Джерело - http://www.ukrcenter.com/Література/19694/Бруно-Ферреро

* * *
ТРОЯНДА
Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою
до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою
переходив дуже людну вулицю.
На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила
милостиню у перехожих – завжди на тому самому місці, нерухомо,
як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.
Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто
знаходила для неї якийсь гріш.
Якось француженка спитала поета:
– Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?
– Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, –
відповів той.
Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш
почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка
підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з
зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І
пішла, притискаючи троянду до грудей.
Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа
на тому самому місці – мовчазна, нерухома, як і раніше.
– Чим вона жила всі ці дні? – спитала молода француженка.
– Трояндою, – відповів поет.

“На світі є тільки одна єдина проблема – як знову дати
людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба,
щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі
жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди.
Так неможливо йти далі”, – писав Антуан де Сент-Екзюпері.

“Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не
говорив до них нічого”.
(Мт. 13, 34)

* * *
ПОРОЖНЄ КРІСЛО
Один старий чоловік тяжко захворів, і парох прийшов його
відвідати. Увійшовши до кімнати хворого, він побачив біля ліжка
порожнє крісло і запитав, для чого воно тут стоїть.
Хворий, ледь усміхаючись, відповів:
– Я уявляю собі, що в цьому кріслі сидить Ісус. Перед тим,
як ви прийшли, я, власне, розмовляв з Ним. Довгі роки молитва
була для мене дуже важкою справою, аж доки один приятель не
пояснив мені, що вона полягає у розмові з Ісусом. І тепер я собі
уявляю, що Ісус сидить переді мною у цьому кріслі, я говорю до
Нього та слухаю, що Він мені відповідає.
Через кілька днів дочка того чоловіка прийшла до пароха і
сказала, що її батько помер. Вона розповіла:
– Я залишила його самого тільки на дві години. Коли
повернулася, він був уже мертвий, лежав, схиливши голову на
порожнє крісло, яке завжди стояло біля його ліжка, – так, як він
хотів.

“Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога”
(Мт. 5, 8)

* * *
Одного разу до рабина Менделя з Коцк прийшли вчені гості.
Вони довго веселилися, аж раптом господар запитав:
– Де живе Бог?
Ті засміялися і відповіли:
– Що за дивне питання? Чи ж всесвіт не є повний Його слави?
Але рабина не задовільнила така відповідь. Він похитав
головою і сказав:
– Бог живе там, куди ми дозволимо Йому увійти.
І це є найважливіше у нашому житті – дозволити Богові
увійти. Але дозволити Йому увійти можемо тільки туди, де самі
перебуваємо, де живемо правдивим життям, – тобто у серце.
“Стою при дверях і стукаю”, – каже Господь.
Чи відчиниш ти Йому сьогодні двері свого серця?

* * *
ОПОВІДАННЯ ПРО ЗЛОГО ВОВКА
Трилітній Олександр:
– Розкажи мені про злого вовка.
Десятилітня Оксана:
– Немає злих вовків, є тільки вовки нещасливі.

Немає лихих людей...

* * *
ДЮНА І ХМАРИНКА
Молодесенька хмаринка – а відомо, що життя хмарин коротке і
неспокійне, – вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними,
великими, чудернацьких форм.
Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже
досвідчені хмари, напучували її:
– Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш!
Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і
відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену
отару овець.
– Що ти робиш? Рухайся з нами! – завив вітер.
Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її
причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася
їй.
– Привіт! – сказала чемно.
Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром,
jhi гладив її блискуче волосся.
– Привіт! Я – Оля, – відрекомендувалася хмаринка.
– Я – Галя, – відповіла дюна.
– Як поживаєш там, на землі?
– Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду.
А ти?
– Сонце і вітер... довгі перегони по небу.
– Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер,
напевне зникну, – сказала сумно дюна.
– Прикро, правда? – спитала хмаринка.
– Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна.
– Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля.
Дюна замовкла на мить, а потім сказала:
– А знаєш, ми дощ називаємо раєм!
– Справді? Я й не знала, що я така важлива! – засміялася
хмаринка.
– Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді
вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами...
– Так, правда. Я їх бачила, – відповіла хмаринка.
– Але я, напевно, їх ніколи не побачу, – сумно зітхнула
дюна.
Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала:
– Я могла б упасти на тебе дощем...
– Але тоді ти помреш.
– А ти зацвітеш, – зашуміла хмаринка блискучим прозорим
дощем.
Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами.

В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: “Господи,
зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим”.

* * *
КРАМНИЦЯ
Одному юнакові приснилося, що він увійшов до великої
крамниці. За прилавком стояв ангел.
– Що ви продаєте? – спитав юнак.
– Все, що бажаєте, – чемно відповів ангел.
Юнак почав перераховувати:
– Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості
для покривджених, терпимості та щедрості до чужинців, любові в
родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і... і...
Ангел перервав його:
– Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо
плодів, а тільки насіння.

Одна Ісусова притча починається так: “Царство Боже подібне
до насіння, що один господар казав посіяти на своїм полі...”
Царство – це завжди початок. Малесенький, майже незначний
початок. Бог прийшов на землю, як зерно, як квас, як
малесенький паросток.
Зерно – це диво. Навіть найбільше дерево виростає з малого
зерна. Твоя душа – це поле, на якому посіяні важливі діла та
великі цінності.
Чи дозволиш їм вирости?

* * *
ТЕ, ЩО...
Те, що нам казали, коли ми були дітьми:

Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби;
мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від
мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш;
тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти
вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався
сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з
повним ротом...

Те, що ми хотіли б почути:

Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо
про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти – дуже милий;
приємний; розкажи, що ти відчував; ти – щасливий? мені приємно,
коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому
страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з
тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти
мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо
я помилився...

Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли
почути ще в дитинстві.

Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:
“Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він
завжди є таким з нашим псом”.

* * *
ЗАПАХ
Тибетці оповідають дивну легенду – легенду про гірське
козеня.
Багато років жило собі гірське козеня, яке постійно
відчувало в ніздрях дуже приємний запах моху. Цей чудовий,
солоденький запах супроводжував його і в мандрівках по зелених
горах, і в прогулянках по дрімучих лісах.
Козеня не могло зрозуміти звідки той запах, що так приємно
його бентежив.
Він, як мелодія флейти, незборимо притягав до себе.
Козеня почало гасати по лісах у пошуках джерела того
незвичайного і хвилюючого запаху.
Те шукання стало нестримним. Бідне звірятко вже не могло ні
їсти, ні пити, ні спати, ні думати про щось інше. Воно не знало,
звідки йшов той запах, але відчувало потребу шукати його,
перескакуючи через горбочки, яруги, доки, зголодніле і виснажене
до краю, не зірвалося зі скелі.
Його рани були тяжкі й болючі. Козеня почало лизати свою
кров на грудях і в цю мить відкрило неймовірну річ. Запах, той
запах, що його так бентежив, виходив з його тіла, з особливої
кишеньки, яку всі козенята цієї породи мають на грудях.
Бідне звірятко глибоко вдихало той запах, але життєві сили
покидали його.

“Надто пізно я полюбив Тебе, Красо, завжди давня і завжди
нова, надто пізно я полюбив Тебе. Ти була в мені, але я був
зовні й ганявся за тим, що Ти створила і що без Тебе не могло б
існувати. Ти завжди є зі мною, але я не був з Тобою”.
(Святий Августин)

* * *
ДВА ДЗЕРКАЛА
Одного дня сатана знайшов собі дуже потішну забавку. Це було
диявольське дзеркало, що мало магічну властивість: воно
спотворювало все добре і гарне, а огидне й погане видавалося в
ньому гарним.
Сатана мандрував з тим дзеркалом по цілому світі. Й усі, хто
дивився в нього, здригалися від огиди: замість себе вони бачили
жахливу, страхітливу істоту.
Лукавий дуже тішився своїм дзеркалом: чим огиднішими були
речі, тим більше вони йому подобалися. Одного разу відображення
в дзеркалі так припало йому до вподоби, що він зайшовся сміхом,
– аж раптом дзеркало вилетіло йому з рук і розбилося на мільйони
скалок. Сильний і злий ураган розніс їх по цілому світу.
Деякі скалки були менші від макового зернятка й запорошили
очі багатьох людей. Ці люди почали бачити в людях тільки те, що було зле
і погане.
Більші стали лінзами до окулярів. Люди, що носили такі
окуляри, вже не могли бачити те, що було добре, і втратили
можливість справедливо оцінювати свої вчинки і те, що
відбувалося довкола.
Деякі скалки того дзеркала були такі великі, що дехто
використав їх для шиб своїх вікон. Ті бідолахи, що дивилися
через такі вікна, бачили своїх сусідів несимпатичними, злими
людьми.
Коли добрий Бог це побачив, то дуже засмутився і вирішив
допомогти людям, що стали жертвами сатани. Він сказав: “Пошлю в
світ Свого Сина, який є Моїм образом, Моїм дзеркалом. Він
віддзеркалюватиме Мою доброту, Мою справедливість, Мою любов.
Мій Син уособлюватиме людину, яку Я вимріяв”.
Ісус прийшов як дзеркало для людей.
Хто приглядався до Нього, – відкривав добро і любов, вчився
відрізняти їх від самолюбства і фальші, від несправедливості і
презирства.
Хворі віднаходили в Ньому відвагу до життя, страждаючі
черпали силу переносити біль, розчаровані знаходили в ньому
надію.
Він потішав засмучених і допомагав перемагати страх смерті.
Багато людей полюбило Боже дзеркало і пішло за Ісусом,
наслідуючи Його.
Однак деякі, бачивши це, сповнилися люттю. Вони вирішили
розбити Боже дзеркало, і убили Ісуса. Але раптом з’явився новий,
сильний ураган – Святий Дух. Він підніс мільйони скалок Божого
дзеркала і розсів по цілому світові.
Якщо у чиєсь око потрапить навіть найменша скалочка з того
дзеркала, то людина починає дивитися на світ іншими очима, очима
Бога. Вона бачить насамперед красу і добро, справедливість і
щедрість, любов і милосердя. А все несправедливе й лихе легко
перемагається тими ж чеснотами.

* * *
УСПІХ
Місіонер, який прожив в Японії багато років, і відомий
співак, що пробув там тільки два тижні, поверталися до Америки
одним літаком. У Нью-Йорку місіонер побачив великий натовп
прихильників співака, які вітали його радісним криком...
– Господи, я нічого не розумію, – прошепотів місіонер. – Я
пожертвував 42 роки для Японії, а він пробув тільки два тижні, і
тисячі людей вітають його з повернення додому – мене ж ніхто не
зустрічає.
Господь відповів:
– Сину, та ж ти ще не повернувся до свого дому.

***
Якось турист відвідав одного відомого рабина.
Його дуже вразило те, що в кімнаті, наповненій книжками,
єдиними меблями були стіл і дерев’яна лавка.
– Де ж решта ваших меблів? – спитав турист.
– А ваші де?
– Мої? Я ж тут тимчасово, – здивовано відповів турист.
– І я також, – сказав рабин.

* * *
БАВИТИСЯ З БОГОМ
Якось один чоловік затримався біля гурту хлопчаків, які
бавилися на подвір’ї між будинками. Він почав підстрибувати,
танцювати та виробляти всілякі блазнівські штучки, щоб забавити
їх.
Мати одного з них побачила це зі свого вікна. Через якийсь
час вона вийшла на подвір’я, підійшла до свого сина і сказала:
– Це, напевно, святий. Сину, йди до нього.
Чоловік поклав хлопцеві на рамено праву руку і спитав:
– Мій любий, що би ти хотів робити?
– Не знаю, – відповів хлопець. – А ви що хочете, щоб я
робив?
– Це ти мені маєш сказати. Що тобі подобається?
– А... Я дуже люблю бавитися!
– А хочеш бавитися з Богом?
Здивований, хлопець не знав, що відповісти. Тоді чоловік
додав:
– Якщо ти будеш бавитися з Богом, то зробиш найкращу річ у
світі. Бо всі ставляться до Бога так серйозно, що виглядає, ніби
Він смертельно нудний і суворий. Бався з Богом, сину! Такого
милого товариша до забави, як Він, не знайдеш ніде!

* * *
“ЗРУЧНИЙ” ПРИВІД
– Я випадково не залишила у вас свою парасолю? – спитала
мене одна пані, сусідка, яка якось приходила поговорити зі мною.
– Так, – відповів я.
Пані щиро подякувала, а потім додала:
– Ви – справді чесна людина! Я була у багатьох сусідів і
питала, чи не залишила у них свою парасолю, і, уявіть собі, всі
відповідали, що ні.

Жила собі на селі черепаха. Якось племінниця, що мешкала в
місті, запросила її до себе. Бажаючи побачити трохи світу,
сільська черепаха прийняла запрошення.
Дорога була недалека (не більше кілометра), але для черепахи
це – довгий шлях. Та вона собі думала, що швидко подолає його, і
тільки наступного дня вранці пустилася в дорогу.
“Якщо я буду рухатись в такому темпі, – міркувала черепаха –
то в обід якраз буду на місці”. І пошкандибала, мугикаючи собі
під ніс якусь пісеньку.
Йде, йде, йде... До полудня бідолаха пройшла ледве двісті
метрів. Коли годинник почав вибивати 12 годину, звіщаючи
полудень, вона невдоволено забурмотіла: “Який дурний годинник!
Ще й година не минула, як я вийшла з хати, а вже вибиває
полудень... Він, мабуть, заржавів всередині!”
Йде, йде... Вже сонце зайшло і на небі заблищали зорі, а
черепаха ще й половини дороги не пройшла.
Страшенно розлючена, вона почала верещати: “Світ вже не
такий, як колись! Сонце заходить раніше, зірки з’являються коли
хочуть, а дні вже не мають двадцяти чотирьох годин!”
І так вигукуючи, повернулася додому, проклинаючи нерівну та
покручену дорогу.
Завжди знайдеться якийсь “зручний” привід, щоб думати зле
про ближнього.

* * *
СТРАТЕГІЯ ЛИСА
Один лев з широко розкритою пащею наблизився до вівці і
спитав її, чи від нього не тхне.
– Так! – відповіла вівця.
– Дурна! – сказав лев і з’їв її.
Потім поставив те саме питання вовкові.
– Ні! – відповів вовк.
– Підлабузнику! – заричав лев і розірвав його.
Те саме лев запитав й у лиса.
– Кажучи правду, пане, – відповів лис, – у мене такий
нежить, що абсолютно не чую жодних запахів.

Учень одного філософа пішов відвідати свого вчителя, який
лежав на смертному ложі.
– Залишіть мені у спадок трохи вашої мудрості, – просив він.
– Бачиш мій язик? – спитав філософ.
– Бачу, – відповів учень.
– А мої зуби? Чи всі ще там?
– Ні, не всі.
– А знаєш, чому язик тримається довше від зубів? Бо він
м’який і гнучкий, а зуби тверді – тому й випадають. Тепер ти
знаєш усе, що треба знати. Іншої мудрості не маю.

* * *
СИЛА ДУМКИ
Йшов собі полем подорожній – і раптом у траві побачив якийсь
предмет дивної форми.
– Це змія, – подумав він.
Змія кинулась на нього і вкусила.
Пізніше тією ж дорогою йшов інший подорожній. Він також
побачив предмет дивної форми.
– Це птах, – подумав він.
Затріпотіли крила, і птах полетів у небо.

Одному водієві несподівано вночі посеред поля пробилося
колесо автомобіля. Він засмутився, бо не мав потрібного
інструменту, щоб його замінити. Раптом вдалині він побачив
маленький вогник – це був одинокий селянський будинок.
Водій швидко пішов у тому напрямку. Дорогою він думав: “А
що, як ніхто не відкриє дверей?” “А що, як не буде потрібного
інструменту?” “А що, як не схочуть його позичити?”
Від таких непевних думок його тривога зростала, і коли
нарешті водій дійшов до того будинку, то був такий знервований,
що, розмахуючи кулаком під носом у господаря, закричав: “Тримай
собі свій домкрат!”
Подобається це нам, чи ні, але наші думки визначають маршрут
нашої земної мандрівки, званої життям. Якщо будемо думати тільки
про невдачі та зло то вони переслідуватимуть нас. Якщо говорити дитині, що вона дурна, то такою вона і виросте.

* * *
ПІСОК І РУКА
Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз
спитав її:
– Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш?
Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала в жмені
піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж
пальців. Чим більше стискала кулак, тим більше пісок вислизав.
Другу руку, натомість, тримала відкритою і пісок залишився в
ній.
Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно
скрикнув:
– Розумію!

У забутому гірському храмі зберігалася ікона Богородиці, на
зворотному боці якої була написана одна молитва – молитва
усиновлення.
Ось вона:
Господи,
допоможи мені бути приятелем усіх.
Приятелем,
що чекає і не нудиться,
що приймає з добротою,
що вислуховує без зусилля,
що дякує з радістю.
Приятелем,
якого завжди можна знайти.
Допоможи мені пропонувати
іншим безкорисливу дружбу,
випромінюючи радісний мир,
Твій мир, Господи.
Вчини так, щоб я був готовий
підтримувати і приймати
насамперед найслабших і
покривджених.
Таким чином я зможу
помагати іншим відчувати
Твою близькість,
Господи ніжності.

* * *
ГОБЕЛЕН
Молодого монаха послали до одного монастиря у Фландрії ткати
разом з іншими великий гобелен.
Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.
– Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають
мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть
зав’язати її і відтяти...
– Сину, – сказав спокійно старий монах, – ти не бачиш цього
гобелена так, як треба його бачити. Ти працюєш з виворітного
боку і тільки з одним фрагментом.
І повів його показати роботу з лицевого боку. Молодий монах
остовпів. Він працював над дуже красивим гобеленом.

У давній легенді оповідується про чоловіка, котрому Бог
пообіцяв, що виконає одне його бажання.
Чоловік подумав і сказав:
– Я хотів би чинити добро, не знаючи про це.
Бог вислухав його.
Пізніше, побачивши, що це бажання таке добре, Бог поширив
його на всіх людей.
І так триває й досі.
Ніколи не знецінюй себе. Може, у тебе не буде жодного
доказу, що ти вартуєш більше, ніж про себе думаєш. Усі ми тчемо
дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не бачимо в
цілості.