Австрія ще не закінчилася, а Італія ще не розпочалася. Так можна сказати про регіон Південний Тіроль (італ. – Трентіно Альто-Адідже), кожне містечко якого має свою неповторну іграшковість. Важко сказати, яке з них найкраще: напівстоличні Тренто і Больцано, чи провінційні і мініатюрні Брессаноне і Віпітено. Сьогодні розповім про ще одне тірольське містечко Бруніко (нім. – Bruneck, італ. – Brunico), яке лежить серед Альп в мальовничій долині Пустерія.



Як дістатися до Бруніко

Регіон Південний Тіроль (Трентіно Альто-Адідже) – це ведмежий кут, де з транспортом не дуже. Тому для подорожей ним варто взяти на прокат авто в Мілані чи Венеції. Це в будь-якому разі буде дешевше, бо проїзд в Італії дуже дорогий навіть у порівнянні з сусідньою Австрією. Крім того, на авто ви зможете значно більше красот, яких тут вистачає. Якщо ви все ж таки вирішили дістатися в Бруніко громадським транспортом, то електричка з Fortezza до San Candido, що на кордоні з Австрією, їздить сюди лише двічі на день. До початкової її станції Fortezza треба їхати з Тренто або Больцано (у напрямку Бреннеро). Ще є автобус до Бруніко з Венеції (через Кортіну д’Ампеццо) та з Мюнхена (через Інсбрук).



Коротко про Бруніко і його історію

Бруніко лежить на висоті 835 м і є географічним і культурним центром долини Пустерія. Населення містечка складає близько 15 тис. мешканців, переважна більшість яких – німецькомовні. Місто заснував князь-єпископ Бруно фон Кірхберг у 1256 році. Від нього Бруніко і отримав свою назву. В місті народився видатний австрійський художник і скульптор Міхаель Пахер. Це курортне містечко сьогодні вдало поєднує в собі історичну і культурну спадщину з сучасним комфортом і чудовими умовами для відпочинку і лижного спорту.



Замок Бруніко

Перше, що кидається в очі при під’їзді до Бруніко – це величний замок на пагорбі над містом. Замок Бруніко збудував у 1251 році засновник міста Бруно фон Кірхберг. В замку неодноразово бували австрійські імператори. Серед них – Максиміліан І, діти імператора Фердинанда ІІ, Карл V та багато інших видатних постатей.


Майже постійно, аж до 50-х років ХХ століття, замок був резиденцією єпископів. Сьогодні в замку розташований філіал Гірського музею Райнхольда Месснера.






Вуличками міста

Старе місто в Бруніко – це середньовічні ворота та старовинні будинки, прикрашені чудовими фресками. Головна вулиця носить назву Via Centrale, або Stadtgasse.


Багато будинків тут зберегли свій середньовічний шарм. Їхні фасади розписані фресками, а деякі з них мають оригінальні зубчасті фронтони.







В кінці є палац великого дворянського роду Штенбарх (Sternbach), а поруч з нею красується барокова колона Пресвятої Діви Марії.





Середньовічні ворота Бруніко

Невелике старе місто Бруніко має 4 брами, через які у середні віки мешканці і гості потрапляти до міста.

La Porta delle Orsoline (ворота Урсулинок) прикрашені фресками Йоханесса Бруніко (1420 р.):




Посеред вулиці Via Centrale на перетині її з вулицею Via Floriani розташовані ворота La Porta Floriani (Флоріанскі ворота). Вони прикрашені панно із зображенням Святого Флоріана, герба міста і засновника Бруніко архієпископа Бруно. Панно виконав тірольський художних Рудольф Штольц.




Ворота La Porta Rienza розташовані біля мосту:


Східні ворота La Porta Ragen розташовані в місці, де вулиця Via Centrale переходить у вулицю Via Ragen di Sopra. Тут починається Верхнє місто, а дорога звідси веде до замку Бруніко.



Церкви Бруніко

В Бруніко можна побачити багато красивих церков як в бароковому, так і в готичному стилі. Головний храм міста – приходська церква Успіння Богородиці з найбільшим у Південному Тіролі органом. В XIII столітті на її місці стояла невелика каплиця, а у 1381 році була розширена і переосвячена на церкву.



Церква Святої Урсули монастиря урсулинок була зведена у готичному стилі на початку XV століття. В монастирі сьогодні розміщується Музей пожежних касок і археологічний музей.


Барокова церква Святої Катерини з’явилася у 1675 році. Її дзвіниця вважається одним з символів міста.


За межами міських воріт знаходиться ще одна дуже красива церква у стилі бароко – Spitalkirche, або Chiesa della Spirito, присвячена Святому Духу.


Інші цікавинки Бруніко

Міст через річку Пустерія:




Готель Корсо біля мосту:


За межами старого міста:



Вид на місто з замкового пагорбу:

https://andy-travelua.livejournal.com/663948.html

Перевал Селла (Passo Sella, Sellajoch) - високогірний перевал в Доломітових Альпах на висоті 2240 м над рівнем моря. Він розташований на стику гірських масивів Селла і Сассолунго на кордоні провінцій Трентіно і Больцано і поєднує два гірськолижних і спортивних регіону: Валь-ді-Фасса і Валь-Гардена. Найближчі до перевалу населені пункти - Канацеї (Canazei) і Сельва ді Валь Гардена. Над ним підносяться вершини Торрі-дель-Селла і Мезулес. Звідси відкривається незабутній вид на гірський масив Сассолунго, що має висоту 3181 метр.


Поруч з перевалом проходить ряд піших і велосипедних маршрутів. Неподалік розташоване ак зване "Місто каменів" (Città dei Sassi) - улюблене місце тренувань скелелазів.


На схід від перевалу знаходиться гірський масив Селла. Найвища його точка - пік Піц Бое (3152 м).






Сассолунго - гірський масив, розташований між хребтами Селлa і Катіначчіо і відокремлює долину Валь-ді-Фасса від сусідньої Валь-Гардена. До Сассолунго (в перекладі з італійської - "висока скеля") веде канатний підйомник від перевалу Селла.




На автобусі або на автомобілі ви можете дістатися прямо до підніжжя гори Сассолунго, тобто до перевалу Селла. Звідси одна з найстаріших гондольних канатних доріг Валь-Гардени приведе наверх до сідловини Форчелла дель Сассолунго (Forcella del Sassolungo) до гірській хатині Rifugio Toni Demetz на висоті 2685 м.






З вікна кабинки будемо спостерігати неповторні гірські пейзажі Доломітів:






Сідловина Форчелла дель Сассолунго - це верхня станція канатної дороги:






З сідловини відкриються ще більш цікаві панорами Доломітів:






Гора Мармолада - найвища точка Доломітів:


Льодовик Мармолада:




Хребет Селла:

https://andy-travelua.livejournal.com/663782.html

Мармолада - найвища вершина Доломітових Альп (3343 м). Це частина гряди, що простягається із заходу на схід. На заході гора розривається крутими обривами, формуючи кам'яну стіну завдовжки кілька кілометрів. Гребінь Мармолади є природним кордоном між двома провінціями в Доломітових Альпах: Трентіно та Венето. Мармолада - чи не єдиний гірський масив у Доломітових Альпах, на північних схилах якого, ще зберігся великий льодовик. Його можна побачити і навіть прогулятися нам. Для цього треба піднятися на вершину гори з допомогою канатної дороги. Піднявшись, ви побачите не лише багато снігу посеред літа, а й велику частину Доломітів - гір, які я вважаю найкрасивішимим на планеті.


Так Мармолада виглядає з перевала Джау:


А так - з перевала Селла:


Нижня станція канатної дороги на гору Мармолада знаходиться біля готелю Principe Marmolada, що на трасі між Аллеге і Канацеї:


Внизу - літо і +35, на вершині Мармолади - вічна зима:




Льодовик Мармолада (Ghiacciaio della Marmolada):






З вершини Мармолади видно велику частину Доломітів:
















Хребти Сассолунго і Селла:


Хребет Селла:




Хребет Сассолунго:






Озеро Федая:

https://andy-travelua.livejournal.com/663434.html

Аллеге (Alleghe) - це невелике містечко (1,2 тис. мешканців), що розташувалося в Доломітових Альпах на південь від гори Мармолада -найбільшої вершини Доломітів. Місто знаходиться в жівлпісной долині Аджордо на березі озера Аллеге. Звідси відкривається приголомшливо красивий вид на гірський масив, який носить назву Чіветта. Цікаво, що озеро Аллеге, на березі якого знаходиться містечко, утворилося відносно нещодавно - у 1771 році внаслідом зсуву з прилеглої гори Piz.



Основною галуззю Аллеге є туризм. Найбільш популярні активності в містечку і навколо - альпінізм і катання на лижах. Monte Civetta, найвища вершина в околицях Аллеге, є популярним місцем для сходження на висоту 3220 метрів. Крім того, озеро в Оллеге є популярним місцем для ковзанів і хокеїстів взимку.


Аллеге оточують Доломіти з горою Чеветта:






Містечко досить маленьке: церква, декілька вуличок і декілька десятків будиночків:










Але найкрасивіше в Аллеге - це озеро:

https://andy-travelua.livejournal.com/663159.html

Перевал Джау (Passo di Giau) - один з семи автомобільних перевалів в Доломітових Альпах. Перевал знаходиться між містечками Кортіна д'Ампеццо і Сельва ді Кадоре на висоті 2236 метрів. Його оточують вершина Нуволау (2574 м) та дель-Аверау (2647 м). Від перевалу відкриваються гарні види не лише на сусідні вершини, а й на гірський масив Селла та найвищу гору Доломітів - Мармоладу.


Мармолада - найвища гора Доломітів (3343 м):




Хребет Селла (Sella):




Хребет Нуволау (2574 м):


Хребет дель-Аверау (2647 м):


З перевалу видно альпійькі містечка та села:






На перевалі розташоване ріфуджіо (притулок) з рестораном та автостоянка:


Також є невелика капличка:


Гори навколо вражають!

https://andy-travelua.livejournal.com/662787.html

Кортіна д'Ампеццо - це єдине поселення в Доломітах, яке можна назвати містом. Проживає в Кортіні всього 5,6 тис. мешканців, але у сезон це курортне містечко приймає близько 30 туристів. Розташовано місто на висоті 1224 метри в природній чаші, захищеної від вітрів, і обрамленій вражаючими вершинами Доломітових Альп. Кортіна вважається зимовим курортом, взимку сюди з'їжджаються десятки тисяч любителів покататися на лижах. Оскільки я лижи не люблю, то моя розповідь про Кортіну д'Ампеццо буде присвячена архітектурі містечка і краєвидам навколо нього.


Путівники називають Кортіну сонячної долиною Доломітових Альп, тому що сонце тут світить не менше семи годин кожен день. Мені ж містечко запав'яталося безперервними дощами посеред літа.


З усіх боків Кортіна оточена скелястими Доломітами:
















Над центром Кортіни домінує приходська церква з високою дзвіницею.




Церква, присвячена апостолам Філіпу та Якову, побудована в 1769 -1775 роках архітектором Джузеппе Промперг-Коста-делла-Валь-Бадіа на місце попередньої готичної церкви. Церква розписана Францем Антоном Цайлером (1716-1794), відомомум завдяки багатьом його роботам в церквах Тіролю. Високий вівтар виконаний в 1773 році Йоганн Мюзаком (1745-1793).




Дзвіниця має довгу історію. У першому варіанті вона була побудована в 1590 році. Існуюча вежа вже п'ята за рахунком. Її висота 69,5 м. На вежі знаходяться кілька бронзових дзвонів різного розміру, які уникли відправлення в переплавку для гарматного виробництва під час Першої світової війни. Це сталася за наказом Імператора Карла Першого під час його поїздки на фронт через Кортіну. З тих пір виконувані на дзвонах п'єси зберігають своє унікальність з історичної точки зору.






Ратуша в Кортіні:




Архітектура Кортіни - типово альпійська: розписні будинки або дерев'яні особняки:




















Панорама Кортини д'Ампеццо з траси:

https://andy-travelua.livejournal.com/662682.html

В Доломітах в декількох кілометрах на північ від Tre Cime di Lavaredo є два симпатичних гірських озера, що розташувалися в улоговині між декільком хребтами Доломітових Альп. До озер Піані (Laghi dei Piani - італ., Bödenseen - нім.) можна дістатися від притулку Локателлі хвилин за 15. Озера, що розташовані на висоті 2335 метрів, оточують гірські масиви Paternkofel та Schusterplatte. Під'їхати до озер не можна, доведеться йти пішки від автомобільної стоянки біля притулку Ауронцо близько 5 кілометрів.
























Симпатичний хрест над озерами:




Притулок Локателлі:

https://andy-travelua.livejournal.com/662490.html

На північ від гірського масиву Tre Cime di Lavaredo і в 3 кілометрах від притулку Лаваредо є ще один ріфуджіо (притулок) для піших подорожуючих Доломітами. Притулок Локателі (Dreizinnenhütte - нім., Rifugio Antonio Locatelli - S. Innerkofler - італ.) розташований на висоті 2405 метрів у підніжжя гори Патернкофель (Paternkofel) та пропонує класичний вигляд на піки Tre Cime di Lavaredo. Назва притулку німецькою мовою означає "хатина з трьома кімнатами", а італійською притулок носить ім'я Антоніо Локателлі - італійського авіатора і журналіста.


Перші плани по будівництву притулку з'явилися у 1881 році у підрозділу німецького та австрійського альпійського клубу. Оскільки будівля субсидувалася клубом, будівництво розпочалося досить швидко, а у вересні 1882 року будівля розміром 4х8 метрів була завершена. Цей перший притулок, невеликий кам'яний корпус з кухнею зі столом і плитою, а також спальним приміщенням для 18 осіб було відкрито 25 серпня 1883 року. У 1897 року хатинка прийняла 642 відвідувачі. У 1898 році притулком керував альпіністський і гірський гід Сепп Іннеркофлер. У 1907 році хатинка була збільшена на один поверх, а в 1908 році тут побувало вже 2000 туристів.


Притулок був знищений у 1915 році під час Першої світової війни італійською гранатою. З 1920 по 1922 р. в якості притулку використовувалася сусідня військова хата, а в 1922 році будівля була відбудована. У 1923 році притулок був експропрійований італійською державою і переданий Італійському Альпійському клубу. У 1935 році була побудована сучасна будівля притулку.


Сьогодні притулок з рестораном щодня відвідають близько 2000 туристів, які йдуть сюди пішки від автомобільної стоянки, що розташована біля притулку Ауронцо (4,5 км).


В притулку є ресторан. Фактично це єдине місце, де можна пообідати під час треку навколо Tre Cime di Lavaredo. Так як бажаючих поїсти багато, треба бути дуже наполегливим, що замовити їжу. На англійську мову не розраховуйте: в Тіролі її майже ніхто не розуміє. Обирати блюда доведеться наугад: меню лише німецькою і італійською.


Саме звідси відкривається класичний вид на гірські піки Tre Cime di Lavaredo:


Неподалік від притулку розташовані два невеликі озера Піані (Bödenseen). Про них - окремий матеріал на сайті.


Притулок Локателлі і гора Paternkofel:




Дорога до притулку від ріфуджіо Лаваредо:


Притулок і Tre Cime di Lavaredo на задньому фоні:




Навколо притулку - гори неземної краси:

https://andy-travelua.livejournal.com/662213.html

Під час треккінгу Доломітовими Альпами на шляху у пішого подорожуючого будуть траплятися так звані ріфуджіо (rifugio - італ.), що являють собою скромні бюджетні нічліжки, тобто притулки. Автомобільних доріг навколо Tre Cime di Lavaredo немає, тому добиратися до ріфуджіо можна лише пішки. Крім місць для ночівлі є ресторани з невеликим асортиментом блюд. Одне з таких ріфуджіо розташовано на шляху найпопулярнішого в Доломітах пішого походу навколо Tre Cime di Lavaredo. Притулок Лаваредо (rifugio Lavaredo) розташований на висоті приблизно 2350 метрів в двох кілометрах від початку треккінгу навколо Tre Cime.


До притулку веде пішохідна стежка уздовж південного підніжжя масиву Tre Cime di Lavaredo:


Види на Доломіти з обох боків від стежки не піддаються опису:




Незабаром на шляху побачимо маленьку капличку:


Каплиця Альпіні (Cappella degli Alpini):




Незабаром на горизонті появиться і саме ріфуджіо:


Притулок має сайт: http://www.rifugiolavaredo.com/english.html. Переносувати в притулку Лаваредо можна за 65 євро. Невиправдано дорого!




Зате види на Доломіти на тлі ріфуджіо - одні з найвражаючих в регіоні:




Ріфуджіо розташовано у східного підніжжя піків Tre Cime di Lavaredo:




Піки Tre Cime мають дуже чударницькі форми:






Tre Cime di Lavaredo (вид зі сходу):




Останній погляд на притулок Лаваредо:

https://andy-travelua.livejournal.com/661512.html

Доломітові Альпи - найкрасивіші гори у світі, це моє особисте переконання. Розташовані вони на межі двох італійських регіонів - Південний Тіроль (Трентіно Альто-Адідже) та Венето. Кожен турист в Доломітах обов'язково намагається зробити одноденний треккінг навколо гірського масиву Tre Cime di Lavaredo, який складається з трьох вершин, одна з яких ледь не дотягує до 3-кілометрової висоти - 2999 метрів. Вигляд обривчастих північних стін належить до найвідоміших пейзажів Альп та вважається візитною карткою Доломітів. Tre Cime di Lavaredo сьогодні є кордоном між італійськими провінціями Беллуно на півдні та Больцано на півночі, а до кінця Першої світової війни - між Італією та Австро-Угорщиною.


Назва гірського масиву означає "Три зубці". Італійською це звучить Tre Cime di Lavaredo, німецькою - Drei Zinnen. Дістатися сюди громадським транспортом можна з Венеції через Кортіну д'Ампеццо, а далі - через Мізуріну. Технологія добирання складна, вона описана на сайті у Сергія Криниці (саме він "заразив" мене Доломітами). Але я вкотре повторю, що подорожувати Доломітами, Тіролем і загалом Італією - дорого і нераціонально. Більшість цікавих місць ви просто не побачити, або до них доведеться йти пішки в режимі походу. Я орендував в Мілані Smart за 95 євро на тиждень.


Найвищою точкою групи є Велика Цінне висотою 2999 м.н.м. (нім. Große Zinne, італ. Cima Grande). Вона розташована між двома іншими головними піками - Західною Цінне (нім. Westlichen Zinne, італ. Cima Ovest, 2973 м.н.м.) та Малою Цінне (нім. Kleinen Zinne, італ. Cima Piccola, 2857 м.н.м.).


Треккінг навколо Тре Чіме ді Лаваредо починається біля притулку Ауронцо (Rifugio Auronzo), який розташований на південь від Трьох Зубців в 7,5 кілометрах від Мізуріни і 5,7 км від озера Анторно, де знаходиться контрольно-пропускний пункт.


Автомобільна стоянка біля Rifugio Auronzo. Тут треба залишити авто. Похід навколо Тре Чіме ді Лаваредо займе цілий день.


Навколо - гірські хребти з горами неповторних причудливих форм:




На південному заході побачимо озера Мізуріна і Анторно та хребет Sorapis:


На південному сході - долину Кадоре і містечко Ауронцо ді Кадоре:






Відправляємося на схід. По дорозі будемо зустрічати милих мешканців цих країв, які зустрічали на кожному кроці дзвінкими дзвіночками:


Дорога пролягає попід зубців Tre Come di Lavaredo:




Незабаром побачимо капличку Альпіні (Cappella degli Alpini):




Під час треккінгу Доломітовими Альпами на шляху у пішого подорожуючого будуть траплятися так звані ріфуджіо (rifugio - італ.), що являють собою скромні бюджетні нічліжки, тобто притулки. Притулок Лаваредо (rifugio Lavaredo) розташований на висоті приблизно 2350 метрів в двох кілометрах від початку треккінгу навколо Tre Cime. Краєвиди навколо притулку Лаваредо - просто фантастичні. Тому йому присвячено окрему сторінку на сайті.


Від rifugio Lavaredo крута стежка піднімається вгору до улоговини Paternsattel, що слугує адміністративним кордоном між регіонами Південний Тіроль і Венето. Раніш тут пролягав кордон між Австрією і Італією.


Тут Tre Cime di Lavaredo постають перед нами в усій красі:




Зубці окремо:




На півночі ми побачимо ще один притулок - Rifugio Antonio Locatelli. Про нього і краєвиди навколо притулку також є окрема сторінка.




До притулку Локателлі з уголовини Paternsattel веде стежка попід хребет Paternkofel:




Види навколо неможливо описати словами:










Панорама - клікабельна:


Від притулку Локателлі відкривається класичний вид на Tre Cime di Lavaredo:




На північ від притулку Локателлі розташовані два невеликих гірських озера Laghi dei Piani, які також варті уваги, щоб присвятити їм окрему сторінку.


Розп'яття біля озер:


Назад повертаємося іншою дорогою, яка обходить Tre Cime di Lavaredo із західної сторони.




Краєвиди навколо постійно змінюються, але не втрачають привабливості:














Види на Tre Cime di Lavaredo також постійно змінюються:




Погода також постійно змінюється:








Останній притулок на зворотньому шляху - Malga Lange. Він являє собою альпійську хатинку з прекрасним видом на Tre Cime di Lavaredo та рестораном альпійської кухні.


Навколо притулку - багато корів:










Гірське озерце біля Malga Lange:


Вид на зубці Tre Cime від притулку Malga Lange:








Останні кілометри шляху:






















Останній погляд на Tre Cime di Lavaredo:

https://andy-travelua.livejournal.com/661120.html

Озеро Анторно (Lago d'Antorno) - невелике гірське озеро в Доломітових Альпах в двох кілометрах від Мізуріни на шляху до підніжжя Tre Cime Di Lavaredo. Від берега озера добре видно скелясті піки Tre Cime Di Lavaredo та інші вершини Доломітів. Тут розташований пропускний пункт платної дороги, що веде на стоянку на початку трекінга навколо Tre Cime.

https://andy-travelua.livejournal.com/660461.html

Мізуріна - озеро (Lago di Misurina) та однойменне село в Доломітових Альпах в долині Кадоре (провінція Беллуно, регіон Венето). Найбільше природне озеро цієї долини розташоване на висоті 1754 м над рівнем моря. Периметр озера має довжину 2,6 км, а максимальна глибина - 5 м. Озеро з усіх боків оточене скелястими вершинами Доломітів, що створює приголомшливі краєвиди навколо. Мізуріна - ідеальне місце, з якого можна здійснювати походи найкрасивішими горами Європи.


Постійне населення села Мізуріна складає всього 15 жителів. Проте навколо озера є близько десяти готелів з розміщенням близько 500 чоловік.


Казкові пейзажі озера поклали початок багатьом легендам. Однією найвідоміших є легенда про Мізуріну - доньку короля Sorapis, яка дізналася про існування феї на горі Cristallo, що володіє дзеркалом, яке має здатність читати думки тих, хто в нього дивиться. Мізуріна розповіла про бажання володіти ним свого батька. Той, в свою чергу, щоб догодити дочки прийняв умови феї, яка попросила його перетвориться в гору, яка б створила тінь і прикрила квіти, які вицвіли від занадто яскравого сонця в її саду на горі Cristallo. У момент, коли Sorapis почав своє перетворення, Мізуріна впала і померла. За легендою, саме сльози батька сформували озера і дали йому ім'я улюбленої доньки.


Гірський масив на південь від Мізуріни носить їм'я легендарного короля - Sorapis:




На північ від Мізуріни - гірський масив Tre Cime Di Lavaredo - найпопулярніший масив для трекінгових прогулянок Доломітовими Альпами.






Підніжжя Tre Cime di Lavaredo:


Особливі кліматичні характеристики території навколо озера роблять особливо гарне повітря для тих, хто має захворювання дихальних шляхів. Біля озера знаходиться єдиний в Італії центр по догляду за дитячою астмою.




Якщо ви звернете увагу, на його березі розташовується красива будівля, яка колись служило літньою резиденцією для італійських королів, зараз це центр по боротьбі з дитячою астмою.




В селі розташовано з десяток готелів, де можна зупинитися як влітку, так із зимою. Взимку тут відкрита гірськолижна траса, для любителів катання на ковзанах, як ви зрозуміли, вся озерна гладь вам на радість. Влітку відправитися в похід в гори чи на прогулянки.






Grand Hotel Misurina - 4-зірковий готель з видом на озеро.


Капличка та підйомник:


Краєвиди навколо озера:


















Мізуріна на світанку:






Вид на Мізуріну від Tre Cime di Lavaredo:

https://andy-travelua.livejournal.com/659956.html

Озеро Ландро (Lago di Landro - італ., Dürrensee - нім.) - гірське озеро в Доломітових Альпах, розташоване на висоті 1406 метрів в долини Валь-ді-Ландро регіону Південний Тіроль. Найближче до озера поселення - Добб'яко. Озеро Ландро розташувалося в оточенні крутих скель Доломітів на території природного парку Доломіти Сесто. Взимку озеро замерзає і по його периметру робиться кільце для любителів бігових лиж. Влітку, коли я подорожував Доломітами, озеро наполовину висохло.


Озеро розташоване попід дорогою SS51, що веде з поселення Toblach (Dobbiaco) до головного міста Доломітових Альп Кортіна-д'Ампеццо:


На березі озера - пляж та безкоштовна автостоянка.




Північна частина озера майже повністю пересохла:


Вид на південь:


Озеро оточують скелясті вершини Доломітових Альп:






На північ від озера можна знайти мальовничу галявинку з капличкою:


Капличка:




Галявинка з усіх боків оточена Доломітами:












Озеро Ландро на світанку:

https://andy-travelua.livejournal.com/659492.html

Озеро Браєс (Lago di Braies - італ., Pragser Wildsee - нім.) вважають найкрасивішим альпійським озером в Південному Тіролі. Це чудово місце, яке ніби зійшло зі сторінок листівок, давно завоювало серця любителів гірських пейзажів і фотозйомок. Смарагдова чистісінька вода, в якій віддзеркалюються небо і вершини гір, чисте гірське повітря і красива природа тягнуть сюди тисячі мандрівників. Озеро знаходиться в однойменній долині на висоті 1496 метрів над рівнем моря, приблизно в 97 км від містечка Больцано в провінції Трентіно Альто-Адідже (Південний Тіроль).


Браєс - найглибше озеро в Південному Тіролі: його максимальна глибина складає 38 м. Воно розташоване в затишній улоговині біля підніжжя гори Крода дель Беккі на висоті 1500 м і є частиною Національного парку Fanes-Sennes e Braies.


З озером пов'язана легенда. Долина Браєс була заселена дуже хорошими людьми, які доглядали за золотом в довколишніх горах. Для них золото було цінним лише завдяки своїй красі. Коли в цих місцях з'явилися перші скотарі, то місцеві дикуни вирішили подарувати їм вироби з золота власного виробництва. Заводчики, бачачи такі обсяги дорогоцінного металу з жадібності стали красти його. У свою чергу, дикуни вирішили перешкодити їм дійти до гори і спустили воду, яка була накопичена на одній з вершин. Так утворилося озеро Браєс.


Добирання: якщо ви їдете по автостраді A22 Brennero (Інсбрук - Больцано), в районі міста Бріксен (Брессаноне) з'їхати з траси і їхати по трасою Val Pusteria на схід близько 50 км. Після поселення Monguelfo треба повернути праворуч в Valle di Braies. Приблизно через 8 км ви приїдете до озера.


Читав, що кожні півгодини на озеро Браєс відправляються автобуси зі станції Villabassa. Час в дорозі 24 хвилини. Хоча я вже писав, що подорожувати громадським транспортом Південним Тіролем і Доломітами - нераціонально і дорого. Розклад відправлень автобуса шукайте тут: www.sii.bz.it


Західний берег озера дуже пологий і широкий, що забезпечує досить комфортні умови для прогулянки.




Цього не можна сказати про його східний беріг. Тут є досить круті і вузькі місця, де потрібно ступати з особливою увагою і обережністю.




Майже на березі розташована невелика, немов іграшкова, приватна кам'яна каплиця, побудована на початку ХХ століття віденським архітектором Отто Шмідтом.




На самому березі озера розташований історичний готель Hotel del lago di Braies (Hotel Pragser Wildsee), який був відкритий 10 липня 1899 року. Ініціатором будівництва виступив старший син знаменитої власниці готелів і першовідкривачем туризму в цих місцях Еммі Хелленштайнер (Emma Hellenstainer) Едоардо Хелленштайнер (Edoardo Hellenstainer). У якості архітектора їм був запрошений знаменитий австрієць Отто Шмід (Otto Schmid).




Дуже швидко готель став популярним серед туристів, а також серед визнаної австрійської аристократії.


Одним з найбільш знаменитих гостей цих місць був Ерцгерцог Австро-Угорщини Франц Фердинанд I, який побував тут зі своєю родиною незадовго до замаху на нього 28 червня 1914 року.










Альпи нависають над озером:










Віддзеркалення Альпв озері:




Я і озеро Браєс:

https://andy-travelua.livejournal.com/659237.html

Кожний, хто потрапляє в Доломітові Альпи, в першу чергу намагається потрапити до села Санта Маддалена (Santa Maddalena - італ., St. Magdalena - нім.), щоб побачити поштівковий вид на церкву св. Маддалени на тлі зубців Доломітів. Це насправді, один з найкращих пейзажів, які довелося бачити у житті! Одна з найбільш фотогенічних сіл в світі розташувалася в Південному Тіролі, в долині Val di Funes на висоті 1339 метрів. Село Санта Маддалена невелике, тут живе всього близько 400 чоловік, вона лежить в долині.


До села напевно їздять якісь бусики з Больцано чи Брессаноне, але сама ідея подорожувати північчю Італії абсурдна: громадський транспорт коштує дорого, ходить рідко і не покриває мережею всі цікаві місця. Я взяв напрокат Smart за 95 євро на тиждень і за цей час об'їхав усі найцікавіші місця Південного Тіролю і Доломітів.


Щоб побачити знаменитий вид на село на тлі Доломітів, треба приїхати або з ранку, або ввечері: вдень сонце б'є в очі і гори видно погано. Треба знайти на півночі села ферму Lippenhof, саме від неї будуть найгарніші види. Ось її координати.


По дорозі до ферми побачити лавку - вона і є орієнтиром. Він неї також відкриваються гарні панорами.


Насолоджуємося:










Маленька церквиця св. Маддалени побудована 1394 році. У ній зберігається чудотворний образ святої Маддалени. Зовні проста і сувора кірха Санта Магдалена, вона створена в стилі типової готики з асиметричним склепінням нави і пізніми прикрасами в бароковому стилі.






Зубці Доломітів також ваблять і створюють бажання дістатися ближче до них. Ми це обов'язково зробимо, але завтра.




Гірський хребет Gruppo delle Odle (Geislergruppe) - одні з найзнаменитіших гірських хребтів Доломітових Альп. Найвища вершина ланцюга - Sass Rigais, на одному рівні з вершиною Furchetta - їх висота 3025 метрів.






В Санта Маддалені є ще одна церква, з якою також виходять гарні фото з Альпами. Це храм Chiesetta di San Giovanni (німецька назва - St. Johann), присвячений чеському святому Яну Непомуцену. Церква збудована у 1744 році.

https://andy-travelua.livejournal.com/658674.html

Австрія і Італія з'єдналися воєдино у маленькому містечку Віпітено (німецькомовна назва - Штерцинг), що розкинулося на кордоні двох держав. Поселення лежить в регіоні Тіроль – найцікавішому куточку Альп. Крім високих скелястих гір і чисельних величних замків, кожне тірольське містечко – це старовинні кольорові будинки з еркерами (балконами напівкруглої, трикутної чи іншої форми, що здіймаються над першим поверхом) і ажурними вивісками.


Віпітено стало італійським містом лише після Другої світової війни. До того воно називалося Штерцинг і належало Австрії. Навіть сьогодні його належність до Італії – номінальна: на вулицях чутно лише німецьку мову.


В Штерцингу всього одна старовинна вуличка, але ж яка!




Але вулиці, насправді, дві. Вони розділені баштою Zwölferturm - символом Штерцинга. На північ йде - Altstadt (Старе місто), а на південь - Neustadt (Нове місто).


Zwölferturm (італ. - Torre delle Dodici) зведена в 1470 році, є символом міста, що розділяє Нове місто від Старого міста. Має висоту 46 метрів. Пожежа в 1867 році знищила оригінальний шпиль, який був замінений нинішнім дахом.




На південь від башти прямує вулиця Neustadt (Нове місто). Найцікавіші будиночки розташуватися саме на ній:






Це - головна вулиця старого центру міста з будівлями, побудованими після пожежі 1417 року, в період, коли місто процвітало завдяки торгівлі і срібним рудникам в сусідній долині.






На вулиці Neustadt розташована міська ратуша. Вона побудована у 1468—72 роках в пізньоготичному стилі. Кутовий еркер був добудований у 1526 році.




На північ від башти Zwölferturm розташоване Старе місто (Altstadt). Воно займає буквально пару кварталів:












Багато будинків у Віпітено прикрашені ажурними вивісками:










За межами центральної пішохідної вулиці також можна побачити багато цікавого:












Одна з брам Старого міста:


Місто оточують Альпи:




Над Штерцингом височіє замок Шпрехенштайн (Schloss Sprechenstein/Castel Pietra):


Як дістатися: електричками з Інсбрука (з пересадкою в Бреннеро) або з Тренто – столиці регіону Південний Тіроль.

https://andy-travelua.livejournal.com/656897.html

Як правило, я дуже рідко повертаюсь в міста, які я відвідував з причини того, що є ще багато місць, які хочеться подивитися, бо скільки того життя... Важко пояснити, чому, але Шаргород - те місто, куди дуже хочеться повертатися. Не зважаючи на його провінційність і неналежність до Західної України, Шаргород чистий, охайний і акуратний - повна протилежність сусіднього Шпикова. Він, на відміну від більшості міст Східного Поділля, зберіг дух і шарм минулих століть. В Шаргороді ти реально переносиш себе в далеке минуле.


В день свого першого візиту до Шаргорода я був вельми змучений після 700 км за кермом і огляду ще декількох містечок Вінниччини. Жутко боліла голова, а жодна аптека в місті не працювала. Та і більшість магазинів не працювало. Єдине, що зміг знайти, щоб заспокоїти головний біль - це склянку кока-коли. Нічого не поробиш, у неділю інфраструктура міста повністю вимирає. Так само, як колись вимирала по суботах, адже Шаргород сміливо можна було називати найбільш єврейським містом України. Євреїв в місті майже не залишилося, а от архітектура і той дух досі присутні в цій подільській глибинці.


А ще… станом на травень 2010 року в Шаргороді не було сигналу мобільного зв’язку: телефонувати додому я їздив в сусідню Мурафу. Зараз із зв'язком все гаразд.


Історія міста почалася у 1383 році, коли литовський князь Вітовт видав грамоту Василю Карачевському на заснування на річці Мурашка поселення Князівська Лука. Упродовж двох наступних століть поселення згадувалося під назвою Карачева Пустинь і нічим особливим серед інших містечок Поділля не відрізнялося. Лише у 1579 році в місто вдихнули нове життя: польський король Стефан Баторій своїм універсалом наказав великому канцлерові Яну Замойському збудувати на мисі у міжріччі Мурафи і Мурашки фортецю.


Замойський був дуже освіченою людиною для свого часу. Він вчився в Парижі, Стразбурзі, Падуї і мав великий вплив на польських королів. Для будівництва своїх резиденцій він запрошував кращих італійських зодчих. Будівництво бастіонного замку, що почалося 28 травня 1585 року, велося під керівництвом італійського військового архітектора Бернардо Морандо, який збудував головну резиденцію Замойських - Замосць. Замок і місто назвали Шаргородом - на честь Флоріана Шарого (Сірого) - засновника та покровителя роду Замойських. Невеликий, але солідний, замок був збудований з масивного пісковику. Він мав п'ять веж-бастіонів, а на його території було збудовано невеликий триповерховий палац за італійськими зразками. Замковий дитинець був оточений мурами, які підпирали контрфорси.


У 1588 році Шаргород отримав Магдебурське право та дозвіл проводити торги і ярмарки. Всі купці, яки проїжджали повз нього, зобов'язані були на два дні виставляти для вільного продажу свої товари, а місцевим мешканцям дозволялося торгувати з татарами, турками і молдаванами, дотримуючись при цьому правил безпеки, адже велике скупчення іноземців могло становими небезпеку для самого міста. Одночасно з королівським привілеєм всі, хто селився у Шаргороді, звільнялися на двадцять років від будь-яких податків. Разом з Магдебурзьким правом місто отримано герб, на якому св. Флоріан тримав в правій руці щит, де було зображено три схрещених списа, а влівій - сосуд із водою, що заливає пожежу.


Після Яна Замойського місто перейшло до його сина Томаша Замойського, сандомирського воєводи, а далі - до його доньки Ани Барвари, яка була одружена з сандомирським воєводою Олександром Конєцпольським. Від нього Шаргород з околицями переходить до краківського каштеляна Станіслава Конєцпольського.


Слід відмітити, що розташування замку було досить невдалим, адже він добре прострілювалася з сусідніх пагорбів над річкою. Вже за 10 років після будівництва, у 1595 році, фортеця постраждала він загонів Северина Наливайка. У серпні 1648 року фортецю захопили козаки під керівництвом полковника Максима Кривоноса, але у 1651 році український гарнізон здав фортецю жовнірам Марцина Калиновського. У 1656 році Шаргород відвідав турецький мандрівник Евлія Челебі. Він згадав про замок: п'ятикутну цитадель на пагорбі з дерев'яними будинками, оточену земляним валом з частоколом і ровом. З 1672 по 1699 роки Шаргородом, як і усім Поділлям, володіли турки. Вони назвали Шаргород на свій манер - "Кучук-Істанбул" (Малий Стамбул). Це лише підтверджувало велич міста в ті часи.


З поверненням Поділля Польщі, Шаргородом володів брацлавський воєвода Ян Олександр Конєцпольський, від якого місто перейшло до його родича Леонарда Конєцпольського, брацлавського каштеляна. Від нього у 1773 - до сандомирського воєводи Юрія Любомирського, а потім до його сина - брацлавського і київського воєводи Станіслава Любомирського, одного з найбагатших людей того часу. наступним власником Шаргорода у другій половині XVIII ст. був Юзеф Сосновський. Його донька Людвіка одружилася з Юзефом Любомирським, і таким чином місто знову перейшло Любомирським. Пізніше Шаргород відійшов до старшого сина Генрика Любомирського - політичного діяча, мецената, куратора Львівського Оссолінеума. Його син, князь Юрій Генрик Любомирський продав місто своєму родичу - Романові Сангушку зы Славути. Останньою власницею Шаргорода була внучка Романа Сангушка - Юлія Потоцька.


Після турецької навали замок вже був дуже пошкоджений. Відтоді його мляво пробували відновлювати. У 1850 році Роман Сангушко наказав реставрувати фортецю, чим запобіг її руйнування він місцевого населення, котре почало розбирати мури на власні потреби. Залишки замку, що розташовуються у дворі районної прокуратури, заросли хащами і їх досить важко побачити. З дороги у бік Джурина проглядаються лише невеличка башточка і трохи мурів.






З замкових будівель збереглися ще невеликі фрагменти замкових стін з контрфорсами і двоповерховий ренесансний житловий будинок з амбразурами на горищному поверсі. Джерела називають її єдиною ренесансною замковою кам'яницею, що збереглася на території України. За свою чотирисотрічну історію вона практично розгубила декоративні атрибути середньовіччя і перетворився на житловий будинок.








Оформлення вікон замкової кам'яниці:


Одночасно із замком у 1595 році власник міста Ян Замойський заклав у Шаргороді костел у вигляді тринавової базиліки. Храм, освячений на честь Флоріана Шарого, у 1791 році перебудовано у стилі бароко. Останньої перебудови костел зазнав у 1899 році. Після революції у Шаргороді залишилася велика кількість римо-католиків, тому храм не діяв лише короткий період в 30-ті роки.




В інтер'єрі храму зберігся розпис кінця ХІХ ст. художника А. Тенчинського, а також 14 горельєфних композицій ХІХ ст. і дві дерев'яні скульптури XVIII ст. Є столітній орган. В сакристії знаходиться давній портрет Яна Замойського з датами життя і смерті.




У центрі комплексу зберігся цікавий фонтан кінця XVIII ст. у народному стилі.


Подвір'я прикрашає барокова брама.


Застав весілля біля костелу, зробив пару фоток:




З наданням Шаргороду Магдебурзького права у 1588 році в місті оселилися євреї. Вже наступного року вони збудували у місті синагогу у псевдомавританському стилі, яка становила частину оборонної системи міста. Найстаріша і, напевне, найпривабливіша синагога в Україні, вона не має аналогів у Європі.




Стародавня синагога являє собою важкий мурований куб, який оточений низькими прибудовами - приміщенням для жінок і школою-хедером для хлопчиків. Стіни фасадів завершені профільованим карнизом і увінчані по периметру фігурним аттиком з вежами по кутах. Віконні отвори втоплені в глибокі ніші. У товщині стіни влаштовані сходи, що ведуть на дах. Зал розділений чотирма опорними стовпами на дев'ять компартиментів, перекритих зімкнутими зведеннями. На стовпах збереглися фрагменти декоративного ліплення кінця XVIII - початку XIX ст.


Під час турецької окупації 1672 - 1699 років синагога слугувала мечеттю. Можливо, що у першій половині ХVIII ст. у синагозі проповідував цадік-чудотворець Баал Шем Тов. Зараз божниця розташована на території місцевого винзаводу. В її приміщенні знаходиться плодоовочевий цех, а доступ всередину закритий.




Деталі:




Прибудова до синагоги - школа-хедер:




На початку ХХ століття євреї складали 70 відсотків населення Шаргорода. В місті їм належали всі торгові установи, готелі і склади. Напевне те, що найбільше відрізняє Шаргород від інших подільських містечок, це збережена єврейська містечкова забудова - одноповерхові глинобитні будинки з дерев'яними ганками. Це - будинки євреїв-ремісників і торговців, які становили більшість мешканців невеликих містечок. Єврейські будиночки через дорожнечу землі у центрі розташовувалися торцем до вулиці. У їхній фасадній частині зазвичай містилися крамнички або майстерні. Коли діти одружувалися, до будинку пристроювалися нові кімнати і будівля продовжувалася вглиб ділянки.




Відмінною рисою містечкового будинку є високий чотирисхилий черепичний дах, що візуально займає більше половини всієї споруди.






Окрему категорію будівель формують корчми і заїзди (постоялі двори), в утриманні яких євреї вважалися неперевершеними майстрами. Їхньою відмінною рисою є наявність воріт і дворів, які були відсутні в будинках звичайних торговців і ремісників.








У 30-х роках совіти закрили всі 9 синагог, проте створили єврейську семилітню школу та єврейський колгосп "Червоний плугатар". Під час Другої світової тут біло гетто, але масових розстрілів, як в інших містах України, не було. Німці і румуни використовували євреїв на будівництві доріг. Незважаючи на те, що майже всі євреї з Шаргорода виїхали (у 1993 році їх залишилось всього близько семи сотень), залишки єврейської містечкової забудови ще дозволяють на підсвідомому рівні відчути атмосферу єврейського містечка.












Окрема темі - це двері будинків:




Серед старих єврейських будинків є багато занедбаних. Але навіть вони не втратили свого шарму:










В центрі міста, напроти костелу Флоріана Шарого, знаходиться один з найбільших діючих православних монастирів Вінниччини - Свято-Миколаївський. Монастир діяв ще з XVII ст., а у 1747 році він був перенесений з Калинівки Станіславом Любомирським. На той час ним опікувалися монахи-василіани. Монастир розташовувався на замковій території, яка займала найвищий шаргородський пагорб. Як нагадування про те, що монастир стоїть на території фортеці - мури з ефектною кутовою вежею, що нагадує замкову.


Близько 1782 року новий власник Шаргорода Юзеф Сосновський надав отцям василіанам для розбудови монастиря і школи-бурси руїни замку і виділив необхідні кошти. Після третього поділу Польщі у 1795 році монастир став православним. Тут влаштували духовну семінарію, а згодом - училище. Навчальний заклад при Свято-Миколаївському монастирі вважався одним з найкращих учбових закладів Поділля. В його стінах отримали освіту поет Степан Руданський і письменник Михайло Коцюбинський. В роки радянської влади монастир закрили і перетворили на музей, а потім його приміщення використовували у господарських цілях. У 1992 році його передали Українській православній церкві. У 2000 році сюди з Почаєва привезли копію чудотворної Почаївської ікони Божої Матері.


Головний храм монастирського комплексу, Миколаївський собор, був зведений у 1829 році за проектом архітектора Феофана. Збудований у стилі класицизму, від нагадував Олександро-Невський храм у Санкт-Петербурзі. В інтер'єрі церкви збереглися настінні розписи ХІХ ст.




Друга монастирська церква, освячена на честь Св. Архістратига Михаїла, перебудована з будівлі трапезної 1874 року. до неї примикає братній корпус, збудований у 1833 році.



2010 рік

Вхід на територію монастиря при прикрашає прибрамний корпус з дзвіницею, що походить з XVIII ст.


У травні 2009 року київська художниця, учасниця групи „Р.Е.П.” („Революційно-експериментальний простір”) Жанна Кадирова відкрила У Шаргороді "пам’ятник невідомому пам’ятнику":


Будівля з колонами за пам'ятником:


Тиха вулочка біля замку:


Панорами східної частини містечка від замку:


Церква у Слобідці-Шаргородській:

https://andy-travelua.livejournal.com/656141.html

В Мурафі (Шаргородський р-н, Вінницька обл.) мені пощастило побувати двічі: вперше - у 2010 році під час Другої Буковинсько-Подільської експедиції, а вдруге - зовсім нещодавно, навесні 2018 року. За радянських часів мало зовсім чударницьку назву – Жданово. Вперше я потрапив сюди, їздячи околицями Шаргорода і шукаючи місце, де б брав мобільний зв'язок, бо в Шаргороді його не було. Мурафа виявилася приємним відкриттям для мене.


Перша письмова згадка про Мурафу відноситься до 1432 року, коли неподалік, у села Копистирін, 30 листопада відбулася битва між прибічником литовського князя Свидригайла Федька Острозького та шляхетськими військами Вінцентія з Шамотул і Яна Мензика, які рвалися на схід. Федір Данилович Острозький (Федько), видатка постать свого часу, задовго до копистиринської битви брав активну участь в Грюнвальдській битві, в гуситських війнах, мав багатий бойовий досвід. З того часу, точніше - з 1434 року, стає все істотніше лінія розділу двох країн. На правому березі Мурафи, на Поділлі, вводиться польське право, на лівому, у Брацлавщині, зберігається русько-литовське право, а її прості мешканці і бояри ще довго дотримуються старовинних звичаїв українського побуту. Прямо посередині річки стояли тоді залізні прикордонні стовпи: польський із зображенням білого орла і литовський із зображенням Витиса, вершника з піднятим мечем.

2010 рік

З середини 1580-х рр. землі при впаданні річки Клекотини в Мурафу придбав снятинський староста князь М. Язловецкий. На території села Верхняки він збудував замок і заклав містечко, яке спочатку називалося Райгородом, потім - Новогродом, згодом - Клокотином і нарешті Морахвой. Остання назва, яка уперше згадана в 1591 році, і закріпилася за містечком. Назву Клекотини носить найближче село, що було у минулому міським передмістям. Згодом Мурафа належала сім'ям польських магнатів Белзьских, Тишкевичів і Потоцьких. Між 1605 - 1610 роками у Мурафі у шляхетській родині Сірків народився легендарний кошовий отаман Іван Сірко.

2010 рік

На початку XVII століття Стара Мурафа належала шляхтянці Ядвизі Язловецькій-Белзькій. У 1624 році вона запросила сюди отців-домініканців, які заснували тут монастир і звели невеликий костел Непорочного Зачаття Діви Марії, який обнесли оборонними стінами з баштами. Башти стояли по чотирьох краях прямокутника фортечних стін, складених з місцевого вапняку. З тих часів збереглися північно-східна шестигранна цегляна вежа і ділянка південних і східних стін. Ланцюжок маленьких бійниць, широко розкритих назовні, тягнеться уздовж стін, зведених домініканцями одночасно з костьолом в 1624 році. З тих же, ймовірно, часів зберігся без змін корпус келій - двоповерховий, під високим, із заломом, характерним для бароко, чотирьохскатним дахом.


Під час Визвольної війни костел зруйнували козаки Богдана Хмельницького, які закріпилися в Старій Мурафі. У 1650 році коронний гетьман Марцин Калиновський узяв штурмом Мурафу, перебивши всіх мешканців на поляні за містечком. В першій половині в XVIII ст. містечко належало Михайлу Францишку Потоцькому, який у 1758 р. передав його своєму братові – литовському підчашію Йоахіму Каролю Потоцькому. Він був непримиренний ворогом Російської імперії і учасником Барської конфедерації, а після її розгрому вимушений був покинути країну. Потоцький повернувся до Мурафи у 1778 році і прийнявся за розбудову містечка. Він відкрив ремісничі цехи, добудував селітровий завод, замостив головну вулицю, обсадив її деревами, звів палац, влаштував парк із звіринцем, намагався відновити укріплення, виклопотав у короля право влаштовувати ярмарки.


У 1791 році Йоахім Кароль Потоцький ґрунтовно перебудував костел і келії. Храм отримав характерне для епохи згасаючого бароко декоративне оформлення. Високі вежі, раніше розкриті для дзвонового бою, фланкують портал з трикутним фронтонів і волютами. Під час реставрації були об’єднані стилістично різні частини ансамблю за допомогою декоративного елементу - глухої барочної балюстради. Її можна побачити над антаблементом другого ярусу фасаду храму, в якості парапету на переході між пресвітерієм і корпусом келій, над еклектично вирішеними порталами біля воріт. Тут же - пара чавунних ліхтарів, відлитих значно пізніше.




Того ж року Йоахім Кароль Потоцький помер. Згідно заповіту, його поховали під порогом храму. На одній з колон праворуч від входу є велика бронзова таблиця із переліком дарів Потоцького. Поруч, над бічними дверима, можна знайти і його портрет в парадному мундирі. Після смерті Потоцького Мурафа дісталася його другій дружині Анні Грохольській. Наступними власниками містечка були Веронські, Мостовські, а перед конфіскацією російським урядом у 1831 р. - Зиґмунд Добка.




У 1850 році монастир закрили, а костел став парафіяльним. Храм діяв і за радянської влади. Лише у 30-х роках ХХ ст. його ненадовго закривали. Саме завдяки цьому костел зберіг свій інтер’єр: ліплення початку ХІХ ст., вітражі, виготовлені у Варшаві у 1895 році, пілястри, настінні фрески, різьблений амвон, поліхромія, вітражі, герби Потоцьких (Пилява) та Грохольських (Сирокомля). Найбільшою святинею кляштору є чудотворна ікона Матері Божої Мурафської, що походить з кінця XVII - початку XVIII ст. і міститься в головному вівтарі.




Вхід до костелу:


Корпус келій:


На монастирському подвір'ї:




У другій половині XVIII ст. Йоахім Кароль Потоцький звів у Старій Мурафі невеликий садибний будинок. Він майже не мав архітектурних прикрас, крім простенької лоджії з колонами тосканського ордеру в центрі будівлі. Поруч стояв бічний флігель з протягнутим по горизонталі виразним портиком з спарених колон, які несуть широкий фронтон з круглим вікном в тимпані. Навколо був парк, який не зберігся. Палац розібрали у 1994 році.


До недавнього часу в Мурафі, праворуч від монастирських будівель, стояв колишній заїзд, зведений не пізніше початку ХІХ ст. Унікальну будівлю знесли у 1997 році.


Стара хата у Мурафі:


Здвиженська церква в Старій Мурафі відома з 1754 р. Тоді вона була дерев’яною і згоріла у 1786 р. Нову збудували у 1788 р., а у 1859 р. капітально відремонтували і розширили.




На іншому пагорбі у Новій Мурафі є ще одна церква, побудована в 1878 році на місці колишньої, дерев'яної, - характерна для свого часу, в російсько-візантійському стилі, одноверха, з прибудованою дзвіницею під наметом.




В Мурафі - доволі великий і красивий став, з берега якого відкривається гарний вид на село:

https://andy-travelua.livejournal.com/655908.html

В самому серці Тіроля - мого улюбленого альпійського регіону розташувалося містечко Бреннер (італ. -Бреннеро). Частина його знаходиться в Австрії, частина - в Італії. Поселення розташувалося так, що торговельний центр знаходиться одночасно в двох країнах, а залізнична станція - також одна на дві країни. Нічого особливо цікавого в Бреннеро немає: по-суті, з італійського боку це лише дві вулиці з пересічною сільською забудовою, парою маленьких храмів, вокзалом та великим супермаркетом, з італійського боку - невелике альпійське озеро з бірюзовою водою. Але тірольські міста навколо - це неперевершений рай для любителів архітектури, замків і гір: поруч розташовані Інсбрук, Віпітено, Брессаноне на багато інших куточків Північного та Південного Тіроля.


В'їзд в Австрію:


В'їзд в Італію:


Прикордонний пункт: жодного контролю давно немає:


Одна з вулиць італійського Бреннеро з годинниковою вежею:




Сільська церква в альпійському стилі:


Друга, паралельна вулиця італійського Бреннеро:


Залізнична станція. Приміські поїзди бігають в австрійський Інсбрук, а також в італійські Тренто, Больцано і Брессаноне.




Містечко оточено Альпами:


Єдине цікаве, що є з австрійського боку - це гірське озеро Бреннер:








Ось таку штуку (дорожний вказівник) знайшов під мостом біля озера Бреннер. Шкода, що дуже великий, а так би забрав на пам'ять ))

https://andy-travelua.livejournal.com/655313.html

В декількох кілометрах на північ від Бріксена серед Альп знаходиться монастир Neustift (Novacella). Історія абатства почалося у XII столітті, коли воно було притулком для багатьох подорожуючих, які переходили гори. Протягом багатьох років монастир був культурним і освітнім центром, постійно розвивалося і розширювалося. На сьогоднішній день - це діючий монастир і один з найбільших в Північній Італії виробник вин.


На під'їзді до абатства - нескінченні виноградники:


Перше, що зустрічає відвідувачів при вході в абатство - каплиця Святого Михаїла. Вона знаходиться поза монастирем і виглядає казкової вежею. Інша її назва - замок Ангела.


Башти замку Ангела:




Заходимо на територію:




Монастирський двір приводить у захват:


На дворі абатства розташована так звана "Криниця див". Кожна її сторона символізує одне з 7 див світу:




Дзвіниця монастирської церкви:






Монастирська церква має пишний бароковий інтер'єр:
















Здалеку монастир нагадує замок:

https://andy-travelua.livejournal.com/654929.html

Бріксен (італійська назва- Брессаноне) - містечко в Південному Тіролі, враженнями про яке можна ділитися годинами, настільки в місті багато всього цікавого для мандрівника. Територіально Бріксен розташований в Італії, але переважна більшість населення - німецькомовна. Середньовічне тірольське містечко вразило своїми вузькими вуличками з різнокольоровими будиночками з еркерами і аркадами та величними храмами. Місто розташовано в місці злиття річок Айзак і Рієнц та оточене 2,5-кілометровими вершинами Альп.

Від залізничного вокзалу в середмістя веде вулиця Via Brennero:





Via Brennero плавно переходить у Altenmarktgasse, яка веде до головної площі міста Piazza del Duomo:









Від Altenmarktgasse в бік відходять старовинні вулички з цікавмим будиночками. Вулиця Via Bastioni Maggiori:









На Via Bastioni Maggiori розташована одна з середньовічних брам міста - Porta Sabiona:









Вулиця Altenmarktgasse приведе до площі Piazza Maria Hueber:













Ще трохи, і ми потрапляємо на центральну площу Бріксена - Piazza del Duomo:













На площі розташована міська ратуша:





Але найбільш помітною будівлею Piazza del Duomo є катедральний собор Бріксена, побудований у Х столітті і перебудований у столітті та у 1745 - 1754 роках у стилі бароко.

















Храм має пишний бароковий інтер'єр:





Склепіння з розписом:









Амвон:





Вівтар:





Бічний вівтар:





Орган:





Палац єпископів в стилі рококо:









Парафіяльна церква св. Михаїла:













Via Portici Maggiori - одна з центральних вулочок Бріксена з аркадами:

















Вулиця Via Portici Minori:









Вулиця Runggadgasse:





Via Ponte Aquila - міст через річку Айзак - візитівка Бріксена:





















За містком розташований Stufels - найстаріший і найгарніший район Бріксена:

































Церква Schutzengelkirche:

https://andy-travelua.livejournal.com/654661.html

Нідерланди і Амстердам у більшості наших співвітчизників асоціюється з курінням трави, тістечками з марихуани і напівголими дівчатами у вітринах на вулицях червоних ліхтарів. Насправді, Нідерланди зовсім інші. Створені для туристів розваги обмежуються історичним центром Амстердама. А за його межами - патріархальне традиційне голландське суспільство: компактні містечка за північною ганзейською готичною архітектурою, села з різнокольоровими дерев'яними будиночками, багаточисельні водні канали, розкішні замки, отари овець попід дорогами та дива сучасної архітектурної думки в Гаазі та інших містах. Самі такі Нідерланди вам сьогодні і покажу.


Маршрут: Горн - Медемблік - Енкхьойзен - Гауда - Кастель де Хаар - Гаага - Гарлем - Алкмар - Зандам - Амстердам

Амстердам зустрічає гарним неоготичним вокзалом:


Сюди ми ще повернемося, а поки сідаємо в електричку і їдемо кататися голландською глибинкою на північ від Амстердаму.


Перша зупинка - місто Горн на березі озера Ейсселмер. За даними опитування 2007 року, який проводився серед жителів Нідерландів, Горн був визнаний найкрасивішим серед міст Північної Голландії. На жаль, насолодилися Горном у повній красі мені завадила шалена злива, із-за якої все навколо виглядало похмурим і неяскравим. Менше з тим, спробую передати вам яскраві фарби цього дуже старого голландського міста.


Символ Горну - башта Hoofdtoren (1464 рік):


Центральна площа міста - Каасмаркт. На площі Каасмаркт знаходиться знаменита Палата мір і вагів. Вона розташувалася у будівлі, побудованій в 1609 році знаменитим голландським архітектором Хенри де Кейсером.


Поруч у будівлі 1632 року в стилі рококо знаходиться Етнографічний міський Музей Вестфриз:


Від площі Каасмаркт на схід веде гарна вулиця Grote Oost із гарно прикрашеними старовиними північними будинками:


Між містами Горн і Медемблік зберіглася стара залізнична гілка, на якій курсує старовинний рухомий склад паровозів і вагонів. З гілки голландці зробили туристичний атракціон і музей залізниці "Stoomtram". Музей має свій сайт, де можна ознайомитися з розкладом та цінами. Зробивши подорож цією ділянкою, ви поглинете в атмосферу залізниць понад сторічної давнини. Все буде як в ті давні часи: і кондуктор, і попутники в старовинних нарядах, і семафори, і будки стрілочників.


Станція Горн:


Інтер'єр вагону:


На проміжковій станції Вогнум:


Кінцева станція - Медемблік:


Медемблік - невелике місто у місцевості Західна Фрісландія (провінція Північна Голандія) на березі затоки Ейсселмер (Північне море).


Місто Медемблік зустрічає незвичною неоготичною ратушею:


В центрі міста - канали, на які своїми фасадами виходять будинки XVI - XVII століть і вілли:


Медемблік став успішним торговим містом після того, як у 1282 році граф Голландії Флоріс V захопив Західну Фрісландію. Він побудував тут декілька фортець, щоб управляти регіоном. Однією з них був замок Радбауд (Kasteel Radboud), який зберігся в Медембліку на околиці Старого міста. Замок призначався для укріплення кордону з Фрісландію.




Відпливаємо на кораблику в місто Енкхьойзен:


Енкхьойзен - місто у провінції Північна Голландія на березі затоки Зейдерзее Північного моря. Тут є красиві старовинні будиночки коричневого кольору, дві прекрасні церкви п'ятнадцятого століття, ратуша сімнадцятого століття і величезна кругла вежа Дроммедаріс, що залишилася від міських стін.


Ратуша (1688 рік):


Старовинні вулички з голландськими будиночками:


В місті знаходиться унікальний етнографічний музей просто неба (скансен) під назвою "Zuiderzeemuseum Enkhuizen". Розташований він на на березі озера Ейсселмер, яке раніше, до спорудження греблі Афслейтдейк, було, власне, затокою Зейдерзее Північного моря.



Територія музею розділена на три частини. Перша частина - рибальське село, друге, - міський квартал, третє - гавань. Усі будинки, човни, кораблі, церкви, магазини - сьогодення, тому тут можна відчути життя такий, якою вона була у кінці XIX століття. У основу проектування музею були покладені плани реальних міст і сіл цього регіону.




Навколо гавані - старі будинки, привезені сюди з Волендама, Моннікендама і з острова Маркен. У води - корабельна майстерня з характерним запахом пропахлих морем вірьовок і ароматом каніфолі. Тут реставрують човни і судна.


Наступного дня ми вирішили поїхати подивитися на найбільший і найцікавіший замок Нідерландів - Кастель де Хаар. Але наш поїзд чомусь не зупинився в містечку, біля якого знаходиться замок. Нам довелося вийти у місті Гауда.


Доволі симпатичне місто Гауда виявилося батьківщиною однойменного голландського сиру.


Ратуша в Гауді:


Після Гауди ми нарешті потрапили в Кастель де Хаар:


Замок Кастель де Хаар перевершив усі очікування! Найбільший замок Нідерландів вперше з'явився наприкінці XIV століття. Остання реконструкція здійснена майстром нідерландської неоготики Кейперсом на рубежі XIX і XX століть для членів сімейства Ротшильдів.


Вхід до замку:


Замок розташований на острові посеред озера:


Другу половину дня провели в Гаазі. Хоч Амстердам і вважається офіційною столицею Нідерландів, насправді фактично нею є Гаага. Тут знаходиться резиденція короля Нідерландів, парламент і уряд країни, а також деякі урядові організації Європейського Союзу.


Власне, Гаага - ніяка не "Гаага". На мові Нідерландів назва міста пишеться, як "Den Haag", а вимовляється взагалі, як "Ден Ах".


Гаага дуже чистенька і охайна, тут багато квітів:


Сучасна архітектура Гааги - неймовірно приваблива:


Королівська резиденція:


Бінненгоф - комплекс будівель колишнього замку у центрі Гааги, в якому містяться Генеральні штати (нідерландський парламент) і резиденція прем'єр-міністра.


Ріддерзал - частина замку, що являє собою будинок у готичному стилі з трикутним фасадом і двома вежами по краях. Над входом розташоване велике кругле вікно (розета), прикрашене гербами династій, що врядували в Нідерландах.


Напевно, найвідомішою будівлею Гааги є будинок Міжнародного Суду:


Ввечері на годинку заїхав у місто Гарлем, столицю провінції Північна Голландія.


Ратуша в Гарлемі:


Протестантська церква святого Бавона:


Поруч з нею - готична будівля М'ясного ринку:


Безумовним фаворитом серед усіх міст Нідерландів для мене став Алкмар. Він є одним з багатьох невеликих містечок, в яких зберігся дух старої консервативної Голландії без натовпів туристів і популярних туристичних розваг на кшталт кава-шопів з легкими наркотиками та вітрин з дівчатами легкої поведінки.


Алкмар розташовується в 40 кілометрах на північ від голландської столиці. Як і Амстердам, Алкмар пронизаний мереживом каналів, на береги яких своїми різнокольоровими фасадами виходять старовинні будинки.


Крім великої кількості міських будинків ХVІ-ХVІІІ століть, до найцікавіших пам'яток Алкмара належить міська палата мір і вагів, де зараз розташований музей голландського сиру.


Алкмарська ратуша:


Так звана "Податкова башта":


Напевно, найбільш незвичайним містом Нідерландів є Зандам, що знаходиться на північ від Амстердаму. Голландські будівельні креативщики змогли перетворити сіре промислове місто на щось незвичне і ультрасучасне.


Готель Inntel - найбільш яскрава сучасна будівля Зандама.


Зандамська ратуша:


Наприкінці подорожі все ж такі прогуляємося Амстердамом. Усім відомий Амстердам дійсно є одним з найцікавіших великих європейських міст. На жаль, більшість, щоб покурити траву, поїсти тістечка з марихуаною і поринути місцеву секс-індустрію. Хоча, чесно кажучи, не розумію, як можна вбивати час на різні плотські забави, коли навколо стільки північної краси? Природно, що ми не ходили по кофе-шопам і не палили марихуану. Хоча її запах стоїться повітрі по всьому місто. Ми зосередилися на прогулянках вуличками і каналами, оглядом дивовижної ганзейської архітектури та мандрівках по країні.


Площа Дам - центральна площа Амстердама. Тут розташований зведений у неокласичному стилі Королівський палац, у якому від 1655 року містилась ратуша до її перетворення в королівську резиденцію в 1808 році.


Чого і кого тільки не зустрінеш в центрі Амстердаму?!


Типовий декор амстердамських будинків:


Башта Монтелбансторен побудована в 1512 році, як фортечна вежа для захисту міста:


Нарешті, перейдемо до найцікавішого - прогулянки амстердамськими каналами. Тут буде без тексту і без коментарів. Бо вони тут зайві :)










Амстердам вночі:

https://andy-travelua.livejournal.com/654175.html

Опісля півроку знайшов час, щоб розгребти фото з минулорічної 3-денної поїздки до свого Дня народження. В один день мені пощастило побачити моє улюблене місто (Гданськ), мій улюблений замок (Мальборк) та відвідати концерт мого улюбленого гурту (Depeche Mode). Оскільки в тих місцях я не вперше, і їм присвячено вже багато розповідей (див. на сайті Гданськ, Мальборк і Варшава), покажу лише 35 фоток з більш ніж 2000, які виявилися найбільш вдалими і незвичайними.



У Варшаві - не вперше, але новий сучасний діловий район відвідав вперше.


Звичайно, не Дубай і не Сінгапур, але вражає.




Але ми їдемо в моє улюблене місто Європи, де ввечері має відбутися концерт Depeche Mode.


Гданськ - це завжди для мене свято. Мільйони разів не стомлюсь повторювати, що це - найкрасивіше місто Європи!


Вулиця Длуга (Довга) та ратуша Головного міста:


Фонтан Нептун на площі Длугі Тарг:


Кам'яниці на Длугому Таргу:


Вид на Головне місто Гданська з ратуші:


Вулиця Маріацька:


На кам'яниці Головного міста можна дивитися безкінечно. Кожна з них - неповторна:




Золота кам'яниця на площі Длугий Тарг:


А це - новобудови:


Гданська марина:


Ратуша Старого міста:


Один з історичних будинків Старого міста:


А ввечері був концерт Depeche Mode. Я побував більш ніж на 20 концертах цього гурту, але ні разу і житті не бачив такого живого і розігрітого Дейва і такої розігрітої публіки.


Наступного дня поїхали в Мальборк, де розташований мій замок-фаворит - Марієнбург, який був резиденцію Великих магістрів Тевтонського ордену (хрестоносців).


Замок вважається найбільшим у світі готичним замком.


Найкращий вид на замок відкривається з протилежного берегу річки Некар:


Інтер'єри залів палацу Великих Магістрів в замку:


Один з порталів палацу:


А ввечері знову був Гданськ. Ввечері і вночі він не менш прекрасний!




Останній вечір подорожі присвятили Варшаві.


Площа Старий Ринок:


Вулички і кам'яниці Старого міста Варшави:






Нове місто Варшави:




Королівський замок ввечері:




Старий Ринок вночі:

https://andy-travelua.livejournal.com/653656.html

2018 рік став 15-м роком моїх інтенсивних подорожей. За цей період я відвідав 50 країн і близько 1300 міст, містечок та цікавих куточків. Цей рік був особливим: здійснив те, про що мріяв з дитинства - незабутню подорож Африкою і найкрасивішою країною світу - Індією. Минулий рік подарував мені 7 нових країн: Руанду, Замбію, Зімбабве, Демократичну республіку Конго, Уганду, Кенію і Індію. Ще дві країни, Ботсвану і Пакистан, побачив лише одним оком. І ще у двох - ОАЕ і Польщі, побував не вперше. З українських мандрівок найбільше запам'яталися Верхнє Надросся (вперше відкрив для себе цей регіон) та перше в житті сходження на Говерлу.
Найвражаюче місто, відкрите мною в цьому році - блакитне місто Джодхпур, найгарніші природні цікавинки - гори Вірунга і водоспад Вікторія. Країна №1 року - Індія, відкриття року в Україні - Спичинці ("Французька Луара над Россю"), найбільші враження - вся Африка, невдача року - не побачив кратер Ньїрагонго з киплячою лавою. Сподіваюсь ваправити в наступном році))
Не бійтесь подорожувати! Вкладайте не в матеріальні речі, а у враження! Їх в вас ніхто не забере. Гарних новорічний в різдвяних свят!


1. Новорічну ніч провів у Києві чудовою мандрівкою нічним містом.


Сезон мандрівок цього року розпочався в мене трохи запізно: аж наприкінці квітня. Розпочався з улюблених місць Східного Поділля.

2. Вінниця:


3. Мурафа:


4. Шаргород:


5. Муровані Курилівці:


6. Зіньків:


7. Сутківці:


8. Жукин (річка Десна):


У травневі вихідні подорожував Верхнім Пороссям (або Надроссям). Довгий час цей етнорегіон залишався для мене Terra Incognita незважаючи на відносно близьке розташування до Києва. Маршрут подорожі охоплював північний схід Вінниччини ззаїздом на територію Житомирщини і Київщини. В містечках і селах регіону зберіглося багато гарних палаців різних стилів - резиденцій польських панів, а пізніше - російських генералів. Є давні костели, синагоги і досить оригінальні православні храми. На берегах Росі та її притоків зустрічаються старовині млини.

9. Тетіїв:


10. Чагів:


11. Мала Ростівка:


12. Плисків:


13. Круподеринці:


14. Погребище:


15. Спичинці:


16. Верхівня:


17. Ружин:


18. В якості тренування перед Африкою забрався на Говерлу:


19. Дніпро:


В червні організував і здійснив Велику Африканську експедицію. <Це була не просто чергова вражаюча мандрівка, це був захоплюючий експеримент, в результаті якого ми отримали безцінний життєвий досвід. Вже сама назва «експедиція» - це була заявка на щось нестандартне. Ми проїхали через 7 африканських країн понад 3000 кілометрів громадським транспортом і ще близько 400 кілометрів пройшли пішки через десятки міст і сіл. Три тижні ми вели переважно африканський спосіб життя: їли те, що їдять місцеві, жили в умовах, наближених до африканських реалій, бували в гостях у місцевих мешканців, пересувалися на африканському транспорті – матату (маленька тісна маршрутка) і бода-бода (мото-таксі). Протягом подорожі нам практично не зустрічалися люди білої раси, а в окремі дні і в окремих містах ми взагалі не бачили жодного мзунґу (білої людини). Можна сказати, що експедиція не просто вдалася, вона перевершила всі очікування.


20. Кігалі (Руанда):


21. Ньямірамбо:


22. Лівінгстон (Замбія):


Вокзал в Лівінгстоні та залізниця Замбії:


23. Водоспад Вікторія (Замбія):


Захід сонця над Замбезі:


24. Наодинці з дикою природою у Зімбабве:


25. Місто Вікторія Фоллз (Зімбабве):


Залізнична станція Вікторія Фоллз:


26. Село Чінотімба:


27. Каньйон Замбезі:


28. Водоспад Вікторія (Зімбабве):


29. Ботсвана. Не пустили ((


30. Політ над водоспадом Вікторія:


31. Казунгула (Замбія):


Кордон 4 країн: Замбії, Зімбабве, Ботсвани і Намібії:


32. Лусака:


33. Гісеньї (Руанда):


34. Півострів Рубона:


35. Захід сонця над озером Ківу (Руанда/Конго):


36. Вулкан Ньїрагонго (Демократична республіка Конго):


37. Гома (Демократична республіка Конго):


38. Кісоро (Уганда):


39. Вулкани Вірунга:


40. Озеро Мутанда:


Лоджа Хамелеон: найкращі краєвиди Африки:


41. На байках уздовж кордону Конго і Уганди:


42. Кратер Сагітве:


43. Село Мюко (Уганда):


44. Озеро Буньйоньї:


45. Джинджа:


Brisk Hotel Triangle - історичний готель з видом на озеро Вікторія і виток Нілу:


45. Виток Нилу і озеро Вікторія:


46. Кампала - столиця Уганди:


Мечеть Каддафі і панорами Кампали:


Королівство Буганда:


47. Ентеббе: ботанічний сад, де знімали "Тарзана":


48. Заповідник дикої природи біля Ентеббе:


49. Село рептилій:


50. Найробі - "криминальна столиця Африки":


Панорами Найробі:


Залізничний музей в Найробі:


51. Національний парк "Найробі":


52. Центр жирафів в Лангатті:


53. Карен:


54. Bomas of Kenya:


55. Олоїтокіток:


56. Кіліманджаро:


57. Емалі:


58. Цаво:


59. Момбаса (колоніальна):


Момбаса стара:


Форт Ісус:


60. Ньялі:


61. Острів Манда:


62. Ламу:


63. Шела:


64. Малінді:


65. Дубаї (ОАЕ):


В День свого народження побував одночасно в трьох містах: Варшаві, Гданську і Гдині.

66. Варшава:


67. Гданськ - моє найулюбленіше місто в світі!


68. Біля мого найулюбленішого міста на мій День народження для мене співав мій найулюбленіший гурт Depeche Mode:


69. Марієнбург (Мальборк) - мій найулюбленіший замок:


70. Одеса:


71. Житомир:


72. Львів:


73. Хмельницький:


Осінь на Печерських пагорбах:


Видубицький монастир:


Індія стала 50-ю країну, яку я відвідав. Давно хотілося, щоб моя ювілейна країна - це було б щось надзвичайне, і це вдалося. Індії немає рівних у світі за красою архітектури. Індія - одночасно найкраща в світі, і одночасно найгірша. Індію не можна просто любити. Її можна одночасно обожнювати і ненавидіти. Жодна з країна не давалася мені так важко, як Індія. За 9 днів подорожі я примудрився двічі захворіти, а після повернення опинився в інфекційній лікарні. Тут треба обов'язково побувати. Індійські красоти варті того, щоб терпіти заради них багато складнощів і неприємностей.

74. Джодхпур:


75. Джайпур:


76. Агра:


77. Амрітсар:


78. Індійсько-пакистанський кордон:


79. Варанасі:


80. Нью-Делі:


Рік закінуємо в різдв'яному Києві:

https://andy-travelua.livejournal.com/653414.html

Джодхпур став найцікавішим містом, який я відкрив для себе в цьому році. Його називають "Містом Сонця" за ясну і спекотну погоду протягом усього року, але частіше його іменують "Блакитним містом" за відповідний колір будинків. Місто знамените своїми палацовими комплексами, фортецями і храмами, що розташувалися посеред пустелі Тар (Раджастан). Але №1 в Джодхпурі - це все ж таки вузенькі середньовічні вулички будинки блакитного кольору. Будинки належали найвищій індійській касті - касті брахманів.


Джодхпур був заснований у 1459 році раджпурським правителем Рао Джодха. Він підкорив сусідні території і створив державу, відому під ім'ям Марвар. Розташування Джодхпура уздовж дороги з Делі в Гуджарат дозволило йому отримувати прибуток з потоків опіуму, міді, шовку, сандалового дерева, фініків і кави. Вже за життя Джодха засноване ним місто стає столицею марварі.


Звичай фарбувати будинки в блакитний колір ввів засновник Джодхпуру, магараджа Рао Джодаджі, який вважав, що вдома брахманів повинні відрізнятися від усіх інших.






































































































































Блакитне місто і замок Менрангах:




А так виглядає місто з замку:

https://andy-travelua.livejournal.com/653300.html