Буддийские притчи

 

Лампадка старушки
 Однажды вечером Будда должен был читать проповедь на горе. Его ожидала огромная толпа. Темнело, и каждый зажег свою лампадку, чтобы встретить Учителя. Одна старая женщина принесла лампадку поменьше и похуже, чем у всех остальных. Несмотря на насмешки, она поставила ее рядом с другими. Лампадка была едва наполнена маслом. Женщина была так бедна, что ей пришлось продать все свое имущество, даже собственные волосы, чтобы купить эту маленькую лампадку… Внезапно поднялась буря и погасила все огни, кроме лампадки старушки, ведь ее, самую маленькую, защищали от ветра другие лампады, и только ее пламя осталось светить в темноте. Тогда Будда взял эту лампадку и зажег от нее, одну за другой, все остальные, а затем сказал: «До тех пор, пока останется хоть одна искра, надежда не потеряна».

 

Есть ли Бог?
Как-то рано утром, когда Будда вместе с Анандой, своим любимым учеником, вышел на утреннюю прогулку, один человек спросил его:
— Есть ли Бог?
Будда посмотрел этому человеку в глаза и сказал:
— Нет, Бога нет, никогда не было и никогда не будет. Выкинь эту чепуху из головы!
В середине того же дня к Будде пришел другой человек и спросил:
— Есть ли Бог?
Будда сказал:
— Бог есть, всегда был и всегда будет. Ищи и найдешь.
Ананда пришел в сильное замешательство, так как помнил ответ, который Будда дал утром, но не имел возможности спросить, потому что вокруг было много народа.
Вечером, когда Будда, сидя под деревом, смотрел на заходящее солнце и прекрасные облака, к нему пришел еще один человек и спросил:
— Есть ли Бог?
Будда молча, одним жестом пригласил человека сесть рядом, а сам закрыл глаза. Они долго сидели вместе и молчали, уже стало темно, солнце село… Тогда человек поднялся, коснулся ног Будды, сказал:
— Благодарю тебя за ответ, — и ушел прочь.
Когда Будда и Ананда остались одни, Ананда сказал:
— Я не смогу уснуть сегодня ночью, если ты не ответишь мне. В один и тот же день на один и тот же вопрос ты дал три разных ответа! Почему?!
Тогда Будда сказал:
— Я отвечал не тебе. Почему же ты пришел в замешательство? Первый человек верил в Бога и пришел не за ответом, а за подтверждением своей веры. Но все верования ошибочны. Знание — это нечто совершенно иное. Второй человек не верил в Бога. Он хотел, чтобы я подтвердил его неверие. Третий был подлинным искателем. Он хотел испытать. Он хотел, чтобы я открыл ему нечто, потому я не стал отвечать ему, а просто предложил сесть рядом со мной. И нечто произошло.

 

Три типа слушателей
Однажды к Будде пришел человек и попросил ответить на его вопрос. Будда сказал:
— Я отвечу, но не сейчас.
Человек удивился. Он был очень ученым, и его хорошо знали во всей стране, и, конечно, его обидело, что Будда не мог уделить ему немного времени.
— Почему ты не можешь ответить мне сейчас? Ты занят?
— Нет, дело не в этом. У меня достаточно времени, но прямо сейчас ты не сможешь воспринять ответ.
Есть три типа слушателей, — начал объяснять Будда. — Первые как горшок, перевернутый вверх дном. В него ничего не войдет. Вторые подобны горшку с дырявым дном. Кажется, что он наполняется, но это лишь на мгновение. Рано или поздно вода из него вытечет, и он снова будет пустым. И наконец, третьи подобны горшку, который стоит как нужно, и дно у него не дырявое, но он полон мусора. Как только вода наполняет его, она тут же становится грязной.
Прежде чем задавать вопрос, нужно выкинуть из головы весь мусор. То, что не осознано, — не познано.

 

Горчичные зерна
Однажды к Будде пришла женщина, у которой только что умер маленький ребенок. Он был ее единственной радостью, смыслом всей жизни.
— Помоги мне, Владыка! — просила она, вся в слезах.
Будда мягко улыбнулся и сказал ей:
— Пойди в город и попроси немного горчичных зерен в доме, где никто не умирал. Принеси эти зерна мне, и я тебе помогу.
Женщина побежала в город, в ее сердце затеплилась надежда. Она ходила из дома в дом, но в каждом слышала одни и те же слова:
— Нам не жалко горчичных зерен, мы дадим тебе их сколько угодно, но смерть посещала наш дом.
В каждой семье хоть раз кто-то умирал. Женщина ходила весь день и наконец поняла великую истину: смерть — это часть жизни, ее другая сторона… Когда она вечером вернулась к Будде с пустыми руками, тот спросил:
— Где же горчичные зерна?
Женщина улыбнулась и ответила:
— Просвети меня, Учитель, я бы хотела познать То, что никогда не умирает.

 

Рецепт врача
Один человек заболел и пришел к врачу. Тот осмотрел его и выписал рецепт. Больной вернулся домой, там на самом видном месте поместил портрет доктора, трижды поклонился портрету, возложил цветы, возжег благовония, вынул рецепт и очень торжественно начал читать вслух:
— Две пилюли утром! Две пилюли вечером!
Целый день он читал рецепт — потому что твердо верил в доктора. Но не выздоровел. Тогда больной решил, что ему надо узнать об этом рецепте побольше, и снова пришел к врачу.
— Как мне поможет лекарство, которое вы мне прописали? — спросил он.
Доктор принялся объяснять:
— Вот, слушайте: это — ваша болезнь, а это — ее причина. Если вы будете принимать лекарство, которое я вам прописал, оно устранит причину, корень болезни. Когда же причина будет удалена, болезнь пройдет сама собой.
«Ах, как чудесно! Как умен мой врач! — подумал больной. — Его рецепты так полезны!» И он отправился домой, а там начал ссориться со своими соседями и знакомыми, настаивая:
— Мой врач лучше всех! Все другие врачи ничего не знают!

 

Можете забрать их себе
Как-то раз несколько человек принялись злобно оскорблять Будду. Он слушал молча, очень спокойно. И потому им стало не по себе. Один из этих людей обратился к Будде:
— Неужели тебя не задевают наши слова?!
— Ваше дело решать, оскорблять меня или нет, — ответил Будда. — А мое — принимать ваши оскорбления или нет. Я отказываюсь принимать их. Можете забрать их себе.

 

Просто идите своим путем
Один из учеников спросил Будду:
— Если меня кто-нибудь ударит, что я должен делать?
Будда ответил:
— Если на тебя с дерева упадет сухая ветка и ударит тебя, что ты должен делать?
Ученик сказал:
— Ничего! Это же простая случайность, простое совпадение, что я оказался под деревом, когда с него упала ветка. Будда сказал:
— Так делай то же самое. Кто-то был безумен, был в гневе и ударил тебя. Это все равно что на тебя с дерева упала ветка. Пусть это не тревожит тебя, просто иди своим путем, будто ничего не случилось.

 

Правильное слово
— Благословенный произносит ли слово, если оно ложно, губительно и неприятно?
— Нет.
— Если оно истинно, губительно и неприятно?
— Тоже нет.
— Если оно истинно, полезно и неприятно?
— Да, когда он находит это нужным.
— Если ложно, губительно и приятно?
— Нет.
— Если истинно, полезно и приятно?
— Да, когда он находит время подходящим.
— Почему действует он так?
— Он сострадает всем существам.

 

Плот
Однажды Будда сказал своим ученикам:
— Представьте себе человека, отправившегося в дальний путь и остановленного широким потоком воды. Ближайшая сторона этого потока была полна опасностей и угрожала гибелью, дальняя была прочна и свободна от опасностей. Не было ни челна, чтобы переехать поток, ни моста, перекинутого на противоположный берег. Человек решил: «Истинно, стремителен и широк поток и нет никаких средств, чтобы перебраться на другой берег. Но если я соберу достаточно тростника, ветвей и листьев и построю из них плот, то, поддерживаемый таким плотом и работая усердно руками и ногами, я переберусь в безопасности на противоположный берег».
Путник построил плот, спустил его на воду и, работая ногами и руками, безопасно добрался до противоположного берега. Достигнув противоположного берега, он подумал: «Истинно, большую службу сослужил мне плот, ибо с его помощью я безопасно перебрался на этот берег. Взвалю-ка я плот себе на плечи и продолжу путь!»
Сделав так, правильно ли поступит человек со своим плотом? Как думаете вы, ученики мои? В чем же будет правильное отношение к этому плоту?
Истинно, человек должен сказать себе: «Плот принес мне большую пользу, ибо, поддерживаемый им, работая ногами и руками, я безопасно достиг дальнего берега. Но я оставлю его на берегу и продолжу свой путь!» Истинно, в этом случае человек поступил бы правильно по отношению к своему плоту.
Точно так же, о ученики, предлагаю и я вам мое учение — именно как средство к освобождению и достижению, но не как постоянную собственность. Усвойте эту аналогию учения с плотом, учение должно быть оставлено вами, когда вы переберетесь на берег Нирваны.

 

Соблазн
Два монаха шли из одного монастыря в другой. На пути им предстояло перейти вброд бурную речку. Когда они подошли к броду, к ним обратилась девушка с просьбой помочь ей переправиться. Один из монахов молча поднял девушку на руки и перенес на ту сторону реки, второй отнесся к такому поступку неодобрительно. Перебравшись через реку, они зашагали своей дорогой.
Часа через два второй монах, обратившись к своему спутнику, сказал:
— Все-таки ты поступил неправильно. Писания запрещают нам прикасаться к женщинам, а тем более брать их на руки. Ты не должен был так поступать.
Второй монах ответил:
— Я перенес девушку на другой берег за одну минуту и забыл о ней. Ты же все еще несешь ее с собой.

 

Смерть Будды
Будда умирал. Сорок лет он шел, и тысячи следовали за ним. Теперь он умирал. Он сказал:
— Это мой последний день. Если у вас есть что спросить, спрашивайте. Настал час, когда каждый должен идти своим путем.
Беспросветная тьма окутала учеников Будды. Ананда — его любимый ученик — заплакал, как дитя, у него из глаз катились слезы. Он ударял себя в грудь, почти помешавшись.
— Что с тобой, Ананда? — спросил Будда.
— Что нам теперь делать?! — воскликнул Ананда. — Ты был здесь, мы шли в твоем свете. Мы уже забыли, что есть тьма. В следовании за тобой все было светом. Теперь ты уходишь. Что нам делать? — и он снова принялся плакать и стенать.
— Послушай, — ответил Будда. — Сорок лет ты шел в моем свете и своего не смог достигнуть. Думаешь ли ты, что, если бы я прожил еще сорок лет, ты бы достиг своего света? Чем дольше ты идешь в чужом свете, чем больше подражаешь, тем больше ты теряешь. Лучше мне уйти.

 

 http://www.newacropol.ru/Alexandria/philosophy/Philosofs/Buddhism/tales/

 

Дівчина була в поганому настрої. Все було проти неї, все її
дратувало. Багато вимагають в школі, вдома, надто багато... Та
ще й мама вже в котрий раз читає їй нотації...
Дочка насупилася ще більше. Потім, дивлячись мамі просто в
очі, голосно сказала:
– Мамо, мені вже обридли твої повчання. Чому, натомість, не
обіймеш мене сильно-сильно? Жодна порада не поможе мені більше
від твоєї ласки.
Мати дуже здивувалась. Очі дочки благали обіймів. Непевним
голосом і майже з плачем сказала:
– Хочеш... ти хочеш, щоб я тебе обняла? Знаєш, я також хочу,
щоб ти мене обняла...
І вони обнялись, зі сльозами радості в очах.

Кожний з нас потребує потіхи і розради, конкретного вияву
любові. Але ми часто є надто стримані, надто боязкі, щоб виявити
наші правдиві почуття. І ховаємо їх за холодною й суворою
маскою, зі страху, щоб інші не побачили нашої “слабкості”.
Але тільки тепло серця може врятувати нас від великого
холоду нашої епохи.

* * *
ТИ Ж ЗНАВ!
В одному індіанському племені юнаків випробували на зрілість
самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що
готові бути справжніми воїнами.
В час випробування один з цих юнаків опинився посеред гарної
квітучої долини. Оглядаючи гори, які оточували цю долину, юнак
побачив одну стрімку вершину, вкриту сліпучо-білим снігом.
“Поміряюся з тією вершиною”, – подумав він. Він одягнув сорочку
зі шкіри зубра, на плече накинув плащ і почав спинатися на гору.
Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ:
прекрасні краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося
гордістю.
Раптом він почув біля своїх ніг дивне шелестіння. Подивився
і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заговорила:
– Вмираю... Тут надто зимно для мене, і немає поживи...
Візьми мене під свою сорочку і знеси в долину.
– Ні, – відповів юнак. – Знаю вашу породу. Ти – гримуча
змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене – і я помру.
– Ні! Навіть не думай так! – відповіла змія. – З тобою не
буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, не вчиню тобі жодного
зла.
Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переконувати.
Врешті-решт він взяв її під сорочку і поніс зі собою. Коли вони
вже спустилися в долину, юнак делікатно поклав її на землю.
Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця і вкусила його в
ногу.
– Ти ж мені обіцяла! – закричав він.
– Ти ж знав, хто я, коли брав мене зі собою, – сказала
змія й поповзла собі геть.

Ця історія присвячена всім, хто піддається таким спокусам,
як наркотики, алкоголь тощо.
“Ти ж знав, хто я, коли брав мене зі собою”.
Одна приповідка каже: “Є каяття, та нема вороття”.
А друга: “Що посієш, те й пожнеш”.

* * *
ПЕЧЕРА
Один бедуїн, утікаючи від запеклих ворогів, опинився в
цілком дикій пустелі, оточеній голими скелями.
Біг він, біг, аж доки не перестав чути стукоту кінських
копит.
Тільки тоді він зупинився і роздивився кругом себе: вузька
моторошна долина, над котрою звисали гранітні скелі і стрімкі
нарости темного базальту. Його увагу привернула ледь помітна
стежка, що вела в майже непрохідну ущелину.
Він пішов тією стежкою і зупинився перед входом у велику
темну печеру. Нерішучим і обережним кроком зайшов усередину.
– Прошу! Ходи сюди, брате! – заохочував його доброзичливий
голос. У сутінках араб побачив пустельника, що молився.
– Ти тут живеш? – спитав його.
– Так.
– Як ти можеш жити і цій печері сам, убогий, далеко від
людей?
Пустельник посміхнувся і відповів:
– Я не убогий. Маю великі скарби.
– Де? – спитав з цікавістю араб.
– Дивись сюди, – пустельник вказав на маленьку щілину в
стіні печери. – Що там бачиш?
– Нічого, – відповів араб.
– Справді нічого? – наполягав пустельник.
– Тільки трошки неба...
– Тільки трошки неба...
– Трошки неба... Чи не здається тобі, що то величезний,
безмежний скарб? – спитав пустельник.

Я читав про одного нацистського в’язня. У листах до родини
він писав, що дуже задоволений, бо його перевели з темної камери
до іншої, де є маленьке віконце, через котре можна бачити синє
небо і кілька зірок уночі. Для нього це був величезний скарб.
Ми маємо над собою цілий небозвід, а дивимося в маленький
телевізор!

* * *
КИЦЯ
Якось киця дуже закохалася в одного юнака. Так закохалася,
що попросила чарівницю перетворити її в дуже гарну жінку, здатну
здобути його серце.
Чарівниця задовільнила її бажання. Невдовзі вже готувалися
до весілля.
Весілля було гарне: співи, танці, жарти... Запрошені гості
ще ніколи не їли таких смачних страв.
Все йшло дуже добре. Аж раптом молода побачила мишу, що
бігла через кімнату, і миттю кинулася за нею.

Наше суспільство сприяє обману: ми вже звикли вірити
рекламі. Кажемо: “Мені приємно тебе бачити!” “Зустрічаймося
частіше!” “Хоч дзвонімо...” “Яке гарне вбрання”, – людям, яких
не дуже любимо, яких воліли б не зустрічати, які жахливо
вдягнені.
У нас є маски на різні випадки життя. Одна – для приятелів,
друга – для начальника, третя – для чоловіка чи жінки, четверта
– для сусідів, п’ята – для Бога... Але приходить час, коли всі
комедії закінчуються.
“Остерігайтеся фарисейської закваски, тобто лицемірства.
Нічого бо нема захованого, що б не відкрилося, і скритого, що б
не виявилось. Ось чому те, що ви потемки сказали, почується при
світлі; і те, що на вухо ви говорили десь по сховках,
оголоситься на крівлях” (Лк. 12, 1-3)

* * *
ТРОХИ СРІБЛА
– Учителю, що ви думаєте про гроші? – спитав один юнак свого
учителя рабина.
– Дивись у вікно, – сказав учитель. – Що бачиш?
– Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз, і
чоловіка, який іде на базар.
– Добре. Тепер дивись у дзеркало. Що бачиш?
– Що ж хочете, щоб я бачив?! Зрозуміло – себе!
– Тепер поміркуй: вікно – зі скла, і дзеркало також зі скла.
Вистачає тонесенького шару срібла на склі й людина бачить тільки
себе.

Навколо нас є багато таких осіб, які свої вікна замінили на
дзеркала. Вони думають, що дивляться “назовні”, а бачать і
споглядають самих себе.
Не дозволь, щоб вікно твого серця стало дзеркалом.

* * *
ОБМІН
П’ятирічна дівчинка не давала спокою батькові, наполегливо
випитуючи, що він купить їй, коли поїде до міста. Нарешті батько
втратив терпіння і з докором сказав:
– Купи мені це, купи мені те! Ти думаєш тільки про те, що
мають тобі дати твої батьки. А ти, що ти даєш нам?
– Любов, – відповіла дівчинка.
Батько не знав, що далі казати.

Один мільярдер перед смертю тремтячим голосом промовив до
своїх спадкоємців:
– Дорогі діти, тепер лишаю...
– Скільки кожному? – спитали всі разом.
Насправді багатою людиною є та, діти якої біжать до неї,
коли вона не має нічого.
А чого чекаєш ти?

* * *
МАРЕВО
Один чоловік заблукав у пустелі. В нього закінчилася їжа і
вода, він важко ступав по розпеченому піску.
Нараз побачив перед собою пальми і почув плескіт води.
Розчарований, він подумав: “Це марево. Моя уява показує мені
глибокі бажання моєї підсвідомості... Насправді нема нічого...”
Втративши всяку надію, безсило опустився на землю і помер.
Трохи пізніше його побачили два бедуїни.
– Ти щось розумієш? – спитав один. – Так близько до оазису,
два кроки до води і до фініків, що падають просто в рот! Хіба це
можливо?
– Це – сучасна людина, – відповів другий.

Гай-гай, світ переповнений різними таємницями, а людина
закриває їх своєю рукою. (Ваал Шем)
Прихильники цієї технократичної епохи готові приймати за
дійсне лиш те, що підлягає раціональній класифікації. Радо
вірять, що завдяки своїй науці вони стоять на твердому ґрунті, а
тим часом провалюються в прірву відчаю, тривоги.
Таємниці Бога неможливо зрозуміти, але треба в них вірити.

* * *
НЕСПОДІВАНКА
Був він людиною чесною, представником мовчазної більшості,
суворим з жінкою і дітьми, членом расистської ліги, тому що
вважав за краще, щоб “чорні залишалися у своїй країні”. Але як
буває з усіма, він також помер.
Він сміливо підійшов до воріт раю і постукав.
Ангел чемно привітався з ним та завів до приймальні. Сів за
комп’ютер, набрав ім’я новоприбулого, прочитав на екрані
відповідь і сказав:
– Мені неприємно говорити про це, але ви мусите побути трохи
в чистилищі.
– Тут якась помилка! – скрикнув той чоловік. – Я завжди був
чесний, зразковий...
– На жаль, нічого не можу зробити, – відповів ангел.
– Хочу говорити безпосередньо з НИМ! – рішуче сказав чоловік
і попрямував до дверей,що були за плечима ангела.
– Воля ваша, – сказав ангел. – Але на вас чекає цікава
несподіванка.
– Яка? – спитав чоловік.
– ВІН – ЧОРНИЙ, – посміхнувся ангел.

Коли потрапимо “туди”, приготуймося до несподіванок.

* * *
ТАЄМНИЦЯ РАЮ
Здоровенний та не надто чемний самурай прийшов до низенького
буддійського монаха і каже:
– Монаше, скажи мені, що таке пекло, а що – небо?
Монах поглянув на дужого воїна і зневажливо відповів:
– Сказати тобі, що таке – небо і пекло? Я не можу тобі цього
пояснити. Ти брудний і смердиш. Ти – ганьба касти самураїв. Геть
від мене! Не можу терпіти тебе!
Самурай розлютився, почав тремтіти. Його лице так
почервоніло від гніву, що не міг і слова промовити. Витягнув меч
і підніс його, щоб убити монаха.
– Це – пекло, – прошепотів спокійно монах.
Самурай знітився. Скільки ж співчуття і жертовності було в
малому монахові, який ризикував власним життям, щоб
пояснити йому, що таке пекло! Поволі він опустив меч. Відчув
спокій і вдячність – його лице проясніло.
– Це є небо, – прошепотів спокійно монах.

Проживши довге і героїчне життя, один відважний самурай
потрапив до раю. Але йому було дуже цікаво подивитися на пекло,
і ангел задовільнив його бажання.
Самурай опинився в дуже великому залі, посередині якого
стояв стіл, заставлений тарілками зі смачними пахучими стравами.
Але ті, що сиділи навколо столу, були бліді, худі, майже
скелети... Вони викликали жаль і співчуття.
– Як це можливо? – спитав самурай у провідника. – Адже перед
ними стільки страв!
– Дивись: усі, що приходять сюди, одержують дві тонкі
палички замість виделок, але вони дуже довгі, і їх треба тримати
за кінець. Тільки так можна занести їжу до рота.
Самурай здригнувся від жаху. Страшна кара для тих бідолах:
які б зусилля вони не робили, не могли донести до рота ані
крихти - палички занадто довгі.
Він не хотів уже більше це споглядати і попросив повернутися
до раю.
Але там також на нього чекала несподіванка: він побачив
великий зал, такий самий, як у пеклі. У ньому було безліч людей,
а на столі – незліченна кількість тарілок зі смачними і пахучими
стравами.
Люди також мали по дві тонкі палички (півтораметрові), і
треба було тримати їх за кінець, щоб наколоти на них їжу.
Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу,
були веселі, ситі, здорові.
– Як таке може бути? – спитав самурай.
Ангел посміхнувся і пояснив:
– У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все
своє життя. Тут – навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її
іншим.
Небо і пекло – в твоїх руках. Сьогодні й щодня.

* * *
НЕДІЛЬНИЙ ОБІД
Мама, як звичайно, покликала з кухні:
– Прошу до столу. Все готове!
Її чоловік, який читав, і два сини, що дивилися телевізор,
швидко відгукнулися і з шумом сіли до столу.
Прийшла господиня, але замість пахучих страв, кинула на стіл
жменьку сіна.
– Це що?! – закричали всі разом.
– Чи ти здуріла? – спитав її чоловік.
Господиня спокійно подивилася на них і сказала:
– Я думала, що ви не звернете на це уваги. Вже двадцять
років готую для вас і ніколи ще не почула жодного слова, з якого
я могла б зрозуміти, що ви жуєте не сіно.

Щоб відзначити десятиліття шлюбу, одна жінка попросила
редакцію журналу, який читав її чоловік, надрукувати “послання”
до нього.
Ось воно: “Дуже дякую Тобі, мій дорогий, за те, що я нині
почуваюся щасливою дружиною і матір’ю. Дякую за те, що завжди і
скрізь я відчуваю, що є твоєю єдиною жінкою на світі. Дякую Тобі
за те, що Ти поважаєш і цінуєш мене. Дякую за те, що дивишся на
мене з любов’ю, коли ми серед людей. дякую за Твої “Люблю тебе”,
сказані тоді, коли найменше сподіваюся на них. Дякую Тобі за те,
що Ти існуєш. Дякую за ці чудові роки любові”.
Маємо необмежену можливість вирішувати про щастя або нещастя
осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова “дякую”,
осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова “дякую”,
сказаного чи не сказаного.

* * *
ХТО ПІДТРИМУЄ НЕБО
Один горобчик лежав на спині, простягаючи свої ніжки просто
до неба. Прилетів другий горобчик і здивовано спитав:
– Що ти робиш? Чому лежиш на спині? Що з тобою?
Не рухаючись, перший відповів:
– Своїми ніжками підтримую небо. Якщо поворухнусь і заберу
свої ніжки, – небо впаде на землю.
У цю хвилину біля них впав листочок, що відірвався від гілки
дуба. Горобчик, що підпирав небо, злякався: в одну мить
підскочив і швидко полетів.
Небо, звичайно, не впало.

Якось помер один відомий проповідник і пішов до неба. Там
він побачив, що звичайний водій таксі має краще місце від нього.
Проповідник побіг жалітися до святого Петра:
– Не розумію, напевно, тут якась помилка. Я ж присвятив усе
своє життя проповідуванню Божого Слова.
Святий Петро відповів:
– Ми нагороджуємо за результатами. Ви пам’ятаєте результати
ваших проповідей?
Проповідник неохоче змушений був визнати, що дехто з його
вірних часто засинав під час проповідей.
– От бачите! – сказав святий Петро. – Натомість, коли люди
сідали в таксі того чоловіка, вони не тільки не спали, а ще й
виходили з нього кращими, аніж, сідали в нього!

* * *
ТАТО ПІД ЛІЖКОМ
Коли я була мала, тато для мене був чимось на зразок світла
в холодильнику. І тато, і світло були в кожному домі, але ніхто
напевно не знав, що вони робили, коли за ними закривались двері.
Мій тато виходив з дому кожного ранку, а ввечері, коли
повертався, був дуже щасливий, що знову нас бачить. Він єдиний
міг відкривати консервні банки, коли іншим це не вдавалось.
Тільки він не боявся іти сам до пивниці. Коли голився, то часто
ранився, але це нікого не вражало, ніхто не цілував його, аби
полегшити біль.
Коли падав дощ, тільки він підганяв машину до вхідних
дверей. Коли хтось був хворий, він йшов купувати ліки. Він
ставив пастки на мишей, він обрізав троянди біля дверей, щоб
вони не ранили нас своїми колючками. Коли мені подарували перший
велосипед, він їхав біля мене багато кілометрів, аж поки я
навчилася сама.
Я боялася інших батьків, але не свого. Одного разу я зробила
йому чай. Це була тільки гаряча вода з цукром, але він, сидячи в
моєму крісельці, попивав його і дуже хвалив.
Коли ж я бавилася ляльками, лялька-мама мала багато роботи.
Натомість для ляльки-тата я не мала жодної, і вона казала моїми
устами: “Ну, тепер іду працювати”, – і я кидала її під ліжко.
Одного ранку, коли мені було дев’ять років, мій тато не
встав, щоб іти на роботу. Його завезли до лікарні, де наступного
дня він помер. Я пішла до своєї кімнати і пошукала ляльку-тата
під ліжком. Стерла з неї порох і поклала на ліжко.
У моїй уяві татко ніколи нічого не робив. І я не думала, що
його смерть завдасть мені такого болю. Ще й до сьогодні. Не знаю
чому. (Ерма Бомбек)

Одна пані зі смутком казала: “Вже кілька років, як помер мій
батько, і ще дотепер шкодую, що ніколи не сказала йому: “Тату, я
люблю тебе”.

* * *
МАВПИ І СВІТЛЯЧОК
У джунглях, недалеко від села, жила сім’я мавп. Єдина річ,
яка їх цікавила, був вогонь. Вони приглядались до полум’я, що
витанцьовувало червоними язиками в хатах, а ще більше на
подвір’ях, де навколо нього з вдоволеними лицями сиділи селяни.
Одного досить холодного вечора мавпи побачили світлячка, що
блимав між листям на кущі. Вони подумали, що то була іскорка
тієї дивної речі, яка огрівала людей, і дбайливо взяли його.
Прикривши його сухою травою і гілками, мавпи простягали руки до
нього та скрекотіли від задоволення, думаючи, що гріються. Одна
навіть почала дути на світлячка, бо багато разів бачила, що так
роблять люди.
За цим усім з дерева спостерігала пташка з золотими
крильцями. Їй стало шкода тих бідних мавп, вона злетіла до них і
сказала:
– Приятелі, ви обманюєтесь – це не вогонь... Це – тільки
світлячок!
Але мавпи, невдоволені, прогнали її геть, і стали ще
сильніше дути на нього.
– Ви обманюєтесь! – повторювала пташка, літаючи над мавпами,
що юрмилися довкола купки сухої трави і гілок. – Заховайтесь де
інде від холоду!
Одна з мавп дуже розгнівалась, схопила пташку з золотими
крилами й убила її. І знову всі почали дути на світлячка.
Через ніч усі повмирали від холоду.

Багато людей знаходять для себе речі, які, на їхню думку є Істиною, але насправді є тільки дуже поганим муляжем Істини. Вони віддають всі сили на те, щоб пізнати цю "істину", але в них мало що виходить. А тих людей, котрі їм говорять, що їхнє життя не правильне, позбавлене сенсу, їхня релігія є одурманенням, що їхня "істина" зовсім не Істина,  вони таких людей завжди не слухають, женуть, вбивають.
Тому багато людей вмирає від холоду.

* * *
НЕ ПРОДАЄМО...
Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони довго
оглядали їх на полицях, підвішених до стелі, розкиданих по
столах, по підлозі. Бачили ляльок, що плакали і сміялися,
електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти і піци...
Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива
продавщиця.
– Розумієте, – почала пояснювати жінка, – ми маємо маленьку
дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.
– Дівчинку, що мало усміхається, – продовжував чоловік.
– Ми хотіли б купити їй щось, що б її ощасливило, – говорила
далі жінка, – навіть, коли нас нема... Щось, що б її забавило,
розрадило, коли вона сама.
– Вибачте, – посміхнулася продавщиця, – ми не продаємо
батьків.

Народити дитину – це укласти з нею такий великий контракт,
що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти приходять
до нас з карткою запрошення і кажуть: “Ти мене закликав, і я
прийшов. Що ти даш мені?”. Тут починається виховне завдання у
всій його широті й глибині.
Один п’ятнадцятилітній хлопець це бачить так:

Хотів я молока,
а одержав соску.
Хотів я батьків,
а одержав забавку.
Хотів я говорити,
а одержав телевізор.
Хотів я навчитися,
а одержав свідоцтво.
Хотів я думати,
а одержав знання.
Хотів я мати власний погляд,
а одержав ідею.
Хотів я бути вільний,
а одержав дисципліну.
Хотів я любові,
а одержав мораль.
Хотів я професію,
а одержав місце.
Хотів я щастя,
а одержав гроші.
Хотів я волю,
а одержав автомобіль.
Хотів я місця в житті,
а одержав кар’єру.
Хотів я надію,
а одержав страх.
Хотів я змінювати,
а одержав нерозуміння.
Хотів я жити...

* * *
ТРИ ЖАБКИ
Якось три цікаві жабки вирішили познайомитися зі світом.
Недалеко від їхнього ставка розташувався великий хутір. І вони
почали своє відкриття світу від току. Але дві курки побачили їх
і, щасливі, що мають нову поживу, кинулися на них з гострими
дзьобами.
Але три жабки були моторні і відважні. Якраз тоді селянин
поставив біля дверей відро з молоком. Два великих стрибки і три
жабки були вже в молоці. Спершу відчуття новизни викликало в них
радість і бадьорість. Потім почали журитися: їм треба
якнайшвидше вибратися звідти! Розлючений господар – страшніший
від курки.
Одна спроба, друга, третя... але стінки відра були надто
слизькі.
Перша жабка була фаталістка: вона підстрибувала кілька
хвилин, а потім сказала:
– Ми звідси ніколи не вийдемо. Нам – кінець.
Перестала плавати й стрибати, і втопилася.
Друга жабка була вчена, мудра, мала велику теоретичну
підготовку з плавання, плигання, знання фізичних законів. Скоро
виконала всі обчислення, знайшла відповідну формулу й стрибнула.
Але не помітила ручки і сильно вдарилася головою. Втративши
свідомість, вона впала на дно відра та й втопилася.
Третя жабка ані на хвилину не переставала плавати,
напружуючи усі свої сили. Від її енергійних рухів молоко збилося
в масло, слизьке, але тверде, і вона зуміла вискочити з відра.

Африканське прислів’я каже:
“Щоранку в Африці пробуджується один лев.
Він знає, що має бігти швидше від газелі,
щоб зловити її або вмерти з голоду.
Щоранку в Африці пробуджується одна газель.
Вона знає, що має бігти швидше від лева
або вмерти.
Щоранку, коли ти пробуджуєшся,
не питайся, чи ти лев, чи газель, але біжи, біжи”.
Ніколи не трать надії, що би не трапилось. І працюй. Над собою.

* * *
УТІКАЧ
Юнак, втікаючи від жорстокого ворога, потрапив до одного
села. Селяни його чемно прийняли і вказали надійну криївку.
Наступного дня прийшли воїни, що гналися за ним. Вривалися до
хат, обшукували горища і пивниці, а потім зібрали всіх людей і
начальник воїнів сказав:
– Спалимо ціле село і повбиваємо всіх чоловіків, якщо завтра
не видасте втікача.
Сільський війт з болем у серці роздумував: видати того юнака
чи прирікти на смерть своїх людей. Ввечері він узяв Біблію і
почав читати, сподіваючись знайти в ній відповідь. І аж на
світанку вичитав такі слова: “Краще, щоб помер один чоловік, ніж
мав би загинути увесь народ”. Закрив Біблію, покликав воїнів і
вказав їм криївку того юнака.
Коли воїни забрали втікача і повели його убивати, в селі
почалося велике свято, тому що війт врятував їх життя. Але сам
війт не брав участі в тому святі. Пригнічений своїм вчинком, він
залишився вдома. Вночі уві сні йому явився ангел і спитав:
– Що ти зробив?
– Я видав утікача його ворогам, – відповів війт.
– А знаєш, що ти видав Месію? – запитав далі ангел.
– Як я міг це знати? – відповів дуже засмучено війт.
– Якби ти, замість читати Біблію, відвідав того юнака і
подивився йому в очі, то впізнав би його.

Небо ледь сіріє. До міста їде автобус, наповнений
робітниками і студентами. Вони сидять один біля одного в зимовій
одежі, дрімаючи під монотонне гудіння мотора. Ніхто не говорить.
Щодня бачаться, але воліють заховатися за свої газети або
дрімати.
Нараз чути голос:
– Увага! Увага!
Шелест газет, голови піднімаються.
– До вас звертається водій.
Мовчанка. Всі дивляться в бік водія. Його голос звучить
авторитетно.
– Всі, всі відкладіть газети.
Газети поволі опускаються.
– Тепер погляньте на своїх сусідів.
Усі слухаються голосу. Дехто посміхається.
– Тепер повторіть за мною: “Доброго дня, сусіде!”
Голоси спочатку слабі, невпевнені, потім жваві. Багато подає
один одному руку, дехто навіть обнімається. Всі в автобусі
починають розмовляти між собою.
Доброго дня, сусіде!

* * *
ДИКИЙ КІНЬ І ПРИРУЧЕНИЙ
Якось дикий кінь зустрів прирученого коня і почав ганьбити
його за рабство. Але той твердив, що він – вільний, як вітер.
– А тоді, – сказав дикий кінь, – скажи мені, для чого
служить те знаряддя, що маєш між зубами.
– Це – уздечка, – відповів приручений кінь. – Один з
найкращих засобів, що дає силу.
– Так, але що означають ті паски, які прив’язані до неї?
– Вони не дають їй випасти мені з уст, коли я надто лінивий.
– А що скажеш про сідло? – питав далі дикий кінь.
– Часто полегшує мої муки, – відповів приручений кінь. –
Коли сили зовсім покидають мене, я сідаю в нього і їду верхи.

Нема нікого гіршого від раба, який цілує свої кайдани, і від
людини, яка вибачає собі недобрі звички, в’язнем яких вона є.
Ніхто не є вільним, якщо не є паном самого себе.

* * *
АСТРОНОМ
Одного разу приятель вказав мені на сліпця, що, як звичайно,
сидів під церквою.
– Дивись, – це наймудріша людина нашого краю, – сказав мені
приятель. Я підійшов до сліпця, щоб привітатися з ним.
Поговоривши трохи, я спитав його:
– Вибачте за моє питання, але відколи ви сліпі?
– Від народження, – відповів він.
– А яку дорогу ви собі вибрали в житті?
– Я – астроном.
Поклав руку на свої груди і сказав:
– Стежу, досліджую всі ці сонця і місяць, і зорі. (Жібран)

Жінка, хвора на рак, вирішила присвятити свої останні дні
тому, щоб пізнати себе.
У своєму щоденнику вона написала: “Я почала застановлятися
над своїми думками, над предметами, що вибираю, книжками, що
читаю, людьми, яких люблю, і побачила, що вони – відблиск мене і
свідчать про мене. Таким чином я пізнала дивну особу – саму
себе. Те, що найкраще я усвідомила, довідавшись, що маю покинути
все це, – є факт, що єдина річ, якою я справді володіла, була
справді я; те, ким я є. Вмираю від раку, але я ніколи не була
такою живою і так сповненою щастям”.

* * *
ДВА МАНДРІВНИКИ
Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою вгору,
холодний вітер дув їм просто у лице. Ось-ось мала початися
снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору.
Йти було все важче і важче. Вони знали. Що якщо вчасно не
дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі.
Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холодний
сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви.
Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу.
Один сказав:
– Це доля! Той чоловік – засуджений на смерть. Поспішаймо,
бо скінчимо так, як він.
І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, натомість,
пожалів бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на
плечі й продовжив далі свою мандрівку вже з важкою ношею.
Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який допомагав
пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в
колибі. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось
тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом:
під снігом лежав уже закостенілий його товариш по подорожі. А
милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому. Що докладав
усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.

Джерело - http://www.ukrcenter.com/Література/19694/Бруно-Ферреро

* * *
ТРОЯНДА
Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою
до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою
переходив дуже людну вулицю.
На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила
милостиню у перехожих – завжди на тому самому місці, нерухомо,
як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.
Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто
знаходила для неї якийсь гріш.
Якось француженка спитала поета:
– Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?
– Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, –
відповів той.
Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш
почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка
підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з
зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І
пішла, притискаючи троянду до грудей.
Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа
на тому самому місці – мовчазна, нерухома, як і раніше.
– Чим вона жила всі ці дні? – спитала молода француженка.
– Трояндою, – відповів поет.

“На світі є тільки одна єдина проблема – як знову дати
людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба,
щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі
жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди.
Так неможливо йти далі”, – писав Антуан де Сент-Екзюпері.

“Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не
говорив до них нічого”.
(Мт. 13, 34)

* * *
ПОРОЖНЄ КРІСЛО
Один старий чоловік тяжко захворів, і парох прийшов його
відвідати. Увійшовши до кімнати хворого, він побачив біля ліжка
порожнє крісло і запитав, для чого воно тут стоїть.
Хворий, ледь усміхаючись, відповів:
– Я уявляю собі, що в цьому кріслі сидить Ісус. Перед тим,
як ви прийшли, я, власне, розмовляв з Ним. Довгі роки молитва
була для мене дуже важкою справою, аж доки один приятель не
пояснив мені, що вона полягає у розмові з Ісусом. І тепер я собі
уявляю, що Ісус сидить переді мною у цьому кріслі, я говорю до
Нього та слухаю, що Він мені відповідає.
Через кілька днів дочка того чоловіка прийшла до пароха і
сказала, що її батько помер. Вона розповіла:
– Я залишила його самого тільки на дві години. Коли
повернулася, він був уже мертвий, лежав, схиливши голову на
порожнє крісло, яке завжди стояло біля його ліжка, – так, як він
хотів.

“Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога”
(Мт. 5, 8)

* * *
Одного разу до рабина Менделя з Коцк прийшли вчені гості.
Вони довго веселилися, аж раптом господар запитав:
– Де живе Бог?
Ті засміялися і відповіли:
– Що за дивне питання? Чи ж всесвіт не є повний Його слави?
Але рабина не задовільнила така відповідь. Він похитав
головою і сказав:
– Бог живе там, куди ми дозволимо Йому увійти.
І це є найважливіше у нашому житті – дозволити Богові
увійти. Але дозволити Йому увійти можемо тільки туди, де самі
перебуваємо, де живемо правдивим життям, – тобто у серце.
“Стою при дверях і стукаю”, – каже Господь.
Чи відчиниш ти Йому сьогодні двері свого серця?

* * *
ОПОВІДАННЯ ПРО ЗЛОГО ВОВКА
Трилітній Олександр:
– Розкажи мені про злого вовка.
Десятилітня Оксана:
– Немає злих вовків, є тільки вовки нещасливі.

Немає лихих людей...

* * *
ДЮНА І ХМАРИНКА
Молодесенька хмаринка – а відомо, що життя хмарин коротке і
неспокійне, – вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними,
великими, чудернацьких форм.
Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже
досвідчені хмари, напучували її:
– Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш!
Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і
відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену
отару овець.
– Що ти робиш? Рухайся з нами! – завив вітер.
Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її
причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася
їй.
– Привіт! – сказала чемно.
Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром,
jhi гладив її блискуче волосся.
– Привіт! Я – Оля, – відрекомендувалася хмаринка.
– Я – Галя, – відповіла дюна.
– Як поживаєш там, на землі?
– Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду.
А ти?
– Сонце і вітер... довгі перегони по небу.
– Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер,
напевне зникну, – сказала сумно дюна.
– Прикро, правда? – спитала хмаринка.
– Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна.
– Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля.
Дюна замовкла на мить, а потім сказала:
– А знаєш, ми дощ називаємо раєм!
– Справді? Я й не знала, що я така важлива! – засміялася
хмаринка.
– Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді
вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами...
– Так, правда. Я їх бачила, – відповіла хмаринка.
– Але я, напевно, їх ніколи не побачу, – сумно зітхнула
дюна.
Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала:
– Я могла б упасти на тебе дощем...
– Але тоді ти помреш.
– А ти зацвітеш, – зашуміла хмаринка блискучим прозорим
дощем.
Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами.

В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: “Господи,
зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим”.

* * *
КРАМНИЦЯ
Одному юнакові приснилося, що він увійшов до великої
крамниці. За прилавком стояв ангел.
– Що ви продаєте? – спитав юнак.
– Все, що бажаєте, – чемно відповів ангел.
Юнак почав перераховувати:
– Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості
для покривджених, терпимості та щедрості до чужинців, любові в
родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і... і...
Ангел перервав його:
– Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо
плодів, а тільки насіння.

Одна Ісусова притча починається так: “Царство Боже подібне
до насіння, що один господар казав посіяти на своїм полі...”
Царство – це завжди початок. Малесенький, майже незначний
початок. Бог прийшов на землю, як зерно, як квас, як
малесенький паросток.
Зерно – це диво. Навіть найбільше дерево виростає з малого
зерна. Твоя душа – це поле, на якому посіяні важливі діла та
великі цінності.
Чи дозволиш їм вирости?

* * *
ТЕ, ЩО...
Те, що нам казали, коли ми були дітьми:

Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби;
мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від
мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш;
тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти
вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався
сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з
повним ротом...

Те, що ми хотіли б почути:

Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо
про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти – дуже милий;
приємний; розкажи, що ти відчував; ти – щасливий? мені приємно,
коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому
страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з
тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти
мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо
я помилився...

Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли
почути ще в дитинстві.

Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:
“Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він
завжди є таким з нашим псом”.

* * *
ЗАПАХ
Тибетці оповідають дивну легенду – легенду про гірське
козеня.
Багато років жило собі гірське козеня, яке постійно
відчувало в ніздрях дуже приємний запах моху. Цей чудовий,
солоденький запах супроводжував його і в мандрівках по зелених
горах, і в прогулянках по дрімучих лісах.
Козеня не могло зрозуміти звідки той запах, що так приємно
його бентежив.
Він, як мелодія флейти, незборимо притягав до себе.
Козеня почало гасати по лісах у пошуках джерела того
незвичайного і хвилюючого запаху.
Те шукання стало нестримним. Бідне звірятко вже не могло ні
їсти, ні пити, ні спати, ні думати про щось інше. Воно не знало,
звідки йшов той запах, але відчувало потребу шукати його,
перескакуючи через горбочки, яруги, доки, зголодніле і виснажене
до краю, не зірвалося зі скелі.
Його рани були тяжкі й болючі. Козеня почало лизати свою
кров на грудях і в цю мить відкрило неймовірну річ. Запах, той
запах, що його так бентежив, виходив з його тіла, з особливої
кишеньки, яку всі козенята цієї породи мають на грудях.
Бідне звірятко глибоко вдихало той запах, але життєві сили
покидали його.

“Надто пізно я полюбив Тебе, Красо, завжди давня і завжди
нова, надто пізно я полюбив Тебе. Ти була в мені, але я був
зовні й ганявся за тим, що Ти створила і що без Тебе не могло б
існувати. Ти завжди є зі мною, але я не був з Тобою”.
(Святий Августин)

* * *
ДВА ДЗЕРКАЛА
Одного дня сатана знайшов собі дуже потішну забавку. Це було
диявольське дзеркало, що мало магічну властивість: воно
спотворювало все добре і гарне, а огидне й погане видавалося в
ньому гарним.
Сатана мандрував з тим дзеркалом по цілому світі. Й усі, хто
дивився в нього, здригалися від огиди: замість себе вони бачили
жахливу, страхітливу істоту.
Лукавий дуже тішився своїм дзеркалом: чим огиднішими були
речі, тим більше вони йому подобалися. Одного разу відображення
в дзеркалі так припало йому до вподоби, що він зайшовся сміхом,
– аж раптом дзеркало вилетіло йому з рук і розбилося на мільйони
скалок. Сильний і злий ураган розніс їх по цілому світу.
Деякі скалки були менші від макового зернятка й запорошили
очі багатьох людей. Ці люди почали бачити в людях тільки те, що було зле
і погане.
Більші стали лінзами до окулярів. Люди, що носили такі
окуляри, вже не могли бачити те, що було добре, і втратили
можливість справедливо оцінювати свої вчинки і те, що
відбувалося довкола.
Деякі скалки того дзеркала були такі великі, що дехто
використав їх для шиб своїх вікон. Ті бідолахи, що дивилися
через такі вікна, бачили своїх сусідів несимпатичними, злими
людьми.
Коли добрий Бог це побачив, то дуже засмутився і вирішив
допомогти людям, що стали жертвами сатани. Він сказав: “Пошлю в
світ Свого Сина, який є Моїм образом, Моїм дзеркалом. Він
віддзеркалюватиме Мою доброту, Мою справедливість, Мою любов.
Мій Син уособлюватиме людину, яку Я вимріяв”.
Ісус прийшов як дзеркало для людей.
Хто приглядався до Нього, – відкривав добро і любов, вчився
відрізняти їх від самолюбства і фальші, від несправедливості і
презирства.
Хворі віднаходили в Ньому відвагу до життя, страждаючі
черпали силу переносити біль, розчаровані знаходили в ньому
надію.
Він потішав засмучених і допомагав перемагати страх смерті.
Багато людей полюбило Боже дзеркало і пішло за Ісусом,
наслідуючи Його.
Однак деякі, бачивши це, сповнилися люттю. Вони вирішили
розбити Боже дзеркало, і убили Ісуса. Але раптом з’явився новий,
сильний ураган – Святий Дух. Він підніс мільйони скалок Божого
дзеркала і розсів по цілому світові.
Якщо у чиєсь око потрапить навіть найменша скалочка з того
дзеркала, то людина починає дивитися на світ іншими очима, очима
Бога. Вона бачить насамперед красу і добро, справедливість і
щедрість, любов і милосердя. А все несправедливе й лихе легко
перемагається тими ж чеснотами.

* * *
УСПІХ
Місіонер, який прожив в Японії багато років, і відомий
співак, що пробув там тільки два тижні, поверталися до Америки
одним літаком. У Нью-Йорку місіонер побачив великий натовп
прихильників співака, які вітали його радісним криком...
– Господи, я нічого не розумію, – прошепотів місіонер. – Я
пожертвував 42 роки для Японії, а він пробув тільки два тижні, і
тисячі людей вітають його з повернення додому – мене ж ніхто не
зустрічає.
Господь відповів:
– Сину, та ж ти ще не повернувся до свого дому.

***
Якось турист відвідав одного відомого рабина.
Його дуже вразило те, що в кімнаті, наповненій книжками,
єдиними меблями були стіл і дерев’яна лавка.
– Де ж решта ваших меблів? – спитав турист.
– А ваші де?
– Мої? Я ж тут тимчасово, – здивовано відповів турист.
– І я також, – сказав рабин.

* * *
БАВИТИСЯ З БОГОМ
Якось один чоловік затримався біля гурту хлопчаків, які
бавилися на подвір’ї між будинками. Він почав підстрибувати,
танцювати та виробляти всілякі блазнівські штучки, щоб забавити
їх.
Мати одного з них побачила це зі свого вікна. Через якийсь
час вона вийшла на подвір’я, підійшла до свого сина і сказала:
– Це, напевно, святий. Сину, йди до нього.
Чоловік поклав хлопцеві на рамено праву руку і спитав:
– Мій любий, що би ти хотів робити?
– Не знаю, – відповів хлопець. – А ви що хочете, щоб я
робив?
– Це ти мені маєш сказати. Що тобі подобається?
– А... Я дуже люблю бавитися!
– А хочеш бавитися з Богом?
Здивований, хлопець не знав, що відповісти. Тоді чоловік
додав:
– Якщо ти будеш бавитися з Богом, то зробиш найкращу річ у
світі. Бо всі ставляться до Бога так серйозно, що виглядає, ніби
Він смертельно нудний і суворий. Бався з Богом, сину! Такого
милого товариша до забави, як Він, не знайдеш ніде!

* * *
“ЗРУЧНИЙ” ПРИВІД
– Я випадково не залишила у вас свою парасолю? – спитала
мене одна пані, сусідка, яка якось приходила поговорити зі мною.
– Так, – відповів я.
Пані щиро подякувала, а потім додала:
– Ви – справді чесна людина! Я була у багатьох сусідів і
питала, чи не залишила у них свою парасолю, і, уявіть собі, всі
відповідали, що ні.

Жила собі на селі черепаха. Якось племінниця, що мешкала в
місті, запросила її до себе. Бажаючи побачити трохи світу,
сільська черепаха прийняла запрошення.
Дорога була недалека (не більше кілометра), але для черепахи
це – довгий шлях. Та вона собі думала, що швидко подолає його, і
тільки наступного дня вранці пустилася в дорогу.
“Якщо я буду рухатись в такому темпі, – міркувала черепаха –
то в обід якраз буду на місці”. І пошкандибала, мугикаючи собі
під ніс якусь пісеньку.
Йде, йде, йде... До полудня бідолаха пройшла ледве двісті
метрів. Коли годинник почав вибивати 12 годину, звіщаючи
полудень, вона невдоволено забурмотіла: “Який дурний годинник!
Ще й година не минула, як я вийшла з хати, а вже вибиває
полудень... Він, мабуть, заржавів всередині!”
Йде, йде... Вже сонце зайшло і на небі заблищали зорі, а
черепаха ще й половини дороги не пройшла.
Страшенно розлючена, вона почала верещати: “Світ вже не
такий, як колись! Сонце заходить раніше, зірки з’являються коли
хочуть, а дні вже не мають двадцяти чотирьох годин!”
І так вигукуючи, повернулася додому, проклинаючи нерівну та
покручену дорогу.
Завжди знайдеться якийсь “зручний” привід, щоб думати зле
про ближнього.

* * *
СТРАТЕГІЯ ЛИСА
Один лев з широко розкритою пащею наблизився до вівці і
спитав її, чи від нього не тхне.
– Так! – відповіла вівця.
– Дурна! – сказав лев і з’їв її.
Потім поставив те саме питання вовкові.
– Ні! – відповів вовк.
– Підлабузнику! – заричав лев і розірвав його.
Те саме лев запитав й у лиса.
– Кажучи правду, пане, – відповів лис, – у мене такий
нежить, що абсолютно не чую жодних запахів.

Учень одного філософа пішов відвідати свого вчителя, який
лежав на смертному ложі.
– Залишіть мені у спадок трохи вашої мудрості, – просив він.
– Бачиш мій язик? – спитав філософ.
– Бачу, – відповів учень.
– А мої зуби? Чи всі ще там?
– Ні, не всі.
– А знаєш, чому язик тримається довше від зубів? Бо він
м’який і гнучкий, а зуби тверді – тому й випадають. Тепер ти
знаєш усе, що треба знати. Іншої мудрості не маю.

* * *
СИЛА ДУМКИ
Йшов собі полем подорожній – і раптом у траві побачив якийсь
предмет дивної форми.
– Це змія, – подумав він.
Змія кинулась на нього і вкусила.
Пізніше тією ж дорогою йшов інший подорожній. Він також
побачив предмет дивної форми.
– Це птах, – подумав він.
Затріпотіли крила, і птах полетів у небо.

Одному водієві несподівано вночі посеред поля пробилося
колесо автомобіля. Він засмутився, бо не мав потрібного
інструменту, щоб його замінити. Раптом вдалині він побачив
маленький вогник – це був одинокий селянський будинок.
Водій швидко пішов у тому напрямку. Дорогою він думав: “А
що, як ніхто не відкриє дверей?” “А що, як не буде потрібного
інструменту?” “А що, як не схочуть його позичити?”
Від таких непевних думок його тривога зростала, і коли
нарешті водій дійшов до того будинку, то був такий знервований,
що, розмахуючи кулаком під носом у господаря, закричав: “Тримай
собі свій домкрат!”
Подобається це нам, чи ні, але наші думки визначають маршрут
нашої земної мандрівки, званої життям. Якщо будемо думати тільки
про невдачі та зло то вони переслідуватимуть нас. Якщо говорити дитині, що вона дурна, то такою вона і виросте.

* * *
ПІСОК І РУКА
Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз
спитав її:
– Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш?
Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала в жмені
піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж
пальців. Чим більше стискала кулак, тим більше пісок вислизав.
Другу руку, натомість, тримала відкритою і пісок залишився в
ній.
Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно
скрикнув:
– Розумію!

У забутому гірському храмі зберігалася ікона Богородиці, на
зворотному боці якої була написана одна молитва – молитва
усиновлення.
Ось вона:
Господи,
допоможи мені бути приятелем усіх.
Приятелем,
що чекає і не нудиться,
що приймає з добротою,
що вислуховує без зусилля,
що дякує з радістю.
Приятелем,
якого завжди можна знайти.
Допоможи мені пропонувати
іншим безкорисливу дружбу,
випромінюючи радісний мир,
Твій мир, Господи.
Вчини так, щоб я був готовий
підтримувати і приймати
насамперед найслабших і
покривджених.
Таким чином я зможу
помагати іншим відчувати
Твою близькість,
Господи ніжності.

* * *
ГОБЕЛЕН
Молодого монаха послали до одного монастиря у Фландрії ткати
разом з іншими великий гобелен.
Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.
– Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають
мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть
зав’язати її і відтяти...
– Сину, – сказав спокійно старий монах, – ти не бачиш цього
гобелена так, як треба його бачити. Ти працюєш з виворітного
боку і тільки з одним фрагментом.
І повів його показати роботу з лицевого боку. Молодий монах
остовпів. Він працював над дуже красивим гобеленом.

У давній легенді оповідується про чоловіка, котрому Бог
пообіцяв, що виконає одне його бажання.
Чоловік подумав і сказав:
– Я хотів би чинити добро, не знаючи про це.
Бог вислухав його.
Пізніше, побачивши, що це бажання таке добре, Бог поширив
його на всіх людей.
І так триває й досі.
Ніколи не знецінюй себе. Може, у тебе не буде жодного
доказу, що ти вартуєш більше, ніж про себе думаєш. Усі ми тчемо
дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не бачимо в
цілості.

Безумие играет в прятки
Притча неизвестного происхождения

Как-то раз созвало Безумие к себе на чай друзей. Все пришли, было весело, пели, плясали, а после торта Безумие предложило сыграть в прятки:

— Я считаю до ста, а вы прячетесь. Первый найденный будет снова считать до ста.

Все согласились, кроме Страха и Лени.

— Один, два, три… — начало считать Безумие.

Паника спряталась первой, куда попало. Радость забегала по саду. Грусть заплакала, думая о бренности жизни. Зависть цеплялась за Ликование и спряталась за высокими скалами. А Безумие всё считало. Отчаяние отчаивалось, так как Безумие досчитало уже до девяносто девяти.

— Сто! — взвизгнуло Безумие. — Я вас ищу!

Первым нашли Любопытство, оно выглядывало в надежде увидеть, кого найдут первым. Висящим на заборе Безумие нашло Сомнение, оно висело на заборе в нерешительности, по какую сторону забора всё же лучше спрятаться.

Всех нашли, и Любопытство вдруг спросило:

— А где же Любовь?

Все стали искать. Безумие в поисках забрело далеко-далеко и вдруг оказалось в прекрасном благоухающем розовом саду. В кустах что-то зашуршало. Безумие раздвинуло розовые ветви и услышало вскрик. Это была Любовь, шипы роз прокололи ей глаза. Безумие металось, ломая руки, извинялось, просило на коленях прощения, вплоть до того, что пообещало Любви оставаться навсегда с ней. Любовь согласилась.

И ходят с тех пор слепая Любовь с Безумием вместе.

http://discussiya.com/  Пользователь Амига.

 

Три священника - Христианин, Мусульманин и Иудей стали у обочины дороги с плакатом, решив его показывать каждому проезжающему водителю. Надпись на плакате гласила:

- КОНЕЦ БЛИЗОК! Измените свой путь, пока не поздно!

- Оставьте нас в покое, религиозные фанатики! - прокричал первый водитель и прибавил скорость.

Его машина скрылась за углом, и через несколько секунд оттуда послышался громкий всплеск воды.

- Как ты думаешь, - сказал один священник другому, - может нам просто написать "МОСТ ПОЛОМАН"?
http://discussiya.com/  Пользователь Scrat

 

 

 

Крик сердца. Притча

Один раз Учитель спросил у своих учеников:

- Почему, когда люди ссорятся, они кричат?

- Потому, что теряют спокойствие, - сказал один.

- Но зачем же кричать, если другой человек находиться с тобой рядом? - спросил Учитель. - Нельзя с ним говорить тихо? Зачем кричать, если ты рассержен?

Ученики предлагали свои ответы, но ни один из них не устроил Учителя.

В конце концов он объяснил:

- Когда люди недовольны друг другом и ссорятся, их сердца отдаляются. Для того чтобы покрыть это расстояние и услышать друг друга, им приходится кричать. Чем сильнее они сердятся, тем дальше отдаляются и громче кричат.

- А что происходит, когда люди влюбляются? Они не кричат, напротив, говорят тихо. Потому, что их сердца находятся очень близко, и расстояние между ними совсем маленькое. А когда влюбляются еще сильнее, что происходит? - продолжал Учитель. - Не говорят, а только перешептываются и становятся еще ближе в своей любви.

- В конце даже перешептывание становится им не нужно. Они только смотрят друг на друга и все понимают без слов.

 

 

 

Притча о лягушках

Как-то раз несколько лягушек захотели устроить соревнование по бегу.
Их целью было добежать до вершины высокой башни.
Много зрителей собралось, чтобы посмотреть соревнования и подбодрить участников.
Сказать по правде, никто из зрителей не допускал даже мысли о том, что
лягушки могут добежать до вершины.
Ото всех можно было услышать такие слова:
Ах, как тяжело!!!
и такие:
Они НИКОГДА не достигнут вершины!
или:
У них не получится, башня слишком высокая!
Одна за другой лягушки начали сходить с дистанции…
…Кроме одной, которая упорно карабкалась все выше…
Люди продолжали кричать:
Это слишком тяжело!!! Никто не в силах справиться с этим!
Все больше лягушек теряли последние силы и покидали соревнование…
…Но одна лягушка продолжала настойчиво продвигаться к цели…
Она никак не хотела сдаваться!

В конце концов не осталось никого, кроме этой лягушки, которая с невероятными усилиями единственная достигла вершины башни!
После соревнования другие участники захотели узнать, как ей это удалось!
Одна из лягушек-участниц подошла к победительнице,
чтобы спросить, как ей удалось достичь таких невероятных результатов и прийти к цели.
И оказалось…
Победившая лягушка была ГЛУХОЙ!!!
Мораль:
Никогда не слушай тех, у кого есть дурная привычка ко всему относиться негативно и пессимистично, потому что они крадут у тебя твои самые прекрасные мечты и надежды, которые ты хранишь в своем сердце!

Всегда помни о силе слова. Любое слово, написанное или произнесенное, оказывает влияние на твои поступки!
И потому:

ВСЕГДА будь настроен ПОЗИТИВНО!
И прежде всего:

Будь просто ГЛУХ, когда тебе говорят, что ТЫ не можешь осуществить Свои Мечты!

Всегда думай о том, что:

И ТЫ можешь всего добиться!

http://discussiya.com/  Пользователь Амига

 

 

Двери нашей жизни.

Когда одна дверь закрывается, открывается другая. Однако в большинстве случаев мы смотрим на закрытую дверь и не видим ту другую, которая открылась для нас.

 

 

«Небольшая разница»

Один восточный властелин увидел страшный сон, будто у него выпали один за другим все зубы. В сильном волнении он призвал к себе толкователя снов. Тот выслушал его озабоченно и сказал:
"Повелитель, я должен сообщить тебе печальную весть. Ты потеряешь одного за другим всех своих близких". Эти слова вызвали гнев властелина. Он велел бросить в тюрьму несчастного и призвать другого толкователя, который, выслушав сон, сказал:
"Я счастлив сообщить тебе радостную весть - ты переживешь всех своих родных". Властелин был обрадован и щедро наградил его за это предсказание. Придворные очень удивились.
"Ведь ты сказал ему то же самое, что и твой бедный предшественник, так почему же он был наказан, а ты вознагражден?" - спрашивали они.
На что последовал ответ: "Мы оба одинаково истолковали сон. Но все зависит не от того, что сказать, а как сказать".

 
 
 

Тиарийцы, измерявшие глубину ущелья
Восточная притча
Однажды, разговорившись между собой, тиарийцы обнаружили, что ни одному из них не известна глубина Каркирьянского ущелья.

— Интересно бы узнать, — говорили они, — сколько человек должны стать друг другу на плечи, чтобы со дна ущелья достичь верхнего края. Давайте-ка измерим глубину ущелья и раз навсегда установим его размеры.

И тотчас несколько человек отправились к ущелью, чтобы измерить его глубину.

Наверху, у самой пропасти, росло дерево. Один из тиарийцев ухватился за него руками и повис над бездной. Второй уцепился за первого и, соскользнув, повис ещё ниже, держась руками за ноги товарища. Так они оба висели, пока не пришёл третий. Уцепившись за первого, он соскользнул вниз и повис над бездной, держась за ноги второго. Но у тиарийца, державшегося за дерево, затекли руки, и он крикнул своим товарищам:

— Держитесь крепче! Я хочу переменить руки и удобнее ухватиться за дерево.

— Мы держимся крепко, — ответили они.

Первый тиариец освободил руки, чтобы поплевать на ладони и удобнее ухватиться за дерево. И в ту же минуту все трое рухнули в бездну и разбились.

Источник: Истребитель колючек.






Весы
Ассирийская притча

Однажды человек поймал блоху.

— Куда ты меня несёшь? — спросила она.

— Хочу тебя взвесить, — ответил он.

— Сколько же, по-твоему, я вешу? — спросила блоха.

— Один карат, — ответил он.

— Нет, я вешу десять талантов, — утверждала блоха.

Человек пошёл к весовщику и взвесил блоху. Оказалось, что она весит полкарата.

— Ну, кто был прав? — спросил человек.

— Не здесь ты должен был меня взвешивать, — возразила блоха.

— А где же?

— На наших блошиных весах.

И когда взвесили её на блошиных весах, то оказалось, что она действительно весит десять талантов.

— Вот видишь, человек, — сказала блоха, — я не соврала.
Источник: Истребитель колючек. 






Отнесите Учение на перепутье!

Искал отшельник, кому отдать Откровение. И вынес он список, и положил его на распутье.

— Пусть Высший сам укажет, кому найти Указы его.

И прошла девочка, и обернула хлеб в писания свитка. Но отшельник изготовил другой список и опять положил его на распутье.

И прошёл купец, и покрыл свиток цифрами дохода своего. Но отшельник не устал полагать следующий список, и так до скончания дел и дня своего.

Когда же Высший спросил его:

— Как раздал ты Учение?

Он ответил:

— Не мне судить, которая птица совьёт из начертаний лучшее гнездо.

Так не знаем, кто отдаст список на терзание, кто на забвение, а кто положит его под изголовье своё, чтобы утвердить на нём основание своё…

Отнесите Учение на перепутье!

Источник: Притчи человечества.

Символические дары

Суфийская притча

Посетителей Джан Фишан Хана иногда встречал человек, который приветствовал их, произнося льстивые слова. Затем им подносили халву. И, наконец, прямо перед тем, как их впускали в помещение, где находился Мастер, они получали в дар великолепный золотой слиток.

Когда они оказывались перед Учителем, тот говорил:

— Обратите внимание на дары, полученные вами. В нашем кругу они означают: «Если вы желаете причинить кому-то вред, одаривайте его лестью, пищей и деньгами». Вы можете этим даже уничтожить человека, в то время как он будет от всей души благодарен вам за то, что вы это делаете.






Слава Марка Твена  
Историческая притча

Один молодой литератор однажды сказал Марку Твену, что теряет уверенность в своём писательском таланте.

— Посещали ли вас когда-либо подобные ощущения? — спросил литератор.

— Да, — ответил Твен. — Однажды, когда я уже писал пятнадцать лет, я вдруг осознал, что я абсолютно бездарен.

— И как же вы поступили? Бросили писать?

— Да как же я мог? К тому времени я был уже знаменит.

Сребролюбец и завистливый  
Греческая притча

Один греческий царь пожелал узнать, кто из двух хуже — сребролюбец или завистливый, — потому что оба не желают другим добра. С этой целью повелел он призвать к себе сребролюбца и завистливого и говорит им:

— Просите у меня каждый, что вам угодно, только знайте, что второй получит вдвое того, что попросит первый.

Сребролюбец и завистливый долго препирались, не желая каждый просить первым, чтобы после получить вдвое. Наконец царь сказал завистливому, чтобы он просил первым. Завистливый, будучи объят недоброжелательством к ближним, вместо получения обратился к злоумышлению и говорит царю:

— Государь! Прикажи мне выколоть глаз.

Удивлённый царь спросил, для чего он изъявил такое желание.

Завистливый ответил:

— Для того, чтобы ты, государь, приказал товарищу моему выколоть два глаза.

 

Суфийская притча

Один ученик спросил своего наставника-суфия:
Учитель, что бы ты сказал, если бы узнал о моем падении?
- Вставай!
- А на следующий раз?
- Снова вставай!
- И сколько это может продолжаться – все падать и подниматься?
- Падай и поднимайся, покуда жив! Ведь те, кто упал и не поднялся, мертвы.

источник - сайт Новый Акрополь







Существует ли зло?  
Современная притча

Профессор в университете задал своим студентам такой вопрос.

— Всё, что существует, создано Богом?

Один студент смело ответил:

— Да, создано Богом.

— Бог создал всё? — спросил профессор.

— Да, сэр, — ответил студент.

Профессор спросил:

— Если Бог создал всё, значит, Бог создал зло, раз оно существует. И согласно тому принципу, что наши дела определяют нас самих, значит, Бог есть зло.

Студент притих, услышав такой ответ. Профессор был очень доволен собой. Он похвалился студентам, что он ещё раз доказал, что Бог — это миф.

Ещё один студент поднял руку и сказал:

— Могу я задать вам вопрос, профессор?

— Конечно, — ответил профессор.

Студент поднялся и спросил:

— Профессор, холод существует?

— Что за вопрос? Конечно, существует. Тебе никогда не было холодно?

Студенты засмеялись над вопросом молодого человека. Молодой человек ответил:

— На самом деле, сэр, холода не существует. В соответствии с законами физики, то, что мы считаем холодом, в действительности является отсутствием тепла. Человек или предмет можно изучить на предмет того, имеет ли он или передаёт энергию. Абсолютный ноль (–460 градусов по Фаренгейту) есть полное отсутствие тепла. Вся материя становится инертной и неспособной реагировать при этой температуре. Холода не существует. Мы создали это слово для описания того, что мы чувствуем при отсутствии тепла.

Студент продолжил:

— Профессор, темнота существует?

— Конечно, существует.

— Вы опять неправы, сэр. Темноты также не существует. Темнота в действительности есть отсутствие света. Мы можем изучить свет, но не темноту. Мы можем использовать призму Ньютона, чтобы разложить белый свет на множество цветов и изучить различные длины волн каждого цвета. Вы не можете измерить темноту. Простой луч света может ворваться в мир темноты и осветить его. Как вы можете узнать, насколько тёмным является какое-либо пространство? Вы измеряете, какое количество света представлено. Не так ли? Темнота — это понятие, которое человек использует, чтобы описать, что происходит при отсутствии света.

В конце концов, молодой человек спросил профессора:

— Сэр, зло существует?

На этот раз неуверенно, профессор ответил:

— Конечно, как я уже сказал. Мы видим его каждый день. Жестокость между людьми, множество преступлений и насилия по всему миру. Эти примеры являются ничем иным, как проявлением зла.

На это студент ответил:

— Зла не существует, сэр, или, по крайней мере, его не существует для него самого. Зло — это просто отсутствие Бога. Оно похоже на темноту и холод — слово, созданное человеком, чтобы описать отсутствие Бога. Бог не создавал зла. Зло — это не вера или любовь, которые существуют как свет и тепло. Зло — это результат отсутствия в сердце человека Божественной любви. Это вроде холода, который наступает, когда нет тепла, или вроде темноты, которая наступает, когда нет света.

Профессор сел.

http://pritchi.ru/

Счастье

Древняя притча

Бог слепил человека из глины, и остался у него неиспользованный кусок.

— Что ещё слепить тебе? — спросил Бог.

— Слепи мне счастье, — попросил человек.

Ничего не ответил Бог, и только положил человеку в ладонь оставшийся кусочек глины.

Танец без ног

Эта история  произошла давно…

В концентрационном лагере был заключенный, который, не смотря на то, что знал, что живым ему из лагеря не выйти, оставался бесстрашным и не унывающим. Как-то раз посреди тюремного двора он играл на гитаре, вокруг него собралось множество заключенных. Очарованные музыкой люди, будто забыли где находятся, и из их глаз исчез страх. Но в это время в лагере находилась инспекционная проверка, и им очень не понравилось увиденное. Тюремные власти запретили заключенному  играть.

Однако запрет не испугал его. На следующий день он, как обычно, вышел с гитарой во двор и начал играть. Быстро собрались слушатели. Взбешенные охранники схватили его и отрубили пальцы.

Но он вернулся туда и на следующий день. Он пел и обрубками пальцев пытался играть ту музыку, на которую был способен. На этот раз толпа громко поддерживала его. Надсмотрщики утащили его в карцер, а гитару разбили вдребезги.

Наступил новый день и заключенный снова вышел в тюремный двор. Теперь он просто пел. Какая же это была песня! Какое воодушевление! К нему присоединились все заключенные, и, пока длилась песня, их дух стал непобедимым. Взбешенные охранники вырвали ему язык.

Над лагерем опустилась тишина. Но к неописуемому удивлению заключенных, утром он появился на своем месте. Он пританцовывал под музыку, которая была слышна только в его отважном и свободолюбивом сердце. Вскоре люди танцевали, соединив руки, вокруг его кровоточащей, подрагивающей от боли фигуры. Впав в оцепенение от увиденного, охранники так и не смогли сдвинуться с места.

Судха Чадран, современная индийская танцовщица классического танца, прекратила танцевать в расцвете своей карьеры, ибо врачи были вынуждены ампутировать ей правую ногу. После того как ей сделали протез, она вернулась к танцам, и — просто невероятно — вновь стала лучшей среди танцовщиц. На вопрос, как ей это удалось, она просто ответила:
Для того чтобы танцевать, ноги не нужны!

http://pritchi.by/





Три сестры.
 
В одной деревне жили три сестры.  Одна была очень ленивой-преленивой, вторая ужасно злой, а третья и красавица и умница, и трудолюбивая, все в руках ее спорилась.

Однажды, к ним в дом вошла незнакомая женщина.

- Кто вы? – Поздоровавшись, спросили сестры.

- Я Судьба. Настало время выходить замуж. Собирайтесь и поедем к вашим суженым.

Сели сестры в телегу, на которой приехала женщина, и она их повезла.

Заехали они в ближайшую деревню. Смотрят, а в поле парень работает, все в руках у него спорится. Смотреть приятно.

- Вот это твой жених. - говорит Судьба и высаживает старшую сестру.

Через некоторое время заехали они в следующую деревню. Там парень живет, никому в помощи не отказывает, добрый, отзывчивый, очень любят его соседи.

- Вот это твой. – говорит Судьба средней сестре и высаживает ее.

Приехали в третью деревню. И видят в конце деревни, возле полуразвалившегося дома, лежит пьяный.

- А вот этот твой. – останавливая телегу, говорит Судьба.

Заплакала девушка и говорит:

- Ну почему этот для меня, сестрам такие хорошие парни достались. Неужели никого другого нет?

- Есть конечно и другие.  Только этот без тебя пропадет… – тяжело вздохнув, ответила судьба.

Удовольствие от страданий
 
Однажды ученики задали вопрос своему мудрому Учителю:

- Почему в большинстве своем люди так несчастны?

- Они несчастны, главным образом потому, что получают удовольствие от своих страданий. – ответил Учитель.

И он рассказал им историю о том, как однажды в поезде он провел без сна целую ночь. Его место было на верхней полке, а внизу лежала женщина и бесконечно стонала:

- Мне так хочется пить… Как же мне хочется пить… Боже, я так хочу пить!.. Ох, как я хочу пить…

После нескольких часов таких стенаний Учитель не выдержал. Он спустился вниз и пошел к проводнику за водой. Через несколько минут он уже вручал страдалице большую бутыль с водой.

- Мадам, я принес вам воду.

- О, спасибо сэр. Я вам очень благодарна. Благослови вас Господь.

Учитель вскарабкался на свою полку, устроился поудобнее и только начал погружаться в дрему, как причитания раздались вновь:

- О, как мне хотелось пить… Как же я хотела пить… О Боже, я так хотела пить…

 

Притчи — это не просто тексты, не просто рассказы. Каждая притча может что-то дать, научить чему-то, в ней заложена какая-то определённая правда, какой-то определённый урок, маленький или большой закон Мира, в котором мы живём.

Посредством притч можно получить доступ к знанию законов объёмного мира. Причём этот доступ — облегчённый, потому что притчи — это искусство слов попадать прямо в сердце. Это своеобразный учебный материал, который непременно поможет внимательному и вдумчивому ученику путешествовать по Миру осознанно и радостно.

Абуль-Фарадж называл притчи рассказами, освежающими разум и удаляющими из сердца горе и печаль. «Пусть они послужат утешением для страждущих, целительным бальзамом для людей с разбитым сердцем, путеводителем для любящих наставления и лучшим другом для ценителей смешного», — писал он.

Источник - Притчи.ру

Причина хорошего расположения духа

Греческая притча
Сократа спросил один из его учеников:
— Объясни мне, почему я ни разу не видел на твоём челе признаков печали? Ты всегда в хорошем настроении.
Сократ ответил:
— Потому что я не обладаю ничем таким, о чём стал бы жалеть, если бы его утратил.

Пруд

Притча от Корнелия Виссарионова

Маленький пруд позади дома, выкопал мальчику его отец. Мальчик давно о нём мечтал и вот он появился, маленький прудик, обсаженный вокруг растениями и цветами, с прозрачной водой и мелкой галькой на дне. Вылавливая на озере неподалёку мелких пескариков, мальчик пополнял свой прудик, ежедневно подкармливая рыбёшку. Он с радостью наблюдал за ними, как они плавают, как собирают крошки с поверхности воды, и радовался каждой минуте, проведённой здесь. Маленький прудик был его гордостью и его богатством, он им жил, и постоянно думал, как его ещё бы украсить.

Но вот однажды, из любопытства ли, или просто было плохое настроение, мальчик, выловив из озера небольшую щучку, запустил её в свой прудик.

Какого же было его горе, когда на следующее утро он не обнаружил своих любимых пескариков, и только жирная довольная щука плавала по дну пруда.

Щуку он выловил и отпустил в озеро, а пескариков снова пришлось вылавливать и запускать в пруд.

Прошло много времени, прежде чем он восстановил свой прудик, и в нём снова плавали его любимые рыбки, радуя его и близких ему людей. С тех пор, мальчик понял для себя одну истину, что одним неправильным поступком можно разрушить всё, что было создано ранее. И теперь вряд ли он, повторит свою ошибку.

Разговор учителя с учеником
Опубликовано 21.10.2010 автором Анна
Однажды к своему учителю пришел ученик. И был он чернее тучи. Посмотрел на него учитель и поинтересовался, не заболел ли он. Тот сказал, что не болен, но огорчен ссорой со своим невыносимо вредным соседом.- Вы можете представить, что он сделал…

Но учитель прервал его словами:

- Беги скорее к врачу.

- Вы что не слышите меня. Я не болен. У меня испортилось настроение от того, что мой сосед ужасный гад. Я с ним поссорился. – возмущенно заговорил ученик.

- Слышу, слышу и говорю тебе, что плохи дела. Это очень тяжелая болезнь и она может подорвать тебе здоровье. Нужно срочно к врачу.

Ученик в недоумении смотрел на учителя. Было похоже, что учитель потерял разум.

Но тут учитель прервал неловкое молчание словами:

- Я расскажу тебе историю.

Как-то раз, один человек шел мимо мастерской и из любопытства зашел посмотреть, что там делают. Он никогда раньше не заходил туда, поэтому ему все было интересно. Он ходил, наблюдал за работой, рассматривал инструменты и конечно, при этом он мешал людям, которые там работали. Его попросили отойти в сторонку и не путаться под ногами, сказав что так он и им не будет мешать, и все будет видеть, и не пострадает сам. Но человек никого не слушал, ему нужно было все потрогать и везде всунуть свой нос. Рабочие начали злиться.

Вдруг, по умыслу или случайно, на ногу бедолаге упала тяжелая деталь из станка, рядом с которым он находился. Хлынула кровь и человек выбежал из мастерской, по дороге останавливая людей и рассказывая, какие нерадивые специалисты там работают. Он рассказывал во всех подробностях и каждому предлагал посмотреть на рану. Прохожие говорили, что нужно срочно к врачу, а то может случиться заражение, да и в любом случае, кровь нужно остановить. Но он никого не хотел слушать.

Он думал о том, что если он пойдет к врачу, и тот окажет помощь, никто не поверит, что рана была серьезная. Нужно идти к судье. Так он  и сделал. Но, к несчастью, судьи не было в городе. И разбирательство отложили.

Состояние его ноги ухудшалось, но больной все не шел к врачу.  Наконец он совсем слег.

Когда судья вернулся, он навестил больного, назначил разбирательство в ходе которого, не удалось доказать вины работника. Хоть и заставили его заплатить символический штраф за неосторожное обращение с инструментом. Что касается раны, то так же невозможно было определить, насколько тяжелой она была. Ведь человек не обращался к врачам. А то, что ему сейчас очень плохо, виноват он сам.

Долго доктора потом лечили больному запущенную рану, но до конца восстановить здоровье так и не удалось.

- Беги скорее к Великому Врачу, пока не поздно, – продолжил учитель – попроси Его наложить на рану твоего сердца бальзам Любви, и наложить повязку Прощения. Не нужно ходить и показывать всем как кровоточит твое сердце, в ожидании справедливого возмездия. Ведь состояние твоего здоровья может непоправимо ухудшиться.

http://pritchi.by/

Ромашка или как все

Притча от Сергея Шепеля

Однажды, когда садовник прогуливался по саду, к нему подлетела взволнованная пчела и начала звать на помощь. Она сказала, что ромашка погибает. Удивился садовник, подумав: «С чего бы это, я ведь создал ей все необходимые условия и ухаживаю за ней, как надо». Подойдя к ромашке, он увидел, что её лепестки начали вянуть, а некоторые уже отпали. Садовник нагнулся к ней и погладил её. Она положила свою головку ему на руку и горько заплакала.

— Ну-ну, маленькая, не плачь, — успокаивал он её, а когда она немного успокоилась, садовник сказал: — А теперь рассказывай, что с тобой приключилось?

И ромашка рассказала, что, родившись, она была очень счастлива. Ей очень нравилось её простое зелёное платьице, облегающее тоненькую талию, тоненькие ручки-листики и жёлтенькое сияющее личико, похожее на солнышко, окружённое вокруг белоснежными лучиками.

Но однажды она обратила внимание на окружавшие её растения, которые красиво цвели, приятно пахли или приносили вкусные плоды. Яблоня гордилась своими вкусными и ароматными яблоками, роза — своими изысканными цветками и острыми колючками, которыми она могла защищать себя, а виноград — своим виноградом и, главное, — усами. Все они говорили, что она какая-то не такая — в общем, «не как все». Это очень расстроило маленькую ромашечку, ведь ей очень хотелось быть «как все», всем нравиться, и чтобы никто не смеялся над ней. С тех самых пор счастье покинуло её, и она стала самой несчастной. Ничто теперь не радовало её: ни платьице, ни тонкая фигура, ни ручки-листики, ни даже личико-солнце с его белыми лучиками.

Садовник укоризненно посмотрел на яблоню, розу и виноград и, покачивая головой, сказал:

— Ну, куда это годится, разве я вас такому учил? Смотрите, что вы наделали — довели до слёз прекрасное безобидное создание. И не стыдно вам? Вам, поди, такого никто не говорил, а вы вон чего удумали — сравнивать себя с другими, да ещё и зазнаваться. Нехорошо, ой как нехорошо!

Провинившиеся растения потупили глаза в землю, опустили свои ветви и собирались было заплакать.

— Не слёзы должны вы лить, а понять, что вы сделали не так, и постараться больше не повторять своих ошибок, — сказал садовник и вновь обратился к ромашке и, улыбаясь, спросил: — Так, значит, ты хочешь быть «как все»?

— Конечно же, — восторженно ответила ромашка, у которой сразу же высохли слёзы.

— Хорошо, — сказал садовник, — завтра я исполню твою просьбу, если, конечно, ты не передумаешь.

От радости ромашка захлопала в ладоши-листочки и подпрыгнула бы, если бы корни крепко не держали её. Она хотела было сказать, что она ни за что не передумает, но садовник не дал ей договорить.

— Но есть у меня к тебе условие: подумай, что означает быть «как все», — сказал он уже серьёзно и, развернувшись, ушёл, приговаривая: — Ну что за растения пошли? Вы только посмотрите на неё: ей, видите ли, не нравится, какой я её создал, ей непременно хочется быть «как все».

Ромашке казалось, что всё и так ясно. Оставшись наедине с собой, она задумалась, а что же такое быть «как все». Она посмотрела на яблоню, розу и виноград, в надежде найти в них что-то общее, что объединяет их, кроме стебля и листьев, имеющихся у всех растений, хотя даже они были у всех разные. Но ей это не удалось, ведь все они были совершенно разные. Желая подстроиться под всех, она представила на своём тоненьком стебельке яблоки, цветки роз и их колючки, а также виноград с его усиками, и тут же спросила себя: «А где же тогда буду я? Всё это не поместится на мне, ведь я такая маленькая». Сначала она испугалась, а когда представила себе эту картину, по саду пронёсся нежный, звонкий смех, как звон колокольчиков.

На следующее утро садовник, навещая ромашку, изумился тому, как она преобразилась. Она уже не походила на вчерашний цветок. Её повядшие лепестки вновь распрямились, а вместо выпавших выросли новые, и на её прекрасном личике вновь засияла улыбка.

С тех пор ромашка перестала сравнивать себя с другими растениями, а начала ценить то, какой она была и старалась цвести как можно чаще, радуя всех своим видом.

http://pritchi.ru/







Твои сыновья не сделают того, что ты не сделал
Ингушская притча

У некоего мужчины подрастало несколько сыновей, чем он очень гордился. У этого мужчины был друг, с которым он всегда делился своими мыслями и делами. Гордясь своими сыновьями, он сказал этому другу:
— Немного времени осталось, чтобы мои сыновья отомстили за своего деда, моего отца. Пройдёт года два, и нашим кровникам не поздоровится.
Друг слушал все эти кичливые слова, а потом пренебрежительно сказал:
— Ничего подобного не произойдёт. Оставь надежду на то, что они совершат кровное возмездие. Как они могут подобное сделать, когда их отец не отомстил за своего отца. А ты думаешь, что они будут мстить за деда.
Нечего было ответить тому мужчине, и он промолчал.







Только учитель может это не делать
Даосская притча

Однажды в день Постижения Истины Мудрейший из клана Спокойных показал нескольким избранным ученикам своё умение превращать камни в золото и серебро.
Один из учеников Мудрейшего, потрясённый увиденным, спросил другого ученика:
— Если наш Учитель способен превращать камни в золотые слитки, почему он не стал самым богатым и могущественным человеком в Поднебесной?
— Да, наш Учитель может делать это, — гордо ответил тот, — но он не был бы Великим Учителем, если бы не был способен не делать этого.
Источник: Медведев А., Медведева И. Легенды и притчи Шоу-Дао.






Правитель и наставник
Суфийская притча от Руми

В некотором государстве правитель его спросил учителя:
— О мой шейх! Не терпишь ли ты какой-нибудь нужды? Есть ли у тебя достойная одежда? Хватает ли еды?
— Великий царь! — ответил шейх. — Как же я могу испытывать в чём-нибудь недостаток, если я сам владею двумя рабами, которые, в свою очередь, управляют всеми правящими на Земле государями?
— Кто же эти два раба, которые, судя по твоим словам, управляют и мной? — удивился царь.
— Эти два раба — гнев и желание, — прямо и откровенно сказал шейх. — И истинный царь лишь тот, кто держит их в узде, помня о том, что солнце с небес светит не только для царей, но и для всех прочих, включая рабов.

Источник: Суфии: Восхождение к истине. 





Кроткое поведение
Суфийская притча

У Халкави спросили:
— Какого поведения вы придерживались в вашей жизни по отношению к встречавшимся вам людям, чтобы распознать их качества? Он ответил:
— Обычно я вёл себя кротко и смиренно. Тех, в ком моё поведение вызывало агрессивность, я избегал как только мог. Тех, кто уважал меня за мою наружность, я остерегался так же.

Источник: Шах И. Мыслители Востока. 






Во всём он виноват
Ингушская притча

Некий мальчик где-то украл курицу и принёс её домой. Отец похвалил сына. Мальчику понравилось воровство. И года не прошло, как сын уже привёл чужую корову. И тут отец всячески расхвалил сына. Шли годы, сын стал заправским вором. Обнаглев, он решил унести казну именитого князя и попался. Суд приговорил его к отсечению головы. Судья предоставил вору последнее слово, и тогда вор сказал:

— Во-он сидит мой отец, который привил мне вкус к воровству, который поощрял меня к нему, который вовремя не остановил меня. На нём столько же вины, сколько и на мне. Если рубите мою голову, то то же самое делайте и с ним.

— Правда всё это? — поинтересовался судья, докопался до сути и выяснил, что молодой человек говорит правду, и добавил:

— В данном случае на тебе вины нет, и вся вина лежит на твоём отце.

Тут судья поменял своё решение: наказав сыну больше не красть, он его отпустил, а отца приговорил к казни.

 



Пусть все спасутся, один я погибну
Христианская притча

Святой Антоний молил Господа открыть ему, кому он равен. Бог дал ему знать, что он ещё не пришёл в меру сапожника из Александрии. Антоний оставил пустыню, отправился к сапожнику и стал расспрашивать о его жизни. Тот ответил, что даёт  две трети своего дохода бедным, а прочее оставляет себе. Это дело не показалось необыкновенным Антонию, оставившему всё своё богатство и живущему в пустыне в совершенной бедности. Следовательно, не в этом заключалось превосходство сапожника. Антоний сказал ему:

— Господь послал меня к тебе узнать о жизни твоей.

Смиренный ремесленник, почитавший Антония, поведал ему тайну своей жизни:

— Я не делаю ничего особенного. Просто за работой гляжу на прохожих и говорю себе: «Пусть все спасутся, один я погибну».

Давать больше, давая меньше
Суфийская притча

Инкилаби сказал:

— Я посещал многих уважаемых мастеров, весьма почитаемых их последователями, почитаемых также и мной.

Затем я нашёл иного мастера. Он рассказал мне столь много такого, чего я и представить себе никогда не мог и вообразить, что стал для меня образцом щедрого человека.

Но когда с его помощью я достиг полного знания Тайны, я понял, что именно другие были гораздо более щедрыми. Они поведали мне всё, что знали, но полезно это было лишь с виду, а не в действительности.

Щедрость без содержания — это благородство, но не питание. Почему же он не дал мне ещё больше из того, чем обладал? Я обвинил бы его в скупости, но не сделал этого, ибо в конце концов понял, что — как в случае с ребёнком — хотя то, чему он учил меня, мало по сравнению с тем, что имелось, он вёл меня правильно. Он дал мне не то, что было замечательно, а то, что было необходимо.

Источник: Шах И. Мыслители Востока. 






Изгнанник

Мастера выдворили из страны: его учение вызвало неодобрение властей.
Ученики интересовались, тоскует ли он по родине.
Мастер ответил:

— Нет.

— Но ведь человеку свойственно скучать по родному дому?

— Стоит обнаружить, что твой дом — Вселенная, и уже никогда не будешь себя чувствовать изгнанником.

Источник: де Мелло Энтони. Одна минута мудрости.






Шесть лепёшек
Ингушская притча

Некая хозяйка ежедневно пекла по шесть лепёшек. Ни больше, ни меньше, а всегда шесть. Однажды соседка спросила её:

— Почему ты ежедневно печёшь именно шесть лепёшек: ни больше и ни меньше?

Хозяйка ответила:

— Двумя я отдаю долг, другие две я даю в долг, одну выбрасываю, а шестую съедаю сама.

— Теперь раскрой смысл своих слов, — попросила соседка.

Хозяйка ответила:

— Две я отдаю мужу и свёкру и тем самым исполняю свой долг снохи; две я отдаю детям — это в долг; одна, которую я отдаю свекрови, — потерянная лепёшка, ну, а шестую я съедаю сама.

Плод смоковницы
Индийская притча
— Принеси мне плод смоковницы, — говорит отшельник ученику.

— Вот он, господин.

— Разломи его.

— Я разломал его, господин.

— Что видишь ты в нём?

— Нежные зёрна, господин.

— Разломи одно из них. Что ты видишь в нём?

— Ровно ничего, господин.

— Это тонкая часть, которой ты, дорогой мой, не замечаешь. Из неё, дорогой мой, из этой тонкой части возникла вся большая смоковница. Верь мне, дорогой мой, эта тончайшая сущность есть во всём мире. Это — Истина; это есть во мне и в тебе.

Источник: Индуистская мудрость 









Практика лучше
Буддийская притча

Некогда в Тибете жил знаменитый лама по имени Дром. Однажды Дром увидел человека, совершавшего обход ступы.

— Обход ступы — хорошее дело, — сказал Дром. — Но практика ещё лучше.

Человек подумал: «Ну, значит надо читать священные книги».

Так он и поступил. Но однажды Дром увидел его за чтением и сказал:

— Чтение священной книги — хорошее дело, но практика — ещё лучше.

Человек подумал: «Похоже, и этого недостаточно. Теперь, если я займусь медитацией, это уж точно будет практика».

Застав его за медитацией, Дром сказал:

— Медитация — хорошее дело, но практика — ещё лучше.

Человек изумился и спросил:

— Как же надо практиковать?

И Дром ответил:

— Не привязывайся к этой жизни, заставь всю свою жизнь стать практикой.

Источник: Притчи человечества.






Хотение
Суфийская притча

Человек, намеревавшийся стать учеником, сказал Дхун-Нуну Египтянину:

— Превыше всего в этом мире я хочу быть принятым на Путь Истины.

Дхун-Нун сказал ему:

— Вы можете присоединиться к нашему каравану лишь в том случае, если для начала сумеете принять два условия. Первое — вам придётся делать то, что вам не хочется делать. Второе — вам не будет позволено делать то, что вам хочется делать. Именно «хотение» стоит между человеком и Путём Истины.

Источник: Шах И. Мыслители Востока.

pritchi.ru

Притчи Иисуса