0.Б У Л О  Д У Ж Е  Х О Л О Д Н О.

1.Холод був усюди. Він прослизав у всі шибки. Страшні протяги ходили кімнатою.

Шпалери були жовтого кольору, які створювали тільки ілюзію тепла та затишку. Ці кляті шпалери знову відклеїлися. Завжди їм щось не подобається. Влітку вони відклеюються від спеки, зимою від морозу, восени від вологи. А весною вони дають час поклеїти нові…

В кутку кімнати стоїть ялинка з великою червоною зіркою ще за часів Си-Ри-Си-Ри. Сухі жовті голки вже де-не-де починають осипатися на підлогу, на жовтий килим, який теж намагався відтворити ілюзію.

А біля вікна сиділа Нана, закутана в чотири покривала, бо більше не було. Холод. Вона відчувала холод всіма клітинами свого тіла. На ній було чотири светри та рукавиці. Вона вже третій день сиділа біля вікна. І спала там, на підлозі. Бо ліжко вона сюди б не притягнула б – воно було прикручене цвяхами до підлоги. Залежність. Прив`язаність. Батареї ледь гріли, та ілюзія (ні, радше надія) того, що вони подарують тепло залишалася… Поряд з Наною був чайник з чашкою та банка з кавою. Бо кава її зігрівала. І вона днями сиділа і пила каву. А поряд з кавою була гітара. Так. Її улюблена. Кращої не було.

Так вона сиділа й мерзла б серед безкінечності ілюзій, серед нестримного холоду доти, доки позначка термометра не опустилася до -30. все. Досить. Вона взяла руками в чорних в`язаних рукавицях телефон та подзвонила своєму другові.

 -Привіт.

 -Даров!! – весело вигукнув Тоха.

 -Мені холодно…

 -У-у-у-у-у… Все зрозуміло… А знаєш чому? Тому що ти не вмієш грітися! Ось я зараз прийду і навчу! *сміх типу ГА-ГА-ГА і ГИ-ГИ-ГИ хD* Чекай.

 -Добре. Двері відчинені.

В її серці з`явилася надія. Невже є спосіб зігрітися? Вона почала терти щоки, вуха, ніс… Такою  простою і наївною вона була завжди. Ніколи не виділялася серед інших кольором чи криком. Ні до якої субкультури не належала. Та була просто справжньою душею компанії. Ніхто так і не може пояснити чому. Але це було так.

Через півгодини прибіг Тоха.

 -А ось і я!

 -Нарешті!! Блін, я так сумувала за тобою…

 -Я теж Наночко…

Він взяв її та поцілував. Потім просто сидів та голубив її.

«Так ось який цей спосіб..» - приголомшено думала дівчина.

 -Так ось, Нанко, я приніс тепло, - сказав Тоха, задивляючись в її блакитні приблакитні очі. З карману він дістав пакетик з пігулками та простягнув їй їх.

 -Тримай. Для тебе все що захочеш, русалонька моя.

 - Що це? – здивовано промовила Нана.

 - Це? Пігулки тепла! Тільки спробуй і все! Ти не будеш мерзти…

Вогонь зла спалахнув в очах Нани.

-       Ти що, пропонуєш мені стати наркоманкою??! Та ти… Ти… Ах ти… Геть звідси! Ненавиджу тебе!!

-       О, ну добре, добре… Але якщо захо…

-       Геть!!

Тоха, знітившись, пішов з квартири, впускаючи холод *бр-р-р-р-рррр*... Та пакетик залишив…

Нана ще довго не могла оговтатись, кров відійшла вже з її лиця і знову стало холодно. І раптом вона зрозуміла, що все навколо – ілюзія. Що шпалери – це ілюзія, що життя – це сама ілюзія. Ілюзія щастя. --- Вона схопила пакетик. Рука тряслася. Чи то від холоду, чи то від страху. «Якщо про все це дізнаються мати? Ні! Вони не скоро приїдуть… Можна спробувати одну…»

Вона схопила цю біло-червону капсулу та кинула собі до рота. О, так… Тепло розлилося по всьому тілу. Добре. Тепло. Не холодно. Вона просто сиділа та співала. Все було окей. Потім вона взяла другу пігулку, потім третю, четверту, п`яту… Тепло… «Ще…» Та вже не було цієї пігулки щастя. Знову холодно…

Вона взяла телефон та подзвонила Тосі.

-       Мені потрібно ще, - та кинула слухавку.

Через деякий час їй стало погано. «Де він?!» Ні… Так не могло довше продовжуватись… Їй ставало нетерпець. Вона скочила та кинулася віддирати шпалери, вона впала та почала себе царапати, кусати та бити в агонії ногами по підлозі. Тохи вже не було дуже довго. Вона хотіла ще. Кинулася шукати, може, десь закотилася яка? Пройшло багато днів. Дівчина лежала на підлозі та тихо плакала. Тоха зайшов до кімнати та очманів, побачивши позривані шпалери та розцарапане тіло Нани. Дівчина ж, побачивши його, схопилася, та побігла до нього, намагаючись розцарапати лице.

-       Де ти був? Я тебе стільки чекала! Як ти міг?!

-       Мене ж не було всього 15 хвилин! Ти що? – почав він, дістаючи пакетик.

Та Нана схопила його і Тоху вже не чула.

-       А знаєш, за це треба платити… Втебе є гроші?

-       Гроші? Так… Є… Але навіщо?

-       За препарат. А він коштує, між іншим, 20 баксів!

-       В мене лише 15…

-       Нічого не знаю… віддавай тоді речами…

-       Що тобі дати?.. Бери ліжко. На металолом. Все одно сплю на підлозі.

-       Ну, добре.

-       Тільки ти мені ше принеси!

-       Нано… Послухай. Це вже занадто… Ти стаєш наркоманкою… Облиш…

-       Та це ти винен! Ось і неси мені!

Так Тоха цілий день приносив партію за партією, доки в кімнаті не залишилося нічого. Навіть її улюбленої гітари. Як їй було боляче віддавати гітару! Та за задоволення треба платити.

2.Все. Нічого немає. Тільки ялинка та Нана в останньому покривалі. Shit. Холодно. Бо наркотику немає. І грошей немає. Вона марила. Її нудило. Ось вона побачила себе на снігу, серед холоду. І раптом зрозуміла, якої помилки вона припустилася. За один день знищити все, чого вона з мамою будували все життя… Паршиво. Прив`язаність до наркотиків, залежність від холоду. Холоду. Хо…ло…д………

3. Її мати була готовою побачити все. Все. Але не це. Її дитинка лежала під вікном бездиханним, кімната була пустою, шпалери були здертими та від ялинки залишився лише стовбур, а голки були розсипані по всій кімнаті.

Пи.Си. Вона вмерла від холоду. Від ілюзії. Від прив`язаності. Від сорому…

дякую за такі теплі слова за текст "в мене є мен"...мені було дійсно приємно) ось ще один...

1.Блювати. Хочу блювати. Стругати, ригати, хочу вирвати з себе ВСЕ. Якого я пішла на ту трикляту вечірку?!

З такими думками я стою посеред саванни. Недалеко ходить лев. Дерево. Я бачу дерево. Я лечу до нього і падаю навколішки перед фаянсовим товаришом, перед білим унітазом. Коньяк з пивом вже підходять до горлянки. Ну і хуй. - - - Я вивертаюся. Невже стільки хавки могло вміститися в моєму скромному тілі? Проходить декілька хвилин, а туалет вже забитий, а я досі стругаю. Вивертає. Кишки. Шлунок. Легені. Серце. Ось до мене доходить, що я вже тіпу здохла, та я все блюю. Мурахи. Їх безліч. Вони усюди. Вони лізуть до туалету щоби поласувати моїми нутрощами і тонуть в морі блювотиння. А вони все насуваються і насуваються. Труп на трупі. А я блюю. Ось, коли вже нічого не залишилось я починаю блювати кістками. Я падаю, бо нема на чому стояти. Себто, скелета… Підбігає лев і хапає моє тіло. Залишається тільки голова. Якийсь птах хапає мою голову і я лечу. Лечу. Лечу… Аж ось із хмари з`являється літак і ми в нього врізаємося. Я знов лечу. Тепер униз. Хоча ні. Летять тільки мої очі, бо череп залишився на лобовому склі, і зараз літак падає, у пілота паніка, бо череп починає співати пісню «Самознищення». Весело, правда?

Я лечу. Мої очі все бачать, все чують. І…

2.Я різко встаю з ліжка і хапаюся за очі. Нічого не бачу. Б`юся головою об стелю, в мене паніка. Аж ось я згадала що спала в бандані і вона мабуть просто перекрутилася. Так і є. Очі на місці. Мізки на місці. It`s all right. Я спокійно лягаю. Спати більше не хочеться. Що ж це за сон такий?! Хєрня якась. Моє серце ледь не лучнуло, коли я почула Marilyn Mansona. Іншого разу я зраділа б. але не зараз, не в такій обстановці, не о 3-і голині ночі! Абалдєть… Лу. Що йому треба?

 -Так, Лу. Що сталося?

 -А-а-а-а, ти ще жива?

В мене мурашки побігли по шкірі після цієї репліки. Я що, вмерти повинна? Мені вижається картина, як я сиджу в суді і мені дають термін «за невиконання закону. Провина полягає в тому, що ви не померли». Мурашки по шкірі. Очуваюсь від думок через слова Лу.

 -Тут до тебе мої френди повинні прийти.

 -Лу, ти що? Які френди? Тим більш в три години ночі…

Але Лу вже кинув слухавку. Мурашки по шкірі. Та що ж це таке?? Аж ось до мене доходить що по мені повзуть мурахи. Їх сотні. Їх тисячі. Я хочу закричати, та вони вже лізуть мені до рота, у вуха, в ніс, в анальний отвір. Я відчуваю як вони кромсають мої нутрощі на мільйони шматочків. Що ж це за мара??? В мене відрізають очі. Вони падають і…

3.Сьома ранку. Будильник, який я завжди ненавиділа тепер врятував мене від цього нічного жаху.

 -Хазбенд, слух, тут таке… - в мене хліборізка відвисає… Його немає. Це щось новеньке. Щипа. Себе за руки. Ну, це вже точно не сон. «Може, вже прокинувся?» Я встаю і чимчикую до вітальні. Те що я бачу мене не задовольняє. Мій чоловік лежить. Мертвий. Ох як погано… Я починаю втрачати свыдомысть. Падаю. П`ять Fuck. Як це пояснити? Що за х___ня? Чотири Не вистачає повітря. Мені потрібне повіт-Три-ря. Помутніння свідомості. Хоча ні. Радше помутніння мізків. Два На моєму обличчі чудернацька посмішка. «Ох манти башку ламати будуть…» Один Музи на стелі. Хіііі. Прикольно. Nice пейзаж. Нуль. Ну все. Це кінець. The end. Unhappy end. Всі здохли.

А мурахи виповзають з параші і йдуть жерти свіже м`ясце. Ням-ням. Всім приємного апетиту *смертні*…

                                  03.01.2009

я написала...эммм...ну книгу громко сказано...небольшой рассказ...оцените...если можете...

1.Осінь. Ми стояли в сквері. Це була моя ініціатива. Так, саме моя. Бо він би нізащо цього не зробив.

 -я в тебе очень сильно разочаровалась... ну почему ты отвернулся от меня? обещал же что будем друзьями!!.. – почала я… При чому на російській мові… *переклинило* А він стояв і мовчав. Неначе пам`ятник. Він тут, але він там. Та мені було все одно,- Зачем?.я что тебе что то не так сделала?..ну люблю.. не знаю даже что сказать...нет слов..они закончились...я не могу кричать, не могу рыдать, не могу молчать!!...нет сил...я на последнем дыхании с последней надеждой позвонила тебе и...и все...конец...надеюсь это действительно так..the end...лучше мне тебя не видеть и не слышать...тебе меня тоже...зачем вообще судьба нас познакомила?!ведь вокруг есть столько людей...

Мій колишній хлопець, коханий хлопець, стояв осторонь. Я ще щось казала. Не пам`ятаю. Пам`ятаю лише очі. Ну що ж… бувай… бувай? Ні! Стривай! Хоча… ти вже так давно розвернувся та пішов, а я стою і сама з собою розмовляю.. Як ідіотка… Мене слухали всі. Мій безглуздий набір слів оцінили вітер, сонячне проміння, лави та листя! Листя жовте, червоне, брунате!.. На деревах та на землі. Не оцінив лише ти. Дякую. Дякую тобі. За що? Не знаю… За… За ці дні… За мрію… За… За просто так… Просто… Прощавай…

2.А як все починалось… Хочеш нагадаю?

Ми сиділи поряд в автобусі і він різко загальмував. Всі злякалися, полетіло скло, лемент, плач і ми імпульсивно схопилися за руки. Наші погляди зустрілись і..і почалося…

Ми кохалися усюди. Кожен день я проводила тільки з тобою. Я забила на універ, на друзів, я віддалася тільки тобі… День без тебе? Не пам`ятаю.

І ось одного вечора після кіно ми прийшли додому і *по звичці* побігли до ліжка. Наші вуста сплелися в солодкому поцілунку. Ми перестали бути окремими – ми перетворилися в один пульсуючий організм. Я кохали тебе. Так. Саме кохала. В мене є мен…

Та наступного ранку я на кухні знайшла писульку. «Дякую. Вибач. Бувай.» В мене шок. Я просто ахуєл… Я ж все кинула заради тебе, а ти…кинув мене...» Я була саме самою безпомічною з усіх безпомічних. Нікому біло навіть зателефонувати. Бути без друзів виявилося важчим ніж бути без чоловіка.

3.Наступного дня я тебе побачила з іншою. О так. Ви познайомились в тролейбусі. За таких же обставин що і я з тобою. «Моньяк…» Я кинулася до дівчини, аби її попередити. Я кинулася до нього аби плюнути йому в лице. В праве око. Та вони вже сіли в таксі. Зі злості я почала гризти нігті. Сука. Невже все так легко? Та ба ні… Жоден автобус, жоден трамвай, жоден тролейбус не загальмували. Нічого. Цілий день проїздила. Та все марно. А коли треба було їхати додому то рука в метро мало не відсохла, як віддавала 2 гривні за жетон, йобаний «Київпастранс».

4.В мене був мен…

не хочу больше вести днев

не хочу больше жить

не хочу прятать эмоции

нет, слишком эмоционально

хочу любить

и быть любимой

ммммммм...

слишком много хочу

что мне для счастья надо??

счастье...

арарарар

я лох

нет..надо себя уважать..

ФИОЛЕТОВЫЙЙЙЙЙЙЙЙЙ...  @______@

очень очень очень обидно

ненавижу таких блядей у которых просто хватает совести воровать

бляди

зачем??

people=shit

fuck fuck fuck fuck fuck fuck fuck fuck fuck fuck fuck fuck

*уже падают листья...осень вступила в свои права..

а я нет...(((*

каждый момент для меня пропитан грустью...такое страшное одиночество!..я сегодня шла по парку одна с разряженным мобильным...и знала что ждать мне некого и я тут вообще лишняя...видеть пары сидящие на лавочках было как то ужасно больно...как будто я там видела изменявшего мне парня...не знаю, плакала я или просто была с сумасшедшим взглядом....то люди меня сторонились...одиноко...не хватает воздуха...мысли...не хватает смысла жить...фак...я одна...но я не тот человек который сдается...поэтому я не просто одинока...я буду идти по своей дороге далеко-далеко. одна. в гордом одиночестве...и никто мне не помешает...потому что некому...я всего лишь людям новая знакомая, препятствие, подмога и...наши дороги разходятся...я поняла...я не создана для любви...я не тот человек...я создана для опоры...*и что бы по мне потом топтались чьи то ноги, вдавливая меня и так в болото???* я сильная. я выдержу. I`m strong. Yes. Don`t cry. Only smile. =\

сид.мамко.поздоровляю.=).удачи тебе =***

я была в дыре *ЛОЛ* хочу обратно! если бы не курсы мы бы дошли до конца а не бежали по песку в поиске маршрутки=) атвечаю эта дыра выведет нас в крым хД или в близжайшее озера, потому что это подземная речка (в которой я чуть не утонула хДДД) потом мы прыгали через речку..ну я как самая умная решила перейти по камушкам, подскользнулась, и....нет)) я тварь живучая, я в воду даже не попала..зато я руками схватила в охапку огромную кропиву, которой там вообще дохерище!! ааааааааа!!! руки горели оооочень долго) а еще я пила минералочку и меня кинул автомат нескафе) он захавал деньги и вообще не дал горячий шоколад))) я так владу и передала хДтот сказал что пох) (откуда у него столько денег?хДДД) ноги болят ужасно +)  хочу еще в турпоход хД  в дыру хДДДД а еще поступило предложение пойти на заброшку...ммммм...буду задницу драть но пойду))

жизнь налаживается....))))