Одна из давних христианских традиций в Рождественские праздники – это петь колядки, прославляя в них рождение Иисуса Христа.

Три года назад, в украинском городе Винница, в самом его центре, провели рождественский флешмоб!

Это произошло в большом торговом центре Sky Park, где всегда много людей.

Началось все с мужчины, который просто спускался на эскалаторе, и вдруг запел «Ой, радуйся, Земле»! после, колядку подхватили и другие участники флешмоба, переодетые в обычных покупателей и охранников!

Посмотри, как красиво это получилось! Очень красиво! Побольше бы таких музыкальных подарков и экспериментов!

http://www.moirebenok.ua/dobavit-v-rss-ukrnet/troi...kut-lyubov-bogatstvo-i-udachu/

Праздник Троица не зря называют Зелеными святками. В это время особенно проявляется чудодейственная сила некоторых трав. Узнайте, какие волшебные травы изменят вашу жизнь к лучшему!

http://www.moirebenok.ua/mother/prazdnik-troitsa-obyichai/

19 июня мы будем отмечать великий православный праздник Троица, который имеет свои интересные обычаи и традиции. Многие из них пришли к нам еще со времен язычества.

http://zdrava2015.net.ua/dekupazh-varenyx-yaic-na-kraxmale/#more-12551

Материалы: вареные яйца (белые), крахмал, вода, кисточка, салфетки, пищевые красители (золотой, серебряный).
Время работы: от 1 часа (зависит от количества яиц)

Сложность: 1-2

Нам нужны салфетки с

мелким рисунком. Снимаем два нижних слоя у салфеток и делаем заготовки мотивов — вручную делаем обрывки цветов небольшого размера. Очень люблю эту технику, я ее называю «лоскутная техника».))

Начинаем распределять мотивы на поверхности яйца. Делаем это с помощью кисточки и воды. Главное постараться разгладить все складочки.

Делаем клейстер из крахмала. Я использовала кукурузный крахмал, но можно и картофельный.

Клейстер варим, как для приклеивания обоев (если кто еще помнит)). Я брала 2 ч.л. крахмала, около 50 мл воды и подогревала в микроволновке — 20 сек — помешать — 20 сек — помешать — 10 сек — помешать — 10 сек — помешать — готово.))

После того, как все мотивы распределены, хорошо промазать клейстером и оставить сушиться.

Вместо крахмала можно использовать взбитый белок.

После того, как все яйца подсохнут (10-15 мин)  — покрываем их декоративным слоем. Для этого в небольшое количество клейстера добавляем пищевой краситель.

Сушить задекорированный яйца лучше на решетке.

Автор: Марина Sirma Root

http://m-ukraine.com/474-vyshyvka-tse-rodoviy-kod-...-datu-narodzhennya-lyudyny.htm

Українська вишивка – це не просто традиція. В ній закладено важливу генетичну інформацію нашого народу і кожного роду. Пропонуємо вам навчитися «читати» вишивку і самим «кодувати» інформацію про себе та свою сім'ю за допомогою правильних узорів.

1.


2.


3.


4.


5.

http://vsviti.com.ua/ukraine/43776

Для українця вишиванка – не просто одяг. Це щось дуже особливе: особисте, рідне, святе. Вишивка – як символ, який зберігає його коріння, ідентичність, розуміння себе. Це наша історія: міфологія, релігія, давнє мистецтво наших предків, душа нашого народу. Та більше того, у вишивці зашифровано наш генетичний код.

В Україні вишивати вміли у всіх регіонах. Кожна область, інколи навіть село володіли своїми унікальними техніками вишивання. Дівчаток із наймолодшого віку привчали до вишивання. У деяких областях це ремесло любили навіть чоловіки.

Вишиванки здавна носили чоловіки, жінки і діти. Кріпаки і пани, міщани і селяни. Одягали їх у свята та на щодень. За вишиванкою можна було визначити статус та походження власника. Найдавнішими матеріалами, з яких українці виготовляли для себе вишиванки, були тканини з овечої вовни, льону та конопель.

Наші бабусі досі пам’ятають багато секретів давнього ремесла. Наприклад, фарбували нитки для вишивання колись лише природними барвниками. Брали те, що було під рукою: кору, коріння, листя і квіти. Цікаво, що для закріплення кольору нитки запікали у житньому тісті – так вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть. Дивовижно, та українським майстриням відомо близько 250 видів вишивальних швів, які базуються на 20 техніках.

http://kyiv.ridna.ua/2015/02/kalyna-symvol-ukrajiny-i-mitsnoho-zdorovya-jiji-narodu/

Калина — рослина-лікар, рослина-символ, рослина-легенда. Все в ній — чи то кора, гілки, білі квіти або яскраво-червоні ягоди — цілюще. І не просто цілюще, а й здатне творити дива.


Калину називають одвічним символом України. Одне з прислів’їв говорить: «Без верби й калини нема України», підкреслюючи тим самим значущість для нашого народу цих двох рослин, які за довгі століття стали вірними супутниками людини. Існує кілька легенд про символізм і походження назви калини. Ось одна з них.

В одному селі жили хлопець і дівчина. Вони виросли разом і покохали один одного. Одного разу покликав до себе батько хлопця, старий козак, і сказав: «Сину, прийшла пора тобі віддати належне, піти захисником рідного краю. Покозакуй, а коли повернешся — зіграємо весілля». Минув рік, потім ще один і ще… Хлопець не повертався. На четвертий рік, навесні, на село налетіла татарська орда. Люди захищалися як могли, боролися з усіх сил. Серед них був і старий козак — батько хлопця. І ось несподівано з натовпу татар з’явився мужній воїн. Старий козак підняв шаблю і несподівано застиг — він впізнав у воїні свого сина. «Як міг ти, сину мій, стати зрадником і привести чужинців у своє село?» — мовив приголомшений батько. «А що б я мав, залишаючись козаком?» — відповідав син.

Боляче поранили синівські слова старе серце батька. Не зміг він винести зради і підняв шаблю. Однак син виявився спритнішим… З будинку вибігла дівчина, вона впізнала свого коханого. Але, побачивши його в чужинському одязі і поруч — мертвого старого козака, вона все зрозуміла. Хлопець сказав, що повернувся за нею: «Ходімо зі мною, я так поспішав до тебе! Ти будеш у мене в золоті, в шовках ходити, оксамитом огортатися, самоцвітам радіти!».

Дівчина відмовилася, і воїн наказав чужинцям застосувати силу. «Жодна рука не торкнеться мене! Я належу рідній землі і вона мене захистить, а тебе — проклинаю, зраднику!» — вигукнула дівчина.

У люті воїн заніс шаблю над головою і раптом застиг: дівчина перетворилася на кущ із білими запашними китицями квітів, красивими і невинно чистими. У люті він знову махнув шаблею, а кущ тільки злегка похитнувся і знову приріс до кореня — тільки замість білих квіток, немов краплі крові, заблищали червоні кетяги ягід. А листя тихенько шелестіло: «Проклинаю, проклинаю…».

Цей кущ і назвали ім’ям дівчини — Калина. В калини гіркі ягоди, як і доля дівчини. Але вони живлять і дають силу і здоров’я тим, хто любить і шанує рідну землю.

Здавна без калини не обходився жоден весільний обряд або обряд, пов’язаний із народженням дитини. Гілочка червоної калини символізувала здоров’я, красу, рідну землю. Для нашого народу калина — це й оберіг, і цінні ліки. Якщо говорити про лікувальні властивості калини, то вони дійсно унікальні. Різні частини цієї рослини — кора, ягоди, квіти, гілки, кісточки — всі є цілющими.

Калина містить багато вітамінів, мінералів та інших корисних речовин. Ягоди калини містять: магній, залізо, фосфор, йод, калій, мідь, марганець, цинк та інші мікроелементи, вітаміни, А, С, Е, Р, К, дубильні речовини, органічні кислоти, пектини і таніни, ефірні та жирні олії, фітостерини, смолоподібні ефіри. Кислоти — валеріанова, мурашина, лінолева, оцтова, масляна, олеїнова, церотинова — містяться в ягодах і листі. Ягоди калини містять на 70% більше вітаміну C, ніж лимон. Глікозид вібурнін є найціннішим у ягоді: він володіє найбільш цілющими властивостями і надає ягодам калини гіркуватий смак.

Завдяки такому багатому складу калина чудово справляється з лікуванням і профілактикою безлічі захворювань:

- при застуді, кашлі, бронхіті, ангіні, тонзиліті, запаленні легенів;

- для відновлення загубленого голосу (відвар квітів);

- при спазмах кровоносних судин, гіпертонії (знижує рівень кров’яного тиску);

- для зниження рівня холестерину в крові;

- для поліпшення стану крові. Плоди калини — найкращий кровотворний засіб серед лікарських рослин;

- при лікуванні цукрового діабету;

- при внутрішніх кровотечах, особливо маткових, застосовують кору калини;

- при лікуванні псоріазу, алергодерматиту тощо — зовнішньо;

- для очищення кишечника від накопичених токсичних речовин і нормалізації роботи травного тракту;

- як седативний, сечогінний і жовчогінний засіб;

- для лікування виразки шлунка і 12-ти палої кишки, при коліті, хворобах печінки;

- для профілактики авітамінозу і швидкого відновлення після тривалої хвороби;

- як спазмолітичний засіб (кора);

- при неврозах та інших нервових розладах, стресі і депресії.

http://www.calend.ru/holidays/0/0/905/ 

Ну, целуй меня, целуй,

Хоть до крови, хоть до боли

. Не в ладу с холодной волей

Кипяток сердечных струй

. Сергей Есенин

Сегодня все желающие могут «обмениваться своими душами» на полных правах — 6 июля отмечается Всемирный день поцелуя (World Kiss Day или World/International Kissing Day), который впервые придумали в Великобритании. А два десятка лет назад он был утвержден Организацией Объединенных Наций. Во многих городах в этот день проходят различные конкурсы поцелуев, участники которых имеют шанс выиграть различные призы и подарки.

Как появился поцелуй?

Большинство знающих людей утверждает, что авторство первого поцелуя не установлено. Он не был изобретен, как электричество или телефон. Он не был назван по имени человека, который первым соединил свои губы и тут же разжал их с характерным звуком, оставив мокрый отпечаток на щеке подруги.

Да, в общем-то, не так важно, откуда взялось слово, обозначающее это действие. Гораздо интереснее узнать, почему появилось само действие, но на этот счет ученые-антропологи, историки и философы до сих пор не сошлись во мнении. Теорий существует великое множество. И пронести любовь через всю жизнь.

Почему люди целуются?

Во-первых, потому что это привито культурой. Почти во всем мире люди, попадая в романтическую ситуацию, чувствуют неосознанную необходимость целоваться. Такое ощущение, что представители противоположного пола запрограммированы на поцелуй и только этого и ждут. Если вы это поймете, то будете получать больше и самих поцелуев, и удовольствия от них.

Эта программа действует изо дня в день. Люди видят актеров, целующихся на экранах телевизоров, в кино и в рекламе, им рассказывают о том, что их друзья целуются с тем-то и тем-то, они видят людей, целующихся на улице. В результате, в известных ситуациях поцелуй воспринимается как обязательная их составляющая. Поэтому в романтической ситуации в силу вступает подсознательный стереотип, и люди чувствуют практически непреодолимое желание поцеловаться независимо от того, хотят они этого в действительности или нет.

Известные целовальщики

Некий американец А. Е. Вольфрам из Миннесоты за 8 часов поцеловал 8001 человека 15 сентября 1990 года во время фестиваля, проходившего в его штате. Таким образом, он ухитрялся целовать нового человека через каждые 3,6 секунды.

Первый поцелуй на экране: 1896 год. Его запечатлели Мэй Ирвин и Джон С. Райе в 30-секундном ролике Томаса Эдисона под названием «Поцелуй».

Самый насыщенный поцелуями фильм: «Дон Жуан» (1926 год, компания Warner Bros. Pictures). В нем насчитали 191 поцелуй.

Самый долгий поцелуй в истории кино: Реджис Туми и Джейн Ваймен целовались на протяжении 185 секунд в фильме «You’re in the Army Now» («Ты сейчас в армии», 1940 год), что занимает 4% всей продолжительности фильма.

Интересные афоризмы ко всемирному дню поцелуя:

Поцелуи - то, что осталось от райского языка. Джозеф Конрад

Поцелуи - разменная монета любви. Мирей Матье

Поцелуи - как почтовые марки. Они показывают, насколько серьезна болезнь.  Арман Силвестр

Чем больше целуешься, тем меньше говоришь глупостей. В. Блоньская

Улыбка - это поцелуй души. Минна Антрим

Хороший поцелуй стоит еще одного. Мерилин Монро

Поцелуй – подарок лучший,

 Что уж можно тут сказать?

 Ничего нет в мире круче,

 Чем кого-то целовать.

 Если любишь человека –

 Поцелуй ему дари,

 Он для счастья – не помеха,

 Поцелуй – звонок любви.

http://about-ukraine.com/index.php?text=133

         Починалась підготовка до свята рано-вранці, колій матері йшли по воду, де примовляли тричі: «Вода швидко йде, так щоб до моєї дочки швидко свати їхали! Як сонцем всі люди радіють, як любить дитина свою мамку, так щоб хлопці гинули за моєю дівкою». Після цього жінка тричі зачерпувала купальську воду, в якій варила траву тирлич. Умившись цим відваром, дівка мала надію вийти скоро заміж.
       Так само до схід сонця дівчата йшли на дзвіницю обмивати найбільшого дзвона, обмивали його зсередини, приказуючи: «Як серце тебе розбиває, щоб серце (називалось ім'я хлопця) так за мною розбивалось; який ти голосний, аби і я така голосна була; як люди йдуть до церкви, коли ти дзвониш, так щоб до мене старости йшли; як люди сонечку радіють, коли ти їх кличеш, аби вони і мною так раділи» Вода, яка стікала із дзвона, збиралась у посудину і зберігалась вдома. Дівчина, яка до схід сонця вмивалась тією водою, вірила, що вийде заміж саме за того хлопця, за якого схоче.
Хлопці починали обхід села, збираючи мотлох на купальське вогнище і зносячи його до заздалегідь визначеного місця. Потім люди сходилися до громадських криниць, де відбувалось богослужіння. Цікаво, до ця традиція виникла відносно недавно. Служителі церкви, зрозумівши марність боротьби із «поганським святом», архаїчну традицію вшанування води християнізували. Після моління жінки сипали мак до криниці або прикрашали їх вінками цибулі чи просто квітами, виконуючи обряд закликання дощу.
Перед заходом сонця двоє хлопців приносили щойно зрубане деревце і закопували на обраному для святкування місці. Дівчата обмітали довкола верби галявину, посипали її чебрецем, м'ятою, волошками та ін., гілки заквітчували, а на самий вершечок вішали вінки з калини та барвінку. Коли з'являлись перші зорі, починалося свято: дівчата надягали вінки, запалювали на деревці свічки і, повільно кружляючи у хороводі навколо деревця, співали купальські пісні.
Бувало, що роль деревця виконувала дівчина, одна із найвродливіших у селі. її саджали у неглибоку яму, заповнену квітами та листям, зав'язували очі, і вона роздавала вінки дівчатам, що водили круг неї хороводи. Кому дістанеться вінок із свіжих квітів, той цього року вийде заміж, а кому зів'ялий, той не матиме пари принаймні до наступного року. Дівчата бігли до річки, де пускали вінки на воду, слідкуючи, у який бік попливе кожен вінок. Потім дівчата «заворожували красу», роздягаючись і обливаючись водою.
Хлопці сиділи окремо від дівчат, оскільки у такому роз'єднанні полягав один із елементів обряду. Дівчата співали, звертаючись до когось із хлопців, наприклад:

Летіли гуси рядом, рядом,
Вдарили дзвони разом, разом.
Ідіть, дівчата, дивитися,
Як буде Петро женитися.
Він буде брати вірняночку —
Тую дівчину Ганну, паняночку.

Закінчивши співати, запитували Петра: «Є спасибі чи нема?» Стверджувальна відповідь означала, що хлопець повинен підійти до дівчини, поцілувати і бути їй парою до кінця свята, а заперечення чи мовчанка карались насмішкою:

А спасибі нема, буде сич і сова,
На пеньочку сиділа, рябу сучку доїла,
Надоїла молока, напоїла Петра-козака.

Часто діалог між хлопцями і дівчатами відбувався у гумористично-пісенному стилі, коли обидва гурти висміювали риси характеру когось із чоловічої або дівочої половини.
Розбившись на пари, дівчата з хлопцями стрибали через вогонь. Це дійство набувало символіки шлюбної церемонії.
Під кінець свята спалювалось або саме деревце, або Марена, так само їх могли топити у воді. Молодь вирушала на пошуки цвіту папороті, щоб потім зійтись зустрічати схід сонця.
Чарівну квітку папороті дістати було дуже важко, вона знаходилась під охороною нечистої сили. Тому, хто вирішив ризикнути і знайти її, потрібно дотримуватись строгих правил у підготовці та пошуку квітки. Найперше треба взяти скатертину, на якій святили паску, свячену воду і крейду, потім знайти в лісі, де росте папороть, глуху місцину, куди неї доходить голос півня, накреслити навколо себе крейдою замкнене коло, покропити свяченою водою, розстелити на землі скатертину і чекати півночі. Неї можна оглядатись ні на шум, ні на голос, а коли папороть зацвіте, треба її зірвати, розрізати мізинець на лівій руці і прикласти до рани цвіт, потім зав'язати рану, щоб квітка вросла в тіло. Після цього можна стати знахарем, розуміти мову тварин, знаходити і діставати скарби, навіть закляті, які в ніч на Івана Купала виходять із глибини землі на поверхню «купатися».

ttp://about-ukraine.com/index.php?text=131=

 З липнем пов'язано три найбільших свята, що мали певне спільне значення.

Це — Купала 7 липня, Петра і Павла 12 липня та Прокопа 21 липня.

Купальське свято, за язичницьким календарем належить до найважливіших річних, оскільки символізує весілля бога літнього сонцестояння (7 липня за н. ст.) з богинею води Даною.

Цього дня, за прадавнім звичаєм, наші предки брали шлюб (злюб).
В основі купальських обрядів лежать культи вогню, води і рослинності. Вогонь виступає символом сонячного світила, яке в ніч на Івана Купала досягає своєї зрілості й набуває найбільшої життєвої сили. Давній звичай, що раніше побутував на території всієї України,— добування вогню для купальського вогнища тертям — за смислом споріднював дерево із сонцем як із джерелом вогню. Дерево купальське уособлює Прадерево, або Дерево життя. Сонце у купальських іграх переноситься на землю у вигляді колеса, яке обвивається соломою і спалюється або запалене пускається з горба у воду. Це пускання колеса утверджує перехід від сонцестояння літнього до зменшення життєвої сили сонця.
Місце для розпалювання вогнища вибирали на околиці села у лісі чи біля річки, як правило, на пагорбах, що давало змогу підняти священний вогонь найближче до сонця. Вогонь у давні часи розпалював найстарший з роду. Сушняк для багаття готували заздалегідь, збирали для цього й мотлох та непотріб.
Найважливіший момент купальського свята — стрибання молоді через вогонь, що нібито сприяло очищенню від хвороб і гріхів. Інколи багаття розкладали так, щоб, перестрибнувши через нього, відразу потрапляти у воду, тобто здійснювався ритуал подвійного очищення. Вогонь і вода зв'язували пари — начебто благословляли їх шлюб, обіцяли здоров'я і багатодітність. Вогонь купальського багаття виконував ще й очищувальну магічну функцію — у ньому спалювали речі хворих, вірячи, що це принесе їм одужання. Спалення купальського деревця (Марени) належить до обряду жертвоприношень, а спалювання опудала символізує знищення нечистої сили. У давнину побутував звичай кидати у вогонь півня або кінський череп — солярних жертовних тварин.
Попіл купальського вогню був надзвичайно цінним атрибутом лікувальної та відьомської магії, тому вогнище охоронялось всю ніч.
Вода у купальських обрядах теж відігравала важливу роль. Ми вже говорили про очищення водою. Роса, що випадала вдосвіта, вважалась не лише цілющою, а й священною. Захоплюючою частиною свята було ворожіння на вінках, пущених на воду. Такий самий зв'язок відчувається і в регіональних особливостях знищення купальського деревця та солом'яної ляльки (Купала) — у деяких місцевостях їх топили у воді.
Щодо Марени та Купала, то їхня участь у купальських обрядах — пряма вказівка на побутування у праукраїнців обрядів жертвоприношень людських. Під деревцем, яким найчастіше були верба, вишня, береза, ясен, липа, сосна, ялина, кущ бузку або терну, прибраним квітами, зіллям та городиною, садовили маленьку дівчинку, роль якої полягала у тому, щоб бути своєрідною жертвою Дереву життя. Спаленне антропоморфного зображення людини і є відгомоном людського жертвоприношення.
Вшанування рослинності у період її розквіту відтворене в обряді прикрашення купальського деревця і в обрядах, пов'язаних із зображенням зілля у цю священну ніч. Взагалі, ніч на Івана Купала була наповнена надзвичайними явищами: тварини здобували дар людської мови, вода у річках на мить перетворювалась на срібло, дерева переходили з місця на місце і говорили між собою, блискавка в цю ніч нікого не вбивала, закляті скарби давались у руки шукачам, зацвітала квітка папороті тощо.
Свято апостолів Петра і Павла припадає на cepeдину липня — початок жнив, тому до цього дня потрібно зжати хоча б один сніп.

За народними уявленнями, Петро — сторож поля і майбутнього врожаю, тому вижатий сніп — своєрідна жертва покровителю жнив. До цього зажинку готувались заздалегідь: жінки білили хати, прикрашали рушниками ікони, пекли «мандрики» — млинці з сиром, якими, за переказами, вдавилась зозуля, покарана Богом за те, що вкрала їх у Петра; чоловіки готували реманент, ремонтуючи та лаштуючи його.
Напередодні свята Петра, а отже і зажинок, селяни обходили свої ниви з хоругвами і освячували водою врожай, щоб його не понівечили грім, град, буря чи пожежа. Пізно ввечері чи до сходу сонця господині, потайки від усіх, виходили в поле робити «закрутки» — своєрідні обереги поля. Зайшовши на обніжок лану, скручували кілька жмень стебел і зв'язували їх особливим способом, приказуючи при цьому замовляння.
Зажинки починали вдосвіта. Помолившись, ішли в поле, щоб до сходу сонця зробити почин — обрядовий сніп, робили справу, не підвищуючи голосу один на одного та на худобу. Перед початком роботи розстеляли скатертину, клали на неї хліб-сіль і шматок свяченої паски, іншу їжу. Потім, ставши до сходу сонця, господар читав молитву: «Сонце праведне, святі Петре і Юрію, ваші душечки святі, виростили ви хлібець Божий на ниві, внесіть його в наші руки. Покотись, хлібцю святий, житечко наше, у наші клуні-стодоли. Хмари дощові, буряні, громи-блискавиці, і ти, граде б'ючий, обходьте ниву нашу стороною і до нас не наближайтесь». За ним молилась господиня: «Душечки святі, охороняли ви нашу ниву, внесіть хлібець у наші руки. А все лихе, все зле, йди на ліси, болота, очерети: згинь, пропади, щоб і голосу твого ми не чули...»
Потім присідали довкіл скатертини і, помовчавши кілька хвилин, починали готуватись до роботи. Серп вішався на ліве плече, а в'юрок затикали за очкур, ставали обличчям до поля і знімали шапки, а після слів найстаршого: «Боже, благослови!» господар або найстарша жінка починали роботу, за ними — інші члени родини.
Нажавши дві жменьки, складали їх навхрест: цей «зажинковий хрест» символізував початок жнив. Після цього жали парну кількість снопів або на кожного члена сім'ї по снопу, ставили їх колоссям догори в коло і, зробивши посередині ще один зажинковий хрест, розстеляли всередині скатертину і викладали їжу.
Весь цей обряд тісно пов'язаний не лише з демонологічними уявленнями про «духів поля», яких слід задобрити магічними діями, а й з давніми язичницькими традиціями, на що вказує виразна солярна символіка кіл та хрестів.
Закінчувався зажинок обрядним обідом, на якому згадували померлих та минулорічні жнива — так годилось. Цього дня більше нічого робити не дозволялось.
13 липня відзначалось свято Петрового батька», або Полупетра.

Якщо день Петра і Павла пов'язаний із початком жнив, то свято Полупетра мав виразно скотарський характер. Цього дня вшановували пастухів і тварин, навіть не доїли молочну худобу. На це свято годилось добре нагодувати домашніх тварин та віднести обід громадському пастухові, за здоров'я худоби молилися: «Христе, Боже наш, оберігай і спасай худобицю нашу вдень під сонцем, вночі під місяцем, під ясними зорями, і на пізнім ляганні, і на раннім вставанні, і на досвітніх годинах, де вона роси спасає, де води спивав. Сохрани її від звіра лютого, що її підстерігає, від язика злого, від гада гадовитого,. ненаситного, від чоловіка лукавого та невірного, від усякого чорного зла, щоб повсякчас обминало її воно. Щоб зле обминало, а добре зустрічало».
21 липня, на Прокопа, починались власне жнива.

Святково вбрані люди сходились до ланів, кланялись ниві зі словами «Дай, Боже, легко почати і легке дожати» і починали вижинати збіжжя. Перший сніп — «дідух» — прикрашали стрічками та квітами і зберігали до Різдва. В'яжучи перевеслами снопи, дотримувались певних правил: озимі жито та пшеницю зв'язували свіжими перевеслами, а ячмінь, гречку, просо — торішніми. Готові снопи складали в «бабки» (11 снопів), «п'ятнадцятки», «полукіпки» (30 снопів) та «копи». Способи складання форм теж, були чітко визначені: «бабка» формувалась із семи снопів, які стояли сторч, та із трьох «на дах»; «п'ятнадцятки» і «півкопи» складали з перехресних снопів колоссям усередину та одного на «шапку».
Вижавши лан, залишали «спасову бороду». Кілька невижатих стебел обв'язували червоною стрічкою і прикрашали квітами. Між стеблами серпом розпушували землю і засівали її зерном з трьох колосів. «Спасова борода» залишалась до початку оранки.

http://hvylya.org/reviews/pyat-prichin-nosit-vyishivanku.html

В последнее время украинские вышиванки стали популярнее любого модного бренда. Их носят взрослые и дети, мужчины и женщины, украинцы и иностранцы. Если раньше подобную одежду надевали только на тематические мероприятия или общелюбимый Парад вышиванок, то сегодня вышитые сорочки стали неотъемлемой частью повседневного и делового гардероба. Если вы еще не успели приобрести вышитую рубаху, тогда мы предлагаем вам ознакомиться з пятью причинами, почему вы должны это сделать.

1. Вышиванка — это удобная и безопасная одежда. Конечно, это прежде всего касается льняных сорочек. Недаром ведь наши предки носили только одежду из льна — максимально удобную и комфортную как для взрослых, так и для детей. Лен хорошо пропускает влагу, нейтрализует неприятные запахи, не токсичен, гипоаллергенен, да и что там говорить — он невероятно приятен для тела! Лучшей одежды для вашего малыша, чем детские вышиванки из льна, попросту не сыскать.

2. Вышиванки — универсальная одежда. Они идеально сочетаются как с джинсами, так и с деловыми костюмами. Вам не придется долго ломать голову, с чем же носить вышитую сорочку? Она станет отличным дополнением практически к любому повседневному образу, гармонично сочетаясь с брюками, джинсами, шортами и юбками разных фасонов. А что уж говорить о том, как мужские вышиванки смотрятся наряду с брючным костюмом — элегантно и сдержанно, но в то же время ярко и оригинально.

3. Вышиванка - это носитель традиций и иллюстрация патриотизма. Зарубежные СМИ в последнее время часто иронизируют по поводу того, что, мол, украинцы стали массово носить вышиванки и петь патриотические песни, проявляя тем самым свою гражданскую позицию. А мы ответим: почему бы и нет? З давних веков вышиванка считается символом и гордостью украинской культуры. Она хранит в себе моменты истории, передает традиции наших предков, олицетворяет дух нации. Ни у одного народа мира нет подобной одежды: такой колоритной и “национальной” с одной стороны, и такой современной с другой

4. Вышитая рубаха — мощный оберег. Как бы скептически вы ни относились к разного рода магии и предрассудкам, но факт остаетсяфактом — с давних времен и до наших дней насчитывает немало случаев, когда рубашка, вышитая заботливыми мамиными руками, не раз спасала от несчастий и постоянно возвращала к родному порогу. Наши предки верили в силу вышитых узоров и считали вышиванку надежным оберегом от сглаза и порчи, бед и неприятностей. Каждый узор на рубашке выполняет свою функцию и несет определенный смысл.

5. Вышиванка - это модно. Многие мировые дизайнеры, включая Valentino, Dolche Gabbana, Nina Richi, Eli Saab и многих других украшают свою одежду вышивкой, в том числе и украинскими орнаментами и узорами. Вышивка на одежде смотрится очень нежно и романтично, способна освежить любой, даже самый унылый комплект. Вот почему вышиванка является такой популярной — это стильная одежда для людей, разбирающихся в моде.

http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/55631

До 200-ліття Кобзаря. Мозаїчна релігійна модель Тараса Шевченка очима релігієзнавця

   Уже покликали до паю,
  А я собі у бур’яні
  Молюся Богу… І не знаю,
  Чого маленькому мені
  Тоді так приязно молило

     (Т. Г. Шевченко)

Україна святкує 200 річницю від дня народження визначного поета, письменника, художника Тараса Григоровича Шевченка. Не можемо не згадати про визначну релігійну складову його творів, його слово як християнина, який не міг не жити та дихати Україною. Про його віру, ставлення та розуміння Бога РІСУ розповів професор, відомий релігієзнавець та доктор філософських наук Анатолій Колодний.
Тарас Григорович і питання віри

Тарас Шевченко є типовим виразником релігійного духу українства. Його моральний ідеал – це духовно вільна у своєму самовизначенні людина. На її прапорі написано: «Борітеся – поборете!». Шевченко не міг спокійно чи байдуже сприймати людську неправду та убогість країни, оскільки був просякнутий Духом Правди. Він поєднував Бога з Правдою, пояснюючи її як Правду Святу, Правду Божу. Поет намагався зрозуміти, чому її немає в Україні, як і «Духа Христового», чому на «сім світі кати панують». Суцільну творчість письменника можна назвати постійним діалог з Богом, який тривав з самого дитинства.

Навіть у звичайному житті поет самовизначався як християнин. Зокрема у листі до А. Толстої від січня 1857 року Шевченко пише, що принаймні він є «бездоганним християнином». В переписці з княжною В. Рєпніною він зазначає, що найбільшою відрадою у засланні для нього лишалось читання Євангелія: «Я читаю її без вивчення, щоденно і щогодинно». В інших листах до друзів він підкреслює, що щоранку молиться Богові, регулярно відвідує богослужіння у церкві, говіє, сповідується, дотримується інших таїнств. «Свята велика справа релігія для людини, тим більше для такої, як я, грішної», — дописує Шевченко.

Всі герої творів Шевченка були християнами, борцями за волю та правду своєї нації. Він вважав, що віра без дії є мертвою, що вона буде справжньою тільки в тому випадку, коли буде чинною та діяльною. Ці слова та цитати аналізував Слюзар (Слюзар В. Тарас Шевченко переміг з вірою. / «Голос України». – 1999, 22 травня).
Бог Шевченка як Дух Правди Христової

У науковій спільноті існує думка, що Шевченко вживав слово «Бог» в символічному сенсі, яке не мало релігійного змісту. Нерідко вони спираються на твердження І. Франка про те, що Тарас Григорович використовував слово «Бог» як поетичну фразу. Ці думки мають певне підґрунтя, оскільки поет згадував слово «Бог» в дуже різних значеннях, однак сам Бог лишався для нього чимось всесильним, всемилостивим, всезнаючим, невідомим та незбагненним явищем, без втручання якого нічого не може відбутися. Бог для нього був Духом Правди Христової, але лише певною мірою.

Багатогранність подібних тлумачень митця можна пояснити тим, що в ті часи релігійне світобачення панувало абсолютно в усіх сферах духовного життя. Сам поет виріс на ньому, воно формувало його життєві орієнтири ще тоді, коли він був «у науці» у дяка. Але повернемось до визначення самого поняття Бог для Шевченка. Він вважав його ідеалом добра, найвищої справедливості, правди, як уособлення людської совісті, моралі, світлого майбутнього. Тарас Григорович тісно поєднує Бога та Правду, кажучи, що «Там, де немає Бога – там немає Правди». Тому і відродження країни він пов’язував з утвердженням Правди.
Молитва за Україну

Я так її люблю, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Особливо варто відзначити те, що молитви Шевченка були зовсім не егоїстичними, а були спрямовані на Україну, вона була домінантною темою усіх творів. Поетичні твори його були пронизані вірою в щасливе майбутнє народу. Письменник постійно шукає Божого благословення на всі дії, пов’язані з боротьбою України за її свободу та незалежність. Без сумнівів, думка про країну, її долю та соціальне призначення домінує у творах Т.Г. Шевченка. Україна має для нього абсолютну вартість. Навіть своїми прокльонами Бога у віршах про «безталанну країну», що деякі називають богохульством, а інші – вільнодумством, є тільки привернення уваги Бога до своєї землі.

Для поета Україна існує не в історичному континуумі, а в міфологічному. Вона не підлягає законам історичної необхідності. За його переконаннями, країна уособлена в церкві-домовині, що стоїть у селі Суботові, але з часом їй судилось розвалитись, тоді ж постане вільна Україна, і, розвіявши тьму неволі, запалить світло Правди.
Московська церква і «свої чужинці»

Шевченко боровся проти тих сил, що поневолювало українство, ставили його на коліна та заганяли в історичну сплячку. Однією з подібних сил стала для метра Московська Церква, яка служила і служить російському колонізатору способом духовного поневолення українців, проголошуючи загальнолюдськість та слов’янскість.

Найбільший гнів Шевченка припадає на «своїх чужинців» — змосковщених дворян і духовенство українського походження, які запродали себе ворогам рідного народу. Тому поет докоряє тим «рабам незрячим», які благають милості у земних богів-ідолів, «попів і царів». Натомість Тарас Григорович закликає молитись лише Богові і Правді, а «більше на землі нікому».

Шевченко постійно наголошує на тих збитках, що завдала національному буттю українців «присяга Москві». Провину за «національне осміяння», загибель «слави України» він переносить в тому ж числі на Російську православну церкву, яку вважає «головним вузлом московської внутрішньої політики», яка, зрадивши чисту святу віру, благословляла розбійництво та гноблення Росії щодо інших народів. Завдяки ній, пише він, Українська Церква перетворилась на «церкву-домовину».
Чи був Шевченко атеїстом?

Чимало дослідників, сприймаючи буквально певні твердження поета, вважали його атеїстом. Певну роль у формуванні таких поглядів відіграло те, що Шевченко показував свою релігійність не в умоглядних категоріях філософії, а на рівні конкретно-індивідуального синтезу почувань та вражень особистого життя.

При цьому можна казати, що письменнику був притаманний антирелігійний скептицизм, який так само не є єдиною рисою світогляду Тарас Григоровича. Через свої вільнодумко-скептичні ідеї він завжди ставив перед собою проблему істинності релігійного вчення у цілому. Поет докоряє Богові за його байдужість, за примирення із соціальним злом, висловлює невіру у всемилість і всеблагість його. Погляди поета, безперечно, мають у собі великі релігійні нашарування, однак він не переростає на вихідні релігійні позиції, тобто догмати, які залишають в думках поета на завжди «слід релігії».

Шевченка можна також умовно назвати анти теїстом (таким, що ще не знайшов самого себе, своє Я, той, хто зберігає в своїй уяві образ відображення дійсності як таке, що виконує своє призначення стосовно людини). Заперечуючи Бога як ілюзорно-фантастичне відображення дійсності, анти теїст доходить до усвідомлення своєї гідності. Такий тип мислення був притаманний і Тарасу Григоровичу. Пізніше його анти теїзм переростає у вільнодумчий скептицизм. Загалом світогляд письменника мав надто складну мозаїчну структуру, але висновок можна зробити один – він був релігійною людиною, інші ж творіння говорять про те, що він мав чітку іррелігійність в її антропоутверджувальній зорієнтованості.

Визнаючи Бога, Шевченко як і всі антитеїсти вільно поводився з ним. Бог для нього виступає захисником інтересів панівних класів через те, що «спить», тобто він не є носієм загальнолюдського, а виступає скоріше в ролі караючої сили. Шевченко доводить необхідність для Бога прокинутись, умовляє згледітись на нещастя народу.

http://gazeta.ua/articles/history-journal/_esli-by...tvetila-by-emu-strastyu/545642

"Что касается до любви в тесном смысле этого слова, то за все время моего знакомства с Шевченко я не заметил в нем ни одной привязанности, которую можно было бы назвать серьезною. Он любил женское общество и увлекался, но никогда – надолго", – стверджує приятель Тараса Шевченка письменник Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Його спогади вийшли 1861 року – одразу по смерті поета. Натомість Олександр Кониський, один із перших біографів Кобзаря, певен, що той завжди мріяв про одруження: "Потреба життя родинного у Шевченка глибока, зростала вона і міцніла разом з його літами. Ще коли він був на порозі віку парубочого, коли йому "тринадцятий минав", він сподівався одружитися колись із тією Оксаною, з якою "укупочці собі росли" і "маленькими собі любились". Ідеться про Оксану Коваленко, подругу дитинства. "Шевченко, як був молодим парубком, покохав "любу чорнооку Дуню Гашковську", – продовжує. – Кріпацька неволя не дала йому одружитися з нею". Має на увазі молоденьку швачку-польку, з якою Тарас познайомився у Вільні, куди 1829-го прибув як служка-козачок зі своїм паном Павлом Енгельгардтом.

http://images.yandex.ua/yandsearch

http://kotovsk.ucoz.ua/news/kovalchuk_shusterman_larisa_nikolaevna/2011-03-08-270

з 4 до 11 березня 2014 року в столичному Центрі Української Культури та Мистецтва триватиме виставка вишивки «Витончений живопис нитками» Заслуженого майстра народної творчості України Лариси Ковальчук-Шустерман. Щодня майстриня проводитиме майстер-класи з вишивки для всіх бажаючих. Попередній запис – обов’язковий, за тел. (097) 98-22-783.

Увага! 08 березня – вихідний. У пн., 10 березня виставка працюватиме!

Лариса Николаевна Шустерман, девичья фамилия Ковальчук — Заслуженный мастер народного творчества Украины, профессионально занимается вышивкой картин гладью. Автор множества работ, участник выставок, из них 20 персональных. Картины Шустерман Л.Н. демонстрировались на выставках на Украине и за границей, они также находятся в частных коллекций почитателей искусства вышивки на Украине, в Греции, Австрии, США, Германии, Италии, России.
Биография

Лариса Николаевна Ковальчук—Шустерман родилась в городе Котовске (тогда Молдавская АССР). Закончила Одесский педагогический институт, по профессии инженер-преподаватель производственного обучения. Много лет работала преподавателем автомобильного дела, затем директором автошколы. Вышиванием занимается свыше 20 лет.
 За это время художница выполнила более 180 работ - натюрмортов, пейзажей, портретов, религиозной вышивки, цветочных композиций, изображений животных. Живёт и работает в Киеве.

 Персональные выставки
Постоянные выставки вышивок Шустерман Л.Н. находится в Киеве, в главном корпусе Европейского университета, в Кировоградском областном художественном музее и Национальном музее литературы в Киеве.



 .

http://gazeta.ua/articles/regions/_u-ternopoli-stvorili-kreativnij-kobzar/544771

Унікальну книгу у вигляді бандури створили у Тернополі. У такий "музичний інструмент" працівники Тернопільської бібліотеки №4 для дорослих помістили поезію Кобзаря. Свій оригінальний артбук "На струнах Кобзаревої душі" присвятили 200-річчю з дня народження великого поета.

1.

Грати на цьому незвичному музичному інструменті не зможе ніхто. Він не має справжніх струн, виготовлений із фанери та бамбуку. А от зазирнути у його середину дуже просто. В артбуці із розмірами 64 на 41 см є не тільки вірші Шевченка, а й його вишитий портрет, портрет із кавової гущі та ще багато цікавинок.

"Цього року буде 200-річчя Шевченка. Захотілося зробити щось оригінальне, чого не було раніше", - розповідає завідуюча бібліотеки Світлана Козелко.- "Залучили до цього весь колектив, ще й волонтерів запросили. Навіть у блозі написали, щоб тернополяни знали про цей проект і всі охочі могли взяти участь".

У результаті над створенням артбука працювали одинадцятеро людей: четверо працівниць бібліотеки та семеро помічників. Допомагали цілими родинами.

"Ми подумали, що така бандура буде доречною у нашому етноцентрі, що діє в бібліотеці. Але не знали, хто нам зробить цей музичний інструмент. Я попросила свого чоловіка, щоб він зробив макет. А далі, радячись, усі разом створювали цей артбук. Бандуру можна було замовити у супермайстрів, вони, мабуть, зробили би це професійніше і гарніше. Але ми вклали свою душу у цей проект. Роботу почали наприкінці листопада, а закінчили у лютому. Бувало, що починали працювати над сторінкою і забували про час. Робочий день закінчується о 6 вечора, а ми сиділи до 9-10 години, а потім ще забирали додому і доробляли. Так що до процесу його створення долучалися цілими родинами", - усміхається Світлана Степанівна.

В артбуці 9 аркушів цупкого паперу, схожого на оксамит. Відкривається він з допомогою стрічки.

"Усім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли", - зачитує одну із цитат із вірша Шевченка завідуюча бібліотеки.

В оздобленні кожної сторінки використані різні техніки: вишивка, стрічки, серветки, малюнки, квілінг. Є навіть декор для шпалер і задекорований під "міні-кобзар" блокнот.

"Замість клею брали подвійний скотч. А що гортати сторінки у бандурі було важко, придумали використати для цього стрічку", - пригадує Світлана Козелко.

Вона приносить цілу коробку із матеріалами, що залишилися після роботи.

"Досі зберігаємо те, що не увійшло у цей артбук. Усе необхідне купували у канцелярському магазині, загалом витратили 250 гривень. Душа радіє, бо ми зробили те, що любимо Тепер думаємо, що краще: створити другий том нашого креативного "Кобзаря" у бандурі, чи ще один, але вже інший "музичний інструмент", - резюмує Світлана Степанівна.

2.


3.


4.


5.