Я не знаю, зачем говорю тебе это. Наверное, ты меня заколдовал. Или напоил. Я всегда легко поддавалась влиянию алкоголя. Я боюсь потерять тебя. Ах, еще вчера я б этого не сказала, даже если б мне угрожали смертью.

Да, я люблю тебя. И если мы опять разойдемся, мне придется продать дом и уехать куда-то далеко. Почему? Просто все мне будет напоминать о тебе. Улицы, рестораны, переходы, дома…

Дом. Призраки прошлого… Когда-то они преследовали Тэсс, а теперь я позволила им полонить меня. Помнишь персидский ковер, который мы выбирали в гостиную? А когда мы его расстелили? Каждый раз, касаясь босиком толстого ворса, я вспоминаю о той ночи…

А сколько времени мы провели в моем кабинете. Я просто не смогу находиться там, зная, что ты не будешь сидеть напротив.

Спальня… Думаю, здесь без объяснений. Как же грустно просыпаться одной.

Я могу долго перечислять, но все сводиться к одному: чтобы тебя забыть, мне придется бросить все и начать новую жизнь. Возможно с новым именем, деятельностью, и без тебя…

Почему? А по-другому нельзя. Я не смогу видеть тебя и знать, что не могу прижаться к тебе, провести рукой по волосам, коснуться твоих губ. А мысли, что у тебя будет другая, сведут меня с ума.

Я люблю тебя, люблю. И допустила самую большую ошибку – я позволила тебе войти в мое сердце и поселиться там.

 

 

У молодості ми часто робимо помилки. Ми вчимося на них, але за деякі відповідаємо, змінюючи своє життя. Одна з цих помилок із розвитком цивілізації усе більше прогресує, усе частіше молодь з нею стикається. Сьогодні нікого цим не здивуєш. Адже заборонений плід завжди солодкий.
Йому було 19, Наталі – 17. Він навчався на другому курсі, а вона – на першому. Вони були знайомі уже давно, друзі часто жартували, що скоро прийдуть до них на весілля погуляти. Він би не проти одружитися, проте хотів ще трохи почекати, щоб знайти перспективну роботу, яка б дозволяла утримувати сім’ю. Наталя любила нічні клуби, вечірки, дискотеки. Її не вабило сімейне життя, турботи, діти, чоловік. Вона хотіла свободи і казала, що вийде заміж, коли нагуляється або уже не буде іншого виходу.
Проте так вони жили лише до одного моменту, коли Наталя не дізналася, що вагітна. Її не тішила перспектива стати матір’ю, дітей вона не дуже любила, а він лише зрадів цій звістці. Діти були для нього найбільшим скарбом, і нехай у нього буде первісток у такому ранньому віці, він знайде спосіб утримувати сім’ю. Через місяць вони одружилися.
Але Наталі не подобалося її життя. Їй не вистачало вечірок, зустрічей із друзями, прогулянок ночами. Тепер вона дружина і майбутня матір. Їй потрібно сидіти вдома, займатися домашнім вогнищем. Вона покинула навчання, а він знайшов роботу і рідко з’являвся вдома. Між ними часто виникали сварки, але він завжди йшов на компроміс вагітній дружині, обіцяючи їй після народження дитини дати можливість відпочити у колі друзів.
Навесні у них народився син. Спочатку Наталя була дбайливою матір’ю, але скоро підгузки, дитячий плач, недоспані ночі стали її дратувати. Він списував це на те, що дружина вдома постійно сама і дозволяв їй інколи прогулятися зі знайомими, а він тим часом сидів із сином. Наталя ніколи не гуляла з дитиною, боялася, що хтось побачить і засміє, що вона уже матір і більше не з’явиться на дискотеці, тому в період вагітності жила з його батьками за містом.
Але ці гулянки постійно затягувалися. Вона приходила пізніше і пізніше додому. Її уже не цікавив ні син, ні чоловік. До нього доходили чутки, що її часто бачити в нічних клубах. Наталя почала знову вести звичний їй образ життя. Одного дня він попробував з нею поговорити. Але вона влаштувала скандал, звинуватила його у тому, що зараз має, у перекресленому житті. Він розумів, що це було і його помилкою теж, тому не вимагав від дружини сімейних зобов’язань, а через півроку подав на розлучення.
Дитину йому так і не вдалося відсудити, а малюк залишився з матір’ю. Він бачив сина рідко, Наталя не дозволяла їм бачитися, але останнім часом з дитиною сиділи Наталчині батьки, які змилосердилися над колишнім зятем і не раз залишали з ним синочка. Через три місяці захворіла Наталки мама і малюка не було кому виховувати. Він сам прийшов до колишньої дружини і запропонував, щоб малий пожив з ним деякий час. Наталя зразу віддали сина колишньому чоловіку, навіть зраділа, що тепер у неї на шиї ніхто не висить. Вона встидалася того факту, що має дитину і нікому не говорила про це. Жінка ніколи нікого не кликала додому в гості, а її кавалери навіть не здогадувалися про її минуле.
Малому виповнився рік. Його матір лише подзвонила і попросила, щоб хлопчик пожив ще деякий час. Її матір усе же була в лікарні, батько раптово помер, тому Наталка дістала свободу і дитина їй була ні до чого. Він погодився, навіть запропонував, щоб хлопчик у нього залишився. Але вона, вдаючи турботливу матір, відповіла, що коли справи покращаться, забере малого.
Йому було важко вчитися і працювати. Але то був його син, його рідна кров і він не міг його залишити. З хлопчиком вдень залишалася бабуся, а ввечері увесь свій вільний час він приділяв малюку. Окрім цієї любові він прагнув і любові жінки, якої у нього ніколи не було. І скоро познайомився з симпатичною студенткою його вишу. Вона теж була молодша за нього на два роки, як ї його колишня дружина, але вона була зовсім інша. Вона теж любила дітей, не відвідувала нічних клубів, забігайлівок, а у вільний час підробляла нянькою.
Тепер йому було ще важче, адже коханій теж потрібно було виділяти увагу. Він боявся, що коли вона взнає про його минуле, то осудить і залишить. Адже мало хто захоче прийняти чужу дитину. Наталка рідко згадувала сина, інколи провідувала і завжди казала, що тільки-но мамі стане краще, вона його забере. Але цей момент так і не наставав.
Одного дня він запланував зустріч з коханою, але за годину подзвонила мама і сказала, що не може посидіти з малим. Тому йому потрібно було скасувати побачення. Він використав цю ситуацію як шанс нарешті познайомити двох найдорожчих його серцю людей.
Він подзвонив їй:
- Ми сьогодні не зможемо зустрітися в кафе. Приходь до мене додому і я тобі покажу причину такого перевороту наший планів.
Вона обіцяла прийти ввечері, але серцем відчувала, що це не звичайна побутова проблема. О 7 вечора вона переступила поріг його квартири і до неї підбіг півторарічний хлопчик, простягав до неї ручки і кричав «мама». Зовнішньо вона дійсно була схожа на Наталку, але в середині це була її протилежність. Вона не злякалася такого сюрпризу, уважно вислухала коханого, усе зрозуміла, не осудила. Вона тримала малого на руках і пригортала до серця. А коли верталася додому, то сказала, що у її житті з’явився ще один чоловік, якого любитиме і про якого піклуватиметься.
Через рік вони відгуляли весілля. Наталка так і не забрала сина, написала відмову і у малого з’явилася нова мама – любляча, яка піклувалася про нього і вдень, і вночі.
Чужих дітей не буває. І просто так вони на світ не приходять. Якщо ж все таки у тебе з’являється маля, потрібно зрозуміти, що твоє життя змінюється і прийми цей дар.

У кожного з нас є потреба розказати про свої проблеми, переживання, щастя або просто думки. Ми ділимося зі своїми друзями, знайомими, родичами. Але інколи так хочеться згадати ті моменти знову і знову, а спогади такі далекі… Буває так, що немає з ким поділитися, або хочеться своє залишити про собі… Ще наші батьки, батьки батьків та інші пращури користувалися цим методом. Ми ж його поволі забуваємо, а ім’я його просте – щоденник.
Сьогодні вести щоденник вважається пережитком минулого. Молодь використовує більш сучасніший метод і прибігає до мережевих щоденників або блогів. Ефект той же. Завжди можна ввійти в Інтернет і прочитати написане. А інколи і чужі думки. Можна зареєструватися від чужим ім’ям та ділитися наболілим, у той же момент ти залишаєшся інкогніто.
Вона давно перестала вести щоденник. Ще у 7 класі. Часто забувала про нього, писала рідко, там було багато помарок. І хоча безліч таких рідних, відвертих записів, малюнків були для неї чи не найдорожчим, коли батьки знайшли цей скарб серця, вона відмовилася від нього. Вирішила шукати більш альтернативніший варіант. І цим варіантом став Інтернет.
Вона знала, що батьки тут точно не знайдуть її, і тому сміливо відкрила мережевий щоденник. Спочатку закрила повністю до нього доступ. Але потім, погулявши сайтом, зрозуміла, що вона тут не одна така, і немає чого ховатися. Її щоденник часто навідували, залишали коментарі, навіть з’явилися постійні читачі, які були підписані на оновлення. Там вона писала все: від того, що відчуває, до того, що ховає. Щастя, радість, сльози, розпач… Все було вилито на електронних сторінках. Вона любила всій щоденник, але ніхто з близьких і рідних про нього не знав.
Але він у неї був не один. Рік тому вона відкрила блог на одному з відомих сайтів. Напевне лише одиниць там не було. Вона називала його «сміттєзвалищем», бо більшість записів були пусті, на містили ніякої інформації, а лише «Привіт. Як ваші справи. Пишіть, добавляймося». А для неї блог був символом відвертих думок, спогадів. Вона б давно пішла звідти, якби не обов’язок. Вона там сиділа заради нього.
Він з’явився у її житті півтора роки тому. Зовсім випадково. На районному конкурсі вона представляла свої вірші. Він попросив її ближче познайомитися та ознайомити його з творчістю. А блог у неї був лише заради досвіду. Там вона виставляла свої роботи та інколи ділилася думками. Але виключно щасливими. Вона робила вигляд щасливої дівчини, хоча давно у неї в душі жива пустота. Після смерті матері у неї пропав сенс життя, батька бачила рідко, виховувала її в основному тітка. Вона не розуміла, що такого прекрасного є навколо, коли немає поруч близьких людей. Але фантазія робила її щасливою для інших. І такою її сприйняв він.
Вона грала. Вона грала свою роль, як професійна актриса. Жоден театральний критик на міг би придертися до її ролі. Але щаслива усмішка зранку закінчувалася слізьми на подушці вночі. Вона давно плаче ночами. Для неї це стало звичним ділом. Біль, який не відпускав з’їдав її з середини. З кожним днем вона все більше гасла. Але ні з ким не могла поділитися своїм горем. Це для неї було занадто особистим. Тоді вона прибігла до старого надійного способу. Довго шукала в Інтернеті маловідому соціальну мережу і відкрила там третій блог, де зливала свою біль. Його ніхто не читав, але їй від того було легше. Можна сказати, що вона вижила тільки тому, що виливала свій біль на сторінки Інтернету.
Так вона і жила, маючи три блоги: мережевий щоденник, де були різні помітки, думки та цитати, «щасливий» блог, та справжній, який знав справжній стан її душі. І найбільше, що вона боялася, бо він колись про це взнає. Не тому, що боялася втратити, а тому, що йому про це знати не варто. Вона була з ним, бо він її просто любив. Їй потрібна була увага, якої їй ніхто не надавав. Вона давно поділилася з блогом, що не любить його.
Але рано чи пізно усе приховане стає наявним. Він прийшов до неї, щоб покликати в кіно. І поки вона збиралася, йому було дозволено перевірити пошту. Так як її ноутбуком ніхто більше не користувався, у неї всі сторінки були у відкритому доступі, та збережені у закладках. Здавалося б груба помилка, але її особистих речей ніхто не рухав.
Він відкрив вкладку з закладками і попав на той маловідомий Інтернет-ресурс, який вона так ховала від нього. Він мало що прочитав, але запам’ятав його назву. Він не став її нічого випитувати, так як з його сторони неввічливо пхати носа у чужі справи, та й якби вона хотіла, то б повідомила його про свій новий блог.
Того вечора він зайшов на той сайт, відшукав її блог і прочитав. Там було багато записів, він витратив цілу ніч, але прочитай усе. Багато що зрозумів, у дечому впевнився. Він не подзвонив їй, щоб вияснити прочитане, та не міг приховати цього факту. Просто під останнім записом залишив коментар «Тепер я все знаю. Але ніколи тебе не покину».

Вона сиділа в коридорі і плакала. Усі проходили повз, ніхто не зупинився, щоб утішити її чи заспокоїти. А вона хотіла, щоб хтось її підбадьорив, сказав, що все буде добре, але нікому не було до неї діла. Вони кожен день зустрічалися з такими як вона. У неї в руці була підписана заява на аборт. Але вона не хотіла вбивати цю дитину, вона хотіла залишити її собі. Проте життя не надавало зараз їй такої можливості.
Вона любила дітей. Ще з юності мріяла, як буде виховувати власних, давно підібрала їм імена. Вона мріяла про велику дружню сім’ю. Вона усміхалася, коли бачила на вулиці дітей і так хотіла теж гуляти з малюками. А потім зустріла його. Він був чудовим, чуйним, милим. Вона могла легко на нього покластися. Але часто ми робимо помилки, за які дорого платимо. Їхні стосунки стрімко пішли вгору і скоро вони опинилися в одному ліжку. Вона не переживала, бо знала, що на нього можна покластися, він не підведе. Але ідеальних людей не буває, усі мають право на помилку, тому вона і сидить тут.
Через деякий час вона відчула, що відбувається з її організмом щось не те і пішла до лікарні. Їй сказали просто: вагітна. Це прозвучало як вирок, а мало б як радісна новина. Вона завжди мріяла, що ця звістка її ощасливить, а не засмутить. Куди їй зараз дитину? Вона живе з батьками і бабусею в однокімнатній квартирі на околиці міста. Батько не працює, бабуся прив’язана до ліжка, мама працює на трьох роботах, а вона ще вчиться. Вона пішла до нього з цією звісткою. Він заборонив їй народжувати, сказав, що дасть гроші на аборт, але не дасть зламати своє життя. Вона не мала до кого піти за порадою. Вона хотіла залишити дитину, але не могла. Вона не бачила ніякого виходу.
У центрі планування сім’ї психолог з розумінням віднеслася до її проблеми. Лікар порадила народити дитину, віддати у дім дитяти, а потім, коли настане можливість, забрати. Але вона не могла. Вона завжди була проти абортів, але не могла і народити. Що скаже мама? Що подумають сусіди? Та й не було належних умов для вагітності. Постійні стреси, нерви, недосипання. Та й хворіла вона часто. А хто її забезпечить вітамінами, відповідним харчуванням, спокійною атмосферою? Тоді жіночка їй тихенько шепнула про одну річ. Вона могла б народити дитину, була б забезпечена усім, але потім маля потрібно віддати. Простіше - вона може продати немовля. Пари, які не можуть мати своїх дітей, куплять у когось дитину і виховають як свою. Але вона не могла так зробити. Це ж її крихітка… отак продати? Ні. Ніколи.
Залишався лише аборт. Вона отримала дозвіл. Її ніхто навіть не вмовляв передумати. Для них це звичайна справа і завтра вона повинна з’явитися на операцію.
Вона поплакала і пішла додому. Там у неї ніхто нічого не запитав, усі були заклопотані. Вона цілу ніч не спала, а зранку, зібравшись, пішла до лікарні. Гроші їй передав її хлопець, як і обіцяв, але не прийшов її підтримати. Вона розуміла, що дороги назад немає, але вона ще може обернутися і втекти. Ну народить якось, можливо зможе виховати. Піде на роботу, буде підробляти. Вона гарно вишиває, в’яже, малює. Буде писати курсові. Але знайде підробіток. Зараз це здається таким реальним, але насправді так важко.
Перед нею були сходи лікарні. Залишилося піднятися, підійти в реєстратуру, а потім палату і все. Вона знову заплакала. Сіла на сходи і задихалася від сліз. Раптом хтось тихенько шепнув їй на вушко: «Не плач. Тікай». І вона послухалася. Не подивившись на свого порадника, вона бігла, як від вогню. Вона тікала від своєї помилки, яку майже не зробила.
Вона цілий день гуляла містом. Знайшла багато оголошень про роботу. Так, вона могла знайти собі під заробіток, але хто допомагатиме з немовлям і як відреагує рідня.
Ввечері вона прийшла додому, підійшла до мами, упала їй в ноги і заплакала. Вона розказала їй усе, більше не могла мовчати. Вона була готова, що мати її осудить, накричить, але дитя вона не вб’є. Мама нічого не відповіла, лише обняла, поцілувала і промовила: «Якось воно буде. Виживемо». Не вірилося, що все насправді так обернулося. Вона раділа, що мати надала їй надію.
На наступний день вона зустріла його. Він взнав, що вона не зробила аборту і залишає дитину.
- Ти що робиш? Я не зможу тобі допомагати. Я не можу на тобі одружитися. У мене немає грошей. Ти собі життя ламаєш. Подивися в яких умовах ти живеш. Дитині потрібна сім’я.
- Я дам малюку усю ласку і тепло. Без тебе проживемо. А що гроші? Знайду.
- Та кому ти потрібна з дитиною? Хто тебе захоче?
- Знайдеться хтось, кому буду потрібна.
- Наївна. Ти ламаєш собі життя.
Він обернувся і пішов. А вона уже не плакала. Хоча усе відбувалося не так, як вона хотіла, але у неї буде немовля, її кровинка і вона віддасть останнє, щоб її дини та не відчувала нестачі.
Її підтримували батьки, родина, знайомі. Усі з розумінням віднеслися до ситуації. Вона зустрічалася з такими ж як вона. Відвідувала центр соціальної допомоги. Так їй надали тимчасову роботу.
Через дев’ять місяців у неї народився хлопчик. Маленький, але жвавий. Він усміхався своїй мамі і ще не знав, що можливо не матиме багатого життя. Але його життя було багатим духовно. Синочка виховував також її тато, який завжди удома. Мама теж приділяла увагу онуку. У центрі матусі приносили їй одяг для малятка, який для їх діток був уже маленький. Інколи давали іграшки. Одна матуся віддала їй стару коляску, яка була не в найкращому стані, але, відремонтувавши, її ще модна було використовувати. Вона спілкувалася з такими ж як і вона. Кожен день розуміла, що вчинила правильно, утікши. Жаль, що не знає свого спасителя і немає кому подякувати.
Синочок підростав, а вона заробляла на життя та закінчувала навчання. І гріх було жалітися на життя. Одного осіннього дня, прогулюючись у парку, вона зустріла його. Вона не знала, що йому сказати, але не втекла, коли він підійшов.
- Вибач. Я тоді злякався і втік. Я не знав, що робити. Я хочу повернутися. Я хочу створити сім’ю. Я хочу бачити свою дитину. Не відштовхуй мене.
- Усміхнися до нього. Бачиш, як він тягне до тебе ручки.
Із будь-якої ситуації можна знайти вихід. Потрібно лише постаратися і знайти сили. Кожен рік через аборти не народжується тисячі дітей, помирає тисячі душ. А серед них могли б бути і науковці, і філософи, творці та просто люди, які могли б змінити наше життя на краще. Причини різні: соціальне та фінансове становище, неготовність стати батьками та ін. Але потрібно пам’ятати, що за свої вчинки ми відповідаємо самі. Також не можна залишати нікого одних, які опинилися у такій ситуації. Якщо ми сьогодні допоможемо неблагополучним сім’ям, дамо їй надію на життя, то завтра від нас відійде демографічна криза.

Як ж не любити таку красу…

Моя історія заснована на реальних подіях. І нехай більшість епізодів схожі на кадри з мелодрами, часто у життя ми можемо зіграти не гірший фільм.
Усе розпочалося близько одного року назад, коли я вперше побачив її… Дати на питання «Хто вона?» відповідь я не міг. Здавалося, що це ангел заблудився у нас на землі та не може знайти дорогу додому, на небеса. Її пишне волосся коливалося з кожним подихом вітру, її тіло нагадувало стан Афродіти, коли та вийшла з морської піни.
Я ніколи нікого не кохав, навіть не мав уявлення, що це. Але тепер зрозумів одне – це воно.
Я кожен день шукав зустрічі з нею, щоб хоч якось познайомитися. Я розпитував друзів, знайомих, товаришів, але ніхто її не знав. Мене переслідувала думка, що вона не звідси, вона з Едему. Бо тільки там живуть такі чарівні створіння.
Через місяць я знову зустрів її, і, як не дивно, це було те саме місце, де я її побачив вперше. Я пішов за нею. Я знаю, що чиню безглуздо, бо кожної миті вона могла обернутися і побачити мене, втекти, я міг її налякати, але я повинен знати, де знаходиться Едем. Вона звернула у провулок і пішла вуличкою. Виявляється рай дуже близько, всього за 10 хвилин ходьби від мого дому. Вона жила за високою огорожею, яка мовби відділяла її від цього горішнього світу. Після цього я довгий час не бачив її, хоча часто минав її будинок. Мене мучила думка, чому тоді я не підійшов до неї, але також розумів, що міг злякати її, а вона – втекти, як метелик. У мене виникало багато запитань, але на жодне, на жаль, не було відповіді. Я відчував себе хлопчиком з «Помаранчевої дівчинки» Юстейна Гордера, який шукає її, а коли знаходить, вона від нього тікає.
«В чужих объятьях ты знаешь наши чувства забыть не трудно,
Но лишь сны не забудут, как губы ласкают губы» -
Лунало в плеєрі. Звичайно, з кимось іншим можна забути про свої почуття, томі я пішов на такий крок. Я не знайду свою Афродіту, вона зникла, можливо назавжди. Я зустрівся з іншою, але після першого побачення зрозумів, що це не допоможе. Навіщо мучити себе та її? Краще продовжувати пошуки. Але це було важко, бо я не знав навіть хто вона насправді.
Одного дна, повертаючись з університету, я знову побачив її. Вона йшла з моєю знайомою. Значить, мої старання не марні, у мене є надія з нею познайомитися.
Тієї ночі я не міг заснути, думки про неї не давали мені спокою. Я ледь дочекався ранку, щоб поговорити з однією людиною.
- Привіт. Куди ти так вперто мандруєш.
- Привіт. Спішу, бо запізнююся.
- А чому ти сьогодні одна?
- А з ким я маю бути?
- А де ж твою вчорашня супутниця?
- У неї свої плани.
- Це твою подруга?
- А вона так тебе зацікавила? Ми знайомі з дитинства.
Тепер я старався випитати про неї якомога більше, але наша знайома відмовлялася надавати мені якусь інформацію, але те, що я взнав, мені допомогло.
Та одного ранку мені пощастило. Вона швидко прямувала до вишу. Я хотів привітатися з нею, але вона навіть не дивилася у мою сторону. Відтоді я кожен ранок приходив на це місце, щоб знову побачити її.
Але удача мені посміхнулася, і того дня вона крокувала разом зі своєю подругою. Її усмішка була схожа на сонячного зайчика, який дарує радість дітям. Але сьогодні дитиною був я.
Вона була активісткою. Брала участь у багатьох конкурсах, виступах. В університеті вирішила продовжити це заняття, яке було для нею як хобі.
Одного вечора репетиції затягнулися до пізна і я зголосився провести її додому. Вона цілу дорогу щось мені розказувала, але я її мало слухав. Я йшов поряд і моя любов до неї палала. Я так хотів до неї пригорнутися, але не міг. Настав момент прощання, а це так боляче було для мене. Але в той же момент я був дуже щасливий
Тієї ночі я не міг заснути. Я думав тільки про неї. Зранку я знову стояв на тому ж місці і чекав її. Але її я так і не побачив.
Генеральна репетиція підходила до кінця. Я підійшов, щоб привітатися з нею.
- Привіт!
- Привіт.
- Хвилюєшся перед завтрашнім виступом?
- Ні. Мені не звикати.
Перед концертом мені подзвонив друг і повідомив, що хоче мене бачити. Я думав, що скоро вирішу проблему і ще встигну на виступ, але все затяглося, корки на дорозі, і я навіть не встиг на бенкет. Цей виступ для мене був дуже важливим, але я його пропустив…
Та я знову побачив її через три місяці. Ми разом гуляли у нічному клубі. Тоді я вперше виявив свою наполегливість і попросив у неї номер телефону. Вона навіть не спитала навіщо. Здавалося, що її щось турбує і вона не звертає увагу на зовнішні впливи. Того вечора я хотів їй признатися в коханні, розповісти про свої почуття, але не зміг це зробити, я боявся, що метелик полетить і не повернеться.
Вона – кіноманка. Часто відвідує прем’єри, завжди у курсі всіх подій кіноіндустрії. Я вирішив запросити її на наступну прем’єру. Я подзвонив їй.
- Привіт. Я тобі не помішав.
- Привіт. Та ні.
- Я чув, що ти непогано розбираєшся у фільмах.
- Ну є таке діло.
- Скоро нова прем’єра. Що скажеш про це?
- Відгуки позитивні. Кажуть, фільм непоганий. І реклама хороша. Думаю, варто піти подивитися.
- А ти не хотіла б піти зі мною.
- Ну… можна було б.
- Тобі я візьму квитки та передзвоню тобі.
- Чекатиму.
Прийшовши до кінотеатру, його чекала неприємна новина – всі квитки розпродані, а показ закінчується завтра. Я звернувся до адміністратора, щоб уточнити деякі деталі. Але вона мені повідомила приємну новину:
- Ми продовжуємо показ фільму ще на тиждень.
У день сеансу я взяв батькову машинну і постійно підбирав слова, які повинен їй сказати. Я хвилювався як перед екзаменом.
Пам’ятаю, як ми стояли у черзі і я пригорнув її до себе, я відчув як б’ється її серце. У мене випала можливість потримати її за руку. Мені не цікавим був фільм ( я бачив його уже три рази). Мене цікавила лише вона, та, яка сиділа поряд, яку я так люблю, яка не раз приходила до мене у сні.
Після закінчення фільму я запропонував їй прогулятися містом. Я люблю нічне місто і хотів з нею поділитися цією любов’ю. Я подарував їй букет ромашок, які усміхалися. Ми йшли яскраво освіченою вуличкою міста. Тут я запинився і сказав:
- Ти любиш зорі?
- Люблю.
- Подивися на небо. Я люблю, коли зорі зливаються в одне. Тоді утворюється одна велика зоря. Як, наприклад, ота… Я хочу таку ж зорю. Але один я не можу цього зробити і прошу мені допомогти. Я люблю тебе і хочу бути разом з тобою завжди, поряд.
- Жаліти потрібно про те, що не зробили…
Я не скажу, що був задоволений цією відповіддю, але знаю, що це початок чогось нового.
Наступного дня ми довго гуляли. Не пам’ятаю, що ми обговорювали, але я приємно провів час. Я був поруч, я тримав її за руку, я не хотів її відпускати.
Падав лапатий сніг, який лягав нам на плечі, ніби метелики розліталися взимку. Я показав на найближчий ліхтар, на те, як сніжок кружляє біля світла, як метелики біля вогню.
- Подивися на ліхтар.
Я обняв її і доторкнувся до її холодний губ, які тремтіли від тепла моїх уст.
- Я люблю тебе…
Дива існують. Мені часто це повторяли, але я не вірив. Але потрібно вірити, стати дитиною, яка вірить у новорічні дива.

Він все життя шукав авантюр. І завжди виходив з води сухим. Просто він знав, що потрібно мати багато зв’язки, які допоможуть. Розбите серце стало його амплуа.
Ще з студентської лави, щоб отримати високий бал, він гуляв з дочками викладачів. Щоб отримати диплом, він зустрічався з дочкою декана, підвід діло майже до весілля, а там йому, як майбутньому родичу, написали дипломну роботу, допомогли захистити, отримати вищу освіту. Потім дівчина стала йому не потрібна і він її кинув. Він давно зрозумів, щоб добре влаштуватися у житті, потрібна незаміжня дочка шефа, гарна поведінка і трохи логіки.
Після гучного скандалу після закінчення вишу, він переїхав у інше місце, щоб знайти місце під сонцем. Вдома він не зміг би повторити «фірмовий» номер, адже там його всі знали як відомого ловеласа. Влаштувавшись на роботу, він знав, що зі своїми знаннями не матиме кар’єрного росту, навіть рекомендації декана не допоможуть.
Отже, першим ділом потрібно було взнати, чи є у шефа незаміжня самотня дочка, вивчити її смаки, а потім діяти за відомою схемою. Трішки спілкування в колективі та вся потрібна інформація відома. Донька рідко з’являлася на фірмі, то здобути її увагу досить складно. Але…
Вона була скромною, тихою дівчиною. Хотіла завжди бути непомітною та знайти свого принца на білому коні. Її виховували няньки, батькам часу не вистачало, тому вона була замкненою особою, а це у свою чергу вплинуло на її місце в суспільстві. Завжди сама, мовчазна, сумна. А насправді вона була зовсім іншою. У душі ховалося оптимістичне, життєрадісне дівча, яке ніхто не хотів побачити.
Вона шукала знайомих в Інтернеті, де її ніхто не знав, щоб хоч з ким порозмовляти. І одного вечора в асю постукав він. Він не був схожий на всіх інших. Він був реалізацією усіх мрій, ідеалом, якого вона шукала. Він знав підхід до неї, знав, що сказати. Через кілька днів вона взнала, що він працює на її батька, але це не помішало їй у нього закохатися.
Їхній роман був неначе казкою. Вона уявляла себе принцесою, забаганки якої виконую. Він був з нею таким милим, таким чудовим. Таким, яким вона хотіла. Батьки раділи, що їхня дочка нарешті скинула панцир і показала перлину. Вона тільки боялася, що ця казка колись мине, лопне, мов мильна бульбашка.
Це все так їй запудрило голову, що вона навіть не могла подумати, що таких ідеальних людей не існує. Після кожного побачення він повертався з відчуттям огиди, але це було потрібно для кар’єри. Він уже спланував добитися місця директора в одній фірмі, де його повинен був призначити шеф. Він поїде і залишить її тут.
А вона була щаслива. Вона старалася цінувати те, що має. Берегти, як зіницю ока. І не слухала порад, які їй давали близькі. Мама не раз наголошувала не захоплюватися, щоб вона боляче не впала. Щоб була обережна, придивилася, подумала. А донька лише усміхалася і забувала про сказане. Вона просто не хотіла її чути.
Одного дня вона зустріла знайому Маринку. Йдучи додому, вони говорили про своє життя. І тоді у неї запитала подруга:
- Ну а як твоє особисте?
У неї загорілися очі, і вона розказала яка щаслива. А Маринка лише похитала головою і сказала: «Будь обережна, щоб він тебе не обманув. Тобі простіше було б знайти когось зі свого соціального статусу, щоб не можна було тебе використати».
- Та що ти, - промовила вона, - яка користь? Йому він мене гроші не потрібні, він кохає мене.
- Але все одно. Будь обережна.
Але вона її не хотіла слухати. Вона не хотіла вірити, що комусь від неї потрібна була лише користь.
Батьки раділи, що їх дочка цвіте на очах. Батько навіть заохочував її кавалера. Підвищував його на кар’єрній таблиці. План виконувався помаленьку. Він діяв обережно, ніхто і не міг подумати, що за цим криється. Він був таким щирим, відвертим, заради неї «був готовий на все».
Щоб план спрацював на повну, потрібно було лише одружитися на ній, або ж створити таку обстановку. Він був готовий навіть на шлюб, аби лиш получити місце директора.
Він запросив її спектакль. Її улюблений. А потім повів гуляти вуличками міста. Було пізно, на небі світили зорі, тихо.
- Подивись на небо. Воно вкрите мільярдами зірок, які палають, як моя любов до тебе – палко і назавжди.
- Але зорям властиво гаснути.
- Ні, моя зоря ніколи не згасне. А потім зорі зливаються і утворюють одну велику, яка палає ще яскравіше. І я хочу подарувати тобі таку зорю. Виходь за мене заміж.
Він попав у ціль. Фраза, вивчена на зубок, не раз приводила його до мети. А їй нічого не залишалося, як погодитися. Вона давно носила рожеві окуляри і не бачила усієї правди, яка мала б її насторожити.
Батько майбутньому зятю підготував подарунок – місце директора у новій фірмі, яку збудував у іншому обласному центрі. Дочка у нього була одна, для неї він хотів забезпечити багате життя. І нехай вона житиме далеко, але щасливо. Подарунок повинен бути піднесений у день весілля.
А він тим часом усе продумав. Одружується, вони їдуть, поживуть, він переробляє документи, робить себе повноцінним власником, а тоді кидає її. Весілля відгуляли шикарне, багате. Прийшло багато гостей, подаровано дорогих подарунків – усе для молодої сім’ї. І тут батько вручив документи на управління філіалом своєї фірми.
Молода сім’я переїхала в інше місто, щасливо жила, але щасливо лише для вигляду. У нього вже здавали нерви панькатися з нею. Йому набридло вдавати коханого чоловіка, але потрібно було закінчити почате. Він найняв досвідченого адвоката, який і переробляв документи. А далі отримав дозвіл на автономне розпоряджання фірмою. З часом став повноцінним власником фірми. Перетворив її з філіалу у самостійну, свою фірму. Робота була зроблена так тонко, що ніхто нічого і не запідозрив. Адже не було складено ні шлюбного контракту, ні договору, який би обмежував його дії.
Він прийшов додому чи не вперше щасливий, він мав повідомити її про одну річ.
- Нам потрібно поговорити. Я повинен тобі дещо сказати, - він трохи хвилювався, адже ще ніколи йому не доводилося розбивати шлюб. Але думка про закінчену щасливо справу його гріла.
- Про що?
- Я подаю на розлучення. Я тебе не люблю, а це мішає мені працювати.
- Як розвестися? Усе ж було добре. Чому?
- Якщо не хочеш по-доброму, то через суд. Дітей у нас немає. У мене хороший адвокат.
Вона розплакалася, тепер вона побачила, що була потрібна йому лише для кар’єри. Вона подзвонила батькові, розказала все і благала забрати її додому. Наступного ранку вона сиділа у себе в кімнаті рідного дому і плакала. Вона не розуміла, як могла бути такою сліпою, чому не слухала порад. Розлучалися вони через суд, але справедливості так і не добилися. За ним залишився бізнес, частина майна, а вона – з розбитим навіки серцем.
Дехто з дитинства шукає користь у знайомих, тримається біля них заради вигоди. А потім будує на цьому своє життя. Можливо і правда краще шукати майбутнє у рівного за соціальним станом, який не зможе тобою скористатися. І важко тим, які стоять на високому щаблі. У них немає справжніх друзів, бо усім потрібна лише користь.

За двома зайцями поженешся, жодного не впіймаєш. Вона не хотіла двох, вона хотіла одного. Але не знала за ким гнатися так, що нікого не втратити.
Першого вона любила кілька років, але взаємності від нього не могла добитися. Як не старалася, для нього вона були нічим. Він знав, що небайдужий їй, і бавився цим. А їй це подобалося, бо вона вірила. Навіть коли зневірилася, надія все ще жила. Вона покладалася на інтуїцію, що колись обіцяла їй з ним майбутнє. Отак вона жила і вірила, нещасна, сумна, песимістична… І щоб цього ніхто не бачив, вона кожен день вдягала маску і грала роль безтурботної дівчини.
Другий в її житті з’явився випадково, як сніг на голову. Він був протилежністю першого, але більше нагадував її ідеал, ніж перший. Вона з кожним днем все більше і більше в цьому переконувалася. Вона не любила його, для неї всі зустрічі були муками, які потрібно було стерпіти, і вона терпіла.
Проходив час, її стосунки стали притиратися, злагоджуватися. Вона почала до нього звикати, її думки вже не приходили до першого. Але інколи їй дуже хотілося, щоб надмірна увага бойфренда не була такою великою, щоб інколи він не докучав їй своєю турботою, залишав її одну. І хоча вона знала, що дуже дорога йому, що потрібна, і він їй трохи подобався, бо ніхто більше не давав їй стільки турботи, все таки хотілося не раз сказати: коли ти нарешті відкриєш очі і побачиш, що непотрібен мені! У її телефоні вже давно був шаблон з анаголічним текстом, який вона не раз хотіла відправити, але ніяк не наважилася. Було безліч можливостей кинути його, але вона цього не зробила. Вона чекала, коли він все зрозуміє і сам піде. Але цей момент ніяк не наставав. Хоча він про все знав, не раз її запитував, навіщо їй, але вона кожен раз вдавала, що потребує його, любить, що він сам себе накручує.
Отак вона і жила, перебиваючись, стараючись визначитися, що їй потрібно. Адже одного вона любила і приймала його зі всіма його недоліками. Другий кохав її, був уважний, давав їй усе, що вона хотіла, здавалося б ідеальний, але всі його недоліки дуже кидалися в очі і через це вони часто сварилися. Хтось би назвав її дурепою, яка сама не знає, що вона хоче, але побувати на її місці ніхто не хотів.
Так тривало до одного дня, до того телефонного дзвінка. Ранком вона прокинулася без позитивного настрою, всоте тихо промовила: коли ти нарешті відкриєш очі і побачиш, що непотрібен мені! Він хотів лише поговорити з нею, а вона думала, скільки їй ще це терпіти. Вона уже інертно вдавала любов, бо знала, що його втрачати не можна, але не могла і довіритися йому. Вона тільки знала, що потрібно його тримати поряд, на всяк випадок. Під вечір її телефон довго розривався, хтось їй надзвонював. Коли вона нарешті підняла трубку, її зустрів до болі знайомий, ніжний голос, який довгий час давав їй життя.
- Привіт.
- Привіт.
- Давай зустрінемося, потрібно поговорити.
- Коли?
- Зараз.
Вона не знала навіщо пішла, але щось її понесло на місце зустрічі. Вона відмінила побачення, пославшись на термінові справи, і полетіла, мов на крилах. Він почав здалека, помалу просуваючись до суті діла. Його точно не цікавило ті банальні питання.
- Слухай, я знаю, що подобався тобі. Я подумав, може нам щось попробувати? Я знаю, що у тебе є інший, але може ти переглянеш свої позиції?
Вона опинилася перед вибором, складним вибором: піти до того, кого любить вона чи до того, хто любить її? Вона думала не одну годину, зважувала усі «за» і «проти». Вона хотіла любити, але й хотіла, щоб любили її. Але той перший не дасть їй того, що дає другий. І другому вона не дасть того, що може дати першому. А може залишитися самій? Але вона не знала, чим закінчиться весь цей каламбур. Може він її кине і не буде до кого повернутися. Залишатися біля розбитого корита їй не хотілося, вона знала, що перший хлопець непостійний, але її наївна фантазія казала, що він міг змінитися.
І вона ризикнула. Вона пішла за покликом серця. Вона так довго цього чекала. Вона чекала чотири роки цього моменту, не раз його вимальовувала в уяві, але ніяк не могла дочекатися. Вона погодилася, вона довго цього хотіла.
Образливо, коли довго чогось добиваєшся, і коли бажане у твоїх руках, то розумієш, що воно ТОБІ НЕ ПОТРІБНЕ. Дні текли, як пісок у руці. Не можна було сказати, що їй було погано, але не так, як хотілося. Можливо вона і була рада. Він залишився тим самим бабієм, як завжди біля нього багато дівчат, подруг. У її казці це все повинно було пропасти, але так не сталося. Він і далі ходив на вечірки, але тепер приділяв їй більше уваги, дзвонив частіше, а вона все частіше розуміла, що сміється примусово, що їй не смішно. О, як вона хотіла повернути ті почуття, що палали в її серці. Як вона бажала, щоб це вогонь палав і в його душі…
Вона знала, що довго не протримається. Вона не знала, що її з ним тримало, але залишалася. Скоріше за все, що довголітнє бажання, яке тепер здійснилося. Але вона також знала одне, що скоро він її кине. Вона йому не потрібна, для нього всі дівчата – іграшки, і краще бути подругою, бо там кращі пріоритети. Вона думала, що краще: самій його кинути, чи почекати, коли він нею насититься. Так, він її кинув. Одного дня подзвонив, сказав, що все закінчено, що між ними нічого бути не може… Вона знала, що так буде, але все одно боляче, бо вона його, дурня, любила…
Вона хотіла тепла і ласки. Скучила за ними. І знала, хто їй може це дати. Але боялася, що він її не прийме. Хоча ризикнула.
Для нього їх розрив був ударом, хоча знав, що вона не любить його, а лише вдає. Вона не раз казала, що піде, але не йшла. Він не знав, чому вона поряд, і тримав її з останніх сил. А також він знав, що вона нікому більше не потрібна, що НІХТО так до неї не буде відноситися, як він. Тому він знав, що коли вона це зрозуміє, то повернеться, а тоді він уже не прийме її. Нехай мучиться, страждає, шукає… Ні, він точно знав, що не зможе так вчинити. Він кохав її… він кожну ніч бачив у сні, як вона повертається до нього. І чекав. Але не знав, чи дозволить повернутися після того, як вона завдала йому такого болю. Ніхто б цього не схвалив, не зробив. Він знав, що той, хто зрадить раз, зробить це ще не раз. Він хотів вірити у її чесність, але один раз вона його підвела.
Десь під вечір пролунав дзвінок у двері. З повною апатією він відчинив їх і побачив на порозі її. Звичайно, він зрадів, але не хотів цього показувати. Тому строгим апатичним голосом запитав:
- і що тобі потрібно?
- Поговорити.
- Я не хочу з тобою говорити. Повертайся до нього.
- Він мене кинув.
- А ти кинула мене.
- Може можна все повернути.
- Ти думаєш, що я дозволю тобі це зробити, після того, що зробила ти? А якщо тобі знову захочеться піти?
- Якщо ти не хочеш, щоб я поверталася, то так і скажи!
Вона обернулася і побігла вниз сходами, ковтаючи гарячі сльози, що текли по її обличчю. Раптом хтось зупинив її і пригорнув до себе.
- Хочу, дуже хочу. Вернися.
Вона усміхнулася. Вона зраділа, що він прийняв її. Але вона його не любить і не любитиме. Вона з ним, бо більше ніхто на неї не дивиться, до неї так не буде відноситися, і вона нікому настільки не буде потрібна. І нехай це жорстоко, але фраза «коли ти нарешті відкриєш очі і побачиш, що не потрібен мені» назавжди буде її вірним супутником.

ВІН:
Навпроти сидів симпатичний хлопчина двадцяти років. Він мило усміхався, в очах виблискували вогні. Він веселився зі своїми друзями. На перший погляд і не скажеш, що в цей момент думками він був за кілька вулиць звідси, що його серце шалено билося. Ніхто б і не сказав, що в цей момент його хвилювало. На його обличчі був спокій. Але це здавалося лише на перший погляд. Насправді він чекав, коли закінчиться цей вечір і він засне. Бо тільки у снах до нього приходить ВОНА…
Вони ніколи не були знайомі. Їх погляди перетиналися кілька раз на вулиці. Він лише знав, як її звати. Вона для нього була загадкою, яку неможливо розгадати. А хотілося б…
Він побачив її вперше минулого року. Вона кудись поспішала, бігла на таксі, яке чекало її на окраїні вулиці. Він вловив її погляд і закохався. Циніки вважають, що не існує кохання з першого погляду, а він знаю, що це не так. З того моменту він старався побільше гуляти, щоб знову зустріти її. Але хіба можливо зустріти незнайому людину у великому місті ще раз? Потрібно бути великим оптимістом, щоб вірити у це. Але це була його єдина надія, яка змушувала кожен вечір вивчати вечірнє місто.
Пройшло немало часу з того моменту, коли він побачив її вдруге. Це трапилося випадково, одного гамірного дня, коли він повертався додому. Вона стояла на зупинці і чекала свого автобуса. Він вловив її погляд і його серце ніби облилося солодким медом, на душі стало приємно. Він не наважився підійти до неї, а лише спостерігав здалека. Через два тижні влаштувався на роботу у тому районі, щоб частіше її бачити. Тепер їхні випадкові зустрічі були частішими, але вони так і залишалися незнайомцями. Вона приязно йому усміхалася, а він старався вгадати, про що ж вона думає у цей час. Здавалося б, пора вже набратися сміливості і підійти, щоб познайомитися, але він не міг того зробити, бо боявся, боявся сам не знає чого.
Кожну ніч він засинав з думками про неї, з її іменем на устах, а прокидався серед ночі і пробував зрозуміти, чи то був сон, чи насправді вона була з ним. Кожен новий день був новим шансом її побачити, але водночас і кінцем сну, де вона його пестила. Він боявся, що своєю несміливістю втратить шанс і вона ніколи не стане його. А час минав…
Одного дня, вийшовши з дому раніше, він побачив її… Світле пишне волосся спадало на плечі, карі очі світилися від щастя, а на вустах була посмішка. Поруч стояв чоловік років тридцяти, яким садив її в авто. «Все, - подумав він, - я запізнився». Але вирішив все таки зізнатися у почуттях сьогодні ж, навіть якщо і не отримає взаємності.
Повертаючись з роботи, він купив великий букет квітів. Він не знав, які квіти вона любить, тому довірився своїй інтуїції. Поки чекав її біля під’їзду, згадав все те, що відбулося з того моменту, як вперше її побачив. З того дня напевно не пройшло і доби, щоб він не згадав про неї. Всі його думки заполонила лише вона. Кожен вечір, залишаючись один, він думав про те, з ким вона зараз, чому не поряд. Але на ці питання відповідей не було. Ніхто не знав, про його кохання, а друзі намагалися все частіше витягнути його з дому.
От і під’їхала машина. Та сама, що була зранку. Вийшов той самий чоловік, відкрив дверці і простягнув їй руку. Раптом вона побачила його, її погляд ніби пропалював, всередині кипіло… Він забув усі слова, які хотів сказати. Вона підійшла до нього…

ВОНА:
Того дна вона не почула дзвону будильника і проспала. Скоро вдягнулася, випила кави, викликала таксі, бо вже не встигала доїхати на роботу громадським транспортом. Так як робота була перспективна, гарантувала кар’єрний ріст, запізнюватися не можна було. До того ж заради неї вона покинула стаціонарну форму навчання. Вибігаючи з дому, вона побачила, що водій таксі зупинився на сусідній вулиці і що потрібно перебігати дорогу. Стоячи на переході, раптом поглядом вловила симпатичного хлопчину, який стояв від неї за декілька метрів і уважно спостерігав. Не було часу, щоб вивчати, що робилося навколо. Вона сіла у таксі і поїхала на роботу, проводжаючи поглядом незнайомця.
Після цього вона часто згадувала про нього. Її мучила цікавість, але ще більше – чому вона не може його забути. Часто, повертаючись додому, вона дивилася у вікно і хотіла побачити його знову і знову. Але такої нагоди не було. Вона була одна.
Вона була одна вже три роки. Жила окремо від батьків. Повністю себе забезпечувала. Її серце було розбите підлітковою захопливістю, але вона боялася згадувати що таке любов. Жити інертно вже давно стало для неї звичною вправою.
З часом вона бачила його все частіше і частіше. Усміхалася йому при зустрічі, але слова і досі не промовила. Боялася. Вона часто ловила його погляд на собі, але не могла сказати, що це може означати.
Часто відповіді на питання ми знаходимо у найнесподіваніший момент. А ця відповідь їй приснилася. І приснився їй він. Вона вже знала як його звати, хто він, що порішила його спокій і чого він хоче, але не може признатися. Сама ж вона не наважується підійти першою, але обіцяла собі, що зробить перший крок, якщо буде потрібно.
Половина сьомої ранку її розбудив телефонний дзвінок. Вона не любила рано прокидатися, але робота заставляла, тому з просоння почала шукати телефон, подумавши, що її викликають на роботу. Останнім часом її робочий день не був нормований. Вона не мала особистого життя, жила одна, їй не потрібно кожен вечір бігти до сім'ї. вона взяла на себе безліч обов’язків, які не можуть виконувати її співробітники, бо у них свої сім’ї. І хоча у неї було багато роботи, так вона не відчувала самотності. Об’їздила пів країни, побувала у багатьох куточках світу… Її життя стало роботою.
Дзвонив брат. Він давно планував приїхати з дружиною в гості, щоб навідати батьків.
- Тільки не кажи, що ти спиш. Я знаю, що зазвичай ти уже на ногах.
- Взагалі-то спала. У мене сьогодні вихідний. Я спланувала дещо зробити.
- План відміняються. Я сьогодні приїжджаю. Думаю, ти згодна будеш зустрітися зі мною. Ми давно не бачилися. Я скучив.
- Звичайно, заради тебе я відміню все.
Вона любила його, адже він завжди був її найкращою подругою, надійним плечем, другом і братом. Про неї він завжди знав усе, але нікому цього на розказував. І його вона любила найбільше.
- Я приїду. Коли?
- Я за тобою заїду. Через годину.
Вона встала, включила чайник і почала збиратися. У неї було дивне відчуття, ніби щось повинне сьогодні відбутися. Але все списала на зустріч з братом.
Він чекав її біля під’їзду. Такий же усміхнений, добрий, милий та рідний, таким він і залишився. Він теж був радий її бачити. Вона сіла в машину і була щаслива, що ще є на світі люди, яким вона потрібна. Раптом вона подивилася у вікно і побачила його… І зрозуміла, що повинно сьогодні відбутися.
Жіноча інтуїція ніколи її не підводила. І хто б чого не казав, вона на неї покладалася і ніколи не помилялася. Після бурхливо проведеного дня, сповнена емоцій, вона була готова розпочати нову сторінку свого життя.
Брат підвіз її до дому. Попрощавшись ще в машині, вона вийшла і попрямувала до нього, який чекав її не першу годину. А взагалі не перший місяць. Усмішка сяяла на її обличчі, очі блистіла, вона була готова все сказати за нього, бо давно знала, що почує.
- Я чекала на тебе, давно чекала. Я знала, що ти прийдеш, - мовила вона. Так вперше він почув її голос.
- Ти знала, що я прийду?
- Знала, завжди знала.
- Звідки?
- Не важливо. Це нехай буде секретом. А тепер скажи все, що хочеш. Не бійся…


Жіноче серце – глибокий океан таємниць. І що їх чекає попереду, ніхто не знає. Для когось ця історія казка, для когось - реалії життя. Але всі ми хочемо, щоб наше життя хоча б трішки було схоже на казку. Потрібно лише повірити в неї. Як в неї повірила я…



Ashlie

Всі факти і персонажі є придумані. Будь-які збіги із реальними подіями і особами є випадковими.









Присвячується одній хорошій людині,
яка змінила моє життя і навчила мене терпіти.


Інколи важливо озирнутися навколо, поглянути, хто біля тебе, і що ми важимо для цієї людини. Бо хто знає, можливо саме він (вона) може виявитися саме тією людиною, яку ми шукаємо все життя.

Він прокинувся того дня значно раніше, ще до дзвону будильника. І на це у нього були певні причини. Сьогодні йому виповнювалося 25. День обіцяв бути насиченим на події, веселим, незвичайним. Він дозволив собі поніжитися в ліжку, помріяти… А потім встав, пішов на кухню і заварив собі духмяної кави. Включив телевізор, але у таку рань нічого цікавого не передавали, тож він вирішив спуститися за пресою.
Повернувшись у квартиру, він розгорнув газету, полистав сторінки і раптом помітив, що між аркушами лежав конверт, без марки, без зворотної адреси. Лист явно був підкинутий, але не відомо ким. Його це зацікавило, тож він розірвав конверт і витягнув лист. Кілька листків, списані каліграфічним почерком, свідчили про те, що писала жінка. І те, що лист був написаний від руки, а не набраний на клавіатурі, свідчив про його особистий, інтимний характер.
У нього було ще багато часу до початку робочого дня, тож він почав читати:
«Я люблю тебе, як дитя… я люблю тебе… Мені не легко це писати, але недавні обставини заставляють зробити такий крок. Я хочу, щоб ти знав, що у світі була людина, яка тебе щиро любила. Що ти не самотній.
Для тебе я була лише менше ніж знайомою, просто прохожою. Ми бачилися часто, але не в житті, хоча можемо це робити набагато частіше, ніж в он-лайні. Ми віталися, кидали один одному стандартне «як справи?» і отримували завжди одну і ту ж відповідь «все добре». А насправді я дуже хотіла з тобою поговорити, розказати про своє життя, переживання, емоції. Мені просто не було кому довіритися. Мій блог завалений записами про тяжкий стан душі, мені дуже часто бувало погано, але ніхто не міг мене вислухати. У всіх свої турботи. А я дивилася на твоє фото і надіялася, що отримаю від тебе хоч якусь вісточку, що ти нарешті захочеш зі мною познайомитися. Але ні, цього не траплялося.
Я старалася якомога частіше бачити тебе. Я ходила за тобою по слідах, хотіла завжди бути поруч. Я часто плакала, коли бачила тебе з іншою. Якби ти знав, скільки болю мені приніс, скільки я терпіла. Я сама дивуюся, що у мене не здали нерви, що я витримувала. Пам’ятаю, як однієї ночі не могла заснути і пішла гуляти по місту. Прийшла на міст і довго дивилася на воду. Мені здавалося, що зараз я знайду відповідь на всі свої питання. Я часто приходила туди, коли мені хочеться забути про все і всіх.
Я не знаю чому не могла з тобою попрощатися. Хоча це все і приносило мені біль, сльози, нерви… Я читала по очах інших, як вони кажуть мені забути тебе. Що ти мене не вартий, ти не змінишся. А я знала інше: це я тебе не варта. Це ти не заслуговуєш на мене. Ти завжди знаходив собі набагато кращу, ефектнішу, ту, яка була твоїм прототипом. А я інша. Я не люблю шумних гулянок, віддаю перевагу родинному колу. Я спокійна і сором’язлива. Я знаю, ти таких не любиш. Я читала твої записи щодо ідеальної дівчини і побачила, що далеко не підходжу до твого типу.
Але я така наївна і вірила, що зміню тебе. Хоча це абсурд. Людину ніхто не мінить, якщо вона сама цього не захоче. Я перестала їсти. Мій організм не сприймає нічого. Я сохну на очах. Найбільше я не хотіла, щоб ти знав правду про моє здоров’я. що я хвора. І ніхто не дає гарантії, чи одужаю, чи житиму. Ніхто не знає, що це таке. Я змарніла, у мене вже немає сил плакати. Лікарі кажуть, що мене врятує диво. І потрібне бажання жити. А я не можу знайти в собі сили жити. Весь навколишній світ для мене пустий. У мене була подруга, але і та мене забула. У мене є лише ти, але я тобі не потрібна. Стараюся шукати позитив, щоб вижити, але кожен день для мене мука.
Сьогодні мене госпіталізували. Лікар сказав, щоб я перебувала під його постійним наглядом. Вдома мені ставало все гірше і гірше. Я гасла на очах. Мене накололи вітамінами, дали снодійне, але я не сплю. Я відчуваю, що кінець вже близько. Що я повинна тобі це написати. Я не знаю, чи прокинуся завтра, відчуваю, що вже немає сил. Жаль, що тут немає Інтернету. Я хотіла перед смертю побачити тебе.
Я давно вже не сплю ночами. Як взнала про свою хворобу. Я не можу спати. У моєму серці вже немає живого місця, ти його скалічив. Але я тебе не осуджую. Краще вже так любити, ніж ніяк.
Коли ти це читатимеш, мене вже мабуть не буде серед живих. Зараз я засну і не знаю, чи прокинуся завтра. Я передам лист сестрі. А вона тобі після моєї смерті, після похорон. Якщо ти не знав мене живою, то не повинен знати і мертвою. А можливо і житиму. Хоча навряд… Я знесилена…
Прощавай. І знай… я тебе люблю, як дитя… Зроби правильний вибір, не поєднуй своє життя з будь-ким. Ти заслуговуєш на найкращу
Навіки твоя Єва»

Не кожен день отримуєш такі листи. У нього в голові крутилося багато питань, на які неможливо було знайти відповіді. Хто ця Єва? Чи жива? Чому він її не пам’ятає? На що хворіла? Раптом він побачив дату, яку вона написала в кінці листа. Пройшло вже три роки…
Він пробував прокрутити всі події, що сталися з ним за останні три роки. Згадував всіх колег по роботі, знайомих… Ніякої Єви не згадав. І як не дивно ніхто не вмирав. Здається… Раптом він згадав дівчинку, як бачив кожен день у під’їзді, що проводжала його поглядом. Він вважав її трохи дивною, вона була дуже блідою, йому здавалося, що вона наркоманка і оминав її десятою дорогою. Вона інколи з’являлася у його конторі, але він не знав, що вона там робить. Він її трохи боявся…
Можливо то вона. Але її не Євою звати. Хоча він не знає, як її звати. Раптом його як током вдарило і він побіг до спальні. Включив комп’ютер. Батько завжди йому казав, що шкідливо для здоров’я тримати копм у кімнаті, де ти спиш. Але він ніколи не думав про своє здоров’я, бо вважав себе здоровішим за бугая. Він почав заходити на всі форуми, де тільки було його ім’я. він шукав її. Якщо вони розмовляли, то збереглися повідомлення. Але пройшло три роки, він міг видалити їх. Але надія помирає останньою.
От і вона. Її звати не Євою. На нього з екрану дивилася симпатична дівчина з голубими, як небо, і глибокими, як море, очима. Її світле волосся неслухняно колихав вітер. Рум’янець, що вкривав її щоки, помітно кидався в очі. І не скажеш, що ця дівчина чимось хворіє. Він переглядав її інформацію, фото, записи. На фото бачив тільки усміхнену дівчину, яка нагадувала дитя. З персональної інформації взнав, що закінчила два вузи, брала участь у багатьох проектах, бувала за кордоном на конференціях. У адвокатській конторі підробляла секретарем одного адвоката. Було видно, що сторінка давно не оновлювалася. Але ще існує. Може вона жива? Але просто після її смерті можливо не було кому видалити аккаунт. Був лише один спосіб це дізнатися. Графа адреса і шок: вона була його сусідкою. Жила на кілька поверхів нижче. І тут він пригадав її. Він добре її знав, але вона для нього ніколи не відігравала важливої ролі. Їхні матері дружили, але він не хотів навіть вітатися є нею.
Він зірвався з місця і через хвилину стояв перед дверима її квартири. Боявся подзвонити, боявся, що не застане її. Що запізнився на три роки… Дзвінок. Ніхто не відчиняв. «Все, - подумав він, - запізнився». Раптом почув глухі кроки. Відкрилися двері і перед ним стояла жінка років 45. Вона з цікавістю глянула на нього.
- Добрий день. Вибачте, що так рано тривожу ( а це ще була 7 ранку). А Єва вдома?
Він відчув себе хлопчаком, який соромиться запросити дівчину на перше побачення. А тут ще й мама… і чому він назвав її Євою теж не знав.
- Молодий чоловіче, Єви немає. Вона вже кілька років як…
Це він і боявся почути. Всі решту слів він вже не чув, їх поглинула темрява у очах. Але зібравшись з силами, хотів запитати де її могила. Але жінка продовжувала говорити.
- … Ви можете їй подзвонити. Вона давно збиралася до мене в гості. Та ніяк не може знайти час.
- Що? Ви про що?
- Про Єву. Вона вже три роки живе з сестрою за містом. Лікарі їй давно радили відпочити, подихати свіжим повітрям. Ми не раз відправляли її в гори, але вона не хотіла. Поки не довела своє здоров’я до крайнощів. Можна сказати, її з того світу витягли. Сестра вийшла заміж і забрала Єву до себе. Там їй набагато краще.
- А я можу її навідати.
- Звичайно. А хто ви? А то лице знайоме. Але пригадати не можу.
- Ми працювали разом. От вирішив її провідати.
- Довгенько ви думали, юначе
- Робота… Дасте адресу?
- Так, зараз.
Він вирішив сьогодні не йти на роботу. Подзвонив і сказав, що зайнятий, зустріч з клієнтом.
Була 9, коли він сів у машину і поїхав до неї. По дорозі він думав, що скаже їй, чи захоче вона його бачити. І ще його мучило одне запитання: чому її матір називала її Євою?
Через півтори години він прибув до місця призначення. Невеликий білий будинок стояв на розі двох вулиць. Він вийшов з машини, несміливо ступив на доріжку.
Постукав у двері. Йому відчинила мила жінка років 26-27.
- Вам кого?
- А Єву можна?
- Єву? Вона і вас попросила її так називати?
Жінка обернулася і крикнула в кінець коридору.
- Єво, до тебе прийшли.
То нього вийшла симпатична дівчина, її очі стали яскравішими і глибшими. Ії легке, як пух, волосся спадало на плечі. На ній було легеньке біле плаття, що робило її схожою на героїню казки. Такої краси він ще не бачив. Єва його впізнала
- Ти?
- Так, я. я хочу з тобою поговорити.
Вона повела його у сад, щоб їм ніхто не помішав.
- Я отримав твого листа. Сьогодні зранку. Я не знав, Єво, я нічого не знав…
- Хто тобі його передав? Я ж не вмерла.
- Не знаю. Мені його підкинули.
- Підкинули кажеш? Він був лишу у моєї сестри. Вона повинна було передати його після моєї смерті. А я лишилася жива… Та тепер це не важливо. Що ти хочеш? Мені потрібно було багато часу, щоб тебе забути. Я не хочу знову мучитися. Мені було подароване друге життя не для того, щоб я його знову витратила на тебе дарма.
- Ти ще досі мене любиш?
- Не знаю. Дійсно не знаю. Я тобі багато що пробачала. Я розчаровувалася і пробачала. Я була для тебе пустим місцем. Я виплакала багато сліз. Я витратила багато сил. Я дійсно знала, що не прокинуся наступного ранку. Але мені того не дали. Хоча я інколи думаю, що потрібно було так зробити.
- І що тепер?
- Тепер? Нічого. Ти все знаєш. Але я більше тебе не потривожу. Я не збираюся повертатися у місто. Я залишуся тут, з сестрою. Назавжди.
- Чому тебе називають Євою?
- Це я їх попросила. Я народилася вдруге. Мені заново запустили серце. Я взяла собі нове ім’я.
Коли він їхав до неї, то думав, що поверне її. А вона і бачити його не хоче.
- Я любила тебе, - продовжувала вона, - любила, як дитя. Надіялася, що колись ти і мене полюбиш. Та цього не сталося.
- Все ще попереду. У нас ціле життя попереду. Дай мені шанс. Я доведу, що ми все зможемо.
- Ти правда так думаєш? Я ж ніколи не подобалася тобі. Мій стиль життя ти не приймаєш. Тобі ніколи не подобалися ні мої дії, ні думки. Ти тікав від мене. Ти сміявся з моїх думок. Я знаю, що ти читав мої записи, а потім на всю контору сміявся. А я зачинялася в туалеті і плакала. Бо вони присвячені були тобі. Ти завдав мені стільки болю, що моє серце не витримало. Думаєш після всього оцього я повернуся? А де ж твої дівчата? Де ті моделі довгоногі? Ти ж зі мною не зможеш розважатися. Я думаю, що тобі потрібна якась дурепа, яка мало говоритиме і завжди буде бігати за тобою. А я так не можу.
Її голос був на диво спокійним, коли вона це говорила. Вона давно на все втратила надію. Надія погасла, як іскра під час зливи.
- Я довго мучилася, - продовжувала Єва, - я довго плакала. Мені було дуже нелегко. Кожен вечір я тікала. Багато думала. А потім одного дня зрозуміла: нам не бути разом, це ілюзія, я нещасна і треба покласти цьому край. Я піддалася хворобі. Я стала її жертвою. Я не хотіла прокидатися…
Єва заплакала. Йому теж хотілося пролити сльози, але він тримався. Встав, підійшов до неї, обійняв за плечі. Але вона вирвалася.
- Не треба. Йди до них. Чому ти тут? Ти все знаєш. Прекрасно. Живи як жив. Ти мені більше не потрібен.
- Не правда. Ти потрібна мені. І не обманюй мене. Ти мене ще любиш.
- А якщо люблю, то що? Нам все одно не бути разом. Це ілюзія. Зрозумій це…
- Чому двоє людей, які люблять одне одного не можуть бути разом?
- І коли ж ти мене полюбив? Коли прочитав лист? Коли побачив? Це абсурд. Ти мене зовсім не знаєш.
Таке дійсно буває лише в казках. Але це не казка… Це життя.
- Отже, між нами нічого не буде?
- Я любила тебе. Дійсно любила. Це не була закоханість, симпатія. Це була любов. Я приклала чимало зусиль, щоб забути тебе. І мені це майже вдалося. Я знаю, що нічого не буде.. можливо… Бувай…
- Почекай… Дай мені шанс…
- Шанс?
- Так, останній.
- Останній?
Єва поглянула у його очі і побачила сльози, сльози, які зараз потечуть по його очам. А вона досі любить ці очі.
- Ні. Шансу не буде. А навіщо? Нічого ж не повернеш! Я не хочу повертатися до цього всього. Ти ще знайдеш собі ту єдину. І нею точно буду не я.
- А якщо ти мені потрібна? Ти єдина! Якщо ти мій ідеал?
- Тоді шукай схожу на мене.
- Будь тоді моїм другом. Просто будь поряд.
- Другом я тобі стану, але не більше…я буду поряд. Але якщо ти завдаси мені болю, я назавжди піду з твого життя.
Вона обернулася і пішла у дім. На її очах були сльози, бо вона ще любила, але боялася це визнати. І боялася визнати, що подобається йому… Скажу вам одне: бережіть тих, хто біля вас, хто дорожить вами. І можливо в цьому світі ви лише людина, але для когось ви весь світ…

Вечір. Самотню вулицю освітлювали ліхтарі. Кружляв сніжок, який м’яко тихо лягав на землю. І нехай погода була романтична, на вулицях нікого не було. Майже нікого не було… Їх було двоє. Що вони робили цього холодного вечора на вулиці, ніхто не знає. Просто гуляли… І їм ніхто не був потрібен. Не потрібно було слів, щоб прочитати в очах, що знаходиться в їх душах.
Вона поглянула вгору. Сніжинки, мов метелики, кружляли в повітрі, і легенько лягали на її долоньку. Вона була щаслива, як дитя… Він дивився на неї і не міг відірвати свого погляду від її глибоких, як море, очей. На її устах була присутня дитяча наївна посмішка, що змушувала його серце битися сильніше. Вона поглянула на нього. Її очі сміялися.
- Тобі не холодно? – промовив він.
- Ні. Мене гріє любов, - прошепотіла вона
- Можливо підемо? Холодно як. Ще застудишся.
- Почекай. Подивися на зорі… Дивись, як кружляє сніг… я не хочу нікуди йти… я хочу побути тут…
- Йдемо, ти ще замерзнеш, захворієш…
- Ще хвилинку.
Він з усмішкою глянув на неї. Яка ж вона чудова, ідеал. Але його мучила несміливість. Йому тяжко сказати їй найголовніше: як же він її любить, як не спить ночами, як мріє про зустріч, поцілунок… А вона знає, вона все знає, але мовчить. Чому? Сама не знає. Чекає. А чи дочекається?...
Перестав падати сніг. Навкруги було тихо. Були чути лише їхнє дихання… Він взяв її за руку і повів вулицею. А вона так не хотіла йти! Вона не хотіла, щоб цей вечір закінчувався. Їм залишалося лише 5 хвилин. За рогом стояв її будинок. Потрібно було зловити мить, останню мить, надію, бо не відомо, коли вона з’явиться знову. Він зупинився. Вона здивовано поглянула на нього.
- Щось трапилося? Чому ти зупинився?
- Ні, нічого, крім одного… Я не знаю, коли ми знову зустрінемося… Але хочу, щоб цей вечір ти запам’ятала назавжди.
- Я і так його запам’ятаю, - промовила вона. Її очі сміялися і просили лише одного.
- Я люблю тебе, - ледве чутно промовив він. Але цього було досить…
Їхні губи злилися в поцілунку. Довгому, гарячому, солодкому, незабутньому… Він сказав те, що так хотів. Вона отримала те, чого так чекала. Цей вечір нікому не відкриє їх секрету. Бо це секрет лише їх двох.
Ніколи не питайте дозволу цілувати. Просто цілуйте…

До редакції місцевої газети надійшов лист. Анонімний. Його відправили e-mail-ом о 3 годині ночі. І хоча редактор не дозволяв опубліковувати анонімки, цього разу він зробив виняток. Почитайте лист і зрозумійте чому.
«Мене покинула моя найкраща подруга. Зрадила. Я почувала себе як бездомне цуценя, нікому не потрібне… мені не потрібна порада психолога, мені не потрібна підтримка, мені потрібне розуміння.
Ми познайомилися два роки тому. Вперше я знайшла людину, яка сприймала мене такою, яка я є. З усіма недоліками, пунктиками. Вона мене розуміла, в той час як соціум не міг збагнути, як можна такою бути… Такою… А якою? Я така як всі, але в мені ще не вмерла мораль. Ще ніхто не відміняв правила. Якщо нам дано шанс, використаймо його, а не закопаймо в глибокій ямі. А вона мене розуміла і підтримувала. Я по праву вважала її найкращою.
Мене знають багато людей, але нічого конкретного, крім стереотипної думки, сказати не можуть. Вони нічого не знають про моє життя. Нічого… Складається враження з їх слів, що його у мене немає. Я як робот. А я жива людина з душею і почуттями. Я можу любити, відчувати, плакати і сміятися. Я нікому про себе не розказувала. Не тому, що мене не питали, це нікому не було цікавим. До того ж, я вважала, що моє життя повинно залишатися лише моїм, і виставляти його на всезагальне обговорення я не хотіла. До того ж, не було людини, в якій я бачила довіру, якій би я могла відкрити душу.
А з’явилася вона. Не знаю чому, але я потяглася до неї зразу. Мені було так легко, я могла їй розказати абсолютно все і знала, що ніхто більше про це не знатиме. Я завжди могла розраховувати на її підтримку, добре слово, яке давало мені надію. Лише вона бачила мої сльози, лише вона знала ким я дихаю, лише вона знала мої проблеми, радощі і думки. Вона була ідеальна і я платила їй тим же. А потім вона пішла. Раптово, не попередивши. Лише сказала «Прощавай, я не забуду твоєї доброти». І її не стало. А шукала її, я не припиняла пошуків, хоча це було безнадійно. Тягнулися дні, ночі… Все було суцільним жахом.
Немає нічого гіршого, ніж втратити дорогу тобі людину. І не важливо чи це коханий хлопець, чи це найближча подруга. Я відкрила своє серце, а вона втекла, навіть не пояснивши чому. Кажуть, що справжня дружба житиме вічно. Значить, це була ілюзія. Я спала і бачила прекрасний сон.
Я знайшла її. Одного дня побілила її серед натовпу людей. Вона змінилася, вона вже не та. Куди поділося її тепло, надія, щирість? Можливо і правильно, що вона пішла. Щоб я не бачила, як вона змінилася. А можливо якби все залишалося, цього б не сталося? Є питання, на які відповідей немає. І це одне з них.
Якщо хтось іде, значить хто прийде на його місце. І хоча заміну людині не знайти, я знайшла людину, якій знову відкрила душу. Можливо вона не так мене розуміла, але в чомусь я отримала взаєморозуміння. Я знову відкрила душу. Відчинила серце. Вона знала, ким я дихаю, чого хочу і які мої думки. Я ділилася з нею найпотаємнішим. Правда я не знаю одного: чи залишалися секретом мої слова. Чи знали про них усі. Але мені вже було все одно. Мені просто потрібно було виговоритися, і лише тій людині, якій я довіряла. Але і вона пішла. Не попрощавшись, не помахала ручкою, просто пішла, закривши за собою двері. Я довго стукала, пробувала їх відчинити, але у мене пропала сили… я знесилена.
Нелегко знайти собі супутника життя, але й нелегко знайти друга. Подумайте, скількох людей ви називаєте друзями і чи правда вони відповідають цьому поняттю. Задумайтеся, чи не покинуть вони вас у тяжку хвилину, чи не залишать… чи є вони друзями…
Дивно все складається… Я відкрила свою душу людям, розказувала про найпотаємніше, а вони пішли… Залишили мене одну… Майже одну. Що ж далі, не відкриватися нікому? Закрити серце на ключ і не підпускати нікого? Краще так зробити, щоб не втратити, ніж відкритися і залишитися ніж чим.
Бережіть своїх друзів. Можливо і вони цінують вас, як я цінувала своїх подруг. Не кидайте їх, ви їм потрібні. Тому що в цьому світі ти лише людина, але для когось ти – весь світ.»

Коридор. Я зібрала свій чемодан, поклала твої ключі на столик біля вхідних дверей, не залишила тобі нічого крім спогадів. Обернулася. Ти стояв і дивився мені у слід, але не зупиняв. Ти давав мені можливість піти. Я опустила очі. Я знала, що так буде. Від долі не втечеш.
Я одна з тих небагатьох, які приречені на самотність. Подруги випарувалися, як капля води у спекотний день, ніби їх і не було. Головною у моєму житті була кар’єра. Я присвячувала їй все своє життя. Відпустку брала рідко, щоб поїхати до рідних. Відпочивала далеко від дому, щоб побути однією. Я була одна.
Але в моєму житті з’явився ти. Я пам’ятаю той день, коли ти переступив поріг нашої фірми, так ти увійшов у моє серце. Наша співпраця була тільки роботою, про більше я думати не могла, бо знала, що нічого з цього не буде. Не буде принца, не буде весільного плаття, не буде торта… Нічого не буде. Ти усміхався мені і цю усмішку я розцінювала як приятельську.
Я не буду заглиблюватися у розвиток наших стосунків, але ми вже три місяці жили разом. Я просто захотіла повірити у те, що все таки не залишуся одна. От і пішла на такий крок.
Я стиснула ручку, щоб відкрити двері, але водночас хотіла, щоб ти зупинив мене. Але ти стояв. Не сказав ні слова.
Я сіла у свій білий мерс і заплакала. Я полюбила. Полюбила як підліток. А ти посміявся над моїми почуттями. Засвітився екран телефону. Це дзвонив ти. Але я не могла говорити, невідомий ком стояв у горлі, я задихалася від своїх сліз. Що ти хочеш мені сказати? Чому не сказав, коли я йшла, чому не зупинив? Я поїхала додому.
Відчинивши двері своєї квартири, я відчула, як з усіх кутків повіяло самотністю. Я давно вже живу сама. Батьки переїхали у передмістя, потіли відпочинку. Я цілком можу себе утримувати. Я добре заробляю, можу дозволити собі багато речей. Але за ці грошу я не куплю твоєї любові. Підійшла до вікна. Заходило сонце. Я згадала, як дитиною любила милуватися заходом, як любила мріяти. Відкрила вікно. Повіяв теплий осінній вітерець…
Пішла на кухню. Включила чайник. Озирнулася. Я прожила тут немало, а коли жила з тобою часто заїжджала поливати квіти. А зараз ця квартира була для мене такою самотньою та темною.
Заварила чай. Стало легше. Пробувала всоте розібратися, що стало причиною нашого розриву. Спочатку все було добре, але через півтора місяця почали визрівати скандали. Через твою невірність. Я хотіла, щоб ти був лише мій. А ці постійні дзвінки від твоїх подруг мене почали бісити. Можливо я занадто емоційно все сприймала, але так не могло дальше продовжуватися. Ти не знаєш, як я плакала ночами у ванній, як читала твої e-mail, як уважно вивчала номера телефонів у твоєму записнику. А можливо не показував цього.
Знову задзвонив телефон. Знову ти. Ти не повинен чути мого голосу. Ти не повинен знати, як мені погано. Легше не ставало. Пішла у спальню, лягла. Думала засну. Не змогла. Перед очима ти. У голові лише слово «кохаю»…
Заснула десь під ранок. На роботу сьогодні не пішла. Підійшла до акваріуму, присіла і подивилася на золоту рибку, яку подарити мені колеги на день народження.
- Мала, - звернулася я до неї, - чому все так погано? Чому я не маю звичайного людського щастя?
Та що вона могла відповісти? Знову телефон. Я не подивилася хто дзвонив і підняла трубку. Хотіла, щоб це був ти.
- Послухай, ти погарячкувала трохи. Може не треба було йти?
- Чому ти мене не зупинив?
- Я давав тобі шанс.
- На що?
- На вибір.
Я кинула трубку. По щоках потекли гарячі, гіркі сльози. Я не повернуся до тебе, хоч хочу це більше за життя. Не увійдеш у річку двічі.
Дзвінок у двері. Я не хочу нікого бачити і чути! Не підходжу. Думаю далі. Дійсно, така дурна причина сварки. Але… Ти ж не любиш мене! І не любив! Казав, але не любив!
Вечір. Я зібралася, сіла в авто і поїхала по вулицях міста. Чомусь мені здавалося, що зараз все буде як в серіалі: я побачу тебе в кафе з іншою. І я побачила тебе. Одного. Ти стояв на зупинці, виглядав подавлено. Мені стало тебе жаль. Захотілося вибігти і обійняти. Але я сильніше надавила на газ і поїхала.
Попереду ніч. Дзвінок.
- Алло.
- Не тупи! Невже ти не бачиш, що він без тебе не може?
Це був його друг. Вони знайомі з дитинства.
- Я так більше не можу…
- А я не можу бачити як він топить горе в алкоголі. На ньому лиця немає. Він же тебе, дуру, любить. Просто сказати це не може. Та й натура у нього полігамна. Але ти ж це переживеш. Він же повертається до тебе.
- Я подумаю…
Тієї ночі я знову не спала. Думала чи дати тобі ще один шанс. Немає до кого звернутися.
Прокинулася в шостій ранку. Зібралася. Сьогодні конференція. Сьогодні останній день співпраці нашої фірми і замовника. Тобто тебе. Час плив так повільно. Біля восьмої я набрала твій номер. Потрібно розставити всі крапки над і. Ми не діти. Я вирішила, що я тобі скажу.
- Я чекав твого дзвінка. Послухай…
- Я повинна тобі дещо сказати…

Привіт, любий. Я давно планувала написати невеликий лист, який слугував би вісником моїх почуттів до тебе. Я сиджу біля вікна, навкруги так тихо, що здається ніби все завмерло. Не дивуйся, зараз 1:30.
Останнім часом мені часто приходиться сидіти біля цього вікна. Я думала про те, як вперше підійшла до тебе, і що потім образ твій не покидав мене ночами. Не знаю як це можна назвати і чи можна назвати коханням. Можливо: «Привіт, це черговий жарт моєї долі.»
Кожна хвилина, проведена з тобою, швидко проходить в минуле, в солодкі спогади, які заставляють тремтіти моє серце і душу. Я дуже довго шукала, не знаючи, що шукаю. Здавалося, у мене було все для звичайного життя , але я все одно чекала від долі, що вона підкине мені частинку щастя. Я блукала по невідомому мені світу, світу мрій або просто почуттів, які метушаться в постійному безладі. Але в своїх блуканнях я нарешті знайшла істину. Тепер у мене є ти – саме найдорожче у цьому житті. І я не хочу тебе втрачати, втрачати те, що я з таким тягарем знайшла. Повір мені, що я люблю тебе, люблю твої очі, твій ніжний і задуманий погляд, твої руки, твої дотики – все те, що невблаганно входить у солодкі хвилини буття.
Існує думка: «Нічого не відбувається просто так, нічого не буває даремно». Значить, ти в моєму житті путівна зоря, що освічує моє життя, залишає за собою довгий слід у Небесне Царство, царство зірок, до якого я буду прямувати до своєї долі.
Проведи мене у своє царство, царство кохання і щастя. Я дуже люблю тебе. Ми – рідні душі. Ти моя половинка, якої мені так не вистачало.
Я чекаю світанку, невблаганно чекаю нової зустрічі з тобою, з людиною, яка займає всі мої думки.
У мене є кохання, є ти і значить я щаслива. Хочу загадати, щоб наші дороги ніколи не розходилися, щоб ти завжди думав про мене, скучав, любив і був половинкою моєї душі.
А моя душа будує фортеці, повітряні замки, вона вічно відірвана від землі і живе високими почуттями, ідеалом кохання, ніжної доброти, творіння. Мені би дуже хотілося, щоб ці плани і ці прагнення у нас були спільними.
Жаль, що зараз ми не разом.
Проте недавно я почула: «Древляни вважали небо символом єдності і вічності. Коли люди дивляться на зорі, навіть коли знаходяться далеко один від одного, в цей момент вони разом.
Так давай подивимося на зорі…

Уривок зі щоденника:
Пройшло немало часу з того моменту, коли я зробила тут останній запис. Я закинула вести свій щоденник, бо немала часу і бажання. Але сьогодні я знайшла його серед купи мотлоху і перечитала з усмішкою все те, що там було написано. А останньою була вічна фраза: дива не буде…
А воно сталося. Хоча я до останнього не вірила, але воно сталося. Зараз мені 24. У мене є коханий чоловік, цікава робота, а через рік-два і можливо з’явиться син…
І сьогодні я хочу зробити запис, щоб довести самій собі та читачу, що інтуїція існує, що вона просто так не подає знаків.
Отже, я знала, що вийду за тебе заміж, коли мені було 15. Я була ще наївним дитям і ті перші твої слова назавжди викарбувалися у моїй пам’яті. Твоя посмішка зачарувала мене, вона сліпила більше за сонце, а ніжний погляд, яким ти обдаровував мене змусив розтанути моє серце, яке покрилося кригою розчарувань. Я не пам’ятаю того моменту, коли зрозуміла, що люблю, але точно знаю, що відчула: або ти будеш моїм, або я залишуся навіки одна. З того моменту я забула про інших і жила лише тобою. Я цінувала моменти, коли ти говорив зі мною, зберігала усі смс, які ти коли-небудь присилав. Я чекала моменту, коли ти зрозумієш про мої почуття і відповіси взаємністю. Але той момент ніяк не наставав. Ти проходив мимо і кидав мені лагідне «привіт» зі своєю сонячною усмішкою, а моє серце завмирало і я не могла відповісти, слова застрягали, не дійшовши до адресата. Так минали роки…
Ось мені минуло 16, і 17. Я пробувала будувати стосунки з іншими, але не могла. В них чогось не вистачало. І я не можу сказати чого. Я терпіла своє нерозділене кохання, мовчала і проводжала поглядом. Ти ніяк не реагував на мої знаки уваги, хоча всі давним-давно догадалися, що ти для мене важиш. А ти вперто не хотів казати чи знаєш, чи ні. Ти гуляв з іншими, розважався з ними, а мене ніколи нікуди не кликав. Твоє «привіт» стало для мене рефлексом і кожен ранок, ідучи у вуз, я змушена була побачити тебе і почути це слово, інакше день проходив на смарку. На цьому наша розмова дальше не заходила. Нехай читач не подумає, що ми ніколи не розмовляли, ні, ми спілкувалися час від часу, і ці розмови тривали більше одного слова. Кожен вечір я включала комп’ютер і заходила на твою веб-сторінку, розглядала твої фото і мріяла, що колись ми разом пройдемося вулицями парку, ти мене проводжатимеш додому, цілуватимеш під місяцем і в твоєму житті найважливішою буду лише я. Час минав, але мрії залишалися мріями. Я не могла слухати розповіді одногрупниці про тебе і зразу ж виходила, коли одна з них промовляла твоє ім’я. Мені боляче було чути ті слова, що лунали у твою сторону, компліменти, які пробуджували у тобі гордість, слово «люблю», яке чув ти від багатьох. А я губилася в загадках, думаючи як вони тебе люблять. Ти не відкидав їхніх признань, а я ніколи не знала, що відповідаєш їм. Можливо взаємність, не можливо, точно. Інакше вони б не крутилися біля тебе. А я боялася, що ти втечеш до них, забудеш про мене, і я для тебе залишуся лише сном. Я хотіла втекти, щоб не бачити цього, але не змогла ні вуз змінити, ні за кордон виїхати.
Я боялася, що одного ранку побачу тебе з іншою, яку ти обніматимеш і твоє «привіт» вже буде не тим, що завжди. Я плакала ночами, коли ніхто не бачив і не чув, виливала свій німий біль і знала, що потім буде легше. А легше не ставало. Чомусь у тебе не було постійної дами, ти видно хотів свободи і це тримало мене на плаву. Я знала, що поки у тебе нікого немає, мої шанси високі. Я згадую, як в моменти розпачу бігла до єдиної подруги, яка розуміла мене як ніхто інший. Я плакала у неї на плечі, а вона не знала як мене розрадити. Пам’ятаю, як крізь сльози чула її фрази, що перечили одна одну: «він дурак », якою вона хотіла розкрити мені очі на тебе справжньою, або ж «все у вас буде добре», якою вона мене заспокоювала. Ти їй не те що не подобався, вона не розуміла ніколи, що я в тобі знайшла, але не заперечувала мій вибір. А я вже кілька років знала, що вийду за тебе заміж. Думка хоч і абсурдна, але чомусь мені здавалося, що все буде так.
Коли ситуація змінилася в зовсім протилежну сторону, я вчилася на останньому курсі. Писала диплом, з-під лоба споглядала на тебе, коли ми зустрічалися в бібліотеці і вже звикла до свого болю. Я його не відчувала. Того весняного дня ти підійшов до мене і я вперше не почула твого «привіт», а ти ніжно поглянув на мене і сказав:
- Ти дуже змінилася за останні кілька років. Думаю нам є про що поговорити. Сьогодні. Ввечері.
І нам дійсно було про що поговорити. Я не пам’ятаю як дочекалася вечора, але він запам’ятався мені назавжди. Виявилося, ти знав, що подобаєшся мені, знав давно, але відповісти взаємністю не міг, тебе щось стримувало і кожен раз це була інша причина. Але не вітатися зі мною ти не міг. Це було своєрідним ритуалом, який ніхто не міг порушити. Ти поглянув у мої очі, попросив вибачення за страждання і попросив більше не мучитися, забути про все. Я гадала, що ти зараз скажеш мені те, що я зрозуміла давно, що нам не бути разом. Звичайно, ти з вищого суспільства, а я з нижчого. Наші дороги ніколи не перетнуться.
І раптом я відчула смак твоїх губ, твоїх м’яких губ, які цілували мої. Твій аромат я вдихала що є сил і старалася запам’ятати його назавжди. До того ти цілував мене тільки у моїх снах, і скажу тобі, я не розчарувалася у тобі. Цей вечір став початком нашого спільного життя. Вже не було «я» і «ти», тепер було «ми». І я боялася, що в один прекрасний день все закінчиться, розіб’ється ілюзія, я боялася прокинутися, щоб не закінчився цей сон. А він не закінчився…
Минуло ще трохи часу і ми побралися. Пам’ятаю, як я плакала від радості, бо не могла подумати, що цей день дійсно настане. А він настав. В те, що я вірила з 15 років. Я знала, я передбачала.
Сьогодні ми молода сім’я. На нашому шляху багато перешкод, але ми їх здолаємо. Я люблю тебе усі ці 9 років і знаю, що любитиму завжди. Диво сталося. Одне на тисячу, одне на мільйон, одне на мільярд. Я повірила і дістала його. Я досі боюся тебе втратити, але знаю, що поки існує страх втратити кохану людину, доти ти її любиш.
Все у нас буде добре. Казка відбулася, а за реальність я не переживаю. Бо тепер ношу горде прізвище…

P.S. Я люблю тебе

Перші мої проби пера були десь у 12-річному віці (не враховуючи шкільних творів). Тоді я, напевне, вперше почала писати щоденник. У мене був рожевий блокнотик на замочок. Та я так і не зуміла донести усі свої думки, тому вирвала рукописи та викинула. Але досвід вести щоденник уже у мене був. Не пам’ятаю, скільки тоді мені було, але я списала одну сторінку стандартного зошита, потім мій «рукопис» знайшов дідусь, хотів віддати мамі, я з великим скандалом його відібрала і довго не прибігала до цього способу нотування.
Ніколи не любила писати твори. Для мене це була велика мука. Чи то теми були нецікаві, чи хисту не було. Та й не мала високих оцінок за свої шедеври, принаймні вони були моїми, а не списаними у «2500 шкільних творів». Махлювати почала у випускному класі. Але тоді прийшлося тренуватися писати твори до зно, які не мали вільного викладу, а потрібно було слідувати плану, використовувати ключові слова, без який знижувався бал.
Після провалу зі щоденником, у тому ж блокнотику почала писати свою першу книгу. Але творчість мене швидко покинула, тому знову бавилася у Гоголя. Скажу лише, що твір чимось нагадував творчість Всеволода Нестайка. До сьогодні люблю читати його оповідання. Потім була ще одна спроба написати роман. Дійсно роман, який скоріше нагадував особистий щоденник, бо повинен був бути написаний на фактах мого життя. Але великі твори не під силу мені писати. Йому так і не судилося бути реалізованим. Напевне лише уривки з нього оприлюдню. Або ж попробую знову взятися до роботи, але переробивши дослівне моє життя чимось простішим.
А початком мого літературного життя можу сміливо вважати січень 2009 року. Я втілила на папері свою мрію. З об’єктом моєї симпатії я познайомилася, коли мені було 15. І тому назва мого оповідання має саме таку назву. А далі просто віддалася думкам. Писала про наболіле, про мрії, про переживання, часто себе робила головною героїнею, але домальовувала їй певні елементи, хоча душа у неї була моєю.
Тепер моя муза десь відпочиває. До мене рідно приходить натхнення, ідея, а коли з’являється, немає часу її реалізувати. А ідеї з часом втрачають сенс. Або я бачу роботу зі схожим сюжетом і вирішую про це уже не писати.
Переключилася на соціальну тематику. Але тільки пробую. Я не літератор, у мене більш технічний тим мислення (так мені сказали), проте дехто мої роботи хвалить. Я не ховаю їх від публіки, але даю дорогу до них лише обраним, хто може це оцінити. Вивішую їх у своєму блогу, який був відкритий для заспокоєння душі, коли виникла потреба комусь висловитися, а не було кому. Зараз поміж моїх думок, висловів майорять і мої роботи. Хочу їх виложити на окремому сайті, де будуть лише вони, а з блогу забрати. Це лише проблема часу, та до якої у мене руки не доходять. Я хочу бути відкритою читачу, але закрити від нього свою душу. Я зроблю цей проект, але з часом, поки що він лише у планах.
Писати можуть усі, але не у всіх це виходить. Потрібно себе розвивати, доносити так, як умієш. У кожного письменника свій стиль. Згадаймо Василя Стефаника та його лексику. А на уроках нас заставляли переказувати якраз тими словами, що він використовував. Важкувато було. А Вишневський? У нього цікавий тип мислення, але багато відступів. Прочитавши два десятки сторінок його роману «Коханка», я заплуталася у життєвих лініях і вже не розумію хто є хто. Але це не перепона, щоб кидати те, що тобі подобається. Зовсім недавно я змогла побачити свій стиль екранізованим. Я вважала передачу «Зрозуміти. Пробачити» із занадто наївним сценарієм. Такого у життя не буває, але точка зору психологів мені у ній найбільше подобається. Я тишу такі ж наївні і трохи безглузді сценарії. І цікаво, якщо показати їх психологу, то щоб він сказав?
Отож, пишіть так, як вмієте. Нехай помилки не будуть вам перепоною. Але якщо захочете їх оприлюднити, то бажано найняти хорошого редактора, щоб не було соромно перед публікою. Можливо і я колись сяду, відредагую свої твори і випущу збірку. Але це буде не зараз. Я ще не готова настільки відкритися перед людьми. До того ж багато хто з моїх близьких та рідних не знаю про моє хобі.