№1
Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович - український державний діяч, полководець, дипломат. Гетьман України з 1648 р. Очолив повстання, яке поклало початок визвольній війні українського народу. Засновник української козацької держави, організатор її адміністративного управління.
Богдан Хмельницький Походив з українців дрібно-шляхетського роду (гербу «Масальський», а потім «Абданк»). Спроби деяких дослідників (І.Каманін, М.Возняк) приписати Xмельницькому міщанське походження (з Києва, де був тоді міщанський рід Хмелів) не були прийняті наукою, бо суперечили всім документальним даним, свідченням сучасників (українських, польських і чужоземних та й самого Xмельницького), які одностайно вважали Xмельницького за шляхтича. Батько Xмельницького — Михайло Хмельницький був на службі у коронного гетьмана Станислава Жолкєвського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 р. він брав участь у поході Жолкєвського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою. Його дружина, мати Богдана, за деякими відомостями козачка, згодом одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» В.Ставицьким, який пережив її й під час Хмельниччини служив у польському війську на Білорусі; син його Григорій, брат (по матері) Xмельницький, був козацький полковник на Лівобережжі й писався Хмельницьким.
Місце народження Хмельницького докладно невідоме. Є сучасна звістка (П. Оленського), що він народився в Черкасах, але вона непевна. В науковій літературі висловлювано різні думки про місце народження Хмельницького; називали м. Жовкву (С. Тароня, Н. Полонська-Василенко та ін.), Суботів або Чигирин (І. Крип'якевич), Переяслав (М. Петровський), з яким життя Xмельницького особливо тісно пов'язане, тощо. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, де був учнем Ґонцеля Мокрського, доктора теології, відомого письменника і проповідника. Xмельницький був добре обізнаний з всесвітньою історією, в колеґії він дістав добре знання латинської мови, досконало володів польскою мовою, а згодом навчився ще турецької, кримськотатарської і французкої мови. Шкільна наука Хмельницького закінчилася перед 1620 р. Того ж року він дістав перше «бойове хрищення»: у битві під Цецорою 1620, де загинув його батько, Хмельницький попав у турецький полон і був два роки в Царгороді. Викуплений з неволі своєю маткою (Пасторій), повернувся на Україну.
Від 1622 до 1637 немає певних відомостей про життя і діяльність Xмельницького. Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, турками, Москвою (під час Смоленської війни 1632–1634) не мають документального підтвердження. Безперечне лише те, що вже в 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків. Десь біля 1625–1627 pp. Xмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому по батькові хуторі Суботові, біля Чигирина. 1637 бачимо Xмельницького серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був членом козацького посольства до короля Володислава IV. Є підстави вважати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорізького з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 скасувала автономію Війська Запорізького, й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади на Україні. Xмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку.
Наступні роки Xмельницький присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі). Але самого господарства було замало для нього. 1645 він, разом з козацьким загоном на 2 чи більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, мабуть, брав участь в облозі Дюнкерка. Вже тоді був таким відомим козацьким ватажком, що Володислав IV, готуючи військову коаліцію проти Туреччини (в складі Польщі, Венеції та інших держав), вдався до нього по допомогу Війська Запорізького. Xмельницький був одним з козацьких делеґатів, з якими Володислав обговорював у Варшаві, в квітні 1646, плани майбутньої війни. Усе це піднесло його авторитет на Україні та в Польщі і за кордоном і створило йому широкі військові й політичні знайомства та зв'язки. Можна думати, що десь у другій половині 1640-их pp. він нав'язав ближчий контакт з автономістичними колами української шляхти й вищого православного духовенства. Вже віддавна польські можновладці на Україні, політичні противники короля Володислава, дивилися на Xмельницького кривим оком. Особливо вороже ставилися до нього нові (з 1633) власники Чигиринщини — Конєцпольські, коронний гетьман Станислав і його син, коронний хорунжий Олександер. За допомогою свого чигиринського підстарости Чаплинського, який мав особисті рахунки з Xмельницьким, вони вирішили позбавити його маєтку в Суботові. Чаплинський вчинив ґвалтовий «заїзд» на Суботів (хоч Xмельницький мав на нього королівський привілей з 1646), зруйнував економію й пограбував майно Xмельницького, а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Xмельницького. Серед цих турбот і тривог 1647 померла дружина Xмельницького, а в кінці того ж року О. Конєцпольський наказав ув'язнити й стратити Xмельницького, якого врятувала лише допомога й порука його друзів, серед чигиринської старшини, зокрема полковника С. М. Кричевського, кума й однодумця Xмельницького. В кінці грудня 1647 Xмельницький з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, там його було обрано за гетьмана, звідти на низ Дніпра. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революцію, очолену Xмельницьким.
Конфлікт з Конецпольським і напади його аґентури на майно і родину Xмельницького були тільки приводом для повстання його проти Польщі. Новіші досліди доводять, що причини розриву з Польщею були значно глибші, й що виступ і боротьба проти неї готувалися віддавна й не були несподіванкою ані для українських кіл, ані для польського уряду та його адміністрації на Україні. Дуже важливе, що, починаючи війну з Польщею, Xмельницький заручився союзом з Туреччиною й Кримом, які дали йому політичну і військову допомогу. Саме тому перемоги Xмельницького 1648 у битві під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенародне повстання українського народу проти польської адміністрації й польської шляхти та її аґентури на Україні. Саме тоді було здійснено облогу Львова й Замостя, визволяє з-під влади Польщі велику територію України. Учасник подій — Самовидець (Р. Ракушка) так описує цю хвилю революції, яка почалася в 1648 й дійшла до свого вершка наступного року: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта ..., навет где в городах были й права майдебурскіе — и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли».
Тріюмфальний в'їзд Xмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 як «пресвітлого володаря й князя Руси» свідчили, що початок нової козацько-гетьманської держави, власне держави Xмельницького був зроблений. Але цю державу треба було боронити, розбудовувати й забезпечити їй визнання й належне місце в системі європейських держав. Усе дальше життя Xмельницького було присвячене досягненню цієї мети. Як фундатор і будівничий, оборонець і господар нової української держави, Xмельницький виявив себе великим полководцем, талановитим дипломатом і першорядним державним діячем.
Богдан Хмельницький був людиною міцного здоров'я, але останні роки часто хворів. Він упокоївся 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Але костей Хмельницького там зараз нема. У 1664 році польський воєвода Степан Чернецький спалив Суботів і велів викопати прах Хмельницького і викинути його з могили.
Хмельницкий Богдан (Зиновий) Михайлович - украинский государственный деятель, полководец, дипломат. Гетман Украины с 1648 Возглавил восстание, положившее начало освободительной войне украинского народа. Основатель украинского казацкого государства, организатор ее административного управления.
Богдан Хмельницький Происходил из украинского мелко-шляхетского рода (герба «Масальский, а затем« Абданк ». Попытки некоторых исследователей (И. Каманин, М. Возняк) приписать Хмельницкому мещанское происхождение (из Киева, где был тогда мещанский род Хмелев) не были приняты наукой, поскольку противоречили всем документальным данным, свидетельству современников (украинских, польских и чужеземных и самого Хмельницкого , единодушно считали Хмельницкого за шляхтича. Отец Хмельницкого - Михаил Хмельницкий был на службе у коронного гетмана Станислава Жолкевского, а затем в его зятя Яна Даниловича. 1620 он участвовал в походе Жолкевского на Молдавию и погиб в битве с татарами под Цецорой. Его жена, мать Богдана, по некоторым сведениям казачка, впоследствии вышла замуж за шляхтичем и «королевским солдатом» В. Ставицким, который пережил ее и во время Хмельнитчины служил в польской армии на Беларуси; сын Григорий, брат (по матери) Хмельницкий был казацкий полковник на Левобережье и писался Хмельницким.
Место рождения Хмельницкого подробно неизвестно. Есть современная весть (П. Оленской), что он родился в Черкассах, но она неопределенная. В научной литературе высказываний разные мнения о месте рождения Хмельницкого; называли г. Жовкву (С. Тарон, Н. Полонская-Василенко и др.), Суботов или Чигирин (И. Крип \ пьякевича), Переяслав (М. Петровский), с которым жизнь Хмельницкого особенно тесно связано и т.д. Учился в одной из братских школ, а также в иезуитском коллегиуме во Львове, где был учеником Гонцеля Мокрского, доктора теологии, известного писателя и проповедника. Хмельницкий был хорошо знаком со всемирной историей, в коллегии он получил хорошее знание латинского языка, в совершенстве владел польским языком, а впоследствии научился еще турецкой, крымскотатарского и французским языка. Школьная наука Хмельницкого закончилась пред 1620 том же году он получил первое «боевое крещение» в битве под Цецорой 1620, где погиб его отец, Хмельницкий попал в турецкий плен и был два года в Царьграде. Выкуплен из неволи своей маткой (Пасторий), вернулся на Украину.
От 1622 до 1637 нет определенных сведений о жизни и деятельности Хмельницкого. Все позднейшие рассказы о его великие подвиги в войнах с татарами, турками, Москвой (во время Смоленской войны 1632-1634) не имеют документальное подтверждение. Несомненно лишь то, что уже в 1620-х pp. Хмельницкий связался с казачеством, где он служил, видимо, в Чигиринском полку и участвовал в военных походах казаков против татар и поляков. Где у 1625-1627 pp. Хмельницкий женился на Анне Сомкивне (казачке из Переяслава) и заложил свою семью. Тогда же он поселился на унаследованном отчество хуторе Субботове, возле Чигирина. 1637 видим Хмельницкого среди высшей казацкой старшины. Он участвовал в восстании против Польши и как военный писарь - подписал капитуляцию под Боровицей 24 декабря 1637. Осенью 1638 Хмельницкий был членом казацкого посольства к королю Владиславу IV. Есть основания полагать, что он принадлежал тогда к той старшины, посчитала возможным взаимопонимание Войска Запорожского с Польшей. Однако дальнейший ход событий доказал ему полную невозможность согласия. Польский ординация 1638 отменила автономию Войска Запорожского, и поставила казачества в непосредственную зависимость от польской военной власти на Украине. Хмельницкий потерял военное писарство (это правительство был отменен) и стал одним из сотников Чигиринского полка.
Последующие годы Хмельницкий посвятил главным своем хозяйству на Чигиринщине (Суботов, слобода Новоселище и смежные земли. Но самого хозяйства было мало для него. 1645 он, вместе с казацким отрядом на 2 или более 20 тыс. был на службе французского правительства и, пожалуй, участвовал в осаде Дюнкерка. Уже тогда был таким известным казацким предводителем, что Владислав IV, готовя военную коалицию против Турции (в составе Польши, Венеции и других государств), предпринял нему за помощью Войска Запорожского. Хмельницкий был одним из казацких делегатов, которым Владислав обсуждал в Варшаве, в апреле 1646, планы будущей войны. Все это подняло его авторитет на Украине и в Польше и за рубежом и создало ему широкие военные и политические знакомства и связи. Можно думать, что где во второй половине 1640-х pp. он навязал близкий контакт с автономистских кругами украинской шляхты и высшего православного духовенства. Уже давно польские чиновники на Украине, политические противники короля Владислава, смотрели на Хмельницкого косо. Особенно враждебно относились к нему новые (с 1633) владельцы Чигиринщины - Конецпольским, коронный гетман Станислав и его сын, коронный хорунжий Александер. С помощью своего чигиринского подстаросты Чаплинского, который имел личные счеты с Хмельницким, они решили лишить его имении в Субботове. Чаплинский совершил гвалтовий «заезд» на Суботов (хотя Хмельницкий имел на него королевскую привилегию с 1646), разрушил экономию и ограбил имущество Хмельницкого, а слуги Чаплинского одновременно на Чигиринском рынке трудно избили маленького сына Хмельницкого. Среди этих забот и тревог 1647 умерла жена Хмельницкого, а в конце того же года А. Конецпольский приказал заточить и казнить Хмельницкого, которого спасла только помощь и поручительство его друзей, среди Чигиринского старшины, в частности полковника С. М. Кричевского, кума и единомышленника Хмельницкого. В конце декабря 1647 Хмельницкий с небольшим (300 или 500) отрядом казаков отправился на Запорожье, там он был избран гетманом, оттуда на низ Днепру. Это было начало нового казацкого восстания, которое вскоре превратилось в большую национально-освободительную революцию, возглавленную Хмельницким.
Конфликт с Конецпольским и нападения его агентуры на имущество и семью Хмельницкого были только поводом для восстания его против Польши. Позже опыты доказывают, что причины разрыва с Польшей были значительно глубже, и что выступление и борьба против нее готовились давно и не были неожиданностью ни для украинских кругов, ни для польского правительства и его администрации на Украине. Очень важно, что, начиная войну с Польшей, Хмельницкий заручился союзом с Турцией и Крымом, которые дали ему политическую и военную помощь. Именно поэтому победы Хмельницкого 1648 в битве под Желтыми Водами, Корсунем и Пилявцами зажгли всенародное восстание украинского народа против польской администрации и польской шляхты и ее агентуры на Украине. Именно тогда было совершено осаду Львова и Замостье, освобождает из-под власти Польши большую территорию Украины. Участник событий - Заступник (Р. Ракушка) так описывает эту волну революции, которая началась в 1648 и дошла до своего вершка следующем году: «Да все, что живо, поднялося в казачество, и едва знайшол в каком селе такого человика, жебы не мог албо сам, албо сын к войска идти, а ежели сам нездоровилось, то слугу паробка посылали, а иние килко их было, все шли со двора, тилко одного зоставалы, же трудно было в наймыта ..., навет где в городах были и права майдебурские - и присяглие бурмистрове и райцы свои уряды покидали, и бороды брили, к тому войска ишлы.
Триюмфальний въезд Хмельницкого в Киев и встреча его на Рождество 1648 как «пресветлого властителя и князя Руси» свидетельствовали, что начало новой казацко-гетманского государства, собственно государства Хмельницкого был сделан. Но это государство надо было защищать, развивать и обеспечить ей признание и надлежащее место в системе европейских государств. Все дальше жизнь Хмельницкого было посвящено достижению этой цели. Как основатель и строитель, защитник и хозяин нового украинского государства, Хмельницкий проявил себя великим полководцем, талантливым дипломатом и первостепенным государственным деятелем.
Богдан Хмельницкий был человеком крепкого здоровья, но последние годы часто болел. Он упокоился 27 июля (6 августа по новому стилю) 1657 в Чигирине и 25 августа похоронен в Субботове, в Ильинской церкви, которую сам построил. Но костей Хмельницкого там сейчас нет. В 1664 году польский воевода Степан Чернецкий сжег Суботов и велел выкопать прах Хмельницкого и выбросить его из могилы.
____________________________________________________________________________________________________________________
№2
Дорошенко Петро Дорофійович - народився 1627 року в Чигирині в родині козака. Внук Михайла Дорошенка, гетьмана реєстрового козацтва у 1625—1628 роках. У двадцять років призначений козаком гетьманської сотні. Був освічений, добре знав латинську й польську мови, історію, мав добрий хист промовця, пройшов дипломатичну школу у Богдана Хмельницького, виконував важливі доручення гетьмана. 1649 року записаний до реєстру Війська Запорозького як писар Чигиринського полку. 1657 року Хмельницький призначив його полковником прилуцьким. Після смерті Богдана Хмельницького був на боці Івана Виговського, який виступив проти спілки України з Росією. 1660 року, ставши чигиринським полковником, Дорошенко разом з іншими старшинами домагається у Москві відміни деяких невигідних для України статей Переяславської угоди. Того самого року він був серед тих, хто підписав Слободищівський трактат про вихід України зі складу Росії та приєднання її до Польщі. 1663 року, за гетьмана Павла Тетері, був генеральним осавулом, з 1665 року — полковником Черкаського полку. Пізніше, коли Тетеря зрікся булави, Дорошенко при сприянні татар став наказним гетьманом. На початку 1666 року на Раді у Чигирині був обраний гетьманом Правобережної України. Ставши гетьманом, веде наполегливу боротьбу за возз’єднання Правобережної та Лівобережної України. У боротьбі з поляками за Правобережну Україну з допомогою татар знищив загони Маховського на Поділлі та виступив проти війська Яна Собеського. Після антимосковського повстання на Лівобережжі, під час якого було убито Івана Брюховецького, ставленика Москви, 8 червня Дорошенка було проголошено гетьманом України по обидва боки Дніпра. У січні 1667 року Польща та Московія підписали Андрусівський мир, за яким за Польщею визнавалося Правобережжя, за Московією — Лівобережжя. У зв’язку з наступом поляків Дорошенко повернувся на Правобережжя, у той час його противники на Лівобережжі обрали гетьманом України призначеного Дорошенком наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного. В умовах спровокованої його противниками боротьби всередині України з гетьманом Петром Суховієм, а потім з його наступником Михайлом Ханенком, Дорошенко 1669 року почав шукати допомоги у турецького султана й підписав з ним угоду, за якою Порта брала козаків під свій захист. 1672 року Дорошенко здійснив великий похід проти Польщі з допомогою турецьких військ і розгромив військо Ханенка з його польськими помічниками. Польща зреклася Поділля на користь Туреччини і України, що стала згідно з Бучацьким миром, підписаним 5 жовтня 1672 року, самостійною державою. Дальші плани Дорошенка об’єднати обидві частини України під владою одного гетьмана зустріли опір обраного після Дем’яна Многогрішного гетьмана Івана Самойловича. 1674 року почалася війна, і московський воєвода Г.Ромодановський разом із Самойловичем у червні 1674 року обложили Чигирин. На допомогу Дорошенку прийшли турецькі війська, і Самойлович з Ромодановським відступили. На короткий час Правобережну Україну було повернуто під владу Дорошенка, але населення зруйнованого кількарічною війною краю у вирішальний момент не підтримало Дорошенка, якому закидали його спілку з турками, що спустошували й грабували українські землі. Розчарований в турецькій протекції й зневірений у подальшій боротьбі, Дорошенко зрікається булави. Сірко від імені царя прийняв від нього клейноди, але Москва вимагала ще й присяги від нього, на що Дорошенко не погоджувався. Знову у вересні 1676 року обложили Чигирин, й він після короткого бою здався Самойловичу. Після цього оселився в Сосниці, потім його вивезли у почесне заслання в Московію, де він деякий час був воєводою у В’ятці (1679—1682), а потім жив до смерті у 1698 році в подарованому йому царем селі Ярополчому поблизу Москви. Петро Дорошенко став гетьманом у критичній ситуації, коли Україна, після марних намагань Івана Виговського і Юрія Хмельницького зберегти залишки державного гетьманського устрою й цілісність української території, опинилася у вирі спровокованого польським та московським урядами протистояння правобережної та лівобережної старшини. Незважену роль у цьому протистоянні відігравали представники вищого православного духівництва, які, замість того щоб сприяти об’єднанню українців на платформі загальнонаціональних інтересів, встрявали в групові конфлікти й підтримували одних гетьманів всупереч іншим. В Україні наростали суперечності між заможним козацтвом та старшиною з одного боку і низовим козацтвом та селянами й міщанами з другого. Використовуючи невдоволення козацтва політикою старшини, Іван Брюховецький вів промосковську політику й висловлювався за ліквідацію гетьманства й створення Українського князівства на чолі з царевичем Федором. У квітні 1662 року противник Москви Я.Сомко домігся проголошення себе гетьманом на раді у Козельці, але пробув ним лише місяць. Зрікається влади правобережний гетьман Ю.Хмельницький і на початку 1663 року стає ченцем Ірденського монастиря. Гетьманом стає П.Тетеря, який намагається вести самостійну політику. Але у березні московський уряд домагається скликання чорної ради, й 17—18 червня під Ніжином більшість козаків за «підтримки» восьмитисячного московського війська обрала гетьманом Івана Брюховецького, а його суперників було страчено. З поділом України на польську та російську сфери впливу по обидва береги Дніпра серед козацтва та старшини ще більше загострювалося прагнення відродити минулу славу часів Хмельницького й об’єднати дві частини України під владою одного гетьмана. Усунувши двох суперників, Василя Дрозденка та Стефана Опару, Дорошенко стає гетьманом у серпні 1665 року і вдається до ряду активних заходів, щоб зміцнити своє становище. Він часто скликає генеральні ради, на яких намагається враховувати думку рядового козацтва. Щоб уникнути замахів і переворотів, Дорошенко організовує 20-тисячний корпус найманців-сердюків, що підлягали йому особисто. Спершу гетьман орієнтувався на Польщу, але, після підписання в січні 1667 року поляками та московитами Андрусівського миру, за яким Україна розділялася між обома державами на Правобережну, під Польщею, та Лівобережну, під Москвою, він рішуче відкинув пропольський курс і вирішив відродити один з давніх проектів Богдана Хмельницького — союз з Оттоманською Портою. Восени 1667 року Дорошенко за допомогою турків здійснив похід на західноукраїнські землі, щоб включити їх до складу козацької держави. Ян Казимир внаслідок цього походу змушений був надати Дорошенкові на Правобережжі широку автономію, але успіх було зведено нанівець тим, що харківський полковник Іван Сірко та кошовий Іван Ріг напали на Крим і союзник Дорошенка калга-султан Гірей пішов на примирення з поляками. Наприкінці 1667 року Дорошенко ще вів переговори з московським урядом про відновлення у повному обсязі прав і вольностей Війська Запорозького і об’єднання обох частин України. Йому навіть вдалося схилити на свій бік Івана Брюховецького, який почав розуміти своє хитке становище під рукою Москви і в лютому 1668 року закликав населення Лівобережної України піднятися на боротьбу проти московської неволі. До березня більшу частину Лівобережжя було звільнено від московського війська. У червні П.Дорошенко здійснив похід у Лівобережну Україну, в результаті якого козаки, незадоволені політикою І.Брюховецького, вбили його і обрали гетьманом об’єднаної України Петра Дорошенка. Спираючись на турків, Дорошенко почав зміцнювати державу, намагаючись позбутися зверхності як поляків, так і московитів за допомогою вірних йому полків та сердюцького війська. Але й тоді, як уже не раз було в Україні, занепокоєна зростанням гетьманської влади частина старшини почала її підривати, переходячи на бік суперників Дорошенка. У серпні 1668 року татари зробили спробу замінити Дорошенка за допомогою запорозького писаря А.Суховія. Дорошенко розправляється з новим противником, але натомість поляки висунули свого ставленика Михайла Ханенка й захопили Правобережжя. Виступивши проти поляків та Ханенка Дорошенко замість себе залишив наказним гетьманом Лівобережної України Дем’яна Многогрішного. Після цього Москва, скориставшись вигідною для себе ситуацією, рушила на Лівобережжя і змусила Дем’яна Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність російського царя. У серпні 1668 року Дорошенко здійснює ще одну спробу за допомогою Туреччини зламати хід подій. Він посилає до Стамбула посольство з проектом угоди, яка могла забезпечити єдність українських земель від Вісли, Перемишля й Самбора до Севська й Путивля у межах однієї держави. У березні 1669 року Корсунська рада дала згоду на прийняття Україною турецького протекторату і підтвердила гетьманство Дорошенка по обидва береги Дніпра. Водночас Дорошенко намагався досягти порозуміння з Дем’яном Многогрішним. У своїх листах до нього він писав про руйнування Гетьманщини, про заслання Москвою патріотів-українців до Сибіру, пропонував скликати раду всієї України для вирішення долі вітчизни, щоб відновити її цілісність. Водночас він продовжував гнучку дипломатичну політику з московським та польським урядами. Надзвичайними зусиллями Дорошенкові на короткий час вдалося згуртувати навколо себе частину козацької старшини, зміцнити державні інституції й знайти оптимальний варіант узгодження своєї влади і влади старшини скасуванням інституту чорних рад. Але ні Московська держава, ні Польща, ні Туреччина не бажали створення незалежної самостійної України. Влітку 1672 року під час війни між Туреччиною і Польщею, в якій Дорошенко став на бік турків, Україна стала ареною жорстоких і спустошливих військових дій, які перетворили її в руїну. Спілка з ненависними більшості українського населення «бусурманами» підірвала владу Дорошенка і його популярність серед народу. У 1675—1676 роках, під час битви за Чигирин, Дорошенко опинився на боці турків і змушений був воювати проти козацького війська, підвладного Москві. Зрозумівши безнадійність ситуації і хиткість свого становища, він у вересні 1676 року складає свої повноваження і здає-ться московському урядові. Відтоді аж до гетьманування Івана Мазепи Україна не мала більше зверхників, які б так палко й послідовно обстоювали ідею державної самостійності. Політична та військова експансія Польщі, Туреччини та Росії спричинила руйнування Правобережної України. Спустошливі напади турків і татар, міжгетьманські та міжстаршинські усобиці і чвари призвели до знищення сотень населених міст, сіл і містечок, до запустіння великих територій, через що цей період дістав в історії назву «Руїна». А на Лівобережжі відбувався цілеспрямований і жорсткий наступ московської влади на вольності Війська Запорозького, знищення останніх державних інституцій і церковної самостійності. Дорошенко пережив і свого союзника Івана Сірка, що помер 1680 року, і свого противника Івана Самойловича, що скінчив життя 1687 року в Сибіру. Поховали Дорошенка у центрі села Ярополчого, під правим крилосом дерев’яної церкви великомучениці Параскеви, на могилі поклали камінь, який зберігся донині. Від шлюбу Дорошенка в Ярополчому походить дружина О. Пушкіна — правнучка гетьмана Наталія Гончарова.
Дорошенко Петр Дорофеевич - родился 1627 году в Чигирине в семье казака. Внук Михаила Дорошенко, гетмана реестрового казачества в 1625-1628 годах. В двадцать лет назначен казаком гетманской сотни. Был образован, хорошо знал латинский и польский языки, историю, имел хороший талант оратора, прошел дипломатическую школу у Богдана Хмельницкого, выполнял важные поручения гетмана. 1649 записан в реестр Войска Запорожского как писарь Чигиринского полка. 1657 Хмельницкий назначил его полковником прилукским. После смерти Богдана Хмельницкого был на стороне Ивана Выговского, который выступил против союза Украины с Россией. 1660 года, став Чигиринским полковником, Дорошенко вместе с другими старшинами добивается в Москве отмены некоторых невыгодных для Украины статей Переяславского соглашения. В том же году он был среди тех, кто подписал Слободищивський трактат о выходе Украины из состава России и присоединение ее к Польше. 1663 года, за гетмана Павла Тетери, был генеральным есаулом, с 1665 года - полковником Черкасского полка. Позже, когда Тетеря отрекся от булавы, Дорошенко при содействии татар стал наказным гетманом. В начале 1666 года на Совете в Чигирине был избран гетманом Правобережной Украины. Став гетманом, ведет упорную борьбу за воссоединение Правобережной и Левобережной Украины. В борьбе с поляками за Правобережную Украину с помощью татар уничтожил отряды Маховского на Подолье и выступил против войска Яна Собеского. После антимосковского восстания на Левобережье, в ходе которого были убиты Ивана Брюховецкого, ставленника Москвы, 8 июня Дорошенко был провозглашен гетманом Украины по обе стороны Днепра. В январе 1667 Польша и Московия подписали Андрусовское перемирие, по которому за Польшей признавалось Правобережье, за Московией - Левобережья. В связи с наступлением поляков Дорошенко вернулся на Правобережье, в то время его противники на Левобережье избрали гетманом Украины назначенного Дорошенко наказного гетмана Демьяна Многогрешного. В условиях спровоцированной его противниками борьбы внутри Украины с гетманом Петром суховеи, а затем с его преемником Михаилом Ханенко, Дорошенко 1669 начал искать помощи у турецкого султана и подписал с ним соглашение, по которому Порта брала казаков под свою защиту. 1672 Дорошенко совершил большой поход против Польши с помощью турецких войск и разгромил войско Ханенко с его польскими помощниками. Польша отреклась Подолье в пользу Турции и Украины, стала согласно Бучацким миром, подписанным 5 октября 1672, самостоятельным государством. Дальнейшие планы Дорошенко объединить обе части Украины под властью одного гетмана встретили сопротивление избранного после Демьяна Многогрешного гетмана Ивана Самойловича. 1674 началась война, и московский воевода Г. Ромодановский вместе с Самойловичем в июне 1674 осадили Чигирин. На помощь Дорошенко пришли турецкие войска, и Самойлович с Ромодановским отступили. Кратковременно Правобережную Украину было возвращено под власть Дорошенко, но население разрушенного многолетним войной края в решающий момент не поддержало Дорошенко, которого обвиняли его союз с турками опустошали и грабили украинские земли. Разочарованный в турецкой протекции и разочаровавшийся в дальнейшей борьбе, Дорошенко отрекается от булавы. Сирко от имени царя принял от него клейноды, но Москва требовала еще и присяги от него, на что Дорошенко не соглашался. Снова в сентябре 1676 осадили Чигирин, и он после короткого боя сдался Самойловичу. После этого поселился в Соснице, потом его вывезли в почетную ссылку в Московию, где он некоторое время был воеводой в Вятке (1679-1682), затем жил до смерти в 1698 году в подаренном ему царем селе Ярополче вблизи Москвы. Петр Дорошенко стал гетманом в критической ситуации, когда Украина, после напрасных попыток Ивана Выговского и Юрия Хмельницкого сохранить остатки государственного гетманского строя и целостность украинской территории, оказалась в водовороте спровоцированного польским и московским правительствами противостояния правобережной и левобережной старшины. Невзвешенные роль в этом противостоянии играли представители высшего православного духовенства, которые, вместо того чтобы способствовать объединению украинского на платформе общенациональных интересов, вступала в групповые конфликты и поддерживали одних гетманов вопреки другим. В Украине нарастали противоречия между зажиточным казачеством и старшиной с одной стороны и низовым казачеством и крестьянами и мещанами с другой. Используя недовольство казачества политикой старшины, Иван Брюховецкий вел промосковскую политику и высказывался за ликвидацию гетманства и создание Украинского княжества во главе с царевичем Федором. В апреле 1662 противник Москвы А. Сомко добился провозглашения себя гетманом на раде в Козельце, но пробыл им всего месяц. Отрекается власти правобережный гетман Ю. Хмельницкий и в начале 1663 года становится монахом Ирденського монастыря. Гетманом становится П. Тетеря, который пытается вести самостоятельную политику. Но в марте московское правительство добивается созыва черной рады, и 17-18 июня под Нежином большинство казаков за «поддержки» восьмитысячного московского войска избрала гетманом Ивана Брюховецкого, а его соперники казнили. Из делением Украины на польский и русский сферу влияния по обе стороны Днепра среди казачества и старшины еще больше обострялось стремление возродить былую славу времен Хмельницкого и объединить две части Украины под властью одного гетмана. Устранив двух соперников, Василия Дрозденко и Стефана Опара, Дорошенко становится гетманом в августе 1665 и прибегает к ряду активных мер, чтобы укрепить свое положение. Он часто созывает генеральные советы, на которых пытается учитывать мнение рядового казачества. Чтобы избежать покушений и переворотов, Дорошенко организует двадцатитысячной корпус наемников-сердюков, подлежащих ему лично. Сначала гетман ориентировался на Польшу, но после подписания в январе 1667 поляками и московитами Андрусовского мира, по которому Украина делилась между обоими государствами на Правобережную, под Польшей, и Левобережную, под Москвой, он решительно отверг пропольски курс и решил возродить один из древних проектов Богдана Хмельницкого - союз с Оттоманской Портой. Осенью 1667 Дорошенко с помощью турок совершил поход на западноукраинские земли, чтобы включить их в состав казацкого государства. Ян Казимир результате этого похода был вынужден предоставить Дорошенко на Правобережье широкую автономию, но успех был возведен на нет тем, что харьковский полковник Иван Сирко и кошевой Иван Рог напали на Крым и союзник Дорошенко калга-султан Гирей ушел на примирение с поляками. В конце 1667 Дорошенко еще вел переговоры с московским правительством о возобновлении в полном объеме прав и вольностей Войска Запорожского и объединение обеих частей Украины. Ему даже удалось склонить на свою сторону Ивана Брюховецкого, который начал понимать свое шаткое положение под рукой Москвы и в феврале 1668 призвал население Левобережной Украины подняться на борьбу против московской неволи. До марта большую часть Левобережья были освобождены от московского войска. В июне П. Дорошенко совершил поход в Левобережную Украину, в результате которого казаки, недовольные политикой И. Брюховецкого, убили его и избрали гетманом объединенной Украины Петра Дорошенко. Опираясь на турок, Дорошенко начал укреплять государство, пытаясь избавиться превосходства как поляков, так и русских с помощью верных ему полков и сердюцкого войска. Но и тогда, как уже не раз было в Украине, обеспокоена ростом гетманской власти часть старшины начала ее взрывать, переходя на сторону соперников Дорошенко. В августе 1668 татары попытались заменить Дорошенко с помощью запорожского писаря А. Суховея. Дорошенко расправляется с новым противником, но зато поляки выдвинули свое ставленника Михаила Ханенко и захватили Правобережья. Выступив против поляков и Ханенко Дорошенко вместо себя оставил наказным гетманом Левобережной Украины Демьяна Многогрешного. После этого Москва, воспользовавшись выгодной для себя ситуацией, двинулась на Левобережье и заставила Демьяна Многогрешного отречься Дорошенко и признать верховенство русского царя. В августе 1668 Дорошенко осуществляет еще одну попытку с помощью Турции переломить ход событий. Он посылает в Стамбул посольство проекту соглашения, которое могло обеспечить единство украинских земель от Вислы, Перемышля и Самбора до Севск и Путивля в пределах одного государства. В марте 1669 Корсунская совет дал согласие на принятие Украиной турецкого протектората и подтвердила гетманство Дорошенко по оба берега Днепра. Вместе Дорошенко пытался достичь взаимопонимания с Демьяном Многогрешным. В своих письмах к нему он писал о разрушении Гетманщины, о ссылке Москвой патриотов-украинских в Сибирь, предлагал созвать совет всей Украины для решения судьбы отечества, чтобы восстановить ее целостность. Вместе с тем он продолжал гибкую дипломатическую политику с московским и польским правительствами. Трудом Дорошенко на короткое время удалось сплотить вокруг себя часть казацкой старшины, укрепить государственные институты и найти оптимальный вариант согласования своей власти и власти старшины отменой института черных рад. Но ни Московское государство, ни Польша, ни Турция не желали создания независимой самостоятельной Украины. Летом 1672 года во время войны между Турцией и Польшей, в которой Дорошенко стал на сторону турок, Украина стала ареной жестоких и опустошительных военных действий, которые превратили ее в развалины. Союз с ненавистными большинства украинского населения «басурманами» подорвала власть Дорошенко и его популярность среди народа. В 1675-1676 годах, во время битвы за Чигирин, Дорошенко оказался на стороне турок и вынужден был воевать против казацкого войска, подвластного Москве. Поняв безнадежность ситуации и шаткость своего положения, он в сентябре 1676 слагает свои полномочия и сдает-ться московском правительству. С тех пор вплоть до гетманства Ивана Мазепы Украина не имела больше начальников, которые так горячо и последовательно отстаивали идею государственной самостоятельности. Политическая и военная экспансия Польши, Турции и России вызвала разрушение Правобережной Украины. Опустошительные нападения турок и татар, мижгетьманськи и мижстаршинськи усобицы и распри привели к уничтожению сотен населенных городов, сел и городков, к запустению больших территорий, через что этот период получил в истории название «Руина». А на Левобережье происходил целенаправленный и жесткий наступление московских властей на вольности Войска Запорожского, уничтожение последних государственных институтов и церковной самостоятельности. Дорошенко пережил и своего союзника Ивана Сирко, который умер в 1680 году, и своего противника Ивана Самойловича, что покончил жизнь 1687 в Сибири. Похоронили Дорошенко в центре села Ярополче, под правым крылось деревянной церкви великомученицы Параскевы, на могиле положили камень, который сохранился доныне. От брака Дорошенко в Ярополче происходит жена А. Пушкина - правнучка гетмана Наталия Гончарова.
____________________________________________________________________________________________________________________
№3
Іван Мазепа - народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.
І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.
На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700—1721), гетьман І. Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.
Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).
Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури полягає у такому:
І. Державно-політична діяльність Івана Мазепи.
Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.
Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»).
Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.
ІІ. Підтримка освіти та культури
Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.
Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанаciя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.
Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII — на початку XVIII ст. унiкального стилю — «мазепинського барокко». Крім того, целеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi уciх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.
ІІІ. Меценатська діяльність Івана Мазепи
Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькicть церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральнi собори у Києвi — Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.
Крiм будiвництва нових, або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.
Гетьман І. Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. I ншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних ciрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.
В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І. Мазепи, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.
Иван Мазепа - родился 20 марта 1639 в с. Мазепинцы (ныне Белоцерковский район Киевской области). Принадлежал к семье известной правобережной украинской шляхты. Начальное образование получил в школе Киевского братства, впоследствии окончил Киево-Могилянский коллегиум и Иезуитская коллегия в Варшаве. В течение трех лет учился в Германии, Италии, Франции и Голландии, где получил блестящее европейское образование, опыт европейского политической и культурной жизни. Знал несколько иностранных языков. Формирования национально-политических убеждений И. Мазепы происходило во время службы при гетмана П. Дорошенко и И. Самойловича, которые имели программы возрождения самостоятельной и соборного украинского государства.
И. Мазепа был первым украинским гетманом, который неизменно держал гетманскую булаву на протяжении почти 22 лет (8081 дней). Этот период характеризовался экономическим развитием Украины-Гетьманщины, стабилизацией социальной ситуации, подъемом церковно-религиозной жизни и культуры.
В начале XVIII века, в условиях Северной войны (1700-1721), гетман И. Мазепа в союзе с польским королем Станиславом Лещинским и шведским королем Карлом XII предпринял попытку реализовать свой военно-политический проект, целью которого был выход из-под протектората Московского государства и образования на украинских землях независимого государства.
Скончался в ночь с 21 на 22 сентября 1709 в с. Варница вблизи г. Бендеры. Похоронен в монастыре Св. Георгия (Юрия) г. Галац (Румыния).
Весомый вклад, сделанный Иваном Мазепой в развитие украинского казацко-гетманского государства и его культуры заключается в следующем:
И. Государственно-политическая деятельность Ивана Мазепы.
Благодаря дипломатическому дарования Мазепа сумел наладить отношения как с царевной Софьей и фактическим руководителем московского правительства кн. В. Голицыным, так и с их преемником - царем Петром I, что спасло Украину от возможных разрушений после государственного переворота в Московском государстве 1689
Несмотря на запрет международных дипломатических отношений, зафиксированную в «Коломакский статьях» - соглашении между Украиной и Московским государством, подписанной во время избрания Мазепы гетманом, он имел многочисленные связи с монархическими дворами Европы, включая Веттинов в Польше, Гира в Крыму и др. .
С целью обороны южных границ построил крепости на юге Украины, в частности, Новобогородицкую и Ново-Сергиевский на г. Самара.
Стремясь найти опору среди казацкой старшины Левобережной Украины, Мазепа заботился об обеспечении ее представителей имениями, о чем свидетельствуют гетманские универсалы Василию Борковского, Прокопию Левенца, Михаила Миклашевского, Ивану Скоропадскому и др. В то же время И. Мазепа защищал интересы простых казаков и посполитых, что было зафиксировано универсалами от 1691, 1692, 1693, 1701 и других, в которых регулировались вопросы налогообложения и отработка («барщина»).
Воспитанный в принципах меркантилизма, Мазепа различными способами содействовал развитию экономики государства, прежде промышленному производству и торговле.
II. Поддержка образования и культуры
Усвидомлючы значение образования для развития государства, Мазепа постоянно заботился учебными заведениями. В частности, его средства строились корпуса Киево-Могилянской академии и Черниговского коллегиума, которые позже также были обогащены современными на тот момент библиотеками и жидким рукописями.
Для развития культуры того времени большое значение имели мероприятия гетмана относительно издания произведений украинской литературы, в частности произведений Афанаciя Зарудного, Дмитрия Туптало, Григория Двоеслова и многих других.
Косвенно деятельность Мазепы отразилась i на развитии архитектуры и изобразительного искусства, что дало основание ученым-искусствоведам говорить о возникновении в Украине в конце XVII - начале XVIII в. уникального стиля - «мазепинского барокко». Кроме того, целеспрямована политика И. Мазепы привела к общему возрождение, которое отразилось не только на развитию уciх отраслей искусства, но и в сфере философии, теологiи, общественных и естественных наук.
III. Меценатская деятельность Ивана Мазепы
Средства И. Мазепы были возведены, реставрированы и отделаны большую кiлькicть церковных сооружений. Известнейших из них были здания в таких монастырях, как Киево-Печерская Лавра, Пустынно-Николаевском, Братский Богоявленский, Кирилiвський, Златоверхая-Михайловский, Черниговский Троицко-Ильинская, Лубенский Мгарский, Густынский, Батуринский Крупницкий, Глухiвський, Петро, Домницкий, Макошинський, Бахмачский , Каменский, Любецкий, кафедральнi соборы в Киеве - Святой Софии, Переяславi и Чернигове, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi и другие.
Кроме строительства новых или перестройки старинных храмов княжеских суток, гетман делал церквям ценные подарки. Среди них иконы, кресты, чаши, митры, ризы, колокола, серебряные гробы для святых мощей, богослужбовi книги, изготовленные из ценных материалов, оправленi и оздобленi золотом, серебром, драгоценными камнями, парчой, бархатом и шелком.
Гетман И. Мазепа также заботился состоянию православной церкви за пределами Украины. Среди подарков, сделанных Мазепой иностранным православным патриархата, наиболее известен СЕРЕБРЯННАЯ плащаницею, хранящееся в вiвтарi греческого православного собора Воскресения при Гробi Господнем в Иерусалиме i используется только в особо торжественных случаях. I другими известным подарком было Евангелие 1708 г., переписанное и украшенное гравюрами средства для богослужебного употребления православных ciрiйцiв г. Алепо. Кроме этих подарков, гетман видiляв определенные средства на милостинi и помощь православным христианам за рубежом.
В целом, по подсчетам казацкой старшины, сделанными сразу после смерти И. Мазепы, за 20 лет своего гетманства гетман меценатские цели потратил минимум 1.110.900 дукатов, 9.243.000 злотых и 186.000 империале.
____________________________________________________________________________________________________________________
№4
Северин Наливайко -народився в сім'ї ремісника. Після смерті батька, який загинув від свавілля володаря містечка Гусятина, жив з матір'ю в місті Острозі, де вчився його брат Дем'ян. Смерть батька відштовхнула Hалівайко від шляхти і змусила його примкнути до козаків.
У 1594 році він з козацьким загоном ходив під Кілію і Бендери, в наступному році здійснив вдалий набіг на Угорщину. Потім, оселившись в Острозі, він спершу, користуючись заступництвом князя Острозького, здійснював напади на маєтки панів і духовних осіб, ворожих православ'я, а потім підняв відкрите повстання.
Ополчення Наливайко швидко збільшувалася: звідусіль збиралися загони російських холопів, які втекли від утисків панів. Наливайко напав на місто Луцьк, де були прихильники і слуги єпископа Кирила Терлецького, найбільш відомого діяча унії. Винищуючи шляхтичів, ксьондзів та відщепенців православ'я, Наливайко з Волині рушив до Білорусії, де пограбував Могильов. З Річиці Наливайко послав лист до короля Сигізмунда III з проханням відвести козакам вільну землю між річками Бугом і Дністром нижче Брацлава, за що козаки зобов'яжуться допомагати Речі Посполитої у війнах з сусідніми країнами. Повстання брало небезпечні для королівства розміри. Король змушений був викликати військо з Молдавії і доручив коронному гетьману Жолкевському придушити заколот, що охопила Білорусію і південні воєводства. Наливайко пішов на південь, де піднялося також повстання під проводом обраного нереєстрові козаки в гетьмани Лободи, і під Трипіллям він з'єднався з останнім, причому головне начальство над козацькими силами перейшло до Лободи. З огляду на те, що польські війська все посилювалися, козакам довелося відступити на лівий берег Дніпра. У травні 1596 вони були обложені ворогом поблизу міста Лубни, на урочищі Солониці. Козаки відгородилася возами в чотири ряди і більше двох тижнів витримували облогу поляків, які оточили табір з трьох сторін (з четвертого боку було болото). Відкрився недолік в їжі і воді, настали внутрішні чвари.
7 (17) липня 1595 козаки зрадили Наливайко та інших начальників Жолкевському, думаючи тим врятувати своє життя. Наливайко відправили до Варшави, де йому після дворічного ув'язнення і тортур відрубали голову. Деякий час було поширено переказ про те, що Наливайко був спалений живим у мідному бику.
Спадщина
Дії повстанців Северина Наливайка в Білорусії описуються Баркулабовской літопісью.
Ім'я героя його не раз згадується в творах Тараса Шевченка, Рилєєва (поема «Наливайко»). Український письменник Іван Ле написав історичний роман «Наливайко».
Северин Наливайко - родился в семье ремесленника. После насильственной смерти отца, погибшего от произвола владетеля местечка Гусятина, жил с матерью в городе Остроге, где учился его старший брат Демьян. Смерть отца оттолкнула Hаливайко от шляхты и заставила его примкнуть к казакам.
В 1594 году он с казацким отрядом ходил под Килию и Бендеры, в следующем году совершил удачный набег на Венгрию. Потом, поселившись в Остроге, он сперва, пользуясь покровительством князя Острожского, совершал нападения на имения панов и духовных лиц, враждебных православию, а затем поднял открытое восстание.
Ополчение Наливайко быстро увеличивалось: отовсюду собирались отряды русских холопов, бежавших от притеснений господ. Наливайко напал на город Луцк, где были сторонники и слуги епископа Кирилла Терлецкого, наиболее видного деятеля унии. Истребляя шляхтичей, ксендзов и отщепенцев православия, Наливайко из Волыни двинулся в Белоруссию, где ограбил Могилёв. Из Речицы Наливайко послал письмо к королю Сигизмунду III с просьбой отвести казакам свободную землю между реками Бугом и Днестром ниже Брацлава, за что казаки обяжутся помогать Речи Посполитой в войнах с соседними странами. Восстание принимало опасные для королевства размеры. Король вынужден был вызвать войско из Молдавии и поручил коронному гетману Жолкевскому подавить мятеж, охвативший Белоруссию и южные воеводства. Наливайко ушёл на юг, где поднялось также восстание под предводительством избранного нереестровыми казаками в гетманы Лободы, и под Трипольем он соединился с последним, причём главное начальство над казачьими силами перешло к Лободе. Ввиду того, что польские войска всё усиливались, казакам пришлось отступить на левый берег Днепра. В мае 1596 года они были осаждены неприятелем близ города Лубны, на урочище Солонице. Казаки оградились возами в четыре ряда и больше двух недель выдерживали осаду поляков, окруживших табор с трёх сторон (с четвертой стороны было болото). Открылся недостаток в пище и воде, наступили внутренние раздоры.
7 (17) июля 1595 казаки предали Наливайко и других начальников Жолкевскому, думая тем спасти свою жизнь. Наливайко отправили в Варшаву, где ему после двухлетнего заключения и пыток отрубили голову. Некоторое время было распространено предание о том, что Наливайко был сожжён живым в медном быке.
Наследие
Действия повстанцев Северина Наливайко в Белоруссии описываются Баркулабовской литописью.
Имя Наливайко неоднократно упоминается в произведениях Тараса Шевченко, Рылеева (поэма «Наливайко»). Украинский писатель Иван Ле написал исторический роман «Наливайко».
