Закатована пісня (Кобзарство)

(Історія знищення кобзарства мовою документів (скорочено))

http://www.pisni.org.ua/articles/44.html "Ой скажи ж ти, вітре, де біліють кості Довговусих, мудрих сивих співунів? Бо не знає ненька Україна й досі, Де лягли у землю двісті кобзарів" ( В.Рафальський. "Дума про кобзарів") У всі часи кобзарів переслідували. На них полювала польська шляхта, над ними знущалася царська поліція… Але, незважаючи на все це, кобзарство жило в народі. І не просто жило – воно діяло! Скільки найкращих синів і дочок українського народу виховалося на кобзарських думах! Скількох кобзарська пісня підняла на боротьбу проти гнобителів! Та ніколи кобзарство не переживало таких утисків і переслідувань, як за часів Сталіна. Все було спрямоване на викорчування кобзарства як явища. Звернімося до фактів. Федір Лавров у книзі «Кобзарі» (К., Мистецтво, 1980, стор. 42–45) наводить матеріали про те, що на початку нашого століття «…в самій тільки Київській губернії, за підрахунками статистичного комітету, було 239 кобзарів і лірників… лише в невеликих районах двох повітів Харьківському та Богодухівському… нараховувалось 28 кобзарів і 37 лірників. У Полтавській губернії зібрано відомості про 76 кобзарів, у Чернігівській – про 25». Якщо взяти до уваги те, що кожен кобзар мав по кілька учнів, то приходимо до висновку, що чисельність народних співців була досить-таки значною… А коли в квітні 1939 року скликають так звану «Першу республіканську нараду кобзарів та лірників України», на неї могли зібратися лише 30 народних співців. Постає закономірне запитання: невже кобзарство, яке віками переживало тяжку наругу і переслідування, зберігало свою чисельність навіть у часи найжахливішої русифікації і нищення українства російськими монархами, за порівняно короткий час Радянської влади так різко скоротилося? Харківська молодіжна патріотична організація «Сокіл» поставило собі за мету дослідити цю страшну трагедію українського народу. Наведу деякі матеріали, насьогодні вже зібрані «Соколом». Компанію переслідування кобзарів ми спостерігаємо вже в кінці 20-х років, коли ставилося під сумнів навіть право на саме існування кобзи-бандури. У пресі того часу читаємо: «Можна сміливо стверджувати, що кобза вмерла разом зі своєю епохою, бо новий економічний і культурний етап вимагає нових пісень і нової музики». Або: «Якщо ми зараз пропагуємо не плуг, а трактор, не каганець, а електричку, то чи можливо одстоювати кобзу – цю музичну соху?!». Висновок з таких статей завжди один – «кобза надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури» і тому її треба відкинути як ворожий інструмент, а замість неї поставити … «кудесніцу-гармошку», яка може стати і до певної міри вже стала знаряддям музичного виховання мас…». Гоніння на бандуру, а значить і на тих, хто грав на ній не обмежуються пасквільними статтями у пресі. На практиці робиться все для того, щоб не допустити широкого використання кобзи-бандури. Починаючи з 1930 року «раптово» розпадаються «через відсутність тверезого керівництва» (як тоді писалося) численні кобзарські гуртки та сільські «капели бандуристів». Але по-справжньому відкрита й «узаконена» боротьба за викоренення кобзи-бандури, а разом з тим і кобзарства починається з пленуму Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв, що відбувся у грудні 1933 року. На цьому пленумі виступає з доповіддю А.Хвиля, котрий був причетний до репресій десятків видатних діячів культури України. Хвиля закликає оголосити кобзу та бандуру «класово ворожими» тільки за те, що вони ніби орієнтують «музичний фронт» на «часи гетьманів» та «козацької романтики». Розповідає австралійський бандурист Віктор Мішалов, що доклав багато зусиль до вивчення питання знищення українського кобзарства: «В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описані Гнатом Хоткевичем в його матеріалах про кобзарів та лірників…». У пресі цього часу якщо і з’являються матеріали про кобзарів, то тільки «викривальні». Наведемо приклади з найхарактерніших статей про кобзарство того часу: «Через абсолютну безконтрольність і злочинну байдужість організаторів… пропускається явно ворожий матеріал. Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох». Висновок статті – треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення «кобзарського націоналізму».  Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став «покритий мороком таємничності і моторошної легендарності» (К. Стефаник «Знищене кобзарство») так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. Звернемося до матеріалів. «В середині 30-х років Перший Всеукраїнський Конґрес лірників та бандуристів було проголошено. І всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати їхнє майбутнє. «Життя стало кращим, життя стало веселішим!» – говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конґрес із цілої України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми на конґресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика і поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалісні співці були вбиті» («Заповіт: Спогади Шостаковича». Лондон. 1939 р., стор. 165). «В 1935 році кобзарів знищили, а співців, що залишилися в живих, примусили співати Партії і Сталінові». (Леонід Плющ «Карнавал історії», Нью-Йорк, 1979, стор. 298). Розповідає харківський кобзар А.Парфіненко: «По сталінському наказу забирали всіх… Були облави на базарах. Забрали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я. Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей – всі вони дуже добре співали. Жили вони в Амурі під Дніпропетровськом. Вночу їх забрали, навіть не сказали, що їм брати – чи харчі, чи якийсь одяг, повезли і погрузили в ешелон, де багато вже було нагружено кобзарів з інших міст України. Очевидячки, ішов цей ешелон із самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще дуже багато кобзарів. По деяких підрахунках, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, з Москви їх направили в Сибір. Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла, 150 кілометрів, як потім я взнав, було до найближчого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були… Всі люди роздягнуті, без одягу, без нічого. Міліція скинула їх на поле… З одного боку стали провідники, а з іншого міліція, так ніхто з них не зміг потрапити назад у потяг. Осталися вони, майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. З нею живим залишився її наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба… Там вони добралися на Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби вони прийшли, то все одно їх би вбили». Офіційно проведена перша республіканська нарада кобзарів та лірників у квітні 1939 року відбулася при участі лише 30 народних співців…   Ми не маємо права забувати про цю трагедію Українського народу, забуття про неї є тяжкою нашою провиною…

http://www.rbc.ua/styler/zhizn/gopak-flagom-ukrain...seti-poyavilos-1450079495.html

Во время футбольного матча между сборными ГДР и СССР на олимпийском стадионе в Монреале произошел случай, когда на поле выбежал стрикер в вышиванке и с украинским сине-желтым флагом

Посол Украины в Австрии Александр Щерба на своей странице в Twitter опубликовал архивные публикацию и видео. 

/youtu.be/QSpgPSeC1Gw

Переглянути зображення у Твіттері

Фото: Публикация в еженедельнике украинской диаспоры "Свобода" за 10 августа 1976 года

http://ukrainemiroff.com/showNews/40

У нашій країні її ім'я не надто відоме, от у Європі та Штатах її роботи можна знайти у найкращих галереях. При чому всюди наголошують на її українському походженні.

Соня народилась в Одесі, та після смерті батьків семирічну дівчинку забрали родичі з Петербурга. Своє справжнє мистецьке життя розпочала в Парижі, куди вона переїхала на навчання, а от творчий прорив — у декреті. Шиючи ковдру для новонародженого сина, молода художниця використала різнокольорові клаптики тканин. І тут прийшло осяяння: до дизайну одягу можна також додати трохи авангарду. Так Соня починає шити дивакуваті сукні з тканинним колажем.

Її клієнтками ставали голлівудські зірки. Будинки моди Yves Saint Laurent та Missoni зізнавалися, що українка була їхнім натхненням. 1925 року журнал Vogue виходить з її ескізом на обкладинці, і це було справжнім визнанням. У Європі зароджується рух емансипації, жінки не бажають носити вузькі спідниці, набридає бісер і пір'я. Українка пропонує мінімалістичні пальто, сукні прямого крою з геометричним принтом.

Та моди їй мало. Соня стрибає по різних жанрах, залишаючи за собою шлейф кольорів: береться за розробку костюмів для балету Сергія Дягілева, шиє взуття, розфарбовує автомобілі, створює ткані килими, ілюструє книги, займається керамікою та вітражами.

У Франції її обожнювали: організували помпезну виставку в Луврі, вручили орден Почесного легіону, а коли президент Жорж Помпіду приїжджав із візитом до Річарда Ніксона, то не знайшов кращого подарунка, ніж картина Соні.

У своїх спогадах Соня Делоне часто зізнавалася, що її любов до яскравих кольорів бере початок зі спогадів дитинства: "Це фарби мого дитинства, фарби України. Спогади про сільське весілля із сукнями в червоних і зелених тонах та кольоровими стрічками".

http://ukrainemiroff.com/showNews/41

Сотні людей мріяли побачити себе на його полотнах, тисячі марили про знайомство з ним.

Андрій Варгола народився в США у сім’ї закарпатських емігрантів. Юлія Варгола, мати Енді, мала надзвичайний художній хист: вона продавала квіти, які майструвала з консервних бляшанок та гофрованого паперу, вишивала картини за лемківськими мотивами та на релігійні теми, до Великодня розписувала писанки. Саме мати була найвпливовішою людиною у житті Воргола і саме вона дала поштовх розвитку його талантів.

У 1949 Варгола закінчив Технологічний інститут Карнегі за напрямком графічний дизайн і відразу подався підкорювати Нью-Йорк, де перший час займався графічним оформленням комерційної реклами – в основному оформляв вітрини магазинів, робив листівки та плакати. Згодом він малював ілюстрації в різних журналах, у тому числі і "Vogue". Перший успіх художнику принесли малюнки для взуттєвої компанії "І.Міллер". Вони являли собою зображення взуття, намальовані чорнилом в ексцентричній манері, зі спеціально зробленими ляпами.

Його псевдонім з'явився внаслідок помилки набору в друкарні одного з журналів, але нове ім'я настільки сподобалося Енді, що він вирішив його залишити на все своє життя. Втім, було у нього й інше ім'я: нікнейм "Дрелла" (Дракула + Попелюшка (Cinderella)). Після смерті художника, учасники гурту The Velvet Underground, який вже на той момент розпався, – Лу Рід і Джон Кейл - вперше возз'єдналися, щоб записати студійний альбом Songs for Drella ("Пісні для Дрелли") на згадку про Енді.

На початку 60-их років Енді захопився темою американських продуктів. Його прості, здавалося б, аж до примітивізму малюнки – банки "Кока-коли" та консерви томатного супу "Кемпбелл", чи навіть просто символ долара у різних варіаціях – стали культовими. Художник миттєво став сенсацією. 

Також фірмовим стилем Воргола були портрети знаменитостей у техніці шовкографії  – повторення одного й того ж зображення. Першим був малюнок обличчя зірки Мерлін Монро, яка щойно (йшов 1962 рік) покінчила із собою. Одне й те ж обличчя у різних, неймовірних кольорах – саме з цим асоціюється Воргол у більшості людей і дотепер. Згодом митця зацікавить соціалістичний агітпроп, і він у своїй манері намалює купу портретів китайського диктатора Мао Дзедуна, чимало варіацій на тему серпа та молота, команданте Че, тощо. До слова, картина Енді Воргола "Червоний Ленін" довгий час зберігалася в колекції опального олігарха Бориса Березовського. Зображення вождя більшовиків він продав на торгах Christie's за 202 тисячі доларів незадовго до своєї смерті.

У 1963 художник купив приміщення на Мангеттені і назвав його "Фабрикою". Окрім того, що "Фабрика" була місцем, де збиралася вся нью-йоркська богема, саме тут він зумів поставити мистецтво на конвеєр. Майстерня випускала  до ста шовкографій на день. За два роки "Фабрика" виробила більше двох тисяч картин.

3 червня 1968 року одна з "учениць" Енді, Валері Соланас, тричі вистрелила в нього. Три кулі засіли в тілі великого провокатора, лікарі в шпиталі констатували клінічну смерть, але, незважаючи на всі закони медицини, Воргол вижив і прожив іще 23 роки. Щоправда, зрештою, ці рани таки підірвали його здоров’я.

1969 року Воргол заснував журнал "InterVIEW", який задав новий стиль репортажу про новини культури і створив особливу довірчу манеру проведення інтерв'ю, при якому "зірки" опитують "зірок". Друзі жартували, що Енді створив журнал, щоб ходити на кінопрем'єри.

На 59 році життя 22 лютого 1987 Енді Воргол помер у нью-йоркській лікарні. На банківському рахунку Енді Воргола зберігалося близько 100 мільйонів доларів. Всі гроші, за заповітом, були віддані художнім організаціям.

Воргол залишив після себе 610 запакованих коробок, які називав "Капсулами часу". В них знайшли речі, які він фанатично збирав з 50-х років протягом всього свого життя: листи, чеки, листівки, фотографії, журнали, записки, обгортки, а також сукні та туфлі знаменитостей. Енді збирався продавати їх, але так і не встиг.

У 2012 році Енді Ворголу присвоїли статус лідера аукціонних продажів. Він обігнав і Ван Гога, і Пікассо, який очолював список у 2010-му, і Герхарда Ріхтера, і Марка Ротко – за роботи Енді на торгах було виручено в цілому $380,3 мільйона. А дитячий малюнок Воргола, який він зробив у віці 10 років, сьогодні оцінюють у два мільйони доларів. Володіти їм пощастило одному американському колекціоннеру, який колись купив його всього за 5 доларів.

Енді Воргол казав: "Я хотів би бути таким же знаменитим, як королева Великобританії". Восени 2012 королева Єлизавета II купила чотири своїх портрети, написані ним у 1985 році, і виставила їх у Віндзорському замку.

http://ukrainemiroff.com/showNews/39

Цей фільм сколихнув весь світ! Знятий без мільйонних бюджетів та масштабних декорацій він увійшов у скарбницю світового кіномистецтва.

Стрічку, зняту у Карпатах, було нагороджено на багатьох світових кінофестивалях. В Аргентині, в Італії, у Греції творці фільму отримали почесні відзнаки. А відомий сербський режисер Емір Кустуріца назвав "Тіні забутих предків" найкращою картиною знятою у світі.

Світ побачив шедевр світового кінематографу – фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" – 50 років тому. Пройшло півстоліття, а стрічка не перестає бути причиною для гордості українців.

Фільм українського режисера вірменської національності, який пережив жахливі переслідування та арешти з боку радянської влади, отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (з них – 24 гран-прі) у 21 країні світу! А геніальність фільму Параджанова оцінили такі метри кіномистецтва як Фелліні, Куросава, Антоніоні, Анджей Вайда.

"Тіні забутих предків" — екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського, присвячена сторіччю від дня народження письменника. Знімали фільм у справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Власне тут Коцюбинський писав свій твір.

Під час зйомок Параджанова хотіли поселити у готель, однак він відмовився і живив серед місцевих людей. Так він вивчав їхні звичаї, побут, кулінарні вподобання і незвичне світобачення, яке зумів вдало передати у своєму шедеврі.

Гуцули обдаровували режисера вишиванками й іконами, годували національними стравами. А Параджанов привозив знамениті київські торти і вчив гуцулів готувати голубці з виноградного листя. А ще одного разу він подарував місцевій довгожительці французькі парфуми, за що бабуся розповіла, як збирала гриби з Іваном Франком.

"Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності", — так сам Параджанов розповідав про зйомки.

Окреме місце у фільмі зайняла музика. Жоден фільм до "Тіней забутих предків" не мав так багато звукових складових. Музику до кіношедевру писав знаменитий композитор Мирослав Скорик. На думку Параджанова, лише уродженець Західної України міг створити музику на "карпатську" тему. Композитор спеціально їздив у Карпати, щоб відібрати найкращих музикантів.

Щоб автентична музика гуцулів була належної якості — десятеро трембітярів разом із трембітами возили у Київ для запису. При чому доправляли їх разом з інструментами у звичайному пасажирському літаку. До того схожих записів ніхто не робив.

Фільм "Тіні забутих предків" — став знаковим для дисидентського руху. Під час прем’єри у 1965 році шістдесятники Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл виступили з різкою критикою арештів серед інтелігенції. За що усі троє зазнали гонінь з боку влади. Сам Параджанов зазнав переслідувань і був арештований, а коли його відпустили — то отримав заборону жити в Україні.  "Тіні забутих предків" тривалий час фактично були заборонені до показу.

На Заході фільм виходив під назвою "Вогняні коні". Тут інтерес до нього був набагато більший, ніж на батьківщині. Тож гордімося українським шедевром світового мистецтва зараз!

http://ukrainemiroff.com/showNews/33

У цьому музичному інструменті живе душа українських гір. Трембіта є найдовшим інструментом світу, його довжина від 3 до 8 метрів.

Трембіта увійшла до Книги рекордів Гіннеса. Колись усе життя гуцулів минало під звуки трембіти. Вона сповіщала про вихід овець на полонину, відхід на той світ чи народження в сім'ї дитини. Нею запрошували на весілля, з нею колядували.

Для вівчаря трембіта не просто музичний інструмент. Раніше вона була чи не єдиним засобом зв’язку вівчаря з селом, тобто такий собі древній мобільний телефон. Нею ж визначали годину, а найдосвідченіші чабани навіть передбачали погоду. Кажуть, особливо добре інструмент відчуває дощ та грозу.

І хоча виглядає трембіта просто, це — оманливе враження. Її виготовлення нерідко затягується на два роки. Спочатку треба обрати хорошу смереку, бажано громовицю. Тобто дерево, в яке влучила блискавка. Гуцули переконані, що з небесними громом дереву передається голос Творця. Далі зрізаний стовбур залишають на рік загартовуватись.

І лише після цього приходить найвідповідальніший момент. Одним ударом його потрібно розчахнути навпіл і вручну витесати серцевину — це теж може тривати рік. І останній етап — дві половинки слід скріпити корою. Здавалось би, не так просто втримати декількаметровий інструмент і одночасно грати. Насправді ж, вага триметрової трембіти не перевищує якихось півтора кілограма.

http://ukrainemiroff.com/showNews/36

На мелодії цієї колискової виросло не одне покоління українців. Її співали нам батьки й бабусі, ці слова асоціюються з найтеплішими моментами нашого дитинства.

У 1930-ті роки, Америка переживала золотий час гангстерів, казино та підпільного алкоголю в обхід сухому закону. У кафе на околиці міста починають звучати перші ноти джазу. Саме в цей час до Нью-Йорка із гастролями приїздить українська капела під керівництвом Олександра Кошиці, – доволі популярний колектив, який об'їздив чи не всю Європу та Америку.

Одним із кращих його номерів була якраз колискова "Ой ходить сон коло вікон". Не могла пропустити такого концерту і родина Гершвінів, яка декілька років тому емігрувала сюди з Одеси. Тим більше що в сім'ї ріс молодий композитор Джордж.

Хто б міг подумати, але за 5 років після українського концерту в Нью-Йорку презентували оперу "Поргі і Бесс" з піснею Summertime. Музичні критики одразу помітили схожість із колисковою, хоча очевидно було, що Гершвін додав нове аранжування й поклав український мотив на блюзовий ритм.

За рік пісня вийшла за межі оперного театру. Спочатку її переспівала Billie Holiday, а далі пісня опинилася в репертуарі чи не всіх джазових музикантів. Класикою стало виконання Ella Fitzgerald і Armstrong.

Далі були Miles Davis, The Beatles, Janis Joplin, Whitney Houston та навіть президент США Білл Клінтон на саксофоні. Вважають, що за кількістю різних виконань арія випередила навіть відомий хіт Yesterday групи The Beatles.

Та головне, що малеча на іншому континенті тепер засинає під такі ж чудові мелодії, як і українські дітлахи.

http://m-ukraine.com/402-15-dyvovyzhnyh-ukrayinsky...rostoyaly-po-100-300-rokiv.htm

15 дивовижних українських хат-мазанок, які простояли по 100-300 років

http://kyiv.ridna.ua/2014/10/lehenda-pro-zasnuvannya-kyjeva/

Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми,— бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм,— то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом.

І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,— котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю І вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися.
Джерело: Мій Київ

 gazeta.ua/articles/opinions-journal/_garbuz-kilim-i-majdan/548022

Автор: Український тризуб і кримськотатарську тамгу поєднав в один символ львівський дизайнер Геннадій Заречнюк. Тамга – родовий знак династії Ґераїв, що правила Кримським ханством у XV–XVIII століттях. 30 червня 1991 року курултай – національне зібрання, найвищий представницький орган кримських татар – затвердив золоту тамгу на блакитному полі як національний герб свого народу

"Якщо наша Вкраїна позичила од Золотої орди не так багато слів, як Москва, то трохи пізніш напозичалися таки ми татарських слів чимало з іншого сусіднього джерела – од Кримського ханства XV–XVIII століть", – писав український сходознавець Агатангел Кримський у праці "Тюрки та їх мови" 1930 року. Найближчими сусідами українців з-поміж тюркомовних народів віками були кримські татари. Вони не раз ставали союзниками козаків у війнах із Річчю Посполитою та Московським царством. Хоч не обходилося і без взаємних нападів на прикордонних територіях. Запозичували українці з мови сусідів і військову лексику, і господарську. Назви південних культур – самі кримськотатарські: айва, алича, ізюм, кавун, кишмиш, інжир, кизил, хурма. Через кримськотатарську приходили в українську і слова турецького, перського й арабського походження. "Майдан" у нашу мову, скоріше за все, теж потрапив у такий спосіб

Які кримськотатарські слова вкорінилися в українській мові

Гарбуз – кримськотатарською "къарпуз". У турецькій karpuz натомість означає "кавун", а гарбуз буде kabak. У перській xarbuza – диня, дослівно "ослячий огірок". До XVI ст. гарбузи й посудини з них в Україні називали "тиквами" або "тиквицями". Польською гарбуз називають динею, кавун – арбузом, а диню – мелоном.

Гарбузенка, гарбузиння – стебло гарбуза або поле, де вони росли.

Гарбузики, гарбузці – насіння.

Вислів "піднести гарбуза" означає відмовити на сватанні. Походить від традиції виносити сватам гарбуза на рушнику на знак небажання йти під вінець.

Козак – кримськотатарською "казак" – "людина вільна, незалежна, шукач пригод, бурлака; звитяжна людина, вправний вершник; неодружений чоловік". Турецькою ж qazaq – чоловік, що цілком владарює над жінкою, деспот.

Слово "козак" уперше засвідчує кипчацько-арабський словник 1345 року: qazaq – "сам, самотній". Удруге – словник XIV ст. на території мамлюцького Єгипту: qazaq basly – "неодружений".

Перше документальне свідчення про українських козаків міститься в уставній грамоті 1499 року великого князя литовського Александра київському війтові й міщанам про воєводські прибутки: "Которыі козаки з верху Дніпра й с инших сторон ходять водою на низь, до Черкас й далей, а што там здобудуть, с того воеводе десятое мають давати. А коли рыбы привозять з верху, або з низу, просолныи и вялыи до места кіевскаго, тоди маеть осичник воеводин то осмотрети й обмитити и маеть на городь взяти оть бочки рыб по шести грошей, а отъ вялыхъ рыб и свежих десятое".

Майдан – кримськотатарською "мейдан" – "вільне, рівне місце". Походить від перського mejdan, яке означало "площа, арена". Етимологічний словник подає такі значення цього слова в українській мові: площа, лісова галявина, стародавня могила, розкопана зверху. А також: рівне поле, оточена лісом або будівлями низина, укритий рослинністю острів, озеро в полі.

Слово "майдан" є в турецькій, казахській, туркменській і грузинській мовах. А сербохорватською mejdan означає "місце двобою".

Килим – кримськотатарською "килім", турецькою – kilim. Кримськотатарське слово "кийим" означає повсть, можливо, від цього слова "килим" і походить. За іншою версією – від перського kelim, gelim – "килим без ворсу". Традиційні візерунки – прямокутники, ромби та рослинні й тваринні елементи. Як-от: півквітки, око верблюденяти, гусяча лапка, трилисник, ваза з квіткою, воляча сеча, слід бика. У кримських татар зазвичай килимами встеляли всю підлогу. Тому заведено було роззуватися біля порога, у приміщенні ходити босоніж.

Товариш – походить із тюркських мов, складається з tavar – майно, худоба, та es, is – приятель. В українську його принесли козаки як військове звання. Бунчуковий або значковий товариш – старшинське звання у реєстровому козацькому війську. Звідти ж походять й інші козацькі посади:

отаман – "атаман" кримськотатарською – "великий батько, найстарший; старший пастух";

осавул – від "ясавул" – "розпорядник, виконавець наказів";

джура – від кримськотатарського "чора" – "прислужник".

Тютюн – і кримськотатарською буде тютюн. Запозичене з турецької. Від татар козаки й перейняли звичай курити люльку за часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного – на початку XVII ст. Щоб відбити махорковий сморід тютюну, до нього додавали степові трави: материнку, м'яту, тирлич, гостролист, любисток. Аби відігнати погані думки, курили тютюн із сушеним полином. Козаки, які несли варту на могилах-курганах, для покращення зору набивали люльки тютюном із висушеною ковилою. Буркун до курива додавали старі рибалки, які мусили подовгу стояти у воді.

Українські прислів'я про тютюн:

Давай закуримо ще й твого тютюну, бо чужий надоїв.

Був такий рік, що тютюн не вродив, і якби не хліб, то був би народ бідив.

Дорога разом, а тютюнець наполовину.

Хліб-сіль разом, а тютюнець врозь.

Найбільшу цигарку крутять із чужого тютюну.

Перевів гаманець на тютюнець.

Юрба – кримськотатарською юрме – "ходіння, похід".

В українській від цього слова утворилися похідні: юрбище, юрма, юрмисько.

Юрбитися, юрмитися – збиратися, скупчуватися в одному місці, збиватися в юрбу.

Юртувати, юртуватися – викликати гнів, бути у збудженому стані.

Юрба сниться до нежданих звісток, зборів. Можливо – й похорону. А розлютована юрба – до небезпечної справи.

4000 тюркізмів приблизно є в українській мові, серед них і кримськотатарські. Понад половину з них – загальновживані: гарбуз, килим, кишмиш, отара, туман, тютюн, штани, карий тощо. Решта – історизми, описують речі або явища, яких уже немає в сучасному побуті. Наприклад:

башлик – каптур із довгими кінцями, що вдягали поверх шапки

бунчук – булава з металевою кулькою на кінці й китицею з кінського волосу

канчук – нагайка з переплетених ремінців

опанча – верхній одяг, подібний до широкого плаща

сагайдак – шкіряний або дерев'яний футляр для стріл.

Є діалектизми, які використовують тільки в певній місцевості: байлик – безплатна примусова робота, бичак – ніж, гарам – худоба, кавук – мішок, бузівок – однорічне теля.

Є ще слова-екзотизми – їх уживають для опису традиційного побуту кримських татар та інших тюркських народів: бей, гарем, мурза, султан, хан. Кримські татари до чоловічого імені додають слово "ефенді" – перекладається приблизно як "пане", а до жіночого – "ханум", "пані". Так називають молодих. До жінок похилого віку треба звертатися "бета" – бабуся. Часто до чоловічих імен додають "аґа": дослівно означає "брат" і висловлює більшу повагу, ніж "ефенді". Наголоси майже у всіх словах кримськотатарської мови – на останній склад
Автор: Олена ШАРГОВСЬКА

http://www.turystam.in.ua/uk/2011-09-14-19-59-29/9473-2014-03-07-07-35-19

Тим, хто й досі сумнівається, єсть ли такая страна Украина, і де проходять її етнічні кордони, хочу навести підбірку карт початку ХХ ст. А також карту мовного розселення кінця ХІХ ст, які красномовно засвідчують, де проходять кордони Великої України.