C:\Program files\Winamp.exe

 Струм свідомості AI сервера www.reclama.org

                                                                                         Або

Playlist Аццького Сотони

 Збірка файлів мультимедийного та текстового форматів, що була знайдена при невідомих обставинах системним адміністратором саппорт-компанії, підтримуючої роботоздатність вищепом‘янутого сервера. В цілях безпеки адміністратора було знищено. Файли були передані до розшифрування в один з відділів СБУ.

Факт розповсюдження даних файлів не бере на себе жодна терористична організація Світу.

Взагалі, можна припустити, що даний документ є підробкою.

 

Володимир Литвиненко, голова СБУ

 

“This is the real based”

Brooklin Bounce

 

“Call me a bitch in Lucipher garden”

Evils Toy

 

Та пішли ви всі на х@й

Ірена Карпа

 

 

Addfiels – adddir – folder: c:\music\sotonafiels

01.dyavol_lyubyt_S.T.A.D.O

 

Не знаю, як там інші, а я, особисто не люблю потяги. От буває таке з людиною – вона багато чого любить, а щось одне, маленьке, непомітне не переносить. Тоді всі навколо стискають плечима та зтиха переглядуються поміж собою. Немов: „От чудило!”.

Так, я такий. Чудний трохи.

Дуже люблю Різдво. Різдво, кутю та свою бабусю, що готує салат „Олів‘є” в об‘ємах одного мідного тазика та смажене курча. І так щороку. Навіть, коли я забуваю приїздити до неї. Обожнюю гламурних дівчат, що презирливо затискають носика при зустрічі зі мною – навіть, не зважаючи на те, що я не панк і від мене не смердить. Просто це мова їх рухів.

Люблю сидіти на світанку з кухликом чорної, як гріх, кави на підвіконні й дивитися на те, як перші проміні сонечка ніжно торкаються зеленого листя на деревах.

Люблю в вихідний гуляти без пуття по місту, спостерігаючи за виром життя. Взагалі, той мурашник, де ми з вами мешкаємо дуже цікава штукенція!

Але – ненавиджу потяги. Ненавиджу сморід шкарпеток „пролєтаріату”, провідників, що нудять півдороги чаєм та білизною. Надоїдливу, немов таргани, циганву, що мігрує потягами держав не зважаючи на митниці та звичайних громадян. Потяг мірно стукотить по рельсам, а мене просто бісить його темп. Це як хвора, але здоровенна бабуся, що піднімається до шостого поверху, загородивши своєю сракою всі сходи, а ти, як на гріх піднімаєшься слідом і дуже хочеш срати... А тільки другий поверх...

Довго можна перечислювати всі напруги життя в потязі та речи, які я люблю. Але є річ, яка затіняє всі ці фактори, тому що більш за все я обожнюю маленькі містечка, що вважають себе great pretender на звання Міста з великої літери. Обожнюю за те, що всією душою ненавиджу більше ніж потяги. Саме в такому містечку...

 

Інтерлюдія №1

Для кастету та пива

 

...народився той самий хлопчина, який став мессиєю брудної панкоти та антихристом гопників.

Це сталося в одна тисяча якомусь волохатому році (якому саме – не має значення). Крики з сьомої палати гнійного відділення пологового будинку звістили лікарю, що саме тискав за цицьки молоденьку практикантку, приголомшену спиртом, що (цитую!):

-         Ге, ця блядь таки народила!

Моя матінка цього не чула, але я, (а оповідь йде саме про мене), чиє тільце вимагало світла та кисню і чия свідомість ще перебувала на старті „з низької позиції” в астральних світах, дуже добре це відчув. За що й обісцяв лікарю халат, гидотно розстібнутий на грудях і голосно розповідаючий про сморід поту його власника.

Карма – сука дуже обов‘язкова. Можливо саме цей прикрий випадок вимусив мене вже в третьому класі закохатися в Вічку (молодшу доньку того самого лікаря) і на довгі роки (точніше – на десять) викликати антипатію її старшого брата Олександра, якого на селі прозивали Ялинкою за довгі й колючи лапи...

Отже, вже на дев‘ятому році свого життя я пройшов через палкість відверто зпаплюженого кохання та мерзотний, (але настільки незвічний) смак сукровиці з розбитого писка. Зпаплюжила моє кохання Вічка, яка почала гуляти з Іваном, а пригостив мене моєю власною ж кров‘ю її вилупок-брат. Доречи, саме тоді я й зробив свою першу ляльку Обе-А й жбурнув її з підвіконня другого поверху будинку вниз. Бокор з мене виявився нездарний, Іван тільки розбив собі голову, трапивши в аварію. З того часу він почав напоминати сільського Фреді Крюгера й отримав прізвисько „Шрам”

 

 

***

Листування

 

from: a.sotona@hell.com

to: fagoth@ukr.net

subject: Привіт!

 

Вітаю тебе, любий Фаготе! Це не спам, а реальна змога зустрітися зі своїм майбутнім в рожевих (або, якщо ти гот – то в чорних) барвах! Вже багато людей в твоєму світі отримали безліч подарунків від нас – тому поспішай! Будемо раді бачити тебе особисто у будинку тих, хто Зійшов за адресою: місто Дніпропетровськ, проспект Гагаріна, 115. Чергове засідання відбудеться восьмого березня.

 

Завжди твій – А. Сотона. Чмоке :)

 

 

-         Дебіли!!!, - гучно і від всього серця вилаявся я. Цю скриньку я зберігав тільки для особистого листування. Для того, щоб „світити” спамботам адресу в мене була інша.

Треба зазначити, що я ніколи ще не робив вибір самостійно. Ні, я не хочу хвалитися тим, що постійно в‘їздив в Рай на чиємусь йусі. Просто моя доля завжди складалася саме так, що ідеї, які містилися в моєму мозку, досить спонтанно й стрімко реалізовувалися. Так, коли я мріяв про голу, розбещену дівку, Доля знайомила мене з Оленкою Довгоносиком, коли мріяв покинути країну й драпанути в Нову Зеландію, вона ж зводила мене з спілкою скінхедів з поетичним поглядом на світ...І так у всьому. Але ще жодного разу я не нарікав на Долю. Все було саме так, як  було потрібно, навіть, якщо все було зовсім по іншому.

От і зараз, коли я вимкнув модем (так, отаке я чмо – в мене навіть не має „виділенки”), мені зателефонувала Ксенія, мій директор...

-         Андрій, є дуже жирне замовлення. Бажаєш?

-         Звісно. Хто на цей раз?

Рекрутинг – досить нова спеціалізація для України. Напевно, саме тому, коли Ксенія запропонувала мені, випускнику медичного коледжа, засвоїти професію рекрутера, я одразу погодився. Взагалі дуже цікаво. Відчуваєш себе мисливцем, що мусить принести додому здобич. Часами проглядаєш об‘яви в ЗМІ та інтернеті, припам‘ятовуєш свої старі звя‘зки  - все тільки для того, щоб  замовник залишився вдоволений своїм манагером/секретарем/слономийщиком задньої частини/тощо. Моя робота – шукати іншим роботу. А якщо вони її ще не шукають, зробити так, щоб почали. Й зробили вибір. Єдиний вірний. Той, що пропоную я.

-         На цей раз директор.

-         Ого!, - вигукнув я. На директорі можна було заробити дуже добрі грошенята (а вони зараз будуть дуже доречні)

-         Але не все так просто. Замовник хоче бачити в своїй компанії тільки одного спеціаліста. Приїхати зараз можеш?

-         Звісно можу, - мовив я на ходу одягаючи светер та взуваючись.

Маршрутки в цей час ходили досить вправно, і вже через півгодини я був в офісі агенції, на яку працював. Ксенія протягла мені бланк замовлення і я ажно присвистнув: персона, яку треба було хантити значилася, як директор рекламної агенції „Пента” Чапаєв В.І. в місті Дніпропетровськ. Переманити його в Харків й було моєю метою. Гроші на такі роз‘їзди компенсував замовник.

-         То що, берешся?, - з деяким сумнівом запитала Ксенія

-         Ксю, я тебе колись підводив?

-         Ще ні, але це дуже важке замовлення. І кінчай називати мене цією собачою „Ксю” – ти ж знаєш, як мене це бісить!!!

-         Добре-добре. Не гарячкуй.

-         Потяг „Харків-Дніпропетровськ” сьогодні о двадцять хвилин на десяту вечора. На це завдання тобі дається рівно тиждень. Отже, наступного понеділка я чекаю на тебе. Звісно – з виконаним завданням.

-         ОК, - мовив я, й радісно побіг додому збирати хламник.

 

Інтерлюдія №1

(продовження)

 

Зі школи я втік, щойно закінчив дев‘ять обов‘язкових класів. За цей час я навчився виправляти текст в державних документах (відмітки в табелі), класти хрін на суспільство, відрізняти спирт від горілки „Sтопка”, а „LedZeppelin” від щойно заспівавшого трансвестита Вєрки Сердючки (чи то шоумена, чи то підараса). Але, як і славнозвісний персонаж пана Зюскінда, так і не навчився відрізняти пагане від доброго. Я не розумів, чому слухати „Judas Priest” та “Iron Maiden” , ходити в чорному піджаку та джинсах й носити гриву довгого волосся – пагано, а пити самогон, тягати старий бушлат та пиздити „патлачів” – добре...

Коли я ще навчався в школі, в мене був свій Гуру. Андрусь Переходько – перший футболіст району та розпиздяй за сумісництвом – погроза всіх районів, за символічну плату у вигляді написаних перекладів та списаних контрольних, взявся перевиховувати мене. Завдяки Андрусю мене перестали бити „двохатківські”, я почав палити та пити пиво. Андрусь не міг натішитись плодами свого навчання. Але пестив я його серце недовго.  

Взагалі, коли хлопці зі школи ще ходили курити за школу, Андрусь вже ходив курити за „район” та, навіть, за місто! Так, епоха піджаків малинового кольору, шістисотих мерсів та „стрілок” не пройшла містечко, яке я потім прозвав „RatTown”. Пацани періодично ходили на поле за містом, яке й виконувало функцію „стрільного місця”. Інколи вони повертались п‘янючими й щасливими, а інколи в кров‘яці – побиті та розлючені – все залежало від переваг на одній зі сторін. На одну з таких „стрілок” Андрусь взяв з собою й мене. Матч мав статися за будь-якої погоди – „піщанські” чимось дуже сер‘йозно дістали „двохатки”. Але в той переламний день ніхто не повернувся додому п‘яним і ніхто не попав у лікарню. Я, (а мене випустили поперед себе для затравки), виголосив півгодинну промову, в якій наглядно показав ідеї всесвітньої Монади, пом‘янув принципи P.L.U.R. та заклеймив позором всих підарасів планети. Наостаннє я презентував ватажку „піщанських” чудову фєньку з бісера – на щастя – і гордий собою покрокував додому. Позад мене гулко топотіли берці. Похмурі пацани розходилися по домівках, розмірковуючи над сенсом власного існування. Це була мить моєї слави!

Наступного дня мене побили. Тричи. Спочатку – ватажок „піщанських” (мій подарунок він кинув мені в обличчя зі словами „я, блядь, підарських прикрас нє нашу”). Потім – ватажок наших, „двохатківських” (той самий Сашко). А коли я прийшов жалітись до Андруся, то отримав ще й від нього...

Цей приклад дав мені зрозуміти дві важливі речи. Перше: якщо війна є, то вона повинна бути. Або ж куди дівати начищені до блиску котячих яєць мідні кастети, добре змазані велосипедні ланцюги та інший обладунок. Друга наука була більш складна. Але тепер по ній я можу написати цілу дисертацію під назвою „Як вправити тричи зламаний ніс за допомогою в‘язальної дротини”...

 

***

З потягом мені досить пощастило. По-перше – „Зозулька”, що була знята з дальнього слідування, дуже м‘яка та комфортна. По-друге, майже порожній вагон, що дозволяло залізти з ногами на м‘який диванчик й читати Дереша, або просто дрімати під стукіт колес. Але саме головне – можна було не купувати квитка, заплативши половингу кошт провіднику, на на другу половину затаритись пивом.

Було досить темно – тьмяні лампи не давали багато світла. Хотілося вірити, що в цей час злі гуманоїди перестають опромінювати людство своїми страшними пристроями, хворі Наполеони в ПНД мирно грають в піддавки з Кутузовими, а євреї та араби, покидавши зброю, стоять у колі і гучно співають гімни богу Ра. Мене так вставила ця ідея, що я дістав записничка і написав меленьке ессе. В ньому мовилось про те, що Ра в своїй вечирній лод‘ї облітає світ, засуваючи клюва в домівки, де нарки курять план, надихаючи їх на поезію та суїцид...

Я задрімав. Коли ж прокинувся, було зовсім темно. Під стелею ледь-ледь жевріла жовта лампа, а навпроти сидів високий, худий, немов сірник, чолов‘яга, років п‘ятидесяти на погляд й читав книгу під світлом ліхтарика, що кріпився на лацкані його піджака. Побачивши, що я прокинувся, він досить зацікавлено подивився в мій бік, вимагаючи почати розмову. Доречи, я писав, що в потягах я ненавиджу людей, що обожнюють теревенити, індульгуючи в своєму комплексі попутника?

 

Інтерлюдія№1

(закінчення)

 

Взагалі, з попутниками мені досить фартило – доля завжди одбирала для мене краще. Артем, що провалив іспити в коледж, але встиг передати мені „бомбу” на якій я й в‘їхав на перший курс. Тарас, що дуже ненавидів жидів, але був настільки яскравим, що найкраще всих відволікав увагу від моєї персони. Тупий, як дошка, Євген – чемпіон з контактного кікбоксингу – мій особистий охоронець (звісно ж – за платню в вигляді контрольної з хімії). Завдяки ним всім я майже без труднощів дойшов до диплому і разом з ним – до направлення на роботу. П‘яна, розбещена та придуркувата ера навчання підійшла до кінця. Настав час серйозного, дорослого життя...

Finite