В архівах Міністерства Закордонних Справ Франції зберігається карта України, зроблена ще 1572 року з наказу короля Карла IX для його брата Генриха, князя Анжуйського. На цій карті територія по обидва боки Дніпра має надпис: «Ukraine» (Україна), охоплюючи усю нинішню Харківщину та частину, де Кременчук, Кропивницький, Дніпро, і нижче має надпис: «Cosaques» (Козаки).

З цією мапою, по давності вжитку географами назви «Україна», конкурує також карта Мотіеля. В Національний Бібліотеці в Парижі в паперах французького купця Мотіеля є географічна мапа басейну Чорного Моря. Мотіель їздив з Франції суходолом в Туреччину через Україну. Виїхав він з дому в 1580 році, вернувся 1582 року, пробувши в подорожі 2 роки з лишком.

Одному из выдающихся европейских композиторов – немецкому романтику Роберту Шуману удалось найти и точно сформулировать предназначение творца: «… призвание художника – бросать свет в глубину человеческого сердца …» – писал он в середине ХIX столетия. Подле картин талантливого украинского художника Юрия Нагулко зритель ощущает благоговейное сияние света таинственной силы, потоком льющегося в его живописных произведениях. Их автор – по натуре лирик и романтик – обращается к проблемам духовных основ мира в поисках ответов на вечные философские вопросы о смысле бытия и месте человека в земном мире.

Как одна литовская семья изменила ход нашей истории
Вопрос о началах и источниках национальной истории является одним из главных для каждого народа, который имеет эту историю. Не зря же 1-я отечественная летопись начинается с вопросов "откуда пошла Русская земля, и кто в ней начал сначала княжить". Как ни странно и то, что те, кто стремится стереть историческую память украинцев, пытаются приписать "сочинения" нашей страны или Владимиру Ленину, Яну Потоцкому, или австрийскому генштабу в полном составе. Но оставим анекдоты. Важные вопросы требуют серьезных ответов. А для этого нужно понимать, о чем, собственно, идет речь. Об истории определенного этноса, истории государства или истории страны – и его обитателях разного происхождения и вероисповедания.

Никогда не простим. И накажем всех виновных


Буча: Дмитрий Кулеба / Twitter

Президент Владимир Зеленский подчеркнул, что Буча в Киевской области стала символом зверств российской захватнической армии. Об этом он написал в Telegram в годовщину освобождения города.

"Буча. 33 дня оккупации. Более 1400 смертей, из них 37 детских. Более 175 человек найдены в братских могилах и камерах пыток. 9000 российских военных преступлений. 365 дней, как это снова свободный украинский город. Символ зверств армии страны-оккупанта. Никогда не простим. Накажем всех виновных", – написал Зеленский. Он также опубликовал видео, на котором запечатлены преступления захватчиков в городе.

Офицерский корпус любой страны по умолчанию, — это элита: считалось, что само слово «офицер» предполагает целый комплекс лучших человеческих качеств: честность, храбрость, уважение к врагам, сострадание, неприятие подлости и лицемерия и многое другое.

В свои лучшие времена офицеры не могли себе представить, как можно совершить подлый бесчестный поступок — это позорило всю армию. Совершивший его — стрелялся, чтобы на его семью не легло пятно позора. Что мы видим сейчас? «Офицеры» путинской армии — это просто сборище ублюдков, насильников и воров...

Чого у Олега Скрипки ніхто ніколи не забере – так це сміливості говорити те, що він насправді думає. От як є! Його позиція завжди була принциповою щодо української мови та культури, за це його критикували, створювали скандальні інформприводи, але завжди він стояв на своєму: український артист може бути тільки україномовним.

Уривок з інтерв'ю Олега Скрипки KP.UA:
- Найбільш дискусійне питання навіть сьогодні – це мова. Ми чуємо, як хтось не може говорити українською, як йому важко чи свідомо не бажає цього. Хоча, думаю, коли хтось каже, що важко, це свідоме небажання говорити українською. Ви, як людина, яка росла у росії, яка приїхала російськомовним у російськомовний Київ, як усвідомили, що все - буду розмовляти українською?

У 1936-му художник із Галичини Олександр Климко зобразив на полотні події 1918 року, відомі як бій під Крутами. Тоді кілька сотень українських курсантів і студентів протистояли майже 4000-й більшовицькій армії та стримали наступ на Київ. Львівський художник яскраво показав бій між молодими українцями, які свідомо приймають смерть, і червоноармійцями. Для своєї роботи митець обрав олійні фарби. Епізод змалював із книги історика Володимира Яніва “Бій під Крутами”. Розмір полотна – 320×170 сантиметрів. Про картину відомо небагато. За словами історика Ореста Круковського, у 1938-му її передав до Музею історично-воєнних пам’яток у Львові майбутній історик Володимир Трембіцький. В експозиції музею полотно перебувало рік.

Василь Стус — поет світового рівня, літературознавець, перекладач Рільке і Ґете та один з найвідоміших українських політв’язнів, чиє ім’я є символом правди й незламності українського духу в часи радянської тоталітарної машини.

Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області у селянській родині. Він був четвертою дитиною в сім’ї. У 1939 році батьки — Семен Дем’янович та Їлина Яківна переселилися в місто Сталіно (нині — окупований Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. У 1944−1954 роках Василь навчався в Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Потому вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці.

7 січня 2023 року в Успенському соборі Києво-Печерської лаври відбулось богослужіння з нагоди Різдва Христового за старим стилем. Вперше службу провів предстоятель автокефальної Православної церкви України митрополит Епіфаній. На службі в Успенському соборі зібралися близько тисячі вірян, передають кореспонденти BBC із Києво-Печерської лаври.

Матусю, не плач!… Я вже їду додому… Сьогодні моя закінчИлась війна… Від снайперів куль і від вибухів грому я їду туди, де твоя сивина. Де борщ у печІ, молоко з пиріжками, де батькова сильна й згрубіла рука. Я їду додому… стрічай мене, мамо! Тримайся, рідненька, бо зустріч… тяжкА.

Пробач мені, мамо! Пробач мені, тату, що сам собі вибрав я долю таку, що пахне свічками і ладаном хата й гойдається смуток у кожнім кутку. Пробачте, що в зоряну вись небокраю весільні мої простяглись рушники, що, не скуштувавши й шматка короваю, розбилось кохання моє на шматки!

Пробачте за цю безкінечну розлуку, за сотні моїх, ще не сказаних слів, що не дочекались ми діток-онуків, що кулю ворожу так рано зустрів. Матусю рідненька, я ж так хотів жити! О, скільки я мрій там собі нагадав! Хоч смерть і літала над нами щомиті, що буду наступний0, - думки відганяв.

О, як я хотів дочекатися літа, з розгону упасти в духмяну траву, в футбол поганяти, всіх друзів зустріти і дякувать Богу за те, що живу. Чи ж думав, що ТАК стрінуть друзі, родина? Чи ж знав, що обняти не зможе ніхто? Лиш квітами болю цвіте домовина, гіркий «подарунок» із зони АТО.

Матусю, не плач, не болить вже нічого. Своїх побратимів у небі знайду… Живим коридором стрічає дорога… Дорога… якою…. уже не пройду… Душа незабаром за обрій полине… Хтось гірко заплаче, добром пом’яне… Я ж кров’ю тебе захищав, Україно! Чому ж вберегти не змогла ти мене ???!


Упокой, Господи, душі полеглих за Україну дітей Твоїх,
прости їм усі провини їхні умисні й ненавмисні,
даруй їм Царство Твоє Небесне
і сотвори їм вічную пам'ять.

Автор: Олена Філончук

Большое количество украинок, которые служат в ВСУ, имеют просто феноменальную внешность. В социальных сетях появляются фотографии украинских женщин, проходящих службу в составе ВСУ и военных гарнизонах по всей стране. Снимки публикуют пользователи социальных сетей.

Пользователи отмечают, что большинство женщин на фотографиях могли бы построить успешную карьеру в модельном бизнесе, обладая феноменальной внешностью. “Разве у кого еще остались сомнения, что самые красивые женщины живут в Украине? Это просто мировой феномен", – пишут пользователи.

Харків, травень 2022. Фото: Дар’я Слободенюк/Суспільне

Такое впечатление, что все объекты критической инфраструктуры расположены в моём микрорайоне. Снова ебануло так, что мы с Гектором аж подпрыгнули. Как раз гуляли в небольшом парке. Доберман хоть и выглядит, как огромная собака-убийца, но в моменты прилётов превращается в испуганного пони, складывает уши куда-то на затылок и мчит к машине. Я пока дочапаю, он уже скребет лапой пассажирскую дверь. Типа "мам, ну его на хрен, поехали домой".

Лифты вырубило сразу. Поход на 17-й этаж с доберманом по узкой глухой лестнице – это невероятно увлекательное путешествие. Я иду и молюсь, чтобы навстречу не спускался игривый бигль, полный энергии звонко полаять. Мне на Гектора придется просто лечь, иначе не разминуться. Не говоря о том, что я курю лет 30, поэтому начинаю плеваться кусочками легких уже на 8-м этаже. Впрочем, мой совершенно некурящий сосед делает то же самое. Высоко.