Отакої друже.
Шосту річницю помаранчевої революції ми зустрічаємо весело. Складається враження що хтось вирішив вдало покепкувати з нас усіх, втіливши у реальність всі наші колишні найгірші жахи. Янукович – президент України. Партія Регіонів здобула більшість у 19-и з 25 облрад. Приватних підприємців – головну рушійну силу Майдану, нині поставили на межу знищення. Частина Нашої України і БЮТ перебігли у «тушки».
На Майдані ми казали «Ми разом! Багато! Нас не подолати!» А нині ми поділені на «ющар», «юльків», «тягнибокерів», «кроликів», «гриценоків» тощо. Тож і долати нас нині – як плюнути.
Під час революції у Харкові «5-й канал» ретранслював канал Геннадія Кернеса – нині він найбільш одіозний харківський «регіонал». В Інтернеті одним з рупорів Майдану був сайт «Обозрєватєль» Михайла Бродського – нині Бродський працює в уряді Азарова і власноруч душить підприємців. Ударною силою Помаранчевої революції була молодіжна «ПОРА» Владислава Каськіва – нині Каськів став керівником робочої групи з національних проектів Комітету економічних реформ при уряді Азарова.
Все так, друже. Ми були дуже наївні тоді на Майдані 2004-го. Ми сподівалися на глибинні системні реформи, а побачили тільки «бійку лисих за гребінку» – довічну буцанину за посади, вплив та гроші. Власне через це ми й маємо нині у президентах «проФФесора». Протистояти партії корупціонерів побудований за принципом ОЗГ може або не-корупційна ідеологічна партія, або така сама партія-ОЗГ. Коли ж у середині партії тривають постійні чвари – гріш ціна такій партії. Партія-ОЗГ таку «партію» роздушить не пружачись. Наші «опозиціонери» цього не збагнули. І програли.
А з ними – всі ми.
Прокляття якесь висить над нашим народом. Ми не ліниві люди. Ми здатні в разі потреби самоорганізуватися і вдало вибороти перемогу. Ми здатні довго і наполегливо працювати, відкидаючи особисте заради спільного. От тільки з керівництвом нам не щастить від роду-віку. Колись Наливайко Сулима та Павлюк згодилися здатися ворогам і зійти на шибеницю, аби зберегти життя своїх козаків. Нинішні «отамани» на таку самопожертву навряд чи здатні. Яка там шибениця? Яка самопожертва? Зайвий раз добути в рило від «регіоналів» вони й те бояться.
Явно поспішили ми назвати день початку протестів на Майдані Днем Свободи. Шкода, але нам доведеться пройти ще чимало отаких «Днів Свободи» перш ніж ми здобудемо державу. Саме так – здобудемо державу. Бо державне утворення в якому не працюють закони, в якому панує корупція, в якому «своя хата скраю» і «кожен сама за себе» державою не є. Це не спільне об’єднання для захисту громадян і надання їм соціальних послуг, це – зона вільного полювання для купки обраних. І маємо ми тільки один шлях це виправити, переконати їх що тут полювати – небезпечно.
Символічно що цей процес починається саме в цей день – у річницю Помаранчевого Майдану. Завтра підприємці і всі хто бажає підтримати їх підуть протестувати на Банкову. Борня триває. А перемога буде.
Не зразу. Не швидко. Не легко. Але ми її здобудемо. Ми усунемо від влади мародерів-корупціонерів. Ми виплекаємо національну еліту, здатну любити державу у собі, а не себе у державі. Ми побудуємо Україну наших мрій. «Запануємо ми, браття у своїй сторонці».
А складності – та хай їм грець. По довгій боротьбі солодша перемога.
Пам’ятаєш яково було на Майдані? Ніч, холод, люди більшістю розійшлися по домівках. А ми з тобою у перервах між вартами під АП або в наметовому містечку, стоїмо біля будівлі профспілок і куримо-куримо-куримо. Два роки потім кинути не міг – так призвичаївся. І раз до разу та спливають в розмовах дурні теми. А що там за умови висувають представники іноземних держав? А що це наші лідери сьогодні за переговори вели? А чи не станеться так що вони завтра домовляться з владою, а нас – мов мотлох викинуть? Ти гарно тоді казав, що не за певних політиків тут стоїш а за те у що віриш. У те що наша країна має міцнішати і розвиватися, а для цього треба опиратися ненажерливості «пацанів». Як уміємо – так і опиратися. Боксер-професіонал перш ніж стати зіркою має сам пів-тищі раз добряче здобути в рило. Не виправдають наших сподівань ці політики – прийдуть інші.
Така вона наша доля, друже. Здобуваємо в рило раз за разом і навчаємося державотворенню на власній шкірі. Не легка вона та наука державотворення. Але іншої ще ніхто не винайшов.
Так що день 22 листопада – то не День Свободи. То лише День першого кроку до Свободи. Їх буде ще чимало. А перемога буде. Знаєш чому? На це відповів ще Майдан-2004.
Тому що «Свободу – не спинити!»
Дмитро Калинчук
