Так боязко… тебе зоря плекала,
а я благала –любий, зупинись,
лиш свічечка, що догасала – знала,
що час пройшов, нема чого жаліть.
Так боязко… і що тепер робити?
Чи мушу збожеволіти сама?
Нас було четверо
і ось тепер – одна.
Так боязко… нашіптування лярви
та Чур мене давно не захистить
зі Скарбником би в пляшечку зіграла;
намарно - те на кошти не купить

Покрова, Петра,
Яблуневий Спас.
І тиша…

Серпневим зорепадом
сповнені сни.
Час Гекати.

Так боязко просинатися:
Осінь заглядає в шибку.
Сиве волосся.

Вітер – трон і опора,
дощ – царицині шати,
лист злочений – корона,
ліс – обширні палати.
У багрянці червленім
лан, поля і тополя;
на калині намисто
бо така її доля.
Крові вволю напилась,
отруїлась бідою;
як дівчина журилась,
не пізнавши спокою.
********
Не знайти порятунку
тим, хто відає зраду,
лиш п’янкую отруту
не спіши випивати...

Тихий шепіт місяця проникає крізь відчинене вікно, вдихаючи п’янкий дурман літньої ночі, чекаю на тебе. Це так природно – очікувати любу серцю людину, коли б здавалося, все кричить: «сподівання – марні, так вирішила Доля». Та що таке Доля, для двох закоханих? Що їм до того, які примари очікують на них потім?
ЗУСТРІЧ!
Ось що важливе… а інакше… крапля по краплі смуток отруїть душу, навіки замурувавши серце в кайдани страху та сумнівів… і тоді, цнотлива птаха, паде ниць…
…………….
Чи буде тоді двоє закоханих…
…………….
Чи бодай одна?

Тривожна ніч спустилася на землю,
думки мої несуться за тобою
і лише непохитні срібні зорі
відчують смуток, що крилом торкнувся,
в казкову, темну, незбагненну мить.

А втім, попросить серце кволе
перлину почуттів як жар гарячих,
смарагдами засяють всі бажання
і спогадів примари виринають
у цю п’янку і чудодійну мить.

Я просто – жодна інша: я – це я.
Я теж живу.
І вмію ще любити.
Я вперта, і наївна, і крихка,
Але така, що ладна все простити.
Я трохи вредна, я така, як є.
В зіницях сумнів деколи ночує
Але ти чуєш, я – твоє, твоє
Оте свічадо, що тебе відчує
Душею й тілом –
Без усяких фальш,
Без перебільшень,
Без якихось зверхонь…
Захочеш ти - ми підемо ще дальш,
Туди, де коні щастям мчуться верхи,
Туди, де шовк і павутиння рук,
Туди, де очі плачуть від цілунків,
Де буде терпко від жаданих мук,
І солодко від хвиль дарунків…
А я боюсь. Ти знаєш, я боюсь,
Якби раптово тілом захотіла, -
Я об покору ніжно розіб’юсь
Й зів’юсь сльозою я до твого тіла…
А я боюсь, якби ти захотів,
То цілував би ноги та долоні…
Любив й любив, і може й би не вмів,
Проте збирав би солод весь солоний…
Я є така, прости, я є така,
Прийми мене таку, яку ти любиш.,
За те я буду завтра лиш твоя,
І обіцяю, що мене не згубиш…
(с)

Гірко, Боже як гірко,
скільки ще біди плекати,
скільки голів гарячих
в натовпі будем втрачати?
Було усе вже, було,
ну ж схаменіться браття,
вітрами пломінь задуло -
час розпалити багаття.
Сядемо тут на пригірку,
та зізовемо віче,
годі на когось чекати,
щоб не жили так вічно…

Не ступай за чур, бо розбудиш Чура,
не лий через чур, бо неправда вбога,
Чур, то як закон, правил заборона.

Я тебе чураюсь, бачити не можу,
чур мене від тебе – я тебе не хочу,
мавкою нестримно душу залоскочу.

Щуром заклинаю, Його пригощаю,
пограничні знаки кров’ю обагряю;
пращурів тихенько в поміч зазиваю.

Чуровою стала та чортів злякалась,
більше не чарую, най би зарікалась,
та з отим лихіттям зовсім не стрічалась

прийди, любий, брате, мене визволяти.

Коли небо так близько, візьми доторкнися рукою
і пухнастій перині всі біди свої розкажи,
най проникнеться Небо твоєю тяжкою журбою
і зорю каяття, як в останнє, візьми запали.

Коли небо так близько, візьми відпусти, що минуло
і неквапом за обрій думками тихенько полинь –
там Всевишніх ватага очікує на допомогу,
приготуйся що шлях твій гірким стане, наче полинь.

Коли небо так близько, ти можеш стать з ним одним цілим
і в обіймах із вітром з хмаринами в спокій зіграть;
віднайти різнобарв’я розкиданих в вічності райдуг …
коли небо так близько… ти в змозі прекраснішим стать.

Ну, що ти, маче, кажеш – відродив?
А я стою схвильована й не вірю,
Що маківка твоя не червоніє
Серед городу в зелені садів.
Жилось тобі привільно на грядках.
Родилось щедро і всміхалось добре.
А твоє сонце вже ішло за обрій –
Не пахнуть йому більше в шуликах.
Ну, що ти, маче, наче занімів,
А маковій який, скажи, без маку?
Он секретар сільради вчора зранку
Пройшов дворами й вирвати звелів.
Ну, як тобі поясниш у рядках,
Що зграя гультяїв зварила зілля.
За маківки твої – лихе дозвілля –
Убили дядька прямо на грядках.
Хіба ти винен, маче, що вони
Знайшли в тобі свою безплідну втіху.
Собі на лихо й нам усім на лихо
Лежиш ти винуватий без вини.
І вже на свято пирогів не ждать,
Не подавать маковиків до столу.
Невже ж таки нікому і ніколи
Ні малювать тебе, ні вишивать?
Спита онук колись мій: мак – що це?
А я йому чи зможу пояснити,
Що пахнув мак, немов медами вмитий.
А колір мав, як сорому лице?..
Наталя Баклай.
Традиція шанування маку виникла в Україні за давніх часів, зробивши цю тендітну квітку справжнім символом нашого народу.
Зерна маку були виявлені на території дитинця Райковецького городища. У Києві княжої доби згадуються лаврські городи, на яких вирощували мак. Про хліби з медом та з маком мовиться і в Києво-Печерському патерику. Цю квітку часто вишивали на сорочках, рушниках, використовували для оздоблення хат. Найпереконливішим доказом давності маку в Україні є його повсюдна присутність: у поетичній творчості, піснях, замовляннях, обрядовості нашого народу.
Існує до ста видів маку, однак в Україні найбільше відомі та вживані мак городній та мак дикий, самосійний.
Мак - символ безмежності зоряного світу; Сонця, зорі; сну і смерті; плодючості, заспокоєння; швидкоплинного життя; красивої дівчини; безневинно пролитої крові (у християнстві); надійного оберега від нечисті.
Мак у міфопоетичних системах світу пов'язувався у першу чергу зі сном та смертю. Римська богиня Церера ходила по землі, і за кожним її кроком виростала вогниста квітка. Зібравши букет маків, богиня засинала. Грецька міфологія змальовує образ вродливого юнака Мікона, перетвореного після смерті у мак. Макова голівка була символом плодючості і заспокоєння, атрибутом Афродіти, Гери, Кібели. У християнській літературі поширений мотив про те, що маки ростуть на крові розіп'ятого Ісуса Христа. Отже, мак - символ безневинно пролитої крові.
Українська символіка квітки маку пов'язана з ідеєю молодості і краси. В народній поезії він є символом не тільки прекрасного, а й дівочої вроди зокрема: "Гарна дівка, як маківка", "Дівчина, як маків цвіт", "Як маківочка", "Як мак процвітає" -про людину у повній силі і красі.
Читать далее...

УКРАЇНІ

Плюндруються твої сади,
Твоє чужинець поле крає.
Вже лицарів твоїх сліди
У полі вітер замітає.

Та все ж люблю тебе, ясна,
Як гнаний син нещасну матір.
Тобі по краплі, всю, до дна
Готовий кров свою віддати.

І не страшить мене Сибір,
І не страшать кайданів дзвони.
Велика Україно, вір:
За тебе встануть ще мільйони.

І лицемір’я упаде,
І славословіє погине.
Розправить крила молоде
Безсмертне плем’я України.
(Олесь Гончар)

В лісі довго я кружляла, собі місце обирала,
ось дубочок, там ялиця, та й сама я молодиця.
Там нора – мабуть лисиця, онде і сова гніздиться,
що обрати хто підкаже, хто місциночку укаже?
Ось де джерельце знайшла, та чомусь трава суха,
і дерева в омелі та земля в сухім гіллі,
ця місцина не годиться - тут найліпше утопиться.
Ой в дерев густая крона! І підлісок їх не троне,
а травиця аж сіяє, і зайці кругом стрибають,
а яку чудову пісню, птах виводить в ліса стрісі,
мабуть міточку свою я ось тутечки лишу.
Ну а далі що робити? Час вже доленьку просити:
«Ти скажи, Шановна Панна, кому Сила притаманна,
де мені його знайти, на годинку привести?!
Я ж багато не прохаю, раз беру – потім вертаю;)»
Поки думає Вона обираю я сама,
ну до кого мені звати: Ладу, Фрейю попрохати,
та вони молодші дочки, що відділені від квочки.
Квохчу-квокчу, призиваю, тебе, Матінко, благаю:
ось тобі живая квітка – для новенької намітки,
ось корали в пекторалі, щоби груди прикрашали,
ось настоянка живиці та куділь, новенькі спиці,
та дівоча крапля крові - мірило тяжкої долі,
волосина із коси, та зернові колоси,
все що маю – віддаю – в Тебе помочі прошу:
Ти навій той ритуал, що Твій Муж від нас сховав,
най із Вирію твого прийде нове…

Ти найкращий мій дружечок,
покладу тебе в мішечок
і тугенько зав’яжу
в темнім лісі залишу. Читать далее...

Тече вода з-під явора
Яром на долину,
Пишається над водою
Червона калина..
(Т.Г. Шевченко)Спрадавна повелося, що в Україні весільним кущем стала калина ( горобина у північної сусідки). Їм приписують одні й ті ж самі магічні властивості: захист жінки, від будь-яких негараздів, зв'язок з померлими, ясно бачення. І калина і горобина, мають гіркі плоди, на згадку про нещасливе кохання. Та на мій погляд, куди цікавішим є той факт, що обидва дерева пов’язують з захистом від «злих сил», якщо придивитися на ягідки, то неможливо не побачити, що горобина вінчається пентаграмою, а калина – має форму людського серця… З калиною зв’язана руна перт, найтаємничіша із рун. Я не буду писати про використання калини, кожен бажаючий може знайти все сам, від застосування в контрацепції, до збільшення розміру з/п з її допомогою.
Геній українського народу, колись сказав: «Без верби і калини – нема України», з великою радістю, пропоную проглянути бажаючим відображення цієї таємничої рослини в символізмі народної пісні.Читать далее...

Не тополю високую
Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока
Долю зневажає.
— Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі
Ні з ким полюбитись.
Як дівчата цілуються,
Як їх обнімають,
І що тойді їм діється,
Я й досі не знаю.
І не знатиму. Ой, мамо,
Страшно дівувати,
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись.
(Тарас Шевченко)
ТОПОЛЯ — міфічний образ-тотем давніх українців, символ дерева життя; оберіг українців; символ рідної землі, свободи, України; дівочої та жіночої краси, стрункості, гнучкості, смутку, самотності; результат міфічного перетворення дівчини, жінки в дерево. Тополя може символізувати воду й вогонь, місяць і сонце, адже листя має різні відтінки зеленого: знизу світлозелений (вода, місяць), зверху темнозелений (вогонь, сонце). В Україні найпоширеніша тополя пірамідальна. Відомі народні порівняння дівчини, жінки з тополею: “Струнка, як тополя”, “Висока, як тополя” (часом із негативною подальшою характеристикою: “…а дурна, як бараболя, варіант — квасоля”), “Тонка, як тополя”, “Гнучка, як тополя”, “Самотня, як тополя”. Читать далее...

Спогадів дитинства
спалахи яскраві:
руки материнські,
посмішка ласкава…

-------------

У її долонях,
доля розквітає
та в далекий Вирій
птаха відлітає.

Де величне Сонце
Богів зустрічає,
солов’їну пісню
світ оберігає.

РS: Дорогая, спасибо...

Я співаю реквієм державі,
що забула власну честь і гідність,
краще би такого не діждала,
буйним цвітом не розквітла б підлість.

Я співаю реквієм державі,
що із лона випустила звіра,
ненько рідна, доле окаянна,
ну за що таке, скажіть на милість?

Як поляки, ми не здатні встати
і сто літ для нас - суцільна прірва;
коршуном кружляє воля брата
і гребе, що зможе, без розбору…

...................................

Я співаю реквієм державі,
люба моя, не кляну не плачу,
най би вмерла, най би краще вмерла,
щоб лихіть та сорому не бачить....

Богам хвалу усі говорять,
яким молилися діди,
що мають змогу в мирі жити
Дніпра обидва береги.
Багнюки йде потік відмінний:
невпинні наші вороги
та край кромсають, юродиві,
край багатющої землі.
Все мала Ненька-Україна,
розтринькали її сини,
дочки в неволю відлетіли,
того й жнемо тепер плоди…
Немає гідності і честі,
а праця – остогидлий зуд;
нам до Америки з ЄСом,
щоб там чинити самосуд…