Пролог

Ми знали, що так відбудеться. Знали ще за місяць до катастрофи. Про це нас попередив один цокнутий учений. І у нього був друг екстрасенс.
Цей екстрасенс говорив, що бачить, що «відчуває шкірою» те, що повинне відбутися. Він знав.
Він дізнався раніше інших про цю катастрофу.
Шкода, що не дожив ясновидець до старту нашого корабля.
Земля досягла одночасно свого піку розвитку і самознищення.
Люди добилися свого. Вони йшли до цього моменту рік за роком, день за днем. Сторіччями людство саме наближало свій руйнівний кінець.
Але були люди, які завжди любили всім своїм серцем нашу блакитну планету. Завзято переживали за неї і хворіли за кожен біль цієї легко-уселенської кульки.
Серед таких людей був і наш цокнутий учений.
Він - незвичайна особа!
Цей хлопець придумав план, як врятуватися. Фантастичний, нереальний. Але йому повірили. Не всі. Звичайно. Тільки деякі. Дуже небагато.
Цим планом ми і скористалися…
У нас був вибір, про який ми не знали.
А потім опинилося – це було єдиним правильним рішенням.

Отже, зараз рік 2 тисячі триста… Та вже і не важливо. Тієї цивілізації, для якої це б мало значення, більше немає. Є тільки декілька врятованих десятків чоловік… Що вижили…
Хіба ми зможемо створити нову цивілізацію?
Нас дуже мало…
І так… Я починаю свій черговий щоденник.
Рік створення цього щоденника – перший рік нашого космічного життя. Звичайно, мої написані рядки ніхто не засудить: як пишеться, так і пишу. Пожартую: буду самозваним літописцем.
Ось... продовжую…
Рухаємося ми від планети Земля у пошуках нового дому. Ми шукаємо нову планету. Є одна ідея, але поки погано продумана вченими і у нас не було часу її розвивати. І тим більше перевіряти цю інформацію.
Та і нам втрачати-то нічого.
Якщо чесно, це єдиний варіант, єдиний наш шанс врятуватися.
Поки тут всі так думають.
Жити можна. Тільки що на нас чекає? Умови ніби такі ж. Решту різноманітності побачимо на місці.
- Привіт! Що робиш? Завела новий щоденник? Коли ти встигла, любителька щоденників! Пішли на капітановий місток. Ми вже близько. Пропустиш все видовище. Там вже всі зібралися. Не вистачає тільки тебе.
Подруга непомітно з'явилася в кімнаті, я навіть не відразу відреагувала на стукіт в двері.
- Я зараз. Почекай, – закінчивши, я швидко попрямувала до виходу.

Ось ми стоїмо на капітановому містку і зачаровано спостерігаємо, як наближаємося до красивої і білосніжної планети. Серце просто виривається з грудей з бажанням вольного польоту, не взмозі усмирити хвилювання.
Ось воно! Знайомство з новим домом.
- Приготувалися! Всі по своїх місцях! Посадка буде жорстка! – Кричав капітал Вадим. – Приготувалися. Відключити автопілот! Ліза! Управляй посадкою! Давай! Почали!- 10, 9, 8, 7, 6, 5, 4, 3, 2, 1 …
Входимо в шари атмосфери! Лівіше давай! Дивися! Та обережніше ж ти! Нам ще цей шматок металобрухту може прігодіться в нагоді, якщо знадобиться покинути ці землі обітовані!
Нас трясло несамовито. Навколо були виблискуючі білі скелі. Такі гострі… Ой, що це? Зараз вріжемося! Хух… пролетіли. Та хіба так можна управляти? Ще одне! Господддіїіїі!.. Знову пронесло! Та і гаряче стало. Ну і посадка.
- Славік! Підготуй команду. Треба спуститися і спробувати своїми ногами. Та жартую. Жартую. Спочатку все перевіримо, а потім спустимося, якщо це можливо. Але підготуй команду! Навіщо втрачати час? Та і не терпиться. – Давав розпорядження капітан.
Знову я в своїй каюті.
І взялася за улюблене заняття – писання та записування своїх думок.
«Посадка пройшла успішно. Сьогодні всі підготувалися для виходу на нову планету.
Вивчали нашу реакцію на чуже повітря, на світло незнайомого сонця. Завтра (вирішили перенести вихід) будуть перші глотки інопланетного повітря. Датчики показують, що повітря дуже сильно схоже на земне. Нам дуже повезло. Сподіваюся, це везення продовжиться довго.
Планета з неба – це просто казка. Я знала, що вона біла. Але не думала, що настільки. Цей сліпучий білий колір… так вабить, зачаровує… Ніколи такого не бачила. І три зірки поряд.
Як ця планета вмудряється обертатися відразу навколо трьох зірок? А де ж закони фізики?
Це дивно!
На цій планеті немає жодної темної плями. Напевно, там і життя білого кольору. А під променями зірок цей білий колір переливається білосніжними тонами. Красотіще немислиме!
Планета (ми це раніше дізнавалися, коли готувалися до такого серйозного польоту і збирали потрібну інформація для вибору маршруту) трохи більше нашої Землі. І води більше. Але вода тільки прісна. І більше всього її зібрано на полюсах, як і на інших планетах. У формі льоду.
Можу з упевненістю сказати (жартую): на білій планеті все повинно бути білим!
Решту новин потім розповім».
Гаразд, мені пора. Перерва закінчилася. Пора за роботу. Треба підготуватися до виходу в нове життя або до входження в новий дім».
Закривши товстий зошит, я акуратно поклала його ровненько в скриньку столу. І пішла на роботу.
Проходячи по коридору, бачу, як всі зайняті своєю справою.
- Привіт! Завтра воно саме? Готовий до виходу? – запитала я.
- Звичайно, готовий. Не можу дочекатися.
- Нічого, працюй, думай про роботу - і час швидко пройде. Не відмітиш.
- Точно!
Повернувшись на своє робоче місце, я поглинулася роботою.
Наш космічний корабель був побудований в рекордні терміни. Були використані останні розробки майже у всіх областях наук.
Корабель харчується енергією зірок - зовнішній шар стінок покритий сонячними батареями. Отже енергія і потужність у цього величезного корабля буде завжди.
Нам повезло, що в ідею Вадима повірила одна дуже багата людина. Він виділив кошти і звільнив свій завод, примусивши своїх робочих працювати над цим проектом (у наш час умовити можна було тільки великою зарплатою і страшно зрозумілими доводами, що це потрібно для нашого ж майбутнього!).
Цих робочих з їх сім'ями директор теж узяв з собою. Спонсор міг брати з собою всіх, кого захотів, але ретельно вибираючи. Адже судно обмежене в розмірах – воно негумове.
У нашу створену конструкцію вся Земля поміститися не змогла б.
Були відібрані зразки деяких видів, що мешкали на Землі. Вони потрапили на космічний корабель в замороженому стані.
На зоряному судні є свій сад, який забезпечує нас впродовж всієї поїздки свіжими овочами і фруктами. Ну і, найголовніше, киснем.
На новій планеті повинне бути повітря (це показали дослідження і розрахунки), близьке до нашого, звичного повітря. Може, легко дихатимемо вітрами чужої планети, яка повинна стати нам нашим новим домом. І забудемо, яким же було старе, земне повітря?
Нам страшно повезло, що, наближаючись до загибелі рідної планети, ми знайшли інше небесне тіло, яке може нас поселити.
Віримо в краще. Будемо готові до гіршого. І мріємо про прекрасне.
Я працюю на кораблі інженером. Де, яка ідея – там я. Такий прекрасний і юний фахівець. Звичайно, я себе розхвалюю, але жартома. Насправді я помічник головного інженера на кораблі. Я і цією посадою горджуся. Коли-небудь все одно наберуся досвіду і стану відучим, все знаючим інженером.
Я в дитинстві мріяла, крім всіх інших бажань, стати вчителем математики. Але час пройшов. А, відповідно, все змінилося. Бажання і смаки теж. І я вибрала технічний університет, тому що мені як і раніше подобалася математика і фізика, але хотіла сама розвиватися, вчитися день за днем, а не передавати щодня свої знання. Я вибрала, як мені тоді здавалося, серйозну справу, важливу, потрібну, яка скрізь прігодіться в нагоді.
Вивчившись, стала інженером. Влаштувалася працювати на якомусь убитому заводі, який десяток років тримався на волоску або якось на плаву утримувався. Цей завод виготовляв радіолокаціонну техніку.
Я прийшла по напряму. Узяла напрям з університету. І прийшла з цим документом влаштовуватися.
Коли прийшла, були зроблені дзвінки в приймальні. Мене ніде не брали. Хоча начальники відділів мене навіть і не бачили, і не чули. Їм всім потрібні були хлопці як працівники.
Дівчат не сильно в цьому дарують.
Це була перша спроба після отримання диплома. До цього я працювала, але не за фахом.
Врешті-решт мене узяли на роботу на цьому заводі. Мені повинні були знайти роботу в цій організації – у мене ж був напрям на руках, що зобов'язувало мені надати робоче місце.
Я особливо не виблискувала технічними знаннями і здібностями в конструюванні. Але досвід отримала. Потім повірила в казку і опинилася на цьому фантастичному кораблі. Працюю тут, як і всі.
Наш капітан – у прямому розумінні «ботанік»: зосереджена людина, розумна і талановита, трохи замкнута в собі, помішана на захопленнях, роботі і неактивний в діалогах, мовчазний, що скоріше слухає, та так, що часто не розумієш, чи слухає він тебе або на своїй хвилі, в своїй голові. Може, паралельно думає про своє, а я тут розпинаюся в порожню, сама з собою розмовляючи.
- Що робиш?
- Працюю. -- Відповіла я, виправляючи креслення деталі потрібного для корабля пристрою.
Мені завжди подобалася техніка. Мене захоплювала серйозність точних наук. Я вважала точні науки тим, що мені потрібне. Я завжди захоплено читала технічну і наукову літературу. Для мене слово «технар» звучало значніше за слово «гуманітарій». Я сміялася над цим визначенням - гуманітарій. А дарма. Сама ж справжнісінький гуманітарій, сама того не розуміла. Якщо точніше, незрозумілий гібрид гуманітарія з технарем: любов до точного злилася з творчістю в гуманітарній сфері, переповнившись нездатністю бути геніальним конструктором (хоч би його подібністю). Працюю інженером, виконую роботу, але без талановитих стрибків вперед.
- Допоможеш мені? Мені тут треба розмістити цей елемент. У тебе є розмітка для його кріплення і габарити? Як думаєш, поміститься?
- Давай порахуємо... зазор ще є. Поміститься.
- Хто узяв диск з кріпленням?
- Бери. Мені поки не треба.
- Я швидко подивлюся. Мені ненадовго.
- Яким катітом тут зробити зварку?
- Бери котить 4.
- У мене креслення зависло. Знову проблеми в мережі. Ну скільки можна! Це вже дістало! Чим там наші програмісти займаються? Нічого не роблять! Якщо б я так працював!
Активно йшла робота по конструюванню нового блоку. Звичайна обстановка у відділі. Буває і голосніше, і галасливіше. Робота є робота. Будуть завжди присутні спори, незадоволеність, навчання молодих і втома старших.
Все одно треба роботу зробити в строк. Як би там не було. Затягнемо розробку – підведемо інших. А цього робити не потрібно.
На кораблі є житлові відсіки. У них розташовуються кімнати для нашого проживання – для житла. Є робочі – в них розміщені наші офіси, серед яких і наш конструкторський відділ.
Є невеликі цехи – так само в окремому відсіку. Там виробництво ведеться за допомогою дорогого і сучасного устаткування за допомогою останніх розробок і досягнень. Якби були зараз на Землі, можна було б сказати: останній крик моди в технологіях.
Завершуючі зітхання збиткових підприємств залишилися там, в старому домі – на нашій рідній планеті. А тут з собою тільки краще і перспективніше. А як же інакше? По-іншому не можна.
«Щоб вижити – умій крутитися».

Шлюзи відкриті. Збираємося (у скафандрі) вступити на нову територію. «Там де ще не вступала нога людини». Смішно звучить. Але це зараз відбудеться. І подія украй важлива для всіх нас.
Все відрепетирувано і відпрацьовано. Залишилося тільки зіграти свою роль в цій справі.
Нас, кого вирішили відібрати для першої висадки, небагато. Чоловік п'ять. Кожен фахівець в якійсь сфері, ще до того ж молоді (старші туди неохоче захотіли йти першими) і із здоров'ям більш і менш. Ну і, звичайно ж, наш капітан – Вадим. Ось така смілива п'ятірка. Якби писала в аське – додала б всміхнений смайлік, що моргає очками.
Мене звуть Тетяна. Зі мною в команді: Валентин, Максим, Дарина. І капітан.
Вадим – програміст, учений, геній, хлопець, що швидко навчається і серйозний. З дитинства захоплений створенням будь-якої апаратури, польотами, літаками, програмуванням, радіотехнікою, переможець дитячих конкурсів по створенню пристроїв.
Вадим – людина поступлива, уважна, добра, спокійна. Володіє приємною зовнішністю: високий, худий шатен із зеленими очима. Йому років 29. Тільки став стійко на ноги: пропрацював декілька років головним програмістом в комп'ютерній фірмі по створенню комп'ютерних ігор. NetAves – так називається ця фірма. А зараз ось капітан на космічному кораблі. І вся надія на нього.
Валентин – все прощаючий хлопець, ні на що не ображається, любить міняти наряди, займатися своїм тілом, що ніяк не визначився у виборі своєї дівчини, а тому любить всіх, що жіночого роду. Жодна дівчина не може добитися його розташування. Одна заговорила, що хоче заміж і дітей – отримала розрив відносин. Інша намагалася його завоювати – стала нецікава. Він же – мисливець, хоче сам завойовувати. Третя недостатньо красива (це він так вважає), хоча вона володіє прекрасною фігурою і приваблива. Четверта чомусь не та, хоча розумна, красива, добра і була зацікавлена Валентином. Тільки по одній дівчині страждав, яка була заміжньою. Навколо стільки дівчати – ніяк йому не догодиш.
Валентин захоплюється тренажерами, постійно тренується, качається. У нас він в ролі тілохранителя, захисника, охоронця.
Максим – дуже-дуже, ну просто взагалі мовчазна людина. Спокійно займається своєю роботою. І нікуди не лізе. Відповідно хороший співбесідник: постійно мовчить і слухає. Дружина у нього така ж мовчазна. Вони навіть, коли зустрічалися, гуляли мовчки. І познайомилися вони на роботі, де обидва працювали. Ось так настільки схожі люди возз'єднувалися.
Максим на кораблі працює кораблебудівником і начальником цеху. Його дружина – учений в одній вузькій сфері.
Дарина – весела, цікава і розумна дівчина. Математик, захоплюється комп'ютерною графікою, живописом, фантастикою, мріє написати книгу.
Дарина стрибала колись з моста з канатом, заплативши за цю розвагу. Ось така екстрімалка, любителька адреналіну. Займалася салсой (таким видом любовних парних танців), добре фізично підготовлена. У нас на кораблі працює як особистий тренер всіх охочих.
Даша ще інші виконує обов'язки: проводить математичні розрахунки, займається суспільною діяльністю.
І ще вона – хороша подруга, весела і жартівлива. На життя дивиться через усмішку.
Пора нам спускатися. Поки все йде добре. Як за планом.
Першим вилетів в реактивному скафандрі капітан. За ним всі інші.
Пролетіли декілька кілометрів. Потім повернулися і залишилися біля корабля.
Вирішили опуститися на землю. Вона гладка і біла. Жодної плямочки. Вдалині видніються скелі. І вони здаються такими ж гладкими.
Датчики не виявили в повітрі нічого небезпечного для нашого дихання. Можна зняти шоломи.
- Ліза? – Звернувся капітан до помічниці на кораблі. – Зв'язок хороший? Перевір ще раз: чи загрожує нам що-небудь в повітрі? Чи можу я зняти шлем?
- Перевіряю. Комп'ютер показує: нічого небезпечного для нашого існування не немає. Я думаю, знімайте сміливо, капітан!
Капітан Вадим зняв шолом і, трохи пробуючи по відчуттям, трішки вдихнув повітря цієї планети. А потім, як би скучивши по рідному повітрю, з жадністю почав дихати повними грудьми.
- Давно я не дихав настільки чистим і свіжим повітрям. На Землі сторіччями його перепсували заводами, вихлопними газами і вирубкою лісів. Яка насолода дихати незайманим людською хімією повітрям!!!
Всі інші тут же поспішили зняти з себе шоломи і вдихнути чогось нового.
Так, повітря навіть солодкувате на смак. Хіба таке буває?
Вадим віддав шолом Валентину. Протягнув руки Максиму.
- Зніми, будь ласка.
Знявши рукавички із захисного матеріалу, капітан спробував опуститися на землю. Насилу опустившись, почав обмацувати поверхню. Роздивляючись і чіпаючи все, що було поряд, він уважно вивчав це, як маленька дитина. Тільки одна різниця: дитина відразу все бере в рот - спробувати на смак, а наш людський екземпляр все приміряв на око, розглядав.
- Я думаю, пора повертатися на корабель. Завтра сюди повернемося. Тільки вже без скафандрів. А для цього треба ще краще підготуватися.
Давно я не знаходилася в такому відкритому просторі. А зараз стою і насолоджуюся, як далеко можна поглянути своїми очами, без телескопів, без чого-небудь схожого на ці пристрої. Я відчуваю себе в центрі величезної системи координат. І як би я не дивилася удалину – я не бачу межі всьому цьому! Обожнюю знаходитися на величезній відкритій порожній території і спостерігати, як схожі предмети зменшуються пропорційно збільшенню відстані від мене до цих природних деталей. А в місті мені подобалося дивитися на перспективу будинків, що зменшувалися: я стою біля величезної будівлі, а там, вдалині схожа будівля уміщається в мою витягнуту долоню. Красотіще!
Мої роздуми перебив голос Вадима:
- Ліза! Ми повертаємося. Зустрічайте нас.

«- Так, хто у нас в мережі? Капітан, Юля, Даша» – Роздумую, зайшовши в мережу, щоб поспілкуватися.
- Привіт! Як справи? Чим займаєшся? – пише капітан.
- Шукаю щось цікаве. Сміливо ти сьогодні. Не страшно було?
- Та ні, не дуже. Які плани на вечір? Зайдеш до мене? Кіно подивимося.
- Давай потім. – відповіла я.
- Добре.
Вийшовши з мережі, узялася за читання електронної книги. Якщо вибирати між романом і фізикою, я обов'язково виберу читання фізики. Мені подобається складна література, повчальна. Я її називаю: корисна. Але романи теж треба читати: у них думки людей, емоції, відносини між людьми, історії з життя, вчинки, які ми потім не зробимо в своєму житті, побачивши, до чого такий вчинок приводить на чужому прикладі. На прикладі з романа. Романи теж іноді дуже хочеться почитати. А знання придбати - ще більше. Читаючи складну літературу, здається, що мозок чимось наповнюється. Потім таке приємне відчуття. А романи реалізовують тебе в плані емоцій. Але не завжди. Деякі читаєш, так і хочеться зробити все по-іншому, на місці героя поступити інакше. А герой здійснює помилки. І я, врешті-решт, незадоволена героєм, книгою і засмучена, що закінчення книги ось таке, а я б кінець змінила. Але не можу – я ж не автор того романа.
Читаю, але не читається. Хочється емоції. Але не прочитати про них. А самій випробувати, самій відчути.
Заходжу в мережу, а капітана в мережі вже немає. Може подзвонити? А раптом вже спить? Та ні, ми ж тільки що спілкувалися. Хвилин десять тому. Ще не встиг. Принаймні, не повинен був встигнути. Нічого. Хай скаже в трубку все, що про мене думає, якщо розбуджу.
Дзвоню. Декілька гудків. Напевно спить. Зриваю дзвінок. Розгублена. Тут мені дзвінок.
- Навіщо дзвонила?
- Я до тебе прийду. Зараз.
- Я тебе чекаю.
У поспіху намагаюся красивіше причесати волосся, підфарбувала губи, переодягнула брюки на коротку спідницю.
Ми давно знайомі і завжди нормально спілкувалися. І зараз між нами набагато більше, ніж дружба. Ми трошки зустрічаємося. Три місяці вже це продовжується.
У капітана до мене давно нікого не було. З своєю останньою дівчиною вони розлучилися рік тому. А у мене вже як більше року до знайомства з Вадимом ніяк не везло в любовних відносинах.
Раніше відшивала тих, хто намагався зближуватися. Була захоплена навчанням, хобі-захопленнями, саморозвитком. Намагалася реалізувати себе. І особливо в плані хобі хотіла добитися якихось результатів. Ніби багато зроблено. Навчання закінчила. Вже працювала. Від всіх обов'язків і завершень давно відійшла. Була сама по собі: працювала, отримувала зарплату, відпочивала, гуляла по місту, а ось щось не вистачало. Було жадання емоцій, провожденія вільного часу з улюбленою людиною. І, врешті-решт: любові! Кохання не вистачало. Що обпалює! Пристрасного! Що перехоплює дихання!
Ось і почала робити якісь спроби. При тому, були вони рішучими. Але, напевно, не на тих звертала увагу. Ну і добре. Потім познайомилася з капітаном, через нього з цим проектом – побудувати корабель і відлетіти далеко-далеко.
Ми познайомилися через інтернет. На сайті знайомств. Спілкувалися через світову мережу. Не відразу зустрілися. А потім вже все почалося: гуляли, спілкувалися, за ручку трималися, обнімалися. Все начебто йшло до серйозних відносин, але поки що не дійшло до них. Мало часу. Та і зайняті були обидва. І переживали за своє майбутнє. А зараз трохи все утряслося.
Підходжу до дверей кімнати капітана. Стукаю.
Вадим з такою радістю відкриває двері. Обіймає мене. І так ніжно і довго цілує моє обличчя.
Закриває двері. На замок. Сідаємо. Небагато говоримо. Я встаю розглянути, як облаштована його кімната. Він підходить до мене ззаду. Цілує вушко. Обіймає. Сідає і тягне мене за собою. Садить собі на коліна. Руки плавно переходять під кофту. Пестять спину і намагаються охопити більше. Продовжуємо цілуватися.
Як я давно цього чекала! Такий прекрасний хлопець. І буде моїм!
Вадим мене зачарував всім: розумом, зовнішністю. Мені завжди подобалися хлопці високі і худі. А розум мене завжди взбуджував і взбудораджував.
У нас на кораблі за планом щороку проходить стерилізація. Так безпечніше.
Люди залишаються дітородними, тому що стерилізація робиться новими методами і розрахована тільки на рік. Якщо хтось захоче дитину – досить не зробити стерилізацію наступного року і працювати (фізично) над створенням потомства.
Але першу стерилізацію зробили ми всі разом в обов'язковому порядку: такі були правила при вступі на борт космічного корабля. Ми ж не знали, що чекати від нашого шляху до нового дому і як нас прийме цей новоспечений дім.
Якщо всі умови нам підійдуть, ми зможемо розселитися на знайденій планеті – будь ласка, народжуйте дітей і живіть, виховуючи їх.
А поки потрібна команда, готова до всього, а не зайнята вихованням дітей, годуванням, недоспавшая із-за криків малюків, вимагаючих уваги та їсти, - із-за чого можуть бути помилки в управлінні космічного судна і в самій роботі на ньому.
Руки Вадима вже пестять груди під кофтою.
- Почекай. – Сказала я.
Зняла кофту. Все, що було під кофтою. Ласки продовжилися.
Вадим спробував зняти спідницю. Я допомогла. Тепер я почала роздягати його. Виявившись повністю голими, ми пристрасно пестили один одного. Тепер він увійшов до мене. Це було чудово! Вадим так міцно мене обіймав. А я його ще сильніше.
Танець любові закінчений. Залишилися насолода і втома.
Час йде. А ми залишаємося лежати нерухомо.
- Я піду. Мені пора.
- Приходь завтра до мене.
- Завтра ні. Давай потім вирішимо.
Я одягаюся, Вадим слідом за мною натягує свій одяг.
- Я пішла.
- Приходь завтра.
Я пішла і тепер лежу в своєму ліжку в своїй кімнаті і все по черзі згадую.

Машина-робот для вивчення поверхні планети знаходиться вже декілька днів на території цієї білої планети. Наш робот вивчав місцевість в радіусі 10 км. від стоянки нашого корабля. Пора йому рухатися далі.
А ми погуляємо там, де він вже побував.
У планах: машина-робот обшукує нову територію, а ми йдемо слідом за нею. І шукаємо, як би нам тут розселитися, щоб покинути космічний корабель.
Ми хочемо обійти всю планету, але обійти не у прямому розумінні. У нас теж свої машини, в яких можна і переночувати у разі чого, і захиститися. Але ми постійно зупинятимемося. Брати зразки. І передавати дані на корабель. Ми спробуємо знайти хоч якісь значніші дані, більш, ніж що віддалено нагадують життя. Може вдасться знайти бактерії, грибок і інше в зразках породи, яку зібрав наш робот планетоходец.
Збираємося сьогодні вийти на поверхню вже без скафандрів на декілька годин.
Перевіряються наші показники, реакція на все, що оточуватиме. Якщо все буде благополучно, зберемо експедицію – і в шлях. З Богом! Як мовиться і як віриться.
- Привіт! Чим займаєшся? – Подзвонила Вадиму.
- Танюша, привіт! Збираюся на роботу. Побачимося після роботи? Приходь. Я тебе чекаю.
- Вдалого тобі виходу на поверхню. Подивимося. Може, зайду.
Робочий день пройшов як завжди. Нічого особливого.
Вадим виходив на поверхню для збору зразків разом з Аркадієм. Вони один одного знають з дитинства. Їх дружба триває десь 25 років.
Аркадій – хлопець міцної статури, від роботи на будівництві свого часу наростив хороші м'язи. Він здатний однією рукою утримати ящик горілки. Любить музику. Пише музику, довгий час працював ді-джєєм в нічних клубах. Так званим гостем - це коли ді-джей працює в одному клубі одну ніч, як би на запрошення. Аркадій одружений на Тамарі. Вони з Тамарою були знайомі 13 років, а потім одружилися.
Робота закінчена. І ось сиджу в своїй кімнаті. Знову щось не вистачає. Вдень не наситилася. Знову не вистачає емоцій. А їх так хочеться. Вадим же мене запрошував. Самотньо якось. Може піти до нього? Або книгу почитати. Так, що у нас є. Не читається. Нудно.
Беру трубку телефону:
- Я до тебе зараз прийду.
- Чекаю тебе. – Відповів Вадим.
Ось я стою біля дверей капітана. Стукаюся. Мені Вадим відкриває і з такою радістю обіймає. Сценарій минулої ночі повторюється: зірвані речі один з одного, гарячі об'ятія, пристрасні поцілунки, непристойні ласки і стислі долоні один одного на піке насолоди.
- Залишся. Не йди. – Попросив Вадим.
Я поставила будильник раніше. Мені ж треба ще встигнути прийняти ванну та переодягнутися в інший одяг. А цей одяг ж в моїй кімнаті.
Прокинулася. Одягнулася і попрощалася. Новий робочий день буде складним. Треба підготуватися. День буде присвячений зборам для тривалого виходу на поверхню планети.
Чим це все закінчиться – невідомо. Виходити з корабля будемо я і Вадим, і ще декілька чоловік. А що, якщо ми один одного втратимо? Це наша остання ніч на кораблі перед таким тривалим завданням на поверхні планети.
Робочий час пролетів швидко, непомітно.
Страшно перед невідомістю.
Я знову в своїй кімнаті. Завтра вихід на планету. Може не треба. Ні, я подзвоню.
Я беру трубку і говорю:
- Я до тебе прийду.
- Я тебе дуже чекаю.
Ось ми лежимо на ліжку і мовчимо. Вадим включив музику. Енігма. Загадка – переклад з англійської мови.
Я подивилася на нього. Я хотіла сказати, але мені було важко. Я тихенько сказала: я тебе люблю.
Мовчання.
- Ти хочеш, щоб я щось відповів?
- Можеш не відповідати. Я сказала, тому що захотіла це сказати, а не для того, щоб отримати відповідь.
- Ти мені дуже подобаєшся. Але я не можу поки це ж сказати.
Настав ранок. Ми вже стоїмо на капітановому містку. Вислуховуємо останнє розпорядження капітана.
Я їхатиму в тій же машині, що і капітан, оскільки ми зустрічаємося. Це було побажання капітана. Ніхто і не сперечався з ним.
- Ти достатньо узяла їжі? – Запитав мене капітан.
- Так.
- Візьми ще більше. – Попросив Вадим.
- Навіщо?
- Мені це потрібно.
- Добре.
Ми всі підготувалися і слідуємо до виходу.
Все. Пора.

Ми стоїмо на поверхні планети. Я це небесне тіло називатиму Біла планета. Наукова назва дуже складно у вимові. Тому я просто назву її так – Біла планета.
У подорож узяли сімейні пари і тих, хто зустрічається. В цілях безпеки. І так цікавіше, і спокійніше за своїх других половинок. І якщо ми не зможемо повернутися назад – то продовжимо рід людський самі з тих, хто є. Звичайно, нас повинні будуть знайти, але хіба мало.. Раптом пристрої ушкодяться і у нас, і на кораблі – і ми цілу вічність шукатимемо один одного.
Аналіз грунту показав, що тут повинні бути присутніми рослини, ось тільки де?
Пролітаючи, ми бачили щось схоже на оазиси рослинності серед білої пустелі. Але тільки не змогли їх засікти. Прилади їх не зафіксували. Приблизно знаємо, а де конкретно – незрозуміло. Але рухаємося в тому напрямі.
І так нас десятеро. Я і капітан. І дві сімейні пари: Максим і Ксюша, Аркадій і Тамара. І ще пари, які зустрічаються: Валентин і Настя (недавно почали відносини), Дарина і Павло.
Звичайно, на кораблі теж залишилися сімейні пари, які у разі нашої пропажі легко продовжать рід людський.
Ми слідуватимемо за роботом, який вже пішов за сотні кілометрів від нас, вивідуючи все наперед, щоб ми благополучно слідували в своєму відповідальному шляху.
Ми рухатимемося до рослинності, намагаючись пристосуватися до цієї землі і до цього місця існування, спробувавши щось виростити своє на цьому грунті і покуштувавши їжу цієї планети.
Рослини, які ми веземо з собою, були наперед модифіковані під ці умови, щоб вони змогли вирости в умовах і грунті Білої планети.
Залишається тільки це посадити на волі, не в пробірці, і скуштувати смак невідомого.
Був прекрасний початок дня …
Ми вже збиралися розміститися по машинах, як Вадим мене покликав:
- Танюшечко…- Ніхто мене так не називав, окрім нього. – Сонечко... я тебе люблю …
Як легко це було почути. Як вільно стало тепер. Це було те, що мені потрібне.
Вадим продовжив:
- Я боявся ще раз відкрити своє серце. Я його закрив, щоб більше ніхто не міг його ранити. Я боявся полюбити ще раз. Я не впускав думки, що люблю. А ти своїм признанням зруйнувала стіну, за якою я ховав свої відчуття. Я проганяв думки, що люблю. А зараз можна сміливо любити, тому що ти мене любиш. Якщо б ти не призналася, я б далі намагався стримуватися, не впускаючи любов в своє серце, щоб знову його не поранили. Ти своєю любов'ю запалила мою любов. Спасибі тобі за це. Я тебе люблю!
Нам вже пора. Сідаємо в машини і рушаємо в цікавий незвіданий шлях!
Вадим дав мені покермувати.
У мене є права на водіння. Але я менше їздила, чим Вадим. Але він мені довіряє, пускає за кермо, щоб я тренувалася і не втрачала навики.
Навколо одна біла пустеля!!!
Але вона прекрасна! Красу ж можна знайти у всьому!
Пригадала: я якось розмістила фотографію на художньому сайті, на якій сфотографувала залиту водою вже промиту гречану крупу. Деякі зернятка відразу спливли і ніяк не опускалися. Вони утворювали якийсь цікавий малюнок, що нагадує шматочки знаків зодіаку. Узори постійно виходили самі по собі, коли я готувала гречку. Але я нарешті вирішила це сфотографувати. І мені написали коментар: «Треба ж, Тетяна! Ви навіть в каструлі красу бачите!».
Отже я бачу красу у всьому. І милуюся нею.
В даному випадку – цією прекрасною білою пустелею!
Скільки часу пройшло – не зрозуміла, поки не подивилася на годинник. Ого! Пора Вадиму сідати за кермо. Камери показують, що наш робот планетоходец все ще не знайшов жоден оазис. Шкода.
Рухаємося далі.
Час йде виснажливо. Пейзажі залишаються тими самими. Суцільна одноманітність. Я втомилася. Та і всі вже втомилися.
Нарешті Вадим оголошує про зупинку.
- Відпочинемо тут і поїдемо далі. – Скомандував капітан.
- Так, ніштяк. – Сказав Аркадій, що вже вийшов з машини і подавав руку своїй дружині Тамарі.
- Нічого собі подорож! – Підтримала Дарина висновки Аркадія.
В цей час Валентин допомагав вилазити з машини Насті, стараючись якомога більше і ощутімєє до неї доторкнутися. Так… голодний хлопець… коли ж у нього все дійсно вийде?
А на цій планеті вогонь не горить. Він відразу гасне. Готувати можна на дзеркалах, таким чином, розігріваючи їжу.
Поїли і почали в об'ятіях сидіти, роздумуючи на різні теми.
Хто припускав, що буде. Хто згадував своє життя, коли був на Землі. Хто думав про тих, хто залишився. І чому не вдалося їх умовити?
Несподівано просигналили прилади небезпекою. Ми схопилися, побігли по своїх місцях в машини. Не встигнувши добігти, як мимо нас щось пролетіло блискавично і обліло крижаною водою.
- Що це?
- Що за чудиська?
Забігши в машини, ми проглянули записи камер. Особливо на повільному режимі. І жахнулися з одночасною радістю: це було щось схоже на нашого земного дракона (якого бачили на китайських зображеннях), але не такого, дивного… дійсно дивного… Але ми ж на чужій незвіданій планеті!
Чого тут дивного?
Він так швидко пролетів, що ми не встигли його навіть помітити, не те, щоб побачити!
Чому ми його не побачили при скануванні поверхні? Коли наближалися до планети? Може, вони ховаються в горах або під землею? І рідко покидають свої притулки?
Гаразд. Поживемо – побачимо. Зате з'явилася нова загадка.
Якщо тут мешкають такі великі тварини, може, тоді ми знайдемо і як би людей на цій планеті?
Нам треба боятися їх? Тому що вони не захочуть з нами ділити свою територію? Або треба радіти несподіваній можливості?
Насторожує і заманює одночасно цей висновок. Висновок такий: тут можуть бути люди.
Люди… Які вони? Монстри? Або такі, як ми? Але ми ж теж в якійсь мірі монстри, раз погубили свою планету і весь рослинний і тваринний світ!
Нічого: ще один крок до невідомості. Справимося, як завжди справлялися. І житимемо далі. У радості і в спокої.

Ми провели в дорозі по білій пустелі декілька днів, майже тиждень. Доба на цій планеті триває 28 годин і 33 хвилини по нашому старому часу – земному. Але щоб себе не утрудняти, ми вже не згадуємо про 24 години - ми відразу перейшли на новий час.
Робот виявив оазис і нарешті ми до нього дійшли.
Це чудово. Ми знову опинилися в казці, що розбурхувала та дивувала мозок.
Вигляд нагадує засипану товстим шаром снігу, що переливається, природу України. Неначе застиглі засніжені і одночасно обмерзлі дерева. Але це не зовсім дерева. Крона схожа на наші звичні види. Але замість віток і листя на вітках ми бачимо неначе лапки павуків, довгі, тонкі, високі. Дивишся: і точно: це ж великі білі павуки, що мають початок із землі, прив'язані до поверхні. Може, можна було сказати, що це уривки з фільмів жахів, - але ні, вони прекрасні! Ці дерева, ці лапки павуків прекрасні! Білі, оксамитові, такі, що переливаються на світлу, навіть деякі пухнасті!
Скажу просто: мені дуже подобається! І я не можу відірвати свій погляд від такої краси!
І навколо багато-багато білих квітів! Обожнюю білі квіти! Особливо білі троянди. Але троянд тут немає. Зате є якісь дивні квіточки, схожі на товсті дзвіночки, волохаті, з якимсь пушком. Пелюстки дійсно дуже товсті. Але все виглядає єдиним цілим, гармонійним.
У природи по-іншому просто не може бути!
Я не утрималася: відразу підбігла до першої квіточки. Але вчасно зупинилася. Просканувала його, тримаючи прилад напроти квітки, прилад вивів звіт: безпечно, небезпеки в собі не несе, не містить отрути.
І тоді з радістю я доторкнулася пальцем до чашки квітки – ой, що це? Чому?
Квітка відразу перекинулася на землю, неначе в той же момент пов'яла.
Я до іншої квітки доторкнулася так само – знову повторилося…
Дивно,... невже вони вмирають від дотику? Спробую ще раз, але вже за стеблинку візьму... Узяла! Жива квітка!
Команда в цей час ходила уздовж гілок (лапок павуків) дерев, роздивляючись все з подивом. А ось Валентин зайшов у всередину дерева, укутався гілками, як пишним шарфом, і будував з себе порнозірку. А Настя голосно реготала.
Аркадій пішов у всередину цього оазису. Тамара поспішила за ним.
Вадим залишився біля машин. Його щось насторожувало.
Капітан щось настроював, перевіряв, дивився спантеличено на панель приладів.
- Мої прилади зашкалюють, неначе поряд якесь могутнє джерело радіовипромінювання. – Крикнув капітан.
Дарина підійшла і хотіла чимось допомогти.
Тут чуємо захоплений крик Аркадія:
- Сюди! Сюди! Йдіть сюди!
Ми поспішили на його крик.
О! Ооого! У міжгір'ї землі пробивався маленький фонтанчик, що слабо б'є водою. Ця вода тоненькими цівками розтікалася в тріщинах поверхні на невеликі відстані і просочувалася в землю. Коріння всіх дерев йшло по поверхні, десь занурюючись в неї, але всі вони наближалися до цього джерела. Цей маленький фонтан давав життя всім цим величезним деревам.
- Красотіще!
- Це незвичайно!
- Як зворушливо!
- Як піднесено!
- Такий маленький – і всім дає життя!
- Це так… чудово… навіть вимовляється з придихом...
Всі стояли і не сміли поворушитися, так зачаровано спостерігаючи за цією дією.
Є те, за чим можна спостерігати вічно. Це правило трьох (подруга колись розповідала, та і від інших джерел доходило): можна дивитися вічно на те, як горить вогонь, як тече вода і як працює інша людина.
Ось і ми дивилися, не відриваючись.
Несподівано скомандував капітан:
- Знайшли те, що шукали, - молодці. Тепер за роботу!
Робота полягала в посадці привезених з собою зразків рослинності (особливо представників нашого кухонного столу – запаси все одно ж колись закінчаться, а їсти хочеться завжди), адаптованих для цих умов.
Чекати доведеться не довго: наш біолог Павло «чарівною рукою» (довгою виснажливою роботою) створив види, які ростуть за добу і дають величезний урожай.
Ми всі дружно зайнялися городною справою.
Возилися в землі, спілкувалися, жартували, підколювали один одного, дратували один одного, що схожі на агрономів, що комусь з народження не призначено вирощувати рослини, що хтось не достатньо спритний.
Загалом, день провели насичено і в такому ж насиченому спілкуванні і швидкому темпі.
Після вечері пішли відпочивати, залишивши чергового. Кожен наступний змінює попереднього через кожні дві години.
Моє чергування випало на ранок, перед самим світанком.
Ось ми в своїй машині, вже все розстелили, всі справи зробили і лягли спати.
- Я тебе люблю. – Сказав мені Вадим.
- Я тебе люблю. – Відповіла я.
У наших відносинах з часом так складеться, що замість «надобраніч», ми один одному завжди говоритимемо «я тебе люблю». І засинаємо. За весь цей час, коли вже обопільно призналися один одному, ми тільки іноді говоритимемо один одному «на добраніч». Натомість завжди на ніч «я тебе люблю». І пробудження відрізняється цим же: замість прийнятого «доброго ранку» у нас з Вадимом буде прийнятий «я тебе люблю». Мені це подобається. Це особливі слова, а не звичайні, побиті фрази: «на добраніч», «доброго ранку». У нас з Вадимом все по-іншому, чим у інших.
Вадим з моменту наших відносин не допускав після сварок при розставанні на якийсь час і при засипанні, щоб це відбувалося без примирення. Вадим всіма силами завжди намагався помиритися, а лише потім ми засинали або він мене відпускав у справах. Або сам йшов у справі, але тільки спочатку помирившись.
Вадим – самий кохаючий чоловік на світі. У всьому Всесвіті.
І він - найніжніший, самий відданий своїй улюбленій жінці.

Прилади вийшли з ладу із-за близькості до джерела води.
Тому що це джерело володіє могутнім магнітним полем.
Я на чергуванні. Мій час прийшов. Тільки що змінила Тамару, поговорила з нею небагато (зовсім трохи) і «зайшла» на пост.
Свіжо, красиво, затишно.
Я неначе в білій казці з білим сюжетом і … чимось ще.
Пройдуся трохи до фонтану, помилуюся.
Підходжу і ... боже…
Збираюся давати сигнал тривоги, але не можу: ці очі дракона віддано подивилися в мої очі. У них був смуток.
Я зупинилася і стала спостерігати, тримаючи палець напоготові, щоб натиснути у разі потреби кнопку тривоги.
Дракон почав уплітати білі квіти. Він їв безшумно і так апетитно. Що і мені захотілося їсти.
Я зірвала біля себе квітку за стебло (квітка не в'яне, якщо торкатися за стебло) і поволі стала підходити до дракона.
Мені завжди подобалося все живе. Мені подобалося приручати на вулиці собак, кішок. Я в Дубовий гай (парк відпочинку в Запоріжжі) приходила з морквиною чищеною і з хлібом, щоб погодувати коней. Хоча це заборонено стало потім. Може, і тоді забороняли, але мене в ті моменти не лаяли за це працівники цього парку. Коні підходили, їли. Запам'ятовували мене. Дуже сильно запечатлілось в пам'яті, як поні, побачивши мене здалеку, йшла до мене назустріч. Один раз із-за цього поні чуть трохи дитину не збило, так поспішивши до мене.
А раптом і тут вийде?
Я підходжу ще трошки і зупиняюся.
Звичайно, зброя при мені.
Але я не хочу, щоб довелося єю скористатися! Саме зараз!
Дракон подивився на мене. Я його поманила великою красивою квіткою. Дракон протягнувся до мене. Відкрив свій рот і захопив віночок квітки, яку я тримала в руці.
- Назву тебе Дракула – ти ж дракон, значить, скорочено «драк», «он». Ну не Дракі ж. Який ти великий, Дракула! Красиіївий! Хооороооооший! Дружитимемо.
- Танюшечка! Ти де? – Вадим мене покликав. – Твоя зміна закінчилася. Оооой!
- Не лякай його!
Дракон здійнявся в небо - і відлетів.
- Ми з ним подружилися. – Задоволено розповідала я, дивлячись в ту далечінь, в якій розчинився дракон.
- Ти повинна бути обережніше! Я хвилююся за тебе. Що я без тебе робитиму? Чому ти інших не розбудила? Я ж переживаю за тебе! Ти ж важлива для мене! Будь ласка, будь обережніше!
- Та заспокойся, коханий, я тримала зброю напоготові і змогла б у будь-який момент вистрілити. Я хотіла його приручити. Принаймні, подружитися, поспілкуватися.
- Дружи зі мною… спілкуйся зі мною.
- Я з ним хочу. Ну, все, твоя черга, я йду спати.
- Так вже скоро світанок!
- Я не виспалася!
- Я тебе люблю.
- І я тебе люблю.
- Кохана…
Прощальний поцілунок – і спати в машину.

Ми провели декілька днів в цьому оазисі, експериментуючи в сільському господарстві, вирощуючи овочі, фрукти. Взагалі все, що можна з'їсти.
Я спробувала квітку, яку їв дракон, – вона соковита і така смачна! Не дарма ж дракон так цими квітами запихався!
А де ж нам узяти м'ясо? Або так і продовжуватимемо на космічному кораблі ростити тварин і їх вбивати? Шкода. Але нічого не поробиш. М'ясо ніхто не зміг повноцінно замінити, як не синтезував в своїх лабораторних пробірках щось схоже. Але нічого. А тут відловлювати цих милих дракошек, серед них мого Дракулу, щоб потім з'їсти – це блюзнірство! В крайньому випадку, влаштуємо на планеті пасовище корів – і їх їстимемо. Нічого, повторюся, не поробиш. Люди – хижаки. І нам треба їсти. Без м'яса рік-два протягнемо, а потім? Помремо від слабкості і від самопоїдання, коли сам організм собою харчується?
Тепер ми рухаємося далі.
Перед нами піднесеності. Якісь гори. Треба б їх обійти або піти через гори?
«Розумний в гору не піде, розумний гору обійде». А ось альпіністи вважають це важливою справою – підкорити, підпорядкувати собі ще одну вершину! Підкорити… Шкода тих, хто залишився в горах, не повернувшись додому після такого підпорядкування собі такої гордої вершини.
Ми знову в дорозі. Я знову за кермом. Знову їдемо назустріч до незвіданого чому-небудь.
Ми ці піднесеності обійдемо, проїдемо уподовж.
Хоча в печерах, я думаю, може ховатися щось цікаве і небезпечне.
Але це ніхто, окрім мене, не хоче дізнавати. Після того, що ми пізнали про існування драконів на цій планеті, можна з 99% вірогідності припустити, що на цій планеті є і інші види. І ми не знаємо, чи миролюбні вони так само, як цей дракон, який нас відвідав. Чи будуть ці істоти такими ж вегетаріанцями чи ні?
Гаразд. Думаю, обходити гори будемо дні два. А куди нам поспішати? Це наша одна велика цікава подорож. Ми просто вивчаємо наш новий будинок. Як би гуляємо по вулицях нового міста, в яке приїхали жити. А у нас літні канікули, що не кінчаються.
Вирішили пройти через перевал. Але спочатку переночувати на нім, коли до нього дійдемо, а потім через нього спуститися. На іншій стороні.
Розмістилися, повечеряли, хто пішов відпочивати, а хто залишився.
Сиджу в об'ятіях Вадима. Дивлюся на гори. Роздумую. Мені здається або дійсно десь вгорі йде світло з гори. Напевно, з якоїсь печери.
- Дивитеся! Там світло горить! Там щось є!
- Гаразд. – Сказав капітан. – Підсилимо охорону і завтра уранці підемо, подивимося. Але тільки без команди і особливо вночі в цю печеру нікому не заходити! Це наказ! Я капітан – значить, я відповідаю за безпеку! Максим і Аркадій перші на посту.
- Добре.
- Немає проблем!
- Потім Вас зміню я разом з Валентином. – Продовжив капітан. – Потім на посту Таня і Павло, далі Ксюша, Тамара і Дарина, а Настя вранці хай приготує на всіх сніданок, раз я від чергування її звільняю. Не хочу дівчат ставити удвох. Для їх безпеки. Треба, щоб хтось з чоловіків обов'язково був на посту, або збільшити кількість чергуючих дівчат.
Максим і Аркадій залишилися. А всі інші пішли спати.
А у нас з Вадимом сон вийшов тільки після солодких об'ятій і палких гарячих рухів.

День почався. Ми стоїмо на перевалі і дивимося вгору – на ту печеру, з якою ніччю йшло слабке світло. А зараз із-за яскравого освітлення дня це світло просто непомітне. Якби ми проходили тут вдень – ми б його не побачили. Та і вночі випадково відмітили.
Питання: йти вгору або щонайшвидше звідси звалювати? Раптом там живуть якісь монстри-людоїди? А може там якась загадка?
Ніхто з нас взагалі ніколи по горах не лазив. Добре, що схил не крутой. І гори не такі високі. І печера не так далеко сховалася. Насилу, але підіймемося.
Машини, звичайно ж, доведеться залишити на перевалі. Комусь потрібно залишитися для охорони машин і для надання допомозі у випадку, якщо бігтимемо назад як очманілі або якщо пропадемо без вісті. Щоб хоч хтось пішов на наші пошуки або хоч би сопрісутствовал поряд, але подалі від цього загадкового місця.
Отже, залишаються на перевалі Максим, Ксюша, Дарина і Павло.
Інші йдуть вгору.
- Так, дарма я не ходив ні на які кружкі. Важко тепер. – Пихкав Вадим.
- Зате час на інші заняття згаяв. Геть, яким розумним став. А то був би як Валентин – величезна кількість м'язів, а мозок не натренований. Правда, Валентин? – Запитала я.
- Я не ображаюся. Я ніколи не ображаюся ні на кого. – Валентин продовжив. – Треба було мені хоч трохи часу витратити на навчання.
- Ти все одно класно виглядаєш. Хочеш бути схожим на узкоплечих і кволих ботаніков? Мені подобаєшся ти таким, який ти є. – І далі Настя з гордістю додала. – Зате у мене самий накачений хлопець у всьому Всесвіті!
- Якщо врахувати, що всі люди вимерли - і залишилася невелика жменька людей, змагатися з якими соромно зважаючи на маленьку кількість тих, що зосталися. – З'єхидничав капітан.
- Вадим! Гордися своєю геніальністю! А Валентин хай гордиться своїми м'язами, милується ними, що він зараз і робить. - І я поглядом вказала у бік Валентина, який стояв і жестикулював своїми м'язами.
- Дитячий садок! Перша група! Не відволікайтеся від справи! Попереду не зрозуміло що, а ви тут пустуєте! – Обурився Аркадій.
- Не треба так, м'якше. – Заспокоювала свого чоловіка Тамара.
- Зате вже дійшли. – Оголосила я.
- Я туди не піду. – Заявив Валентин.
- Тебе ніхто і не просить. – Розсердився Вадим.
- Гаразд, вже дійшли. Було вирішено добратися – добралися. Далі що? – Запитав Аркадій.
Вадим пропустив камеру і оглянув через пристрої відеоспостереження печеру. Потім дістав датчик температур і проглянув через вхід печеру інфрачервоним випромінюванням.
- Там нікого не немає. Тільки якась штуковина в самому поглибленні печери, прозора і густа, схожа на слиз.
- Ми ж не дарма сюди прийшли? Пішли, подивимося, що це. Адже небезпеки немає? Прилади ж показали, що безпечно. Пішли. – Умовляв Аркадій.
- Йдемо! – Скомандував капітан.
Ми зайшли в печеру. Окрім Валентина і Насті – вони залишилися дуріти зовні, не звертаючи на нас уваги.
Ми зайшли і зупинилися перед вертикальною пеленою чогось желейного, дивлячись через що, ми бачили якийсь пейзаж. Він був трохи схожий на той, який було видно з печери, як би через дзеркало. Але він і відрізнявся. І добре. Віддзеркалення було якимсь іншим. Як би разним в часі: з печери ми бачили дитинство цієї землі – а через це віддзеркалення ми бачили старість цієї ж поверхні.
Що це? Як це взагалі можливо?
Так …
- Та не чіпай мене! Хватить мене щипати! – Крикнула Настя і відштовхнула Валентина.
Валентин не зміг зорієнтуватися і влетів в це желе.
Ми стояли і дивилися на нього. А Валентин на нас переляканими очима. Між нами було ось це найдивніше творіння природи. Валентин озирнувся. Пройшовся. Вийшов з печери. Повернувся. Щось його налякало. Валентин щось прокричав, але ми його не чули.
Нарешті Валентин протягнув руку. Нічого страшного не трапилося. Він зробив крок вперед…
І вступив на зустріч до нас… І опинився поряд.
Мовчить. Нічого не говорить.
Всі мовчать. Всі здивовані і перелякані.
- Ну що? Що ти там бачив? Вибач. Я не хотіла. – Виправдовувалася Настя.
- Там було чотири сонця. І якийсь шум. Як з кіно про індійців.
- Так. Треба повернутися до машин. І все обговорити. Треба узяти зброю. І вирішити, чи будимо ми туди заходити або перекриємо цей вихід. Для нашої безпеки. Хоча мені дуже хочеться туди піти. На зустріч до невідомого. – Говорив капітан.
- Пішли. У нас багато з собою зброї. І нам необов'язково далеко заходити. Подивимося з печери і відразу повернемося. – Умовляла я.
- Пішли. Ну, зустрінемо ми населення, що кричить як стародавні індійці. Так у нас є високотехнологічна зброя. Їх всіх порвемо! – Підбадьорював Аркадій.
- Хто хоче піти? – Запитав капітан. – Я! – Відповіли всі, окрім Валентина.
- А ти, Валентин?
- Якщо підуть всі, то і я піду.
- Добре. Домовилися. Віддам деякі вказівки.
Капітан вийшов з печери і зв'язався з кораблем:
- Ліза. Ми знайшли щось подібне до воріт в часі або в просторі. Ми сходимо, подивимося. Наші координати у тебе повинні були зафіксуватися на приладах. Так, це вони. Це координати печери, в якому знаходиться це джерело якогось світла. Через це джерело ми пройдемо. Ти залишаєшся за головну на кораблі. Ти знаєш, що робити. У нас проходили учення на всілякі випадки. Ти справишся. Поки нас не буде, ти - капітан корабля і нашого людства. Максим, Ксюша, Дарина і Павло залишаються. Я з ними зв'яжуся. Вони як рятувальна команда. Кінець зв'язку.
Вадим подивився вниз, там, де були наші машини. І по рації зв'язався з людьми, що залишилися на перевалі. Дав їм вказівки. Вони чекатимуть. Принаймні, повинні чекати.
- Ну, що? З Богом! – сказав Вадим.
Ми стоїмо перед цим дивом, що переливається та вабить незвіданим, і ніхто не наважується зробити перший крок.
Ми міцно узялися з Вадимом за руки.
- Я тебе люблю. – Сказав мені Вадим.
- Я тебе люблю. – Відповіла я.
Ми перші вступили в цю невідомість. І провалилися крізь простір і час…

Ми стоїмо біля цієї желейної поверхні, але вже по іншу сторону.
Не вистачає тільки Валентина. Він дивиться на нас через цю густу суміш і ніяк не вирішується.
Ми йому показуємо: давай! Він не вирішується.
Гаразд.
Без нього підемо.
Що у нас тут? Дійсно шумно. На війну схоже.
Виходимо з печери – і тут таке!
Здається, одне велике плем'я з криком виганяє маленьку купку інших таких же істот.
Можна сказати, це люди, що тільки повністю фарбуються в блонд (чисті блондини): і волосся, і тіло, і одяг. Білий блондинистий колір.
І худорляві які! Тільки маленького зросту.
Побачивши нас, вони кинулися в нашу сторону із зброєю.
Тут за нами почулася стрілянина і один за іншим почали валитися ці тоненькі білосніжні істоти.
- Повернувся! – Вигукнула Настя.
- Як же я Вас міг залишити? Ось навіть захиститися не змогли! Що? Стріляти не умієте? Стріляли ж на ученнях! – Дивувався Валентин.
- Так стріляли ж по мішенях, а не по людях.
- Це не люди. Це якісь монстри. – Покривлявся Валентин.
- Ким би вони не були – це жителі цієї планети. Ми не маємо права їх вбивати. Досить, Валентин, вони вже не нападають. Зупинися.
Істоти тепер стояли далеко від нас, не сміючи підійти до нас ближче.
У центрі натовпу показалась виряджена у все довге і пишне істота.
Вона наближалась. Істота була схожа на жінку.
Та це жінка! Тільки не жінка-людина, а їх жінка, цієї планети.
Вона йшла плавно, волосся розвівалося на вітрі, іноді волосся касалося землі.
Одяг на ній був немов з шматочків, що мозаїчно прикривали її тіло. Але якщо сказати, що це плаття ціле, не дивлячись на величезні порожні шматочки, то воно мало довгий шлейф, який конкурував з довжиною її волосся, і цей шлейф волочився по землі метрів на п'ять.
Вона щось крикнула своїм людям – і ті відступили.
Ця жінка Білої планети підійшла до нас ближче і стала говорити на якійсь дивній мові.
Вадим дістав прилад, що розшифровує різні мови, що навіть не мають земного походження.
Прилад пошипів, немов ловивши перешкоди, потім переводив:
- Нам говорив Великий провидець, що боги прийдуть з того святого місця. – Істота вказала на ту печеру, з якої ми вийшли. – І врятують нас. Великий провидець сказав нам, що, якщо ми підемо туди до приходу богів, то нас чекає неминуча смерть. А зараз ви прийшли. Заберіть нас. І пробачьте за моїх підданих, які наважилися піднімати руки і зброю на Великих богів. Хай завжди сяятиме Ваша сила і божественність!
Ця дивна жінка впала на коліна і преклонилася перед нами. За нею преклонив коліна і весь її народ.
- Ми ж не можемо їх туди забрати. Там же нічого немає. А тут і рослинності дуже багато. Не те, що там, по той бік просторових воріт. Правда, там тісновато і природи замало. – Шепотіла я Вадиму, але інші члени команди теж чули.
- Ми що-небудь придумаємо. – Відповів Вадим теж гучним шепотом. – Треба вписатися в їх спосіб життя – а там знайдемо рішення. Або просто втечемо, сказавши, що повернемося.
- У нас же є модифіковані рослини, що ростуть за добу! Ми їх здивуємо і обдаруємо божественними подарунками у вигляді швидкої їжі. – Захоплено сказала я. – За справу! Вперед! Треба діяти!
- Точно. – Підкреслила Тамара.
Жінка-істота, правителька цього племені, (просто називатиму її Цариця) продовжила:
- Дозвольте, о, мої Боги, закінчити моїм воїнам чергову битву і знову вигнати чужу армію з наших земель.
Вадим кивнув головою і показав всім виглядом, що дає право.
Цариця щось крикнула своїм підопічним, і вони продовжили переслідування тікаючих з цих земель таких же істот, але одягнених по-іншому (майже так само, єдина різниця – довжина одіяння і кількість і розміри вирізів на одіянні).
- Великі Боги, прошу Вас слідувати за мною.
- Ти настроїв прилад? Ми можемо з ними говорити на їх мові? Що їм сказати і взагалі що їм говорити? – Питала у Вадима Тамара.
- Не переживай. Все це ніштяк. Що-небудь придумаємо. Головне строй з себе Бога. – Заспокоював Аркадій.
- Все. Настроїв на озвучування перекладу нашої мови. Зараз говоритиму я. Іншим мовчати. – Сказав Вадим.
Вадим наблизив до рота прилад і почав розмову з Царицею:
- Ми не можемо за всім устежити. Ви не єдиний народ, який живе у всьому світі. Ми не встигаємо всіма займатися одночасно. Тому не знаємо, з ким ви воюєте і навіщо?
Цариця відповіла:
- Наша війна триває дуже давно. Ніхто не пам'ятає, коли вона почалася. Але є легенди, що коли існували величезні птахи (більше мене), чизи не воювали, вони жили в мирі. А зараз ми воюємо один з одним, між собою. З далекими родичами. Ті, що втекли з поля битви – це армія мого троюрідного брата. Нам, чизам, не вистачає території та їжі. Нас стало багато, як говорять наші довгожителі. І ці довгожителі вказують, що війна через все це. Через те, що нічого їсти (на всіх не вистачає) і ніде жити. Тому плем'я посильніше виганяє плем'я слабкіше, розміщує свої житла і використовує захоплену землю для прожитку. А ті, кого вигнали, вмирає з голоду. Тому ми так запекло воюємо ради наших сімей і нас самих.
Ми слухали. І це так нагадувало нам наше Земне перенаселення. Але у нас же був мир. Тільки деякі країни постійно воювали. Так, у нас же були технології. А тут живуть на перших поверхах і їдять із землі, яку можна використовувати краще.
- Дарма ми залишили Павла на тому краю світу. Його знання по біології дуже б прігоділісь. Добре, що у нас з собою зразки рослин. Посадимо – нагодуємо. Здивуємо тим самим. Доведемо нашу «божественність». Вивчимо цей народ і змиємося. А може, і інших приведемо туди жити. Подивимося. – Говорив нам Вадим на нашій рідній, українській мові, не перекладаючи тією дивною мовою, з вимкненим приладом-перекладачем.
Ми прийшли. Це було їх поселення. Воно розмістилося біля тонюсенькой річки білого кольору, яку можна було просто перейти, зробивши один маленький крок. Навколо річки стояли павукоподібні дерева. Величезні дерева. Чизи (ми так зрозуміли, що вони себе так називають, тобто чизи - ось ці істоти; перекладач не зміг це слово ні як перевести) обмотали чимось, здається, павутиною, опущені вітки цих дерев, що у результаті вийшли хатини з дерев і павутини.
Двері цієї хатини – залишені незайманими обтягуванням павутиною гілки дерев. Але вибрані дуже близько розташовані одна до іншої гільці, що важко було розглянути, що знаходиться усередині такої хатини.
- Бачиш, вони не закриваються, коли чимось займаються вночі. – Сказав мені Вадим.
- Може, вони взагалі цим не займаються, тому їм не потрібні двері. – Відповіла я.
В цей час Цариця когось вигнала з хатини. Вигнані із сльозами пішли просити притулку в інших будинках, але всі їм відмовляли. Нарешті вони десь напросилися і насилу розмістилися в якомусь далеко від річки, майже з краю поселення, будинку.
А нам Цариця великодушним жестом показала дорогу у всередину цієї хатини, яку відібрала тільки що:
- Можете тут зупинитися, в найбільшому з будинків, о, мої Великі Боги!
Ми розмістилися в хатині, залишивши чергового біля входу зовні і по черзі міняючись. Ми не могли нікому довіряти. І всю ніч були напоготові.

Почався новий день. Ми взялися за роботу. Посадили наші зразки. Тепер чекаємо урожаю.
На нас з таким здивуванням дивилися ці чизи і на те, як ми возилися в землі. І на наші дивні знаряддя.
Ми теж із здивуванням розглядали це поселення. Все було дивним, хоча щось було схоже на наш спосіб життя.
Вони теж працюють, їдять, відпочивають, а увечері розважаються.
Мене здивувало, що деякі дівчата-істоти з павутини робили якісь довгі наряди. Я запитала, що вони роблять. А вони сказали, що готуються до весілля в сезон Заметілі. Що це завжди красиве явище і їх народ завжди влаштовує весілля в цей час – час самого чарівництва, коли Боги дарують холодну воду з неба і тоді вона на всіх вистачає.
- А коли буде сезон Заметілі?
- Через декілька днів. Нам треба встигнути закінчити свої наряди.
- А з чого вони?
- З павутини. Ми содержимо толстолапкових павуків – вони дають найбільш товсту і міцну павутину, з якої можна робити одяг. А з чого Ваш одяг?
- Це синтетика. Її отримують хімічно з неф... Гаразд, ми її створили самі.
Вечір. Цариця запросила нас до себе.
Вадим запитав у неї:
- Правителька цих земель, ти сказала, що Великий провидець передбачив, що Боги прийдуть з того святого місця, звідки прийшли ми, і врятують Вас. Коли він це говорив?
- Дуже давно. Великий провидець говорив це ще моєму батьку, коли той тільки починав управляти своїм народом. Великий провидець сказав моєму батьку, що донині я не повинна виходити заміж, тому що мій звужений буде серед Богів.
- Це по-нашому. – Сказав Валентин. – Вона мені подобається. Блондинка в голому і обтягуючому платті. Я б не проти потрястися з нею трохи.
- Ти що? – Образилася Настя. І відвернулася від нього.
- Це я можу стати Царем цих недорозвинених істот? – Сміявся Валентин, але його перекладач був вимкнений, щоб його ображаючі фрази не доходили до слуху Цариці. – Треба тільки постаратися. Завоювати цю милу красуньку – Царицю всіх белявок? Дуже просто! Я раніше состояв в групі «Блондинки». Мій ідеал – блондинка на каблучках в міні-спідниці. Нічого, її плаття можна укоротити, а каблуки – Настя, віддаси свої? Ради мене.
Настя взагалі пересіла ближче до мене.
Я обурилася:
- Хіба таке говорять своїй дівчині?
- Тихіше. – Сказав Вадим.
- Великий провидець сказав, - продовжувала Цариця, - що в тій печері шлях, який веде до погибелі. Але Боги зможуть подарувати нам життя на тому шляху. А тут погані Боги прогніваються на нас за наші постійні війни і покарають нас чимось раніше нам небаченим. І ми повинні піти за добрими Богами. Повірити їм. І все виконати. Врятуйте нас!
Ми здивовано дивилися, як Цариця заплакала.
Як міг якийсь провидець передбачити нашу появу на цій землі? Значить, наша поява невипадкова на цій Білій планеті. Може, він бачив загибель планети, з якої прилетять «боги»?
Вадим вимкнув перекладач і звернувся до нас:
- Це не подорож в часі. Це не та планета, на яку ми прилетіли, в пізнішому віці. Тут чотири зірки, навколо яких обертається ця планета, а на тій, на яку ми прилетіли, – три зірки. Планета швидше гине, чим зірка. Четверта зірка не могла ні загинути, ні народитися, не убивши цю планету. І небо зоряне тут інше, чим на тій планеті, на якій залишився наш корабель. Це не подорож у часі. Це паралельний мир. Це дві однакові планети в двох паралельних світах. Правда, ця планета старєє, ніж та, на яку ми прилетіли. Це дивно. Мріяв, але не вірив, що зможу побувати в двох паралельних світах. А до слів пророка треба прислухатися. Якщо він передбачив нашу появу, значить тут повинно щось трапитися, раз він про це говорив. Будьте уважні. Будь-які поштовхи поверхні, будь-які аномалії – і відразу біжимо до печери. Головне встигнути повернутися в інший світ до руйнування, щоб залишитися в живих. І тримаємося разом. За всім спостережуємо. Шкода, що не можемо передати дані і просканувати небо без апаратури, яка на кораблі. Ми б її і не дотягли сюди. А раптом прибудуть «злі боги» з неба у вигляді прибульців і влаштують по нас стрілянину? Або заберуть в рабство. Мені не подобається ідея взагалі бути тут. Мріяв, побачив, треба тепер йти.
- За декілька днів адже нічого ж не відбудеться. І я хочу забрати з собою цю Царицю. Вона така!... Її зовнішність ідеально підходить під мою. - Умовляв Валентин.
Вадим продовжив:
- Треба обговорити. Хто хоче піти сьогодні? І забрати частину цих дивних «людей»? Раз вони вірять, що ми повинні їх забрати. А хто за те, щоб залишитися на декілька днів?
- Тут через три дні влаштовуватимуть весілля. Хотілося б подивитися. – Попросила Тамара.
- Я хочу залишитися на декілька днів. За цей час навряд чи щось відбудеться – Сказав Аркадій.
- Я хочу подивитися, як у них святкують і веселяться. Залишимося на чотири дні, а наступного дня після торжества непомітно підемо. – Умовляла я.
- Мені все одно. – Скривджено сказала Настя, не дивлячись на Валентина. – Хай одружується на своїй Цариці і залишається тут правити цим народом. Буде Царем стародавніх людинообразів.
Вадим подивився, подумав, вирішив:
- Добре. Тільки на чотири дні. До весіллів. А наступного дня - додому. Дивно, тепер чужа планета за тією поверхнею в печері відчувається таким рідним і бажаним домом.
- А ви упевнені, що ми повернемося туди ж, звідки пришли? Раптом це желе в печері спотворює простір в часі. І ми не потрапимо додому. – Відмітив Аркадій.
- Воно і так спотворює простір, раз ми опинилися тут. – Відповів Вадим.
- Я не про те. Я хочу сказати, що Валентин відразу повернувся, а ми тут вже пробули цілу добу. А раптом цей шлях ще в іншому напрямі скривлюється – в часі? Або ми тут живемо по одному відчуттю часу – а там по іншому? Ми повернемося – а наш корабель вже зруйнувався, тому що ми тут добу провели, а там можуть пройти століття за цю добу? Раптом ми зустрінемо вже всіх постарілими або правнуків їх? А на кораблі не попередять нас чекати, не розраховуючи, що ми будемо довгожителями.
- Це теж вірно. – Підтвердив Вадим. – Це теж можливо.
- Гаразд. Ми тут не надовго. Все буде добре. – Сказала я.
Ми продовжили розмову з Царицею (включили перекладачі), яка у весь час нашої розмови між собою про наші справжні плани слухала нас і нічого не розуміла, тому що прилади-перекладачі були відключені. Значить, перекладу її мовою не було. А перебити Цариця боялася. Ми ж – «Боги». Значить, можемо «прогніватися» на неї і на весь її народ.
Ми проговорили з нашою Царицею до світанку. Тепер залишається пожинати плоди (зібрати урожай, який вчора посадили).

Чизи були настільки здивовані, побачивши, що за добу виріс урожай якихось досі небачених рослин. І ці дивні і незнайомі ним рослини виявилися їстівними і настільки смачними, та ще в такому достатку!
Навіть якщо хтось і сумнівався в нашій божественності (таких вчора не було видно і чутно), то сьогодні ні у кого сумнівів більше не було.
І Цариця вирішила влаштувати свято з приводу того, що тепер в кожному будинку буде їжа. Вона вирішила нас задобрити, щоб Боги і далі були на її стороні. На стороні її народу. Вона так і сказала своїм чизам, оголосивши про торжество.
Але ми спочатку запропонували весь день витратити на працю, посадивши новий урожай. А тільки потім, пізно увечері, влаштовувати торжество. І, звичайно ж, не прибирати охорону з околиць, пояснивши тим, що у кожного Бога своя сила, і ми можемо не зуміти їх захистити від ворожого племені, коли воно нападе на це поселення. Пославшись, що, раптом до того племені прийшли впливовіші Боги, ніж ми.
Охорона не була прибрана з меж і люди і чизи знову взялися за роботу.
А увечері було влаштовано свято на честь Богів на знак подяки. Цариця озвучила список своїх побажань. Цей список вручили нам, зав'язаним павутінової ниткою, преподношенним в прекрасній судині. Але посуд нам не подарували (істота, що підносила, міцно його тримала). Як нам потім стало відомо: ця чаша передається з покоління до покоління в сім'ї Цариці і бере участь у всіх ритуалах. Потім цією чашею захопили трохи з тієї річки, Цариця прошепотіла заклинання над чашею і присипала її вміст чимось.
- Пийте цей напій як знак подяки нашим Богам і нашим предкам. – Кричала Цариця. – Знову відчуємо наших близьких, що пішли, в нас самих, випивши трохи їх праху в цій великій чаші.
- Там що? Попіл? – Прошепотів Валентин Аркадію.
- А ти не зрозумів? Пий. Не треба гнівити весь цей натовп. Уяви, що це вода з корицею або коріандром. – Сказав Аркадій.
Ми всю ніч святкували. Вірніше, цей дивний народ, а ми тільки спостерігали.
Нам як подарунки надали молоденьких хлопців і дівчат цього племені. Але ми відмовилися. Ще б. Ми вже мали свої половинки. А ось Валентин хотів, було, погодитися, навіть вже приклав руки до подарунків (звичайно, до дівчат, він традиційній орієнтації), але капітан йому заборонив. На що Валентин відповів:
- Нічого, подивимося, хто у нас головний.
Торжество закінчене. Всі пішли спати. Ми як завжди залишили чергового караулити біля нашої хатини. Ось тільки Валентина в хатині не було. І поблизу хатини теж. Ось гуляка, напевно, намагається скористатися своїм подарунком.
Не встигли ми розслабитися в цій хатині, що не закривалася, як почулися крики і воплі. Аркадій, що чергував на даний момент, вбіг в хатину схвильований:
- Напевно, ті, інші, скористалися цією ситуацією! Цим торжеством! Як можна розслаблятися, коли поряд постійний ворог! Ось дурний народ! Бігом! Зброя всім! Капітан!
Не хотіли втручатися у війну, яка навіть не в нашому світі, не те, щоб в нашому вимірюванні! Ми могли потрапити і до того, іншому народу. А зараз ми повинні воювати на чийсь стороні. Так, ми гості тут. Нас поселила ця Цариця. Значить, ми повинні її захищати. Ми її захисники. Чи є інший спосіб? Може, їх примирити?
Вадим і Аркадій почали стрілянину по нападаючим. Ті миттєво падали. Інші з жахом дивилися на нашу зброю. Звичайно, Ви такого ще не бачили! Це ж не Ваш рівень. Ви ще тільки на початку розвитку.
Треба спробувати!
- Стійте! – Крикнула я в прилад-перекладач з посиленою гучністю, щоб нападаючі чули мене. Напевно, вони знають мову своїх суперників. – Я повеліваю Вам! Припинити ворожнечу! Інакше наша лють не знатиме меж! Ми тоді перевернемо Ваші землі, залишивши вас глибоко у Вашій же землі! Наша небесна зброя вбиває Вас в мить, Ви навіть не встигаєте добігти. Я наказую Вам! Схиліть голови і забирайтеся! Але для зміцнення миру між цими двома народами я дам Вам чарівну рослину, яку Ви посадите в землю і зможете нагодувати своє плем'я. Беріть!
Я протягнула їм жменю насіння пшениці. А ті, вороги наших істот, дивилися і не знали, що робити.
- Зникайте! – Крикнула я і відкрила вогонь біля них, розшпурюючи стріляниною у них у ніг землю.
І нападаючі почали тікати. Дарма вони не узяли модифіковане насіння.
- Молодець! – Крикнув Валентин, стоячи біля хатини Цариці і нахабно обіймаючи цю саму Царицю.
- Ми ж говорили, що він буде начальником. – Сказала Настя. – Він впливову красуню не пропустить. Не важливо, скільки їй років, Обов'язково пригріється у старше за себе жінки. Не має значення, що вона з іншої планети. Головне, що вона начальник! Валентин завжди начальників вибирав. Йому подобається бути іграшкою в руках таких жінок. Так, все відразу отримує, варто тільки сподобатися - і все. Все його! – Було видно, з якою образою це все говорила Настя.
- У тебе буде кращий хлопець. У тебе все попереду. – Сказала Тамара.

Ось, нарешті, прийшов день, після якого ми запланували покинути ці землі. Але це було казково. А почалося все так…
Ми прокинулися. І вишли з своєї хатини. А там – це ж схоже на наш перший сніг!
Пластівці чогось білого опускалися на землю. Спочатку дрібні, потім все більше, сильніше - і, нарешті, такі великі, що один такий шматок не поміщався запросто в руку. Ніякого холоду не було. Було тепло, як і вчора. Тільки ріс шар білого снігу на поверхні і не танув.
Незабаром все прикрасилося однією суцільною білою пеленою. Як це схоже на наші Земні зими! На наші українські зими!
А сніг продовжував падати, літаючи в повітрі легко, спокійно, кружляючись в таємничому танці вітрів…
Сезон Заметілі почався.
Дівчата-істоти вийшли з хатин вже в нових нарядах, які розпустили своє дуууууже довге волосся. Волосся було просто довше, ніж до підлоги.
Воно волочилося по землі услід.
Всі прямували до однієї хатини, найменше обтягнутої павутиною. Розписаною писемністю. Їх писемність нагадувала звичайні хвилясті лінії. І якимсь чином вони розуміли її! Залежно від кількості хвилястих зигзагів, від ширини зигзагів,... якось це у них читалося.
Вадим узяв мене за руку, обійняв і сказав:
- Давай одружимося!
Так це було бажаним, що відповідь відразу знайшлася:
- Так. Давай одружимося.
Все було чудово…
Тільки ось коли одружимося? Як? Де? Тут? Або на кораблі?
Я запропонувала:
- Давай вперше одружимося тут, сьогодні. А потім на кораблі у людей.
- Цікава ідея. А каблучки у мене є. Не хвилюйся, воно саморегульоване – твоє кільце. Одягнеш – і обручка сама зменшиться або розтягнеться залежно від розміру твого пальця.
Вадим показав шкатулочку, обтягнуту рожевою з вишивкою блискучою тканиною, відкрив її. На дні лежали дві жовто-червоні каблучки. Я бачила своє віддзеркалення в дзеркалі на внутрішній стороні кришки шкатулочки: воно сяяло від щастя! Коханий! Як я давно цього чекала!
- Я вибрав тебе супутницею свого життя…
Всі вже зібралися біля хатини, в якій, я думала, проходитиме церемонія.
Але з неї вийшов старий із зображенням якогось Бога в руках. Позаду нього молоденька дівчинка-чиза несла величезну судину зі снігом і якимись каменями. Білими каменями.
- Це ж алмази… - Шепнула я Вадиму.
- Можливо. – Відповів Вадим.
- Якщо хтось дізнається, що тут так багато алмазів – цих чизов просто винищать. – Продовжила я.
- Значить, ніхто не повинен про це знати. – Зробив висновок Вадим.
Старий зупинився в центрі натовпу і гучним голосом заявив:
- Хто бажає сьогодні в цей знаменний день в цей знаменний час на початку сезону Заметілі пов'язати своє життя і долю один з одним? Відгукніться.
- Ми. Ми… - Кричали пари, що вже узяли звужених своїх за руки.
- Ми теж. – Сказав Вадим.
Всі здивовано подивилися на нас.
- Боги теж одружуються, коли люблять. І хочуть прийняти участь у вашому обряді. Будь-яке одруження на землі є оглядом любові на небі. – Пояснила я.
- На небі ми потім повторимо наше весілля. Як дань пошани до Вас, народу чизів, дозвольте нам прийняти участь у Вашій церемонії, відчувши всі Ваші звичаї і ритуали повною мірою. В головній ролі. – Продовжив пояснення Вадим.
- Народу чизів! – Оповістив старий. – У нас на торжестві ще одна пара. Прошу до нас в центр.
Всі пари вишикувалися в кружок. Круг закрутився. Ми водили хороводи, тримаючи один одного за руки. В цей час старий нас обсипав снігом з чаші своєї помічниці.
Хоровод зупинився. Круг розширився. Помічниця старіка-рітуальщика поставила чашу. Підійшла до натовпу самотніх хлопців чизов. Вибрала одного з них і узяла в наш круг. Почала танець в центрі круга. Всі стояли і дивилися на неї. Вона плавно в танці роздягалася. Опинившись без одягу, ця дівчина підійшла до вибраного нею хлопця і почала злягатися з ним. У центрі круга. У всіх на очах.
Весь цей час старий вимовляв заклинання. Може молитви. Так схоже на рєп. Де він цьому навчився?
Коли дівчина закінчила (це було чутно по її гучним крикам і імпульсним рухам), вона злізла з хлопця (дівчина була весь час зверху) і у такому вигляді, «як мати народила», узяла корзину і продовжила нас обсипати снігом. Вся змучена, мокра від жару пристрасті, з волоссям, що прилипнуло до тіла, довжелезним і білим, як у всіх чизів, дівчина почала роздавати кожній парі поодинці білому каменю. По величезному білому прозорому каменю. Ці камені помічниця вручала кожній дівчині. А потім, коли частина каменів була роздана, на дні лежали маленькі чорні, як тьма, камені. Ці чорнушки вона роздала хлопцям.
- Як світло і тьма ви повинні завжди бути нерозлучні. І завжди доповнювати один одного, як одне ціле. Як ці камені, символізуючі день і ніч, які йдуть разом. Так і сила, і слабкість повинні бути присутніми у відносинах. У кожній Вашій сім'ї. Будьте завжди одним цілим! – сказав старий.
Обряд закінчений. Всі пішли по своїх хатинах. А ми залишилися і милувалися один іншим. Потім і ми повернулися в хатину, де були Аркадій, Тамара і Настя. Отже шлюбна ніч буде у нас, напевно, після весілля на самому космічному кораблі. Вірніше, сьогодні ця шлюбна ніч обмежиться звичайним засипанням в обнімку. Як і попередні ночі на землі чизів. Не сховатися, не розслабитися, не прикритися. Ми ж в гостях на чужій нам території. Ми і в убиральню ходимо парами, щоб нічого не трапилося. Один завжди на чеку, оглядає обстановку. Як у військовий час.
Так, безпека над усе.

А наступного дня було весілля Цариці з нашим Валентином. І коли він встиг? Тільки різниця була в тому, що замість тієї молоденької помічниці цю роль виконувала Цариця з Валентином у всіх на вигляді. Такі у них правила. Владики чизов «це» в день свого весілля повинні робити прілюдно. Якщо виразитися на їх мові, раз вони чизи, то замість «прілюдно», скажу «прічизно». Тобто вожді чизов в день свого одруження повинні злягатися при всіх чизах. Як шоу «За склом». У всіх подробицях.
Отже, тепер у нас Валентин – Цар чизов.
Тепер він цар.
Поклонитися йому чи що? Обійдеться! Хай не звикає. Із-за Валентина ми залишилися ще на один день. На його весілля. А він умовляє ще трохи нам тут побути.
Острах. Ськукотіще ж тут!
Цариця вирішила своє весілля розтягнути на декілька днів. Вже дуже довго вона засиділася в «дівах». Значить, непривабливо йти з торжества до його закінчення.
А як нам бути з Валентином? Покинути його тут? Тепер залишається тільки цей варіант – він повинен залишитися зі своєю дружиною.
Як життя все міняє. І які незвичайні приносить сюрпризи!
Гаразд. Зостаємося. Але нам це зовсім не подобається. Ми зібралися, щоб у будь-який момент ми змогли піти. Навіть, якщо доведеться, не попрощавшись.
Передчуття якесь. Не дарма ж там щось говорив пророк! Треба звідси звалювати. Щонайшвидше. Я вже не витримую. Я так хочу піти з цієї землі!
- Вадим, я хочу швидше покинути ці землі. Давай скоріше повернемося в наш світ. У наше вимірювання. – Попросила я.
- Якщо ти так вважаєш, давай. Я довіряю твоїй інтуїції. Ми тоді сьогодні ж підемо. – Сказав Вадим.
Це був третій день весілля. Ми вирішили йти до печери і повертатися на ту планету, на яку прилетіли. Потім, відповідно, продовжити вивчення Білої планети в нашому вимірюванні. Треба облаштовуватися і жити нормальним життям.
У мене «працює інтуїція». Я навіть передбачила дату народження дочки одних знайомих. Я приблизно прикинула, скільки тижнів було, коли ми дізналися про вагітність. І порахувала, коли приблизно повинні бути пологи. А потім вибрала день. Просто число, в яке я захотіла, щоб дитина народилася. Я вибрала 12. Її батьки намітили на 13 число. А я вибрала 12 і захотіла, щоб все відбулося саме 12-го. І ця дівчинка народилася на початку дня 12-го числа.
Та інші випадки були. Так, я довіряю своїй інтуїції. Вона мене іноді рятувала. Але не завжди.
Ми приготувалися вже йти. Але вирішили спочатку попрощатися з Царицею і Валентином.
Ми підійшли до хатини, де тепер жив Валентин.
- Успіхів тобі, Валентин, і Вам, Цариця. Ми повертатимемося туди, звідки пришли. До зустрічі! – Сказав Вадим.
- А як же пророцтва? Ви ж не покинете нас? Ви ж повинні нас врятувати! – Здивувалася Цариця.
- Ми прийдемо Вас рятувати, через час. А поки нам треба повернутися. – Сказав Аркадій.
Звичайно, сказав неправду. Але нам треба піти мирно. А раптом, зрозумівши, що ми не повернемося, чизи нікуди нас не відпустять. Раптом вони зрозуміють, що ми не Боги, а всього лише утікачі, які бояться тут залишатися. Притому, що пророк обіцяв щось страшне на цій землі. Навіщо нам здаватися трусами?
- Так, ми повернемося за Вами. – Підтвердив Вадим.
В цей час Настя переглядалася з якимсь чизом, який не зводив з неї очей.
Цей чиз боязко підійшов до нас і запитав:
- Можна мені піти з Вами?
Настя зворушливо подивилася на нього, а потім на нас.
- Навіщо тобі це? – Запитав Вадим.
- Мені подобається Ваша Богиня. Я хочу служити їй все своє життя.
- Якщо ти так хочеш. І якщо Настя не проти, то служи їй. Йди з нами. А Цариця тебе відпускає? – Запитав Вадим.
Цариця відповіла:
- Як побажають Боги, так я і зроблю. Якщо Вам потрібний цей чиз, беріть його. Я не можу протівіться рішенню Богів.
- Так,.. у Насті новий залицяльник. – Сказала я.
- Як тебе звуть, хлопець? – Запитав Вадим.
- Я Мисливець. Мене звуть Мисливець.
- Цікаве і просте ім'я. – Підкреслив Вадим. – Напевно, дуже банальне. Якщо ім'я дане заслужено, по якостях характеру, то це нам дійсно прігодітся. Нам потрібні такі… - Вадим хотів сказати «люди». Але він же не людина. Тоді продовжив так. – Напарники: сильні, міцні, витривалі, розумні, стійкі і такі, що знають свою справу. Ласкаво просимо в нашу команду!
Ми пішли. У бік печери. Мені так було спокійніше. Пройшовши пів години, ми дійшли до печери та озирнулися. Поселення стало маленьким, непримітним.
- Ну, все, попрощалися з цією землею? Тепер в шлях. – Сказав капітан.
- Так, було цікаво.
- У гостях добре, але удома краще.
Ми збиралися увійти до печери, як в небі щось блиснуло. Біля нас впав метеорит. За ним послідували інші небесні камені. Їх ставало все більше і більше. Як під обстрілом з неба.
- Бігом в печеру! Швидше! – Крикнув капітал.
Ми забігли у всередину печери.
- Чого ви чекаєте? Пішли! – Обурився Вадим.
Тамара з Аркадієм пройшли перші через цей желейний простір. Ми узялися з Вадимом за руки і збиралися вступити. Я бачила, як Настя схопила за руку Мисливця і потягнула вперед.
- Підемо. Все буде добре. Ти опинишся у нас удома. – Умовляла Настя чиза.
- Ми пішли! Поспішай, Настя! – Крикнув Вадим. Ми вступили в цю густу площину. І розчинилися в ній…

Ми стоїмо в печері. Я, Вадим, Тамара і Аркадій. А де ж Настя?
Чекаємо та дивимося один на одного.
- Ми ж повинні були їх врятувати. По пророцтву… Тільки як? – Розгублено роздумувала я вголос.
- І Насті немає. Де ж вона? – Турбувалася Тамара.
- Якщо повернутися назад, то можна врізатися в зруйновану стіну печери. Раптом вона вже засипана метеоритними каменями? – Говорив Аркадій.
- Острах. Ми вчасно пішли від туди. – Сказав Вадим. – Може, ще хтось прийде? Треба почекати.
- Гаразд, чекаємо.
- Я почекаю Настю. – Твердила Тамара. – Бідна дівчинка.
- До речі… - Почав Аркадій. – Ви з Тетяною повернулися сюди на 20 хвилин пізніше за нас? Чим Ви там займалися? Чому так зволікали? І весь цей час печера була ціла?
- Ні, ми через декілька секунд після Вас з Тамарою пройшли. Так, Таню? Секунд 10 – 20. Значить, тут і там по-різному тече час. Це не дуже добре. Значить, і Настя може з'явитися через півгодини. Якщо не довше. Залежно від того, скільки часу вона умовляла чиза. Чекатимемо. Нам нікуди поспішати. Почекаємо Настю і підемо.
Ми залишилися в печері. Сидимо, чекаємо. Пройшло пів години. Пройшла година. А Насті немає. Хвилюємося ще сильніше. Ще почекаємо. Пройшла ще година. Вже ні на що не сподіваємося. Значить, залишилася там. Сумно.
- Далі чекати безглуздо. Пора йти. – Сказав капітан.
Він має рацію. Ніхто з ним не сперечався. Скільки ж можна ще чекати?
Зібралися йти. Як тут перед нами викидає Настю, тримаючу чиза за руку.
- Ура! Повернулася. – Вигукнула Тамара. – Я така рада! Спасибі, Господи!
- Тепер всі на місці. – Сказав капітан. – Слава богу!Будемо спускатися. І повертатися до наших. Адже наші тут, на перевалі повинні нас чекати.
- Ти забув? – Нагадав Аркадій. – Якщо ти пробув там 10 секунд, а я з Тамарою чекав тебе 20 хвилин, то порахуй, скільки нас не було в цьому вимірюванні по цьому часу? Ми були в тому вимірюванні 2 тижні. Тут могло пройти років 5-10!
- Я порахував, десь 4.6 року. Як мінімум. Тобто десь близько п’ять років ми тут були відсутні за часом цього вимірювання.
- 5 років? - Здивувалася Настя - Так багато!
- Настю, не переживай, ми прожили всього лише два тижні. Це тут без нас пройшло 5 років. А там пройшло разом з нами 2 тижні. – Заспокоювала я. – Не хвилюйся, ти не постаріла на 5 років. А ось ті, які тут були, вже повинні бути старше на 5 років.
- У шлях? Готові? – Запитав капітан. – Будемо йти?
- Нічого іншого не залишається. – Відповів Аркадій. – Пішли.
Люди і чиз вийшли з печери. Подивилися вниз. Нічого не видно. Почали спускатися. Спускаючись все нижче і нижче, відкрився вид на перевал: там нікого і нічого не було. Не було наших машин. Значить, нас ніхто вже не чекав.
Що ж, пішки прямуватимемо до нашого космічного корабля.
Вдалині були видні декілька рядів вітряків. А ще далі ледве виднілася вежа для мобільного зв'язку.
- Так, вже добре оббудувалися. – Сказав Аркадій. – Люди скрізь все міняють під себе.
Йдемо по приладах. Йдемо у тому напрямку, де приземлився наш космічний корабель. Але спочатку треба обійти ці гори, які ми колись хотіли обійти, але захопилися тією загадковою печерою. Дорога, звичайно, довга. Ми ж пішки, не на машинах.
Добре, що у нас багато з собою запасів води і, як завжди, при нас зразки рослин, що швидко ростуть.
День добігає кінця, а ми все ще не обійшли цю гору. Коли ж вона нарешті закінчиться!
- Зупинимося на нічліг. – Сказав капітан. – Треба до заходу посадити небагато рослин, щоб було, чим снідати завтра. А на сьогодні досить наших запасів, зібраних із землі Цариці. Посадимо, відпочинемо, зберемо урожай – і далі в шлях.
Робота зроблена. Рослини посаджені. Наступила ніч.
Ми зібралися в круг, щоб проаналізувати що трапилося, зрозуміти нашу роль у всьому цьому і подумати, що робити далі. Як завжди, хтось залишився черговим. А інші спробували усамітнитися для звільнення відчуттів, що загострилися.
Навіть було видно, як в загородженому місці Настя приставала до свого чиза, який боявся доторкнутися до Богині.
- Та не Богиня я. Перестань. – Чулося нам. – Що у Вас цим в затишному місці не займаються? Тільки при всіх? Або Ви взагалі не умієте це робити? – Настя не переставала наполягати.
Нарешті обурення ми вже не чули. До нас доходили тільки ритмічний шерех і стогін.
Чергові мінялися кожні півтори години. Нас шестеро, розділити 9 годин на 6 чоловік – виходило кожному по 1,5 години.
Наступив світанок. Ми зібрали урожай, поснідали і рушили в шлях.
Пів дня пройшло, перш ніж ми змогли нарешті обійти гору.
Та… Боже мій!
- Як велично!
- Як красиво!
- Таке велике місто!
- А то що? Велике звалище біля міста? Де люди – там і сміття.
- Дивіться: там великі роботи щось викопують. Це новий котлован для нової будівлі?
- Так, місто велике. Але до нього йти і йти.
- Нас не було 5 років, а тут таке виросло!
- Глядіться: а там ліс з цих павукоподібних дерев!
Всі були приголомшені. Ми на Землі такого міста ніколи і ніде не бачили. Чий це проект? Хто це створив? Невже ця маленька купка людей, які прилетіли на цю планету?
- Може, не треба туди йти? Все ж таки змінилося.
- Та перестань. Там же наші.
- Вони ж могли змінитися. Все тепер по-іншому.
- Нам ховатися марно. Вони нас все одно знайдуть. Там якийсь супутник літає. Може, вони вже нас засікли. Значить, заберуть нас звідси.

Супутник пролетів над нами. Ми сподівалися, що нас побачили, коли мимо нас пролітав супутник. Але ми не сиділи склавши руки. Нам же треба було самим щось зробити, щоб швидше возз'єднатися з нашими. Вадим сказав:
- Йдемо. Йдемо у бік міста. Допоможемо їм нас врятувати швидше. Мені не терпиться повернутися додому. Вірніше, на свій корабель і в свою кімнату.
- Підемо.
Ми пішли. Мета наша була перед нашими очима: величезне місто. Ми йшли. І кожен думав: як могло так вирости з нуля величезне, насправді велетень, місто, що відображає промені трьох зірок, навколо яких обертається ця Біла планета?
Як звичайні люди таке творіння створили за 5 років?
Може, ми помилилися в розрахунках? І тут без нас пройшло 100-200 років?
Звідки все це?
- Дивно це. – Сказав Аркадій. – Люди не могли самі це побудувати за 5 років. Хай у нас помилкові пояснення різниці в часі в цих двох вимірюваннях. Допустимо, пройшло 300 років. За триста років люди побудували б щось в таких масштабах. Але це не Земний стиль. Або у архітектора прокинувся якийсь дар, або це будували не люди.
- Тоді хто? – Запитала Настя. – Хто ж міг це зробити? Інопланетяни? – Продовжила Настя з усмішками. – Дізналися, що ми тут розмістилися і вирішили нас звідси вигнати. Або ще гірше: тут була їх військова база – а ми прилетіли на чужу землю, територію захопили. І живемо собі спокійно, розкошуючи.
Настя продовжила, сміючись:
- Та перестань. Тобі вічно скрізь здаються прибульці. Тут все нормально. Ну, розігралася фантазія у когось, ну, щось… Та все гаразд!
- Це дійсно дивно. – Сказав Вадим. – Як я раніше про це не подумав? Може, підемо подалі від міста? Прожити ми зуміємо. У нас залишилися зразки модифікованих рослин.
- А що коли Аркадій помиляється? – Запитала Тамара. – І ми дарма хвилюємося? Нам там буде добре, а ми хочемо мучитися, ховаючись на цій планеті від таких же, як ми. Від наших друзів, знайомих. Ви чого? Чому зупинилися?
- Я люблю розглядати архітектуру. Але та, - я показала рукою у бік міста, - явно зі світу фантастики. Ці величезні блюдця на тоненьких ніжках повинні були давно вже повалитися. Там що люди взагалі ніколи не спускаються на землю або там дуже тоненький ліфт, який тебе може поднять-опустіть тільки один раз за добу?
- Ці перевернені піраміди порушують всі закони фізики. Як вони тримають рівновагу і не перекидаються? – Продовжив Вадим.
- Звідки всі ті об'єкти, що літають? – Запитав Аркадій. – У нас не було стільки літальних апаратів, коли наш корабель прибув на цю планету. Припустимо, наші побудували нові літаки, але навіщо? І не такі ж маревні, як ці!
Всі були спантеличені. Коли ми бачили місто здалеку, ми нічого дивного не відмітили, окрім гігантських розмірів самого міста. А зараз ми підійшли ближче. І чим більше ми дивилися у бік міста, тим більше у нас появлялося питань. Ми були здивовані і налякані.
- А он ті статуї? Вони ж більші, ніж величезні! І що вони зображують? Кого? І які дії в них закладені? Хіба буде людство, що залишилося, трудитися над створенням образів якихось монстрів стільки часу, раз вони настільки великі? І поміщати їх на вулицях свого міста? У його центрі? Одна людина може збожеволіти і закохатися в зображення чудовиськ. Але не все місто! – Продовжила я свої пояснення.
Ми хотіли повернутися додому. До наших. На наш рідний космічний корабель. Ми так чекали цієї зустрічі!..
Якусь мить рішення чекало свого виходу на сцену …
Кожен цю зустріч представляв по-своєму. Мрії у всіх різні, але їх об'єднувало одне: бажання повернутися.
А зараз ми бачимо щось, що не укладається в голові. Цього не може бути! Чому все так змінилося?
- Підемо якнайдалі від цього дивного місця. – Сказав Вадим. – Побудемо поки осторонь, все обдумаємо. Може, піти комусь вночі на розвідку. Але місто далеко ще. А тут навколо одна суцільна біла пустеля. А оазис повинен бути десь в тому напрямі, де в даний момент знаходиться місто. Пошукаємо інший оазис. І може, знайдемо ще печери. Житимемо в них. Повертатися в ту печеру безглуздо – там напевно, на тій стороні, в іншому вимірюванні, все зруйновано після метеоритного дощу. Якщо взагалі не зруйнована сама печера по ту сторону. Що, в принципі, ймовірно на 99%.
- Що? Ми так просто підемо? – Запитала Настя. – Я хотіла побачити своїх. Я так по ним скучила!
- Все буде добре, моя Богиня. – Сказав Мисливець.
- Можливо. – Непокоїлася Настя.
- Йтимемо по своїх слідах. Якщо нас побачили через супутник, то запросто нас знайдуть, не залежно, як ми підемо. У них техніка, а у нас ноги. – Запропонував капітан.
Ніхто не був проти. Всім було все одно, як повертатися до гір. Яким чином. Всі просто турбувалися. Ми сподівалися нарешті повернутися. Ми хотіли повернутися додому. Але якщо те місце вже не дім, то у нас немає дому. Доведеться знайти новий дім.
Ми мовчки брели, роздумуючи про побачене. Іноді переговорювалися, обговорюючи вголос все, що відбулося з моменту посадки на цій планеті космічного корабля до моменту, коли побачили абсолютно чуже, невідоме нам всім місто, яке лякає своєю таємницею.
Вдалині стали вимальовуватися якісь силуети. Вони йшли до нас на зустріч.
- Господи!
- Хто б міг подумати!
- Як?
- Як це здорово!
- Вони врятувалися!
Це були чизи… і Валентин як головний.
Валентин йшов попереду, ведучи тепер свій народ і свою Царицю в нове життя.

- Ми побігли у бік печери, коли камені почали падати з неба. – Так почав свою розповідь Валентин. – Я крикнув всім, щоб бігли за мною. Що там буде порятунок. Не всі повірили мені. А з тих, що повірили, не всі добігли. Добігши до печери, в якій цей шлях в інше вимірювання, виявилось, що її трохи засипало. У Царицю у цей момент щось потрапило – і вона знепритомніла. Треба було поспішати. Ми з великою працею звільнили достатній отвір в печері, щоб увійти до печери. Я тоді крикнув всім: за мною! Довелося проштовхувати Царицю вперед, тому що вона все ще була без свідомості. Коли я заліз в печеру, озирнувся. Позаду чизов вся поверхня палала, а з неба все ще летіли ці камені, яких ставало все більше і більше. І напевно, вони і у розмірі були більше. За мною залазілі в нами виконаний отвір в печері чизи, але не всі встигали. Я бачив, що через одного вони падали від ударів з неба. Я кинувся до цієї желейної поверхні, тримаючи на руках Царицю. І опинився тут. У цьому вимірюванні. Через хвилини з'явилися чизи, що залишилися. Хто добіг, хто встиг залізти в печеру і хто не побоявся стрибнути за мною в невідомість – ті зараз перед Вами. Вони все ще живі. А інші залишилися там вмирати. Отже пророцтво збулося. Тільки я виявився рятівником деяких чизов. Так от залишилося в живих сім чизов. Ну, ще Ваш, новий хлопець Насті. А чому Ви йдете не в ту сторону? Ми йшли по Ваших слідах, щоб Вас наздогнати. Та і взагалі прийти до своїх. Я не дуже сильний в техніці. По приладах погано орієнтуюся. А ось по слідам видно, що Ви вже тут були і повертаєтеся назад. Чому? Що відбулося?
- Там місто, побудоване кимось іншим. Ми не ризикнули йти туди. Місто виросло дуже швидко і якось дивно. – Відповів капітан.
- Там все фантастичне. У думці не укладаються конструкції. – Сказав Аркадій. – Всі будинки ненормальні. Просто божевільні. Такого не може бути. Навіть найтворча людина з найбурхливішою фантазією таке місто не запропонує побудувати.
- І що робитимемо? – Запитав Валентин.
- Жити. Житимемо. І шукати інший дім. – Відповіла я.
- А поки треба поїсти. Я вже зголоднів. – Сказав Вадим. – Що у нас на обід?
- Все як завжди: модифіковані рослини, що виросли на чужій планеті, і дуже багато питань. – Пожартувала я.
Пообідавши, ми пішли далі у бік гір, щоб знайти там укриття.
Все-таки хотілося подивитися на місто ближче, але це небезпечно.
Що нам робити? Планета велика. Але як нам сховатися?
- Що це за шум?
- Там щось темне прямує в нашу сторону з міста.
- Бігом! Рятуйтеся!
Ми бігли щосили. Я і Вадим поряд. Нам всім було страшно.
Якісь машини нас наздоганяли. Судячи з усього – це були роботи. І вони за нами полювали. Але не щоб убити. Вони ж не стріляли по нас.
Спроби втекти були даремні. Нас зловили в пастки. Опустили на машини і повезли у бік міста.
- Я тебе люблю. – Сказав мені Вадим, тримаючи мене за руку.
- І я тебе люблю. – Відповіла я своєму чоловікові – Вадиму.
- Чому все так відбулося? Невже нам вже не призначено жити нормальним життям? – Запитала Настя. – Спочатку Земля більше не змогла бути нашим домом. Потім знайшли нову планету. А вона після теплого прийому стала якоюсь агресивною.
- Таке життя. Треба уміти виживати. – відповів Валентин.
- Чому нас зловили роботи? Де ж люди, що перетворилися на зомбі, або інопланетяни, що з'їли наших людей і що живуть тепер там, де ми приземлилися? – Задавався питаннями Аркадій.
- Прибудемо в місто – про все дізнаємося. – Відповів Вадим.
- Якщо нас раніше не уб'ють. – Відмітила Тамара. – Але, сподіваюся, ми виживемо. І проживемо довге та щасливе життя.
- Давайте придумаємо, як звідси вибратися. – Пропонував Валентин.
- Це роботи. Їх не можна умовити зглянутися над нами. Вони кур'єри. Зловили та повезли. А розбиратися з нами буде хтось інший. Звичайно, якщо нас не захопила цивілізація, що складається з роботів і напівроботів. – Роздумував Аркадій.
Нас везли, немов якийсь вантаж.
У людей на кораблі не було таких машин. Або їх створили тут і недавно. Або вони прибули на цю планету з іншого космічного корабля. А якщо вони тут були спочатку? Були заховані в землі? Як у фільмі «Війна світів». Багато питань і жодної відповіді.
Треба зберігати спокій. Все буде добре.
Все повинно бути добре!

Ми під'їжджаємо до міста. Блізі віно ще більше і ще фантастичніше. І люди в ньому є. І вони працюють не припиняючись. Проходить звичайне міське життя. Тільки ось поглядів роззяв і просто цікавих немає. Всі ніби невідривно захоплені своєю справою. Жодної розмови на вулиці. Жодного натовпу. Всі дуже організовані.
І ніхто нас не впізнає. Ніхто не вітається з нами. Навіть поглядом або головою ніхто не киває нам. Вони нас забули або не знають? Як це? Це ж ми! А вони – наші друзі та знайомі! Вони що? Захворіли? Всі відразу?
Хай фантастичне місто, але дуже красиве. Будівлі величезні. Вулиці широкі. Поверхи превеликі. І скрізь працюють роботи. Люди ними управляють. Ті, які простіші, працюють самі, без людей.
Люди ті ж, але поведінка інша. Навіть досить поглянути на них – і бачиш різницю. Це - інші. Вони ті ж, але інші. Неначе в мозок людей записали програму і вони її виконують. Організм, оболонка та ж, але поведінка, вираз обличчя інші. Я б назвала їх зомбі. Але вони не схожі на зомбі. Люди виконують роботу, близьку тій, до якої вони звикли: інженери щось будують, прибиральники прибирають, садівники дивляться за рослинами. Але тільки все без емоцій, без розмов, без контактів.
- Щось тут відбулося…
- Вони могли підчепити якийсь вірус на цій планеті? Нам же вона погано знайома.
- А чому ми не захворіли?
- Може, вони отруїлися?
- Або придумали нові ліки «як стати трудоголіком». Бачите, вони працюють без зупинки. А ліки опинилися з сильними побічними діями. А? Може ж бути таке?
- Вони дійсно тільки те і роблять, що працюють. І спілкування у них коротке: «привіз», «відвіз».
- А отруїтися вони могли якимсь новим розробленим продуктом: схрестили щось, змінили, потім знову схрестили. Може це отрута тривалої дії? Мозок заблокований, думати не може, а ось навики організм виконує. Виконує звичну роботу, але не сприймає нову інформацію.
- У будь-якому випадку це погано. Куди нас везуть?
- Скоро дізнаємося.
- Ей! Ееееейййй! Допоможіть! Відпустите нас! Врятуйте!
- Ніхто не реагує.
- Хворі якісь!
- Люди! Ви що? Не впізнаєте нікого?
- А… Що якщо ми не повернулися в своє вимірювання, а потрапили в ще одне? Для нас в нову реальність? А люди ті ж, тільки інші. Вони теж прилетіли на цю планету у пошуках порятунку. Але тільки не з нашої Землі, а зі Землі з іншого паралельного світу? І тому у цих людей інша поведінка, не наша. Адже таке теж можливе!
- Тоді треба повернутися в наше вимірювання. Тільки як? Де гарантія, що ми не потрапимо в 4-й світ, а потім в 5-ий? Що ми знайдемо нашу реальність?
- Ну і велике ж це місто. А нас везуть в клітці, як злочинців або як диких небезпечних тварин.
- А он і наші дракони. Їх використовують як м'ясо. Бачите, що з ними роблять? Геть вирощують. А он вбивають і упаковують для транспортування та зберігання. Так, добре обжилися тут люди. І звалище просто величезне. І майже біля міста. Відразу видно, що люди. Скрізь поводяться по-свінські.
- Так, місто хороше. Тільки агресивне до нас.
- Все буде добре. Давайте в це повіримо.
Ми під'їхали до якоїсь будівлі, схожої на в'язницю. Нас відвезли у всередину будови та опустили в якусь клітку, звільнивши нас від пасток, в яких ми знаходилися в останні години.
Ми огляділися: будівля всередині була схожа на лабораторію. Тільки з великими клітками. І ми, напевно, тут являємося піддослідними щурами, які зазвичай присутні в таких лабораторіях.
Працівники цієї лабораторії (наші знайомі обличчя), люди, виконували свою роботу. Вони на нас навіть не подивилися.
Прозвучало в мікрофон:
- Дарія, фахівець з фізичних параметрів, викликається в лабораторію для огляду прибулих людей.
Через декілька хвилин прийшла Дарина. Вона холодно подивилася на нас. Як всі тут дивляться на нас. Байдуже. Дістала прилад і, не заходивши в клітку, зовні, відсканувала тіло кожного.
- Огляд закінчений. – Сказала вона.
Розвернулася і пішла.
Ми сиділи на підлозі, дивлячись в камери спостереження, і не розуміли, що відбувається.
До клітки підходили інші працівники, таким же чином сканували нас, щось реєстрували, йшли. Про щось по роботі говорили. При чому тільки сухо, мінімум і у справі. Ця розмова стосувалася нас. Здавалося, що ці люди нас вивчають, як би готуючи до якогось експерименту. Збирають дані, оглядають, роздумують, пропонують варіанти.
Один працівник підійшов до клітки і почав по всіх стріляти спеціальними голками. Мене паралізувало. Я впала. Впали інші. Я бачила все. Тільки не могла поворушитися. Клітку відкрили. Лаборанти підійшли до нас. І у кожного узяли зразок крові. Далі провели пальцевий огляд кожного з нас.
Вони щось говорили: цей годиться для того-то,.. ця годиться для іншого,.. цього поки не заражати, а ось той і два експерименти витримає…
- Дочекаємося результатів. А потім почнемо. – Сказав хтось з тих, що оглядають нас.
Вони вийшли, закривши за собою клітку. Ми лежали на підлозі та дивилися один на одного. Ми все чули, все відчували, все розуміли, але не могли нічого сказати. Не могли навіть легенько ворухнутися. Наші погляди з Вадимом перетнулися. І ми до вечора, не відриваючись, дивилися один одному в очі.
Було сумно і незрозуміло, чому все це відбувається з нами. Невже ми будемо матеріалом для експериментів? Ми більше ні на що не здатні, як бути вмістищем яких-небудь препаратів та їх комбінацій?
Поступово параліч пройшов. Спочатку відчулися пальці рук, потім ніг. Змогли рухати руками, слабкість в ногах дала про себе знати.
Ми змогли встати. Почали ходити з кута в кут в цій маленькій клітці.
Місто спало. Було не чутно жодного звуку. Виявляється, ці зомбі вночі сплять, як більшість людей.
Так що ж відбулося? Куди всі поділися? Невже ці змінені люди вночі приходять до своїх ліжок і продовжують своє перетворення з людей в монстрів? Чому вони вночі не працюють? Куди вони зникли? Або вони реально перетворюються із заходом сонець в перевертнів і безладно бродять по вулицях цього прекрасного і страхітливого міста у пошуках здобичі, якої не існує?
Архітектура міста велична. Але вона ніяк не укладається в голові. Ніби це місто будував художник, що ніколи не ходив в школу і тому не відвідував уроки фізики.
Почулася музика. Небагато божевільна, понад емоційна, глибока, з сильними нотами страждання і що знемагає смутком. І місто завило. Ніби всі люди одночасно почали вити. Це людське завивання, не перевертнів, не яких-небудь інших тварин.
Стало жахливо боляче чути ці звуки. У них перемішалися страждання від обпалюючого бажання та неможливості піти зі силою, яка примушує та робить з цих людей незрозумілих монстрів.
- Вони, напевно, борються. Може, їх можна врятувати? Можна вилікувати? Ви ж чуєте: вони не хочуть такими бути, а їх примушують жити по-іншому. Це ж мозок кожного воює з чимось усередині себе! Ви ж теж це чуєте? – Вигукнула я!
- Так, завивання, що плаче. І музика відповідна. – Сказав Вадим.
- Отже це що?
- Невже це співають люди? Треба тоді їх врятувати!
- Нічого не поробиш. Ми поки самі потребуємо порятунку. Ми ж в клітці. З нас самих таких монстрів скоро зроблять.
В цей час скрипнули двері. Ми насторожилися. Дихання перехопило. Я сильно злякалася…

Даша…
Дарина стояла біля клітки. Ми з широко розплющеними від страху очима дивилися на неї.
Вона прийшла нас убити? Раптом вона відкриє свій рот – а там будуть гострі та скривавлені вампірські ікла?
Дарина показала пальцем:
- Тиссс...
Потім показала на розміщені над кліткою камери. І ще раз показала, щоб ми мовчали. Вона відійшла убік, щоб її не було видно в камеру стеження.
Дарина почала розмову пошепки, ледве чутно:
- Ви… залишайтеся на своїх місцях. Робіть те, що робили, щоб в камеру відеоспостереження не було видно, що вночі сюди хтось приходив. Не підходьте до мене... не дивіться в мою сторону. Я сама все розповім.
Ми були страшно здивовані. Чому вона сюди прийшла? І дуже ради були тому, що Даша нормальна, не така, як тут всі інші, окрім нас самих.
Даша продовжила все тим же шепотом, було взагалі трохи ледве чутно її:
- Камери слабкі. Записують розмову, але тільки гучна виходить якісно. Але мене взагалі не повинно бути чутно. Коли ви пішли… у печеру... ми Вас чекали декілька днів. Потім піднялися. Побачили цю вертикальну поверхню замість стіни. Декілька днів повартували в самій печері. Потім спустилися. Ми не зважилися пройти через неї, оскільки Ви ж не повернулися. Ми не знали, що робити, вирішили вернутися на корабель. Повернувшись, взялися за заселення цієї планети. Ми ж хотіли знайти свій дім – ми його знайшли. Залишалося тільки розміститися в цьому домі, оббудуватися, розкласти свої речі, почати вести своє господарство. Ми вирішили поселитися в оазисі. Почали будувати міста, приручили драконів як кур'єрів: чіпляли на них вантажі, а вони переносили їх в потрібне нам місце. Через рік у нас вирубало всі прилади, вся зброя перестала працювати. І на цю планету прилетіли якісь істоти. У них був величезний космічний корабель. Плоский і овальний. З них вийшли монстри, схожі на восьминоги. Але голова та кожна щупальця була одягнена в броню. І на броні була зброя, вбудована в неї. Ці монстри заявили, що планета їх, що ми без дозволу поселилися на ній. І що ми відпрацьовуватимемо своє існування на цій планеті. Що ми будемо їх ще однією колонією, яких у них багато. І що ми будимо будівельниками. Монстри прямо так і заявили: «Ви почули свій вирок, перед нашими Богами ми справедливі. А зараз за виконання вироку». Ці тварюки пустили якийсь газ, після чого всі ставали строгими, суворими, як роботи або як очманілі чимось. На мене чомусь це не подіяло, але я прикинулася. Повторювала за всіма. Ці восьминоги наказали нам: Ви будуватимете для нас місто за нашими уявленнями, а вночі будете перепрограмуватися через нашу мелодію та відновлювати своє тіло. Вони сказали, що зі всіх скорених народів, ми єдині, які щось складне будують. Тому нас вирішили використовувати як будівельників. Креслення вони дали свої. Їх намалювали свої архітектори-восьминоги. Ці істоти прилітають щороку на нашу планету, і щороку нас обсипають цим дурманним газом. Я думаю, якщо б вони не прилетіли разок через рік, наші б відійшли від отрути - і я б їм все розповіла. І ми б знайшли рішення, як від них позбавитися. Ці монстри залишили свою документацію в своєму головному офісі на цій планеті. Який ми побудували до другого прибуття цих істот. Я ночами перечитую всю цю інформацію. Вночі всі сплять, програмуються. Ця музика, яку ви чуєте зараз, насправді могутня зброя. Там якісь звуки, які заново програмують людей. Вона уривається в мозок і пояснює, як треба поступати. На мене отрута подіяла ні зразу, а потім, але все одно дуже слабо. Я чула інструкції, які доносилися з цієї мелодії. Коли відійшла від отрути, перестала чути установки, тепер тільки чую музику, дивну, красиву, сумну, але музику. Ви теж чуєте тільки мелодію, а решта всіх людей, які під дією отрути, чує мелодію та ритмічні вказівки, команди в ній. Музика включається головним комп'ютером, який залишили монстри. Я думаю, вимкнувши мелодію, люди залишаться отруєними, тільки не отримають нову порцію установок, як швидко та добре треба будувати це місто. У документації, яка в цьому офісі чудисьок, написано, що нами побудоване місто буде столицею цих монстрів. Там така велика назва цього народу: ноніусний штангенрейсмус. У інших варіантах народ називається «ноніусами». Так от, ці ноніуси хочуть переселитися зі своєї столиці в цю нову, яку ми будуємо. Наш космічний корабель залишився не зворушеним, треба тільки до нього добратися та злетіти. Я не змогла б сама це зробити. У мене немає достатніх знань цієї справи. Я можу принести всю документацію цих ноніусів. І ми разом бігтимемо на наш космічний корабель. Тільки одне прохання: візьміть з собою Павла, мого хлопця. Він живе біля цієї лабораторії. Павло ж біолог. Пам'ятаєте? Тільки його треба чимось оглушити та прив'язати. Павло теж заражений. Його треба забрати насильно. Я хочу його вилікувати. Будь ласка! – У Даши потекли сльози. – Я допомагаю Вам, Ви допомагаєте мені – рятуєте мого хлопця. Я думаю, сьогодні вже не встигнемо. Треба планувати на наступну ніч. Я піджену машини, вдосконалені, вони дуже швидко їдуть. Ми дістанемося до корабля за годину, коли покинемо місто. Тільки ось в місті треба їхати потихеньку та обережно, щоб нікого не розбудити. Це може зайняти годину-дві. Та ще з моїм хлопцем метушня буде: вирубати, зав'язати, занурити і стежити, щоб він не прокинувся. Обдумайте все почуте. Розмови не було! Чуєте! Ви зі мною не спілкувалися! Мене тут вночі не було! До мене не звертатися вдень! Нічого у мене не питати! Нічого мені не говорити! Я сама прийду, скажу, коли можна, все поясню, куди йти і коли. Між собою про це говорити тихо і непомітно. Вдень особливо не спати. Не треба викликати підозру. До речі, Вам теж треба поспішати. На Вас хочуть спробувати нові препарати, на зразок «нового довготривалого одурманення», яке може тривати більше п'яти років. Донині сильніші отрути знищували носія, тому зупинилися на тому, яким тут всіх потравили. А щороку прилітати і заново труїти – їм незручно. Ось наша лабораторія і займається створенням нового довготривалого дурману, який буде випробуваний на Вас. День-два в запасі є, поки вивчать всі Ваші аналізи, закінчать новий препарат, який ще на остаточній стадії розробки. А ось потім – Вам не втекти. Будьте обережні. У мене єдиний спосіб врятувати себе і Павла – це втекти з Вами.