Нічому вранці так не радієш, як ранковому київському сонечку. Воно привітно тебе зустрічає та дає заряд енергії на весь день, а туман заводить у якусь дивну казку. І от непевним кроком йдеш по набережній і дивуєшся красі природи.

Повертаєш голову направо, де стоїть церква, а її майже не видно, ховається за покривалом туману, але її можна пізнати по високим куполам, що виблискують на сонці. Ось, задзвонили дзвони та люди почали сходитись на службу. Цю церкву недавно реставрували, добудували храм. Ти теж перехрестишся та поволі зайдеш туди. Поставиш свічку, поминеш предків та підеш своєю дорогою.

Десь за рікою встає червоне сонце, ще сонне, не яскраве, на яке ще не важко дивитись. І десь у душі ти відчуваєш це сонце. Ти зупиняєшся біля однієї з кав’ярнь, заходиш туди, береш чашку улюбленого напою та сідаєш на вулиці, дивлячись на світанок. В цей час у тебе в душі усе спокійно, забуваєш про усі проблеми, негаразди.

Але усе коли-небудь кінчається, як і твій напій і ти вже упевнено крокуєш далі вулицею. Повз тебе пропливають веселі качки і в тебе з’являється невимовне поділитися з ними щастям, і ти вже біжиш до найближчого супермаркету, купуєш хліб та частуєш ним маленьких друзів. Вони вдячно крякають та запрошують розділити з ними сніданок. Ти відламуєш шматочок та кладеш собі до рота. Яким же смачним здається той звичайний, на вигляд, шматочок. Ось, вже і кінчається набережна, проходиш мимо ще однієї церкви, новішої та входиш у «Сад Каменів». Проходиш повз кам’яних скульптур сідаєш на лавку біля фонтану та поринаєш у свої думки, мрії. Та враз поривом вітру на тебе бризкає краплі води з фонтану,  спочатку ти сидиш ошелешений, але потім весело посміхаєшся і думаєш: « Як прекрасно жити на світі».

Автор: Маша Покотило, спеціально для Київського КОДу.