Незбагненна природа людських відносин. Ну що б, здавалося, любов? Все просто, невимушено, зручно і звично. Словом, так, як має бути у рідних людей. Так воно і є в окремих випадках. Але, на жаль, доволі часто як чоловіки, так і жінки, проживши левову частину життя, стикаються з проблемою вибору. Це теж не дивно: вибір сам по собі – звичайне відображення людської діяльності. Наліво підеш – голову з пліч, направо підеш… Та всі ці розмови про напрямки – софістика. Насправді, куди б не прямувала людина, ніде безхмарно не буває. А часом хмари нависають навіть над тим, хто взагалі стоїть на місці.

Так от, про відносини

Стосунки між половинками подружжя весь час змінюються. Хтось до сивих сивин із захватом дивиться в очі супутнику життя, а хтось, навпаки, розчаровується, черствіє, замикається у собі. Від того, що колишня пристрасть згасне, на жаль, ніхто не застрахований. Якщо відкинути стереотипні "біс в ребро", "як сучка не схоче…" і т.д., окреслюються цілком логічні наслідки "похолодання" в стосунках. Люди зустрічають інших людей.
 

Найчастіше пізнє кохання – доволі трагічна штука. Бо обоє закоханих достатньо зневірені в почуттях, щоби кинутися у вир нових емоцій. Обоє гарно навчені життям, і здебільшого наука базується на тому, що все швидко закінчується. Коли пролетіло більше половини життя, віра в те, що чарівна мить затримається саме цього разу, слабшає.

І закохані, вже неодноразово обпалені вогнем кохання, роблять єдине, що вважають можливим: дмухають на холодне. Це молодість не визнає страхів у стосунках. Зрілість боїться навіть повірити у можливість звичайного, людського щастя. Тому все лишається на місцях. Хіба, окрім серця, що заходиться від любові. Так і продовжують чоловік і дружина існування під одним дахом уже без теплих почуттів, дратуючи одне одного, нарікаючи і страждаючи. Але все одно ділять життя навпіл. Все одно їдять за одним столом, хоча йому обридли приготовані нею страви, а її бісить один лише вигляд "сильної половини" з ложкою у руці.

Звісно, говорити про те, що це неправильно, немає жодного бажання. Просто спало на думку розібратися: яким чином настільки рідні люди стають одне одному ненависними? Тим паче, що подібних сімейних пар з часом тільки більшає. Чого саме люди не можуть вибачити одне одному?

...Зазвичай, навіть у взірцевих сім’ях, є половинка домінуюча, і їй, тій половинці, підкоряються всі домочадці. Ті, хто обрав "бути меншим", зазвичай з першого дня жертвують чимось заради кохання і добробуту. Хтось полишає навчання, хтось – власне захоплення, а хтось – добрих і вірних друзів. І все це природно, коли навколо – щоденні клопоти, круговерть проблем, діти, про яких треба піклуватися і яких слід поставити на ноги. Є робота і будні, є розваги, але зведені до мінімуму: не зараз, от колись, діти підростуть, тоді й поживемо.

Здається, це і є ключовою проблемою середньостатистичного подружжя. Любов можлива лише там, де є життя. Пристрасть палає тільки тоді, коли є, чому горіти. Періоди, коли взаємне кохання свідомо відсувається на другий план і відкладається "на потім", почуття вбивають.

І от виростають діти, розлітаються хто куди з родинного гнізда. Батьки залишаються вдвох, але відчувають самотність. Ні, не завжди. Є пари, які лишаються наодинці й тим тішаться.

Та це буває надто рідко.
 

Часто подружжя просто не знає, як поводити себе за відсутності турбот про хліб насущний для дитини. От тільки дитя вже не потребує батьківського хліба, все менше приковує до себе батьківську увагу і живе повноцінним дорослим життям.

Дивно, але факт: багато зрілих людей, які мріяли все життя про спокійну старість, вечірні бесіди в літньому саду за чашкою м’ятного чаю, спільні спогади і ще про багато іншого, починають уникати одне одного. Той, хто в молодості пожертвував чимось заради сім’ї, неодмінно про це згадує і таємно винуватить свого партнера. І по всьому виходить, що ще в молодості слід би людям знати: кожна жертва обернеться наріканням в старості.

Тільки ми приносимо й приймаємо ці жертви, виправдані вони чи ні. Молодість не вміє аналізувати і зазирати вперед. Молодість іде за відчуттями.

Старість – навпаки. Озирається на досвід і думає про вічне. Старість не пробачає, якщо залишена в молодості мрія проноситься через усе життя і зринає вже тоді, коли нічого не можна змінити. Бо людина вже стала тим, ким стала. Бо все, чого можна було досягти, продане за буденність, а досягнуто - те, чого зовсім-зовсім тепер не хочеться.

Звісно, є бажання сказати собі й іншим: а давайте будемо жити так, щоб не довелося в старості шукати собі виправдань! Тільки, заклопотані та турботливі, всі ми після такої фрази покрутимо пальцем біля скроні. Звісно, теоретично можна говорити про взаємну любов протягом усього життя, про те, що слід виділяти час, аби кохання продовжувало жити і горіти, щоб діти не ставали на заваді все ще закоханим одне в одного батькам робити маленькі приємні дрібнички…

Багато можна порадити і навіть спробувати його втілити в життя.

Тільки одна справа – розмови, а інша – реальність. І чомусь впевнена, що читачі, навіть погодившись з тим, що сказано вище, все одно успішно зітруть усі поради з пам’яті і житимуть так, як жили до цього. До речі, це теж природно.

Але тоді постає питання: то звідки у нас береться такий холодний осуд, коли йдеться про пізнє кохання? Якщо люди вже віддали одне одному по-максимуму, якщо більше не потребують ні уваги, ні товариства одне одного, якщо все, що пов'язувало, зникло, як дим над догорілим кострищем, - до чого тоді осуд?

А до того, що всі люди люблять вірити в "довго і щасливо".

Кожен чоловік, одружуючись за власним бажанням, неодмінно знає, що готовий провести з обраницею залишок життя. Кожна жінка, йдучи під вінець не з розрахунку, впевнена, що готова померти в один день з коханим, навіть якщо це буде завтра. І ніхто, окрім цих обох, не буде винний в тому, що наприкінці життя вони не зможуть спокійно дивитися одне на одного.

Люди самі вбивають свою любов. Можливо, тому, що не можна її помацати і відчути на дотик, як щось матеріальне. Ймовірно, вважається, що вже, якщо є – то нікуди не дінеться. Але незмінною лишається тільки здатність любити. Про об’єкт – то це вже, вибачте, природою не передбачено. Кохають зазвичай довго і вірно тільки тих, хто потребує кохання. А якщо почуття "милостиво" приймається і, як говорити образно, складається в куточок, щоби поросло згодом павутинням, воно вмирає.

Бо любов, як велося вище, то життя. І якщо любов задихається в стінах власної, обжитої і звичної оселі, то вона виходить назовні. Попри осуд, але з острахом. Зрілість дуже добре знає, куди зникає кохання, навіть взаємне. І тому, навіть покохавши аж до паморок, повертається в свою задушливу оселю і намагається навести там лад.

Багатьом це вдається. Але не всім. Напевно, той, хто не відмовляється від пізньої любові, і справді знайшов ту половинку, якої чекав усе життя. Тільки сумнівно, що він (чи вона) набереться сміливості, аби з’єднатися з тією половинкою. Бо старість не вибачає. Навіть любові, яка зникла з одного боку небокраю, щоб спалахнути в іншому. 

Якщо вам сподобалась ця стаття, пропонуємо вам також почитати:
9 ознак того, що ти зустріла того чоловіка, за якого потрібно виходити заміж!!!
ТОП-5 помилкових думок щодо спільного життя
Анатомія зради
Чому так погано бути хорошою мамою

http://123456.uamodna.com/articles/vidnosyny-chy-e-shansy-u-piznjogo-kohannya/