Мамо, не плач…

"Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою..."
Оксана Максимишин-Корабель
4.
 

«Мамо, не плач… - долинає тужливо з екрану, -
Я повернуся…» А серце ридає в пітьмі!
Хто ж мені, синку, загоїть роз’ятрену рану?
Ми ж залишилися з батьком стареньким самі…

Скільки ночей над тобою, синочку, не спала –
Тільки б ти виріс і в світ, у широкий пішов…
Десь недоїла – тобі все смачне підкладала
Й Бога молила, щоб ти свою долю знайшов.

Звідки ж, дитинко, у мирному нашому небі
Круки з’явилися знаком страшної біди?
Я так просила: «Не йди! Чи воно тобі треба?!»

Я так боялась, що втрачу тебе назавжди…

Ти ж посміхався й мене обіймав на порозі:
«Хто ж, як не я?.. Там же тихо… Лише блок-пости…
Ти не зоглянешся… Скоро прийду – до морозів…
Ти ж мене вчила країну свою берегти!

Ти ж пам’ятаєш те дідове фото, матусю,
Біля криївки… Він теж Україну любив…
Ти не сумуй… Я дзвонитиму… Я повернуся!»
…Скільки мені ще у вухах той голос бринів!

Ніби спокійно і зведень немає тривожних:
Не Іловайськ, не «летовище»… Може, мине…
…Все виглядала й чекала – Господь допоможе
Й чорну напасть від країни її прожене.

Що тим бурятам невмиваним треба в Донбасі?
Де ті політики?.. Звісно, що їм не болить!
…Звідки та куля шалена у «тиші» знайшлася?!..
Зойкнуло серце й затьмарився світ їй за мить!

Сину ж мій, сину! Ну як же мені не ридати?
Місто стоїть на колінах – іди подивись…
Гарні медалі твої, та кому їх вдягати?
Я ж так хотіла, щоб внуків привів ти колись…

Крається серце надвоє: моя Україно,
Скільки за тебе загинуло гідних синів!..
Чом же за стільки століть ти не стала єдина,
Чом не позбудешся лап загребущих катів?..

Чом обираєш ти шлях неодмінно найважчий? –
Падають голови тих, хто тебе так любив…
Як не заплакати, ненько, - відходять найкращі:
Ті, що ще вірили й стали на захист без слів!
=Ол. Бригас= 

(світлини з Мережі і, на жаль, їх там немало....)