Цитата сообщения Леди_Прос Василь Сухомлинський Оповідання для дітей

 

Ледача подушка

Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:
- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.
- Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.
- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?
- Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь. - Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.
- Справді? - зраділа Яринка. - Я так i зроблю завтра.
Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.
Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

 

Чому мама так хвалить?

Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.
Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.
Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає: "Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине".
Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.
Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:
- Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.
Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ - він несмачний. Думає Люда: "Чому ж мама так хвалить?"

 

Соромно перед соловейком

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчата вже закінчили обідати, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав.
Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда сиділи, боячись поворухнутись. Соловейко перестав співати.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки в газету, загорнула й поклала в сумку.
- Навіщо ти зібрала сміття? - запитала Оля. - Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
- Соромно перед соловейком, - тихо відповіла Ліда.

 

Сива волосинка

Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосин-ки.
- Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, - сказав Михай-лик.
Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
- Мамо, - сказав Михайлик здивовано, - у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?
- Від болю, - відповіла мати. - Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...
- А від чого ж у вас боліло серце?
- Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.
Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:
-Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?

 

Розділена радість

У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.
В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяж-ко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.
А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.
Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустрі-ла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:
- Наш татко видужав...
Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.
- Наш татко видужав, - сказала вона, і радість засяяла в її очах.
Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:
- Видужав - ну й що з того?
Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.
- Чому ти плачеш, Катрусю? - почула вона тихий, ласка-вий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.
Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:
- Наш татко видужав...
- Ой, як же це добре! - зрадів Костя. - Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарве-мо пролісків і понесемо твоєму таткові.
Радість засяяла в Катрусиних очах.   

Найгарніша мама

Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого - некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
- Хто ти такий, де ти взявся?
- Я Совеня, - відповідає мале. - Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
- Хто ж твоя мама? - питає Соловей.
- Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.
- Яка ж вона? - питає Дятел.
- Моя мама найгарніша.
- Розкажи, яка ж вона, - питає Дрізд.
- У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - відповідає з гордістю Совеня.
- Ха-ха-ха! - зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. - Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
- Неправда! - закричало Совеня. - Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

Як Сергійко навчився жаліти

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
- Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
- Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.
- Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
- Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.
Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.
Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.
Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!
Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Лижі й ковзани

Восени батько купив Борисові ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.
Думає Борис, що краще - ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь - і в селі, і в лісі. А на ковзанах - тільки на ставку.
От і каже Борис Євгенові: - Поміняємося, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.
Помінялись. Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить вдома з лижами.
Узяв Борис лижі, поніс до Євгена і каже: - Не будемо мінятись... Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.
Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав. Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, білим килимом встеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку. Катається Євген на лижах, а Борис сидить вдома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.
Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:
- Ні, Євгене, таки поміняймося. Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.
- А як завтра сніг розтане? - запитав Євген.

Добре слово

В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".
Оля їла мед у стільниках і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало - дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:
- Чогось їй не вистачає. А чого - і сам не можу зрозуміти. Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі - столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
- Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці - щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
- Ось чого не вистачало Олі,- сказав дід Опанас.- Доброго слова.

 

Дуб під вікном

Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня - лісникова внучка.
- Зрубай дуба, дідусю, - просить онучка, - темно в кімнаті.
- Завтра вранці почнемо...- відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
- Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.

 

Бо я - людина

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх - батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
- Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
- Дідусю, - запитав хлопчик, - ви не бачили тут каменя?
- Я прибрав його з дороги.
- Ви також спіткнулися й забили ногу?
- Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
- Чому ж ви прибрали камінь?
- Бо я - людина. Хлопчик зупинився у задумі.
- Тату, - запитав він, - а ви хіба не людина?

 

Який слід повинна залишити людина на землі?

Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", - думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
- Для чого ти псуєш мою роботу? - сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся - ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима - ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
- Що ж ти залишив після себе? - питає у старого Чоловіка один дід, - Є в тебе син чи дочка?
- Немає у мене ні сина, ні дочки.
- Може, ти дуба посадив?
- Ні, не посадив я дуба...
- Може, ти поле випестував?
- Ні, не випестував я поля...
- Так, мабуть, ти пісню склав?
- Ні, й пісні я не склав.
- Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? - здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці - закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
"Ось і все, що залишилось після мене на землі, - з болем подумав старий Чоловік.- Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."

 

Ремісник і різець

Майстер працював Різцем по дереву - вирізував Троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.
Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить лежить блискучий ножик. А поряд - незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Крише Різець Троянду, псує роботу Майстра.
Здивувалась Троянда,
- Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?
Різець відповідає:
- Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник - я не Різець, а просто ножик.

 

Гавеня і Соловей

Вивела Гава одне-єдине пташеня - Гавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв'ячками.

Та ось полетіла Гава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Гавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого.

Почув Соловей плач Гавеняти. Затремтіло з жалощів солов'їне серце. Залишив своє гніздо Соловей, прилетів до гавиного, сів поруч із пташеням і заспівав свою чудову пісню. Аж вітер притих, заслухався.

А Гавеня, мов і не чує солов'їного співу, плачем заливається.

Та ось почуло Гавеня - десь удалині пролунав материн голос: кра, кра... Умить перестало воно плакати й каже:

- Чуєш, це моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

- Кра, кра-кра... - залунало поблизу, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався... Того вечора ліс не чув солов'їного співу.

 

Сьома дочка

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки почали розповідати, як вони скучили за матір'ю.

- Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, - сказала перша дочка.

- Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, - промовила друга дочка.

- Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, - сказала третя.

- Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, - щебетала четверта.

- Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, - промовила п'ята.

- Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, - сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці води - помити ноги.

 

Дуб під вікном

Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.

Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня - лісникова внучка.

- Зрубай дуба, дідусю, - просить онучка, - темно в кімнаті.

- Завтра вранці почнемо... - відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:

- Будемо хату переносити в інше місце. І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.

 

Бо я - людина

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх - батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.

Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

- Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.

Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

- Дідусю, - запитав хлопчик, - ви не бачили тут каменя?

- Я прибрав його з дороги.

- Ви також спіткнулися й забили ногу?

- Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

- Чому ж ви прибрали камінь?

- Бо я - людина.

Хлопчик зупинився у задумі.

- Тату, - запитав він, - а ви хіба не людина?

 

Хто кого веде додому

У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п'ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:
- Ходімо, Васильку, додому.

А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:
- Ходімте, мамо, додому.
Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.

Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.
Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.

Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.
Якось занедужала тяжко Василькова мати.
Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.
Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.

Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:
- Хіба можна по такому снігові йти?
Постояв трохи Василько й повернувся до хати.
А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.

 

Яблуко в осінньому саду

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко.
Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
- Як воно тут збереглося? - з подивом запитала Оля.
- Зараз ми його зірвемо, - сказала Ніна і зірвала яблуко.
Кожній хотілося потримати його в руках.

Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:
- Хай тобі буде яблуко, Ніно...

Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:
- Хай тобі буде яблуко, Олю...

Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість.
Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.

 

А серце тобі нічого не наказало?

Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.
- А тата відвезли в лікарню, - каже мати. - Занедужав батько.

Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.
Мати великими очима дивилась на Андрійка.
- А нам завтра до лісу йти, - каже Андрійко. - Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

- То куди ж ти підеш завтра? - запитала мати.
- До лісу... Як наказала вчителька.
- А серце тобі нічого не наказало? - спитала мати й заплакала.

 

Іменинний обід

У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся - найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся - ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

-Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

- Чому? - здивувалась мама.

- В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

-У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

 

Бабусин борщ

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали до неї в гості.

Рада бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.

Зварила бабуся борщ - зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та ось біда... Забувати стала. Поки варила - двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:

- Ачи солила - й не пам'ятаю... Стара вже... Ось сіль у сільниці - додавайте собі до смаку.

З'їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний! Перезирнулися між собою, усміхнулися непомітно. Ложка за ложкою - виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.

- А чи солила ж я борщ? - питається бабуся.

- Ми й не помітили, - каже Ніна. - Такий смачний, що про сіль і не подумали.

- Значить, солила, - полегшено зітхнула бабуся. - А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.

Добре, бабусю, - і знову перезирнулись. І непомітно всміхнулись.

 

Тихо, бабуся відпочиває

Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама насварилася на неї пальцем і Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки.

- Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

Пообідала й сіла за уроки. Читає книжку тихо-тихо, щоб не розбудити бабусю.

Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подруга. Вона голосно й каже:

- Галинко, послухай...

Галинка насварилась на Олю пальцем, як мати на неї, і пошепки мовить:
- Тихіше, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки. А з бабусиних очей впали дві сльозинки. Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:

- Бабусю, а чого ви плакали уві сні?
Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилась радість.

 

Склянка води

Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п'ять років.
Він знає чимало цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко.

А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:
- Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води - подай свіжої, попросить відчинити вікно - відчини.

Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води.
Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у футбол.

Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось.
Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко гру, побіг додому.

Ледь відчинив двері, підійшов до ліжка - й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води.

Потім усе життя Юрка мучили докори сумління. Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілося пити, а в склянці - ні краплини. А він у м'яч грав із хлопцями.
- Роби не те, що хочеться, а те, що треба, - навчав Юрко свого сина.

 

Народився братик

В Оленчиної матусі народився хлопчик. Радіє Оленка: тепер у мене є братик.
Прокинулася вночі Оленка, бачить - схилилась мама над колискою та й співає колискові.

Заворушилась заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше. Бо треба ж і Петрика любити.

- Мамо, - каже Оленка вранці, - ой, як люблю я вас...
- А чого ти мені це говориш? - непокоїться мати.

- Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика...

Мама полегшено зітхнула й каже:
-Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми?

Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:
- Для кожної людини - все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.

 

Чому дідусь такий добрий сьогодні

Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться - сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.

"Що ж його робити? - думає Андрійко. - Злізати з шовковиці - струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє".

Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде.

Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:
- Чому це ти сидиш на дереві, внучку?
- Боюся струсити на вас краплі, дідусю...
- Злазь, Андрійку...

Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. "Чому це дідусь такий добрий сьогодні?" - з подивом подумав онук.

 

Навіщо кажуть "Спасибі"

Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити.

Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:
- Спасибі тобі, струмочку.

Хлопчик усміхнувся.
- Чого ти усміхнувся, хлопче? - запитав дідусь.

- Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові "Спасибі"? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

- Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина каже "Спасибі"? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?

Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.

 

Дідусь і Смерть

Був собі Дідусь. Було йому вже сто років. От дізналася Смерть, що живе такий старий-старесенький Дідусь, прийшла до нього й каже:
- Час уже помирати, Дідусю.

- Дай приготуватися, - відповідає Дідусь.
- Добре, - каже Смерть. - Скільки тобі часу треба на те?
- Три дні, - каже Дідусь.

Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься?
Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив дерево.

- Що ж він другого дня робитиме? - думає Смерть.

Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.

- Що ж він третього дня робитиме? - з нетерпінням думає
Смерть.
Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив ще одне дерево.

- Навіщо ти дерева садиш? - питає Смерть. - Ти ж завтра помреш.
- Людям на добро, - відповідає Дідусь.

Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.

 

Щоб ти став кращим

Дідусь з онуком йшли великим лісом.
Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.

Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

- Дідусю, он хатинка! - радісно вигукнув онук. - Може, в ній переночуємо?
- Так, це хатинка для подорожніх, - сказав дідусь.

Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.

Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.
На вікні - відро з водою.

Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.
-Хто це все поставив на стіл? - питає онук.
-Добрий чоловік, - мовив дідусь.

-Як це так? - дивується онук. - Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?
-Щоб ти став кращим - відповів дідусь.

 

Суниці для Наталі

У третьому класі вчиться маленька Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється. Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:
-Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум'яна... Понеси їй суниць, Андрійку.

Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяково. Він так і сказав мамі:
- Соромно мені, не понесу.
- Чому ж тобі соромно? - дивується мама.

Андрійко й сам не знає, чому йому соромно. Наступного дня він все ж узяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. Віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:
- Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум'яні.

Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася Андрійкові в очі й прошепотіла:
- Дякую...

- Чому ж це щічки у неї стали рум'яні? - подумав Андрійко. - Вона ще не їла суниць...

 

Я вирощу внучку, дідусю

У садочку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив недалеко від неї маленьку вишеньку та й питає дідуся:
- Дідусю, де взялася ця маленька вишенька?

- З кісточки виросла, - відповів дідусь.
- То це донька старої вишні?

- Так, донька.
- А внучка у старої вишні буде?

- Буде, Олесю, - відповів дідусь, - якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку, то з кісточки її виросте внучка старої вишні.

Олесь задумався.
- Я вирощу внучку старої вишні, - сказав Олесь.

 

По волосинці

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з онуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

Петрик від подиву й хвилювання стояв, Широко розплющивши очі.
- Бабусю, - пошепки запитав він, - невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

- Так, по волосинці, - відповіла бабуся. - Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:
- Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...

 

Втрачений день

В одного батька троє синів - маленьких хлоп'ят. -
- Розкажіть, як ви сьогодні прожили день.

Юрко відповів:
- Я сьогодні посадив дерево.

Батько сказав:
- Ти сьогодні добре прожив день.

Миколка відповів:
- Я сьогодні зайчика намалював.
- Ти теж непогано прожив день, - сказав батько.

Петрик відповів:
- Я сьогодні у м'яча грав... І морозиво з'їв.
- У тебе сьогодні втрачений день, - посмутнів батько.

 

Красиві слова і красиве діло

Серед поля стоїть маленька хатка. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.

Одного разу серед літнього дня захмарило і пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці і дивилися, як з неба ллє, мов з відра.

Коли це бачать, до хатинки біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села.
Одежа на ньому мокра, як хлющ. Він тремтів від холоду.

І ось перший з тих хлопців, що сиділи в сухому одязі, сказав:
- Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...

Другий теж промовив красиві слова:
- Як страшно опинитися в зливу серед поля. Я співчуваю тобі...

А третій не промовив жодного слова. Він мовчки зняв із себе сорочку і дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.

Гарні не красиві слова. Гарні красиві діла.

 

Через потік

Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і яром потекла вода. Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко і Ніна.

Ось хлопчик швидко перебіг через потік і став на тому березі. Озирнувся - і соромно йому стало. Він у чобітках, Ніна в черевичках. Як вона перебреде?

"Ой, недобре я зробив, - подумав Андрійко. - Як я не побачив, що Ніна - в черевичках?"

Він перебрів назад і каже Ніні:
- Це я хотів узнати, чи глибоко. Бо переправлятися будемо разом.

- Як? - здивувалася Ніна. - Я ж у черевичках.

- Чіпляйся мені за шию, - сказав Андрійко. Ніна так і зробила, і хлопчик її переніс.

 

Скажи людині: "Доброго дня!"

Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.

Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.
- Тату, куди бабуся йде? - питає син.

- Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається. - Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: "Доброго дня, бабусю!"

- Навіщо ж казати ці слова? - дивується син. - Ми ж її не знаємо.

-А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.

Ось і бабуся.
- Доброго дня, бабусю! - каже син.
- Доброго дня, - каже батько.
- Доброго вам здоров'я, - відповідає бабуся І усміхається.

І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки - раніше їх і не чути було.

На душі в хлопчика стало легко.
- Чому це воно так? - питається син.
- Бо ми побажали людині доброго дня.