Вчора я була сповнена енергії, сьогодні - лише спогадами про неї.
В кожного, певне, є ліміт зарядки – час, коли ти можеш без шкоди собі заряджатись та віддавати енергію.
Мій ліміт вичерпано
Здавалось на цім й все…
Однак мені дали спец.завдання – протриматись на запасних акумуляторах десь з місяць.
Тому я домовилась з собою, що моє наповнення нікуди не зникло - воно видозмінилось.

Ми не помічаємо звичних подій та матерій,.
Вони нас «не торкають» як сказали би наркомани про дозу. А життя все-таки має таке робити з нами.
Й для того, щоб залишати іскри на землі, для того, щоб у всіх вдома горів вогонь часто.. дуже часто, певне, набагато частіше, аніж нам би хотілось думати, - нам вартує самим створювати розряд.
Хтось для цього лається, хтось гарчить, хтось дується.
А хтось ревнує.
Ось нещодавно в процесі додавання до друзів в Однокласниках натнулась на жінку, що з аккаунта чоловіка відписувала всі можливі прокльони в бік дівчат, з котрими той спілкувавсь. Я попала під роздачу й звинувачена була у всіх гріхах людства, буцім-то й совісті в мене нема такого «хорошого» її чоловіка відбирати. Й чи я осліпа, а чи то мені повилазило, що я не бачу ЩО в нього в статусі .))) написано «воно одружено»..
Гвалт та й годі…

Знаєш, я хотіла б, щоб у таких жінок виявляли невиліковний нервовий розлад й робили їм лоботомію, аби переконатись, що вони не будуть й далі вирощувати сади свої психічних розладів з приводу кожного кліку..)

Проте вони себе самі карають – вони шукають матеріал, при стику з котрим буде бодай якась іскринка…
А вона все гасне…Чекайте таких жінок на базарі.

Для справедливості кажучи, я розумію цю жінку.
Не хочеться віддавати вогонь, котрий оберігала стільки років направо та наліво.
Це боротьба за тепло вугілля, а не стільки вже за вогонь.
Проте він зігріває глибинніше й надійніше.
В кожного віку свої вагомі епітети щастя.