.

Парк Кіото сподобався. Алея квітучих сакур справді довжелезна і красива. Не знаю, правда, як парк виглядає в інші пори року, але поки це найгарніший київський парк, в якому побував.

Вийшовши з парку побачив будівництво тролейбусної лінії. Але це вже зовсім інша історія.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4560108.html

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4559627.html

Селище міського типу Коцюбинське — нічим непримітний населений пункт столичного передмістя, без цікавинок та пам'яток. Без древньої історії. Та й асоціюється з непривабливими об'єктами — тюрьмою і військовими складами. Однак при цьому селище незвичне. Хоча б тому, що воно з усіх сторін оточене Києвом. Такий собі анклав Київської області. Саме тому друга особливість Коцюбинського — можливість приєднання до столиці. Так, в березні 2018 року проходили громадські слухання, на яких більшістю проголосовано за приєднання до Києва. Звернення направлено до Київради і Верховної ради. Тож було цікаво поглянути на майбутній масив Києва. Хоча оглядини відбулися не спеціально — заскочив після вилазки по колишньому арсеналу.


1. Коцюбинське — непримітне селище міського типу, яке може стати частиною Києва.

Селище, як і багато інших в цьому напрямку, виникло при прокладанні залізничничної гілки до Ковеля. Посеред лісу було збудовано роз'їзд, а з 1909 р. — станцію, при якій облаштували селище залізничників. Станція отримала назву Біличі від найближчого села, яке нині входить до складу Києва. Прикол в тому, що платформа біля масиву Біличі названа в честь сусіднього мікрорайону Академмістечко. Та продовжуємо екскурс далі...

В 1916му неподалік від станції спорудили лісопилку, яка виробляла шпали для залізниці. Для робітників були збудовані бараки. А першим будинком селища вважають помешкання лісника Куликова, який оселився в 1928 році. Трохи згодом, у 1932му, на територію сучасного Коцюбинського примусово перевезли мешканців київського хутора Берковець. Річ у тім, що їх переселили заради звільнення земель під танковий полігон. Таким чином, пристанційне селище стало називатись Новими Берківцями.

В 1941му році пристанційному селищі і території хутору Берковець, які підпорядковувались сільраді села Біличі, було надано статус селища міського типу. В 1966му смт. ім. Коцюбинського перейменовано на смт. Коцюбинське. Що цікаво, письменник Михайло Коцюбинський, на честь якого названо населений пункт, жодного разу не був в тих краях.

Стосовно територіальної приналежності, Коцюбинське, на відміну від Пущі-Водиці та інших поселень, ніколи не входило до Києва. Хоча округ передмістя підпорядковувався Київській міській раді. А вже з 1962го передали до області. Через три роки підпорядкували Ірпінській міськраді. Тож виходить, що це віддалений масив Ірпіня:) Наприклад, школи мають спільну з Ірпенем нумерацію.


2. Доїхати в Коцюбинське можна на нових незвичних маршрутках Рута-45 (на базі ГАЗону Next), яких більше нема ніде. Ексклюзив! При цьому проїзд дешевший, ніж у Києві — 7 гривень.


3. Селище розділене залізницею на дві частини: південну, переважно одноповерхову, і північну з багатоповерховою забудовою і промзоною, з якої і почав прогулянку.


4. Хоча по іншу сторону залізниці теж є промислові підприємства.


5. В лісі(!) побудували нову церкву.


6. На стіні колишнього заводу мурали з гербом Коцюбинського.


7. Старенькі післявоєнні бараки межують з багатоповерховими панельками. Нечасто таке можна побачити.


8. Ще епічнішим виглядає поєднання старої забудови і нового житлового комплексу.


9. Гіпермаркетів у селищі немає. Проте є торговий центр з мережевим супермаркетом «Фора».


10. Навіть є спеціальний знак магазину! Цікаво, а в Правилах дорожнього руху такий знак існує?


11. Напроти розташувався парк. Хоча парком його назвати складно. Більше схоже на сквер. Походу, все в цьому селищі компактне:)


12. Так званий парк — центр культурного дозвілля. Та й виглядає охайно.


13. В парку буде встановлено пам'ятник воїнам-захисникам, які відстоювали територіальну цілісність у Донецькій та Луганській областях. Це з 2014 року. Сучасна історія!


14. В центрі скверу — будинок культури. 1956 року побудови.


15. Карнизи облюбували какіші.


16. Окрім Будинку культури, в парку сквері є декілька пам'ятників.


17. Ось один з них — меморіал загиблим воїнам-односельчанам, що брали участь у Великій Вітчизняній війні.


18. Частина меморіалу — пам'ятник солдату. Дивує, що він не однотиповий, як у інших селах і смт. Київщини.


19. Поруч меморіал воїнам-односельчанам, що загинули у сучасній російсько-українській війні на Донбасі.


20. Ще один пам'ятник розташувався поза парком, біля будівлі сільради.


21. Цим пам'ятником виявився пам'ятник письменнику Михайлу Коцюбинському, на честь якого й названо селище, що й не дивно.


22. В селищі є залізнична станція «Біличі». Незрозуміло, чого не захотіли перейменовувати в Коцюбинське.


23. Вокзал станції.


24. Будівля вокзалу типова, як для Коростенського напряму. Хоча й старовинна.


25. З пішохідного мосту звичний для селищ краєвид на одноповерхову забудову.


26. З центральної вулиці південної частини Коцюбинського видно трубу котельні «Біличі».


27. Місцеві мешканки, з якими розмовляв, сказали, що в цій частині селища немає пам'ятників. Але я знайшов! Ось, монумент «Молода Україна».


28. Далі, по дорозі до церкви натрапив на ще один меморіал. От і вір після цього місцевим!


29. Це моморіал мешканцям хутора Берковець, які були примусово виселені.


30. Церква новоробна. Ще в процесі будівництва.


31. Головне перехрестя.


32. Вулиця Пономарьова, що веде до Берковців.


33. Проїжджаючи в маршрутці помітив постамент від пам'ятника. Тож вирішив сходити подивитись.


34. Але і на місці незрозуміло хто там стояв. Мабуть, Ілліч?


35. І на завершення, ракурс на будівельні майданчики. Промзона Коцюбинського активно забудовується багатоповерхівками. Тому селище розвивається.

Можна ставити відмітку про ще одне відвідане місто/смт. Київської області. Хоча для мене це не перші відвідини Коцюбинського. До цього, в 2013му заїздив до нього по роботі. Проте деякі пам'ятки стали відкриттям.

А якщо розмірковувати стосовно приєднання до Києва, то я вважаю це правильним рішенням. Коцюбинське з усіх сторін оточене Києвом і йому нікуди розростатись. Другий аргумент — воно користується київськими комунікаціями. Та й до Ірпіня далі, ніж до столиці.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4559597.html

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4559259.html

На восточной окраине Берковецкого кладбища, среди сектора еврейских захоронений 60-80х годов, можно заметить заросший участок могил с нетипично старыми мацевами. Это участок, куда в 60-е годы переносили захоронения со знаменитого Лукьяновского еврейского кладбища, перед его сносом. Но среди этого участка, с надписями вперемешку на идише и дореформенном русском, начиная с позапрошлого года можно увидеть современный символический охель из металла и профнастила, внутри которого - новая гранитная плита с надписью о том, что именно тут похоронен раввин Вайсблат.

Сейчас эта фамилия менее известна среди киевского еврейства, но сто лет назад, ребе Вайсблат был знаменит среди идишкайта Российской Империи. Он, прославился не только, как богослов с прозвищем а-рав а-Гаон, но и как изобретатель ”Вечного календаря”.
Будущий раввин Вайсблат Нухим Янкелевич (Вайсблат Менахем Нахум бен Яаков) родился в 1864 году, в маленьком полесском штетле Народичи, и что примечательно, по одной родительской линии он был потомком Баал Шем Това, а по другой его предком был сам Виленский Гаон. Детство и отрочество провел в Народичах и Овруче, и в возрасте 17 лет переезжает в местечко Малин, где начинает преподавать в ешиве, а вскоре становится раввином местной синагоги.

Здание бывшей синагоги Малина

Здесь, женившись на Берте Лерман, в условиях неспешного штетловского образа жизни Нухим начинает заниматься вопросами расчета более удобной модели еврейского календаря.

Небольшое отступление для тех, кто не знаком с особенностями еврейского календарного цикла. Еврейский календарь, в отличие от общепринятого Григорианского, лунно-солнечный.
Рош Ходеш, начало нового месяца, в библейские времена и пока существовал Санхедрин, устанавливалось по свидетельству двух очевидцев, заметивших момент появления новой луны.
Люди, которые видели новую луну, приходили в бейт-дин в Иерусалим и сообщали об этом. Требовалось не менее двух таких свидетелей. Их подробно расспрашивали и, если ответы были убедительны, бейт-дин объявлял Рош Ходеш — начало нового месяца.
Хотя, в Талмуде, а именно в трактате Рош-аШана, лист 25а, упоминается случай случившийся с таннаем Гамлиэлем, и к слову учителем христианского апостола Павла, -

«Однажды двадцать девятого числа месяца небеса были закрыты облаками и показалось что-то вроде лунного серпа. Народ думал, что это начало месяца, и раввинский суд хотел объявить Рош Ходеш. Сказал рабан Гамлиэль: “Такое предание у меня от дома отца моего отца. Не может быть новой луны раньше, чем прошло двадцать девять с половиной дней и две трети часа и семьдесят три тысяча восьмидесятых части часа. Поэтому я не принимаю свидетелей — облачко им показалось луной”.

После разрушения Второго Храма, духовные лидеры в ешивах взяли на себя ответственность за установления религиозного календаря, и начиная с 200-х годов новой эры визуальное наблюдения Луны было заменено на астрономические расчеты, державшиеся в секрете среди узкого количества ученных раввинов. Такая секретность привела к тому, некоторые общины в диаспоре не всегда дождавшись сообщений о начале месяца, проводила праздники, по собственному усмотрению. Например, евреи Сирийской Антиохии в 328-343 годах праздновали Пейсах в юлианском марте, несмотря на все поучения мудрецов из академии в Тверии.

Общепринято мнение, что в 359 году, что бы сохранить единство евреев знаменитый раввин Гилель Второй опубликовал “секрет” составления календаря, который по сути состоял из использования вавилонского 19-летнего цикла с некоторыми изменениями, требуемыми еврейским ритуалом. Хотя историк 19 столетия Зиновий (Хаим) Слонимский оспаривал это утверждения, и заявлял, что первым открыл тайну еврейского календаря для широкой общественности раввин из Кордовы Хассан ха-Даян в 953 году.

Но еврейский календарь в условиях диаспоры, в связи с особенностями добавления дополнительного месяца, а так же наличия 7-и високосных годов в 19-летнем цикле, не составлялся на длительные промежутки времени.


Страница еврейского календарь 19-го века

Решить данную проблему, с помощью своих познаний в математике и галахе, и взялся, известных среди полесских штетлов, как ”Гадоль из Малина” раввин Нухим Вайсблат.
И к 1890-у году, он смог составить ряд таблиц, по которым можно было определить любую дату еврейского календаря и сопоставить ее с нееврейским. Образец Таблиц Вайсблата был отправлен в Санкт-Петербург, в специальную комиссию, где получил положительные отзывы и был одобрен. Но что бы календарь приобрел популярность, требовалось поддержка влиятельных людей, и рав Нухим обратился к известному в еврейской среде писателю Шолом-Алейхему. К этой идее он отнесся с скепсисом. И по легенде, решил для начала проверить познания раввина в арифметике, предложив ему за три дня решить сложную задачу-головоломку. Тот согласился и, выслушав условие головоломки, и сразу же дав правильный ответ. Дружба писателя и раввина с тех пор продолжалась много лет.


Таблицы Вайсблата

И хоть календарь не приобрел всееврейскую популярность, но принес своему автору широкую известность, и в 1902 году, Вайсблат переезжает из Малина в Киев, на должность главного духовного раввина. Получив квартиру на улице Жилянской, он приступил к обязанности в ”Купеческой” синагоге.
Известно, что, не смотря на свою ортодоксальность, раввин был человеком многогранным, и его квартира пользовалась популярностью у различных еврейских деятелей Киева. По мере сил помогал жертвам погрома 1905-го года. Так, же был одним из подписантов протестного письма о деле Бейлиса. При советской власти, в 1920-м возглавил Киевский комитет по оказанию помощи голодающим и пострадавшим от погромов.


Портрет ребе

В начале 20-х годов, классово чуждое название синагоги Купеческая, меняется на политически верное Ремесленная, где рав Вайсблат продолжает работать.


Кинотеатра Кинопанорама, перестроенное здание Купеческой синагоги.


Дом по улице Жилянской, где жил раввин.

В возрасте 60 лет, в апреле 1925-го года, раввин умирает от рака желудка.
Многотысячный траурный митинг верующих сопровождал его до места погребения в охеле, на Лукьяновском еврейском кладбище.
Частично разрушенный во время войны погост, решением горисполкома был демонтирован в 1962-м году, а часть могил были перенесены на Берковецкое кладбище.
Долгое время могила была забыта, и лишь в 2017-м году, правнук раввина Артур Рудзицкий нашел место погребения, где со временем был сооружен современный охель.


Могила раввина на Берковецком кладбище

Павел Зельдич

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4559024.html

Самые первые в истории фото Киева сделал англичанин Роджер Фентон. В сети можно найти с десяток изображений.
Ниже ещё две. Со строительства Николаевского цепного моста. Разрешение снимков (как для того времени, так и для интернета) превосходное!






Лежат в Бразилии))

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4558709.html

В 1793 году, после второго раздела Польши, в Киеве стала возрождаться еврейская община. В первый же год после сдвига границ между Россией и Польшей, в Киев приезжают первых 73 еврея. Первым раввином города становится Авраам Абеле бен Нафтали. Существовавший, при Великом Княжестве Литовском, погост, на земле подаренной королем Сигизмундом I, в районе нынешней Львовской площади, после более 170 лет отсутствия евреев в городе, совершенно исчез. И вновь созданная община, спустя пять лет бюрократии, в 1798 году, получает за городской чертой, на Зверинце, участок в два гектара для захоронения евреев по всем религиозным правилам.
Более семи километров отделяло Подол, основной район проживания евреев Киева, и погост на Зверинце, далеко находящийся за жилой застройкой Печерска. Но община стремительно росла, и уже в 1815 году, численность диаспоры составляло более 1500 человек, с синагогой в районе местности Черная Грязь, ныне угол Боричевого Тока и улицы Фроловской.
Но затем наступает время очередного изгнания из Киева, на этот раз император Николай Павлович в 1827 году издает указ о выселении евреев. Правда, городские власти его всячески саботировали аж до 1835-го. И лишь после 1861-го года были утверждены новые правила о проживании евреев, которые наконец-то окончательно урегулировали все вопросы.
Всё это время еврейское кладбище постепенно приходило в запустение, так как городское отделение Хевра Кадиша прекратило свое существование. Правда, в 1850-е годы, в Киеве происходит возрождение общины караимов, которые в отличии от иудеев талмудического толка, не подвергались ограничениям в Империи, и поэтому небольшая, но богатая община достаточно быстро получает землю под захоронения на еврейском Зверинецком кладбище. Совместные кладбища караимов и иудеев это распространенная практика на территории Империи, ведь даже согласно Рамбаму (Тшувот а-Рамбам, изд. Блау, гл. 371), это не противоречит Торе.
К концу 19 ст., кладбище занимало 2,2 гектара, где располагалось более 20 000 захоронений.
Множество известных представителей еврейской диаспоры Киев и губернии были захоронены на Зверинце - и представители религиозной элиты, и крупные промышленники и купцы.


рис.1 портрет Бродского

Например, свой последний приют нашел богатейший российский капиталист-сахарозаводчик, меценат и филантроп Израиль Бродский, скончавшийся в 1888 году, и оставивший по своему завещанию двадцать тысяч рублей на строительство каменного ограждения кладбища.
Но не забором единым помнится в Киеве филантроп Бродский, а строительством Еврейской больницы на 100 мест, в местности Лукьяновка, и ремесленного училища для детей из бедных семей.
Граф Витте, знаменитый государственный деятель России начала века, оставил следующее воспоминание о Израиле Бродском -
“Это был на вид очень почтенный старик, напоминавший собою по наружности библейского патриарха. Он был чрезвычайный богач. Мне приходилось с ним неоднократно разговаривать, вести чисто деловые беседы, и всегда он производил на меня впечатление человека замечательно умного, но почти совсем необразованного.”


рис.2 портрет рава Малбина

Так же, на Зверинецком кладбище, в 1879 году был похоронен знаменитый раввин Мейер-Лейбиш Малбин, известный современникам, как Магид из Кемпене. Многие его почитатели, называли его Гаоном, за его произведения, а именно комментарии на “Шульхан Арух” и к Торе.
Комментарий на Пятикнижие удивлял оригинальной свежей интерпретацией текста, но главной особенностью его работы был тщательный филологический анализ текста, и попытки устранить противоречий между Торой Письменной и наукой.
Известны его непростые отношение с реформистами, которые в Бухаресте, написали ряд доносов на Малбина, в результате которых, его сняли с должности раввина, и даже некоторое время подвергли тюремному заключению.
Среди многих литваковских раввинов и хасидских цадиков, был похоронен в 1888 году и раввин Рафаэль-Натан Рабинович из Мюнхена, известный талмудист второй половины 19 столетия.
Известность ему принес его колоссальный труд – издание 16 томов Вавилонского Талмуда. А так же ряд других библиографических работ по историческому периоду 15-18 ст.



рис.3 портрет Когена

Из известных караимов, здесь в 1900 был упокоен Соломон Аронович Коген, табачный фабрикант и глава киевской караимской общины в 1880-е, именно благодаря его материальной поддержке в 200 000 рублей была построенная караимская синагога на Ярославом Валу. Малоизвестный факт, что до 1911 года все караимские молитвенные дома в Империи назывались синагогами, и лишь по просьбе караимского духовного авторитета Евпатории Самуила Пампулова, МВД Российской Империи стало применять названия кенеса.
Даже у Булгакова, в его нетленном произведении “Белая Гвардия”, упоминается табачная продукция этого известного караима – “…уверяли, будто видели совсем недавно, как Симон продавал в этом самом магазине, изящно стоя за прилавком, табачные изделия фабрики Соломона Когена…”.

Приблизительно в 1879-м году, казенный раввин Киева Евсей Цуккерман обратился к городским властям, с целью улучшения порядка на погосте, вести специальную выборную должность кладбищенского старосты. Городской глава Густав Эсман, человек авторитарный, как упоминают современники, достаточно долго противился любой деятельности еврейского молитвенного общества, и поэтому вопрос затянулся на три года. И лишь вмешательство губернского руководства поспособствовало созданию “специального наблюдения за иудейским кладбищем под руководством молитвенной общины”.
Первыми старостами на общественном собрании 23 июня 1881 года были избраны 12 почтенных лиц, среди них такие выдающиеся деятели киевского еврейства, как купцы Абрам Гуревич и Иоахим Горовиц, сахарозаводчик Лазарь Бродский, врач Макс-Эммануил Мандельштамм.


рис. 4 карта 1894 года с указанием расположения кладбища.

Но в связи с ростом еврейской диаспоры кладбище стало переполнятся. Например, в 1891-м году в Киеве уже насчитывалось 32 000 граждан иудейского вероисповедания, и это только легально, нелегально вероятно было в два раза больше.
В 1886 году городской землемер А. Терский подготовил план трех возможных прирезок земли к кладбищу, общей площадью 730 кв. саженей, или 0,33 га. Естественно, это не могло обеспечить принципиальное решение проблемы. Расширять далее старое кладбище не было возможности, так как его окружали застроенные улицы Зверинца (Еврейская и Еврейско-Кладбищенская). Поэтому городская дума рассмотрела вопрос о выделении нового отдельного участка под иудейские погребения, и в 1888 году отвела для этого место за Лукьяновским полицейским участком. И в 1895 году официально Зверинецкий еврейский погост был закрыт для новых захоронений.
Как пишет И. Даревский в своей книге о евреях Киева, изданной в 1907 году - “С 1895 г. старое еврейское кладбище, по распоряжению коменданта Киевской крепости и с согласия Киевского генерал-губернатора графа Игнатьева, считается закрытым, и только в исключительных случаях, каждый раз с особого дозволения Киевской администрации, разрешается хоронить тех единичных людей, которые еще при жизни успели предусмотрительно запастись покупкою места на старом кладбище, на котором считается у местных евреев особою честью быть похороненным”.
Вплоть до революции, еврейская и караимская общины продолжали должно следить за погостом, проводя регулярные уборки и необходимые мероприятия.
Известно, что кладбище не пострадало от знаменитых взрывов на арт.складах Зверинецкого форта в 1918 году.
1 июня 1919 года был обнародован декрет Совнаркома УССР за подписью Х.Раковского “О кладбищах и похоронах”. Согласно этому декрету, “все кладбища, морги и крематории, а также организации похорон граждан, поступают в ведение местных совдепов, по отделам коммунального хозяйства”. Едва только декрет вошел в силу, киевские коммунальные службы прервали деятельность еврейских погребальных структур и религиозных обществ, и постепенно Зверинецкий некрополь стал приходить в упадок. А в 1927 году окружной комхоз согласовал с горсоветом вопрос о его сносе. Физически этот акт осуществлялся в 1930-х годах, когда на Зверинце было решено создать Республиканский ботанический сад.
Несколько десятков уникальных мацев, имевшие особую ценность были перенесены в Музей истории религии и атеизма, расположенный в 1930-е годы в Киево-Печерской Лавре. Остальные надгробия были раздроблены до состояния щебня и использовались при строительстве Ботанического сада, создания террас и дорожек.
О судьбе части надгробий писал в своих записках старый киевлянин, исследователь истории городских местностей Борис Виккерс - “Из памятников и надгробных плит еврейского кладбища сделаны скалы “мексиканской пустыни”, кое-где золоченые надписи сохранились, хотя памятники повернуты лицевой стороной к земле”. Вероятно, речь идет о так называемой “кактусовой горке” отдела суккулентных.
Здания ритуальных служб, и дом кладбищенских сторожей использовались в 30-е годы, как жилые дома, и некоторое время в одном из них проживал участковый милиционер.


рис. 5 на карте 1931 года кладбище уже не указано.

После войны, работа по сооружению сада продолжилась, большая часть жилой застройки улиц Еврейской и Еврейско-Кладбищенской была снесена.


рис. 6 строительство сада 40-е годы

На сегодняшний момент на территории бывшего кладбища расположены следующие зоны Ботанического сада – “Вьющиеся растения””, Редкие и исчезающие растения” и ”Средняя Азия”, здания Хевра Кадиша ориентировочно были расположены в районе нынешнего ”Корейского сада”.


рис. 7 наложения карт 1931г. и 2018г., территория кладбища выделена красным цветом.


Насколько известно, никаких перезахоронений не производилось, и кости более 20 000 евреев по-прежнему находятся здесь. На склоне, среди зарослей, попадаются осколки мацев различных стилей, и в форме дерева, и классические подольские надгробия в форме сапога. Один из могильных камней сохранил запись о том, что тут лежит Меер Яков, рожденный в 1860-м году.

Поразительно, что, несмотря на особую святость в иудаизме еврейских захоронений, за все годы религиозной свободы, вопрос о создании мемориальной знака на месте Зверинецкого кладбища так и не был решен. Как писал в 18 веке, венгерский раввин Хатам Софер - “если евреи относятся к своим умершим неуважительно, то представителей других народов ничто не удержит от осквернения и разрушении еврейских могил”.







А пока, каждый день тысячи отдыхающих в Ботаническом саду, любуясь природой, и не подозревают о десятках тысячах похороненных у них под ногами.

Павел Зельдич

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4558548.html

Сложно ли попасть в необычные места там, где живёшь и гуляешь уже пятый год?

Оказывается, нет. Стоит лишь отклониться от привычного осеннего маршрута на Подол через Багговутовскую и Нижнеюрковскую чуть в сторону - мимо Макариевского храма уйти вправо, по ступенькам

на Лукъяновскую улицу.

Там сквозь панельные девятиэтажки простреливают позолотой купола Свято-Покровского женского монастыря.


А дальше, за Сервисным центром МВД, расквартировавшимся в Доме городского начального училища им. В.А. Жуковского постройки 1904 года
(здесь подробный рассказ об истории этого примечательного здания)

приоткрыты ворота Старообрядческого (или Щекавицкого) кладбища.


В прошлое воскресенье мы бродили по дорожкам, тропинкам, зарослям, знакомясь с местом, но ничего не зная о его истории...
Просто фиксировали какие-то моменты, удивлялись, задавали себе вопросы и часто не находили ответов.
Теперь буду пытаться их найти (Google мне в помощь:).

Что увидели, рассмотрели.
Все могилы в этом некрополе - не позже середины сороковых годов. Много - времени освобождения Киева.


А самые ранние, из сохранившихся и увиденных, - датируются началом XIX века.

Хотя, встретилось одно позднее захоронение 2016 года. Мать (наверное всё-таки мать), нашедшая здесь покой ещё в 20-е годы, приняла к себе 99-летнюю дочь, рождённую в 1917. За это время прошла череда людей, властей, эпох. И вот жизнерадостное, совсем не старушечье, лицо на цветной фотографии на надгробии рядом с серьёзным, чёрно-белым, - матери. Близкие люди, разминувшиеся почти на век...

Могилы с фотографиями здесь, всё же, редкость. Кладбище очень запущенное, мёртвое беспамятством. Надгробия, видно, собраны из разрушенных, поставлены на чужие или свои, но покорёженные, отбитые основания.

В то же время, есть ухоженные могилы начала прошлого века.


Кстати, выяснилось, что за могилами старообрядцев ухаживают прихожанки храма во имя Успения Пресвятой Богородицы, единственного старообрядческого храма в Киеве.

Вот эта могила выглядела одной из самых посещаемых. Что поразило - при том, что на самом кладбище мы никого не встретили, кто-то совсем недавно зажёг здесь лампадки. И оставил горсть монет.


Здесь покоился некто Иван Расторгуев, именуемый Босым... Может, какой-то юродивый? Мы строили версии и, как оказалось впоследствии, не ошиблись.

Отдельно озадачила группка крестов с рушниками и козырьками.


И нечто похожее на церковный аналой напротив них.

Ещё дальше, но на этой же окраинной площадке, ещё одно надгробие

с необычной эпитафией человеку "не желавшему в мире жить и пользоваться жизнью..."
Наложил ли он на себя руки? И могли ли здесь, в пределах кладбища, похоронить самоубийцу. Ответа на этот вопрос не нашли.

Тропинки с кладбища выводят на пагорбы Щекавицы.
А там - весь Киев на ладони.





(Теперь узнала, что стоит ещё найти находящуюся за узким проходом между гаражами домов 42 и 44 Олеговской улицы щекавицкую «площадку на 270 градусов». Отсюда в хорошую погоду видна огромная часть столицы: от Ветряных гор до Подола и Левый берег.)

Место, с какой стороны ни возьми, - историческое.
"...Гора Щекавица упоминается уже в 1151 году в связи с попыткой князя Юрия Долгорукого захватить Киев...
Название «Щекавица» традиционно связывают с тем, что на ней «сидел» (то есть поселился) Щек - по летописи, один из основателей города, брат Кия.

В «Повести временных лет» есть упоминание о том, что в 912 году на Щекавице был погребен киевский князь Олег. Согласно легенде, Легенда легла в основу произведения А.С. Пушкина "Песнь о вещем Олеге". Отсюда еще одно название горы – Олеговка.
Иногда встречается название Скавика, которое, вероятно, является упрощенным вариантом «Щекавицы».

А вот, что разведалось об истории кладбища.
Кладбище на Щекавице появилось после эпидемии 1770 года, когда умерло 6 тысяч человек – из 20 тысяч киевлян. До этого хоронили при церквях или вообще у жилищ: при наводнениях захоронения создавали для жителей Подола дополнительные проблемы. Основанное в 1772 году, Щекавицкое кладбище обнесли земляным валом, установили правила погребения, в 1782 году построили церковь Всех Святых в стиле барокко. Город рос. В 1900 году городская управа приняла решение закрыть кладбище, хотя в отдельных случаях хоронили здесь вплоть до 1928 года. А по генеральному плану Киева 1935 года, верхние террасы киевских холмов, в том числе и на Щекавице, следовало превратить в парки отдыха и развлечений. Церковь и большую часть кладбища, кроме старообрядческого и мусульманского участков, тогда снесли. А вместо парка киевляне получили военную радиовышку, прогулки у которой могли закончиться допросом в КГБ.


Отсюда же:
Глава историко-культурного общества “Старая Поляна” Алла Ковальчук рассказывала, что вопросом сохранения Щекавицкого кладбища они начали заниматься еще в начале 1990-х. Совместно с Фондом солдатских матерей, историко-патриотическим клубом “Поиск” проводили субботники, добились установки бетонного ограждения. Были найдены военные братские могилы, установлена мемориальная плита. Уже изготовлен мемориальный “Монумент Скорби”, сейчас он находится в мастерской архитектора Веры Юдиной. Но пока задержка из-за недостатка финансирования. (Поскольку информация от 2007 года, финансирование, по всей видимости, так и не нашлось).

Ниже старообрядческого кдадбища расположено ещё одно, татарское. Захоронения на нём продолжались до середины 70-х. Аккуратные оградки, рядом с надписями по-русски арабская вязь.
А за забором этого двойного некрополя - крупнейшая в Киеве мечеть.


Дальше, если пройти по улице Олеговской (в прошлом, Погребальной) в сторону Житнего рынка, можно увидеть старинные деревянные дома с резными наличниками


которые соседствуют с элитными таунхаусами "Щасливий маєток" - очередными незаконными застройками (церковного авторства)

и другими вгрызающимися в золотую землю центрального Киева новостройками.
Пишут, что второй "киевский Монмартр" доживает последние дни. Похоже на то...

Отдельного упоминания заслуживает "дом с клеймёнными кирпичами" по адресу Олеговская, 43а.

В комментариях к описанию дома пишут, что выстроил его живущий там же киевский архитектор, и его фамилия тоже есть среди "старинных" клейменных кирпичиков.
Судя по тому, что по этому адресу зарегистрирована компания "СПЕЦПРОЕКТ-ПЛЮС" с основной деятельностью в сфере архитектуры., таки правильно пишут.

А вот этот особняк на Олеговской под номером 36 остался для нас загадкой.


Выглядит как госпиталь или, может, учебное заведение. Мы долго стояли, рассматривали. Потом я прошерстила интернет.
НИЧЕГО не нашлось.
Если знаете историю этого дома, будет очень интересно услышать.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4558308.html

Всего в полукилометре от шумной улицы Кирилловской (бывшей Фрунзе), на возвышенности между долиной речки Сырец и искусственным яром, где пролегает северное железнодорожное полукольцо, расположено Куреневское кладбище.



Ныне это совершенно тихое место, куда не доносятся звуки большого города, более похоже на заброшенный и заросший лес, чем на место вечного упокоения тысяч людей. Большая часть современной информации в интернете, про этот погост связана или с редкими визитами чернобыльских хасидов на могилу к цадику, или же с сводками из милиции об актах вандализма и антисемитизма.



Как известно, еврейская диаспора в Киеве существует, как минимум с 10 века, и вопрос необходимости захоронения своих соплеменников поднимался не раз, и в зависимости от власти в Киеве, погосты то открывались, то закрывались. При Руси и Великом Княжестве Литовском, иудейское и караимское кладбища располагались в районе нынешней Львовской площади, а при Российской Империи община Киева пользовались с конца 18-го и до конца 19-го века участком на Зверинце (район Нового Ботанического сада). Но к 1886 году территория исчерпала возможности по захоронению, и тогда, по ходатайству казенного раввина Евсея Цуккермана к городскому главе, был выделен участок на Лукьяновке. Так появилось известное Лукьяновское еврейское кладбище.
Но спустя полвека, и оно стало нарушать все нормы по плотности захоронений, и тогда в 1937 году горисполком Киева постановил выделить отдельный еврейский участок под захоронения на Куреневском городском кладбище. Таким образом, изначально православное кладбище села Куреневка, основанное в 1848 году, стало местом упокоения многих еврейских горожан.



На данный момент из 17 000 захоронений около 6 000 принадлежат евреям. Среди похороненных на этом погосте, лежат множество известных горожан еврейской национальности, например, Каспин Самуил Константинович (1877-1957) известный скрипач, альтист, заслуженный артист УССР, преподаватель Киевской консерватории с 1913 по 1950-е года.
Сохранилась и могила известного биолога, автора фундаментального труда “Анатомия растений” Басина-Щупака Ионы Яковича (1902-1955).
Так же, тут похоронен родной брат известного еврейского писателя Шолом-Алейхема, автор биографической книги ”Мой брат Шолом Алейхем”, изданной на идиш в 1939 году, Рабинович Вольф Наумович.
Есть могила и первого послевоенного раввина Ицхака Шехтмана (1880-1953), много сделавшего для возрождения еврейской религиозной жизни в Киева после войны, родственники раввина в прошлом году отреставрировали могилу.
Среди массива монументальных надгробий 50-х годов сделанных из серого гранита, габбро и лабрадорита, выделяется белыми очертаниями один охель. Именно здесь, в 1939 году, был захоронен ребе Шломо-Бенцион Тверской, последний цадик проживающий в Украине из династии Чернобыльских цадиков.





Некогда влиятельная и авторитетная на пол-Украины династия, после провозглашения советской власти стремительно утратила авторитет.
Так и Бен-Цион покинул родной клойз в штетле Чернобыль, после погрома в 1919 году, и перебрался в Киев. А в 1925 году по приглашению хасидской общины в США, он с семьей выезжает в город Нью-Йорк, где община ему дарит небольшой дом. Пожив несколько лет там, он переезжает в Чикаго, но и там не находит удовлетворяющего его обстановку. В одном из интервью американской прессе, он высказывает сожаления о том, что хасиды США чрезмерно думают о бизнесе и деньгах, и совершенно забывают о духовном, так же он отмечал, что в Союзе ССР, евреи пользуются всеми гражданскими правами, и государство создало все условий для процветания еврейской культуры.
Не выдержав чужого образа жизни, цадик возвращается в Киев, где селится в 6-комнатной квартире за номером 4, на улице Чкалова, ныне Гончара, в 24-м доме. Это красивый дореволюционный доходный дом, где цадик организовал штибл. Известно, что со стороны ОГПУ были попытки разогнать молельню, где кроме цадика и его жены, проживал так же габай, помогающий цадику в его делах, но со стороны Москвы быстро урезонили намерения республиканских органов. Вероятно, спасли ребе Шломо его одобрительные отзывы в американской прессе про советский строй.
В 30-е годы, цадик жил вполне привычной для клойза жизнью - с 10 утра и до 15 часов дня он принимал многочисленных хасидов приходящих к нему по духовным или галахическим вопросам, с 15:00 и до 17:00 в штибле было время молитв, затем до 19 часов вечера происходил коллективный ужин с различными посетителями, затем ребе оставался в одиночестве, в своем кабинете, где изучал Тору и Талмуд. Изредка принимая особо важных гостей, равных ему по рангу. Шаббаты он встречал в небольшой синагоге в Петровском яре, после чего дома с группой хасидов (до 20 человек) обедал. Зачастую обеды сопровождались танцами и песнями. Суккоты же встречал, сооружая сукку у себя на балконе.
17-го сентября 1939 года, от затяжного туберкулеза цадик скончался. Уже через час после его смерти, в доме собралась многочисленная толпа его последователей.
Известно, что процессия хасидов несла тело цадика на его кухонном столе, от его дома до Куреневского кладбища. Необычность происходящего, как для столицы советской Украины, запомнилась многим старожилам улицы Чкалова.
Ныне охель находится в удовлетворительном состоянии, после проведенной в начале 2000-х годов реконструкции.


Рядом, в 50 метрах, от могилы цадика, расположен совершено заброшенный и частично обвалившийся охель, судя по клеймам на кирпичах, и стилю постройки, он вероятно того же периода, что и охель Тверского. Но кто именно тут захоронен неизвестно, так как довоенный архивы погоста утрачены, и на данный момент в администрации кладбища сохранились записи лишь от 1944-го года. Старожилы соседних домов, из прилегающего частного сектора, утверждают, что там покоится прах уважаемого раввина, но имени и даты смерти никто уже не помнит.
В 1957 году кладбище было закрыто для новых захоронений, и еврейская община города получила участок на новом Берковецком кладбище.







На данный момент, Куреневское кладбище практически заросло деревьями и кустарниками, большая часть могил давно не посещаема, мацевы разрушаются по природным и не только причинам.
Многие надгробия имеют художественную ценность, как образец монументализма 50-х годов, обильно украшены эпитафиями на идиш и русском. Так же заметно обильное количество магендавидов на могилах 30-х,40-х и 50-х годов. На более поздних могилах 60-х и 70-х, что характерно, еврейской символики или идиша совершенно нет.





Павел Зельдич

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4558000.html

Новая, вторая редакция моей книги "Словарь киеведа" доступна для свободного скачивания:
http://www.semiletov.org/books/slovarkieveda.pdf
"Словарь киеведа" - неформальный справочник по Киеву. Вторая редакция существенно дополнена (насчитывает 213 страниц), а вдобавок появились картинки.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4557592.html

Доброго дня!
Побував недавно на безіменній гірці, яку обходить вулиця Протасів Яр.
Виявив чудове і незрозуміле явище: на схилах гори є десятки однокімнатних "землянок" із цегляними стінами і трубами нагору. Схоже на те, що деякими навіть недавно користувались.
Чи знає хтось, коли, ким і для кого їх будували ?
(не сфотографував, вибачайте)

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4557445.html

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4557081.html

Как вы уже знаете Киевпасстранс изменил, чтоб людям удобнее было название остановки 5-го и 28-го трамваев "проспект Маяковского" на "Храм в честь Иконы Божьей Матери "Всецарица". Жители Троещины, мягко говоря, были недовольны таким переименованием. Это и неудивительно ведь название откровенно длинное, как следствие трудно запоминающиеся, а также не имеет привязки или ассоциации с узнаваемым и известным объектом. Но кроме этого меня еще больше зацепило другое.


1. Забавно, но фамилии Маяковского нет в списке людей, которые попадают под действие закона о декоммунизации. В связи с этим неравнодушные жители стали предпринимать меры по возвращению старого названия. Как ни крути, а оно все-таки проще.


2. Но больше всего меня возмущает, то что здесь хотят построить полномасштабный храм архитектурный стиль которого совершенно не соответствует окружающей, так сказать, среде. Попросту не вписывается.


3. Посмотрим на местность вокруг. Она выглядит так.


4. И так. Не трудно заметить, что храм смотреться здесь не будет. Может лучше если б такое сооружение находилось в исторической части города.


Как нельзя запереть ветер или воду, нельзя остановить развитие человечества. В то время как вокруг строятся дома, торговые и бизнес центры в соответствии с современными реалиями, архитектура православных храмов почему-то не хочет идти в ногу со временем. То ли это проблема в тех, кто заказывает такие архаичные проекты? Которые из-за своей полутысячелетней отсталости не могут вписываться в города или отдельные районы, построенные по современным канонам. Нарушая тем самым органичный вид. Это все равно что под брюки одеть кроссовки или туфли под спортивные штаны.

Архитектура православных храмов на сегодняшний день - это запертый ветер, который застоялся и стал спертым воздухом. С развитием инженерной мысли развивается и строительство. Архитекторы и застройщики соревнуются между собой в том чье здание станет коммерчески успешнее, привлечет больше людей; изощряются над формами и поражают воображение. А сможет ли храм, который тут хотят построить кого-то привлечь?

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4556984.html

Всем доброго дня!
Кликнул по ссылке на магазинчик в "Наших проектах", перебрасывает на доменный адрес о продаже ресурса...
Скажите, как сейчас найти координаты магазина?

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4556729.html

Исследование притока Сырца, речки Рогостинки.
Над фильмом работали: Дарья Кононюк, Николай Арестов, Петр Семилетов.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4556471.html

Станция Борщаговской линии скоростного трамвая "Политехническая", повторно отреконструирована в конце 2017 года одновременно с "Полевой", но в красных цветах. Основной пассажиропоток формируется пересадкой на станцию метро "Политехнчический институт".

1. Так же как на "Полевой" на внешних стенах разместили название станции


2. Вход на станцию через подземный переход


3.


4. В подземном переходе появилось светодиодное освещение и навигация выходов


5.


6. Двери в кассовый зал станции поставили метрополитеновские. И в каждой группе дверей есть дверь шире - для людей с особыми потребностями


7. Между выходом и входом разместили название станции


8.


9. Кассовый зал


10.


11. Кабина контролера у турникетов


12. Турникеты


13. За турникетами


14. Так же как на "Полевой", платформам на станции дали номера и разместили схемы, куда можно доехать с платформ


15. Выход на платформу. Одна из дверей шире и открывается только в одну сторону - за ней расположен подъемник для людей с особыми потребностями


16. Выход на платформу.


17.


18.


19. Платформы станции "Политехницеская" получили красные цвета оформления, новую тротуарную и тактильную плитку.


20.


21. Платформа №1, в сторону Борщаговки


22.


23. Схема маршрутов скоростного трамвая и новые скамейки


24.


25.


26.


P.S. Спасибо пресс-службе и сотрудникам КП "Киевпастранс" за помощь в организации съемки.
При использовании материалов журнала, ссылка на оригинал записи ОБЯЗАТЕЛЬНА

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4556065.html

Станция Борщаговской линии скоростного трамвая "Полевая" одна из двух станций, которые в 2017-м году были повторно реконструированы. После работ получила довольно неплохое оформление, освещение и главное - более понятную навигацию

1. На внешней ограждающей стене платформы расположили название станции


2. Вход на станцию через подземный переход. Сделали хорошее яркое светодиодное освещение


3. Появилась вполне понятная навигация. При входе в переход можно увидеть название станции на украинском и английском языках, номера маршрутов трамвая, время работы станции


4. При выходе - направления к улицам и объектам


5. Сам переход светлый. Вот только с антивандальностью прогадали( Почти сразу после ремонта нашлись те, кому безумно нужно было вырвать светодиодное освещение


6. Двери в кассовый зал станции поставили метрополитеновские. И в каждой группе дверей есть дверь шире - для людей с особыми потребностями


7. Между выходом и входом разместили название станции и логотип трамвая.


8.


9. Касса станции. Кстати, добавили переговорное устройство, и теперь не нужно кричать в маленькое отверстие)


10. Кассовый зал


11.


12. Теперь у турникетов для входа появилась кабинка для контролера


13. Турникеты. Первый выделили для льготного прохода - им управляет контролер. Второй для банковских карт, проездных и талонов, а остальные для проездных и талонов. Кстати, после ремонта желтый турникет стал работать чаще и надежней)


14. За турникетами


15. Теперь платформам на станции дали номера и разместили схемы, куда можно доехать с платформ


16. Двери выхода на платформу. Одна из дверей шире и открывается только в одну сторону - за ней расположен подъемник для людей с особыми потребностями


17. Выход на платформу - так же светло и самое приятное - маршрутное табло, оно стало больше по размеру


18. Платформы станции "Полевая"


19. Станция получила оформление в синих тонах


20. Новое яркое светодиодное освещение


21. Новую тротуарную плитку


22. Новые урны, скамейки и навигацию


23. Новая схема маршрутов скоростного трамвая


24. Платформа №2 - в сторону станции "Старовокзальная"


25.


26.


P.S. Спасибо пресс-службе и сотрудникам КП "Киевпастранс" за помощь в организации съемки.
При использовании материалов журнала, ссылка на оригинал записи ОБЯЗАТЕЛЬНА

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4555828.html

Спутниковые снимки взяты из раздела исторические фотографии программы Google Earth.

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4555718.html

Выложена книга "Ересь о Киеве", редакция 7.1 - краеведческая книга объемом более 2000 страниц, освещающая наиболее странные и запутанные вопросы истории, касающиеся Киева. В новой версии добавлены и уточнены сведения о болоте Ковпыт и ручье Омелютинке.
ссылка 1: http://www.semiletov.org/books/eres-o-kieve.pdf
ссылка 2: https://archive.org/download/eres-o-kieve_201806/eres-o-kieve.pdf

https://interesniy-kiev.livejournal.com/4555496.html