У XVIІ—XIX століттях в Україні, крім гаптування, тобто вишивання золотом і сріблом, що виконувалися в монастирях черницями, існувало багато поміщицьких майстерень, де жінки-кріпачки вишивали речі панського побуту: скатерки, серветки, різноманітний одяг, предмети оздоблення інтер'єру. В цих майстернях жінки-кріпачки вишивали для поміщика та його родини різноманітні предмети побуту та одягу.
З кінця XVIII до 80—90-х років XIX століття найбільшого поширення набула вишивка бісером. Малюнки й сам бісер надходили переважно з-за кордону. Основними центрами бісерного виробництва були Венеція та Богемія. Виробництво скла у Венеції має давні традиції, про що свідчать мозаїки собору Сан-Марко, будівництво якого розпочалося в X столітті. З 1221 року всі склодувні майстерні, з метою запобігання пожежам, були переведені на острів Мурано. Саме там і утворився центр з виготовлення бісеру, який упродовж тривалого часу залишався єдиним в Європі.
Венеціанська республіка пильно охороняла секрети виготовлення бісеру. Монополія Венеції зберігалася аж до кінця XVII століття, а на початку наступного конкуренцію їй склала Богемія. Різні методи виробництва були наслідком того, що існували й різні види бісеру: круглий — венеціанський і гранчастий — богемський.
Бісер продавався у вигляді так званих «бунтиків» — маленьких в'язаночок з 10—12 ниток, з'єднаних на кінцях печаткою фірми. Для створення одного бісерного виробу необхідно було 20—30 видів бісеру. Загальна ж кількість видів бісеру (за розміром, кольором) сягнула майже 1500. Найдавніші бісерні вишивки виготовлялися шитвом «у прикріп». Виконуючи його, нитка з нанизаним на неї бісером викладалася відповідно до контуру малюнка й прикріплювалася іншою ниткою. Пізніше у зв'язку з появою великої кількості дрібного бісеру, майстрині перейшли на вишивку за клітинками, подібну до вишивки хрестиком.
На початку XIX століття основою бісерних вишивок було полотно, в якому кожна сторона клітинки дорівнювала двом ниткам основи. Наприкінці 1830-х років почали використовувати для основи канву з паперу з круглими дірочками, відстань між якими відповідала розмірові бісеринки. Поява канви, хоч і спростила роботу майстринь, водночас значно погіршила естетичні й технічні властивості виробів. Пізніше почали використовувати канву з тканини, що значно збільшило розмір клітинок, отож і малюнка. Крім вишивки, для виготовлення бісерних виробів часто застосовували в'язання гачком.
Вишивка бісером широко побутувала як у вищих сферах суспільства, так і в поміщицькому середовищі. Вишивали не тільки доньки поміщиків, а й самі поміщиці, виготовляючи величезну кількість різноманітних виробів з бісеру для того, щоб прикрасити власний побут. Це різноманітні гаманці, сумочки, портмоне, чохли для меблів, вставки на ломберні* столики, обкладинки альбомів, картини (як із жанровими сюжетами, так і з різноманітними квітковими букетами, романтичними пейзажами).
Багато вишивали також і в монастирях на замовлення світських людей. Ці вишивки вирізнялися особливою досконалістю художнього й технічного виконання.
У панських майстернях жінки-кріпачки для потреб поміщика та його родини виготовляли численні вироби, які вражають складністю вишивки, на виконання якої витрачалось іноді по кілька років.
Вишиванням захоплювалися не тільки жінки, а й чоловіки. Образ губернатора, який вишиває, — то не лише творча фантазія Гоголя. Це був типовий факт того часу. За згадками сучасників, і сам Гоголь любив вишивати, але приховував це від сторонніх.