20-річний московський кадет кинув навчання і пішки подолав відстань від Москви до українського кордону, щоб вступити до лав української армії.  Про це пише  на своїй сторінці в Facebook журналіст із Сум Євген Положій,  повідомляє Корупція.інфо

“На фото – В’ячеслав Донгуз, йому 20 років. Фотографія зроблена на навчальних стрільбах під Сумами. Він був кадетом елітного московського училища, але кілька днів тому нелегально перейшов російсько-український кордон. Я запитав у нього вчора, коли він прийшов у редакцію “Панорами”, що змусило його зважитися на такий відчайдушний крок, адже в Росії, якщо він туди повернеться, його чекає в’язниця – він  зрадив присягу; там залишилися його батьки, і невідомо, коли він зможе тепер їх побачити. Слава сказав, що конфлікти і проблеми у курсантів, в метриках яких було записано “українець”, почалися відразу ж після початку війни між Україною і Росією. При цьому не важливо, підтримуєш ти політику Кремля і Путіна чи ні, українець – значить, отримуй. Регулярні побиття і цькування з боку “товаришів по службі”, на які керівництво закривало очі, призвели до того, що один кадет-українець перед Новим роком повісився, другий днями здійснив невдалу спробу самогубства – стрілявся. На щастя, врятували. Донгуз залишився один. Такі реалії сьогоднішньої Росії – тебе б’ють просто за те, що твоя національність – українець, а значить, ворог”, – пише журналіст. 

“Слава не може толком пояснити, чому в нього не українське прізвище, знає тільки, що батьки – українці, і коли вдома хотіли щось обговорити» не при дітях, переходили на українську мову. Сам Слава по-українськи, природно, ні бум-бум.

 “Я не міг уже терпіти цієї брехні про Україну, тому пішов. Я з шести років тримаю автомат в руках, займаюся рукопашним боєм, закінчив Суворовське училище. Воювати – я це вмію”. Слава Донгуз записався в один з добровольчих батальйонів і через кілька днів відбуває в зону АТО. “Захищати Україну, – говорить він. – Тому що я – українець”, – зазначає журналіст. 

Джерело: Патріоти України

Мы разговариваем в пустом, холодном здании закрытой на время войны школы. Почти в полной темноте, подсвечивая неярким фонариком.

Окна заклеены плакатами и школьными картами, сквозь которые каждые несколько минут пробиваются яркие вспышки разрывов. Противник начинает традиционный ночной обстрел. Мой собеседник – командир группы спецназа. Названия населенных пунктов и фамилии, названные в его рассказе, я преднамеренно забываю…

Работа

На Донбассе живут наши люди, в регионе у нас достаточно большая поддержка. Заблуждение говорить, что население Донбасса настроено пророссийски. Больше всего развединформации мы получаем именно от патриотов, которые собирают сведения военного характера, дают точные координаты целей.

Раньше мы передавали эту информацию в штаб. Но пока информация о противнике дойдет по цепочке до высокого начальника, пока он примет решение, пока это его решение спустится по цепочке до исполнителя – от противника и след простыл… Артиллерия бьет по пустому месту. Или вообще не бьет, если решение о поражении целей не принято… Получается, человек рискует жизнью, собирает разведанные, передает их нам, и все это – впустую…

У патриотов опускаются руки. Поэтому мы стали работать напрямую с артиллеристами и командирами воинских частей, которые заинтересованы в развединформации на своем участке фронта.

Наши люди – патриоты – вхожи в кабинеты сепаратистов, их штабы. Они видят и слышат, что там происходит. Один наш патриот, который разносил чай в штабе сепаров, просто взял и нарисовал нам на карте стрелки, откуда и как они будут наступать на наши позиции. Он запомнил наизусть и количество войск противника, и количество единиц бронетехники. Это была очень точная информация.

Просто быть патриотом во Львове, легко – в Одессе, хорошо – в Киеве. Но настоящие патриоты живут в Северодонецке.

Люди, которые реально ничего не боятся. Которые во время оккупации, когда по городу носились на «реквизированных» автомобилях казачки и чеченцы, не снимали у себя наклейки «Северодонецк – это Украина», не прятали наш флаг. Они и сегодня никого не боятся. Потому что живут на своей земле, в своем городе, в своей стране. Северодонецк – это Украина. Был. Есть. И будет.