Спини мій біль, що у віках стокатто
Отям німу, зсивілу горем душу
І повесні, як повінню – стократно
Заллю любов’ю буднів пильну сушу

Заговори, щоб заніміло в вічність
Заблаженіле сяйво у очах
Здивованих, що є на світі ніжність -
Піввіку прожили лише в плачах.

І подихом розпушуй мої крила
Колись летіла в прірву без пір’їн
Розкутай серце, що скувала крига.
І світ навколо мертво занімів

Тільки тримай, бо похитнусь, сп’яніло
Такої ж долі я ще не пила
І те, що вчора навіть і не тліло
Сьогодні гра вогненна зайняла



Тепер - не руш, тепер - тобі я - вирок.
Без мене не знайдеш ти іншу путь
Через віки, збираючись у вирій
Мої спасенні крила не забудь

25 квітня 2008 р.
1.19

Я случайно сорвалась в пропасть
Рутинности дней, языков -
что чешут, и мелют, как лопасти
Тайной жизни моей альков

Разобрали меня на взгляды,
Поделились словами теми,
Что цедила по капле, как яды.
Охраняла мучительно в темни

Попримерив мои одежки,
Заприметив души белье,
Потоптались, вытерев ножки,
А осталось - белым-бело.

Прокрутили мысли как пленку,
Намотали мечты на ус,
Но завысив наглости планку,
Недобрались до сердца и чувств.

Распылили пыльцой в «невремя»,
И ростком уже не ютиться.
Но я буду наивной, веря,
Что калечность мне просто снится