Сум за вікном набув сірого кольору і дивно змішався з коричневим та чорним. Світлі хмари хоч і зловіще нависали над багатоповерхівками, та все одно випромінювали свободу та свіже повітря. Їх видко через тонке скло маленького віконечка кафе. На холодному склі ще лишились брудні патьоки після заплаканої рюмси-осені. Ось воно, місто! Ось воно, життя! Воно чисте та світле, але його не видко за хмарами та брудним склом, за образами та вчинками, за почуттями печалю та відрази, за призмою настрою, за фарбами пір року...
Вона сиділа біля вікна і ніхто не міг відірвати її від роздумів. Та ніхто і не посмів би відволікти її, бо вигляд в неї був надто сумний та замріяний. Гаряча кава дарувала тепло... Заміняла тепло того, чиє місце напроти залишалось порожнім. Його голос заміняли голі клавіші в навушниках, а його поцілунки – гарячі сльози. Вона подзвонила б йому зараз, бо саме в цей момент їй здалось, що вона зрозуміла, чого хоче, але... В нього нема мобільного... Та справа не в цьому. Він тільки друг... Гарний друг і, мабуть би, став найкращим, якщо б в її серці не зажевріло кохання... А може це не кохання? Але це і не дружба... Це магічне відчуття, коли хочеться лише відчувати його присутність і хоч зрідка чути його голос, подовгу роздумувати над його словами і думками і посилати йому месиджі в небо не мобільним, а душею... А цікаво, він відчуває зараз, що хтось потребує його посмішки?
Стало тепло-тепло... Це, мабуть, кава... Та чому вона стоїть на столі навіть не випита до половини? Що це? Вітерець хитнув голе дерево за вікном, але вона відчула його подих... А чому стовбури дерев трохи посвітлішали та набули жовтого відтінку?.. Теплий промінчик впав у обійми гілок і посміхнувся. Дякую за посмішку; дякую за справжнє місто, за справжнє життя, - без викривленої реальності, без понтів та театру, без гламуру та кайданів... Дякую за щирість та емоції. Дякую за справжність та крихітний промінчик, - маленький острів романтики та натхнення. Дякую за месидж.
КаВа