Козаччина

Ми згадували, що через дурну політику Польсько-литовських державців Україна вже в кінці XV віку починає обертатися в пустиню. Багатий та пишний край наш став безлюдний. А який-то край був, варто послухати, що пише один литовський письменник з середини XVI в. „Київ, – каже він – має грунта такі родючі, що як виорати парою волів, і то тільки один раз, то буде пребагатий урожай. Скрізь усяке родюче дерево, виноград. В старих дубах та буках рої пчіл і щільники, прегарного кольору і запаху. Звіра по лісах та полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів бють тільки для шкури. Дикі кози селянин бє тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птаства стільки, що весною хлопці набірають повні човни яєць качиніх, диких гусей, журавлів, лебедів. Собак годують мясом звірячим і рибою. В річках повно риби. Сам я бачив, як наловляли часом за день тисячу маж для приїзних купців. Сіяти що року не треба – на Поділю доволі один раз зорати і посіяти – уродить і вдруге, а одного року буде і другий і третій урожай..." І от такий край пролежав облогом кілька століть. Аж до Полісся – поза Київ, Житомир, Остер, Чернигів – лежав багатий, але дикий і некультурний – саме той край, що триста-чотириста літ перед тим був вогнищем східно-європейського життя. В середині XVI в. тільки кілька замків стояло: Браслав, далі на схід Звенигород (але сей Татари знищили), Черкаси, Канів, а коло замків тулився гурток людей, що ховався в замок, як тільки покажеться татарська орда. За Дніпром теж була пустиня: з литовського боку крайній замок Остер, з московського – Чернигів і Путивль. Там теж тільки під самими замками держалися люде. Але сі люде, що сиділи поблизу замка, завжди мусіли бути готові до ворожого наскоку: без зброї не можна було з замку виткнутися. Тим то ревизори, що в половині XVI ст. оглядали замки, зауважають, що тутешні земляне (господарі) й міщане „ручніци мают і стреляти добре уміют". Певно, коли було таке неспокійне життя, то панів серед місцевого люду не бачили й сліду. Навіть ті, що присилали їх сюди за урядовців, викручувались та замість себе ставили усяких служебників та заступників, – хиба що комусь любе було військове отаке життя! Отже коли панів не було, а край був багатий на всячину: рибу, мед, звіря, то набіралися одважні люде, що мандрували аж з Волині, Пинщини, Могилівщини десь на Русь, або в задніпрянські „сіверські" уходи.

„Уходи", то б то землі, куди ходили ватаги людей на заробітки, були приписані до замків: до Канівського наприклад приписана була полуднева Київщина, до Черкас – мало не вся теперішня Полтавщина, Херсонщина та Катеринославщина; були землі приписані до Київського замку, до Остерського. Тому й „уходники", як верталися на зіму до-дому, мусіли давати старості замку значну часть з придбаного і спочатку 8 часть, а далі дійшло й до половини. Брали мед, шкури, рибу, сало, мясо, сіль (з чорноморських лиманів), нарешті коли пощастить обдерти Татар і позабірати у них коні та вівці, то й з того замковий староста брав собі частку.

„Уходники" мусіли бути люде одважні, знати добре степ, татарські звички та навички. З Татарами доводилося стикатись раз-у-раз; і „уходники" спочатку тільки оборонялись, а далі, як стало їх більше, то почали й нападати, „лупити" Татарина. Часом се вигодніще було, як працювати на „уході"; то не рідко бувало, що й сами старости замкові збірали ватагу людей і нападали на Татар. Староста Хмельницький Предслав Лянцкоронський одного разу (р. 1528) зібрав був аж 1.200 „війська", і заграбив у Татар 500 коней та 30 тисяч овець. Помаленьку наші люде стали робити те саме, що й Татари: коли ви на нас налітаєте та грабуєте, то й ми вам тим самим віддячимо! Почалося отак козакування.

Що значить слово козак? Се слово татарське, і значило воно у них чоловіка вільного, незалежного, войовничого, але разом з тим волоцюгу, розбійника, чоловіка бездомного, неоселого. Про татарських козаків здавна чуємо, а про наших, українських, вперше маємо звістку року 1492, коли Кияне й Черкасці розбили під Тягинею (Бендери) татарський корабель, і вел. князь Олександер наказав потрусити „козаків". Але ні в кінці XV ст., ні в першій половині XVI ст. нема ще козаччини, козацтва, як осібної верстви людей – се вже сталося аж при кінці XVI та на початку XVII ст., а тепер є тільки люде, що ходять „в козацтво". Але ходили й селяне, й міщане, й дрібні бояре; ходили й значні пани польські, старости та воєводи; „козакували" разом з козаками й такі пани, як Константин та Ілля Острожські, як Сангушки, Пронські, Язловецькі, Сєнявські, Вишневецькі, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі. Завдяки таким походам, де перед вели пани, „начальство", людей охочих до „козацького хліба" ставало все більше, і вже в перших десятиліттях XVI ст. їх було стільки, що староста Черкаський Остафій Дашкович, на з'їзді в Пьотркові (1533 року) радив правительству литовському поставити на низу Дніпра зо дві тисячи козаків, на татарських перевозах – нехай би обороняли Україну од Татар. Але Дашковича тоді не послухали.

Тим часом козаків все більшало, а разом з тим вони піднімали більші й сміливіщі походи на землі татарські та турецькі. Татари жаліються вел. князю Литовському – просять приборкати козаків. Вел. князь боявся Татар – пообіцяв, що зробить все до ладу, а сам наказав урядникам об'їхати замки київський, канівський і черкаський та списати на реєстр усіх тутешніх козаків. Се було вже року 1541. І нічого з того не вийшло, бо як почали шукати „козаків", то таких людей не знайшлося: той міщанин, той земянин, той на службі у когось, а таких людей – „козаків" не було... Ще не вигідно було признаватися до того. А напади козацькі все більшали: там купців обдерли, там Очаків пограбували – припливли на 32 чайках (запорожські човни до походів) і здобули замок... Знов Татари з скаргами, знов в. князь шле листи до старост, щоб дбали та не пускали козаків. Де там не пускали, коли й самі старости не від того, щоб піти з козаками та й собі щось заробити! Помаленьку дійшло до того, що козаччина опанувала Дніпровий Низ, степи; доходило до того, що сам король (р. 1558) мусів посилати своїх посланців в Орду в обхід, на Волощину, бо Дніпром їхати було небезпечно від козаків.

Але от в 1550-их роках зявляється серед козаків князь Дмитро Вишневенький, що в піснях прозвано його Байдою. Сей князь чимало прислужився козаччині. Се був заможній магнат, властитель кількох сіл в полудневій Волині. Року 1553 він удався в Туреччину, а на другий рік до в. князя Литовського і той доручив йому держати сторожу на острові Хортиці, за Дніпровими порогами, проти Татар. У Вишневецького в голові був не аби який плян: опираючися на Литовсько-польську державу і піддержуючи приязнь з Туреччиною, держати в руках Крим.

Вишневецький збудовав на Хортиці земляний городок, кріпость, і се була перша Січ Запорожська. Татарські хани одразу збагнули, що вона буде дуже їм заважати, коли їм захочеться налітати в Україну. У 1557 р. татарський хан хотів зруйнувати Січ і обложив її своїм військом, продержав облогу аж 24 дні, але нічого не зміг подіяти і вернувся до-дому. Та літом на другий год хан знов приступив з Ордою під Хортицю. Помагало йому турецьке військо на човнах, та ще Волохи. На сей раз Вишневецький продержався довгенько, але мусів таки покинути Січ, бо не стало харчів, і пішов в Черкаси. Тут, знати, не пообіцяли йому ніякої помочи проти Татар, то він подався до Москви, бо Московщина весь час воювала з Кримом. І справді, у 1558 і 1559 роках він із московською ратью (військом) ходив на Крим, але не багато що зробив, бо не давала йому ходу Москва. Тим то року 1561 ми знову бачимо його на Низу, на Хортиці. Але невгомонний князь незабаром встряв у волошські справи – проторюючи дорогу для цілої низки козацьких ватажків аж до Тимоша Хмельниченка. Думка була така, що як пощастить, то зробитись молдавським Господарем (князем).

Але скажемо трохи про ту Молдавію, куди все так учащали наші люде.

Засновано молдавську державу десь коло року 1350, коли з сусіднього Семигороду (тепер в Угорщині) понаходило багато Волохів і стало їх більш як тутешніх людей – Українців (буковинських, бо Буковина теж опинилася в Молдаві).

Молдавська держава спочатку була невелика – тільки на півдні теперішньої Буковини, бо на півночі її була так звана Шипинська земля, що слухалася Татарів. Але молдавські воєводи незабаром підбили й Шипинську землю, і теперішнє галицьке Покуття і ростягли свої гряниці аж до Чорного моря. Столицею їхнею було спочатку місто Серет, а трохи згодом Сучава.

Найвизначніщі молдавські воєводи, що завели лад у державі і зробили її міцною та дужою, були Олександер Добрий та Степан Великий. Вони дбали про те, щоб Молдавію поширити, щоб вона стала краєм торговельним, а через те й багатим.

Але через 10 літ по смерти Степана (року 1514) Молдавію завоювала Туреччина, і це вийшло на шкоду Молдавії з Буковиною. Давній добробут підупав, міста й села спустіли, торговля й хліборобство перевелися, а люде через тяжкі податки та неволю – бо їх поробили кріпаками бояри (пани) та манастирі – втікали до чужих країв. А як Молдавська держава ослабла, то знов почала дужче братися до неї Польща. Найгірш доставалося Буковині, бо вона була на гряниці з Польщею. Тож ото перенесено тоді столицю Молдавії з Сучави далі на південь до Ясс. І з сього часу Буковина перестала бути осередком держави, а Сучава почала все більше вниз хилитися.

Що ж сталося тоді з буковинськими українцями під молдавськими господарями? Адже ж Буковину було одірвано од галицької та нашої України! Може Волохи так посіли наших людей, що їх і не видно було, і не чути? Ото ж то й є, що як-раз було воно навпаки. Український народ на Буковині більш важив тоді, ніж волоський, бо був більш освічений. Українська мова була урядовою (правительственною) мовою на дворі воєвод, нею писали й говорили молдавські бояри та духовенство. Всю вищу освіту брали вони з нашої України та з Галичини, бо у них була одна віра з українцями, православна, тим часом як инші сусіди, поляки та мадяри (венгерці), були католики.

Молдавія довго брала собі духовенство з України, бо в ній не було добрих шкіл, де б кохалися в науці. В церквах службу одправляли по книжках, привезених з України. А коли Польща почала на Україні напосідатись на православну віру і силою заводити католицтво та унію, то тоді молдавські воєводи віддячують за все добре, що зазнали від України, і стають оборонцями православної віри (а разом з тим і українського народу) не тільки у себе дома, але й на українських землях під польською рукою. Так от за поміччю молдавських воєвод галицькі українці поставили у Львові церкву Успіння Пресвятої Богородиці, котру ще й досі звуть „волоською церквою", а потомок молдавських воєводів, Петро Могила, дуже розумний та вчений чоловік, прийшов пізніш у Київ і тут українське панство, духовенство та козаки обрали його за митрополита на всю Україну.

Так усе єдналися тоді молдавські українці з людьми на нашій та на галицькій Україні. Але було й ще одне єднання – з того часу, як зявилися українські козаки та Запорожська Січ на Дніпрі за порогами. Та про се вже ми говорили і зараз ведемо мову.

Року 1564 зібрав Вишневецький 4.000 козаків і пішов у Молдавію. Але тут його зрадою спіймали і одпровадили у Константинополь до Турецького султана Селіма II. Селім, сердитий на нього ще за те, що він нападав на Крим, звелів його вбити. Пізніш склалася легенда про Вишневецького, ніби то султан звелів кинути його з високої башти, що стоїть біля моря, на гаки, замуровані у мурах; на однім гаку зачепився Байда ребром і повиснув над морем. Висячи на гаку, він почав лаяти султана і його віру. Три дні висів він так, і хоч обіцяли йому і життя, і волю, аби він одкаснувся своєї віри і потурчився, він не переставав клясти Турків і їх віру. Якийсь Турок стрельнув нарешті з лука і вбив його. Пісню про Байду і про його смерть співають на Україні й досі – починається вона:

„В Царгороді на риночку
Ой пє Байда мед-горілочку;
Ой пє Байда – та не день не два,
Не одну нічку, та й не годиночку.”

Не пощастило Дмитрови Вишневецькому багато зробити, але за те він показав козакам ширшу стежку: не татарські табуни „лупити" чи турецькі міста грабувати, а вмішуватись в справи чужих держав, додавати їм помочи, а за те всесвітньої слави собі здобути.

Тим часом уряд литовсько-польський не знає, на яку ступити з козаками. Козаки все множилися і ставали господарями степу. Спочатку йшли в степ, на „уходи" „ватаги" з кількох до кілька десятків душ, з своїм старшим „отаманом" на чолі. Господарство вели гуртовим способом – або як тепер сказали б „кооперативним". При кінці ділять здобич: половину бере хазяїн „ухода" (замкова власть), а решту ділять на товаришів, тільки усі мають по одній пайці, а отаман – дві або три. Сі господарі, а разом з тим і вояки (бо беззбройному сидіти в степу ані гадки!), спочатку вертались на зіму до-дому, в свої городи чи села, а потім почали вже й оселятись там. Се не подобалось старостам, бо їхні доходи від „уходників" меншали. Але ті господарі-козаки на старост не вважали, а побудовали собі „городки", найбільш на островах: Базавлуку, Хортиці та инших. Коли в 1580-их роках забрався в ті краї Зборовський, шляхтич-козак, то на річці Самарі і далі до татарського пограниччя знайшов він козаків „річних" (на самій Самарі 200), що постоянно там живуть, ловлять рибу та звіря, добувають сіль, торгують, а їстивне одсилають „иншим" козакам – „рицарським", що сиділи на самому Дніпрі і тільки воєнних справ пильнували. Головний кіш козацький був тоді на острові Томаківці: „він такий широкий, – каже Зборовський – що на ньому може прохарчуватись 20 тисяч людей і не мало коней". З часом степова „ватага" перетворяеться в воєнний „десяток", з „отаманом" на чолі. Перший козацький реєстр, який ми знаємо (1584 року), свідчить, що в полку було 50 десятків, а кожен десяток має отамана та 9 товаришів.

Тоді ж таки (в 1580-их роках) запорожські козаки звуться вже „січовими", від імени Січи, козацького коша. За сей час (від часів Вишневецького) козаччина навчилася вже дивитись на себе не як на попихачів пограничних старост та панів, а як на осібну, незалежну, самостійну силу, що тільки пробуває в литовсько-польській державі, але робить, що хоче, не питаючись нікого. І справді – князі Ружинські (козацькі привідці) накладають з Москвою; Зборовський, ставши ватажком, переговорює з Волощиною і мріє по похід аж в Персію; було й таке, що радили Татарам піти разом на Туреччину, а в 1590-х роках Січ продає свою поміч кожній з сусідніх держав, аби добре заплатили. Отже Запорожжя випередило значно козаччину „городову", тих козаків, що сиділи на Україні по містах. Вони ще не скоро дійдуть до тієї певности, що вони – сила самостійна, незалежна.

Тим часом уряд надумався привернути козаків на свій бік. Року 1568 вперше звертається вел. князь Жигимонт-Август просто до козаків: наказує їм, щоб вони вийшли з Низу на Україну, не зачіпали Татар, а за се, мовляв, возьму вас на „службу" і будете мати „жалованье". І справді, звелів король гетьманови коронному Язловецькому списати у реєстр 300 козаків, забрати їх з-під руки старости під руку польського гетьмана, призначити їм що-року жалування і настановити над ними „старшого". Такого „старшого", а разом і судію, що тільки він один міг судити козаків, дано було їм – шляхтича Яна Бадовського. Уряд польський мав надію, що, взявши на державну службу частину козаків, спинить розбишацтва і сваволю решти. А яка се незначна частина була, знати з того, що року 1576 в поході Богдана Ружинського (про нього буде далі мова) було 3.000 козаків.

Але річ була не в тім, чи багато, чи мало було взято на службу, а в тім, що беручи на службу трошки, Язловецький, за згодою короля, організував заразом усю козаччину, заводив нові порядки для всіх козаків, і Ян Бадовський був поставлений „старшимі й судьею наді всими козаки низовими" – виходить, що усякі инші власті й суди: воєводи, старости, уряди міські – до козаків тепер не мають діла. От з сього часу й пішло, що козаки – се зовсім осібна верства людей: як от є верства селянська, міщанська, шляхетьска, так от є тепер осібна козацька. Незабаром се потвердив новий король, хоч і не мав на думці того.

Богдан Ружинський

Тим часом нічого не помогло, що Язловецький взяв на службу трохи козаків (через те, що вони списані були в реєстр, їх звали „реєстровими): ріжні пограничні пани та козацькі ватажки й далі промишляли „козацьким хлібом", як говорив (пізніш) Наливайко. Зявляється тоді, як козацький ватажок, земляк Вишневецького – князь Богдан Ружинський. Не дивлячись на те, що польське правительство старалося не дратувати Криму, він у 1575 році пішов з козаками на татарські улуси (села) і страшенно їх спустошив. На другий год вибрався на татарські замки на Низу Дніпра, де Лиман вливається в море. Було з ним коло 3.000 козаків дніпровських, браславських і винницьких.

Але скінчився похід сей дуже сумно: козаки приступили під Аслан-городок і стали добувати. Та коли рвали кріпость порохом, то так шарпнуло, що й Ружинського вбило на місці.

Іван Підкова

Незабаром, року 1577 бачимо нового ватажка козацького – Івана Підкову. Він назвав себе братом молдавського господаря, князя Івоні, і задумав попробувати щастя, чи не вдасться сісти йому на молдавському князівському столі. Прочувши, що між Запорожцями пробував Підкова, молдавські бояре послали до нього посланців; вони просили приїхати до них та взяти до своїх рук „батьківщину", що досталася йому од брата його – видерти її у нового господаря Петра. Івоня підбив Запорожців, і 600 чоловіка їх, з старшим своїм Шахом, пристали до нього. Пішов він тоді у Молдавію, розбив Петрове військо, де були й Турки, вигнав Петра і почав був господарити у Яссах (в молдавській столиці). Се збентежило короля польського Баторія, бо на нього розгнівався турецький султан за те, що козаки, – королівські, мовляв, піддані, – та втручаються в справи чужих земель. Баторій не хотів сваритися з турецьким султаном, – тим паче, що саме тоді Баторій збірався воювати з Москвою, – а для того йому треба було мати собі приятеля в турецькому султані. Він звелів арештувати Підкову й привести до нього. Так і зробили. Коли Іван Підкова їхав з здобиччю на Запорожжя, махнувши рукою на Молдавію (бо бачив, що довго там не всидить), його стрів воєвода браславський князь Збаразький і присовітував йому поїхати до короля та виправдатися перед ним; він завірив його, що такого лицаря, як Підкова, король вітатиме ласкаво. Підкова послухав і поїхав до нього. Але король иначе його привітав: звелів арештувати, а потім стяти йому голову, і у Львові на майдані покотилася його голова. Се було у 1578 році.

Але не встигли ще відрубати голову Підкові, як козаки вели вже иншого охочого на молдавський стіл – Олександра, брата Підкови. Козаків було більш як 2.000 піших і конних. Були під Яссами, попустошили Волощину. Султан наказав Баторієви, щоб піймав того ворохобника, і Баторій се виконав. Турки вбили Олександра на паль. А літом того ж року (1578) козаки знов ішли на Молдаву, ведучи нового охочого, що звався Петром, сина Олександра. Щоб одчепитись од султана, Баторій сим разом викрутився, що се не його козаки, а московські.

А разом з тим козаки допікали Татарам та Туркам і в инших місцях: спалили Тягінь (Бендери), Шах „гетьман Низовців" зімою 1577 року погромив татарського посла, що їхав з Москви і забрав у нього „багато скарбу".

Султан і кримський хан вимагали од Баторія, щоб він нарешті заборонив козакам нападати на їхні землі. Баторій саме тоді розпочав з Москвою так звану Ливонську войну; йому потрібна була козацька поміч на тій войні, але й такого страшного ворога, як султан, не хотів він дражнити. То й почав він йому одписувати, що козацькі наскоки робляться без відома його, короля, і там буває багато людей московських та волоських; що польський уряд не тільки не піддержує козаків, а хотів б їх геть витребити – тільки сили немає се зробити. А разом з тим, щоб справді козаків приборкати, Баторій порозсилав до пограничних старост своїх універсал (наказ) і попрікав їх, що вони одного духу з козаками, дають їм пристановище у себе і разом з ними ходять в татарські та турецькі землі. „Не раз я наказував, – пише король – щоб ви не переховували у себе Низовців і не давали їм пороху, олова та нічого їстивного, але ви не слухалися. Тепер ми наказали Константинові Острожському, київському воєводі, щоб він, додержуючи своєї умови з Перекопським (Кримським) царем, йшов до Дніпра і прогнав звідти розбішак-козаків; а хто з них попадеться йому до рук, то щоб карав на смерть. І всім українським старостам наказую пособляти Острожському і так само ловити та карати на смерть Запорожців, коли вони почнуть тікати з Низу".

Так грізно писав король, але й сам він, а тим більше козаки, добре знали, що з тієї великої хмари не буде дощу. Одписуючи Кримському ханові про те, що от він звелів Острожському козаків знищити, король додає: „але я не певен, що вони там на Низу знову не посходяться, бо вигнати козаків з „Дикого поля" дуже трудно; дотого їм пріяє Москва, і вони туди, в їхні землі, втікають, щоб врятуватися од польської кари".

Справді, козаки й далі ходили собі походами на Перекоп в татарські землі, добували так само, як і перше, волошського князівського стола, шарпали турецькі береги. Року 1579 хан кримський знову прислав королеві скаргу (жалобу) на козаків. Але король одписав йому, що козаки – люде вільні і тому приборкати їх та покарати, як людей вільних, і тяжко, та й не годиться, – хоч він все ж буде їх придержувати од наскоків на турецькі землі.

В сьому листі король так мягенько пише про козаків тому, що йому треба було їх на війні з Москвою. А козаки багато тоді йому допомогли: помогли взяти багато городів і особливо показали себе коло Стародуба. Там, під Стародубом, – пише літописець, – Низові козаки, з старшим своїм Яном Оришевським, вскочили у московські землі і великої шкоди наробили; город Стародуб спалили і з великою здобиччю повернулися до-дому.