В колонках играет - тотал факін треш метал
Настроение сейчас - орбит без сахара

Вони для мене ніхто. Чергові жертви обставин, не більше. Ніяких емоцій, зайвого підвищеного серцевого ритму. Рівне дихання, наче під час медитації. А ідея моя... Ніколи не любила себе за це. Єдине за що можна вбивати мене—це були ідеї. Можливо ще інших... За втілення цієї беззмістовної словесної гарячки. Так чи інакше вони заганяли у ще тупіший кут, ніж той, біля якого я була до того. Усе їх безглуздя сповна можна було оцінити приблизно за тиждень після здійснення. Але згадувати, здебільшого, таку дрібницю, як минуле, а тим паче, не зовсім прозоре не було нагальної потреби. Словом, обіцянка видавати геніальні ідеї гасла, наче сірники, а замкнуте коло втягувало все більше учасників. Тут тільки вхід... А вихід? Де ж вихід? Не люблю брехні(. Так от. Виходу нема.
Просинатися із відключеним тілом, ясними думками, функціями на автоматі та загубленою душею весело. Якщо є засіб для розігріву і промивання мізків. Душа? Де? Періодично згадує про свій рідний дім: по вихідних та кілька тижнів літа, і то не факт. Це не зло... Тотальна байдужість. Хоча не зовсім. Є бажання, які мають бути вдоволені. Але свідомість ще присутня. Невже легальний дозвіл? Схиляю голову—не сподівалася.
Один... Я бачу цей паскудний світ, сприймаю і навіть стараюся зрозуміти, ібо я єсть його частина, поки що невід»ємна.
Два... Замало тепла в жилах, але це виправляється. Так швидко, що навіть якщо імпульс встиг добігти до мозку, то добратися до чіткого і ясного мислення йому зась.
Три... Людина на 70-80% складається з води? Та ви смієтеся з мене. А вона пече... і пропалює середину. Згорає темінь, відкриваються двері. Знайома дорога. Не вперше тут, все-таки.
Чотири... П»ять... Шість... Сім. Я хороша.І ти теж. Ти ж мені віриш? Старання бути серйозними призводять до неконтрольованої ідіотської посмішки на устах. О ні! Потік думок. Знову... Хіба тілу ще мало? Мені вже наче досить. Чому ж вони не вимикаються? Де пульт? Щоб вимкнути звук? Думки шкереберть—життя шкереберть. Цілодобово. Без відпочинку... підзарядка для свідомості. Так легко... Небо. Вітер. Холод.. Підвіконня третього поверху. Біле, якою б воліла краще бачити себе—без спогадів, без пам»яті, без нагадувань та дзвінків. Але ж ні. Ось бруд на ньому. І картинки в моїй голові знову такі яскраві, ніби я досі там. Треба іти вперед. Тільки вперед. Завжди. Іронічна посмішка. Все не так погано—могло бути занчно гірше, сонечко вже високо і так нестерпно давить згори. Сказилося. Хм.. Спільна риса. Визнаю, не стараюся виправити, навіть не надіюся. Усі бачать милу, може трохи побляклу обкладинку. Вона чарівна... Не зазизай далі. Не відкривай. То зайве, як слова. Двогодинне перебування над часом і простором. У них же так тісно. Де беруться сили для життя? Батарейки погана штука. Сонце. Внутрішня сторона повік. Кам»яна стіна. Сіризна. Темрява. Промінь ледь помітного світла. Ранок. Новий день для нових ідей).