Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 1
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Предмет та мета Закону
Цей Закон визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків.
Метою цього Закону є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника.
Стаття 2. Визначення термінів
У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:
андеррайтинг - купівля на первинному ринку цінних паперів з наступним їх перепродажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний чи частковий їх викуп за фіксованою ціною з наступним перепродажем або про накладання на покупця обов'язку робити все можливе, щоб продати якомога більше цінних паперів, не беручи зобов'язання придбати будь-які цінні папери, що не були продані;
афілійована особа банку - будь-яка юридична особа, в якій банк має істотну участь або яка має істотну участь у банку;
банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб;
банк з іноземним капіталом - банк, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному іноземному інвестору, становить не менше 10 відсотків; { Термін із змінами, внесеними згідно із Законом N 358-V ( 358-16 ) від 16.11.2006 }
банківська діяльність - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб;
банківський кредит - будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми;
банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність; { Термін із змінами, внесеними згідно із Законом N 358-V ( 358-16 ) від 16.11.2006 }
банківський платіжний інструмент - засіб, що містить реквізити, які ідентифікують його емітента, платіжну систему, в якій він використовується, та, як правило, держателя цього банківського платіжного інструмента. За допомогою банківських платіжних інструментів формуються відповідні документи за операціями, що здійснені з використанням банківських платіжних інструментів, на підставі яких проводиться переказ грошей або надаються інші послуги держателям банківських платіжних інструментів;
банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів;
державний реєстр банків - реєстр, що ведеться Національним банком України і містить відомості про державну реєстрацію усіх банків;
вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору;
державна реєстрація банку - надання банку статусу юридичної особи відповідно до вимог глави 3 цього Закону;
ділова репутація - сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону;
економічні нормативи - показники, що встановлюються Національним банком України і дотримання яких є обов'язковим для банків;
( Визначення терміну "ідентифікація особи" статті 2 виключено на підставі Закону N 485-IV ( 485-15 ) від 06.02.2003 )
іноземний - пов'язаний з громадянином або юридичною особою будь-якої країни, крім України;
істотна участь - пряме або опосередковане, самостійно або спільно з іншими особами володіння 10 і більше відсотками статутного капіталу або права голосу придбаних акцій (паїв) юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість вирішального впливу на керівництво чи діяльність юридичної особи;
капітал банку - залишкова вартість активів банку після вирахування всіх його зобов'язань;
капітал підписний - величина капіталу, на яку отримано письмові зобов'язання акціонерів (пайовиків) банку на внесення коштів за підпискою на акції (паї);
капітал приписний - сума грошових коштів у вільно конвертованій валюті, надана іноземним банком філії для її акредитації; { Статтю 1 доповнено терміном згідно із Законом N 358-V ( 358-16 ) від 16.11.2006 }
капітал статутний - сплачений та зареєстрований підписний капітал;
капітал регулятивний (власні кошти) - складається з основного та додаткового капіталу, зваженого на ризики, що визначаються нормативно-правовими актами Національного банку України;
клієнт банку - будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку;
контроль - безпосереднє або опосередковане володіння часткою в юридичній особі, одноосібне або разом з іншими особами, що презентує еквівалент 50 чи більше відсотків статутного капіталу або голосів юридичної особи, або можливість справляти вирішальний вплив на управління, або діяльність юридичної особи на основі угоди або будь-яким іншим чином;
кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент;
кредитор банку - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань;
ліквідація банку - процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону;
ліквідатор - юридична або фізична особа, яка здійснює функції щодо припинення діяльності банку та задоволення вимог кредиторів;
ліквідаційна маса - усі види майнових активів (майно та майнові права) банку, які належать йому на праві власності на день відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідації;
мораторій - зупинення виконання банком зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань; { Визначення терміна в редакції Закону N 1617-VI ( 1617-17 ) від 24.07.2009 }
неплатоспроможність банку - неспроможність банку своєчасно та в повному обсязі виконати законні вимоги кредиторів через відсутність коштів або зменшення розміру капіталу банку до суми, що становить менше однієї третини мінімального розміру регулятивного капіталу банку;
нормативно-правові акти Національного банку України - нормативно-правові акти, що видаються Національним банком України у межах його повноважень на виконання цього та інших законів України;
підрозділ банку - структурна одиниця банку, що не має статусу юридичної особи і виконує функції, визначені банком;
представництво банку - територіально відокремлений структурний підрозділ банку, що виконує функції представництва та захисту інтересів банку і не здійснює банківську діяльність;{ Термін із змінами, внесеними згідно із Законом N 358-V ( 358-16 ) від 16.11.2006 }
реорганізація банку - злиття, приєднання, виділення, поділ банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступникам;
розрахункові банківські операції - рух грошей на банківських рахунках, здійснюваний згідно з розпорядженнями клієнтів або в результаті дій, які в рамках закону призвели до зміни права власності на активи;
споріднена особа - юридична особа, яка має спільних з банком власників істотної участі;
системоутворюючий банк - банк, зобов'язання якого становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов'язань банківської системи;
тимчасова адміністрація - процедура, що застосовується Національним банком України при здійсненні банківського нагляду за обставин, передбачених цим Законом;
тимчасовий адміністратор - фізична або юридична особа, що призначається Національним банком України для здійснення тимчасової адміністрації;
уповноважена особа банку - особа, яка на підставі статуту чи угоди має повноваження представляти банк та вчиняти від його імені певні дії, що мають юридичне значення;
учасники банку - засновники банку, акціонери банку, який є публічним акціонерним товариством, і пайовики кооперативного банку; { Визначення терміну "учасники банку" статті 2 в редакції Закону N 133-V ( 133-16 ) від 14.09.2006; із змінами, внесеними згідно із Законом N 1617-VI ( 1617-17 ) від 24.07.2009 }
філія банку - відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку;
фінансова холдингова група - фінансова установа, яка відповідає вимогам статті 12 цього Закону;
фінансове оздоровлення банку - відновлення платоспроможності банку та приведення фінансових показників його діяльності у
відповідність із вимогами Національного банку України. { Статтю 2 доповнено визначенням згідно із Законом N 1617-VI ( 1617-17 ) від 24.07.2009 }
Стаття 3. Сфера застосування
Цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків.
Положення цього Закону та нормативно-правові акти Національного банку України застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. { Статтю 3 доповнено частиною згідно із Законом N 358-V ( 358-16 ) від 16.11.2006 }
Положення цього Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов'язаних з банком осіб, визначених статтею 52 цього Закону.
Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов'язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов'язана з функціонуванням банків.
Стаття 4. Банківська система України
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону. { Частина перша статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом N 358-V ( 358-16 ) від 16.11.2006 }
Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).
Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.
Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.
Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, цього Закону, Закону України "Про Національний банк України" ( 679-14 ), інших законодавчих актів та нормативно-правових актів Національного банку України.
Стаття 5. Економічна незалежність банків
Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності.
Держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором.
Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором.
Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом.
Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.
Стаття 6. Організаційно-правова форма банку
Банки в Україні створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку. { Частина перша статті 6 в редакції Закону N 133-V ( 133-16 ) від 14.09.2006; із змінами, внесеними згідно із Законом N 1617-VI ( 1617-17 ) від 24.07.2009 }
Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить цьому Закону.
Стаття 7. Державні банки
Державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі.
Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.
Статут та діяльність державного банку мають відповідати вимогам цього Закону, інших законів України та нормативно-правових актів Національного банку України.
Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.
Національний банк України здійснює державну реєстрацію державних банків відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. { Частина шоста статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку. { Частина сьома статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку. { Частина восьма статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції, визначені цим Законом. { Частина дев'ята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України. До складу наглядової ради державного банку, який призначається Верховною Радою України, в обов'язковому порядку входить не менше одного представника парламентської опозиції. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають вимогам, зазначеним у цій статті. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років. { Частина десята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Президент України призначає п'ять членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідного Указу. { Частина одинадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Верховна Рада України призначає п'ять членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідної Постанови. { Частина дванадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Кабінет Міністрів України призначає п'ять членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідної Постанови. { Частина тринадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Членом наглядової ради державного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну або юридичну освіту, або науковий ступінь у галузі економіки, фінансів та/або права і при цьому має досвід роботи в органі законодавчої влади чи на керівних посадах центральних органів виконавчої влади України, які забезпечують проведення та реалізацію державної фінансової, економічної та правової політики, або в банківській установі, чи досвід наукової, практичної роботи у галузі економіки, фінансів, права. Особа, яка входить до складу наглядової ради чи іншого органу управління банку (крім державного) чи є членом сім'ї такої особи першого ступеня споріднення, або особа, яка була засуджена за зловживання у фінансовій сфері, судимість якої не погашена або не знята в установленому законом порядку, не може бути членом наглядової ради державного банку. Не допускається призначення особи на посаду члена наглядової ради державного банку, якщо таке призначення може призвести до конфлікту інтересів. { Частина чотирнадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Члени наглядової ради державного банку виконують свої функції без отримання будь-якої матеріальної винагороди. { Частина п'ятнадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Наглядову раду державного банку очолює голова, який обирається наглядовою радою зі складу її членів. { Частина шістнадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Засідання наглядової ради є правомочним за наявності не менше десяти його членів. { Частина сімнадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Рішення наглядової ради приймаються простою більшістю голосів від загальної кількості присутніх на засіданні членів наглядової ради державного банку. Статут і внутрішні положення державного банку можуть передбачати порядок скликання, голосування, прийняття і оформлення рішень наглядової ради. { Частина вісімнадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Повноваження призначеного складу наглядової ради державного банку та/або кожного з його членів можуть припинятися відповідно за рішенням Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України щодо призначених ними осіб, але не раніше ніж через один рік з дня призначення. У разі призначення тимчасового адміністратора державного банку повноваження наглядової ради припиняються на підставі статті 78 цього Закону. { Частина дев'ятнадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
У своїй діяльності наглядова рада державного банку керується цим Законом, іншими актами законодавства України і статутом державного банку. Наглядова рада не може втручатися в оперативну діяльність державного банку. { Частина двадцята статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
До компетенції наглядової ради державного банку належить прийняття рішень з питань, визначених у пунктах 1, 5, 6 статті 38 цього Закону і пунктах 1-7 статті 39 цього Закону, а також з інших питань, необхідність врегулювання яких передбачена цим Законом. { Частина двадцять перша статті 7 в редакції Закону N 532-V ( 532-16 ) від 22.12.2006 }
Рішення про зміну розміру статутного капіталу державного банку та припинення його діяльності приймається Кабінетом Міністрів України. При цьому Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру зміни розміру статутного фонду державного банку.
Повноваження виконавчого органу державного банку визначаються його статутом. Кандидатури голови та членів виконавчого органу узгоджуються з Національним банком України відповідно до вимог цього Закону.
Банк, створений у порядку, визначеному частиною другою цієї статті, має право додавати до свого найменування слово "державний", використовувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України.
У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного. Власники акцій зобов'язані привести статут та діяльність банку у відповідність з вимогами цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Стаття 8. Кооперативні банки
Кооперативний банк створюється в порядку, передбаченому цим Законом. Законодавство про кооперацію поширюється на кооперативні банки в частині, що не суперечить цьому Закону.
Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки.
Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.
Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.
До функцій центрального кооперативного банку, крім передбачених цим Законом, належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.
Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління банку. Органом контролю є ревізійна комісія банку. Органи управління та контролю кооперативного банку створюються та здійснюють свої повноваження відповідно до цього Закону.
Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України відповідно до цього Закону.
Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу.
Прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.
Обмеження, встановлені цим Законом для операцій банку з пов'язаними особами, не поширюються на операції кооперативного банку.
Стаття 9. Банківські об'єднання
Банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками
промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.
Банківське об'єднання створюється за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Порядок отримання дозволу на створення банківського об'єднання та порядок його державної реєстрації встановлюються Національним банком України.
Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання. Учасники банківського об'єднання перед своєю власною назвою вказують назву банківського об'єднання.
Учасники банківського об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та дотриманням умов укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання.
Банківське об'єднання зобов'язане публікувати в офіційних друкованих виданнях - газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України" інформацію про створення банківського об'єднання за визначеною Національним банком України формою, про зміни в ньому та про припинення його діяльності, а також консолідовану звітність за обсягами та за формою, встановленими Національним банком України.
Учасники банківського об'єднання несуть відповідальність за зобов'язаннями інших його учасників відповідно до укладеного між ними договору.
Банківське об'єднання ліквідується за рішенням його учасників або з ініціативи Національного банку України за рішенням суду у разі, якщо діяльність такого банківського об'єднання суперечить антимонопольному законодавству України або загрожує інтересам
вкладників банків чи стабільності банківської системи. Ліквідація банківського об'єднання не припиняє діяльності банків - його учасників.
Стаття 10. Банківська корпорація
Банківська корпорація - це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів
банків - учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю.
Банківська корпорація підлягає реєстрації у Національному банку України і заноситься до Державного реєстру банків. Статутний капітал банківської корпорації повинен відповідати загальним вимогам Національного банку України щодо статутного капіталу
новостворюваного комерційного банку.
Вимоги Національного банку України щодо надання банківській корпорації ліцензій на виконання окремих операцій встановлюються на рівні загальних вимог для комерційних банків виходячи з розміру консолідованого капіталу.
Установчий договір та статут корпорації мають включати положення щодо забезпечення виконання корпорацією та її членами своїх фінансових зобов'язань і відповідальності за результати сумісної діяльності з метою забезпечення інтересів кредиторів та
вкладників.
Банки, що увійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій та забезпечують централізацію виконання окремих функцій.
Централізації в межах банківської корпорації підлягають:
виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її
межами;
операції на ринках грошей та капіталів;
встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах);
моніторинг кредитних ризиків;
розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої звітності;
формування зовнішньої звітності;
внутрішній аудит.
Перелік централізованих функцій може бути розширений за згодою банків - членів корпорації. Передача повноважень щодо централізованого виконання зазначених вище функцій від банків-членів до банківської корпорації повинна бути зафіксована як у статутах банків - членів корпорації, так і в статуті самої банківської корпорації.
Банківська корпорація виконує функції розрахункового центру для банків - членів корпорації і не веде безпосереднього обслуговування клієнтів (фізичних та юридичних осіб, крім банків
та інших фінансових установ). Усі банки - члени корпорації виконують свої розрахунки та платежі (як у національній, так і в іноземних валютах) виключно через свої кореспондентські рахунки, відкриті в Національному банку України або безпосередньо у банківській корпорації.
Банки, що увійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації. Банки, що увійшли у банківську корпорацію, не можуть входити до інших банківських об'єднань, крім як за згодою корпорації (виняток - участь у професійних асоціаціях, створених не на комерційних засадах). Банки, що увійшли до банківської корпорації, повинні в усіх своїх документах, укладених угодах тощо вказувати свою належність до корпорації.
Назва банківської корпорації встановлюється засновниками довільно з дотриманням вимог цього Закону.
Стаття 11. Банківська холдингова група
Банківська холдингова група - це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки.
Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.
Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний
термін.
Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків - членів групи, а також створення системи управління спільною
діяльністю.
Банківський нагляд за діяльністю банківської холдингової групи здійснюється на індивідуальній та консолідованій основі. Материнський банк зобов'язаний подавати консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповідно до вимог цього Закону.
Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
Стаття 12. Фінансова холдингова група
Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.
Материнській компанії має належати більше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи.
Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповідно до вимог цього Закону.
Материнська компанія фінансової холдингової групи при здійсненні своєї діяльності з управління та координації діяльності її членів на виконання законодавства і нормативно-правових актів Національного банку України має право встановлювати правила, що є обов'язковими для членів фінансової холдингової групи.
Материнська компанія фінансової холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
Стаття 13. Банківські спілки та асоціації
З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації.
Банківські спілки та асоціації не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю і не можуть бути створені з метою отримання прибутку.
Асоціація (спілка) банків є договірним об'єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків - членів асоціації (спілки).
Розділ II
СТВОРЕННЯ, ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ, ЛІЦЕНЗУВАННЯ
ДІЯЛЬНОСТІ ТА РЕОРГАНІЗАЦІЯ БАНКІВ
Глава 2
СТВОРЕННЯ БАНКІВ
Стаття 14. Учасники банків
Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.
Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.
Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників та акціонерів (пайовиків), які набувають істотної участі у банку, встановлюються цим Законом та
нормативно-правовими актами Національного банку України.
Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.
Стаття 15. Найменування банку
Банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово "банк", а також вказівку на організаційно-правову форму банку.
Банк має печатку зі своїм повним офіційним найменуванням.
Слово "банк" та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та
законодавства України.
Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, яка повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у найменуванні банку слів "Україна", "державний", "центральний", "національний" та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України.
Національний банк України має право відмовити у використанні банком запропонованого найменування за наведених у цій статті підстав.
Підрозділ банку використовує найменування лише того банку, підрозділом якого він є. До назви структурного підрозділу банку може додаватися найменування місцезнаходження цього підрозділу.
Стаття 16. Статут банку
Статут банку складається з урахуванням положень цього Закону, Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ) та інших законів України.
Статут банку обов'язково має містити інформацію про:
1) найменування банку;
2) його місцезнаходження;
3) організаційно-правову форму;
4) види діяльності, які має намір здійснювати банк;
5) розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;
6) структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;
7) порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до глав 5 та 16 цього Закону;
8) порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;
9) розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;
10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків;
11) положення про аудиторську перевірку банку;
12) положення про органи внутрішнього аудиту банку.
Рішення про внесення змін до статуту банку набирає сили з моменту реєстрації таких змін Національним банком України.
Реєстрація змін до статуту банку здійснюється у порядку, визначеному Національним банком України.
Глава 3
ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ТА ЛІЦЕНЗУВАННЯ БАНКІВ
Стаття 17. Державна реєстрація банків
Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації такі документи:
1) заяву про реєстрацію банку;
2) установчий договір (крім державного банку);
3) статут банку;
4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;
5) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими Національним банком України вимогами;
6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;
7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) - для учасників - юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової
адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) - для учасників - фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;
8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;
9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;
10) нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;
11) копії звіту про проведення приватного розміщення акцій - для банку, який створюється у формі публічного акціонерного товариства; { Пункт 11 частини другої статті 17 в редакції Закону N 1617-VI ( 1617-17 ) від 24.07.2009 }
12) відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.
Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.
Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у цій статті.
Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.
Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.
Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.
Стаття 18. Підстави для відмови в державній реєстрації
Національний банк України може відмовити в державній реєстрації банку у разі, якщо:
1) порушено порядок створення банку;
2) установчі документи банку не відповідають законодавству України;
3) подано неповний пакет документів, необхідних для державної реєстрації банку, або ці документи не відповідають вимогам цьогоЗакону чи нормативно-правових актів Національного банку України;
4) у Національного банку України є докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи відсутність задовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, що мають істотну участь у банку;
5) професійна придатність та ділова репутація голови виконавчого органу і головного бухгалтера банку, а також членів виконавчого органу банку не відповідають вимогам Національного банку України.
Про неповноту поданого пакета документів та/або про невідповідність професійної придатності та ділової репутації голови правління (ради директорів) та головного бухгалтера Національний банк України зобов'язаний повідомити уповноваженим особам банку не пізніше місячного строку з дати подання документів.
Про відмову у державній реєстрації банку Національний банк України приймає мотивоване рішення. Засвідчена Національним банком України копія рішення про відмову в реєстрації банку надсилається уповноваженій особі банку рекомендованим листом або вручається під розпис.
Відмова у державній реєстрації банку не може бути здійснена з інших підстав, крім зазначених у цій статті.
Стаття 19. Банківська ліцензія
Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.
Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.
Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:
наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється цим Законом;
забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог Національного банку України;
наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.
Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені у цій статті умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.
Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні приймається Національним банком України протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів, зазначених у цій статті. У разі реорганізації банку за результатами процедури тимчасової адміністрації рішення про надання банківської ліцензії приймається Національним банком України протягом триденного терміну з дня отримання повного пакета документів, зазначених у цій статті. { Частина п'ята статті 19 із змінами, внесеними згідно із Законом N 639-VI ( 639-17 ) від 31.10.2008 }
Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.
Стаття 20. Підстави відкликання банківської ліцензії
Національний банк України може відкликати банківську ліцензію виключно у таких випадках:
1) якщо було виявлено, що документи, надані для отримання ліцензії, містять недостовірну інформацію;
2) якщо банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії;
3) у разі порушення цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України, що спричинило значну втрату активів і настання неплатоспроможності банку;
4) на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідність з вимогами цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України;
5) недоцільності виконання плану тимчасової адміністрації щодо реорганізації банку.
Національний банк України негайно повідомляє банк про відкликання у нього банківської ліцензії. Банк протягом трьох днів з моменту отримання рішення зобов'язаний повернути Національному банку України свою банківську ліцензію.
У день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, банк припиняє здійснення усіх банківських операцій та вчиняє дії, що забезпечують виконання банком своїх зобов'язань перед вкладниками
та іншими кредиторами відповідно до укладених договорів та положень цього Закону.
Рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії публікується в газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України" і є підставою для звернення до суду з позовом про ліквідацію банку.
Стаття 21. Попередній дозвіл на створення банку з іноземним капіталом
Для створення банку з іноземним капіталом його засновники зобов'язані отримати попередній дозвіл Національного банку України. Для набуття діючим банком статусу банку з іноземним
капіталом його правління (рада директорів) має отримати попередній дозвіл Національного банку України.
Для отримання попереднього дозволу для створення банку з іноземним капіталом або для набуття банком статусу банку з іноземним капіталом до Національного банку України необхідно подати такі документи:
1) клопотання про надання попереднього дозволу;
2) інформацію про склад засновників, їх ділову репутацію та наявність необхідних коштів для заснування банку;
3) дозвіл іноземного контролюючого органу на участь у створенні банку в Україні або письмове запевнення іноземного засновника про відсутність у законодавстві країни його походження вимог щодо отримання такого дозволу;
4) інформацію про андеррайтера та його ділову репутацію, угоду з андеррайтером, якщо банком прийнято рішення про продаж акцій банку на міжнародних ринках шляхом андеррайтингу.
Клопотання розглядається Національним банком України протягом одного місяця з дня його отримання. Відмова Національного банку України у наданні дозволу має надаватися у письмовій формі із зазначенням відповідних мотивів.
Стаття 22. Особливості державної реєстрації банків з іноземним капіталом
При будь-якому набутті банком статусу банку з іноземним капіталом, за умови, що іноземний інвестор набуває істотної участі, для державної реєстрації банку з іноземним капіталом
додатково до зазначених у статті 17 цього Закону документів іноземний інвестор або за його дорученням банк - емітент акцій, андеррайтер чи будь-яка інша юридична або фізична особа, що має доручення від іноземного інвестора, подає такі документи:
1) нотаріально засвідчену за місцем видачі копію рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні;
2) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни, в якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора, якщо законодавством такої країни вимагається одержання зазначеного дозволу, або письмове запевнення іноземного інвестора про відсутність вимог щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон;
3) нотаріально засвідчений за місцем видачі витяг з торгового (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземного учасника в країні, в якій
зареєстровано головний офіс іноземного інвестора;
4) нотаріально засвідчену за місцем видачі копію висновку іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іноземного інвестора на кінець останнього повного календарного року. Якщо визначений висновок надається іноземною аудиторською організацією, яка не входить до переліку іноземних аудиторських організацій, визнаних Національним банком України, то такий висновок має бути підтвердженим українською аудиторською організацією.
Документи, зазначені в пунктах 1, 2 (крім письмового запевнення іноземного інвестора), 3, 4 частини першої цієї статті, повинні бути легалізовані в установленому порядку, якщо інше не
передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У разі, якщо іноземний інвестор є фізичною особою, він подає:
1) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни, якщо законодавством такої країни вимагається отримання зазначеного дозволу, або письмове запевнення іноземного інвестора про відсутність вимог законодавства країни його перебування щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон. Письмова згода має бути легалізована в консульській установі України, якщо інше не передбачено чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
2) анкету, яка повинна містити, зокрема, інформацію про відсутність судимості.
Якщо документи, зазначені в цій статті, складені іноземною мовою, вони повинні супроводжуватися нотаріально завіреним перекладом українською мовою.
Національний банк України має право відмовити у державній реєстрації банку з істотною іноземною участю за умови відсутності принаймні одного з документів, визначених цією статтею, або неналежного оформлення будь-якого з них. Відмова надається в письмовій формі із зазначенням відповідних підстав.

Цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Визначення термінів
У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:
1) безпека продукції - відсутність будь-якого ризику для життя, здоров'я, майна споживача і навколишнього природного середовища при звичайних умовах використання, зберігання, транспортування, виготовлення і утилізації продукції;
2) введення продукції в обіг - дії суб'єкта господарювання, спрямовані на виготовлення або ввезення на митну територію України продукції з подальшою самостійною або опосередкованою реалізацією на території України;
3) виконавець - суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги;
4) виробник - суб'єкт господарювання, який: виробляє товар або заявляє про себе як про виробника товару чи про виготовлення такого товару на замовлення, розміщуючи на товарі та/або на упаковці чи супровідних документах, що разом з товаром передаються споживачеві, своє найменування (ім'я), торговельну марку або інший елемент, який ідентифікує такого суб'єкта господарювання; або імпортує товар;
5) гарантійний строк - строк, протягом якого виробник (продавець, виконавець або будь-яка третя особа) бере на себе зобов'язання про здійснення безоплатного ремонту або заміни відповідної продукції у зв'язку з введенням її в обіг;
6) офісне приміщення - будь-яке приміщення (будівля тощо), в якому знаходиться суб'єкт господарювання або його філія, або його структурний підрозділ, або представництво;
7) договір - усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами (далі - розрахунковий документ);
8) договір, укладений на відстані, - договір, укладений продавцем (виконавцем) із споживачем за допомогою засобів дистанційного зв'язку;
9) договір, укладений поза торговельними або офісними приміщеннями, - договір, укладений із споживачем особисто в місці, іншому ніж торговельні або офісні приміщення продавця;
10) електронне повідомлення - інформація, надана споживачу через телекомунікаційні мережі, яка може бути у будь-який спосіб відтворена або збережена споживачем в електронному вигляді;
11) засоби дистанційного зв'язку - телекомунікаційні мережі, поштовий зв'язок, телебачення, інформаційні мережі, зокрема Інтернет, які можуть використовуватися для укладення договорів на відстані;
12) істотний недолік - недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з нижченаведених ознак:
а) він взагалі не може бути усунутий;
б) його усунення потребує понад чотирнадцять календарних днів;
в) він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором;
13) належна якість товару, роботи або послуги - властивість продукції, яка відповідає вимогам, встановленим для цієї категорії продукції у нормативно-правових актах і нормативних документах, та умовам договору із споживачем;
14) нечесна підприємницька практика - будь-яка підприємницька діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції;
15) недолік - будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред'являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем);
16) нормативний документ - цей термін застосовується у значенні, визначеному Законом України "Про стандартизацію";
17) послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб;
18) продавець - суб'єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації;
19) продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб;
20) реалізація - діяльність суб'єктів господарювання з продажу товарів (робіт, послуг);
21) робота - діяльність виконавця, результатом якої є виготовлення товару або зміна його властивостей за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб;
22) споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника;
23) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції;
24) строк (термін) придатності - строк (термін), визначений нормативно-правовими актами, нормативними документами, умовами договору, протягом якого у разі додержання відповідних умов зберігання та/або експлуатації чи споживання продукції її якісні показники і показники безпеки повинні відповідати вимогам нормативно-правових актів, нормативних документів та умовам договору;
25) строк служби - календарний строк використання продукції за призначенням, починаючи від введення в обіг чи після ремонту, протягом якого виробник (виконавець) гарантує її безпеку та несе відповідальність за істотні недоліки, що виникли з його вини;
26) торговельне приміщення - майновий комплекс, який займає окрему споруду (офісне приміщення) або який розміщено у спеціально призначеній та обладнаній для торгівлі споруді, де суб'єкт господарювання здійснює діяльність з реалізації товару;
27) фальсифікована продукція - продукція, виготовлена з порушенням технології або неправомірним використанням знака для товарів та послуг, чи копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само неправомірним відтворенням товару іншої особи.
Стаття 2. Законодавство про захист прав споживачів
1. Законодавство про захист прав споживачів складається з цього Закону, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та інших нормативно-правових актів, що містять положення про захист прав споживачів.
Стаття 3. Міжнародні договори
1. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж передбачені законодавством України про захист прав споживачів, застосовуються правила міжнародного договору.
Розділ II
ПРАВА СПОЖИВАЧІВ ТА ЇХ ЗАХИСТ
Стаття 4. Права та обов'язки споживачів
1. Споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на:
1) захист своїх прав державою;
2) належну якість продукції та обслуговування;
3) безпеку продукції;
4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця);
5) відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством;
6) звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав;
7) об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).
2. Споживачі також мають інші права, встановлені законодавством про захист прав споживачів.
3. Споживачі зобов'язані:
1) перед початком експлуатації товару уважно ознайомитися з правилами експлуатації, викладеними в наданій виробником (продавцем, виконавцем) документації на товар;
2) в разі необхідності роз'яснення умов та правил використання товару - до початку використання товару звернутися за роз'ясненнями до продавця (виробника, виконавця) або до іншої вказаної в експлуатаційній документації особи, що виконує їх функції;
3) користуватися товаром згідно з його цільовим призначенням та дотримуватися умов (вимог, норм, правил), встановлених виробником товару (виконавцем) в експлуатаційній документації;
4) з метою запобігання негативним для споживача наслідкам використання товару - застосовувати передбачені виробником в товарі засоби безпеки з дотриманням передбачених експлуатаційною документацією спеціальних правил, а в разі відсутності таких правил в документації - дотримуватися звичайних розумних заходів безпеки, встановлених для товарів такого роду.
Стаття 5. Захист прав споживачів
1. Держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання продукції іншими законними способами в обсязі, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності.
2. Держава створює умови для здобуття споживачами потрібних знань з питань реалізації їх прав.
3. Захист прав споживачів здійснюють спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи і установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування згідно із законодавством, а також суди.
Стаття 6. Право споживача на належну якість продукції
1. Продавець (виробник, виконавець) зобов'язаний передати споживачеві продукцію належної якості, а також надати інформацію про цю продукцію.
2. Продавець (виробник, виконавець) на вимогу споживача зобов'язаний надати йому документи, які підтверджують належну якість продукції.
3. Вимоги до продукції щодо її безпеки для життя, здоров'я і майна споживачів, а також навколишнього природного середовища встановлюються нормативними документами.
Щодо окремих груп продукції зазначені вимоги встановлюються законами та іншими нормативно-правовими актами.
На товари, що ввозяться на територію України, повинен бути передбачений законодавством документ, який підтверджує їх належну якість.
4. Забороняється введення в обіг фальсифікованої продукції.
5. Виробник (виконавець) зобов'язаний забезпечити використання продукції за призначенням протягом строку її служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності такого строку - протягом десяти років.
Виробник (виконавець) зобов'язаний забезпечити технічне обслуговування та гарантійний ремонт продукції, а також її випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, у необхідному обсязі та асортименті запасних частин протягом усього строку її виробництва, а після зняття з виробництва - протягом строку служби, в разі відсутності такого строку - протягом десяти років.
6. Реалізація інтересів споживачів у встановленні вимог до належної якості продукції забезпечується правом участі споживачів та їх об'єднань у розробленні нормативних документів згідно із законодавством.
Стаття 7. Гарантійні зобов'язання
1. Виробник (виконавець) забезпечує належну роботу (застосування, використання) продукції, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого нормативно-правовими актами, нормативними документами чи договором.
Гарантійний строк на комплектуючі вироби повинен бути не менший, ніж гарантійний строк на основний виріб, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами, нормативними документами чи договором.
2. Гарантійний строк зазначається в паспорті на продукцію або на етикетці чи в будь-якому іншому документі, що додається до продукції.
Гарантійні зобов'язання у будь-якому випадку включають також будь-які зобов'язання виробника (виконавця) або продавця, передбачені рекламою.
3. Для продукції, споживчі властивості якої можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна споживачів і навколишнього природного середовища, встановлюється строк придатності, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до неї при продажу, і який вважається гарантійним строком.
Строк придатності обчислюється починаючи від дати виготовлення, яка також зазначається на етикетці або в інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання.
Продаж товарів, на яких строк придатності не зазначено або зазначено з порушенням вимог нормативних документів, а також товарів, строк придатності яких минув, забороняється.
На сезонні товари (одяг, хутряні та інші вироби) гарантійний строк обчислюється з початку відповідного сезону, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
4. У разі продажу товарів за зразками, поштою, а також у випадках, коли час укладення договору купівлі-продажу і час передачі товару споживачеві не збігаються, гарантійний строк обчислюється починаючи від дня передачі товару споживачеві, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення) чи складення - від дня їх здійснення, а якщо день передачі, установки (підключення) чи складення товару, а також передачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у споживача до укладення договору купівлі-продажу, - від дня укладення договору купівлі-продажу.
5. Стосовно продукції, на яку гарантійні строки або строк придатності не встановлено, споживач має право пред'явити продавцю (виробнику, виконавцю) відповідні вимоги, якщо недоліки було виявлено протягом двох років, а стосовно об'єкта будівництва - не пізніше десяти років від дня передачі їх споживачеві.
6. При виконанні гарантійного ремонту гарантійний строк збільшується на час перебування продукції в ремонті.
Зазначений час обчислюється від дня, коли споживач звернувся з вимогою про усунення недоліків.
7. При обміні товару його гарантійний строк обчислюється заново від дня обміну.
8. Гарантійне зобов'язання припиняється на загальних підставах, передбачених Цивільним кодексом України.
9. Гарантійне зобов'язання не припиняється у разі неможливості виконання такого зобов'язання з причини відсутності необхідних для його виконання матеріалів, комплектуючих або запасних частин.
Стаття 8. Права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості
1. У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати:
1) пропорційного зменшення ціни;
2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;
3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:
1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми;
2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.
2. Стосовно непродовольчих товарів, що перебували у використанні та були реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, вимоги споживача, зазначені у частині першій цієї статті, задовольняються за згодою продавця.
Згідно з цією частиною задовольняються вимоги споживача щодо товарів, гарантійний строк на які не закінчився.
3. Вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті, пред'являються на вибір споживача продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.
Споживач має право пред'явити одну з вимог, передбачених частиною першою цієї статті, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу, передбачену частиною першою цієї статті.
Зазначені вимоги за місцезнаходженням споживача задовольняють також створені власником продавця торговельні підприємства та філії, що здійснюють продаж аналогічних придбаним споживачем товарів, або підприємства, на які ці функції покладено на підставі договору. Функції представників підприємств-виробників виконують їх представництва та філії, створені виробниками для цієї мети, або підприємства, які задовольняють зазначені вимоги на підставі договору з виробником.
4. Продавець і виробник під час продажу (реалізації) товару зобов'язані інформувати споживача про підприємства, що задовольняють вимоги, встановлені частинами першою і третьою цієї статті. За ненадання такої інформації встановлюється відповідальність згідно із статтями 15 і 23 цього Закону.
5. Продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) зобов'язані прийняти товар неналежної якості у споживача і задовольнити його вимоги.
Доставка великогабаритних товарів і товарів вагою понад п'ять кілограмів продавцю, виробнику (підприємству, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) та їх повернення споживачеві здійснюються за рахунок продавця, виробника (підприємства, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті).
6. За наявності товару вимога споживача про його заміну підлягає негайному задоволенню, а в разі виникнення потреби в перевірці якості - протягом чотирнадцяти днів або за домовленістю сторін.
У разі відсутності товару вимога споживача про його заміну підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви. Якщо задовольнити вимогу споживача про заміну товару в установлений строк неможливо, споживач вправі на свій вибір пред'явити продавцю, виробнику (підприємству, що виконує їх функції) інші вимоги, передбачені пунктами 1, 3, 4, 5 частини першої цієї статті.
7. Під час заміни товару з недоліками на товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості, ціна на який змінилася, перерахунок вартості не провадиться.
Під час заміни товару з недоліками на такий же товар іншої марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості перерахунок вартості товару з недоліками у разі підвищення ціни провадиться виходячи з його вартості на час обміну, а в разі зниження ціни - виходячи з вартості на час купівлі.
При розірванні договору розрахунки із споживачем у разі підвищення ціни на товар провадяться виходячи з його вартості на час пред'явлення відповідної вимоги, а в разі зниження ціни - виходячи з вартості товару на час купівлі. Гроші, сплачені за товар, повертаються споживачеві у день розірвання договору, а в разі неможливості повернути гроші у день розірвання договору - в інший строк за домовленістю сторін, але не пізніше ніж протягом семи днів.
8. У разі придбання споживачем продовольчих товарів неналежної якості продавець зобов'язаний замінити їх на товари належної якості або повернути споживачеві сплачені ним гроші, якщо недоліки виявлено у межах строку придатності. При цьому розрахунки із споживачем провадяться в порядку, передбаченому абзацом третім частини сьомої цієї статті.
9. При пред'явленні споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару вони повинні бути усунуті протягом чотирнадцяти днів з дати його пред'явлення або за згодою сторін в інший строк.
На письмову вимогу споживача на час ремонту йому надається (з доставкою) товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) незалежно від моделі. Для цього продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) зобов'язані створювати (мати) обмінний фонд товарів. Перелік таких товарів визначається Кабінетом Міністрів України.
За кожний день затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений строк (чотирнадцять днів) споживачеві виплачується неустойка відповідно в розмірі одного відсотка вартості товару.
При усуненні недоліків шляхом заміни комплектуючого виробу або складової частини товару, на які встановлено гарантійні строки, гарантійний строк на новий комплектуючий виріб і складову частину обчислюється починаючи від дня видачі споживачеві товару після ремонту.
10. Споживач має право пред'явити виробнику (продавцю) вимогу про безоплатне усунення недоліків товару після закінчення гарантійного строку. Ця вимога може бути пред'явлена протягом установленого строку служби, а якщо такий не встановлено - протягом десяти років, якщо в товарі було виявлено недоліки (істотні недоліки), допущені з вини виробника. Якщо цю вимогу не задоволено у строки, передбачені частиною дев'ятою цієї статті, споживач має право на свій вибір пред'явити виробникові (продавцеві) інші вимоги, відповідно до частини першої цієї статті.
11. Вимоги споживача розглядаються після пред'явлення споживачем розрахункового документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійний строк, - технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює, з позначкою про дату продажу.
Під час продажу товару продавець зобов'язаний видати споживачеві розрахунковий документ встановленої форми, що засвідчує факт купівлі, з позначкою про дату продажу.
У разі втрати споживачем технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює, їх відновлення здійснюється у порядку, визначеному законодавством.
12. Виробник зобов'язаний відшкодувати всі збитки продавця (підприємства, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті), який розглядає претензію споживача до придбаного товару.
Продавець (виробник) товарів зобов'язаний у місячний строк відшкодувати підприємству, що виконує його функції, збитки, яких воно зазнало у зв'язку із задоволенням вимог споживача, передбачених цією статтею.
13. Вимоги, встановлені частиною першою цієї статті щодо товарів, виготовлених за межами України, задовольняються за рахунок продавця (імпортера).
14. Вимоги споживача, передбачені цією статтею, не підлягають задоволенню, якщо продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) доведуть, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем правил користування товаром або його зберігання. Споживач має право брати участь у перевірці якості товару особисто або через свого представника.
Стаття 9. Права споживача при придбанні товару належної якості
1. Споживач має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не задовольнив його за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням.
Споживач має право на обмін товару належної якості протягом чотирнадцяти днів, не рахуючи дня купівлі.
Обмін товару належної якості провадиться, якщо він не використовувався і якщо збережено його товарний вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики, а також розрахунковий документ, виданий споживачеві разом з проданим товаром.
Перелік товарів, що не підлягають обміну (поверненню) з підстав, зазначених у цій статті, затверджується Кабінетом Міністрів України.
2. Якщо на момент обміну аналогічного товару немає у продажу, споживач має право або придбати будь-які інші товари з наявного асортименту з відповідним перерахуванням вартості, або розірвати договір та одержати назад гроші у розмірі вартості повернутого товару, або здійснити обмін товару на аналогічний при першому ж надходженні відповідного товару в продаж. Продавець зобов'язаний у день надходження товару в продаж повідомити про це споживача, який вимагає обміну товару.
3. При розірванні договору купівлі-продажу розрахунки із споживачем провадяться виходячи з вартості товару на час його купівлі. Гроші, сплачені за товар, повертаються споживачеві у день розірвання договору, а в разі неможливості повернути гроші у день розірвання договору - в інший строк за домовленістю сторін, але не пізніше ніж протягом семи днів.
Стаття 10. Права споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)
1. Споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) і вимагати відшкодування збитків, якщо виконавець своєчасно не приступив до виконання зобов'язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений строк стає неможливим.
Якщо значну частину обсягу послуги чи робіт (понад сімдесят відсотків загального обсягу) вже було виконано, споживач має право розірвати договір лише стосовно частини послуги або робіт, що залишилася.
2. Якщо під час виконання робіт (надання послуг) стане очевидним, що їх не буде виконано з вини виконавця згідно з умовами договору, споживач має право призначити виконавцю відповідний строк для усунення недоліків, а в разі невиконання цієї вимоги у визначений строк - розірвати договір і вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення недоліків третій особі за рахунок виконавця.
3. У разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) споживач має право на свій вибір вимагати:
1) безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) у розумний строк;
2) відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги);
3) безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу і такої ж якості чи повторного виконання роботи;
4) відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків виконаної роботи (наданої послуги) своїми силами чи із залученням третьої особи;
5) реалізації інших прав, що передбачені чинним законодавством на день укладення відповідного договору.
Зазначені вимоги підлягають задоволенню у разі виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) або під час її виконання (надання), а в разі неможливості виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) - протягом гарантійного чи іншого строку, встановленого договором, чи протягом двох років з дня прийняття виконаної роботи (наданої послуги) у разі відсутності гарантійного чи іншого строку, встановленого законодавством або договором.
4. За наявності у роботі (послузі) істотних недоліків споживач має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
Якщо істотні недоліки було виявлено в роботі (послузі), виконаній з матеріалу споживача, споживач має право вимагати на свій вибір або виконання її з такого ж матеріалу виконавця, або розірвання договору і відшкодування збитків.
Зазначені вимоги можуть бути пред'явлені споживачем протягом строків, передбачених нормативно-правовими актами та нормативними документами, умовами договору, а в разі відсутності таких строків - протягом десяти років.
5. У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
6. Виконавець не несе відповідальності за невиконання, прострочення виконання або інше неналежне виконання зобов'язання та недоліки у виконаних роботах або наданих послугах, якщо доведе, що вони виникли з вини самого споживача чи внаслідок дії непереборної сили.
7. Про відступи від умов договору та інші недоліки в роботі (послузі), що не могли бути виявлені при звичайному способі її прийняття, споживач зобов'язаний повідомити виконавцеві не пізніше трьох діб після їх виявлення.
8. Виконавець залежно від характеру і специфіки виконаної роботи (наданої послуги) зобов'язаний видати споживачеві розрахунковий документ, що засвідчує факт виконання роботи (надання послуги).
9. Виконавець зобов'язаний протягом місяця відшкодувати збитки, що виникли у зв'язку з втратою, псуванням чи пошкодженням речі, прийнятої ним від споживача для виконання робіт (надання послуг). Виконавець не звільняється від відповідальності, якщо рівень його наукових і технічних знань не дав змоги виявити особливі властивості речі, прийнятої ним від споживача для виконання робіт (надання послуг).
Якщо виконання робіт (надання послуг) вимагає використання додаткових матеріалів, такі матеріали повинні відповідати вимогам безпеки, встановленим законодавством до таких матеріалів.
10. Виконавець несе відповідальність за шкоду, завдану життю, здоров'ю або майну споживача, що виникла у зв'язку з використанням речей, матеріалів, обладнання, приладів, інструментів, пристосувань чи інших засобів, необхідних для виконання ним робіт (надання послуг), незалежно від рівня його наукових і технічних знань, що дає змогу виявити їх властивості, згідно із законодавством.
11. Якщо під час виконання робіт (надання послуг) виникає необхідність у додаткових роботах (послугах), що не були передбачені умовами договору, виконавець зобов'язаний одержати від споживача дозвіл на виконання таких робіт (надання послуг).
Будь-які додаткові роботи (послуги), виконані (надані) виконавцем без згоди споживача, не створюють для споживача будь-яких зобов'язань щодо їх оплати.
12. Якщо після укладення договору стане очевидним, що роботи (послуги), зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача.
Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору.
Споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) без штрафних санкцій з боку виконавця у разі виникнення обставин, передбачених в абзацах першому та другому цієї частини.
13. Вимоги цієї статті не поширюються на виконання робіт з гарантійного ремонту.
Стаття 11. Права споживача в разі придбання ним продукції у кредит
1. Договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Не вважається пропонуванням споживчого кредиту застереження про можливість надання його під час придбання продукції.
2. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:
1) особу та місцезнаходження кредитодавця;
2) кредитні умови, зокрема:
а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;
б) форми його забезпечення;
в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;
г) тип відсоткової ставки;
ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;
д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);
е) строк, на який кредит може бути одержаний;
є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;
ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;
з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;
и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;
і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
3. Кредитодавець не має права вимагати від споживача відомостей, які не стосуються визначення його платоспроможності та не є необхідними для надання споживчого кредиту.
Персональні дані, одержані від споживача або іншої особи у зв'язку з укладенням та виконанням договору про надання споживчого кредиту, можуть використовуватися виключно для оцінки фінансового стану споживача та його спроможності виконати зобов'язання за таким договором.
Не є порушенням положень абзацу другого цієї частини повідомлення кредитодавцем відомостей про споживача Бюро кредитних історій, яке займається збиранням, обробленням, зберіганням, захистом і використанням інформації відповідно до законодавства про формування і ведення кредитних історій.
Фінансові установи несуть відповідальність за порушення прав споживачів у сфері захисту персональних даних згідно із законом.
4. Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця.
Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються:
1) сума кредиту;
2) детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача;
3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту;
4) право дострокового повернення кредиту;
5) річна відсоткова ставка за кредитом;
6) інші умови, визначені законодавством.
У договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.
5. До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими:
1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом;
2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача;
3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки;
4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
6. Споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору.
Відкликання згоди оформлюється письмовим повідомленням, яке споживач зобов'язаний подати особисто чи через уповноваженого представника або надіслати кредитодавцю до закінчення строку, зазначеного в абзаці першому цієї частини.
З відкликанням згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту споживач повинен одночасно повернути кредитодавцю кошти або товари, одержані згідно з договором.
Споживач також сплачує відсотки за період між моментом одержання коштів та моментом їх повернення за ставкою, встановленою в договорі.
Споживач не зобов'язаний сплачувати будь-які інші збори у зв'язку з відкликанням згоди.
Кредитодавець зобов'язаний повернути споживачеві кошти, сплачені ним згідно з договором про надання споживчого кредиту, але не пізніше, ніж протягом семи днів. За кожний день затримки повернення споживачу коштів, сплачених ним згідно з договором про надання споживчого кредиту понад установлений строк (сім днів), споживачеві виплачується неустойка в розмірі одного відсотка суми, належної до повернення кредитодавцем.
7. Право відкликання згоди не застосовується щодо:
1) споживчих кредитів, забезпечених іпотекою;
2) споживчих кредитів на придбання житла;
3) споживчих кредитів, наданих на купівлю послуги, виконання якої відбулося до закінчення строку відкликання згоди.
8. Споживач має право достроково повернути споживчий кредит, у тому числі шляхом збільшення суми періодичних виплат.
Якщо споживач скористався правом повернення споживчого кредиту шляхом збільшення суми періодичних виплат, встановлених в абзаці першому цієї частини, кредитодавець зобов'язаний здійснити відповідне коригування кредитних зобов'язань споживача у бік їх зменшення.
9. У разі реалізації споживачем своїх прав, передбачених статтями 8 і 10 цього Закону, ці права діють і стосовно кредитодавця, що надав йому споживчий кредит для придбання продукції. Кредитодавець у такому випадку зобов'язаний повернути споживачеві суму вже здійснених ним виплат при розірванні договору купівлі-продажу (виконання роботи, надання послуги) або здійснити відповідне коригування кредитних зобов'язань споживача.
10. Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі:
1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або
2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або
3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або
4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.
Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.
11. Якщо кредитодавець у позасудовому порядку або до судового провадження звертається з вимогою про повернення споживчого кредиту або погашення іншого боргового зобов'язання споживача, кредитодавець не може у будь-який спосіб вимагати будь-якої плати або винагороди від споживача за таке звернення.
При цьому кредитодавцю забороняється:
1) надавати неправдиву інформацію про наслідки несплати споживчого кредиту;
2) вилучати продукцію у споживача без його згоди або без одержання відповідного судового рішення;
3) зазначати на конвертах з поштовими повідомленнями інформацію про те, що вони стосуються несплати боргу або споживчого кредиту;
4) вимагати стягнення будь-яких сум, не зазначених у договорі про надання споживчого кредиту;
5) звертатися без згоди споживача за інформацією про його фінансовий стан до третіх осіб, які пов'язані зі споживачем родинними, особистими, діловими, професійними або іншими стосунками у соціальному бутті споживача;
6) вчиняти дії, що вважаються нечесною підприємницькою практикою;
7) вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.
Стаття 12. Права споживача в разі укладення договору поза торговельними або офісними приміщеннями
1. Положення цієї статті не застосовуються до договорів, укладених поза торговельними або офісними приміщеннями, і які стосуються:
1) договорів споживчого кредиту;
2) правочинів з нерухомим майном;
3) правочинів з цінними паперами;
4) договорів страхування.
2. У разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) зобов'язаний надати споживачеві документ, який засвідчує факт укладення договору і є підставою для виникнення взаємних прав та обов'язків. Такий документ повинен містити інформацію про:
1) дату укладення договору;
2) найменування та місцезнаходження продавця (виконавця);
3) найменування продукції;
4) ціну;
5) строк виконання робіт (надання послуг);
6) інші істотні умови договору;
7) права та обов'язки сторін договору.
У разі ненадання такої інформації суб'єкт господарювання несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
3. У разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом чотирнадцяти днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельними або офісними приміщеннями чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж.
4. У разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) повинен повернути сплачені гроші без затримки не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення споживачем про розірвання договору. Споживач має право не повертати продукцію або результати роботи чи послуги до моменту повернення йому сплаченої ним суми грошей.
5. У разі розірвання договору, укладеного поза торговельними або офісними приміщеннями, споживач повинен повідомити продавця (виконавця) про місце, де продукція може бути повернена.
Договором може передбачатися, що продукція або результати робіт (послуг), що були надіслані поштою, повинні у разі розірвання договору також бути повернені поштою.
Будь-які витрати, пов'язані з поверненням продукції, покладаються на продавця (виконавця). Продавець (виконавець) повинен відшкодувати витрати споживача у зв'язку з поверненням продукції.
У разі розірвання договору, укладеного поза торговельними або офісними приміщеннями, обов'язок споживача зберігати у себе продукцію припиняється по закінченні шістдесяти днів після її одержання. Якщо продавець (виконавець) не вживає заходів для повернення її собі протягом зазначеного періоду, така продукція переходить у власність споживача без виникнення зобов'язання з оплати її вартості,
6. Якщо споживачеві не було надано документ, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельними або офісними приміщеннями, такий правочин не є підставою для виникнення обов'язків для споживача.
У разі ненадання документа або підтвердження інформації споживач повідомляє продавця (виконавця) про недійсність договору. Продавець (виконавець) протягом тридцяти днів з моменту одержання такого повідомлення повинен повернути споживачеві одержані кошти та відшкодувати витрати, понесені споживачем у зв'язку з поверненням продукції.
7. Для здійснення права на розірвання договору споживач повинен зберігати одержану продукцію у незміненому стані.
Знищення, пошкодження або псування продукції, що сталося не з вини споживача, не позбавляє споживача права на розірвання договору. Зменшення вартості продукції внаслідок відкриття упаковки, огляду чи перевірки продукції не позбавляє права споживача на розірвання договору.
8. У разі коли продавець (виконавець) або третя особа надала споживачеві кредит на суму коштів за договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями, такий кредит втрачає чинність у момент розірвання договору.
9. Якщо всупереч вимогам цієї статті протягом установлених строків продавець (виконавець) не здійснює повернення сплаченої суми грошей за продукцію у разі розірвання договору, споживачеві виплачується неустойка в розмірі одного відсотка вартості продукції за кожний день затримки повернення грошей.
Стаття 13. Право споживача у разі укладення договору на відстані
1. Положення цієї статті не застосовуються до договорів, укладених на відстані, які стосуються:
1) правочинів з нерухомим майном, крім оренди такого майна;
2) правочинів з цінними паперами;
3) фінансових послуг;
4) продажу товарів торговельними автоматами;
5) телекомунікаційних послуг;
6) правочинів, здійснених на аукціоні, якщо участь у ньому можлива і без використання засобів дистанційного зв'язку.
2. Перед укладенням договорів на відстані продавець (виконавець) повинен надати споживачеві інформацію про:
1) найменування продавця (виконавця), його місцезнаходження та порядок прийняття претензії;
2) основні характеристики продукції;
3) ціну, включаючи плату за доставку, та умови оплати;
4) гарантійні зобов'язання та інші послуги, пов'язані з утриманням чи ремонтом продукції;
5) інші умови поставки або виконання договору;
6) мінімальну тривалість договору, якщо він передбачає періодичні поставки продукції або послуг;
7) вартість телекомунікаційних послуг, якщо вона відрізняється від граничного тарифу;
8) період прийняття пропозицій;
9) порядок розірвання договору.
У разі ненадання такої інформації суб'єкт господарювання несе відповідальність згідно із статтями 15 і 23 цього Закону.
3. Факт надання інформації відповідно до вимог частини другої цієї статті повинен бути підтверджений письмово або за допомогою електронного повідомлення. Інформація, підтверджена таким чином, не може бути змінена продавцем (виконавцем) в односторонньому порядку.
Підтвердження інформації не вимагається, якщо послуга надається засобами дистанційного зв'язку і оплачується через оператора телекомунікаційних послуг.
4. Споживач має право розірвати укладений на відстані договір шляхом повідомлення продавця (виконавця) про це протягом чотирнадцяти днів з моменту підтвердження інформації або з моменту одержання товару чи першої поставки товару.
Якщо відповідно до абзацу другого частини третьої цієї статті підтвердження інформації не вимагається, споживач може розірвати договір протягом чотирнадцяти днів з моменту його укладення.
У разі продажу матеріальних речей їх повернення також свідчить про розірвання договору.
Якщо підтвердження інформації не відповідає вимогам частини третьої цієї статті, строк, протягом якого споживач має право розірвати договір, становить дев'яносто днів з моменту одержання такої інформації, або у разі продажу матеріальних речей - з моменту одержання товару або першої поставки товару. Якщо протягом цього строку підтвердження інформації було виправлене, споживач має право розірвати договір протягом чотирнадцяти днів з моменту одержання виправленого підтвердження.
5. У разі коли інше не передбачено договором, споживач не має права розірвати договір, укладений на відстані, якщо:
1) надання послуги або поставка товару електронними засобами зв'язку за згодою споживача відбулися до закінчення строку розірвання договору, визначеного у частині четвертій цієї статті, про що споживачеві було повідомлено у підтвердженні інформації;
2) ціна товару або послуги залежить від котировок на фінансовому ринку, тобто поза контролем продавця;
3) договір стосується виготовлення або переробки товару на замовлення споживача, тобто якщо товар не може бути проданий іншим особам або може бути проданий лише з істотними фінансовими втратами для продавця (виконавця);
4) споживач відкрив аудіо- чи відеокасету або носій комп'ютерного забезпечення, які постачаються запечатаними;
5) договір стосується доставки періодичних видань;
6) договір стосується лотерей чи інших азартних ігор.
6. Якщо інше не передбачено договором, укладеним на відстані, продавець повинен поставити споживачеві товар протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору.
У разі неможливості виконання договору через відсутність замовленого товару продавець повинен негайно повідомити про це споживача, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору.
Продавець може використовувати стандартну умову у договорі про можливість заміни товару в разі його відсутності іншим товаром. Така умова вважатиметься справедливою, якщо:
1) інший товар відповідає меті використання замовленого товару;
2) має таку ж або кращу якість;
3) його ціна не перевищує ціни замовленого товару.
Про наявність такої умови у договорі споживач повинен бути повідомлений перед укладенням договору в порядку, передбаченому частиною другою цієї статті.
7. До договору, укладеного на відстані, застосовуються положення, передбачені частинами п'ятою - дев'ятою статті 12 цього Закону.
Стаття 14. Право споживача на безпеку продукції (товарів, наслідки робіт)
1. Споживач має право на те, щоб продукція за звичайних умов її використання, зберігання і транспортування була безпечною для його життя, здоров'я, навколишнього природного середовища, а також не завдавала шкоди його майну.
У разі відсутності нормативних документів, нормативно-правових актів, що містять обов'язкові вимоги до продукції, використання якої може завдати шкоди життю, здоров'ю споживача, навколишньому природному середовищу, а також майну споживача, відповідні органи виконавчої влади, що здійснюють державний захист прав споживачів, зобов'язані негайно заборонити випуск і реалізацію такої продукції.
2. На товари (наслідки робіт), використання яких понад визначений строк є небезпечним для життя, здоров'я споживача, навколишнього природного середовища або може заподіяти шкоду майну споживача, встановлюється строк служби (строк придатності). Ці вимоги можуть поширюватись як на виріб у цілому, так і на окремі його частини.
Виробник (виконавець, продавець) повинен попереджати споживача про встановлений строк служби (строк придатності) товару (наслідків роботи) або його частини, обов'язкові умови його використання та можливі наслідки в разі їх невиконання, а також про необхідні дії після закінчення цього строку.
Забороняється змінювати строк служби (строк придатності), який зазначено на етикетці, упаковці або у супровідних документах на товар, а також вводити в обіг товари, строк придатності яких минув.
3. Якщо для безпечного використання продукції, її зберігання, транспортування та утилізації необхідно додержуватися спеціальних правил, виробник (виконавець) зобов'язаний розробити такі правила та довести їх до продавця або споживача, а продавець - до споживача.
4. Продукція, на яку актами законодавства або іншими нормативними документами встановлено обов'язкові вимоги щодо забезпечення безпеки для життя, здоров'я споживачів, їх майна, навколишнього природного середовища і передбачено нанесення національного знака відповідності, повинна пройти встановлену процедуру оцінки відповідності. Виробник має право маркувати продукцію національним знаком відповідності за наявності декларації про відповідність та/або сертифіката відповідності, виданих згідно із законодавством.
Реалізація продукції (у тому числі імпортних товарів) без маркування національним знаком відповідності та/або без сертифіката відповідності чи декларації про відповідність забороняється.
Підставою для митного оформлення імпорту таких товарів на територію України є наявність передбачених законодавством документів, які засвідчують факт проходження ними процедури оцінки відповідності.
Відповідальність за порушення вимог щодо безпеки продукції, передбачених цією частиною, визначається цим Законом та іншими законодавчими актами.
5. Якщо встановлено, що при додержанні споживачем правил використання, зберігання чи транспортування товарів (наслідків робіт) вони завдають або можуть завдати шкоди життю, здоров'ю, майну споживача чи навколишньому природному середовищу, виробник (виконавець, продавець) зобов'язаний негайно припинити їх виробництво (реалізацію) до усунення причин заподіяння шкоди, а в необхідних випадках - вжити заходів щодо вилучення їх з обігу і відкликання у споживачів.
Якщо причини заподіяння шкоди усунути неможливо, виробник (виконавець) зобов'язаний зняти таку продукцію з виробництва, вилучити з обігу, відкликати у споживачів. У разі невиконання цих обов'язків зняття продукції з виробництва, вилучення з обігу і відкликання у споживачів проводиться за приписом органів виконавчої влади, що здійснюють контроль за безпекою продукції.
Виробник (виконавець) зобов'язаний відшкодувати у повному обсязі завдані споживачам збитки, пов'язані з відкликанням продукції.
6. Створюючи новий (модернізований) товар, розробник повинен подати технічну документацію відповідному органу для проведення державної експертизи на його відповідність вимогам щодо безпеки для життя, здоров'я і майна споживачів, а також навколишнього природного середовища.
7. Виробник (виконавець) зобов'язаний інформувати споживача про можливий ризик і про безпечне використання продукції за допомогою прийнятих загальновідомих у міжнародній практиці позначень.
Стаття 15. Право споживача на інформацію про продукцію
1. Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація про продукцію не вважається рекламою.
Інформація про продукцію повинна містити:
1) назву товару, найменування або відтворення знака для товарів і послуг, за якими вони реалізуються;
2) найменування нормативних документів, вимогам яких повинна відповідати вітчизняна продукція;
3) дані про основні властивості продукції, а щодо продуктів харчування - про склад (включаючи перелік використаної у процесі їх виготовлення сировини, в тому числі харчових добавок), номінальну кількість (масу, об'єм тощо), харчову та енергетичну цінність, умови використання та застереження щодо вживання їх окремими категоріями споживачів, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт;
4) відомості про вміст шкідливих для здоров'я речовин, які встановлені нормативно-правовими актами, та застереження щодо застосування окремої продукції, якщо такі застереження встановлені нормативно-правовими актами;
5) позначку про наявність у її складі генетично модифікованих компонентів;
6) дані про ціну (тариф), умови та правила придбання продукції;
7) дату виготовлення;
8) відомості про умови зберігання;
9) гарантійні зобов'язання виробника (виконавця);
10) правила та умови ефективного і безпечного використання продукції;
11) строк придатності (строк служби) товару (наслідків роботи), відомості про необхідні дії споживача після їх закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій;
12) найменування та місцезнаходження виробника (виконавця, продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт і технічне обслуговування.
Інформація про послуги, пов'язані з концертною, гастрольно-концертною, конкурсною, фестивальною діяльністю, повинна містити дані про використання чи невикористання виконавцями музичних творів фонограм власного вокального, інструментального, вокально-інструментального виконання музичного твору з музичним супроводом або без нього чи фонограм музичного супроводу до власного вокального, інструментального, вокально-інструментального виконання музичного твору.
Стосовно продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватись інформація про її сертифікацію.
Стосовно продукції, яка за певних умов може бути небезпечною для життя, здоров'я споживача та його майна, навколишнього природного середовища, виробник (виконавець, продавець) зобов'язаний довести до відома споживача інформацію про таку продукцію і можливі наслідки її споживання (використання).
Інформація споживачеві повинна надаватися згідно із законодавством про мови.
2. Інформація, передбачена частиною першою цієї статті, доводиться до відома споживачів виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації, що додається до продукції, на етикетці, а також у маркуванні чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів продукції або в окремих сферах обслуговування.
Інформація про продукцію може бути розміщена у місцях, де вона реалізується, а також за згодою споживача доводитися до нього за допомогою засобів дистанційного зв'язку.
Продукти харчування, упаковані або розфасовані в Україні, повинні супроводжуватись інформацією про їх походження.
3. Продавець (виконавець), який реалізує продукцію, повинен обов'язково зазначати ціну кожної одиниці такої продукції або однієї категорії продукції та ціну однієї стандартної одиниці цієї продукції.
Написи щодо ціни реалізації продукції мають бути чіткими і простими для розуміння.
Ціна продукції повинна включати в себе всі податки та неподаткові обов'язкові платежі, які відповідно до законодавства сплачуються споживачем під час придбання відповідної продукції.
На аукціонних торгах споживачам повинна повідомлятися стартова ціна продажу відповідного товару.
Ціна товару зазначається за одну упаковку такого товару, а якщо товар поставляється без упаковки - за одиницю вимірювання, яка звичайно застосовується до такого товару.
У разі коли за одну ціну пропонується кілька товарів, робіт або послуг чи їх поєднання або якщо продавець (виконавець) надає споживачеві при реалізації однієї продукції право одержати іншу продукцію за зниженою ціною, до споживача доводиться інформація щодо:
1) змісту та вартості пропозиції та у разі пропонування товарів, робіт або послуг за одну ціну - ціни таких товарів, робіт або послуг, взятих окремо;
2) умови прийняття пропозиції, зокрема строку її дії та будь-яких обмежень, включаючи обмеження щодо кількості.
4. Вживання понять "знижка" або "зменшена ціна" або будь-яких інших, аналогічних за значенням, дозволяється лише з додержанням таких умов:
1) якщо вони застосовуються до продукції, яку безпосередньо реалізує суб'єкт господарювання;
2) якщо такого роду знижка або зменшення ціни застосовується протягом визначеного та обмеженого періоду часу;
3) якщо ціна продукції є нижчою від її звичайної ціни.
5. Вживання поняття "розпродаж" або будь-яких інших, аналогічних йому, дозволяється лише з додержанням таких умов:
1) якщо здійснюється розпродаж усіх товарів у межах певного місця або чітко визначеної групи товарів;
2) якщо тривалість розпродажу обмежено в часі;
3) якщо ціни товарів, що підлягають розпродажу, є меншими від їх звичайної ціни.
6. Після публічного повідомлення про початок проведення розпродажу, застосування знижок або зменшення ціни до споживачів повинна доводитися інформація про ціну продукції, що була встановлена до початку проведення відповідного розпродажу, застосування знижок або зменшення ціни, а також ціну цієї ж продукції, встановлену після їх початку.
7. У разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило:
1) придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків;
2) неможливість використання придбаної продукції за призначенням - споживач має право вимагати надання у прийнятно короткий, але не більше місяця, строк належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений строк не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків;
3) заподіяння шкоди життю, здоров'ю або майну споживача - споживач має право пред'явити продавцю (виробнику, виконавцю) вимоги, передбачені статтею 16 цього Закону, а також вимагати відшкодування збитків, завданих природним об'єктам, що перебувають у його володінні на праві власності або на інших підставах, передбачених законом чи договором.
8. Збитки, завдані споживачеві недобросовісною рекламою, підлягають відшкодуванню винною особою у повному обсязі.
Продавець не звільняється від відповідальності у разі неодержання ним від виробника (імпортера) відповідної інформації про товар.
9. Під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває.
Стаття 16. Майнова відповідальність за шкоду, завдану дефектною продукцією або продукцією неналежної якості
1. Шкода, завдана життю, здоров'ю або майну споживача дефектною продукцією або продукцією неналежної якості, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законом не передбачено більш високої міри відповідальності.
2. Право вимагати відшкодування завданої шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, чи перебував він у договірних відносинах з виробником (виконавцем, продавцем). Таке право зберігається протягом установленого строку служби (строку придатності), а якщо такий не встановлено - протягом десяти років з дати введення в обіг такої продукції її виробником.
При цьому на такого споживача покладається обов'язок довести:
1) наявність шкоди;
2) наявність дефекту в продукції;
3) наявність причинно-наслідкового зв'язку між такими шкодою та дефектом.
Відповідальність, яка покладається на виробника (виконавця) відповідно до положень цього Закону, не залежить від дій або бездіяльності інших осіб, які мають відношення до шкоди, що завдана дефектною продукцією або продукцією неналежної якості.
3. Відповідальність перед споживачем за шкоду, зазначену в частині першій цієї статті, несе сторона, яка її завдала.
4. Виробник (виконавець) несе відповідальність за шкоду, завдану життю, здоров'ю або майну споживача, що виникла у зв'язку з використанням речей, матеріалів, обладнання, приладів, інструментів, пристосувань чи інших засобів, необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або надання послуг, незалежно від рівня його наукових і технічних знань.
5. Виробник (виконавець, продавець) звільняється від відповідальності, якщо доведе, що:
1) шкоду завдано з вини самого споживача внаслідок порушення ним встановлених правил використання, зберігання чи транспортування продукції або дії непереборної сили;
2) не вводив продукцію в обіг;
3) дефект у продукції виник внаслідок додержання виробником вимог законодавства або виконання обов'язкових для нього приписів органів державної влади.
Стаття 17. Права споживача у сфері торговельного та інших видів обслуговування
1. За всіма споживачами однаковою мірою визнається право на задоволення їх потреб у сфері торговельного та інших видів обслуговування. Встановлення будь-яких переваг, застосування прямих або непрямих обмежень прав споживачів не допускається, крім випадків, передбачених нормативно-правовими актами.
2. Споживач має право на вільний вибір продукції у зручний для нього час з урахуванням режиму роботи продавця (виконавця).
Продавець (виконавець) зобов'язаний всіляко сприяти споживачеві у вільному виборі продукції.
Забороняється примушувати споживача придбавати продукцію неналежної якості або непотрібного йому асортименту.
3. Продавець (виконавець) зобов'язаний надати споживачеві достовірну і доступну інформацію про найменування, належність та режим роботи свого підприємства.
4. Споживач має право на перевірку якості, безпеки, комплектності, міри, ваги та ціни продукції, що придбавається (замовляється), демонстрацію безпечного та правильного її використання. На вимогу споживача продавець (виконавець) зобов'язаний надати йому контрольно-вимірювальні прилади, документи про якість, безпеку, ціну продукції.
У разі коли під час гарантійного строку необхідно визначити причини втрати якості продукції, продавець (виконавець, виробник) зобов'язаний у триденний строк з дня одержання від споживача письмової згоди організувати проведення експертизи продукції. Експертиза проводиться за рахунок продавця (виконавця, виробника). Якщо у висновках експертизи буде доведено, що недоліки виникли після передачі продукції споживачеві внаслідок порушення ним встановлених правил використання, зберігання чи транспортування або дій третіх осіб, вимоги споживача не підлягають задоволенню, а споживач зобов'язаний відшкодувати продавцю (виконавцю, підприємству, яке виконує його функції) витрати на проведення експертизи. Споживач, продавець (виконавець, виробник) мають право на оскарження висновків експертизи у судовому порядку.
5. У разі порушення прав споживача на підприємствах сфери обслуговування продавець (виробник, виконавець) і працівники цих підприємств несуть відповідальність, встановлену законом.
Стаття 18. Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача
1. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
2. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
3. Несправедливими є, зокрема, умови договору про:
1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров'я споживача, спричинених

Цей Закон встановлює відносини у системі іпотечного
кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами
у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів
Управління Майном.
(Преамбула Із Змінами, Внесеними Згідно Із Законом N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

Стаття . Визначення термінів

У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

управління іпотечними активами (далі - управління активами) -
цивільно-правові відносини при здійсненні юридичних і фактичних
дій щодо розпорядження платежами за іпотечними активами від свого
імені, за рахунок та в інтересах установників управління майном;

іпотечний сертифікат (далі - сертифікат) - іпотечний цінний
папір, забезпечений іпотечними активами або іпотеками; (Абзац
третій частини першої статті 1 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15.12.2005)

договір про іпотечний борг - цивільно-правова угода,
спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і
обов'язків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу
іпотечного боргу; (Абзац четвертий частини першої статті 1 в
Редакції Закону N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15.12.2005)

іпотечний борг - основне зобов'язання за будь-яким
правочином, виконання якого забезпечене іпотекою; (Частину першу
Статті Доповнено Абзацом Згідно Із Законом три тысячи двести один N-IV ( 3,201-15 )
від 15.12.2005)

іпотечне кредитування - правовідносини, що виникають з
приводу набуття права вимоги іпотечного боргу за правочинами та
іншими документами; (Частину першу статті 1 доповнено абзацом
Згідно Із Законом N 3201-IV ( 3,201-15 ) Від 15/12/2005)

іпотечний пул - об'єднання іпотек за іпотечними договорами,
що забезпечує виконання основних зобов'язань, реформованих у
консолідований іпотечний борг;

іпотечні активи - реформовані в консолідований іпотечний борг
зобов'язання за договорами про іпотечний кредит здійснювати
платежі в рахунок погашення основного зобов'язання протягом строку
обігу сертифікатів. Іпотечні активи мають вартість, ціну придбання
(Ціну зобов'язання) та строк існування; (Абзац восьмий частини
першої статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

керуючий іпотекою - банк, який здійснює обслуговування
іпотечних активів;

консолідований іпотечний борг - зобов'язання за договорами
про іпотечний кредит, реформовані кредитодавцем;

управитель - фінансова установа, яка діє від свого імені,
здійснюючи управління іпотечними активами в інтересах установника
управління іпотечними активами, та має відповідний
дозвіл / ліцензію; (Абзац одинадцятий частини першої статті 1 із
Змінами, Внесеними Згідно Із Законом три тысячи двести один N-IV ( 3201-15 ) Від
15.12.2005)

установник - власник іпотечних активів, які він передає в
управління управителю;

частки іпотечних активів - зобов'язання за окремими
договорами про іпотечний кредит, які входять до консолідованого
іпотечного боргу.

Розділ я
ІПОТЕЧНИЙ БОРГ
(Назва Розділу Я В Редакції Закону N 3201-IV ( 3201 15 ) Від
15.12.2005)

(У тексті розділу я слова "іпотечний кредит" замінено словами
"Іпотечний Борг" Згідно Із Законом N 3201-IV ( 3201-15 )
від 15.12.2005)


Стаття два . Договір Про Іпотечний Борг
(Назва Статті два В Редакції Закону три тысячи двести один N-IV ( от 3201 до 15 ) Від
15.12.2005)

Іпотечний борг виникає з цивільно-правових відносин між
сторонами договору про іпотечний борг за умови дотримання
встановлених цим Законом вимог. Основні економічні та правові
вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до
укладання договору про іпотечний борг. Ця інформація має бути
оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити: (Абзац
перший частини першої статті 2 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15.12.2005)

опис усіх грошових зборів і витрат, пов'язаних з
установленням іпотеки;

принципи визначення плати за договором про іпотечний борг;

положення про інфляційне застереження;

порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі
неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх
зобов'язань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки
цього невиконання;

право боржника попереджати кредитодавця про можливе
невиконання основного зобов'язання;

реквізити ліцензії та / або свідоцтва про внесення кредитодавця
до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру
банків; (Частину першу статті 2 доповнено абзацом згідно із
Законом N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15.12.2005)

інші умови за рішенням кредитодавця.

Умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору
розробляє кредитодавець.

Кредитодавець може запроваджувати процедури щодо встановлення
платоспроможності та ідентифікації боржника. (Частина третя
статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

У договорі про іпотечний борг можуть бути зазначені:

вартість основного зобов'язання, строки та розміри платежів з
урахуванням інфляційного застереження або умови, що дозволять їх
визначити; (Абзац другий частини четвертої статті 2 із змінами,
Внесеними Згідно Із Законом N 3201-IV ( от 3201 до 15 ) Від 15/12/2005)


(Абзац третій частини четвертої статті 2 виключено на
Підставі Закону N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15.12.2005)


згода боржника на приєднання його основного зобов'язання до
консолідованого іпотечного боргу та включення іпотеки до
іпотечного пулу;

право кредитодавця відчужувати основне зобов'язання або право
отримання платежів за договором про іпотечний борг;

інфляційне застереження;

умови страхування фінансових ризиків щодо:

- Невиконання основного зобов'язання;

- Неотримання платежів за цим договором;

- Несвоєчасної реалізації предмета іпотеки;

- Несвоєчасного отримання суми, вирученої від реалізації
предмета іпотеки, або недостатнього її розміру для задоволення
вимог кредитора.

Умови договору про іпотечний борг, включений до
консолідованого іпотечного боргу, змінам не підлягають.

Стаття 3 . Вартість основного зобов'язання

У разі визначення в договорі про іпотечний борг вартості
основного зобов'язання таке зобов'язання має включати ціну
зобов'язання та дохід кредитодавця. Ціною зобов'язання у цьому
разі є сума коштів, боржнику надана кредитодавцем. (Частина перша
статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2378-IV
( 2,378-15 ) Від 20/01/2005)

Основне зобов'язання за таким договором про іпотечний борг
підлягає поступовому зменшенню його вартості внаслідок внесення
платежів за договором про іпотечний борг. Ціна основного
зобов'язання зменшується на суму таких платежів, яку кредитодавець
зарахував на погашення заборгованості боржника за ціною
зобов'язання. (Частина друга статті 3 із змінами, внесеними
Згідно Із Законом N 3201-IV ( 3,201-15 ) Від 15/12/2005)

Стаття 4 . Інфляційне застереження

Інфляційним застереженням є обумовлений сторонами договору
про іпотечний борг спосіб збереження реальної вартості грошових
вимог та доходів кредитодавця. Таке застереження має забезпечувати
індексацію платежів за договором про іпотечний борг при сплаті
основного зобов'язання.

В інфляційному застереженні та для обліку зобов'язань
боржників за договорами про іпотечний борг можуть
використовуватися індексуючі умовні розрахункові одиниці або інші
механізми, застосування яких не заборонено цим Законом.

Стаття 5 . Виникнення Іпотеки
(Назва Статті 5 Із Змінами, Внесеними Згідно Із Законом три тысячи двести один N-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

Іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону України
"Про Іпотеку" ( от 898 до 15 ) Щодо Майна Нерухомого, Об'єктів
незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість,
будівництво якої не завершено. (Частина перша статті 5 в редакції
Закону три тысячи двести один N-IV ( 3201 15 ) Від 12/15/2005)

Оцінка предмета іпотеки здійснюється за згодою сторін, якщо
інше не передбачено іпотечним договором.

Кредитодавець може самостійно виконувати функції
іпотекодержателя або доручити виконання цих функцій іншій особі.

Іпотечний договір має бути укладений у письмовій формі та
нотаріально посвідчений. Нотаріальне посвідчення іпотечного
договору проводиться за місцезнаходженням нерухомості (місцем
реєстрації), яка є предметом іпотеки, або за місцезнаходженням
іпотекодержателя (місцем реєстрації) чи іпотекодавця. {Частина
четверта статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом
N-VI в 2435 ( от 2435 до 17 ) Від} 7/6/2010

Іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є нерухомість,
що належить третім особам та стане власністю іпотекодавця після
укладення такого договору, посвідчується нотаріусом до моменту
оформлення права власності іпотекодавця на нерухомість.

Обтяження іпотекою нерухомого майна підлягає державній
реєстрації в установленому законом порядку незалежно від того, хто
є власником цього майна на час укладення іпотечного договору.
(Частина Шоста Статті 5 В Редакції Закону три тысячи двести один N-IV ( 3201 15 )
від 15.12.2005)

Іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є майнові права
на нерухомість, будівництво якої не завершено, посвідчується
нотаріусом на підставі документів, що підтверджують майнові права
на цю нерухомість. Іпотекодавцем за таким іпотечним договором може
бути забудовник - особа, яка організовує спорудження нерухомості
для власних потреб чи для передачі її у власність іншим особам,
або особа, власністю якої стане ця нерухомість після завершення
будівництва. Обтяження майнових прав іпотекодавця на такий предмет
іпотеки підлягає реєстрації у встановленому законом порядку.
(Частина Сьома Статті 5 В Редакції Закону три тысячи двести один N-IV ( 3201 15 )
від 15.12.2005)

Після закінчення будівництва нерухомості іпотекодержатель
реєструє у встановленому законом порядку обтяження прав власника
на збудовану нерухомість, та ця нерухомість продовжує бути
предметом іпотеки відповідно до умов іпотечного договору.
(Частина Восьма Статті 5 В Редакції Закону N 3201-IV ( от 3201 до 15 )
від 15.12.2005)

Зміна або розірвання іпотечного договору допускається лише за
згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
(Частина Дев'ята Статті 5 В Редакції Закону три тысячи двести один N-IV ( от 3201 до 15 )
від 15.12.2005)

У разі коли іпотечним договором передбачено накладення
заборони відчуження нерухомого майна, яке є предметом іпотеки,
нотаріус накладає таку заборону одночасно з посвідченням договору
іпотеки. Якщо предметом іпотеки є майнові права на нерухомість,
будівництво якої не завершено, нотаріус за повідомленням
іпотекодержателя накладає заборону на відчуження нерухомого
майна. (Статтю 5 доповнено частиною згідно із Законом N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

У разі включення іпотеки до іпотечного пулу умови іпотечного
договору змінам не підлягають.

Стаття 6 . Право іпотекодержателя на продаж майна, що є
предметом іпотеки

Іпотекодержатель має організувати продаж предмета іпотеки
шляхом укладення договору купівлі-продажу між іпотекодавцем та
покупцем або продати від свого імені, якщо це передбачено
іпотечним договором або іпотекодержатель та іпотекодавець досягли
відповідної згоди шляхом укладення договору про задоволення вимог
іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню. При
цьому кошти за придбану нерухомість покупець сплачує на банківські
рахунки іпотекодержателя. (Частина перша статті 6 із змінами,
Внесеними Згідно Із Законом N 3201-IV ( от 3201 до 15 ) Від 15/12/2005)

Іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до дня продажу
предмета іпотеки відповідно до умов цієї статті письмово
повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у
встановленому законом порядку обтяження на нерухомість та / або
об'єкт незавершеного будівництва, що є предметом іпотеки. Ці особи
мають переважне право на придбання предмета іпотеки відповідно до
пріоритету їх зареєстрованих прав. Ціна продажу предмета іпотеки
має бути встановлена за згодою між іпотекодержателем та
іпотекодавцем. (Частина друга статті 6 із змінами, внесеними
Згідно Із Законом N 3201-IV ( 3,201-15 ) Від 15/12/2005)

У разі недосягнення згоди між іпотекодержателем,
іпотекодавцем щодо ціни продажу предмета іпотеки іпотекодержатель
укладає з незалежним оцінювачем договір про оцінку предмета
іпотеки і продаж предмета іпотеки здійснюється за ціною, не нижчою
за встановлену незалежною оцінкою.

Розподіл виручки від продажу предмета іпотеки між
іпотекодержателем, іншими особами, які мають зареєстровані права
та вимоги на предмет іпотеки, та іпотекодавцем здійснюється
відповідно до порядку, передбаченого у статті 9 цього Закону.

Після продажу предмета іпотеки та розподілу коштів в
установленому законом порядку вимоги інших осіб на предмет іпотеки
є недійсними. (Частина п'ята статті 6 в редакції Закону N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

Продаж предмета іпотеки, що є об'єктом права державної чи
комунальної власності, здійснюється з урахуванням особливостей,
Визначених Статтею четырнадцать Закону України "Про Іпотеку" ( восемьсот девяносто восемь до пятнадцати ).
(Статтю 6 доповнено частиною шостою згідно із Законом N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

Стаття семь . Примусова реалізація предмета іпотеки за
виконавчими документами

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки і його
реалізація для задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється
органом державної виконавчої служби на підставі рішення суду або
виконавчого напису нотаріуса відповідно до Закону України "Про
Виконавче Провадження "( 606-14 ), З Урахуванням Вимог,
Установлених Законом України "Про Іпотеку" ( 898-15 ).
(Стаття семь В Редакції Закону N 3 201-IV ( 3201-15 ) Від
15.12.2005)

Стаття 8 . Оформлення результатів реалізації предмета іпотеки
(Назва статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

У разі реалізації предмета іпотеки іпотекодержателем
відповідно до вимог статті 6 цього Закону правовою підставою для
реєстрації у встановленому законом порядку права власності покупця
на нерухомість є договір купівлі-продажу.

У разі примусової реалізації предмета іпотеки відповідно до
статті 7 цього Закону оформлення результатів реалізації предмета
іпотеки здійснюється у порядку, встановленому законодавством.
(Частина Друга Статті 8 В Редакції Закону три тысячи двести один N-IV ( 3201 15 )
від 15.12.2005)

Свідоцтво про придбання нерухомого майна є правовою підставою
для реєстрації у встановленому законом порядку права власності
покупця на придбану нерухомість. У разі реалізації предмета
іпотеки, який включає майнові права щодо нерухомості, зокрема
права оренди (користування) нерухомості, таке свідоцтво є
підставою для переведення на нового власника прав і зобов'язань
іпотекодавця за договором, який визначає умови надання і
здійснення таких прав.

Стаття 9 . Розподіл коштів від продажу предмета іпотеки

Іпотекодержатель, який реалізував предмет іпотеки відповідно
до статті 6 цього Закону, протягом п'яти робочих днів після
надходження коштів від покупця предмета іпотеки або спеціалізована
організація, яка забезпечила реалізацію предмета іпотеки
відповідно до статті 7 цього Закону, протягом п'яти робочих днів з
моменту надходження акта про реалізацію предмета іпотеки
розподіляє кошти, що надійшли від покупця предмета іпотеки, у
Черговості, Встановленій Законом України "Про Іпотеку" ( восемьсот девяносто восемь до пятнадцати ).

Іпотекодержатель, який реалізував предмет іпотеки, надсилає
іпотекодавцю, боржнику та іншим іпотекодержателям звіт про
розподіл коштів, що надійшли від продажу предмета іпотеки, а
спеціалізована організація, яка забезпечила реалізацію предмета
іпотеки, надсилає звіт зазначеним особам і органу державної
Виконавчої Служби.
(Стаття девять В Редакції Закону N 3201-IV ( 3,201-15 ) Від
15.12.2005)

Стаття 10 . Права іпотекодержателя у разі визнання реалізації
предмета іпотеки такою, що не відбулася

У разі прийняття судом рішення про визнання реалізації
предмета іпотеки такою, що не відбулася, іпотекодержатель має
право придбати предмет іпотеки у порядку, встановленому Законом
України "Про Іпотеку" ( восемьсот девяносто восемь до пятнадцати ).
(10 Стаття В Редакції Закону N 3 201-IV ( 3201-15 ) Від
15.12.2005)

Розділ II
РЕФОРМУВАННЯ ТА ОБСЛУГОВУВАННЯ
ІПОТЕЧНИХ АКТИВІВ

Стаття 11 . Консолідований іпотечний борг та іпотечний пул

Реформування іпотечних активів є об'єднання зобов'язань за
договорами про іпотечний кредит у неподільну цілісність
зобов'язань - консолідований іпотечний борг, та одночасне
об'єднання відповідних іпотек за іпотечними договорами в іпотечний
пул.

Кредитодавець має право реформувати в один або декілька
консолідованих іпотечних боргів зобов'язання певної кількості
боржників здійснювати платежі протягом певного строку в рахунок
погашення основного зобов'язання за договорами про іпотечний
кредит.

Основне зобов'язання за договором про іпотечний кредит
одночасно може бути реформоване тільки в один консолідований
іпотечний борг.

Одночасно з таким реформуванням кредитодавець створює
відповідні іпотечні пули. До таких іпотечних пулів включаються
іпотеки, що забезпечують виконання основних зобов'язань за
договорами про іпотечний кредит, реформованими у відповідний
консолідований іпотечний борг. Розмір іпотечного пулу має бути
більшим, ніж забезпечений ним консолідований іпотечний борг.

До іпотечного пулу мають входити іпотеки, які відповідають
таким вимогам:

предметом іпотеки є майнові права на нерухомість, будівництво
якої не завершено, та / або нерухомість, яку збудовано та належним
чином зареєстровано у відповідному Державному реєстрі; {Абзац
другий частини п'ятої статті 11 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 2367-VI ( 2367-17 ) Від 29.6.2010}

предмет іпотеки на повну вартість застрахований на користь
іпотекодержателя від ризиків загибелі або пошкодження;

основне зобов'язання за договором про іпотечний кредит
застраховане від визначених у цьому Законі фінансових ризиків на
користь кредитодавця.

Сума реформованих у консолідований іпотечний борг зобов'язань
боржників щодо здійснення платежів у рахунок погашення основного
зобов'язання протягом строку існування іпотечних активів є
вартістю іпотечних активів.

Строк, на який зобов'язання за договорами про іпотечний
кредит реформовані у консолідований іпотечний борг, є строком
існування іпотечних активів.

Стаття 12 . Порядок реформування зобов'язань

Рішення щодо реформування зобов'язань за договорами про
іпотечний кредит приймає виконавчий орган кредитодавця.

Кредитодавець самостійно визначає кількість діючих договорів
про іпотечний кредит, зобов'язання за якими підлягають
реформуванню, та вимоги до них з урахуванням строків дії договорів
та розміру зобов'язань за ними.

До консолідованого іпотечного боргу можуть бути включені
тільки зобов'язання за договорами про іпотечний кредит на
придбання, будівництво або реконструкцію нерухомості, забезпечені
іпотекою.

Консолідований іпотечний борг має об'єднувати зобов'язання не
менш як трьох боржників. (Частина четверта статті 12 із змінами,
Внесеними Згідно Із Законом N 3201-IV ( от 3201 до 15 ) Від 15/12/2005)

Кредитодавець має право вилучати зобов'язання з
консолідованого іпотечного боргу за одними договорами про
іпотечний кредит та замінювати їх на зобов'язання за іншими
подібними договорами, а також одночасно змінювати склад
відповідного іпотечного пулу.

У консолідований іпотечний борг кредитодавець може включити
тільки зобов'язання, які мають однакові умови договорів про
іпотечний кредит, умови іпотечних договорів та інші умови, перелік
яких визначає кредитодавець.

Не підлягають реформуванню в консолідований іпотечний борг
зобов'язання, забезпечені іпотекою, предмет якої перебуває у
власності обмежено дієздатних чи недієздатних осіб, а також
зобов'язання, забезпечені наступною іпотекою.

Стаття тринадцать . Операції з консолідованим іпотечним боргом

Кредитодавець, після реформування у консолідований іпотечний
борг зобов'язань за договорами про іпотечний кредит і об'єднання
відповідних іпотек в іпотечний пул, має право проводити операції з
відчуження іпотечних активів.

Операція з продажу іпотечних активів може бути зворотною,
якщо другий кредитодавець зобов'язується у визначений договором
строк продати першому кредитодавцю придбані у нього іпотечні
активи, а перший кредитодавець зобов'язується купити такі активи
на умовах цього договору. Строк, протягом якого іпотечні активи
належать другому кредитодавцю, є строком відчуження іпотечних
активів.

Розділ III
ІПОТЕЧНІ СЕРТИФІКАТИ

Стаття 14 . Вимоги до сертифікатів

Кредитодавець, який є власником іпотечних активів, має право
випустити сертифікати на умовах відповідно до цього Закону.

Сертифікати мають строк обігу, сертифікати з фіксованою
дохідністю - номінальну вартість, сертифікати участі - частку
консолідованого іпотечного боргу, що припадає на один сертифікат.
Номінальна вартість та строк обігу сертифікатів одного випуску
мають бути однаковими. Номінальна вартість може бути встановлена в
національній валюті з урахуванням інфляційного застереження.
(Частина Друга Статті четырнадцать В Редакції Закону N 3 201-IV ( от 3201 до 15 )
від 15.12.2005)

Строк обігу сертифікатів одного випуску не може перевищувати
строк існування іпотечних активів, які є забезпеченням цього
випуску, та строку відчуження іпотечних активів.

Обов'язковими реквізитами сертифіката мають бути:

слова "іпотечний сертифікат" як складова частина його назви;

повна назва й емітента місцезнаходження;

вид сертифіката (іменний або на пред'явника);

для іменних сертифікатів: назва і юридична адреса власника -
для юридичних осіб або прізвище, ім'я, по батькові та номер і
серія паспорта власника (для нерезидентів - найменування та
реквізити належним чином легалізованих документів, що відповідно
до законодавства засвідчують особу) - для фізичних осіб;

номер та серія сертифіката;

номінальна вартість сертифіката з фіксованою дохідністю або
частка консолідованого іпотечного боргу, що припадає на один
сертифікат участі на дату реєстрації випуску; (Абзац сьомий
частини четвертої статті 14 в редакції Закону N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

строк обігу сертифіката, порядок та строк виплати платежів;

інформація про забезпечення даного випуску сертифіката;

інформація про страхування власника сертифіката від валютних
та інших ризиків відповідно до цього Закону;

підпис керівника емітента або уповноваженої на це особи
емітента;

скріплення печаткою (за її наявності).

Стаття 15 . Різновиди сертифікатів

Іпотечні сертифікати можуть бути випущені у вигляді:

сертифікатів із фіксованою дохідністю;

сертифікатів участі.

Введення нових різновидів сертифікатів можливе тільки шляхом
внесення змін до цього Закону.

Розділ IV
ПРОЦЕДУРА ЕМІСІЇ ІПОТЕЧНИХ СЕРТИФІКАТІВ

Стаття шестнадцать . Етапи емісії сертифікатів

Процедура емісії сертифікатів включає такі етапи:

одержання дозволу на здійснення емісії сертифікатів;

прийняття емітентом рішення про випуск сертифікатів;

формування або придбання іпотечних активів і підготовка
інформації про випуск сертифікатів;

визначення фінансової установи, яка буде виконувати функції
управителя;

визначення банків, які будуть виконувати функції керуючих
іпотекою;

затвердження емітентом інформації про випуск сертифікатів;

державна реєстрація інформації про випуск сертифікатів та
випуску сертифікатів;

оформлення глобального сертифіката, який має відповідати
загальному обсягу випуску, і передача його на зберігання до
обраного емітентом депозитарію (для бездокументарної форми
випуску);

оприлюднення інформації про випуск сертифікатів;

замовлення для виготовлення бланків іпотечних сертифікатів
(Для документарної форми випуску); (Абзац одинадцятий частини
першої статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

розміщення сертифікатів;

реєстрація звіту про підсумки випуску сертифікатів;

оприлюднення звіту про підсумки випуску сертифікатів.

Емітент приймає рішення про випуск іпотечних сертифікатів
після отримання від відповідного державного органу дозволу на
право здійснення емісії сертифікатів. (Частина друга статті 16 в
Редакції Закону N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15.12.2005)

Стаття семнадцать . Умови випуску та обігу сертифікатів

Рішення про випуск сертифікатів, умови випуску, обігу та
розрахунків за ними приймає виконавчий орган емітента та оформлює
це рішення протоколом.

Інформація про випуск сертифікатів та випуск сертифікатів
підлягають реєстрації у Державній комісії з цінних паперів та
фондового ринку.

Емітент сертифікатів зобов'язаний після реєстрації
оприлюднити інформацію про випуск сертифікатів шляхом її
розміщення у друкованих засобах масової інформації.

Випуск сертифікатів здійснюється з додержанням таких вимог:

загальний розмір емісії сертифікатів не може перевищувати
вартість іпотечних активів;

строк обігу сертифікатів не може перевищувати строк дії
договорів про іпотечний кредит, реформованих в іпотечні активи,
які є забезпеченням випуску сертифікатів, строку існування
іпотечних активів та строку відчуження іпотечних активів;

загальна номінальна вартість сертифікатів з фіксованою
дохідністю або вартість іпотечних активів, що є забезпеченням
випуску сертифікатів участі, випущених емітентом, не може
перевищувати 50-кратного розміру власного капіталу емітента;
(Абзац четвертий частини четвертої статті 17 в редакції Закону
N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15/12/2005)

обсяг здійснюваного випуску сертифікатів має бути не менше
суми, еквівалентної 100 тисячам євро за курсом Національного банку
України на день прийняття рішення про випуск сертифікатів;

ризики за усіма зобов'язаннями, які підлягають об'єднанню у
консолідований іпотечний борг, застраховані відповідно до вимог
цього Закону.

Обслуговування операцій та проведення розрахунків за
операціями з сертифікатами здійснюються відповідно до розпоряджень
власника цих сертифікатів або внаслідок виконання безумовної
операції з сертифікатами та на підставі наданих документів, які є
підтвердженням правомірності здійснення цих операцій.

Якщо емітентом є небанківська фінансова установа, кошти за
розміщені сертифікати акумулюються на рахунку, відкритому нею в
обслуговуючому банку. Якщо емітентом є банк, такі кошти він
акумулює на окремому рахунку у своєму балансі. (Частина шоста
статті 17 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

Сертифікати є неподільними.

Виконавчий орган емітента може прийняти рішення про емісію
сертифікатів наступного випуску до закінчення строку обігу
сертифікатів попереднього випуску, якщо для кожного з випусків
сформовано окремі іпотечні активи. (Частина восьма статті 17 із
Змінами, Внесеними Згідно Із Законом три тысячи двести один N-IV ( 3201-15 ) Від
15.12.2005)

У разі, якщо по закінченню строку, вказаного в інформації про
випуск сертифікатів, вони були розміщені не в повному обсязі,
емітент має провести трансформацію (перетворення) іпотечного
активу з урахуванням результатів розміщення сертифікатів цього
випуску.

Співвідношення вартості розміщених сертифікатів та вартості
трансформованих іпотечних активів, які забезпечують виконання
зобов'язань за розміщеними сертифікатами, має відповідати вимогам
цього Закону.

Після завершення такої трансформації емітент зобов'язаний
оприлюднити скориговану з її урахуванням інформацію про випуск
сертифікатів, надіслати таку інформацію усім власникам
сертифікатів даного випуску та повідомлення в Державну комісію з
цінних паперів та фондового ринку.

Стаття 18 . Випуски сертифікатів

Емісія сертифікатів здійснюється окремими випусками. За
кожним випуском сертифікатів емітент має прийняти окреме рішення
про випуск.

Рішенням про випуск сертифікатів може бути передбачений
розподіл випуску на транші. Транш - частина одного випуску
сертифікатів, розміщена в рамках обсягу даного випуску в будь-яку
дату протягом періоду розміщення сертифікатів даного випуску, що
не збігається з датою початку розміщення даного випуску.

В разі, якщо розміщення сертифікатів відповідно до інформації
про випуск цих сертифікатів передбачено окремими траншами, емітент
реєструє звіт про розміщення кожного траншу випуску з урахуванням
відповідної трансформації іпотечного активу.

Емітент може затвердити інформацію про випуск сертифікатів
тільки після формування забезпечення цього випуску.

Стаття 19 . Інформація про випуск іпотечних сертифікатів

Інформація про умови випуску іпотечних сертифікатів є
публічною пропозицією щодо укладання договору управління
іпотечними активами.

Інформація про випуск сертифікатів з фіксованою дохідністю
крім відомостей, передбачених законодавством України про цінні
папери, має містити:

основні умови договорів про іпотечний кредит, зобов'язання за
якими реформовані у консолідований іпотечний борг;

сукупну оціночну вартість іпотечного пулу та його опис;

перелік випусків сертифікатів, які раніше забезпечувалися цим
іпотечним активом;

засвідчення того, що основні зобов'язання за договорами про
іпотечний кредит реформовано відповідно до вимог цього Закону;

положення про можливість заміни частини іпотечних активів на
інші основні зобов'язання, забезпечені іпотеками, в порядку і на
умовах, встановлених цим Законом і рішенням про випуск
сертифікатів;

перелік усіх керуючих іпотекою та обсяги іпотечних активів,
які вони обслуговують (у разі якщо випуск забезпечують декілька
консолідованих іпотечних боргів);

інформацію про ставку доходу за сертифікатами;

механізм виконання емітентом умов інформації про випуск
сертифікатів з фіксованою дохідністю;

відомості щодо страхування ризиків, визначених цим Законом;

умови страхування валютних ризиків власників сертифікатів,
якщо таке страхування передбачено емітентом;

дати початку та завершення відкритої підписки;

умови обігу, порядок відчуження та реєстрації права
власності.

До обов'язкових положень інформації про випуск сертифікатів
участі належать:

загальна сума іпотечних активів, які забезпечують випуск
сертифікатів;

частка консолідованого іпотечного боргу, що припадає на один
сертифікат участі на дату реєстрації випуску; (Частину третю
статті 19 доповнено абзацом згідно із Законом N 3201-IV
( от 3201 до 15 ) Від 15.12.2005)

інформація про можливість призначення емітентом управителя
або його заміни;

інформація про управителя;

визначення обмеження права довірчої власності управителя;

інформація про перших кредиторів за договорами про іпотечний
кредит, основні зобов'язання за якими реформовані в іпотечні
активи;

перелік усіх керуючих іпотекою та обсяги іпотечних активів,
які вони обслуговують (у разі якщо випуск забезпечують декілька
консолідованих іпотечних боргів);

дати початку та завершення відкритої підписки на сертифікати
участі;

узагальнені відомості щодо іпотечних активів (строк дії
договорів про іпотечний кредит, характеристики наданої в іпотеку
нерухомості);

інформація про фактичне виконання основних зобов'язань за
договорами про іпотечний кредит, реформованими в іпотечний актив;

умови та порядок виплати платежів за сертифікатами;

механізм виконання емітентом умов інформації про випуск
сертифікатів;

відомості щодо забезпечення мінімальної дохідності за
сертифікатами та її розмір;

умови обігу, порядок відчуження та реєстрації права власності
на сертифікати;

перелік функцій, які виконує керуючий іпотекою;

розмір винагороди управителя;

розмір винагороди керуючого іпотекою;

попередження щодо ризиків дострокового виконання основних
зобов'язань, які становлять іпотечний актив, що приймає на себе
власник сертифікатів участі.

Стаття двадцать . Операції з сертифікатами

Розміщення сертифікатів здійснюється шляхом проведення
відкритого продажу. (Частина перша статті 20 в редакції Закону
N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15/12/2005)

Сертифікати підлягають вільному обігу.

Обслуговування обігу сертифікатів, у тому числі депозитарну
діяльність щодо цих цінних паперів, здійснює обраний емітентом або
управителем банк, який обслуговує іпотечні активи, в Національній
депозитарній системі відповідно до законодавства України.
(Частина Третя Статті двадцать В Редакції Закону N 3 201-IV ( от 3201 до 15 )
від 15.12.2005)

Розрахунковим банком щодо операцій з іпотечними сертифікатами
має бути банк, обраний емітентом.

Оплата сертифікатів при їх розміщенні здійснюється тільки
грошовими коштами.

Юридичні та фізичні особи мають право купувати та продавати
сертифікати за ринковою ціною та здійснювати з ними інші операції,
що не суперечать інформації про випуск сертифікатів та вимогам
закону.

Сертифікати, випущені одним емітентом, можуть підлягати
конвертації, якщо це передбачено інформацією про випуск
сертифікатів.

Конвертація сертифікатів здійснюється емітентом шляхом
вилучення з обігу сертифікатів одного випуску, їх анулювання та
обміну на сертифікати іншого випуску. Конвертації також підлягають
цінні папери, випущені емітентом з метою придбання (набуття) права
вимоги за договорами про іпотечний кредит, забезпеченими іпотекою,
які були в обігу до набрання чинності цим Законом.

Облік та перехід прав власності за іпотечними сертифікатами
здійснюється відповідно до Закону України "Про Національну
депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних
Паперів В Україні "( 710/97-ВР ). Сертифікати Можуть Бути Передані
власнику тільки після повної оплати їх вартості. (Частина дев'ята
Статті двадцать В Редакції Закону N 3201-IV ( 3201 15 ) Від 12/15/2005)

Договори щодо сертифікатів не підлягають обов'язковому
нотаріальному посвідченню.

Стаття двадцать один . Форма випуску сертифікатів

Сертифікати можуть бути випущені в одній з таких форм:

іменні сертифікати документарної форми випуску (іменні
документарні сертифікати);

іменні сертифікати бездокументарної форми випуску (іменні
бездокументарні сертифікати);

сертифікати на пред'явника документарної форми випуску
(Документарні сертифікати на пред'явника).

Форма випуску сертифікатів установлюється рішенням про випуск
сертифікатів. Сертифікати одного випуску мають одну форму випуску.


(Частину третю статті 21 виключено на підставі Закону
N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15/12/2005)


Вимоги щодо виготовлення бланків сертифікатів затверджує
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Виготовлення бланків сертифікатів здійснюється тільки на
державних спеціалізованих підприємствах відповідно до встановлених
законодавством вимог.


(Частину шосту статті 21 виключено на підставі Закону
N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15/12/2005)


У разі емісії сертифікатів у бездокументарній формі на кожний
випуск сертифікатів емітент оформлює глобальний сертифікат.
(Частина Сьома Статті двадцать-одна В Редакції Закону N 3 201-IV ( от 3201 до 15 )
від 15.12.2005)

Форма випуску сертифікатів може бути змінена в порядку,
встановленому законодавством України.

Стаття двадцать два . Реєстрація Прав Власності На Сертифікати
(Назва Статті двадцать два В Редакції Закону N 3201-IV ( 3201 15 ) Від
15.12.2005)

Ведення реєстру власників іменних іпотечних сертифікатів
здійснює обраний емітентом або управителем банк, який обслуговує
іпотечні активи, з урахуванням вимог законодавства, без отримання
ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку,
незалежно від кількості власників таких сертифікатів. (Частина
Перша Статті 22 В Редакції Закону N 3201-IV ( 3201-15 ) Від
15.12.2005)

Власники сертифікатів реалізують свої права на отримання всіх
платежів через емітента, який є розпорядником платежів, або через
призначеного ним управителя.


(Частину третю статті 22 виключено на підставі Закону
N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15/12/2005)


Стаття двадцать три . Особливості сертифікатів з фіксованою дохідністю

Сертифікати з фіксованою дохідністю - це сертифікати, які
відповідно до цього Закону забезпечені іпотечними активами та
посвідчують такі права власників:

право на отримання номінальної вартості в передбачені умовами
випуску сертифікатів терміни;

право на отримання процентів за сертифікатами на умовах
інформації про випуск сертифікатів;

право на задоволення вимог - у разі невиконання емітентом
прийнятих на себе зобов'язань - з вартості іпотечних активів, що є
забезпеченням випуску сертифікатів з фіксованою дохідністю,
переважно перед іншими кредиторами емітента.

Забезпечення випуску сертифікатів з фіксованою дохідністю
емітент має сформувати з урахуванням вимог статей 37 і 38 цього
Закону.

Виконання зобов'язань за одним випуском сертифікатів з
фіксованою дохідністю можуть забезпечувати один або декілька
консолідованих іпотечних боргів.

У разі, якщо при реалізації права на задоволення вимог за
рахунок іпотечних активів їх загальна вартість буде меншою, ніж
загальна вартість зобов'язань емітента за сертифікатами з
фіксованою дохідністю, задоволення вимог власників сертифікатів у
частині, що перевищує вартість іпотечних активів за цими
договорами, проводиться за рахунок емітента власного майна.

Ризик дострокового виконання основних зобов'язань,
реформованих у консолідований іпотечний борг, приймає на себе
емітент сертифікатів з фіксованою дохідністю, про що обов'язково
повідомляється в інформації про випуск сертифікатів.

Дострокове виконання емітентом зобов'язань за сертифікатами з
фіксованою дохідністю може бути здійснено тільки в разі, якщо це
передбачено в інформації про випуск сертифікатів.

У разі призначення або заміни управителя власники
сертифікатів мають право пред'явити сертифікати для дострокового
погашення.

Емітент зобов'язаний інформувати власників сертифікатів з
фіксованою дохідністю про дострокове виконання зобов'язань за
сертифікатами даного випуску та порядок їх погашення шляхом
розсилки письмового повідомлення та публікації у друкованих
засобах масової інформації у строк не пізніше 10 днів з дня
прийняття емітентом рішення про дострокове погашення випуску.

Стаття двадцать четыре . Особливості сертифікатів участі

Сертифікат участі є іменним цінним папером.

Сертифікати участі - це сертифікати, які відповідно до цього
Закону забезпечені іпотеками та посвідчують частку його власника у
платежах за іпотечними активами.

Власник сертифікатів участі має такі права:

право на отримання частки у платежах за іпотечними активами
відповідно до договору про придбання сертифікатів;

право на задоволення вимог - у разі невиконання емітентом
взятих на себе зобов'язань - з вартості іпотечних активів, які
знаходяться у довірчій власності управителя.

Виконання зобов'язань за одним випуском сертифікатів участі
можуть забезпечувати один або декілька консолідованих іпотечних
боргів.

Виплати за сертифікатами участі здійснюються відповідно до
інформації про випуск таких сертифікатів.

Платежі за сертифікатами участі мають бути меншими, ніж
платежі за іпотечними активами, на суму винагороди за управління
іпотечними активами відповідно до статті 32 цього Закону та
обслуговування цих активів відповідно до статті 33 цього Закону.

Власник сертифікатів участі приймає на себе ризик
дострокового виконання зобов'язань боржниками за договорами про
іпотечний кредит, реформованими в іпотечний актив, про що
обов'язково зазначається в інформації про випуск сертифікатів.

Строк обігу сертифікатів участі має відповідати строку
виконання зобов'язань за договорами про іпотечний кредит, що
реформовані в іпотечні активи, та строку відчуження іпотечних
активів.

Строк розміщення сертифікатів участі або передбаченого
умовами інформації про випуск сертифікатів траншу випуску має бути
не більшим ніж 30 днів.

Періодичність виплат за сертифікатами участі встановлюється
умовами їх випуску.

Платежі за сертифікатами участі їх власники отримують після
розподілу відповідно до цього Закону коштів, що надійшли за
іпотечними активами.

Власник сертифікатів участі у разі, якщо емітент своїми діями
або бездіяльністю порушує його права і законні інтереси, вправі
звернутися до органу, який здійснив реєстрацію випуску
сертифікатів, з вимогою про проведення перевірки діяльності
емітента.

У разі невиконання або неналежного виконання емітентом
зобов'язань за сертифікатами участі власники цих сертифікатів
вправі в судовому порядку вимагати призначення або заміни
управителя.

У разі призначення або заміни управителя власники
сертифікатів мають право пред'явити сертифікати для дострокового
погашення.

Стаття двадцать пять . Призначення або заміна управителя за рішенням
суду

Суд може прийняти рішення про призначення або заміну
управителя за наявності таких підстав:

дострокове погашення сертифікатів здійснюється з порушенням
вимог статті 36 цього Закону;

в разі неотримання власниками сертифікатів більш ніж двох
чергових платежів за сертифікатами;

емітент частково або повністю здійснив відчуження іпотечних
активів третім особам і не здійснив відповідної заміни таких
активів;

частину платежів за іпотечними активами розпорядник платежів
використав з порушенням умов інформації про випуск сертифікатів
участі;

не встановлено місцезнаходження емітента.

Для участі у справі про призначення або заміну управителя суд
залучає уповноваженого представника спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків
фінансових послуг. (Частина друга статті 25 в редакції Закону
N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15/12/2005)

(ДЖЕРЕЛО документа - zakon.rada.gov.ua)



Спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері
регулювання ринків фінансових послуг у десятиденний термін після
оголошення рішення суду про заміну управителя доводить це рішення
до відома власників сертифікатів через публікацію у друкованих
засобах масової інформації та у цій публікації пропонує власникам
сертифікатів, які відповідають вимогам до управителя, встановленим
цим Законом, протягом 30 днів надати пропозиції щодо виконання
ними функцій управителя.

На цей термін спеціально уповноважений орган виконавчої влади
у сфері регулювання ринків фінансових послуг призначає тимчасового
розпорядника платежів з числа працівників спеціально
уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків
фінансових послуг, на якого покладаються повноваження щодо нагляду
та контролю за збереженням іпотечних активів та розпоряджанням
платежами.

Будь-який власник сертифікатів, за умови отримання ним
письмової згоди не менш як двох третин інших власників
сертифікатів, має право запропонувати спеціально уповноваженому
органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових
послуг свою кандидатуру для виконання функцій розпорядника
платежів. Якщо протягом 10 днів з моменту отримання такого
звернення спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері
регулювання ринків фінансових послуг не надав відповіді,
вважається, що він погодився з передачею цьому власнику
сертифікатів функцій розпорядника платежів у порядку,
передбаченому статтею 35 цього Закону.

Якщо пропозицій щодо виконання функцій управителя від
власників сертифікатів не надійде або запропонована кандидатура не
буде відповідати вимогам цього Закону, спеціально уповноважений
орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових
послуг у строк не пізніше 40 днів з дня оприлюднення інформації
про рішення суду має призначити прилюдні торги з продажу іпотечних
активів. Строк проведення торгів - не раніше 50 днів і не пізніше
60 днів з дня опублікування у друкованих засобах масової
інформації рішення суду про заміну управителя і відповідних
пропозицій спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у
сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Порядок проведення прилюдних торгів з продажу іпотечних
активів встановлює спеціально уповноважений орган виконавчої влади
у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Розділ V
ДОВІРЧА ВЛАСНІСТЬ І УПРАВЛІННЯ
ІПОТЕЧНИМИ АКТИВАМИ

Стаття двадцать шесть . Довірча власність


(Частину першу статті 26 виключено на підставі Закону
N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15/12/2005)


Управитель відповідно до цього Закону є довірчим власником
іпотечних активів.

Право довірчої власності управителя обмежено установником.

Іпотечні активи передаються у довірчу власність управителю на
підставі договору, укладеного у письмовій формі між установником
та управителем. Цей договір засвідчує право довірчої власності
управителя на такі іпотечні активи та встановлює обмеження цього
права власності.

Стаття 27 . Особливості виникнення довірчої власності
на іпотечні активи

Особа, яка визнала умови інформації про випуск іпотечних
сертифікатів участі, стає власником таких сертифікатів за умови
сплати коштів за них та укладення договору про придбання іпотечних
сертифікатів участі, в якому вона встановлює управління іпотечними
активами або приєднується до установника управління іпотечними
активами.

Іпотечні активи, що знаходяться у власності емітента
сертифікатів участі, яка виникла у нього з моменту реформування
основного зобов'язання в іпотечні активи відповідно до вимог цього
Закону або придбання іпотечних активів, з моменту реєстрації звіту
про випуск сертифікатів участі переходять у довірчу власність
управителя.

Умови управління іпотечними активами, обмеження права
довірчої власності та порядок виконання зобов'язань емітента
встановлюються емітентом в інформації про випуск сертифікатів та у
договорі про придбання іпотечних сертифікатів.

Обмеження права довірчої власності обумовлюють зобов'язання
управителя щодо розпорядження платежами в інтересах власників
сертифікатів.

У разі, якщо емітент після реєстрації інформації про випуск
сертифікатів приймає рішення про внесення змін до цієї інформації,
ці зміни мають бути надруковані у тому ж друкованому засобі
масової інформації, в якому була розміщена інформація про випуск
сертифікатів.

Одночасно з цим емітент направляє цю інформацію до Державної
комісії з цінних паперів і фондового ринку.

Іпотечні активи, що знаходяться у власності емітента
сертифікатів з фіксованою дохідністю, яка виникла у нього з
моменту реформування основного зобов'язання в іпотечні активи
відповідно до вимог цього Закону або придбання іпотечних активів,
переходять у довірчу власність управителя відповідно до договору
управління іпотечними активами, укладеного між емітентом та
управителем.

Управитель не може відповідати за своїми боргами іпотечними
активами, які знаходяться у нього в управлінні, та не має права
використовувати ці активи для забезпечення виконання власних
зобов'язань.

Стаття 28 . Мета управління іпотечними активами

Метою управління іпотечними активами є отримання доходу
власниками сертифікатів відповідно до умов інформації про їх
випуск.

Стаття 29 . Суб'єкти управління іпотечними активами

Суб'єктами управління іпотечними активами за цим Законом є
установник та управитель.

При випуску сертифікатів з фіксованою дохідністю установником
виступає емітент.

При випуску сертифікатів участі установником довірчої
власності виступають власники сертифікатів участі даного випуску.
Суб'єкти управління іпотечними активами взаємодіють між собою на
підставі договорів з дотриманням вимог цього Закону.

Стаття 30 . Об'єкти управління іпотечними активами

Об'єктом управління за цим Законом є іпотечні активи, які
передані установником у довірчу власність управителя.

Стаття тридцать один . Встановлення управління іпотечними активами

Управління іпотечними активами здійснює фінансова установа
відповідно до вимог цього Закону на підставі укладених договорів з
іншими суб'єктами управління такими активами для забезпечення
виконання зобов'язань емітента перед власниками сертифікатів.

Фінансова установа, яка має намір стати емітентом,
зобов'язана:

розробити фінансову модель перетворення платежів, що
надходять за іпотечними активами, у виплати за сертифікатами;

визначити вимоги до іпотечних активів та порядок
розпорядження платежами;

прийняти рішення та підготувати інформацію про випуск
сертифікатів;

сформувати або придбати іпотечні активи;

визначити банки, які будуть виконувати функції керуючих
іпотекою, якщо емітент не здійснює ці функції самостійно;

визначити повноваження управителя, якщо емітент передає іншій
особі функції розпорядника платежами;

подати для державної реєстрації інформацію про випуск
сертифікатів;

організувати взаємодію суб'єктів управління іпотечними
активами.

Стаття 32 . Взаємодія суб'єктів управління іпотечними
активами

Особливості взаємодії суб'єктів управління іпотечними
активами визначаються відповідно до цього Закону в залежності від
обраної емітентом фінансової моделі перетворення платежів, що
надходять за іпотечними активами, у платежі за сертифікатами.

Такі моделі можуть передбачати випуск сертифікатів з
фіксованою дохідністю або сертифікатів участі.

Модель, за якою випускаються сертифікати участі, передбачає,
що власники сертифікатів передають управителю іпотечні активи у
довірчу власність.

Модель, за якою випускаються сертифікати з фіксованою
дохідністю, передбачає, що власником іпотечних активів є емітент.

Фінансова установа, яка відповідно до цього Закону є
емітентом та одночасно - кредитодавцем за договорами про іпотечний
кредит, зобов'язання за якими реформовані в іпотечні активи, є
розпорядником платежів, які надходять за іпотечними активами.

Розпорядження платежами здійснюється з метою виконання
емітентом своїх зобов'язань перед власниками сертифікатів.

Розпорядження платежами передбачає:

забезпечення в достатніх обсягах своєчасних надходжень
грошових коштів за іпотечними активами;

обслуговування іпотечних активів або контроль за діяльністю
керуючих іпотекою;

своєчасний розподіл платежів, які надходять за іпотечними
активами, між власниками сертифікатів відповідно до умов
інформації про їх випуск;

проведення своєчасної заміни частин іпотечних активів
відповідно до цього Закону.

Емітент сертифікатів участі може укласти з фінансовою
установою, яка відповідає вимогам цього Закону, договір та
передати цій установі функції довірчого власника. Така фінансова
установа стає довірчим власником та управителем. При цьому емітент
сертифікатів участі продовжує виконувати свої зобов'язання перед
власниками сертифікатів відповідно до інформації про випуск
сертифікатів.

Емітент сертифікатів участі або його управитель може укласти
з одним або декількома банками договір доручення про
обслуговування іпотечних активів. У такому разі ці банки стають
повіреними за договорами доручення, керуючими іпотекою та
іпотекодержателями. (Частина дев'ята статті 32 із змінами,
Внесеними Згідно Із Законом N 3201-IV ( от 3201 до 15 ) Від 15/12/2005)

Емітент сертифікатів з фіксованою дохідністю може самостійно
виконувати функції розпорядника платежами за іпотечними активами
або довірити виконання цих функцій іншій фінансовій установі
відповідно до цього Закону. Розпорядник платежами може доручити
виконання функцій керуючого іпотекою одному чи декільком банкам.

Кошти, отримані управителем для здійснення платежів за
сертифікатами, підлягають передачі власникам цих сертифікатів, за
винятком коштів, спрямованих на виплату винагороди управителю.

Стаття тридцать три . Обслуговування іпотечних активів

Фінансова установа, яка відповідно до цього Закону розподіляє
платежі за іпотечними активами, відповідно до положень інформації
про випуск сертифікатів має самостійно здійснювати обслуговування
іпотечних активів або укласти з одним або декількома банками
договір доручення про обслуговування іпотечних активів.

Обслуговування іпотечних активів керуючий іпотекою здійснює
як повірений розпорядника платежів.

Обслуговування іпотечних активів полягає у виконанні таких
функцій:

контроль за своєчасною сплатою боржниками платежів за
договорами про іпотечний кредит;

отримання на користь кредитодавця платежів за договорами про
іпотечний кредит;

розподіл отриманих платежів за договорами про іпотечний
кредит між власниками сертифікатів у разі, якщо керуючий іпотекою
є розпорядником платежів;

перерахування розпоряднику платежів загальної суми платежів
за договорами про іпотечний кредит для подальшого розподілу таким
розпорядником цих коштів між власниками сертифікатів у разі, якщо
керуючий іпотекою не є розпорядником платежів;

здійснення заходів щодо примусового стягнення платежів за
договором про іпотечний кредит та щодо звернення стягнення на
предмет іпотеки у порядку, встановленому законодавством; (Абзац
шостий частини третьої статті 33 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 3201-IV ( 3201-15 ) Від 15.12.2005)

обслуговування обігу, у тому числі депозитарну діяльність
щодо іпотечних сертифікатів, ведення реєстру власників іменних
іпотечних сертифікатів; (Частину третю статті 33 доповнено
Абзацом Згідно Із Законом N 3201-IV ( 3201 15 ) Від 15.12.2005)

здійснення заходів щодо виконання боржниками їх зобов'язань
за договорами про іпотечний кредит, реформованими в іпотечний
актив;

здійснення інших дій з метою виконання зобов'язань перед
емітентом та власниками сертифікатів.

Керуючий іпотекою повідомляє емітента, а емітент зобов'язаний
повідомляти власників іпотечних сертифікатів про хід
обслуговування іпотечних активів.

Керуючий іпотекою, який є іпотекодержателем, може здійснювати
будь-які юридичні та фактичні дії щодо іпотек, передбачені в
інформації про випуск сертифікатів.

Керуючий іпотекою не має права передавати іпотеки, що
становлять іпотечний пул, у наступну іпотеку для забезпечення
зобов'язань третіх осіб або власних зобов'язань.

Керуючий іпотекою самостійно і від свого імені здійснює
стосовно боржників за договорами про іпотечний кредит,
зобов'язання за якими входять до складу консолідованого іпотечного
боргу, усі передбачені законодавством юридичні та фактичні дії
щодо обслуговування цих зобов'язань.

Кошти, отримані керуючим іпотекою за іпотечними активами,
підлягають передачі розпоряднику платежів, за винятком коштів,
спрямованих на виплату винагороди керуючому іпотекою.

Стаття 34. Вимоги до управителя та керуючого іпотекою

Управителем може бути:

банк, який має дозвіл Національного банку України на
виконання операцій з довірчого управління коштами та цінними
паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

інша фінансова установа, якщо вона відповідає вимогам,
встановленим спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у
сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Управитель несе відповідальність за:

дотримання визначених установником процедур управління
іпотечними активами;

дотримання комерційної таємниці щодо власників сертифікатів.

Керуючим іпотекою може бути банк, який задовольняє такій
вимозі: загальний обсяг заборгованості за договорами про іпотечний
кредит, наданими цим банком у національній валюті, які можуть бути
реформованими у консолідований іпотечний борг, становить суму,
еквівалентну не менше ніж 5 мільйонам євро за курсом Національного
банку України.

Керуючий іпотекою відкриває рахунок для здійснення операцій з
обслуговування іпотечних активів у своєму балансі.

Якщо управитель є небанківською фінансовою установою, він
відкриває рахунок для здійснення операцій з управління іпотечними
активами в обслуговуючих банках. ( Частина п'ята статті 34 із
змінами, внесеними згідно із Законом N 3201-IV ( 3201-15 ) від
15.12.2005 )

Якщо управитель є банком, він відкриває такий рахунок у
своєму балансі.

Стаття 35. Заміна розпорядника платежами

За рішенням суду або за ініціативою емітента іпотечні активи
можуть бути передані в управління особі, яка відповідає вимогам
цього Закону та стає управителем, з переходом до неї всіх
зобов'язань щодо власників сертифікатів.

У такому разі емітент зобов'язаний:

протягом 5 робочих днів з моменту виникнення підстав для
припинення управління іпотечними активами оприлюднити у друкованих
засобах масової інформації відомості про виникнення підстав для
призначення або заміни управителя і визначити термін для
дострокового погашення сертифікатів, який не може бути більшим 30
днів з дня опублікування такого повідомлення;

протягом визначеного терміну прийняти від власників
сертифікатів вимоги щодо дострокового погашення сертифікатів;

протягом 60 днів з дня опублікування повідомлення про
виникнення підстав для призначення або заміни управителя у разі
відсутності вимог про дострокове погашення сертифікатів або при
обсязі пред'явлених до погашення сертифікатів менше 50 відсотків
від загального обсягу випуску передати активи, що є забезпеченням
випуску сертифікатів участі, новому управителю;

якщо пред'явлено до погашення більше 50 відсотків від
загального обсягу випуску, погасити всі сертифікати випуску та
здійснити таке погашення пред'явлених власниками сертифікатів
протягом 90 днів з дня опублікування цього повідомлення.

Стаття 36. Припинення управління іпотечними активами

Управління іпотечними активами може бути припинено у разі:

виконання усіх зобов'язань перед установником;

анулювання дозволу емітенту сертифікатів участі на здійснення
діяльності з управління іпотечними активами, при цьому протягом
трьох місяців з моменту прийняття рішення про анулювання такого
дозволу його права та обов'язки не передані іншій особі, яка буде
виконувати функції управителя;

прийняття рішення про добровільну ліквідацію емітента
сертифікатів участі, при цьому протягом трьох місяців з моменту
прийняття такого рішення права та обов'язки не передані іншій
особі, яка буде виконувати функції управителя;

набуття чинності рішенням суду про припинення управління
іпотечними активами.

Якщо інформацією про випуск сертифікатів передбачена
можливість відмови емітентом сертифікатів участі від управління
іпотечними активами, а також можливість відмови передати функції
управителя іншій особі, то управління іпотечними активами може
бути припинено.

У випадках припинення управління іпотечними активами,
передбачених цією статтею, емітент сертифікатів участі здійснює
дострокове погашення іпотечних сертифікатів участі.

Емітент або його управитель можуть виконувати функції
керуючого іпотекою лише за умови їх відповідності вимогам до
керуючого іпотекою, визначених статтею 34 цього Закону.

Розділ VI
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
ЗА СЕРТИФІКАТАМИ

Стаття 37. Зміст забезпечення виконання зобов'язань
за сертифікатами

Забезпеченням виконання зобов'язань за сертифікатами з
фіксованою дохідністю є іпотечні активи.

Забезпеченням виконання зобов'язань за сертифікатами участі є
іпотеки, які становлять іпотечний пул та забезпечують виконання
зобов'язань, реформованих у консолідований іпотечний борг.

При випуску іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю,
забезпечених іпотечними активами, іпотеки, що забезпечують
виконання основних зобов'язань за договорами про іпотечний кредит,
реформованих у відповідний консолідований іпотечний борг, не
можуть бути одночасно забезпеченням випуску сертифікатів участі.
( Частина третя статті 37 в редакції Закону N 3201-IV ( 3201-15 )
від 15.12.2005 )

У разі невиконання боржником основного зобов'язання керуючий
іпотекою здійснює заходи щодо стягнення платежів за цим
зобов'язанням та звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема
щодо примусового стягнення. Керуючий іпотекою перераховує кошти,
що надійшли від реалізації предмета іпотеки, розпоряднику
платежів. ( Частина четверта статті 37 в редакції Закону N 3201-IV
( 3201-15 ) від 15.12.2005 )

Не можуть виступати забезпеченням випуску сертифікатів вимоги
за зобов'язаннями, забезпеченими наступною іпотекою, вимоги за
зобов'язаннями, забезпеченими іпотекою, яка перебуває у власності
обмежено дієздатних чи недієздатних осіб. Забезпеченням випуску
іпотечних сертифікатів не можуть виступати іпотечні активи, які
перебувають у заставі або обмежені іншим чином та є забезпеченням
виконання інших зобов'язань, ніж зобов'язання емітента за
відповідним випуском іпотечних сертифікатів, та іпотечні активи,
які входять до складу забезпечення іншого випуску іпотечних
сертифікатів. { Частина п'ята статті 37 із змінами, внесеними
згідно із Законами N 3201-IV ( 3201-15 ) від 15.12.2005, N 2367-VI
( 2367-17 ) від 29.06.2010 }

Стаття 38. Порядок заміни часток іпотечних активів

Заміна часток іпотечних активів здійснюється емітентом у
випадках, визначених в інформації про випуск сертифікатів.

В інформації про випуск сертифікатів можуть встановлюватися
умови заміни зобов'язань, включених до складу консолідованого
іпотечного боргу, або заборони такої заміни.

З метою заміни часток іпотечних активів розпорядник платежами
або за його дорученням керуючий іпотекою може в інтересах
власників іпотечних активів продати частину іпотечного активу і
придбати інші основні зобов'язання, забезпечені іпотеками, які
відповідають вимогам цього Закону та умовам інформації про випуск
сертифікатів.

У разі необхідності розпорядник платежами або за його
дорученням керуючий іпотекою може обміняти частину іпотечного
активу на основні зобов'язання, забезпечені іпотекою, які належать
одному з них та які відповідають вимогам цього Закону і умовам
інформації про випуск сертифікатів.

Не допускається заміна іпотечних активів, якщо її проведення
призведе до збитків власників іпотечних сертифі

Цей Закон встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.
Метою цього Закону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів
1. У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:
1) фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг;
2) кредитна установа - фінансова установа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик;
3) фінансовий кредит - кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент;
4) фінансові активи - кошти, цінні папери, боргові зобов `язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів;
5) фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів;
6) ринки фінансових послуг - сфера діяльності учасників ринків фінансових послуг з метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів;
7) учасники ринків фінансових послуг - юридичні особи та фізичні особи - суб `єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, та споживачі таких послуг;
8) істотна участь - пряме або опосередковане, самостійне або спільно з іншими особами володіння певною частиною статутного капіталу або права голосу придбаних акцій (паїв) юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість вирішального впливу на керівництво чи діяльність юридичної особи;
9) саморегулівна організація - неприбуткове об `єднання фінансових установ, створене з метою захисту інтересів своїх членів та інших учасників ринків фінансових послуг та якому делегуються відповідними державними органами, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, повноваження щодо розроблення і впровадження правил поведінки на ринках фінансових послуг та / або сертифікації фахівців ринку фінансових послуг. Законами України з питань регулювання ринків фінансових послуг можуть бути передбачені додаткові повноваження, які можуть делегуватися саморегулівним організаціям;
10) державне регулювання ринків фінансових послуг - здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам;
11) професійна таємниця - матеріали, документи, інші відомості, якими користуються в процесі та у зв `язку з виконанням своїх посадових обов` язків посадові особи державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, та особи, які залучаються до здійснення цих функцій, і які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення відповідним уповноваженим державним органом;
12) Уповноважений орган - спеціальний уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.
2. Інші терміни, які вживаються в цьому Законі, застосовуються у значенні законів України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.
Стаття 2. Сфера дії Закону
1. Цей Закон регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг.
2. Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.
3. Положення цього Закону не поширюються на:
діяльність в Україні фінансових установ, які мають статус міжурядових міжнародних організацій;
діяльність Державного казначейства України та державних цільових фондів.
Стаття 3. Законодавство про регулювання діяльності з надання фінансових послуг
1. Відносини, що виникають у зв `язку з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам, регулюються Конституцією України, цим Законом, іншими законами України з питань регулювання ринків фінансових послуг, а також прийнятими згідно з цими законами нормативно-правовими актами.
Розділ II. УМОВИ НАДАННЯ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

Стаття 4. Фінансові послуги
1. Фінансовими вважаються такі послуги:
1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та / або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;
2) довірче управління фінансовими активами;
3) діяльність з обміну валют;
4) залучення фінансових активів із зобов `язанням щодо наступного їх повернення;
5) фінансовий лізинг;
6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;
7) надання гарантій та поручительств;
8) переказ грошей;
9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;
10) торгівля цінними паперами;
11) факторинг;
12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у пункті 5 частини першої статті 1 цього Закону.
Стаття 5. Право на здійснення операцій з надання фінансових послуг
1. Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб `єктами підприємницької діяльності (далі - суб` єкти підприємницької діяльності).
2. Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг.
3. Надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії установа кредитна лише.
4. Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.
Стаття 6. Договір про надання фінансових послуг
1. Фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб `єктами підприємницької діяльності на підставі договору.
Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити:
1) назву документа;
2) назву, адресу та реквізити суб `єкта підприємницької діяльності;
3) прізвище, ім `я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги, та її адресу;
4) найменування, місцезнаходження юридичної особи;
5) найменування фінансової операції;
6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків;
7) строк дії договору;
8) порядок зміни і припинення дії договору;
9) права та обов `язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;
10) інші умови за згодою сторін;
11) підписи сторін.
Уповноважений орган встановлює додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг фізичним особам, якщо це не врегульовано законом.
При укладенні договору юридична або фізична особа мають право вимагати у суб `єкта підприємницької діяльності надання балансу або довідки про фінансове становище, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), а також бізнес-план, якщо інше не передбачено законодавством України.
2. Підстави, порядок та правові наслідки припинення дії договорів про надання фінансових послуг визначаються цивільним законодавством, законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг, а також укладеними відповідно до них договорами.
Розділ III. УМОВИ СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ

Стаття 7. Умови початку діяльності
1. Особа набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових установ.
2. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
3. Фінансова установа може розпочати надання фінансових послуг, лише якщо:
1) облікова і реєструюча система відповідає вимогам, встановленим нормативно-правовими актами;
2) внутрішні правила фінансової установи, узгоджені з вимогами законів України та нормативно-правових актів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг;
3) професійні якості та ділова репутація персоналу відповідають встановленим законом вимогам.
Стаття 8. Організаційні правила
1. Фінансові установи можуть створюватися у будь-якій організаційно-правовій формі, якщо закони з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг не містять спеціальних правил та обмежень.
2. Закони України з питань регулювання діяльності господарських товариств та юридичних осіб інших організаційно-правових форм застосовуються до фінансових установ з урахуванням особливостей, визначених цим Законом та законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.
Стаття 9. Капітал
1. Мінімальний розмір капіталу фінансових установ, необхідний для їх заснування, та загальні вимоги до регулятивного капіталу, що необхідний для їх функціонування, визначаються законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.
2. При створенні фінансової установи або у разі збільшення розміру зареєстрованого статутного (пайового) капіталу, статутний (пайовий) капітал повинен бути сплачений у грошовій формі та розміщений на банківських рахунках комерційних банків, які є юридичними особами за законодавством України, якщо інше не передбачено законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.
3. Продаж та придбання частки у статутному (пайовому) капіталі здійснюються на умовах, встановлених законодавством України.
Стаття 10. Прийняття рішень при конфлікті інтересів
1. Керівник або службовець фінансової установи не можуть брати участь у підготовці та прийнятті рішення щодо прийняття фінансовою установою будь-якого зобов `язання на їх користь.
2. Керівник, службовець або призначений експерт фінансової установи не можуть брати участь у підготовці та прийнятті рішення на користь установи або підприємства, в якому вони, їх близькі родичі або підприємство, яким вони володіють, мають діловий інтерес.
3. Особа, яка є членом органу управління або службовцем фінансової установи, може укладати договори з цією фінансовою установою щодо надання такій особі відповідних фінансових послуг на умовах, що не відрізняються від звичайних.
4. Особа, яка є членом органу управління фінансової установи, не може укладати договори щодо надання цій фінансовій установі професійних послуг (робіт), якщо загальні збори власників не нададуть попередньої згоди на укладення такого договору.
Стаття 11. Достовірність реклами та інформації
1. Фінансовим установам забороняється поширення у будь-якій формі реклами та іншої інформації, що містить неправдиві відомості про їх діяльність у сфері фінансових послуг.
Стаття 12. Право клієнта на інформацію
1. Клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності фінансової установи. Фінансові установи зобов `язані на вимогу клієнта надати таку інформацію:
1) відомості про фінансові показники діяльності фінансової установи та її економічний стан, які підлягають обов `язковому оприлюдненню;
2) перелік керівників фінансової установи та її відокремлених підрозділів;
3) перелік послуг, що надаються фінансовою установою;
4) ціну / тарифи фінансових послуг;
5) кількість акцій фінансової установи, які знаходяться у власності членів її виконавчого органу, та перелік осіб, частки яких у статутному капіталі фінансової установи перевищують п `ять відсотків;
6) іншу інформацію з питань надання фінансових послуг та інформацію, право на отримання якої закріплено в законах України.
Стаття 13. Порядок реорганізації та ліквідації фінансових установ
1. Реорганізація та ліквідація фінансових установ відбуваються з додержанням вимог відповідних законів України та нормативно-правових актів державних органів з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг.
Стаття 14. Облік та звітність
1. Фінансова установа зобов `язана вести облік своїх операцій та надавати звітність відповідно до вимог законів та нормативно-правових актів державних органів з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг.
Стаття 15. Вимоги до зовнішнього аудиту
1. Аудиторські перевірки фінансових установ можуть проводитися аудиторами, які:
1) мають відповідний сертифікат;
2) не мають взаємовідносин щодо права власності з фінансовою установою, діяльність якої перевіряється, не мають заборгованості перед цією установою або іншого конфлікту інтересів;
3) внесені до відповідних реєстрів, що ведуться державними органами, які здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг. Порядок ведення реєстру визначається відповідним державним органом, який здійснює регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг.
Стаття 16. Об `єднання фінансових установ
1. Фінансові установи мають право на добровільних засадах об `єднувати свою діяльність, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України та вимогам законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг. Правовий статус, види, порядок створення, правовий режим функціонування та припинення діяльності об `єднань визначається згідно із законами України.
2. Об `єднання фінансових установ набуває статусу саморегулівної організації після внесення запису про неї до відповідного реєстру, який ведеться державними органами з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг у межах їх компетенції.
Стаття 17. Недопущення обмеження конкуренції на ринках фінансових послуг
1. Фінансові установи здійснюють свою діяльність з урахуванням вимог антимонопольного законодавства та законодавства про захист від недобросовісної конкуренції.
Стаття 18. Запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом
Фінансовим установам під час здійснення (надання) фінансових послуг забороняється вступати в договірні відносини з анонімними особами, відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки.
Фінансовим установам забороняється вступати в договірні відносини з клієнтами - юридичними чи фізичними особами у разі, якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені.
Фінансова установа зобов `язана ідентифікувати відповідно до законодавства України:
клієнтів, що відкривають рахунки у фінансовій установі та / або укладають договори про надання фінансових послуг;
клієнтів, які здійснюють операції, що підлягають фінансовому моніторингу;
осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів.
Фінансова установа надає відповідні фінансові послуги лише після здійснення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.
Фінансова установа має право витребувати, а клієнт зобов `язаний надати документи та передбачені законодавством відомості, необхідні для з` ясування його особи. У разі ненадання клієнтом необхідних документів та передбачених законодавством відомостей або умисного подання неправдивих відомостей про себе фінансова установа відмовляє клієнту у його обслуговуванні та / або наданні фінансових послуг та / або не відкриває рахунок, а в разі наявності раніше відкритих рахунків фінансова установа відмовляє в здійсненні обслуговування та / або не укладає договір про надання фінансових послуг.
У разі якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені, фінансова установа повинна ідентифікувати також особу, від імені якої здійснюється фінансова операція.
У разі наявності при здійсненні ідентифікації мотивованої підозри щодо надання клієнтом недостовірної інформації або навмисного подання клієнтом інформації з метою введення в оману фінансова установа має надавати інформацію про фінансові операції клієнта спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу.
Для ідентифікації клієнта - юридичної фінансова особи установа має ідентифікувати фізичних осіб, які є власниками цієї юридичної особи, мають прямий або опосередкований вплив на неї та отримують економічну вигоду від її діяльності. У разі якщо юридична особа є господарським товариством, фінансова установа має ідентифікувати фізичних осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі. Клієнт має надавати передбачені законодавством відомості, які витребує банк з метою виконання вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. У разі ненадання таких відомостей клієнтом фінансова установа відмовляє в здійсненні обслуговування та / або наданні фінансових послуг та / або не відкриває рахунок, а в разі наявності раніше відкритих рахунків фінансова установа відмовляє в здійсненні обслуговування та / або не укладає договір про надання фінансових послуг.Для ідентифікації і вжиття заходів, передбачених законодавством для підтвердження особи клієнта - юридичної особи та для забезпечення спроможності фінансової установи виконувати правила внутрішнього фінансового моніторингу та програми його здійснення, у тому числі щодо виявлення фінансових операцій, що мають сумнівний характер, фінансова установа має право витребувати передбачену законодавством інформацію, яка стосується ідентифікації цієї особи та її керівників, у органів державної влади, які здійснюють нагляд та / або контроль за діяльністю цієї юридичної особи, банків, інших юридичних осіб, а також здійснювати передбачені законодавством заходи щодо збору такої інформації з інших джерел. Вказані органи державної влади, банки, інші юридичні особи зобов `язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати фінансовій установі таку інформацію.
Для ідентифікації клієнта - фізичної особи та вжиття заходів, передбачених законодавством для підтвердження його особи, фінансова установа має право витребувати інформацію про нього в органів державної влади, банків, інших юридичних осіб, а також здійснювати передбачені законодавством заходи щодо збору такої інформації про цю особу, яка є необхідною для виконання правил внутрішнього фінансового моніторингу та програм його здійснення, у тому числі щодо виявлення фінансових операцій, що мають сумнівний характер. Вказані органи державної влади, банки, інші юридичні особи зобов `язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати фінансовій установі таку інформацію.
Ідентифікація не є обов `язковою при здійсненні кожної операції, якщо клієнт був раніше ідентифікований відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.
За наявності рішення відповідного органу державної влади про скасування державної реєстрації юридичної особи або державної реєстрації суб `єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, визнання в установленому законом порядку юридичної особи фіктивною або оголошення судом фізичної особи померлою чи визнання безвісно відсутньою фінансова установа припиняє подальше обслуговування такої особи і невідкладно надає інформацію спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу щодо фінансових активів такої особи та не перераховує чи іншим шляхом не розпоряджається фінансовими активами до отримання розпоряджень зазначеного органу. У разі ненадходження протягом семи робочих днів зазначених розпоряджень або рішення суду стосовно вжиття чи невжиття заходів щодо цих фінансових активів фінансова установа вирішує пов `язані з ними питання відповідно до законодавства України.
(Стаття 18 в редакції Закону
України від 06.02.2003 р. N 485-IV)
Розділ IV. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКІВ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

Стаття 19. Мета державного регулювання ринків фінансових послуг
1. Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:
1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;
2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;
3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;
4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;
5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;
6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;
7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;
8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;
9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.
Стаття 20. Форми державного регулювання ринків фінансових послуг
1. Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:
1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;
2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;
3) нагляду за діяльністю фінансових установ;
4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.
Стаття 21. Органи, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг
1. Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:
щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;
щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;
щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.
Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.
2. Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється відповідно до цього Закону та інших законів України.
Стаття 22. Співпраця та координація діяльності між органами, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг
1. Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і Уповноважений орган зобов `язані співпрацювати згідно з положеннями цього Закону.
2. Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і Уповноважений орган за допомогою засобів зв `язку, що дозволяють фіксувати інформацію, своєчасно повідомляють один одному про будь-які спостереження та висновки, які є необхідними для виконання покладених на них обов` язків .
3. Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і Уповноважений орган мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг.
4. Голова державного органу, що здійснює регулювання ринків фінансових послуг, або уповноважена ним особа беруть участь у роботі інших органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, з правом дорадчого голосу, коли на них обговорюються питання нагляду за діяльністю з надання фінансових послуг.
5. Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і Уповноважений орган з метою співпраці та координації своєї діяльності зобов `язані проводити оперативні наради не рідше одного разу в квартал або частіше на вимогу одного з керівників цих органів. За результатами зазначених нарад складаються відповідні протоколи та / або укладаються міжвідомчі угоди. Рішення, які містяться у зазначених протоколах та угодах, обов `язкові для розгляду та впровадження кожним з органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг.
Розділ V. ОРГАНІЗАЦІЯ, ПОВНОВАЖЕННЯ І ПОРЯДОК ДІЯЛЬНОСТІ СПЕЦІАЛЬНО УПОВНОВАЖЕНОГО ОРГАНУ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ У СФЕРІ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКІВ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

Стаття 23. Організація діяльності Уповноваженого органу
1. Уповноважений орган є центральним органом виконавчої влади, який працює за колегіальним принципом.
2. Уповноважений орган не може бути учасником фінансових ринків як емітент облігацій внутрішніх та зовнішніх державних позик або здійснювати будь-яку іншу діяльність на фінансових ринках, крім передбаченої цим Законом.
3. Положення про Уповноважений орган за поданням Кабінету Міністрів України затверджується Президентом України.
4. Уповноважений орган є юридичною особою і має відокремлене майно, що є державною власністю.
5. Уповноважений орган складається з Голови, заступників Голови та не менше трьох членів Уповноваженого органу - директорів департаментів (далі - директори департаментів), яких призначає на посади та припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України.
6. Структура центрального апарату Уповноваженого органу визначається Положенням про Уповноважений орган.
7. Уповноважений орган може створювати та ліквідовувати свої територіальні управління для здійснення своїх повноважень. Територіальні управління Уповноваженого органу не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення, що затверджується Уповноваженим органом.
8. За рішенням Уповноваженого органу може створюватися Консультаційно-експертна рада, яка є постійно діючим на громадських засадах дорадчим органом, що бере участь в обговоренні проектів документів, які розробляються та / або розглядаються Уповноваженим органом. Склад Консультаційно-експертної ради та положення про неї затверджує Уповноважений орган.
9. Основною формою роботи Уповноваженого органу є засідання, які збираються за потребою, але не рідше одного разу на місяць. Порядок прийняття Уповноваженим органом рішень визначається у Положенні про Уповноважений орган.
Стаття 24. Голова Уповноваженого органу
1. Голова Уповноваженого органу призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України.
2. Президент України звільняє з посади Голову Уповноваженого органу у разі:
1) закінчення строку його повноважень;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
4) припинення його громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;
5) подання Головою Уповноваженого органу у письмовому вигляді заяви про відставку або про звільнення за власним бажанням;
6) з інших причин.
3. Повноваження Голови Уповноваженого органу припиняються у разі його смерті.
4. Головою Уповноваженого органу може бути особа з бездоганною діловою репутацією, яка має вищу економічну чи юридичну освіту і при цьому має досвід постійної протягом семи років роботи за фахом.
5. Голова Уповноваженого органу:
1) здійснює керівництво поточною діяльністю Уповноваженого органу та вирішує всі питання діяльності Уповноваженого органу, за винятком тих, що належать до компетенції Уповноваженого органу;
2) діє без довіреності від імені Уповноваженого органу в межах, встановлених законодавством України;
3) представляє Уповноважений орган у відносинах із державними органами іноземних держав з питань нагляду за діяльністю фінансових установ та міжнародними організаціями;
4) видає накази, розпорядження тощо з питань, що належать до його компетенції;
5) приймає на роботу і звільняє з роботи працівників Уповноваженого органу, заохочує їх та накладає дисциплінарні стягнення;
6) виконує інші функції, необхідні для забезпечення організації роботи та діяльності Уповноваженого органу.
6. Голова Уповноваженого органу одноосібно несе відповідальність перед Президентом України за діяльність Уповноваженого органу.
Стаття 25. Заступники Голови Уповноваженого органу
1. Заступники Голови Уповноваженого органу призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України.
2. Заступником Голови Уповноваженого органу може бути особа з бездоганною діловою репутацією, яка має вищу освіту та досвід постійної протягом не менше п `яти років роботи за фахом, що відповідає її функціональним обов` язкам в Уповноваженому органі.
3. Заступники Голови Уповноваженого органу відповідають за забезпечення координуючих функцій в межах Уповноваженого органу, здійснення аналітичної та методологічної діяльності, питання кадрового, фінансового, інформаційного та матеріально-технічного забезпечення діяльності Уповноваженого органу. Кількість заступників Голови Уповноваженого органу та розподіл обов `язків між ними визначаються Положенням про Уповноважений орган.
Стаття 26. Члени Уповноваженого органу - директори департаментів
1. Директори департаментів призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України.
2. Директором департаменту може бути особа з бездоганною діловою репутацією, яка має вищу освіту та досвід постійної протягом не менше п `яти років роботи за фахом, що відповідає її функціональним обов` язкам в Уповноваженому органі.
3. Припинення повноважень директорів департаментів відбувається у зв `язку із закінченням строку їхніх повноважень або на підставах, передбачених законодавством про працю та державну службу.
4. Директори департаментів відповідають за організацію та здійснення функцій регулювання та нагляду за діяльністю окремих видів фінансових установ та ринків фінансових послуг, що віднесені до наглядової компетенції очолюваних ними департаментів.
5. Директори департаментів у межах своєї компетенції мають право підписувати від імені Уповноваженого органу документи правозастосовчого характеру, вирішувати питання про внесення фінансових установ до реєстру та їх ліцензування, застосування заходів впливу, проведення інших заходів, що спрямовані на реалізацію їхніх повноважень, передбачених Положенням про Уповноважений орган.
Стаття 27. Завдання Уповноваженого органу
1. Основними завданнями Уповноваженого органу є:
1) розробка стратегії і реалізації розвитку та вирішення системних питань функціонування ринків фінансових послуг в Україні;
2) здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг та додержанням законодавства у цій сфері;
3) захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування у межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання і припинення порушень законодавства на ринку фінансових послуг;
4) узагальнення практики застосування законодавства України з питань фінансових послуг і ринків та розроблення пропозицій щодо їх вдосконалення;
5) розроблення і затвердження обов `язкових до виконання нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції;
6) координація діяльності з іншими державними органами;
7) запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг.
Стаття 28. Повноваження Уповноваженого органу
1. Уповноважений орган у межах своєї компетенції:
1) розробляє і затверджує нормативно-правові акти, обов `язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринків фінансових послуг, їх об` єднаннями, контролює їх виконання;
2) здійснює реєстрацію та веде Державний реєстр фінансових установ;
3) видає фінансовим установам у межах своєї компетенції та відповідно до законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг та затверджує ліцензійні умови провадження діяльності з надання фінансових послуг та порядок контролю за їх додержанням;
4) встановлює обов `язкові нормативи достатності капіталу та інші показники і вимоги, що обмежують ризики по операціях з фінансовими активами;
5) встановлює плату за реєстрацію документів та видачу ліцензій, надає інформацію за запитами юридичних осіб;
6) дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг;
7) встановлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг;
8) здійснює контроль за достовірністю інформації, що надається учасниками ринку фінансових послуг;
9) проводить самостійно чи разом з іншими уповноваженими органами нагляду виїзні та безвиїзні перевірки діяльності фінансових установ;
10) у разі порушення законодавства про фінансові послуги, нормативно-правових актів Уповноваженого органу застосовує заходи впливу та накладає адміністративні стягнення;
11) звертається до суду та господарського суду з позовами (заявами) у зв `язку з порушенням законодавства України про фінансові послуги;
12) надсилає фінансовим установам та саморегулівним організаціям обов `язкові до виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про фінансові послуги та вимагає надання необхідних документів;
13) надсилає матеріали в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, що стали відомі під час проведення перевірок;
14) надсилає матеріали в органи Антимонопольного комітету України у разі виявлення порушень антимонопольного законодавства;
15) вимагає скликання зборів учасників фінансової установи;
16) здійснює моніторинг руху капіталу в Україну та за її межі через ринки фінансових послуг;
17) встановлює вимоги щодо програмного забезпечення та спеціального технічного обладнання фінансових установ, пов `язаного з наданням фінансових послуг;
18) встановлює порядок розкриття інформації та складання звітності учасниками ринків фінансових послуг відповідно до законодавства України;
19) визначає професійні вимоги до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ та може вимагати звільнення з посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам для зайняття відповідних посад.
2. Рішення, прийняті Уповноваженим органом з питань оцінки ефективності та координації діяльності по регулюванню і нагляду за окремими ринками фінансових послуг, є обов `язковими до виконання директорами департаментів.
Стаття 29. Напрями нагляду
1. Основними напрямами нагляду Уповноваженого органу є додержання встановлених критеріїв та нормативів щодо:
1) ліквідності;
2) капіталу та платоспроможності;
3) прибутковості;
4) якості активів та ризиковості операцій;
5) якості систем управління та управлінського персоналу;
6) додержання правил надання фінансових послуг.
2. Правила підготовки, надання та обробки даних щодо діяльності фінансових установ у розрізі напрямів нагляду встановлюються Уповноваженим органом.
Стаття 30. Інспектування
1. Уповноважений орган має право здійснювати в межах своєї компетенції інспектування фінансових установ, а також їх споріднених та афілійованих осіб.
2. Періодичність інспектування встановлюється Уповноваженим органом залежно від типу фінансової установи.
3. Для проведення інспекції Уповноважений орган може залучати зовнішніх експертів, які мають відповідну кваліфікацію.
4. Уповноважений орган може досліджувати дані про клієнта фінансової установи тільки з метою виконання завдань нагляду.
5. Для проведення інспекції особа, яка наділена Уповноваженим органом повноваженнями здійснювати інспекцію за місцем знаходження юридичної особи, що перевіряється (далі - уповноважена особа), має право запрошувати посадових осіб цієї юридичної особи для надання пояснень та вимагати надання необхідної інформації та документів.
Стаття 31. Обов `язковість збереження професійної таємниці
1. Матеріали, які надаються для аналізу або перевірки, а також відомості та документи про фінансовий, майновий стан юридичних і фізичних осіб, що надходять до Уповноваженого органу, становлять професійну таємницю і можуть бути використані лише для здійснення Уповноваженим органом його функцій, включаючи випадки щодо законодавчо встановленого порядку обміну інформацією.
2. Несанкціоноване розголошення будь-яких відомостей, матеріалів, документів, що відносяться до професійної таємниці, тягне відповідальність відповідно до законів, крім випадків, коли таке розголошення необхідне для запобігання легалізації грошей, набутих злочинним шляхом.
Стаття 32. Співпраця з державними органами іноземних держав з питань нагляду за діяльністю фінансових установ та міжнародними організаціями
1. Уповноважений орган у межах своєї компетенції здійснює співробітництво з міжнародними організаціями, державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав з питань, віднесених до його компетенції.
2. Уповноважений орган має право в межах міжнародного співробітництва, зазначеного в частині першій цієї статті, на умовах взаємності надавати і отримувати інформацію з питань нагляду за фінансовими ринками і установами, яка не становить державної таємниці та не призводить до розголошення професійної таємниці.
3. Уповноважений орган має право в межах міжнародного співробітництва, зазначеного у частині першій цієї статті, надавати інформацію стосовно діяльності окремих фінансових установ у випадках і у порядку, встановлених у відповідних міжнародних договорах, учасником яких є Україна.
Стаття 33. Звітність
1. Уповноважений орган зобов `язаний з урахуванням вимог законодавства про захист державної та професійної таємниць оприлюднювати в офіційних засобах масової інформації основні положення свого щорічного звіту.
Розділ VI. ЛІЦЕНЗУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ

Стаття 34. Обов `язковість ліцензування
1. Уповноважений орган у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами:
1) страхової діяльності;
2) діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення;
3) надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;
4) діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.
2. Здійснення діяльності, зазначеної у частині першій цієї статті, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. Особи, винні у здійсненні діяльності без ліцензії, несуть відповідальність згідно із законами України.
3. Ліцензія, яка надається для здійснення діяльності з надання фінансових послуг, не може передаватися третім особам.
Стаття 35. Документи, які подаються органу ліцензування для одержання ліцензії
1. Особа, яка має намір провадити певний вид господарської діяльності з надання фінансових послуг, що ліцензується, особисто або через уповноважений нею орган чи особу звертається до Уповноваженого органу із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

Цей Декрет установлює режим здійснення валютних операцій на
території України, визначає загальні принципи валютного
регулювання, повноваження державних органів і функції банків та
інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій,
права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення
валютного контролю, відповідальність за порушення валютного
законодавства.


Розділ я

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1 . Визначення термінів

Терміни, що використовуються в цьому Декреті, мають таке
значення.
1) "валютні цінності".
валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів,
казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в
обігу та є законним платіжним засобом на території України, а
також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але
підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу,
кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших
фінансових установах на території України;
платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації,
купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки,
акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати,
ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені
у валюті України;
іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів,
казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним
платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а
також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але
підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу,
кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних
розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках
або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами
України;
платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації,
купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви,
чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та
банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських
металах; (Абзац п'ятий пункту 1 статті 1 із змінами, внесеними
згідно із Законом N 932-XIV ( 932-14 ) від 14.07.99)
банківські метали - це золото, срібло, платина, метали
платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно
до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат
якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів. (Абзац
шостий пункту 1 статті 1 в редакції Закону N 932-XIV ( 932-14 )
від 14.07.99)

Для цілей цього Декрету надалі під термінами.
"валюта України" розуміється як власне валюта України, так і
платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті
України;
"іноземна валюта" розуміється як власне іноземна валюта, так
і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери,
виражені в іноземній валюті або банківських металах; (Абзац
дев'ятий пункту 1 статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 932-XIV ( 932-14 ) від 14.07.99)

2) "валютні операції".
операції, пов'язані з переходом права на валютні власності
цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у
валюті України;
операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в
міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням
заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні
цінності;
операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і
пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і
пересиланням за її межі валютних цінностей;

3) "уповноважений банк" - будь-який комерційний банк,
офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію
Національного банку України на здійснення валютних операцій, а
також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів;

4) "конвертована валюта" - іноземна валюта, що віднесена до
цієї категорії Національним банком України;

5) "резиденти".
фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи
без громадянства), які мають постійне місце проживання на
території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за
кордоном;
юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не
мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з
місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою
діяльність на підставі законів України;
дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні
представництва України за кордоном, які мають імунітет і
дипломатичні привілеї, а також філії та представництва
підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють
підприємницької діяльності;

6) "нерезиденти".
фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи
без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами
України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території
України;
юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не
мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з
місцезнаходженням за межами України, які створені й діють
відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі
юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з
участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької
діяльності України;
розташовані на території України іноземні дипломатичні,
консульські, торговельні та інші офіційні представництва,
міжнародні організації та їх філії, що мають імунітет і
дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і
фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі
законів України.


Розділ II

ОПЕРАЦІЇ З ВАЛЮТНИМИ ЦІННОСТЯМИ

Стаття 2 . Право власності на валютні цінності

1. Резиденти і нерезиденти мають право бути власниками
валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти
мають право бути власниками також валютних цінностей, що
знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених
законодавчими актами України.
2. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні
операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та
іншими актами валютного законодавства України.

Стаття 3 . Статус валюти України

1. Валюта України є єдиним законним засобом платежу на
території України, який приймається без обмежень для оплати
будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим
Декретом, іншими актами валютного законодавства України.
2. Порядок ввезення, переказування і пересилання з-за
кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон
резидентами і нерезидентами валюти України визначається
Національним банком України. Суми у валюті України, що були
вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон,
можуть бути вільно ввезені, переслані, переказані назад в Україну.

Стаття 4 . Порядок використання надходжень
у іноземній валюті

1. (Пункт 1 статті 4 виключено на підставі Закону
N 295/97-ВР від 03.06.97)

2. (Пункт 2 статті 4 виключено на підставі Закону
N 295/97-ВР від 03.06.97)

3. (Пункт 3 статті 4 виключено на підставі Закону
N 295/97-ВР від 03.06.97)

4. Уповноважені банки зобов'язані купувати іноземну валюту на
міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок
резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів,
які випливають з абзаців четвертого, п'ятого, шостого підпункту
"А" пункту 4 статті 5 цього Декрету.

5. Національний банк України зобов'язаний проводити політику,
спрямовану на підтримання валюти України, і з цією метою може
виступати суб'єктом міжбанківського валютного ринку України.

Стаття 5 . Ліцензії Національного банку України

1. Національний банк України видає індивідуальні та
генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які
підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
2. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим
фінансовим установам України, національному оператору поштового
зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують
індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного
регулювання. {Пункт 2 статті 5 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 3453-IV ( 3453-15 ) від 21.02.2006}
3. Уповноважені банки та інші фінансові установи,
національний оператор поштового зв'язку, що одержали генеральну
ліцензію Національного банку України на здійснення операцій,
пов'язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати
на території України пункти обміну іноземних валют, у тому числі
на підставі агентських угод з іншими юридичними особами -
резидентами. {Пункт 3 статті 5 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 3453-IV ( 3453-15 ) від 21.02.2006}
4. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам
на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для
здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі
операції.
а) вивезення, переказування і пересилання за межі України
валютних цінностей, за винятком.
вивезення, переказування і пересилання за межі України
фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що
визначається Національним банком України;
вивезення, переказування і пересилання за межі України
фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти,
яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;
платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за
межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед
нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав
інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком
оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами,
свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя; (Абзац четвертий
підпункту "а" пункту 4 статті 5 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 2745-III ( 2745-14 ) від 04.10.2001)
платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді
процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;
вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній
валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення
інвестиційної діяльності;
платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати
за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що
справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації
(Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату
маршрутних зборів ( 994_377 ), вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого
1981 року, та інших міжнародних договорів; {Підпункт "а" пункту 4
статті 5 доповнено абзацом згідно із Законом N 3509-IV ( 3509-15 )
від 23.02.2006}
б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти
України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3
цього Декрету;
в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній
валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені
законодавством межі;
г) використання іноземної валюти на території України як
засобу платежу або як застави;
д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за
межами України, за винятком.
відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у
іноземній валюті на час за їх перебування кордоном;
відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;
відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами,
зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету;
E) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом
придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших
корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як
дарунок або у спадщину.

5. Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін
валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою
стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції,
якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

6. Порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів,
необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у
видачі ліцензій визначаються Національним банком України.
Відмова у видачі Національним банком України ліцензії може
бути оскаржена в суді або арбітражному суді.

Стаття 6 . Порядок організації торгівлі іноземною валютою

1. Торгівля іноземною валютою на території України
резидентами і нерезидентами - юридичними особами здійснюється
через уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали
ліцензію на торгівлю іноземною валютою Національного банку
України, виключно на міжбанківському валютному ринку України.
Структура міжбанківського валютного ринку, а також порядок та
умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному
ринку визначаються Національним банком України.

2. Уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали
ліцензію Національного банку України.
а) від свого імені купують і продають іноземну валюту на
міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за
рахунок резидентів і нерезидентів;
б) мають право від свого імені і за свій рахунок купувати
іноземну валюту готівкою у фізичних осіб - резидентів і
нерезидентів, а також продавати її фізичним особам - резидентам.

2-1. Національний оператор поштового зв'язку після отримання
генеральної ліцензії Національного банку України на здійснення
валютних операцій має право від свого імені і за свій рахунок
купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб - резидентів і
нерезидентів, а також продавати її фізичним особам - резидентам.
{Статтю 6 доповнено пунктом 2-1 згідно із Законом N 3453-IV
( 3453-15 ) від 21.02.2006}

3. Резиденти і нерезиденти - фізичні особи мають право
продавати іноземну валюту уповноваженим банкам та іншим
фінансовим установам, які одержали ліцензію Національного банку
України, або за їх посередництвом - іншим фізичним особам -
резидентам, а також національному оператору поштового зв'язку,
який одержав ліцензію Національного банку України. {Пункт 3
статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3453-IV
( 3453-15 ) від 21.02.2006}

4. Фізичні особи - резиденти мають право купувати іноземну
валюту в уповноважених банках та інших фінансових установах, що
одержали ліцензію Національного банку України, або за їх
посередництвом - у інших фізичних осіб - резидентів і
нерезидентів, а також у національного оператора поштового зв'язку,
який одержав ліцензію Національного банку України. Пункт 4 {
статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3453-IV
( 3453-15 ) від 21.02.2006}

Стаття 7 . Порядок організації розрахунків
у іноземній валюті

У розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах
торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна
валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені
банки.
Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці резидентів
виключно у валюті України у готівковій або безготівковій формі.
(Частина друга статті 7 в редакції Закону N 139/95-ВР від
11.04.95)
Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в
межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови
одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Стаття 8 . Валютний (обмінний) курс

1. Для валютних операцій використовуються валютні (обмінні)
курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних
цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових
(Клірингових) одиницях. Зазначені курси встановлюються
Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів
України. (Пункт 1 статті 8 в редакції Закону N 3651-12 від
25.11.93)
2. Національний банк України може встановлювати граничні
розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку
України уповноважених банків та інших фінансових установ, що
одержали ліцензію Національного банку України, за винятком
операцій, пов'язаних із строковими (ф'ючерсними) угодами.
3. Національний банк України може встановлювати граничні
розміри маржі за операціями купівлі і продажу іноземної валюти
готівкою національного оператора поштового зв'язку. {Статтю 8
доповнено пунктом 3 згідно із Законом N 3453-IV ( 3453-15 ) від
21.02.2006}

Стаття 9 . Зобов'язання щодо декларування
валютних цінностей та іншого майна

1. Валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває
за межами України, підлягає обов'язковому декларуванню у
Національному банку України.
Порядок і терміни декларування встановлюються Національним
банком України.
2. Національний банк України гарантує таємницю інформації,
зазначеної в пункті 1 цієї статті, відповідно до положень статті
52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 872-12 ).

Стаття 10 . Звітність про валютні операції

1. Порядок, види, форми і терміни подання звітності
резидентами і нерезидентами про їх валютні операції визначаються
Національним банком України за погодженням з Міністерством
статистики України з урахуванням чинного законодавства України.
2. Несвоєчасне подання, приховування або перекручення
звітності про валютні операції тягне за собою відповідальність,
передбачену статтею 16 цього Декрету.


Розділ III

ПОВНОВАЖЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ І ФУНКЦІЇ
БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ У СФЕРІ ВАЛЮТНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ І ВАЛЮТНОГО КОНТРОЛЮ

Стаття 11 . Повноваження Національного банку
України та Кабінету Міністрів України
у сфері валютного регулювання

1. Національний банк України у сфері валютного регулювання.
здійснює валютну політику виходячи з принципів загальної
економічної політики України;
складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс
України;
контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України
ліміту зовнішнього державного боргу України;
визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в
іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;
видає у межах, передбачених цим Декретом, обов'язкові для
виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному
ринку України;
нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних
цінностей для здійснення державної валютної політики;
видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає
рішення про їх скасування;
установлює способи визначення і використання валютних
(Обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України,
курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або
розрахункових (клірингових) одиницях, згідно із статтею 8 цього
Декрету;
установлює за погодженням з Міністерством статистики України
єдині форми обліку, звітності та документації про валютні
операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним
поданням;
забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції
та операції уповноважених банків.

2. Кабінет Міністрів України у сфері валютного регулювання.
визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України
ліміт зовнішнього державного боргу України,
бере участь у складанні платіжного балансу України;
забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в
частині, що стосується руху валютних цінностей;
забезпечує формування і виступає розпорядником Державного
валютного фонду України згідно із статтею 14 цього Декрету;
визначає порядок використання надходжень у міжнародних
розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у
торговельному обороті з іноземними державами, а також у
неконвертованих іноземних валютах, які використовуються у
неторговельному обороті з іноземними державами на підставі
положень міжнародних договорів України.

Стаття 12 . Сфера валютного контролю

1. Валютні операції за участю резидентів і нерезидентів
підлягають валютному контролю.
Валютному контролю підлягають також зобов'язання щодо
декларування валютних цінностей та іншого майна, які випливають з
пункту 1 статті 9 цього Декрету.
2. Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право
вимагати і одержувати від резидентів і нерезидентів повну
інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських
рахунків в іноземній валюті у межах повноважень, визначених
статтею 13 цього Декрету, а також про майно, що підлягає
декларуванню згідно з пунктом 1 статті 9 цього Декрету.

Стаття 13 . Функції державних органів і банківської
системи України у сфері валютного контролю

1. Національний банк України є головним органом валютного
контролю, що.
здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних
операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим
Декретом до компетенції інших державних органів;
забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо
здійснення валютного контролю згідно з цим Декретом та іншими
актами валютного законодавства України.
2. Уповноважені банки, фінансові установи та національний
оператор поштового зв'язку, які отримали від Національного банку
України генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій,
здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться
резидентами і нерезидентами через ці установи. {Пункт 2 статті 13
в редакції Закону N 3453-IV ( 3453-15 ) від 21.02.2006}
3. Державна податкова інспекція України здійснює фінансовий
контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і
нерезидентами на території України.
4. Міністерство зв'язку України здійснює контроль за
додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних
цінностей через митний кордон України.
5. Державний митний комітет України здійснює контроль за
додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний
кордон України.

Розділ IV

ІНШІ ПИТАННЯ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Стаття 14 . Державний та місцеві валютні фонди

1. Кабінет Міністрів України формує Державний валютний фонд
України за рахунок коштів державного бюджету України у межах сум
видатків, затверджених Верховною Радою України, шляхом купівлі
валютних цінностей на міжбанківському валютному ринку України або
за погодженням з Національним банком України на міжнародному
валютному ринку та одержання кредитів у іноземній валюті в межах
затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього
державного боргу України, а також за рахунок інших надходжень,
передбачених чинним законодавством.
2. Рада Міністрів Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів
формують відповідно республіканський (Республіки Крим) та місцеві
валютні фонди шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському
валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у
межах затверджених Верховною Радою Республіки Крим, Радами
народних депутатів сум видатків, а також за рахунок інших
надходжень, передбачених чинним законодавством, і виступають
розпорядниками коштів цих валютних фондів.

Стаття 15 . Офіційні валютні резерви

Офіційні валютні резерви створюються, утримуються і
використовуються Національним банком України для підтримання
валютного (обмінного) курсу валюти України.

Стаття 16 . Відповідальність за порушення
валютного законодавства

1. Незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання
валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто
вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо
відповідно до цього Декрету та інших актів валютного
законодавства наявність такого дозволу (ліцензії) є обов'язковою,
тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність
згідно з чинним законодавством України. (Пункт 1 статті 16 в
редакції Закону N 3891-12 від 28.01.94)
2. До резидентів, нерезидентів, винних у порушенні правил
валютного регулювання і валютного контролю, застосовуються такі
міри відповідальності (фінансові санкції).
за здійснення операцій з валютними цінностями, що передбачені
пунктом 2 статті 5 цього Декрету, без одержання генеральної
ліцензії Національного банку України - штраф у сумі, еквівалентній
сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у
валюту України за обмінним курсом Національного банку України на
день здійснення таких операцій, з виключенням банку із
Республіканської книги реєстрації банків або без такого
виключення;
за здійснення операцій з валютними цінностями, що потребують
одержання ліцензії Національного банку України згідно з пунктом 4
статті 5 цього Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії
Національного банку України - штраф у сумі, еквівалентній сумі
зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за
обмінним курсом Національного банку України на день здійснення
таких операцій;
за торгівлю іноземною валютою банками та іншими
фінансовими установами, національним оператором поштового зв'язку
без одержання ліцензії Національного банку України та (або) з
порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на
міжбанківському валютному ринку України, встановлених Національним
банком України, - штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості)
зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за
обмінним курсом Національного банку України на день здійснення
таких операцій, з виключенням банку із Республіканської книги
реєстрації банків або без такого виключення; {Абзац четвертий
пункту 2 статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3453-IV ( 3453-15 ) від 21.02.2006}
за невиконання уповноваженими банками обов'язків,
передбачених пунктом 4 статті 4 цього Декрету, а також за
невиконання уповноваженими банками, фінансовими установами та
національним оператором поштового зв'язку обов'язків, передбачених
пунктом 2 статті 13 цього Декрету, - позбавлення генеральної
ліцензії Національного банку України на право здійснення валютних
операцій або штраф у розмірі, що встановлюється Національним
банком України; {Абзац п'ятий пункту 2 статті 16 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 295/97-ВР від 03.06.97, в редакції
Закону N 3453-IV ( 3453-15 ) від 21.02.2006}
за порушення резидентами порядку розрахунків, установленого
статтею 7 цього Декрету, - штраф у розмірі, еквівалентному сумі
валютних цінностей, що використовувалися при розрахунках,
перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного
банку України на день здійснення таких розрахунків;
за несвоєчасне подання, приховування або перекручення
звітності про валютні операції - штраф у сумі, що встановлюється
Національним банком України;
за невиконання резидентами вимог щодо декларування валютних
цінностей та іншого майна, передбачених статтею 9 цього Декрету, -
штраф у сумі, що встановлюється Національним банком України.
Санкції, передбачені цим пунктом, застосовуються Національним
банком України та за його визначенням - підпорядкованими йому
установами. Оскарження дій щодо накладення стягнень провадиться у
судовому порядку.
Суми стягнених штрафів спрямовуються до державного бюджету
України.

Стаття 17 . Заключні положення

(Частина перша статті 17 втратила чинність на підставі
Кодексу N 436-IV ( 436-15 ) від 16.01.2003)

2. Пункт 2 статті 16 Закону України "Про колективне
сільськогосподарське підприємство "( 2114-12 ) (Відомості
Верховної Ради України, 1992 р., N 20, ст.272) викласти в такій
редакції.
"2. Порядок використання виручки підприємства в іноземній
валюті визначається валютним законодавством України ".

3. У статті 21 Закону України "Про приватизацію майна
державних підприємств "( 2163-12 ) (Відомості Верховної Ради
України, 1992 р., N 24, ст.348, N 38, ст. 562).

пункт 3 викласти в такій редакції.
"3. Покупці-нерезиденти набувають державне майно у процесі
приватизації з оплатою його вартості у вільно конвертованій
валюті. Перерахунок вартості об'єктів, що приватизуються, у вільно
конвертовану валюту здійснюється за валютним (обмінним) курсом, що
встановлюється Національним банком України. При цьому вартість
об'єкта, що приватизується, відповідно збільшується на коефіцієнт,
який встановлюється Фондом державного майна України. Вказаний
коефіцієнт є загальним для всіх об'єктів приватизації і не може
встановлюватися індивідуально для окремих об'єктів приватизації ";

зупинити дію пункту 4.

4. Пункт 2 статті 6 Закону України "Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу приватизацію) "( 2171-12 )
(Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 24, ст. 350, N 38,
ст. 562) викласти в такій редакції.
"2. Покупці-нерезиденти здійснюють оплату придбання
об'єктів малої приватизації у вільно конвертованій валюті.
Перерахунок вартості об'єктів, що приватизуються, у вільно
конвертовану валюту здійснюється за валютним (обмінним) курсом, що
встановлюється Національним банком України. При цьому вартість
об'єкта, що приватизується, відповідно збільшується на коефіцієнт,
який встановлюється Фондом державного майна України. Вказаний
коефіцієнт є загальним для всіх об'єктів приватизації і не може
встановлюватися індивідуально для окремих об'єктів приватизації ".

5. України Пункт 4 статті 16 Закону "Про споживчу кооперацію"
( 2265-12 ) (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 30, ст.
414) викласти в такій редакції.
"4. Порядок використання виручки в іноземній валюті, що
надходить споживчому товариству, спілці, визначається валютним
законодавством України ".

6. У пункті 4,3 Державної програми приватизації майна
державних підприємств, затвердженої постановою Верховної Ради
України від 7 липня 1992 року ( 2545-12 ) (Відомості Верховної
Ради України, 1992 р., N 38, ст. 567).
в абзаці першому слова "іноземні інвестори" замінити словами
"Покупці-нерезиденти", слова "ринковим курсом" замінити словами
"Обмінним курсом";
зупинити дію абзацу четвертого.

7. Зупинити дію:

абзацу шостого частини першої статті 9 у частині затвердження
нормативів обов'язкового розподілу валютної виручки державі та
місцевим Радам народних депутатів, статті 12, останньої частини
статті 14, передостанньої та останньої частин статті 16 Закону
Української РСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" ( 959-12 )
(Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р, N 29, ст 377..);

абзацу четвертого пункту 1 статті 22 Закону України "Про
основи державної політики у сфері науки і науково-технічної
діяльності "( 1977-12 ) (Відомості Верховної Ради України, 1992
р., N 12, ст. 165);

статті 25 Основ законодавства України про культуру
( 2117-12 ) (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 21,
ст.294);

(Абзац п'ятий пункту 7 статті 17 втратив чинність на
підставі Закону N 280/97-ВР від 21.05.97)

8. Цей Декрет набуває чинності з дня опублікування.


Прем'єр-міністр України Л. КУЧМА

Міністр Кабінету Міністрів України А. ЛОБОВ

м. Київ, 19 лютого 1993 року
N 15-93

Опубліковано: "Урядовий кур'єр", 06.03.93

Стаття 1 . Сфера дії Закону

Цей Закон регулює відносини, пов'язані із захистом
персональних даних під час їх обробки.

Дія цього Закону не поширюється на діяльність зі створення
баз персональних даних та обробки персональних даних у цих базах:

фізичною особою - виключно для непрофесійних особистих чи
побутових потреб;

журналістом - у зв'язку з виконанням ним службових чи
професійних обов'язків;

професійним творчим працівником - для здійснення творчої
діяльності.

Стаття 2 . Визначення термінів

У цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому
значенні:

база персональних даних - іменована сукупність упорядкованих
персональних даних в електронній формі та / або у формі картотек
персональних даних;

володілець бази персональних даних - фізична або юридична
особа, якій законом або за згодою суб'єкта персональних даних
надано право на обробку цих даних, яка затверджує мету обробки
персональних даних у цій базі даних, встановлює склад цих даних та
процедури їх обробки, якщо інше не визначено законом;

Державний реєстр баз персональних даних - єдина державна
інформаційна система збору, накопичення та обробки відомостей про
зареєстровані бази персональних даних;

згода суб'єкта персональних даних - будь-яке документоване,
зокрема письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо
надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до
сформульованої мети їх обробки;

знеособлення персональних даних - вилучення відомостей, які
дають змогу ідентифікувати особу;

обробка персональних даних - будь-яка дія або сукупність дій,
здійснених повністю або частково в інформаційній (автоматизованій)
системі та / або в картотеках персональних даних, які пов'язані зі
збиранням, реєстрацією, накопиченням, зберіганням, адаптуванням,
зміною, поновленням, використанням і поширенням (розповсюдженням,
реалізацією, передачею), знеособленням, знищенням відомостей про
фізичну особу;

персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про
фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно
ідентифікована;

розпорядник бази персональних даних - фізична чи юридична
особа, якій володільцем бази персональних даних або законом надано
право обробляти ці дані;

суб'єкт персональних даних - фізична особа, стосовно якої
відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних;

винятком будь-яка особа, за суб'єкта - третя особа
персональних даних, володільця чи розпорядника бази персональних
даних та уповноваженого державного органу з питань захисту
персональних даних, якій володільцем чи розпорядником бази
персональних даних здійснюється передача персональних даних
відповідно до закону.

Стаття 3 . Законодавство про захист персональних даних

Законодавство про захист персональних даних складають
Конституція України ( 254к/96-ВР ), цей Закон, інші закони та
підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні договори України,
згода на обов'язковість яких надана Верховною України Радою.

Стаття 4 . Суб'єкти відносин, пов'язаних із персональними
даними

1. Суб'єктами відносин, пов'язаних із персональними даними,
є:

суб'єкт персональних даних;

володілець бази персональних даних;

розпорядник бази персональних даних;

третя особа;

уповноважений державний орган з питань захисту персональних
даних;

інші органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, до повноважень яких належить здійснення захисту
персональних даних.

2. Володільцем чи розпорядником бази персональних даних
можуть бути підприємства, установи і організації усіх форм
власності, органи державної влади чи органи місцевого
самоврядування, фізичні особи - підприємці, які обробляють
персональні дані відповідно до закону.

3. Розпорядником бази персональних даних, володільцем якої є
орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, крім цих
органів, може бути лише підприємство державної або комунальної
форми власності, що належить до сфери управління цього органу.

Стаття 5 . Об'єкти захисту

1. Об'єктами захисту є персональні дані, які обробляються в
базах персональних даних.

2. Персональні дані, крім знеособлених персональних даних, за
режимом доступу є інформацією з обмеженим доступом.

3. Законом може бути заборонено віднесення персональних даних
певних категорій громадян чи їх вичерпного переліку до інформації
з обмеженим доступом.

4. Персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи
займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду
державного службовця першої категорії, не належать до інформації з
обмеженим доступом, за винятком інформації, яка визначена такою
відповідно до закону.

Стаття 6 . Загальні вимоги до обробки персональних даних

1. Мета обробки персональних даних має бути сформульована в
законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих
чи інших документах, які регулюють діяльність володільця бази
персональних даних, та відповідати законодавству про захист
персональних даних.

У разі зміни визначеної мети обробки персональних даних
суб'єктом персональних даних має бути надана згода на обробку його
даних відповідно до зміненої мети.

2. Персональні дані мають бути точними, достовірними, у разі
необхідності - оновлюватися.

3. Склад та зміст персональних даних мають бути відповідними
та ненадмірними стосовно визначеної мети їх обробки.

Обсяг персональних даних, які можуть бути включені до бази
персональних даних, визначається умовами згоди суб'єкта
персональних даних або відповідно до закону.

4. Первинними джерелами відомостей про фізичну особу є:
видані на її ім'я документи; підписані нею документи; відомості,
які особа надає про себе.

5. Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і
законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних,
або у випадках, передбачених законами України, у порядку,
встановленому законодавством.

6. Не допускається обробка даних про фізичну особу без її
згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах
національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

7. Якщо обробка персональних даних є необхідною для захисту
життєво важливих інтересів суб'єкта персональних даних, обробляти
персональні дані без його згоди можна до часу, коли отримання
згоди стане можливим.

8. Персональні дані обробляються у формі, що допускає
ідентифікацію фізичної особи, якої вони стосуються, у строк, не
більший ніж це необхідно відповідно до їх законного призначення.

9. Використання персональних даних в історичних, статистичних
чи наукових цілях може здійснюватися лише в знеособленому вигляді.

10. Типовий порядок обробки персональних даних у базах
персональних даних затверджується уповноваженим державним органом
з питань захисту персональних даних.

Порядок обробки персональних даних, які належать до
банківської таємниці, затверджується Національним банком України.

Стаття 7 . Особливі вимоги до обробки персональних даних

1. Забороняється обробка персональних даних про расове або
етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні
переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках,
а також даних, що стосуються здоров'я чи статевого життя.

2. Положення частини першої цієї статті не застосовується,
якщо обробка персональних даних:

1) здійснюється за умови надання суб'єктом персональних даних
однозначної згоди на обробку таких даних;

2) необхідна для здійснення прав та виконання обов'язків у
сфері трудових правовідносин відповідно до закону;

3) необхідна для захисту інтересів суб'єкта персональних
даних або іншої особи у разі недієздатності або обмеження
цивільної дієздатності суб'єкта персональних даних;

4) здійснюється релігійною організацією, громадською
організацією світоглядної спрямованості, політичною партією або
професійною спілкою, що створені відповідно до закону, за умови,
що обробка стосується виключно персональних даних членів цих
об'єднань або осіб, які підтримують постійні контакти з ними у
зв'язку з характером їх діяльності, та персональні дані не
передаються третій особі без згоди суб'єктів персональних даних;

5) необхідна для обґрунтування, задоволення або захисту
правової вимоги;

6) необхідна в цілях охорони здоров'я, для забезпечення
піклування чи лікування за умови, що такі дані обробляються
медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров'я, на
якого покладено обов'язки щодо забезпечення захисту персональних
даних;

7) стосується обвинувачень у вчиненні злочинів, вироків суду,
здійснення державним органом повноважень, визначених законом, щодо
виконання завдань оперативно-розшукової чи контррозвідувальної
діяльності, боротьби з тероризмом;

8) стосується даних, які були оприлюднені суб'єктом
персональних даних.

Стаття 8 . Права суб'єкта персональних даних

1. Особисті немайнові права на персональні дані, які має
кожна фізична особа, є невід'ємними і непорушними.

2. Суб'єкт персональних даних має право:

1) знати про місцезнаходження бази персональних даних, яка
містить його персональні дані, її призначення та найменування,
місцезнаходження та / або місце проживання (перебування) володільця
чи розпорядника цієї бази або дати відповідне доручення щодо
отримання цієї інформації уповноваженим ним особам, крім випадків,
встановлених законом;

2) отримувати інформацію про умови надання доступу до
персональних даних, зокрема інформацію про третіх осіб, яким
передаються його персональні дані, що містяться у відповідній базі
персональних даних;

3) на доступ до своїх персональних даних, що містяться у
відповідній базі персональних даних;

4) отримувати не пізніш як за тридцять календарних днів з дня
надходження запиту, крім випадків, передбачених законом, відповідь
про те, чи зберігаються його персональні дані у відповідній базі
персональних даних, а також отримувати зміст його персональних
даних, які зберігаються;

5) пред'являти вмотивовану вимогу із запереченням проти
обробки своїх персональних даних органами державної влади,
органами місцевого самоврядування при здійсненні їхніх
повноважень, передбачених законом;

6) пред'являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення
своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником
цієї бази, якщо ці дані обробляються незаконно чи є
недостовірними;

7) на захист своїх персональних даних від незаконної обробки
та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв'язку з умисним
приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на
захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять
честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи;

8) звертатися з питань захисту своїх прав щодо персональних
даних до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, до повноважень яких належить здійснення захисту
персональних даних;

9) застосовувати засоби правового захисту в разі порушення
законодавства про захист персональних даних.

3. Розпорядження персональними даними фізичної особи,
обмеженої в цивільній дієздатності або визнаної недієздатною,
здійснює її законний представник.

Стаття 9 . Реєстрація баз персональних даних

1. База персональних даних підлягає державній реєстрації
шляхом внесення відповідного запису уповноваженим державним
органом з питань захисту персональних даних до Державного реєстру
баз персональних даних.

Положення про Державний реєстр баз персональних даних та
порядок його ведення затверджуються Кабінетом Міністрів України.

2. Реєстрація баз персональних даних здійснюється за
заявочним принципом шляхом повідомлення.

3. Заява про реєстрацію бази персональних даних подається
володільцем бази персональних даних до уповноваженого державного
органу з питань захисту персональних даних.

Заява повинна містити:

звернення про внесення бази персональних даних до Державного
реєстру баз персональних даних;

інформацію про володільця бази персональних даних;

інформацію про найменування і місцезнаходження бази
персональних даних;

інформацію про мету обробки персональних даних у базі
персональних даних, сформульовану відповідно до вимог статей 6 і 7
цього Закону;

інформацію про інших розпорядників бази персональних даних;

підтвердження зобов'язання щодо виконання вимог захисту
персональних даних, встановлених законодавством про захист
персональних даних.

4. Уповноважений державний орган з питань захисту
персональних даних у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів
України:

повідомляє заявника не пізніше наступного робочого дня з дня
надходження заяви про її отримання;

приймає рішення про реєстрацію бази персональних даних
протягом десяти робочих днів з дня надходження заяви.

Володільцю бази персональних даних видається документ
встановленого зразка про реєстрацію бази персональних даних у
Державному реєстрі баз персональних даних.

5. Уповноважений державний орган з питань захисту
персональних даних відмовляє в реєстрації бази персональних даних,
якщо заява про реєстрацію не відповідає вимогам частини третьої
цієї статті.

6. Володілець бази персональних даних зобов'язаний
повідомляти уповноважений державний орган з питань захисту
персональних даних про кожну зміну відомостей, необхідних для
реєстрації відповідної бази, не пізніш як протягом десяти робочих
днів з дня настання такої зміни.

7. Уповноважений державний орган з питань захисту
персональних даних протягом десяти робочих днів з дня надходження
повідомлення про зміну відомостей, необхідних для реєстрації
відповідної бази, повинен прийняти рішення щодо зазначеної зміни
та повідомити про це володільця бази персональних даних.

Стаття 10 . Використання персональних даних

1. Використання персональних даних передбачає будь-які дії
володільця бази щодо обробки цих даних, дії щодо їх захисту, а
також дії щодо надання часткового або повного права обробки
персональних даних іншим суб'єктам відносин, пов'язаних із
персональними даними, що здійснюються за згодою суб'єкта
персональних даних чи відповідно до закону.

2. Використання персональних даних володільцем бази
здійснюється у разі створення ним умов для захисту цих даних.
Володільцю бази забороняється розголошувати відомості стосовно
суб'єктів персональних даних, доступ до персональних даних яких
надається іншим суб'єктам відносин, пов'язаних з такими даними.

3. Використання персональних даних працівниками суб'єктів
відносин, пов'язаних з персональними даними, повинно здійснюватися
лише відповідно до їхніх професійних чи службових або трудових
обов'язків. Ці працівники зобов'язані не допускати розголошення у
будь-який спосіб персональних даних, які їм було довірено або які
стали відомі у зв'язку з виконанням професійних чи службових або
трудових обов'язків. Таке зобов'язання чинне після припинення ними
діяльності, пов'язаної з персональними даними, крім випадків,
установлених законом.

4. Відомості про особисте життя фізичної особи не можуть
використовуватися як чинник, що підтверджує чи спростовує її
ділові якості.

Стаття 11 . Підстави виникнення на використання права
персональних даних

1. Підставами виникнення права на використання персональних
даних є:

1) згода суб'єкта персональних даних на обробку його
персональних даних. Суб'єкт персональних даних має право при
наданні згоди внести застереження стосовно обмеження права на
обробку своїх персональних даних;

2) дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю
бази персональних даних відповідно до закону виключно для
здійснення його повноважень.

2. Володілець бази персональних даних може доручити обробку
персональних даних розпоряднику бази персональних даних відповідно
до договору в письмовій формі.

3. Розпорядник бази персональних даних може обробляти
персональні дані лише з метою і в обсязі, визначених у договорі.

Стаття 12 . Збирання персональних даних

1. Збирання персональних даних є складовою процесу їх
обробки, що передбачає дії з підбору чи впорядкування відомостей
про фізичну особу та внесення їх до бази персональних даних.

2. Суб'єкт персональних даних протягом десяти робочих днів з
дня включення його персональних даних до бази персональних даних
повідомляється про свої права, визначені цим Законом, мету збору
даних та осіб, яким передаються його персональні дані, виключно в
письмовій формі.

3. Повідомлення не здійснюється, якщо персональні дані
збираються із загальнодоступних джерел.

4. Зібрані відомості про суб'єкта персональних даних, а також
інформація про їх джерела надаються цьому суб'єкту персональних
даних за його вимогою, крім випадків, установлених законом.

Стаття 13 . Накопичення та зберігання персональних даних

1. Накопичення персональних даних передбачає дії щодо
поєднання та систематизації відомостей про фізичну особу чи групу
фізичних осіб або внесення цих даних до бази персональних даних.

2. Зберігання персональних даних передбачає дії щодо
забезпечення їх цілісності та відповідного режиму доступу до них.

Стаття 14 . Поширення персональних даних

1. Поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі
відомостей про фізичну особу з баз персональних даних за згодою
суб'єкта персональних даних.

2. Поширення персональних даних без згоди суб'єкта
персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у
випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної
безпеки, економічного добробуту та прав людини.

3. Виконання вимог встановленого режиму захисту персональних
даних забезпечує сторона, що поширює ці дані.

4. Сторона, якій передаються персональні дані, повинна
попередньо вжити заходів щодо забезпечення вимог цього Закону.

Стаття 15 . Знищення персональних даних

1. Персональні дані в базах персональних даних знищуються в
порядку, встановленому відповідно до вимог закону.

2. Персональні дані в базах персональних даних підлягають
знищенню у разі:

1) закінчення строку зберігання даних, визначеного згодою
суб'єкта персональних даних на обробку цих даних або законом;

2) припинення правовідносин між суб'єктом персональних даних
та володільцем чи розпорядником бази, якщо інше не передбачено
законом;

3) набрання законної сили рішенням суду щодо вилучення даних
про фізичну особу з бази персональних даних.

3. Персональні дані, зібрані з порушенням вимог цього Закону,
підлягають знищенню в базах персональних даних у встановленому
законодавством порядку.

4. Персональні дані, зібрані під час виконання завдань
оперативно-розшукової чи контррозвідувальної діяльності, боротьби
з тероризмом, знищуються в базах персональних даних відповідно до
вимог закону.

Стаття 16 . Порядок доступу до персональних даних

1. Порядок доступу до персональних даних третіх осіб
визначається умовами згоди суб'єкта персональних даних, наданої
володільцю бази персональних даних на обробку цих даних, або
відповідно до вимог закону.

2. Доступ до персональних даних третій особі не надається,
якщо зазначена особа відмовляється взяти на себе зобов'язання щодо
забезпечення виконання вимог цього Закону або неспроможна їх
забезпечити.

3. Суб'єкт відносин, пов'язаних з персональними даними, подає
запит щодо доступу (далі - запит) до персональних даних володільцю
бази персональних даних.

4. У запиті зазначаються:

1) прізвище, ім'я та по батькові, місце проживання (місце
перебування) і реквізити документа, що посвідчує фізичну особу,
яка подає запит (для фізичної особи - заявника);

2) найменування, місцезнаходження юридичної особи, яка подає
запит, посада, прізвище, ім'я та по батькові особи, яка засвідчує
запит; підтвердження того, що зміст запиту відповідає
повноваженням юридичної особи (для юридичної особи - заявника);

3) прізвище, ім'я та по батькові, а також інші відомості, що
дають змогу ідентифікувати фізичну особу, стосовно якої робиться
запит;

4) відомості про базу персональних даних, стосовно якої
подається запит, чи відомості про володільця чи розпорядника цієї
бази;

5) перелік персональних даних, що запитуються;

6) мета запиту.

5. Строк вивчення запиту на предмет його задоволення не може
перевищувати десяти робочих днів з дня його надходження.

Протягом цього строку володілець бази персональних даних
доводить до відома особи, яка подає запит, що запит буде
задоволено або відповідні персональні дані не підлягають наданню,
із зазначенням підстави, визначеної у відповідному
нормативно-правовому акті.

Запит задовольняється протягом тридцяти календарних днів з
дня його надходження, якщо інше не передбачено законом.

6. Суб'єкт персональних даних має право на одержання
будь-яких відомостей про себе у будь-якого суб'єкта відносин,
пов'язаних з персональними даними, без зазначення мети запиту,
крім випадків, установлених законом.

Стаття 17 . Відстрочення або відмова у доступі
до персональних даних

1. Відстрочення доступу суб'єкта персональних даних до своїх
персональних даних не допускається.

2. Відстрочення доступу до персональних даних третіх осіб
допускається у разі, якщо необхідні дані не можуть бути надані
протягом тридцяти календарних днів з дня надходження запиту. При
цьому загальний термін вирішення питань, порушених у запиті, не
може перевищувати сорока п'яти календарних днів.

Повідомлення про відстрочення доводиться до відома третьої
особи, яка подала запит, у письмовій формі з роз'ясненням порядку
оскарження такого рішення.

У повідомленні про відстрочення зазначаються:

1) прізвище, ім'я та по батькові посадової особи;

2) дата відправлення повідомлення;

3) причина відстрочення;

4) строк, протягом якого буде задоволено запит.

3. Відмова у доступі до персональних даних допускається, якщо
доступ до них заборонено згідно із законом.

У повідомленні про відмову зазначаються:

1) прізвище, ім'я, по батькові посадової особи, яка відмовляє
у доступі;

2) дата відправлення повідомлення;

3) причина відмови.

Стаття 18 . Оскарження рішення про відстрочення або відмову
в доступі до персональних даних

1. Рішення про відстрочення або відмову в доступі до
персональних даних може бути оскаржено до уповноваженого
державного органу з питань захисту персональних даних, інших
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, до
повноважень яких належить здійснення захисту персональних даних,
або до суду.

2. Якщо запит зроблено суб'єктом персональних даних щодо
даних про себе, обов'язок доведення в суді законності відмови у
доступі покладається на володільця бази персональних даних, до
якого подано запит.

Стаття 19 . Оплата доступу до персональних даних

1. Доступ суб'єкта персональних даних до даних про себе
здійснюється безоплатно.

2. Доступ інших суб'єктів відносин, пов'язаних з
персональними даними, до персональних даних певної фізичної особи
чи групи фізичних осіб може бути платним у разі додержання умов,
визначених цим Законом. Оплаті підлягає робота, пов'язана з
обробкою персональних даних, а також робота з консультування та
організації доступу до відповідних даних.

3. Розмір плати за послуги з надання доступу до персональних
даних органами державної влади визначається Кабінетом Міністрів
України.

4. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування
мають право на безперешкодний і безоплатний доступ до персональних
даних відповідно до їх повноважень.

Стаття 20 . Зміни і доповнення до персональних даних

1. Володільці чи розпорядники баз персональних даних
зобов'язані вносити зміни до персональних даних на підставі
вмотивованої письмової вимоги суб'єкта персональних даних.

2. Дозволяється внесення змін до персональних даних за
зверненням інших суб'єктів відносин, пов'язаних із персональними
даними, якщо на це є згода суб'єкта персональних даних чи
відповідна зміна здійснюється за рішенням суду, що набрало
законної сили.

3. Зміна персональних даних, які не відповідають дійсності,
проводиться невідкладно з моменту встановлення невідповідності.

Стаття 21 . Повідомлення про дії з персональними даними

1. Про передачу персональних даних третій особі володілець
бази персональних даних протягом десяти робочих днів повідомляє
суб'єкта персональних даних, якщо цього вимагають умови його згоди
або інше не передбачено законом.

2. Повідомлення, зазначені у частині першій цієї статті, не
здійснюються у разі:

1) передачі персональних даних за запитами при виконанні
завдань оперативно-розшукової чи контррозвідувальної діяльності,
боротьби з тероризмом;

2) виконання органами державної влади та органами місцевого
самоврядування своїх повноважень, передбачених законом;

3) здійснення обробки персональних даних в історичних,
статистичних чи наукових цілях.

3. Про зміну чи знищення персональних даних або обмеження
доступу до них володілець бази персональних даних протягом десяти
робочих днів повідомляє суб'єкта персональних даних, а також
суб'єктів відносин, пов'язаних із персональними даними, яким ці
дані було передано.

Стаття 22 . Контроль за додержанням законодавства про захист
персональних даних

1. Контроль за додержанням законодавства про захист
персональних даних у межах повноважень, передбачених законом,
здійснюють такі органи:

1) уповноважений державний орган з питань захисту
персональних даних;

2) інші органи державної влади та органи місцевого
самоврядування.

2. Парламентський контроль за додержанням прав людини на
захист персональних даних здійснює Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини відповідно до закону.

Стаття 23 . Уповноважений державний орган з питань захисту
персональних даних

1. Уповноважений державний орган з питань захисту
персональних даних - центральний орган виконавчої влади, до
повноважень якого належить захист персональних даних, що
утворюється відповідно до законодавства.

2. Уповноважений державний орган з питань захисту
персональних даних:

1) забезпечує реалізацію державної політики у сфері захисту
персональних даних;

2) реєструє бази персональних даних;

3) веде Державний реєстр баз персональних даних;

4) здійснює в межах своїх повноважень контроль за додержанням
вимог законодавства про захист персональних даних із забезпеченням
відповідно до закону доступу до інформації, пов'язаної з обробкою
персональних даних у базі персональних даних, та до приміщень, де
здійснюється їх обробка;

5) видає обов'язкові для виконання законні вимоги (приписи)
про усунення порушень законодавства про захист персональних даних;

6) розглядає пропозиції, запити, звернення, вимоги та скарги
фізичних і юридичних осіб;

7) організовує та забезпечує взаємодію з іноземними
суб'єктами відносин, пов'язаних із персональними даними;

8) бере участь у роботі міжнародних організацій з питань
захисту персональних даних.

Стаття 24 . Забезпечення захисту персональних даних у базах
персональних даних

1. Держава гарантує захист персональних даних.

2. Суб'єкти відносин, пов'язаних із персональними даними,
зобов'язані забезпечити захист цих даних від незаконної обробки, а
також від незаконного доступу до них.

3. Забезпечення захисту персональних даних у базі
персональних даних покладається на володільця цієї бази.

4. Володілець бази персональних даних в електронній формі
забезпечує її захист відповідно до закону.

5. В органах державної влади та органах місцевого
самоврядування, організаціях, установах і на підприємствах усіх
форм власності визначається структурний підрозділ або
відповідальна особа, яка організовує роботу, пов'язану із захистом
персональних даних при їх обробці, відповідно до закону.

6. Фізичні особи - підприємці, у тому числі лікарі, які мають
відповідну ліцензію, адвокати, нотаріуси особисто забезпечують
захист баз персональних даних, якими вони володіють, згідно з
вимогами закону.

Стаття 25 . Обмеження дії окремих статей цього Закону

1. Обмеження прав, передбачених статтями 8, 11 і 17 цього
Закону, здійснюється лише в інтересах:

1) національної безпеки, економічного добробуту та прав
людини;

2) захисту прав і свобод фізичних осіб, персональні дані яких
обробляються, чи прав інших суб'єктів відносин, пов'язаних із
персональними даними, а також з метою боротьби із злочинністю;

3) забезпечення суб'єктів відносин, пов'язаних із
персональними даними, зведеною знеособленою інформацією щодо
персональних даних відповідно до законодавства.

2. Суб'єкти відносин, пов'язаних із персональними даними,
здійснюють свої повноваження в межах, установлених Конституцією та
законами України.

Стаття 26 . Фінансування робіт із захисту персональних даних

Фінансування робіт та заходів щодо забезпечення захисту
персональних даних здійснюється за рахунок коштів Державного
бюджету України та місцевих бюджетів, коштів суб'єктів відносин,
пов'язаних із персональними даними.

Стаття 27 . Застосування положень цього Закону

1. Положення щодо захисту персональних даних, викладені в
цьому Законі, можуть доповнюватися чи уточнюватися іншими
законами, за умови, що вони встановлюють вимоги щодо захисту
персональних даних, що не суперечать вимогам цього Закону.

2. Професійні об'єднання можуть розробляти корпоративні
кодекси поведінки з метою забезпечення ефективного захисту прав
суб'єктів персональних даних, сприяння додержанню законодавства,
враховуючи специфіку обробки персональних даних у різних сферах.

Стаття 28 . Відповідальність за порушення законодавства
про захист персональних даних

Порушення законодавства про захист персональних даних тягне
за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 29 . Міжнародне співробітництво

1. Співробітництво з іноземними суб'єктами відносин,
пов'язаних із персональними даними, регулюється Конституцією
України ( 254к/96-ВР ) цим Законом, іншими нормативно-правовими
актами та міжнародними договорами України.

2. Якщо міжнародним договором України, згода на
обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено
інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то
застосовуються правила міжнародного договору України.

3. Передача персональних даних іноземним суб'єктам відносин,
пов'язаних із персональними даними, здійснюється лише за умов
забезпечення належного захисту персональних даних, за наявності
відповідного дозволу та у випадках, встановлених законом або
міжнародним договором України, у порядку, встановленому
законодавством. Персональні дані не можуть поширюватися з іншою
метою, ніж та, з якою вони були зібрані.

Стаття 30 . Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2011 року.

2. Кабінету Міністрів України протягом шести місяців з дня
набрання чинності цим Законом:

забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених
цим Законом;

забезпечити приведення своїх нормативно-правових актів у
відповідність із цим Законом.


Президент України В. ЯНУКОВИЧ

м. Київ, 1 червня 2010 року
N 2297-VI

Цей Закон визначає правові засади підтримки та захисту
економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській
діяльності і спрямований на забезпечення ефективного
функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних
відносин.

Розділ я

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття . Визначення термінів

Терміни, що вживаються в цьому Законі, мають таке значення:

економічна конкуренція (конкуренція) - змагання між
суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним
досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання,
внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість
вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт
господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку;

інформація - відомості в будь-якій формі й вигляді та
збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги,
помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми
тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові
записи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове
відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші
публічно оголошені чи документовані відомості;

контроль - вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних
юридичних та / або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта
господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо
або через інших осіб, зокрема завдяки: праву володіння чи
користування всіма активами чи їх значною частиною; праву, яке
забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати
голосування та рішення органів управління суб'єкта господарювання;
укладенню договорів і контрактів, які дають можливість визначати
умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання
вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта
господарювання; заміщенню посади керівника, заступника керівника
спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого
органу суб'єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи
кілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання;
обійманню більше половини посад членів спостережної ради,
правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта
господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із
зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання. Пов'язаними
особами є юридичні та / або фізичні особи, які спільно або узгоджено
здійснюють господарську діяльність, у тому числі спільно або
узгоджено чинять вплив на господарську діяльність суб'єкта
господарювання. Зокрема, пов'язаними фізичними особами вважаються
такі, які є подружжям, батьками та дітьми, братами та (або)
сестрами; (Абзац четвертий статті 1 із змінами, внесеними згідно
Із Законом две тысячи пятьсот девяносто шесть N-IV ( от 2596 до 15 ) Від 05.31.2005)

малий та середній підприємець - суб'єкт господарювання, доход
(Виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за
останній фінансовий рік чи вартість активів якого не перевищує
суми, еквівалентної 500 тисячам євро, визначеної за курсом
Національного банку України, що діяв в останній день фінансового
року, якщо на ринках, на яких діє цей підприємець, є конкуренти із
значно більшою ринковою часткою;

монополізація - досягнення суб'єктом господарювання
монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання
або посилення цього становища;

органи влади - міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та
органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні
органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних
монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації,
Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення,
місцеві органи виконавчої влади;

об'єднання - об'єднання юридичних та (або) фізичних осіб, у
тому числі об'єднання підприємств, а також громадські організації;

органи адміністративно-господарського управління та контролю
- Суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи в частині
виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих
їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування;

органи Антимонопольного комітету України - Антимонопольний
комітет України, постійно діючі та тимчасові адміністративні
колегії Антимонопольного комітету України, державний уповноважений
Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії
територіальних відділень Антимонопольного комітету України;

ринок товару (товарний ринок) - сфера обороту товару
(Взаємозамінних товарів), на який протягом певного часу і в межах
певної території є попит і пропозиція;

суб'єкт господарювання - юридична особа незалежно від
організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа,
що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання
товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює
контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб'єктів
господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль
над іншими. Суб'єктами господарювання визнаються також органи
державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи
адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх
діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої
господарської діяльності. Господарською діяльністю не вважається
діяльність фізичної особи з придбання товарів народного споживання
для кінцевого споживання;

товар - будь-який предмет господарського обороту, в тому
числі продукція, роботи, послуги, документи, що підтверджують
зобов'язання та права (зокрема цінні папери).

Стаття два . Сфера застосування Закону

1. Цим Законом регулюються відносини органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю із
суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими
суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та
фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією.

2. Цей Закон застосовується до відносин, які впливають чи
можуть вплинути на економічну конкуренцію на території України.

Стаття 3 . Законодавство про захист економічної конкуренції

1. Законодавство про захист економічної конкуренції
ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України
( 254к/96-ВР ), І Складається Із Цього Закону, Законів України
"Про Антимонопольний Комітет України" ( от 3659 до 12 ), "Про Захист
Від Недобросовісної Конкуренції "( 236/96-ВР ), Інших
нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

2. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого
надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті,
що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила
міжнародного договору.

3. Особливості застосування законодавства про захист
економічної конкуренції, зокрема щодо певних галузей
промисловості, можуть бути встановлені виключно шляхом внесення
змін до цього Закону.

Стаття 4 . Державна політика у сфері розвитку економічної
конкуренції та обмеження монополізму

1. Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції
та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення
заходів щодо демонополізації економіки, фінансової,
матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої
підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвитку
конкуренції, здійснюється органами державної влади, органами
місцевого самоврядування та органами
адміністративно-господарського управління та контролю.

2. Суб'єкти господарювання, органи влади, органи місцевого
самоврядування, а також органи адміністративно-господарського
управління та контролю зобов'язані сприяти розвитку конкуренції та
не вчиняти будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний
вплив на конкуренцію.

3. Органи державної влади, до компетенції яких належить
забезпечення державного регулювання та управління у відповідних
галузях економіки, проводять моніторинг ринків цих галузей з метою
аналізу та прогнозування їх розвитку. (Статтю 4 доповнено
Частиною Згідно Із Законом N-IV в 2596 ( 2,596-15 ) Від 31.05.2005)

4. Державний контроль за додержанням законодавства про захист
економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання
та споживачів від його порушень здійснюються органами
Антимонопольного комітету України.

5. Органи влади, органи місцевого самоврядування,
органи адміністративно-господарського управління та контролю
зобов'язані сприяти Антимонопольному комітету України у здійсненні
його повноважень у сфері підтримки й захисту економічної
конкуренції, обмеження монополізму та контролю за додержанням
законодавства про захист економічної конкуренції.

6. З метою однакового застосування норм законодавства про
захист економічної конкуренції, в тому числі законодавства про
захист від недобросовісної конкуренції, Антимонопольний комітет
України дає рекомендаційні роз'яснення з питань застосування цього
законодавства.

Розділ II

АНТИКОНКУРЕНТНІ УЗГОДЖЕНІ ДІЇ СУБ'ЄКТІВ
ГОСПОДАРЮВАННЯ, ЗЛОВЖИВАННЯ МОНОПОЛЬНИМ
(ДОМІНУЮЧИМ) СТАНОВИЩЕМ НА РИНКУ

Стаття 5 . Узгоджені дії

1. Узгодженими діями є укладення суб'єктами господарювання
угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій
формі, а також інша будь-яка погоджена конкурентна поведінка
(Діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання,
об'єднання, метою чи наслідком створення якого є координація
конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили
зазначений суб'єкт господарювання, об'єднання, або між ними та
новоствореним суб'єктом господарювання, або вступ до такого
об'єднання. (Абзац другий частини першої статті 5 в редакції
Две тысячи пятьсот девяносто шесть Закону N-IV ( 2596 15 ) Від 31.05.2005)

2. Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є
учасниками узгоджених дій.

Стаття 6 . Антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів
господарювання

1. Антиконкурентними узгодженими діями є узгоджені дії, які
призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження
конкуренції.

2. Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються
узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації
товарів;

2) обмеження виробництва, ринків товарів,
техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення
контролю над ними;

3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним
принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи
придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за
іншими ознаками;

4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів,
тендерів;

5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з
ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;

6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими
суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне
становище в конкуренції;

7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами
господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або
згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій
діяльності не стосуються предмета цих угод;

8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів
господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

3. Антиконкурентними узгодженими діями вважається також
вчинення суб'єктами господарювання схожих дій (бездіяльності) на
ринку товару, які призвели чи можуть призвести до недопущення,
усунення чи обмеження конкуренції у разі, якщо аналіз ситуації на
ринку товару спростовує наявність об'єктивних причин для вчинення
таких дій (бездіяльності). (Статтю 6 доповнено частиною згідно із
Законом N-IV в 2596 ( от 2596 до 15 ) Від 31.5.2005)

4. Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і
тягне за собою відповідальність згідно з законом.

5. Особа, що вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але
раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це
Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення
та надала інформацію, яка має суттєве значення для прийняття
рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення
антиконкурентних узгоджених дій, передбаченої статтею 52 цього
Закону.

Органи Антимонопольного комітету України на підставі
вмотивованого клопотання в інтересах розслідування справи про
порушення законодавства про захист економічної конкуренції
забезпечують конфіденційність інформації про особу. (Частину
п'яту статті 6 доповнено абзацом згідно із Законом N 2596-IV
( 2596 15 ) Від 05.31.2005)

Не може бути звільнена від відповідальності особа, визначена
у цій частині, якщо вона:

не вжила ефективних заходів стосовно припинення нею
антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них
Антимонопольному комітету України;

була ініціатором чи забезпечувала керівництво
антиконкурентними узгодженими діями;

не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею
порушення, про які їй було відомо та які вона могла безперешкодно
отримати.

Стаття семь . Узгоджені дії малих або середніх підприємців

Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до
будь-яких добровільних узгоджених дій малих або середніх
підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до
суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню
конкурентоспроможності малих або середніх підприємців.

Стаття 8 . Узгоджені дії стосовно постачання та використання
товарів

1. Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до
узгоджених дій щодо постачання чи використання товарів, якщо
учасник узгоджених дій стосовно іншого учасника узгоджених дій
встановлює обмеження на:

використання поставлених ним товарів чи товарів інших
постачальників;

придбання в інших суб'єктів господарювання або продаж іншим
суб'єктам господарювання чи споживачам інших товарів;

придбання товарів, які за своєю природою або згідно з
торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності
не належать до предмета угоди;

формування цін або інших умов договору про продаж
поставленого товару іншим суб'єктам господарювання чи споживачам.

2. До узгоджених дій, передбачених частиною першою цієї
статті, застосовуються положення статті 6 цього Закону, якщо такі
узгоджені дії:

призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку
чи в значній його частині, у тому числі монополізації відповідних
ринків;

обмежують доступ на ринок інших суб'єктів господарювання;

призводять до економічно необґрунтованого підвищення цін або
дефіциту товарів.

Стаття 9 . Узгоджені дії стосовно прав інтелектуальної
власності

1. Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до угод
про передачу прав інтелектуальної власності або про використання
об'єкта права інтелектуальної власності в тій частині, в якій вони
обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди,
якій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі
законних прав суб'єкта права інтелектуальної власності.

2. Вважається, що не виходять за межі прав, зазначених у
частині першій цієї статті, обмеження стосовно обсягу прав, які
передаються, строку та території дії дозволу на використання
об'єкта права інтелектуальної власності, а також виду діяльності,
сфери використання, мінімального обсягу виробництва.

Стаття 10 . Узгоджені дії, які можуть бути дозволені

1. Узгоджені дії, передбачені статтею 6 цього Закону, можуть
бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету
України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;

техніко-технологічному, економічному розвитку;

розвитку малих або середніх підприємців;

оптимізації експорту чи імпорту товарів;

розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або
стандартів на товари;

раціоналізації виробництва.

2. Узгоджені дії, передбачені в частині першій цієї статті,
не можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету
України, якщо конкуренція суттєво обмежується на всьому ринку чи в
значній його частині.

3. Кабінет Міністрів України може дозволити узгоджені дії, на
які Антимонопольним комітетом України не було надано дозволу
відповідно до частини другої цієї статті, якщо учасники узгоджених
дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів
переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.

4. Дозвіл згідно з частиною третьою цієї статті не може бути
наданий, якщо:

учасники узгоджених дій застосовують обмеження, які не є
необхідними для реалізації узгоджених дій;

обмеження конкуренції становить загрозу системі ринкової
економіки.

5. Вчинення узгоджених дій, передбачених цією статтею,
забороняється до отримання дозволу органів Антимонопольного
комітету України або Кабінету Міністрів України. (Частина п'ята
Статті 10 В Редакції Закону две тысячи пятьсот девяносто шесть N-IV ( от 2596 до 15 ) Від 31/05/2005)

Стаття 11 . Типові вимоги до узгоджених дій

1. Антимонопольний комітет України може визначати типові
вимоги до узгоджених дій, передбачених у статтях 7, 8, 9 і 10
цього Закону.

2. Узгоджені дії, що відповідають типовим вимогам до певних
видів узгоджених дій, встановлених Антимонопольним комітетом
України, дозволяються і не потребують дозволу органів
Антимонопольного комітету України відповідно до частини першої
статті 10 цього Закону, якщо про це прямо вказано в рішенні
Антимонопольного комітету України про встановлення типових вимог.
(Частина друга статті 11 із змінами, внесеними згідно із Законом
N-IV в 2596 ( от 2596 до 15 ) Від 31.05.2005)

Стаття 12 . Монопольне (домінуюче) становище суб'єкта
господарювання

1. Суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче)
становище на ринку товару, якщо:

на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості
можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі
сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для
доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг
чи інших обставин.

2. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта
господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35
відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

3. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище
суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару
становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної
конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток
ринку, які належать конкурентам.

4. Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів
господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку
товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає
конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих,
виконується одна з умов, передбачених частиною першою цієї статті.

5. Монопольним (домінуючим) вважається також становище
кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них
виконуються такі умови:

сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання,
яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує
50 відсотків;

сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання,
яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує
70 відсотків -

і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються
умови частини четвертої цієї статті.

Стаття тринадцать . Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на
ринку

1. Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку
є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає
монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть
призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або
ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів,
які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на
ринку. (Частина перша статті 13 із змінами, внесеними згідно із
Законом N-IV в 2596 ( от 2596 до 15 ) Від 31.5.2005)

2. Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку,
зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або
реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов
існування значної конкуренції на ринку;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до
рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи
покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

3) обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом
господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або
згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій
діяльності не стосуються предмета договору;

4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що
завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання,
покупцям, продавцям;

5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації
товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи
придбання;

6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів
господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;

7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи
усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів
господарювання.

3. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку
забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Стаття 14 . Висновки щодо кваліфікації дій

З метою запобігання порушенням законодавства про захист
економічної конкуренції, підвищення передбачуваності його
застосування органи Антимонопольного комітету України можуть
надавати суб'єктам господарювання на підставі наданої ними
інформації висновки у формі рекомендаційних роз'яснень щодо
відповідності дій суб'єктів господарювання положенням 6 статей, 10
та 13 цього Закону.

Розділ III

АНТИКОНКУРЕНТНІ ДІЇ ОРГАНІВ
ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ОРГАНІВ
АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ ТА
КОНТРОЛЮ

Стаття 15 . Антиконкурентні дії органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління
та контролю

1. Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління
та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів,
розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок,
укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів
влади, органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю
(Колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть
призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення
конкуренції.

2. Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління
та контролю, зокрема, визнаються:

заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи
здійснення підприємництва в інших організаційних формах у
будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на
здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи
реалізацію певних видів товарів;

пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання
до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, реґіональні чи інші
форми об'єднань або здійснення узгоджених дій концентрації
суб'єктів господарювання в інших формах; (Абзац третій частини
другої статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2596-IV
( 2596 15 ) Від 05.31.2005)

пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання
до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки
товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у
певних продавців;

будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів,
а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за
територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх
реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного
реґіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів
з одного реґіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних
умов;

надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів
господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у
привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або
може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення
конкуренції;

дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або
групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи
дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;

дія, якою встановлюються не передбачені законами України
заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо
придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм
діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.

3. Вчинення антиконкурентних дій органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського
управління та контролю забороняється і тягне за собою
відповідальність згідно з законом.

Стаття шестнадцать . Заборона делегування повноважень органів влади та
органів місцевого самоврядування

Органам влади та органам місцевого самоврядування
забороняється делегування окремих владних повноважень об'єднанням,
підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це
призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження
чи спотворення конкуренції.

Стаття семнадцать . Заборона схилення до порушень законодавства про
захист економічної конкуренції та їх легітимації

Забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського
управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи),
що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади,
органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю до порушень
законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов
для вчинення таких порушень чи їх легітимації.

Розділ IV

ОБМЕЖУВАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ДИСКРИМІНАЦІЙНА
СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ, ОБ'ЄДНАНЬ

Стаття 18 . Обмежувальна діяльність суб'єктів господарювання,
об'єднань

1. Суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється
схиляти інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень
законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти
вчиненню таких порушень.

2. Суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється
примушувати інших суб'єктів господарювання:

до антиконкурентних узгоджених дій, визначених статтею 6
цього Закону;

до узгоджених дій, визначених статтями 7, 8, 9 та 10 цього
Закону;

до участі у концентрації суб'єктів господарювання, визначеної
статтею 22 цього Закону.

Стаття 19 . Неправомірне використання суб'єктом
господарювання ринкового становища

1. Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних
органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії
відповідно до частини першої статті 10 цього Закону, суб'єктам
господарювання, узгоджені дії яких дозволені згідно із статтями 7,
8 і 9 цього Закону, забороняється встановлювати щодо господарської
діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не
застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або
застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до
різних суб'єктів господарювання.

2. Суб'єктам господарювання, які відповідно до частини
третьої статті 10 цього Закону отримали дозвіл Кабінету Міністрів
України на узгоджені дії незалежно від наявності в них
монопольного становища, забороняється вчиняти дії, що вважаються
зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку,
відповідно до статті 13 цього Закону.

3. Суб'єктам господарювання, зазначеним у частині першій цієї
статті, забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до
надання будь-яким суб'єктам господарювання без об'єктивних причин
переважних умов у господарській діяльності.

4. Положення частин першої та третьої цієї статті
застосовуються також до суб'єктів господарювання, якщо від них
через відсутність альтернативних джерел отримання чи постачання
певного виду товарів залежать малі або середні підприємці.
Продавець певного виду товарів вважається таким, що залежить від
покупця, якщо цей покупець отримує від такого продавця, крім
традиційних торговельних знижок чи винагород в іншій формі,
особливу винагороду, яку не отримують інші подібні покупці.

Стаття двадцать . Дискримінація конкурентів суб'єктами
господарювання

Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий
вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх
конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській
діяльності малим або середнім підприємцям, зокрема вчинення дій,
заборонених згідно з частинами першою та третьою статті 19 цього
Закону.

Стаття двадцать один . Обмежувальна діяльність об'єднань

1. Не допускається обмежувальна діяльність об'єднань шляхом
відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого
об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції,
якщо така відмова є необґрунтованою і невиправданою.

2. Частина перша цієї статті застосовується до об'єднань,
якщо стосовно них виконуються такі умови:

об'єднання може об'єднати всіх учасників певного ринку чи
території;

об'єднання створюється чи діє для досягнення цілей, що не
передбачають отримання прибутку;

створення та діяльність об'єднання не призводить до
економічної концентрації та антиконкурентних узгоджених дій згідно
з цим Законом.

Розділ V

КОНТРОЛЬ ЗА КОНЦЕНТРАЦІЄЮ
СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття двадцать два . Концентрація суб'єктів господарювання

1. З метою запобігання монополізації товарних ринків,
зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження
конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють
державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання
(Далі - концентрація).

2. Концентрацією визнається:

1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного
суб'єкта господарювання до іншого;

2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним
або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома
суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання,
зокрема, шляхом:

а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у
власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового
комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання,
одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в
інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного
майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта
господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта
господарювання, що ліквідується;

б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника
керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи
виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає
одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах
господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини
посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи
виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання
обіймають одні й ті самі особи;


(Підпункт "в" пункту 2 частини другої статті 22 виключено на
Підставі Закону N 2596-IV ( 2596-15 ) Від 5.31.2005)


3) створення суб'єкта господарювання двома і більше
суб'єктами господарювання, який протягом тривалого періоду буде
самостійно здійснювати господарську діяльність, але при цьому таке
створення не призводить до координації конкурентної поведінки між
суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання,
або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання; (Частину
другу статті 22 доповнено пунктом згідно із Законом N 2596-IV
( 2596 15 ) Від 05.31.2005)

4) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у
власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій,
паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків
голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта
господарювання.

3. Не вважаються концентрацією:

1) створення суб'єкта господарювання, метою чи внаслідок
створення якого здійснюється координація конкурентної поведінки
між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт
господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом
господарювання. Такі дії розглядаються як узгоджені дії відповідно
до абзацу другого частини першої статті 5 цього Закону;

2) придбання часток (акцій, паїв) суб'єкта господарювання
особою, основним видом діяльності якої є проведення фінансових
операцій чи операцій з цінними паперами, якщо це придбання
здійснюється з метою їх наступного перепродажу за умови, що
зазначена особа не бере участі в голосуванні у вищому органі чи
інших органах управління суб'єкта господарювання. У такому випадку
наступний перепродаж має бути здійснений протягом одного року з
дня придбання часток (акцій, паїв). На клопотання зазначених осіб
із обґрунтуванням про неможливість здійснення наступного
перепродажу органи Антимонопольного комітету України можуть
прийняти рішення про продовження цього строку;

3) дії, які здійснюються між суб'єктами господарювання,
пов'язаними відносинами контролю, у випадках, передбачених
частиною другою цієї статті, крім випадків набуття такого контролю
без отримання дозволу Антимонопольного комітету України, якщо
необхідність отримання такого дозволу передбачена законом;

4) набуття контролю над суб'єктом господарювання або його
частиною, в тому числі завдяки праву управління та розпорядження
його майном арбітражним керуючим, службовою чи посадовою особою
органу державної влади.

Стаття двадцать три . Учасники концентрації суб'єктів господарювання

Учасниками концентрації визнаються:

суб'єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має
здійснитися злиття, приєднання;

суб'єкти господарювання, які набувають або мають намір набути
контроль над суб'єктом господарювання, та суб'єкти господарювання,
щодо яких набувається або має набутися контроль; (Абзац третій
статті 23 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2596-IV
( 2596 15 ) Від 05.31.2005)

суб'єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї)
яких набуваються у власність, одержуються в управління
(Користування), оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх
покупці (одержувачі), набувачі;

суб'єкти господарювання, що є або мають намір стати
засновниками (учасниками) новостворюваного суб'єкта
господарювання. У разі коли одним із засновників є орган
виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, орган
адміністративно-господарського управління та контролю, учасником
концентрації вважається також суб'єкт господарювання, активи
(Майно), частки (акції, паї) якого вносяться до статутного фонду
новостворюваного суб'єкта господарювання;

фізичні та юридичні особи, пов'язані з учасниками
концентрації, зазначеними в абзацах другому - п'ятому цієї статті,
відносинами контролю, що дає підстави визнати відповідну групу
осіб згідно із статтею 1 цього Закону єдиним суб'єктом
господарювання.

Стаття двадцать четыре . Випадки, в яких необхідне отримання дозволу на
концентрацію суб'єктів господарювання

1. Концентрація може бути здійснена лише за умови
попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України
чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України:

1) у випадках, передбачених частиною другою статті 22 цього
Закону та іншими нормативно-правовими актами, коли сукупна
вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників
концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній
фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму,
еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за офіційним валютним
курсом, встановленим Національним банком України, що діяв в
останній день фінансового року, і при цьому: (Абзац другий
Частини Першої Статті 24 В Редакції Закону две тысячи пятьсот девяносто шесть N-IV ( 2596-15 )
від 31.05.2005)

вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний
обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у
двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю,
перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом
Національного банку України, що діяв в останній день фінансового
року у кожного, та

вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний
обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника
концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму,
еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного
банку України, що діяв в останній день фінансового року;

2) у випадках, передбачених частиною другою статті 22 цього
Закону та іншими нормативно-правовими актами, незалежно від
сукупної вартості активів або сукупного обсягу реалізації товарів
учасників концентрації, коли:

частка на певному ринку товару будь-якого учасника
концентрації або сукупна частка учасників концентрації, з
урахуванням відносин контролю, перевищує 35 відсотків, та
концентрація відбувається на цьому чи суміжному з ним ринку
Товару.
(Частину Першу Статті двадцать четыре Доповнено Пунктом 2 Згідно Із Законом
N-IV в 2596 ( от 2596 до 15 ) Від 31.05.2005)

2. При розрахунку обсягів реалізації товарів учасників
концентрації використовується сума доходу (виручки) від реалізації
продукції (товарів, робіт, послуг) за вирахуванням суми податку на
додану вартість, акцизного податку, інших податків або зборів,
базою для оподаткування в яких є оборот, за останній фінансовий
звітний рік, що передував поданню заяви. Кошти, отримані від
реалізації товарів у межах однієї групи суб'єктів господарювання,
пов'язаних відносинами контролю, якщо такий облік ведеться, не
Враховуються.
Частина {Друга Статті 24 Із Змінами, Внесеними Згідно Із Законом
2856 N-VI ( 2856-17 ) 12/23/2010 Від}

3. Якщо учасниками концентрації виступають комерційні банки,
для розрахунку вартості активів та обсягів реалізації
використовується десята частина вартості активів комерційного
банку. У випадках, коли учасниками концентрації є страховики, для
розрахунку вартості активів страховика використовується сума
неттоактивів, а для розрахунку обсягів реалізації товарів - сума
доходів від страхової діяльності, визначених відповідно до
законодавства України про страхову діяльність.

4. Порядок обчислення порогових показників, що
використовуються для цілей цієї статті, а також його особливості
стосовно окремих категорій суб'єктів господарювання встановлюються
Антимонопольним комітетом України.

5. Концентрація, яка потребує дозволу відповідно до частини
першої цієї статті, забороняється до надання дозволу на її
здійснення. До надання такого дозволу учасники концентрації
зобов'язані утримуватися від дій, які можуть призвести до
обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового
стану.

Стаття двадцать пять . Підстави надання дозволу на концентрацію суб'єктів
господарювання

1. Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія
Антимонопольного комітету України надають дозвіл на концентрацію у
разі, якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого
обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині.

2. Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію, на
здійснення якої Антимонопольний комітет України не надав дозволу
як на таку, що не відповідає умовам частини першої цієї статті,
якщо позитивний ефект для суспільних інтересів зазначеної
концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.

3. Дозвіл згідно з частиною другою цієї статті не може бути
наданий, якщо обмеження конкуренції, зумовлені концентрацією:

не є необхідними для досягнення мети концентрації;

становлять загрозу системі ринкової економіки.

Розділ VI

РОЗГЛЯД ЗАЯВ ТА СПРАВ ПРО НАДАННЯ ДОЗВОЛУ
НА УЗГОДЖЕНІ ДІЇ, КОНЦЕНТРАЦІЮ СУБ'ЄКТІВ
ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття двадцать шесть . Подання заяви про надання дозволу на узгоджені
дії, концентрацію суб'єктів господарювання

1. Учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи
влади, органи місцевого самоврядування, органи
адміністративно-господарського управління та контролю у порядку,
встановленому Антимонопольним комітетом України, звертаються:

із заявою про надання дозволу на узгоджені дії - до
Антимонопольного комітету України чи його територіальних
відділень;

із заявою про надання дозволу на концентрацію - до
Антимонопольного комітету України.

Учасники узгоджених дій, концентрації, органи влади, органи
місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського
управління та контролю подають спільну заяву. Інформація з
обмеженим доступом, необхідна для розгляду заяви, може подаватися
до відповідних органів Антимонопольного комітету України цими
особами окремо.

Зазначені особи можуть визначити особу, яка представляє їх
інтереси та подає заяву.

Заява та додані до неї документи мають містити повну та
достовірну інформацію.

У разі подання недостовірної інформації заявники несуть
відповідальність згідно із статтею 52 цього Закону.

2. Заява вважається прийнятою до розгляду після 15 днів з дня
її надходження, якщо протягом цього часу державний уповноважений
Антимонопольного комітету України, голова його територіального
відділення не повернули заявнику заяву із повідомленням, що вона
та інші документи не відповідають встановленим Антимонопольним
комітетом України вимогам і це перешкоджає її розгляду.

У разі, якщо учасник концентрації відмовляє іншому учаснику
концентрації - заявнику у наданні документів та іншої інформації,
необхідної для розгляду Антимонопольним комітетом України чи
адміністративною колегією Антимонопольного комітету України заяви,
державний уповноважений Антимонопольного комітету України на
підставі звернення заявника приймає розпорядження про надання
учасником концентрації такої інформації у визначений строк. Про
прийняте розпорядження повідомляється заявнику. Заява вважається
прийнятою до розгляду після отримання всієї інформації,
передбаченої цим розпорядженням.

3. Якщо дозвіл на узгоджені дії було надано органами
Антимонопольного комітету України на конкретно визначений строк,
суб'єкти господарювання мають право звернутися до органів
Антимонопольного комітету України із заявою про продовження дії
дозволу. Така заява подається за три місяці до закінчення строку
дії дозволу.

Документ отримано з офіційного джерела - http://zakon.rada.gov.ua



4. У разі, якщо узгоджені дії чи концентрація провадяться із
застосуванням конкурсних процедур (торги, аукціони, конкурси,
тендери тощо), заява може подаватись як до початку конкурсної
процедури, так і після, але не пізніше тридцяти днів з дати
оголошення переможця, якщо інше не передбачено законом.

5. Якщо суб'єкт господарювання вчиняє рівноцінні узгоджені
дії з різними суб'єктами господарювання, заява може бути подана
щодо однієї узгодженої дії за умови надання інформації щодо всіх
інших учасників узгоджених дій у порядку, встановленому
Антимонопольним комітетом України.

Стаття 27 . Розгляд заяви про надання дозволу на узгоджені
дії, концентрацію суб'єктів господарювання

1. Органи Антимонопольного комітету України розглядають заяву
про надання дозволу на узгоджені дії протягом трьох місяців з дня
прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного
комітету України.

Заява про зміни в узгоджених діях, на які було отримано
дозвіл органу Антимонопольного комітету України, що не змінюють
кола учасників і не поширюються на інші товарні ринки,
розглядається органами Антимонопольного комітету України протягом
тридцяти днів.

Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія
Антимонопольного комітету України розглядають заяву про надання
дозволу на концентрацію протягом тридцяти днів з дня прийняття її
до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України.

2. Заява залишається без розгляду у випадку надходження від
заявника клопотання про відкликання заяви, про що приймається
розпорядження відповідних органів Антимонопольного комітету
України.

3. Залишення заяви без розгляду не позбавляє заявника права
звернутися до Антимонопольного комітету України, його
територіального відділення з повторною заявою.

4. Інформація стосовно заявлених узгоджених дій, а саме щодо:
організаційно-правової форми учасників узгоджених дій, їх
місцезнаходження та їх представництв, філій, а також виду та
змісту узгоджених дій може бути опублікована в друкованих чи
електронних засобах масової інформації або оприлюднена
Антимонопольним комітетом України чи його територіальним
відділенням в інший спосіб.

Крім того, може бути оприлюднена й інша інформація стосовно
заявлених узгоджених дій, а також інформація щодо концентрації,
якщо така інформація раніше була публічно оголошена або заявник не
заперечує проти такої публікації.

Стаття 28 . Прийняття рішень у заявах про надання дозволу
на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів
господарювання

1. Якщо протягом строку розгляду заяви, передбаченого
частиною першою статті 27 цього Закону, органи Антимонопольного
комітету України не розпочали розгляду справи про узгоджені дії чи
концентрацію, рішення про надання дозволу на узгоджені дії чи
концентрацію вважається прийнятим.

2. Днем прийняття рішення про надання дозволу на узгоджені
дії, концентрацію, відповідно до частини першої цієї статті,
вважається останній день строку розгляду заяви, передбаченого
частиною першою статті 27 цього Закону.

Стаття 29 . Надання попередніх висновків стосовно узгоджених
дій, концентрації суб'єктів господарювання

1. Органи Антимонопольного комітету України надають суб'єктам
господарювання, органам влади, органам місцевого самоврядування,
органам адміністративно-господарського управління та контролю на
підставі заяви про надання попередніх висновків та доданої до неї
інформації попередні висновки стосовно узгоджених дій;
Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія
Антимонопольного комітету України - щодо концентрації.

Строк розгляду заяв про надання попередніх висновків стосовно
узгоджених дій, концентрації становить один місяць.

2. Попередні висновки відповідного органу Антимонопольного
комітету України надаються у формі листа, в якому зазначається
про:

можливість надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію;

можливість відмови в наданні дозволу на узгоджені дії,
концентрацію;

необхідність чи відсутність необхідності одержання дозволу на
узгоджені дії, концентрацію;

недостатність інформації для будь-якого висновку.

3. Одержання попередніх висновків стосовно узгоджених дій,
концентрації не звільняє учасників узгоджених дій, учасників
концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування,
органи адміністративно-господарського управління та контролю від
необхідності звернутися до відповідних органів Антимонопольного
комітету України із заявою про надання дозволу на узгоджені дії,
концентрацію у випадках, передбачених статтями 10 та 24 цього
Закону.

Стаття 30 . Розгляд справи про узгоджені дії, концентрацію
суб'єктів господарювання

1. У разі виявлення підстав для заборони узгоджених дій,
концентрації, а також у разі необхідності проведення складного
поглибленого дослідження чи експертизи відповідні органи
Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про
узгоджені дії чи концентрацію, про що приймається розпорядження та
письмово повідомляється особа, яка подала заяву. Разом із
повідомленням про початок розгляду справи надсилається перелік
інформації, яку заявник повинен надати для прийняття органами
Антимонопольного комітету України рішення у справі.

2. Органи Антимонопольного комітету України можуть запитувати
у заявника (заявників) та інших осіб додаткову інформацію, якщо її
відсутність перешкоджає розгляду справи, а також призначити
експертизу в порядку, визначеному статтею 43 цього Закону.
(Частина друга статті 30 із змінами, внесеними згідно із Законом
N-IV в 2596 ( от 2596 до 15 ) Від 31.05.2005)

3. Строк розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію не
повинен перевищувати трьох місяців. Перебіг строку починається з
дня подання заявником (заявниками) у повному обсязі інформації та
отримання висновку експерта згідно з частинами першою та другою
цієї статті. Якщо протягом строку розгляду справи органами
Антимонопольного комітету України рішення не прийнято, вважається,
що на узгоджені дії чи концентрацію надано дозвіл. (Абзац перший
частини третьої статті 30 із змінами, внесеними згідно із Законом
N-IV в 2596 ( от 2596 до 15 ) Від 31.05.2005)

Днем прийняття рішення про надання дозволу на узгоджені дії,
концентрацію вважається останній день строку розгляду справи,
передбачений абзацом першим цієї частини.

4. Розгляд справи зупиняється у разі неможливості її розгляду
до вирішення органом Антимонопольного комітету України,
господарським судом пов'язаної з нею іншої справи або до вирішення
державним органом пов'язаного з нею іншого питання та на час
проведення експертизи. Про зупинення розгляду справи та його
поновлення органами Антимонопольного комітету України приймається
розпорядження, про що повідомляється заявнику. (Абзац перший
частини четвертої статті 30 із змінами, внесеними згідно із
Законом N-IV в 2596 ( от 2596 до 15 ) Від 31.5.2005)

Органи Антимонопольного комітету України поновлюють розгляд
справи після усунення обставин, які зумовили його зупинення.

Перебіг строку розгляду справи зупиняється з дня зупинення
розгляду справи. З дня поновлення розгляду перебіг строку розгляду
справи продовжується.

5. У розгляді заяв, справ можуть брати участь треті особи,
якщо рішення органів Антимонопольного комітету України може
суттєво зачепити їх права та інтереси, охоронювані цим Законом.

Питання про залучення до участі у розгляді справи третіх осіб
вирішується органами Антимонопольного комітету України. Про
залучення третьої особи органами Антимонопольного комітету України
приймається розпорядження, про що повідомляються особи, які беруть
участь у справі.

Стаття тридцать один . Рішення у справах про узгоджені дії, концентрацію
суб'єктів господарювання

1. За результатами розгляду справ про узгоджені дії,
концентрацію приймається рішення:

Антимонопольним комітетом України - про надання дозволу на
узгоджені дії; заборону узгоджених дій; надання дозволу на
концентрацію; погодження установчих документів господарських
товариств, об'єднань чи змін до них; заборону концентрації;

адміністративною колегією Антимонопольного комітету України -
про надання дозволу на концентрацію; погодження установчих
документів господарських товариств, об'єднань чи змін до них;
надання дозволу на узгоджені дії, крім дозволів на підставі
частини першої статті 10 цього Закону; заборону узгоджених дій;

державним уповноваженим Антимонопольного комітету України,
відповідною адміністративною колегією територіального відділення
Антимонопольного комітету України - про надання дозволу на
узгоджені дії, крім дозволів на підставі частини першої статті 10
цього Закону; заборону узгоджених дій.

2. Рішення органів Антимонопольного комітету України про
надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію може бути
обумовлено виконанням учасниками узгоджених дій, концентрації
певних вимог і зобов'язань, які усувають або пом'якшують
негативний вплив узгоджених дій, концентрації на конкуренцію. Такі
умови і зобов'язання можуть стосуватися, зокрема, обмеження
стосовно управління, користування чи розпорядження майном, а також
зобов'язання суб'єкта господарювання здійснити відчуження майна.

Рішення про надання дозволу на узгоджені дії може бути надано
на невизначений або конкретно визначений строк, який, як правило,
не повинен перевищувати п'яти років.

3. Узгоджені дії, концентрація мають бути здійснені протягом
року з дня прийняття рішення про надання дозволу на узгоджені дії,
концентрацію, якщо більший строк не визначено у рішенні. Якщо
узгоджені дії, концентрація у цей строк не здійснені, учасники
узгоджених дій, концентрації мають подати нову заяву про отримання
дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені
дії, концентрацію.

4. Заявнику надсилається рішення, крім інформації з обмеженим
доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим,
головою відділення інформації, розголошення якої може завдати
шкоди інтересам інших осіб.

5. Органи Антимонопольного комітету України, які прийняли
рішення, не мають права його скасувати або змінити, крім випадків,
передбачених статтею 58 цього Закону. Вони мають право виправити
допущені в рішенні описки чи явні арифметичні помилки, роз'яснити
своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту, а також прийняти
додаткове рішення, якщо з якогось питання, що досліджувалося під
час розгляду справи, не прийнято рішення.

6. Інформація про прийняті рішення за результатами розгляду
заяв, справ про узгоджені дії, концентрацію може бути опублікована
в "Офіційному віснику України", інших друкованих чи електронних
засобах масової інформації або оприлюднена в інший спосіб.

Стаття 32 . Підстави закриття розгляду справи про узгоджені
дії, концентрацію суб'єктів господарювання

1. Розгляд справи про узгоджені дії, концентрацію суб'єктів
господарювання підлягає закриттю без прийняття рішення по суті у
разі:

надходження від заявника клопотання про відкликання заяви або
про закриття розгляду справи;

неподання заявником інформації у визначений органами
Антимонопольного комітету України, головою його територіальних
відділень строк, якщо відсутність такої інформації перешкоджає
розгляду справи.

2. Закриття розгляду справи не позбавляє заявника права
звернутися до Антимонопольного комітету України, його
територіального відділення з новою заявою про надання згоди на
узгоджені дії, концентрацію.

Стаття тридцать три . Порядок надання Кабінетом Міністрів України
дозволу на узгоджені дії, концентрацію

1. У тридцятиденний строк від дня прийняття рішення
Антимонопольним комітетом України про заборону узгоджених дій чи
концентрації особи, визначені в частині першій статті 26 цього
Закону, можуть звернутися до Кабінету Міністрів України із заявою
про надання дозволу на відповідні узгоджені дії чи концентрацію на
підставі частини третьої статті 10 або частини другої статті 25
цього Закону.

2. Кабінет Міністрів України приймає мотивоване рішення про
надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію або про відмову у
наданні такого дозволу.

3. Рішення Кабінету Міністрів України про надання дозволу на
узгоджені дії, концентрацію може містити певні вимоги та
зобов'язання до учасників узгоджених дій концентрації, в тому
числі стосовно вчинення ними певних дій. Такі вимоги та
зобов'язання не можуть бути спрямовані на здійснення тривалого
контролю за діяльністю учасників узгоджених дій, концентрації.

4. Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на
узгоджені дії, концентрацію встановлюється Кабінетом Міністрів
України та має, зокрема, передбачати:

створення комісії з числа незалежних експертів для оцінки
позитивних і негативних наслідків узгоджених дій, концентрації;

встановлення порядку здійснення контролю за виконанням
рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію.

5. У разі втрати чинності рішенням Кабінету Міністрів України
про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію чи визнання
його недійсним в установленому порядку органи Антимонопольного
комітету України приймають рішення про вжиття заходів з
відновлення початкового становища чи інших заходів, які усувають
або пом'якшують негативний вплив узгоджених дій, концентрації на
конкуренцію.

Стаття 34. Плата для відшкодування витрат, пов'язаних із
розглядом заяв

1. За подання заяв про надання дозволу на узгоджені дії,
концентрацію, надання висновків відповідно до статей 14 та 29
цього Закону справляється плата в розмірах, передбачених частиною
другою цієї статті.

2. Плата справляється:

із заяв про надання дозволу на концентрацію - у розмірі
300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а в разі сплати
суми збору відповідно до абзацу четвертого цієї частини за надання
попередніх висновків з цих питань - у розмірі 220
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

із заяв про надання дозволу на узгоджені дії - у розмірі
150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а в разі сплати
суми збору відповідно до абзацу четвертого цієї частини за надання
попередніх висновків з цих питань - у розмірі 70 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян;

із заяв про надання висновків відповідно до статей 14 та 29
цього Закону - у розмірі 80 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян;

за видачу додаткових примірників завірених копій рішень з
питань, передбачених цією частиною, - у розмірі 0,5
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожен примірник.

3. Плата зараховується до спеціального фонду Державного
бюджету України як власні надходження Антимонопольного комітету
України і використовується на потреби Антимонопольного комітету
України та його територіальних відділень, якщо інше прямо не
передбачено законом.

4. Неподання до Антимонопольного комітету України, його
територіального відділення документа, що підтверджує сплату збору,
є підставою для залишення заяви без руху на строк, визначений
органом Антимонопольного комітету України, головою його
територіального відділення. У разі несплати суми збору у строк,
визначений органом Антимонопольного комітету України, головою його
територіального відділення, заява залишається без розгляду, що не
позбавляє заявника права звернутися до цього органу з повторною
заявою.

5. Подання повторної заяви, в якій обставини, що
характеризують узгоджені дії, концентрацію, суттєво не змінилися,
не потребує повторного внесення плати.

Розділ VII

РОЗГЛЯД СПРАВ ПРО ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО
ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Стаття 35. Розгляд справ про порушення законодавства про
захист економічної конкуренції

1. Розгляд справ про порушення законодавства про захист
економічної конкуренції починається з прийняття розпорядження про
початок розгляду справи та закінчується прийняттям рішення у
справі.

2. При розгляді справи про порушення законодавства про захист
економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України:

збирають і аналізують документи, висновки експертів,
пояснення осіб, іншу інформацію, що є доказом у справі, та
приймають рішення у справі в межах своїх повноважень;

отримують пояснення осіб, які беруть участь у справі, або
будь-яких осіб за їх клопотанням чи з власної ініціативи.

Стаття 36. Підстави для початку розгляду справи

1. Органи Антимонопольного комітету України розпочинають
розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної
конкуренції за:

заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань,
установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи
бездіяльності, визначених цим Законом як порушення законодавства
про захист економічної конкуренції;

поданнями органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління
та контролю про порушення законодавства про захист економічної
конкуренції;

власною ініціативою органів Антимонопольного комітету
України.

У разі надходження від заявника клопотання про можливість
настання негативних наслідків, пов'язаних із поданням заяви, та з
метою захисту його інтересів розгляд справи про порушення
законодавства про захист економічної конкуренції розпочинається за
власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України.

2. У випадках, коли дії чи бездіяльність, що містить ознаки
порушення законодавства про захист економічної конкуренції не має
відчутного впливу на умови конкуренції на ринку, заявнику може
бути відмовлено у розгляді справи. ( Частина друга статті 36 із
змінами, внесеними згідно із Законом N 2596-IV ( 2596-15 ) від
31.05.2005 )

Стаття 37. Початок розгляду справи

1. У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист
економічної конкуренції, в тому числі наслідків такого порушення,
органи Антимонопольного комітету України приймають розпорядження
про початок розгляду справи. ( Частина перша статті 37 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 2596-IV ( 2596-15 ) від 31.05.2005 )

2. Розпорядження про початок розгляду справи надсилається
відповідачу протягом трьох робочих днів з дня його прийняття. У
разі коли відповідача визначено після початку розгляду справи,
йому протягом трьох робочих днів надсилається розпорядження про
залучення до участі у справі як відповідача разом з розпорядженням
про початок розгляду справи. ( Частина друга статті 37 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 2596-IV ( 2596-15 ) від 31.05.2005 )

3. Повідомлення про початок розгляду справи надсилається
заявнику та третім особам.

Стаття 38. Об'єднання і виділення справ, зупинення розгляду
справи та його поновлення

1. Органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти
розпорядження про об'єднання кількох справ в одну або про
виділення справи для окремого розгляду.

2. Розгляд справи може бути зупинено з власної ініціативи
відповідного органу Антимонопольного комітету України чи за заявою
особи, яка бере участь у справі, до завершення розгляду органом
Антимонопольного комітету України, господарським судом пов'язаної
з цією справою іншої справи або до вирішення державним органом
пов'язаного з нею іншого питання. Про зупинення розгляду справи та
його поновлення приймається розпорядження.

Стаття 39. Особи, які беруть участь у справі

1. Особами, які беруть участь у сп

ПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

30.04.2009 N 262

Зареєстровано в Міністерстві
юстиції України
6 травня 2009 р.
за N 408/16424


Про вдосконалення процедури
підтримки ліквідності банків


Відповідно до статей 99, 100 Конституції України
(254к/96-ВР), 6 статей, 7, 15, 42 Закону України "Про
Національний банк України "(679-14) та 66, 67 Закону України
"Про банки і банківську діяльність" (2121-14), з метою
підвищення ефективності та вдосконалення процедури застосування
механізмів рефінансування в період фінансово-економічної кризи та
кредитної підтримки банків у разі реальної загрози стабільності їх
роботи Правління Національного банку України
П О С О Н Т А В Л Я Є .

1. Затвердити Положення про кредитну підтримку Національним
банком України банків України в разі реальної загрози стабільності
їх роботи, що додається.

2. Дирекції з банківського регулювання та нагляду
(Пасічник В.В.), Департаменту монетарної політики (Гребеник Н.І.),
територіальним управлінням Національного банку України взяти до
уваги, що після пролонгації дії кредитних договорів та / або
відстрочення сплати нарахованих процентів, та / або зміни процентних
ставок за цими договорами, укладеними відповідно до Положення про
регулювання Національним банком України ліквідності банків
України, затвердженого постановою Правління Національного банку
України від 26.09.2006 N 378 (z1120-06), зареєстрованого в
Міністерстві юстиції України 17.10.2006 N 1120/12994 за (зі
змінами), Тимчасового положення про надання Національним банком
України кредитів для підтримки ліквідності банків у разі реальної
загрози стабільності банківської системи, затвердженого постановою
Правління Національного банку України від 25.12.2008 N 459
(V0459500-08), постанови Правління Національного банку України
від 11.10.2008 N 319 (v0319500-08) "Про додаткові заходи щодо
діяльності банків "(зі змінами), кредити за такими договорами
вважаються наданими для підтримки банків в разі реальної загрози
стабільності їх роботи відповідно до цього Положення з віднесенням
цієї заборгованості на відповідні рахунки бухгалтерського обліку.
Пролонгація дії таких кредитних договорів здійснюється в порядку,
визначеному цим Положенням.

3. Дія цього Положення в частині пролонгації дії кредитних
договорів та / або відстрочення сплати нарахованих процентів, та / або
зміни процентних ставок за цими договорами розповсюджується на
кредитні договори, дія яких була пролонгована до набрання чинності
цією постановою.

4. Затвердити Показники, на підставі яких Національний банк
України приймає рішення щодо надання кредитної підтримки банкам у
разі реальної загрози стабільності їх роботи, що додаються
(Z0409-09).

5. Дирекції з банківського регулювання та нагляду
(Пасічник В.В.) під час розгляду клопотання банку про надання
Національним банком України кредитної підтримки визначати
можливість кредитування та його вид з урахуванням категорії, до
якої віднесено банк згідно з цими Показниками. Уважати, що Національний банк України здійснює: регулювання ліквідності банків я категорії шляхом
використання стандартних інструментів рефінансування; кредитну підтримку банків II категорії відповідно до цього
Положення.

6. Департаменту безвиїзного банківського нагляду
(Мазепа В.І.), територіальним управлінням Національного банку
України забезпечити щоденний моніторинг діяльності банків, щодо
яких Правлінням Національного банку України прийнято рішення про
пролонгацію дії кредитних договорів та / або відстрочення сплати
нарахованих процентів, та / або зміну процентних ставок за
кредитними договорами, відповідно до розпорядчих документів
Національного банку України з питань здійснення банківського
нагляду.

7. Департаменту нормативно-методологічного забезпечення
банківського регулювання та нагляду (Іваненко Н.В.) після
державної реєстрації в Міністерстві юстиції України довести зміст
цієї постанови до відома структурних підрозділів центрального
апарату, територіальних управлінь Національного банку України,
банків України для використання в роботі.

8. Контроль за виконанням цієї постанови покласти на першого
заступника Голови Національного банку України Шаповалова А.В.,
виконавчого директора - директора Дирекції з банківського
регулювання та нагляду Пасічника В.В.

9. Визнати такими, що втратили чинність: постанову Правління Національного банку України від
25.12.2008 N 459 (v0459500-08) "Про затвердження Тимчасового
положення про надання Національним банком України кредитів для
підтримки ліквідності банків у разі реальної загрози стабільності
банківської системи "; постанову Правління Національного банку України від
09.02.2009 N 57 (v0057500-09) "Про встановлення додаткових умов
(Критеріїв) надання Національним банком України кредитів
рефінансування на строк більше 14 днів шляхом проведення тендера,
стабілізаційних кредитів та кредитів для підтримки ліквідності
банків у разі реальної загрози стабільності банківської системи "; постанову Правління Національного банку України від
25.02.2009 N 88 "Про пролонгацію кредитів рефінансування банків"
(Зі змінами).

10. Постанова набирає чинності через 10 днів після державної
реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Голова В. С. Стельмах


ЗАТВЕРДЖЕНО
Постанова Правління
Національного банку України
30.04.2009 N 262

Зареєстровано в Міністерстві
юстиції України
6 травня 2009 р.
за N 408/16424


ПОЛОЖЕННЯ
про кредитну підтримку Національним банком
України банків України в разі реальної
загрози стабільності їх роботи


1. Загальні положення

1.1. Це Положення розроблено відповідно до 99 статей, 100
Конституції України (254к/96-ВР), вимог Законів України "Про
Національний банк України "(679-14)," Про банки і банківську
діяльність "(2121-14), інших законодавчих актів України та
нормативно-правових актів Національного банку України (далі -
Національний банк) з метою вдосконалення процедури порядку надання
Національним банком кредитів банкам у разі реальної загрози
стабільності їх роботи (далі - кредит банку). Це Положення визначає порядок надання Національним банком
кредитів банкам, які розробили програми фінансового оздоровлення,
та порядок пролонгації наданих Національним банком кредитів.

1.2. Програма фінансового оздоровлення банку має відповідати
вимогам нормативно-правових актів Національного банку з питань
регулювання діяльності банків в Україні та спрямовуватися на
поліпшення його фінансового стану (ліквідності, платоспроможності,
достатності капіталу, структури активів, дохідності,
рентабельності тощо).

1.3. Національний банк визначає можливість кредитування банку
з урахуванням категорії, до якої віднесено банк згідно зі
встановленими Національним банком кількісними та якісними
показниками.

1,4. Рішення про надання Національним банком кредиту банку
приймається постановою Правління Національного банку.

1,5. Кредит може надаватися банку строком до одного року як
одноразово, так і у формі кредитної лінії залежно від потреби в
ньому. Кредитна лінія має бути освоєна банком не пізніше
30 календарних днів з дати її відкриття.

1,6. Національний банк відповідно до розпорядчих документів у
разі зміни ситуації на грошово-кредитному ринку та в банківській
системі має право встановлювати додаткові вимоги до банків щодо
строків, умов та виду забезпечення кредитів.

1,7. Кредит банку надається за процентною ставкою, що не
нижча, ніж ставка Національного банку за результатами останнього
тендера з підтримки ліквідності, яка може бути скоригована за
рішенням Правління Національного банку.

1,8. Проценти за користування кредитом нараховуються згідно з
умовами кредитного договору між Національним банком та банком,
починаючи з дня надходження коштів на кореспондентський рахунок
банку і закінчуючи днем, який передує даті повернення коштів.

1,9. Банк має право достроково повернути кредит і проценти за
користування ним повністю або частково, письмово повідомивши про
це, але не пізніше ніж за один робочий день до дня повернення
коштів, територіальне управління Національного банку за
місцезнаходженням банку (далі - територіальне управління),
Департамент з управління валютним резервом та здійснення операцій
на відкритому ринку (далі - відповідний структурний підрозділ) та
Операційне управління Національного банку.

1,10. Правління Національного банку за наявності
обґрунтованих підстав має право прийняти рішення у формі постанови
про пролонгацію дії кредитного договору та / або відстрочення сплати
нарахованих процентів за користування кредитом, та / або зміну
процентної ставки за кредитним договором.

1,11. Зміна умов кредитного договору здійснюється в порядку,
визначеному цивільним законодавством України.

2. Види предметів застави, що надаються
під забезпечення кредитів Національного
банку, та вимоги до них

2.1. Національний банк здійснює кредитну підтримку банків
лише під відповідне забезпечення, зокрема: державними облігаціями України (облігації внутрішньої
державної позики України, облігації зовнішньої державної позики
України, цільові облігації внутрішньої державної позики України); нерухомим майном (будівлі і споруди), яке може бути предметом
застави (іпотеки), за умови, що на час укладення договору застави
(Іпотеки) немає жодних обтяжень щодо цього майна; майновими правами, що виникли в банку в результаті укладення
кредитних договорів (далі - майнові права) між ним і юридичними
особами та фізичними особами - суб'єктами підприємницької
діяльності (далі - суб'єкти господарювання), за кредитами, які
визначені як "стандартні", "під контролем" та "субстандартні"
відповідно до нормативно-правових актів Національного банку з
питань формування та використання резерву для відшкодування
можливих втрат за кредитними операціями банків, забезпеченням за
якими є застава (іпотека) нерухомості. Зазначений перелік не є вичерпним, і банки мають право
пропонувати Національному банку інше високоліквідне забезпечення. Національний банк має право вимагати від банків як додаткове
забезпечення кредитів акції / частки у розмірі, встановленому
постановою Національного банку України.

2.2. Національний банк під забезпечення кредиту приймає
державні облігації України (усіх випусків), строк погашення яких
настає не раніше ніж через 10 днів після строку погашення кредиту,
за умови, що вони перебувають у власності банку - клієнта
депозитарію державних цінних паперів Національного банку (або
депонента клієнта депозитарію) і не обтяжені будь-якими іншими
зобов'язаннями.

2.3. Національний банк приймає в іпотеку нерухоме майно
(Будівлі і споруди) за ринковою вартістю, визначеною на підставі
оцінки незалежного суб'єкта оціночної діяльності, проведеної не
пізніше ніж за два місяці до дати подання банком заяви на
отримання кредиту відповідно до законодавства України. Національний банк під час розрахунку вартості предмета
іпотеки за кредитом застосовує коригуючий коефіцієнт, що
встановлюється в постанові Правління Національного банку про
надання Національним банком кредиту банку.

2.4. Національний банк надає кредит під забезпечення
майновими правами, якщо: строк дії кредитного договору між банком і суб'єктом
господарювання не менший, ніж строк погашення банком відповідної
суми кредиту, який надається Національним банком; кредит банку, що наданий суб'єкту господарювання,
забезпечений іпотекою, яка не обтяжена іншими зобов'язаннями і
щодо якої немає спорів, заставою ощадними (депозитними)
сертифікатами іншого банку, державними цінними паперами, заставою
майнових прав на депозит у національній чи іноземній валюті,
банківських металах або іншим високоліквідним забезпеченням; банк здійснив оцінку майна, майнових прав, які надаються під
забезпечення кредиту, відповідно до законодавства України. Національний банк під час розрахунку суми необхідного
забезпечення за кредитом у вигляді майнових прав за кредитами може
застосовувати такі коригуючі коефіцієнти: для майнових прав за кредитами, що класифіковані як
"Стандартні" та "під контролем", - 0,8; для майнових прав за кредитами, що класифіковані як
"Субстандартні", - 0,6.

2,5. Залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку
Національний банк має право приймати рішення щодо прийняття під
забезпечення кредиту однорідної або змішаної застави.

3. Порядок розгляду документів
та прийняття Національним банком
рішення про надання кредиту банку

3.1. Банк для отримання кредиту має подати до Дирекції з
банківського регулювання та нагляду Національного банку (далі -
Дирекція) або територіального управління залежно від розподілу
функцій з нагляду за діяльністю банків між центральним апаратом і
територіальними управліннями Національного банку такі документи: а) клопотання банку про надання кредиту з обґрунтуванням
потреби його отримання, зазначенням суми кредиту, строку
користування ним, інформації про види та розмір забезпечення,
інформації про виконання банком економічних нормативів. Клопотання
має бути засвідчене підписом голови правління (ради директорів) і
відбитком печатки банку та зареєстроване в банку; б) економічне обґрунтування розміру кредиту з описом
спрямування коштів, прогнозних розрахунків фінансових результатів
діяльності банку, дотримання економічних нормативів тощо,
засвідчене підписами голови правління (ради директорів) і голови
спостережної ради банку; в) програму фінансового оздоровлення банку; г) графік погашення кредиту, засвідчений підписами голови
правління (ради директорів) і голови спостережної ради банку; ґ) документи, що підтверджують право власності банку на
запропоноване забезпечення за кредитом; д) документи, які підтверджують право власності (майнові
права) на нерухоме майно (будівлі, споруди), що є предметом
застави (іпотеки) за укладеним кредитним договором між банком та
суб'єктом господарювання; е) акт незалежного суб'єкта оціночної діяльності (що не є
пов'язаною особою банку) про оцінку нерухомого майна, майнових
прав, які є забезпеченням кредиту, із зазначенням їх ринкової
вартості.

3.2. Територіальне управління за результатами розгляду пакета
документів про отримання кредиту банку (крім банків Київського
регіону) протягом п'яти робочих днів подає до Дирекції висновок
щодо доцільності надання банку відповідного кредиту і прийнятності
запропонованого ним забезпечення з урахуванням вимог глави 2 цього
Положення, інших нормативно-правових актів Національного банку та
документи, зазначені в підпунктах "а - г" пункту 3,1 цієї глави.

3.3. Дирекція після отримання пакета документів від банків
Київського регіону / територіального управління протягом двох
робочих днів готує запити до департаментів монетарної політики, з
управління валютним резервом та здійснення операцій на відкритому
ринку, валютного регулювання та Головного управління Національного
банку України по м. Києву і Київській області (для банків
Київського регіону) з питань, що належать до їх компетенції, щодо
можливості надання кредиту.

3.4. Дирекція з урахуванням отриманих висновків і пакета
документів, що відповідають вимогам пункту 3,1 цієї глави,
протягом трьох робочих днів приймає рішення про прийнятність
забезпечення та готує для подання на розгляд Правління
Національного банку відповідний висновок, пропозиції щодо
доцільності надання банку кредиту у формі пояснювальної записки та
проект постанови про надання кредиту із зазначенням суми,
відповідних строків і забезпечення.

3,5. Дирекція в разі прийняття рішення про недоцільність
надання банку кредиту протягом двох робочих днів письмово
повідомляє про це банк і територіальне управління з доданням
відповідного обґрунтування.

3.6. У постанові Правління Національного банку про надання
кредиту банку мають зазначатися сума кредиту, строк користування
ним, процентна ставка, порядок надання та погашення кредиту,
перелік визначених обмежень діяльності банку, цільове використання
коштів, а також вид і розмір забезпечення.

3.7. Постанова Правління Національного банку про надання
Національним банком кредиту банку може містити обмеження щодо
діяльності банку шляхом призначення куратора банку та / або вимоги
до банку стосовно прийняття ним на себе окремих зобов'язань,
зокрема таких: установлення обмежень щодо здійснення активних операцій в
обсягах, досягнутих за станом на дату подання клопотання банку про
надання кредиту; заборона надання нових кредитів, у тому числі на
міжбанківському ринку, та / або придбання цінних паперів чи
здійснення прямих інвестицій; зупинення проведення банком будь-яких активних операцій з
пов'язаними особами банку на строк користування кредитом; проведення операцій з погашення заборгованості, що виникла за
кредитними операціями банку, винятково в грошовій формі; заборона здійснення викупу акцій власної емісії та
дострокового погашення цінних паперів власної емісії; заборона укладення нових депозитних договорів, що
передбачають авансову виплату процентів; заборона передавання власникам / учасникам банку (уповноваженим
ними особам), які прямо або опосередковано володіють п'ятьма і
більше відсотків статутного капіталу банку (у тому числі
пов'язаним особам банку), будь-якого майна та здійснення банком
операцій на користь цих осіб.

3.8. На засіданні Правління Національного банку, на якому
розглядається питання про надання кредиту банку, доповідачами є
голова правління (ради директорів) цього банку, керівник
структурного підрозділу банківського нагляду центрального апарату,
що здійснює безвиїзний банківський нагляд (начальник відповідного
територіального управління).

3.9. Дирекція не пізніше наступного робочого дня з дати
прийняття надсилає постанову Правління Національного банку про
надання кредиту банку, що звернувся з клопотанням про надання
кредиту, територіальному управлінню за місцезнаходженням банку та
відповідному структурному підрозділу, який забезпечує
перерахування банку коштів за наданим кредитом.

4. Порядок надання кредиту

4.1. Кредитний договір і договір застави (іпотеки)
укладаються банком з територіальним управлінням не пізніше ніж у
семиденний строк після отримання постанови Правління Національного
банку про надання кредиту.

4.2. Територіальне управління під час укладення кредитного
договору та договору застави (іпотеки) має перевірити правильність
їх оформлення відповідно до законодавства України і повноваження
осіб банку, які їх підписали.

4.3. У кредитному договорі мають зазначатися: а) реквізити сторін та їх місцезнаходження; б) строк дії договору; в) сума кредиту, на яку укладається договір; г) порядок, строки надання і погашення кредиту; ґ) розмір процентної ставки за кредитом; д) порядок обчислення та сплати процентів за користування
кредитом (базовою кількістю днів для нарахування процентів є
365 днів); е) вид забезпечення, яке пропонується банком; є) право перегляду виду та обсягу заставленого майна в разі
зменшення його вартості; ж) право та умови дострокового повернення банком кредиту та
процентів за користування ним; з) право Національного банку на дострокове розірвання
кредитного договору, списання коштів з кореспондентського рахунку
банку відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний
банк України "(679-14) з попереднім (за два робочих дні)
повідомленням його про це та продаж майна, що перебуває у заставі
(Іпотеці), у разі неповернення банком кредиту у визначені умовами
кредитного договору строки, несвоєчасної сплати відсотків за
користування кредитом, невиконання умов договору про надання
кредиту, у тому числі щодо вартості та схоронності забезпечення,
або порушення банком хоча б однієї з умов щодо обмеження його
діяльності, що визначені у відповідній постанові Правління
Національного банку та кредитному договорі; и) зобов'язання банку-позичальника щодо: дотримання вимог з обмеження його діяльності та виконання
зобов'язань, установлених постановою Правління Національного банку
про надання кредиту банку та умовами кредитного договору; надання Дирекції або територіальному управлінню в передбачені
строки інформації про дотримання банком програми фінансового
оздоровлення; і) інші права, обов'язки та відповідальність сторін.

4.4. Усі документи щодо отримання банком кредиту підписує
голова правління (ради директорів) банку або особа, яка виконує
обов'язки голови правління (ради директорів) банку та уповноважена
на укладання договорів відповідно до вимог законодавства України
та статуту банку, і вони засвідчуються відбитком печатки банку.

4,5. Територіальне управління надсилає повідомлення про
одночасне укладення кредитного договору та договору застави
(Іпотеки) з банком у день їх підписання Дирекції і відповідному
структурному підрозділу, який забезпечує перерахування банку
коштів за наданим кредитом. Одночасно Дирекції передаються також і
копії цих документів.

4.6. Територіальне управління веде реєстр укладених кредитних
договорів за виданими кредитами та контролює їх виконання.

5. Умови та порядок пролонгації строку
дії кредитного договору та / або відстрочення
сплати нарахованих процентів за ним,
та / або зміни процентної ставки

5.1. Банк-позичальник у разі обґрунтованої потреби не пізніше
ніж за два тижні до настання строку виконання своїх чергових
зобов'язань перед Національним банком за отриманим кредитом має
право звернутися до територіального управління / Дирекції з
клопотанням щодо пролонгації строку дії кредитного договору та / або
відстрочення сплати нарахованих процентів за користування ним,
та / або зміни процентної ставки.

5.2. Розмір процентної ставки за користування пролонгованими
кредитами Національного банку встановлюється відповідно до умов
укладеного кредитного договору та постанови Правління
Національного банку про пролонгацію строку дії кредитного
договору, про що зазначається в додатковому договорі, який є
невід'ємною частиною кредитного договору.

5.3. Банк для пролонгації строку дії кредитного договору
та / або відстрочення сплати нарахованих процентів за ним, та / або
зміни процентної ставки має подати до територіального управління
/ Дирекції такі документи: а) клопотання банку з економічним обґрунтуванням необхідності
пролонгації строку дії кредитного договору та / або відстрочення
сплати нарахованих процентів за ним, та / або зміни процентної
ставки із зазначенням напрямів використання коштів кредиту,
розрахунків фінансових результатів діяльності банку, дотримання
економічних нормативів тощо. Клопотання має бути засвідчене
підписами голови правління (ради директорів) і відбитком печатки
та зареєстроване в банку; б) інформацію про стан виконання програми фінансового
оздоровлення банку та / або плану заходів з підвищення ліквідності
та в разі потреби про внесені зміни із зазначенням строків
виконання, засвідчену підписами голови правління (ради директорів)
і голови спостережної ради банку; в) зміни, що вносяться до графіка погашення кредиту,
засвідчені підписами голови правління (ради директорів) і голови
спостережної ради банку; г) документи, що підтверджують право власності банку на
запропоноване забезпечення за кредитом (у разі заміни
забезпечення); ґ) інші документи, зазначені в пункті 3,1 глави 3 цього
Положення; д) інформацію про додаткове забезпечення (у разі потреби).

5.4. Розгляд документів та прийняття Правлінням Національного
банку рішення про пролонгацію строку дії кредитного договору
та / або відстрочення сплати нарахованих процентів за ним, та / або
зміну процентної ставки здійснюються в порядку, установленому
главою 3 цього Положення.

5.5. Територіальне управління зобов'язане у десятиденний
строк провести перевірку наявності наданого банком забезпечення і
підготувати відповідний висновок. Інформація про результати цієї перевірки має бути відображена
в пояснювальній записці, що подається Правлінню Національного
банку під час розгляду питання щодо пролонгації строку дії
кредитного договору та / або відстрочення сплати нарахованих
процентів за користування ним, та / або зміни відсоткової ставки.

6. Контроль за виконанням
умов кредитного договору

6.1. Дирекція / територіальне управління здійснює контроль за
виконанням банком зобов'язань за кредитним договором, програми
фінансового оздоровлення банку, а також за станом наданого
забезпечення.

6.2. Банки повинні забезпечити своєчасне надання
Дирекції / територіальному управлінню інформації стосовно зміни
класифікації кредитів, яка періодично здійснюється ними відповідно
до вимог, установлених пунктом 4,1 глави 4 Положення про порядок
формування та використання резерву для відшкодування можливих
втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою
Правління Національного банку України від 06.07.2000 N 279
(Z0474-00), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України
03.08.2000 за N 474/4695 (зі змінами), або в разі знецінення / зміни
вартості іншого майна, що є забезпеченням за кредитом. Дирекція / територіальне управління зобов'язані здійснювати
звірку наданої класифікації кредитів з класифікацією, яка була
надана на момент укладення договорів забезпечення. Якщо за результатами проведеної звірки
Дирекцією / територіальним управлінням установлено зміну
класифікацій кредитів, майнові права за якими є забезпеченням за
кредитним договором, необхідно протягом двох робочих днів вимагати
від банку надання іншого забезпечення, потрібного для покриття
заборгованості за отриманими кредитами або погашення
заборгованості за кредитами пропорційно зменшенню забезпечення. Банк повинен повідомити Національний банк про зменшення
заборгованості за кредитами, майнові права за якими є
забезпеченням за кредитним договором, та протягом трьох робочих
днів надати нове забезпечення. Банк зобов'язаний у разі знецінення вартості майна, майнових
прав, що є забезпеченням за кредитним договором, надати додатково
в заставу інше високоліквідне майно в розмірі, достатньому для
задоволення вимог за кредитним договором і процентів за
користування ним або погашення заборгованості за кредитом
пропорційно зменшенню забезпечення.

6.3. Банк протягом трьох робочих днів повинен у разі зміни
ним класифікації кредитів, майнові права за якими є забезпеченням
за кредитним договором, а саме із категорії "стандартна" та "під
контролем "на категорію" субстандартна ", з урахуванням зменшення
вартості забезпечення та коригуючого коефіцієнта для такої
категорії кредитів, повідомити Дирекцію та територіальне
управління, що здійснює банківський нагляд, про таку зміну та
протягом двох робочих днів надати додаткове забезпечення з
відповідним унесенням змін до договорів застави (іпотеки). Банк у разі віднесення ним класифікації кредитів, майнові
права за якими є забезпеченням за кредитним договором, до
категорії "сумнівна" повинен здійснити заміну майнових прав за цим
кредитом на інші майнові права або надати інше високоліквідне
забезпечення в розмірі, достатньому для задоволення вимог за
кредитним договором і процентів за користування ним або погашення
заборгованості за кредитом пропорційно зменшенню забезпечення.

6.4. Куратор банку, перебуваючи безпосередньо в банку за
дорученням керівництва Національного банку, здійснює контроль за
його діяльністю, а саме за використанням коштів, отриманих від
Національного банку, та за станом майна, майнових прав, наданого
банку під забезпечення та наданого Національному банку в
забезпечення.

6,5. Дирекція / територіальне управління протягом строку дії
кредитного договору між банком і Національним банком не рідше
одного разу на шість місяців здійснює інспекційну перевірку банку
щодо виконання ним програми фінансового оздоровлення, зобов'язань
за кредитним договором, відображення в бухгалтерському обліку
наданих під забезпечення кредиту предметів застави (іпотеки) та в
разі потреби проводить перевірку стану цього забезпечення. За
наявності обґрунтованих підстав Дирекція може прийняти рішення про
проведення позапланової перевірки цих питань.

6.6. Банк, що отримав кредит, зобов'язаний щомісяця, до
5 числа наступного місяця, надавати Дирекції / територіальному
управлінню інформацію про стан виконання банком програми
фінансового оздоровлення і звіт про використання банком кредитних
коштів та про дотримання ним обмежень, установлених постановою
Правління Національного банку про надання кредиту.

6.7. Територіальне управління щомісяця до 10 числа,
наступного за звітним, має надати Дирекції інформацію про стан
виконання банком програми фінансового оздоровлення і звіт про
використання банком кредитних коштів та про дотримання ним
обмежень, установлених постановою Правління Національного банку
про надання кредиту. Територіальне управління в разі погіршення фінансового стану
банку, який отримав кредит, невиконання ним програми фінансового
оздоровлення або зниження вартості забезпечення повідомляє про це
Дирекцію протягом одного робочого дня. Дирекція протягом двох робочих днів з дати отримання від
територіального управління відповідної інформації (або за
результатами звітності чи інформації банку) аналізує її і подає
свої пропозиції на розгляд Правління Національного банку для
прийняття відповідного рішення.

6,8. Національний банк у разі неповернення банком кредиту та
процентів за користування ним у строки, що встановлені кредитним
договором, невиконання умов договору застави (іпотеки), вимог
цього Положення та відповідних постанов Правління Національного
банку реалізує переважне і безумовне право задовольнити свої
вимоги шляхом списання в безспірному порядку заборгованості з
кореспондентського рахунку банку в повному обсязі відповідно до
статті 73 Закону України "Про Національний банк України"
(679-14) та умов кредитного договору. Якщо на кореспондентському рахунку банку немає коштів для
стягнення заборгованості, Національний банк має вжити заходів щодо
продажу предмета застави і задоволення вимог Національного банку
за кредитом і процентами за користування ним за рахунок коштів від
його продажу відповідно до умов кредитного договору. У разі неможливості реалізації предмета застави Національний
банк має право залишити його за собою за його балансовою вартістю.

Директор Департаменту
нормативно-методологічного
забезпечення банківського
регулювання та нагляду Н. В. Іваненко

Це Положення визначає правові основи надання, використання і повернення кредитів та регулювання взаємовідносин між суб'єктами, що виникають у процесі кредитування.
I. ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНІВ
Кредит - позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.
Кредитор - суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності у тимчасове користування.
Кредитна операція - це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.
Кредитоспроможність - це здатність позичальника в повному обсязі і у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями.
Кредитний ризик - ймовірність несплати позичальником основного боргу та відсотків, які належать сплаті за користуванням кредитом у терміни, визначені у кредитному договорі.
Кредитна лінія - згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів.
Платоспроможність - це здатність позичальника своєчасно здійснювати розрахунки за всіма видами своїх зобов'язань господарської діяльності.
Позичальник - суб'єкт кредитних відносин, який отримав у тимчасове користування грошові кошти на умовах повернення, платності, строковості.
II. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Система кредитних органів.
1. Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних коштів.
Комерційні банки, що мають відповідну ліцензію Національного банку України на право проведення операцій з валютними цінностями, можуть виступати в ролі покупця і продавця тимчасово вільних коштів в іноземній валюті.
Банківська система шляхом надання кредитів організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає дефіцит капіталу.
Форми кредиту.
2. Суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий,консорціумний.
Фізичні особи - споживчий кредит (лише в національній грошовій одиниці).
Види банківського кредиту.
Кредити, які надаються банками, поділяються:
3. - за строками користування
а) короткострокові -до 1 року,
б) середньострокові -до 3 років,
в) довгострокові -понад 3 років Строк кредиту, а також відсотки за його користування (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) розраховуються з моменту отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту та відсотків за його користування.
Короткострокові кредити можуть надаватись банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку із витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді.
Середньострокові кредити можуть надаватись на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень.
Довгострокові кредити можуть надаватись для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше.
4. - за забезпеченням:
а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);
б) гарантовані (банками,фінансами чи майном третьої особи);
в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);
г) незабезпечені (бланкові).
5. - за ступенем ризику:
а) стандартні кредити;
б) кредити з підвищеним ризиком;
6. - за методами надання:
а) у разовому порядку;
б) відповідно до відкритої кредитної лінії;
в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання,
за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання).
7. - за строками погашення:
а) водночас;
б) у розстрочку;
в) достроково ( за вимогою кредитора, або за заявою позичальника)
г) з регресією платежів;
д) після закінчення обумовленого періоду (місяця,кварталу).
КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ МІЖ НАЦІОНАЛЬНИМ БАНКОМ
УКРАЇНИ ТА КОМЕРЦІЙНИМИ БАНКАМИ.
8. Відповідно до чинного законодавства комерційні банки мають право на отримання від Національного банку України, як банку останньої інстанції, кредитів через кредитні аукціони, ломбардні операції, переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів.
КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ З ПОЗИЧАЛЬНИКАМИ.
Банківський кредит та джерела його формування.
9. Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором.Основними із них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість.
Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.
Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування.
Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.
10. Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків,залишки на розрахункових та поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання та строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.
Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів.
Кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, резидентам за операціями, що здійснюються ними з використанням платіжних карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам-нерезидентам - банківським установам.
(дію абзацу 3 пункту 10 тимчасово зупинено згідно з
постановою Правління НБУ від 20.11.98 р. N 489)
(абзац 3 пункту 10 в редакції постанови
Правління НБУ від 22.12.99 р. N 601)
Основні принципи проведення
кредитної політики.
11. При проведенні кредитної політики комерційні банки виходять із необхідності забезпечення поєднання інтересів банку,його акціонерів і вкладників та суб'єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів.
12. Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок та комісійних винагород. Вони відповідають за своїми зобов'язаннями перед клієнтами всім належним їм майном та коштами.
Рішення щодо надання кредитів позичальникам, незалежно від запрошуваного розміру кредиту, приймається колегіально (Правлінням банку, Кредитним комітетом, Комісією і таке інше) більшістю голосів і оформляється протоколом.
13. При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу ("великі кредити"), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку.
(абзац 1 пункту 13 змінено згідно з
листом НБУ від 10.10.95 р. N 306)
Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків.
Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку.
14. З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених Національним банком України економічних нормативів діяльності комерційних банків та вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.
Укладення кредитних договорів між банком і суб'єктом
господарської діяльності.
15. Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.
Абзац другий пункту 15 втратив чинність
(пункт 15 доповнено новим абзацом 2 згідно з
постановою Правління НБУ від 19.01.99 р. N 19,
втратив чинність у зв'язку з втратою чинності постанови
Правління НБУ від 19.01.99 р. N 19 згідно з постановою
Правління НБУ від 03.11.99 р. N 533)
Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.
Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом. Для отримання кредиту позичальник звертається в банк. Форма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. В документах зазначається необхідна сума кредиту,його мета, строки погашення та форми забезпечення. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він надає в банк установчі документи з зазначенням юридичної адреси, картку із зразками підписів, завірену банком та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками.
16. Розмір відсоткових ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі в залежності від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом,облікової ставки та інших факторів.
У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.
Для кредитів, що надаються в іноземній валюті необхідно враховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.
17. Позичальник, що отримує одноразовий кредит на придбання товарів чи на оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за контрактами, угодами, надає в банк копії цих контрактів і угод та інші документи, які стосуються заходу, надходженнями від якого передбачається погашення кредиту.
18. Позичальник, що звертається в банк за отриманням кредиту на спорудження об'єктів для зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, виробництва товарів народного споживання і таке інше, надає в банк проект будівництва (реконструкції) підприємства, що відповідає встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим нормам, а також висновки експертів щодо проектно-кошторисної документації, які підтверджують дотримання встановлених норм, та інші документи (контракт з будівельною організацією, техніко-економічне обгрунтування, графіки виконання робіт), які необхідні для кредитування.
19. Позичальник, що отримує кредит на витрати, які не перекриваються надходженнями протягом календарного року, надає прогнозні розрахунки необхідності в короткостроковому кредиті на рік з поквартальною розбивкою.
20. Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність,прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту.
Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть бути: - забезпеченість власними коштами не менш як 50 відсотків усіх його видатків;
- репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни);
- оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентноздатність на внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги експорту);
- економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо.
Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка отримана банком при оформленні кредиту, систематизується у кредитній справі позичальника.
Документи, що зберігаються у цій справі, групуються таким чином:
- матеріали з надання кредиту (кредитний договір, боргові зобов'язання, гарантійні листи тощо);
- фінансово-економічна інформація ( бухгалтерські баланси, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани тощо);
- матеріали про кредитоспроможність позичальника (довідки, отримані від інших банків, запити, листування, звіти аудиторських фірм тощо).
21. Забороняється надання кредитів на:
- покриття збитків господарської діяльності позичальника;
- формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств.
(пункт 21 змінено згідно з
постановою Правління НБУ від 22.04.97 р. N 97)
22. Щодо питання використання застави у практичній банківській діяльності необхідно керуватися таким.
Видами забезпечення кредиту є неустойка (штрафи, пені), застава, поручительство, гарантія.
23.Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням.У разі застосування страхування кредитного ризику банк має впевнитись у надійності страховика.Сума страхових зобов'язань, які страховик може прийняти на себе, залежить від правового Статусу товариства, у формі якого створена страхова організація.
Для більшої надійності вищезазначених видів забезпечення кредиту може укладатися тристороння угода: банк - гарант (поручитель, страхова організація) - позичальник.
24. Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції та в інших, передбачених чинним законодавством України та нормативно-правовими актами Національного банку України, випадках.
(пункт 24 із змінами, внесеними згідно з
постановою Правління НБУ від 22.12.99 р. N 601)
Кредити в іноземній валюті надаються комерційними банками за умови мобілізації ними валютних ресурсів на відповідний строк. При цьому допускається часткове або повне конвертування кредитних коштів у гривню на міжбанківському валютному ринку України або в іншу іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України чи на міжнародних валютних ринках згідно з умовами укладених кредитних договорів.
(пункт 24 доповнено абзацом 2 згідно з
постановою Правління НБУ від 22.12.99 р. N 601)
25. Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником з розрахункового чи поточного ( валютного ) рахунку.Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та сплата відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальника, а за умови визнання боргу позичальником платіжною вимогою банку у встановленому чинним законодавством порядку. У разі неможливості позичальником сплатити борг він стягується з гарантів ( поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку.
Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сторонами при укладенні угоди про надання кредиту.
(абзац 2 пункту 25 змінено згідно з
постановою Правління НБУ від 04.04.97 р. N 80)
26. Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки здійснюється банком у виняткових випадках, у разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені обставини за умови прийняття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між позичальником та банком, який є невід'ємною частиною кредитного договору.
27. Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням.При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником,зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що повинно бути передбачено кредитним договором.У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів в межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.
28. У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків (комісій), при відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором.
Правова основа регулювання міжбанківських
кредитів.
29. Надання кредитів комерційними банками на міжбанківському ринку регламентується Законом України "Про банки і банківську діяльність", Цивільним кодексом України, нормативними актами Національного банку України, статутами комерційних банків та кредитними договорами.
30. Кредитні відносини між комерційними банками визначаються на договірних засадах, шляхом укладання кредитних договорів, які мають передбачати права та зобов'язання сторін з належним оформленням справ за міжбанківськими кредитами.
31. Надання міжбанківських кредитів має супроводжуватися відкриттям рахунків відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України.
32. Спірні питання за міжбанківськими кредитами вирішуються в порядку, встановленому чинним законодавством України, або за взаємною згодою комерційних банків через третейський суд.
Встановлення рівня відсоткових ставок за
міжбанківськими кредитами.
33. Комерційні банки як економічно самостійні і незалежні від виконавчих та розпорядчих органів державної влади у своїх рішеннях, пов'язаних із оперативною діяльністю, мають право самостійно встановлювати рівень відсоткової ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту та пропозиції на міжбанківському ринку та рівня облікової ставки.
Обмеження розміру надання кредитів на
міжбанківському ринку.
34. Загальний розмір отримання комерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими установами (філіями,управліннями,відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи.
35. Національний банк України, враховуючи фінансовий стан комерційного банку, має право встановлювати інші обмеження загальної суми залучення та надання комерційними банками міжбанківських кредитів.
Комерційний кредит.
36. Комерційний кредит - це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарчі відносини і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів - зобов'язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін.
Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги щодо яких продавцем надається відстрочка платежу.
У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інших угод про надання кредиту не укладається.
Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:
- сплати боржником за векселем;
- передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі ( крім банків та інших кредитних установ);
- переоформлення комерційного кредиту на банківський.
У разі оформлення комерційного кредиту не за допомогою векселя, погашення такого кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором сторін.
Лізинговий кредит.
37. Лізинговий кредит - це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжується укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.
38. Об'єктом лізингу є різне рухоме (машини, обладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухоме ( будинки, споруди, система телекомунікацій та ін.) майно.
39. Суб'єктами лізингу можуть бути лізингодатель (суб'єкт господарювання, що є власником об'єкта лізингу і здає його в оренду), користувач (суб'єкт, що домовляється з лізингодателем на оренду про набуття права володіння та розпорядження об'єктом лізингу у встановлених лізинговою угодою межах), виробник (підприємство, організація та інші суб'єкти господарювання, які здійснюють виробництво або реалізацію товарно-матеріальних цінностей).
Іпотечний кредит.
40. Іпотечний кредит - це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.
41. Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки.
42. Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів,які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника.
43. Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати: житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини,земельні ділянки, що є власністю позичальника, і не є об'єктом застави за іншою угодою.
Споживчий кредит.
44. Споживчий кредит - кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.
45. Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються виходячи з вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт житлових будинків, садових будинків, дач та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути переданими банку в забезпечення фізичною особою та сумою її поточних доходів, за винятком обов'язкових платежів, протягом 10 років. Строк кредиту встановлюється в залежності від цілей об'єкта кредитування, розміру позики, платоспроможності позичальника, при чому він не повинен перевищувати 10-ти років з дня його надання.
46. Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунку, переказами через пошту або готівкою.
Бланковий кредит.
47. Комерційний банк може надавати бланковий кредит тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення - тільки під зобов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.
Консорціумний кредит.
48. Кредит може надаватися позичальнику банківським консорціумом такими способами:
а) шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності;
б) шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків. Кредитування здійснюється в залежності від потреби в кредиті;
в) шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА РІЗНІ ВИДИ ПОРУШЕННЯ
ПРИ КРЕДИТУВАННІ
Відповідальність сторін за порушення умов кредитної угоди.
49. У кредитних угодах передбачається відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за згодою сторін.
(пункт 49 змінено згідно з постановою
Правління НБУ від 17.02.97 р. N 35)
50. Пункт 50 втратив чинність.
(згідно з постановою Правління НБУ від 17.02.97 р. N 35)
51. У кредитних договорах передбачати відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від Національного банку України кредитних ресурсів у вигляді стягнення з позичальника штрафу в розмірі не менше 25 відсотків від розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку.
52. У кредитному договорі передбачити відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредиту, наданого за рахунок власних ресурсів комерційного банку, у вигляді стягнення з позичальника штрафу в розмірі до 25 відсотків від розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку.
53.За порушення умов цього Положення до комерційних банків можуть бути застосовані санкції, передбачені ст.48 Закону України "Про банки і банківську діяльність".
54. Комерційні банки зобов'язані у кожному випадку неповернення кредиту та нарахованих відсотків за користування кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а у разі неможливості стягнення - порушувати у суді справу про банкрутство.
КРЕДИТНИЙ ДОГОВІР N____

м.Київ " " ___________ 1995р.

Акціонерно-комерційний банк_________________________________
у подальшому іменується Банк, в особі___________________________
______________________________________________________________,
що діє на підставі Статуту,_____________________________________
_______________________________________________________________
з однієї сторони, та __________________________________________
_______________________________________________________________
___________________________________________________в подальшому
іменується Позичальник, в особі________________________________
___________________________________________________, що діє на
підставі______________________________________________________,
з другої сторони, уклали цей договір про таке.

1. Предмет договору

1.1 Банк надає Позичальнику кредит на____________________
_______________________________________________________________
_______________________________________________________________
(зазначити на які цілі, номер та дата договору)
_______________________________________________________________
у сумі_________________________________________________________
(сума цифрами і літерами)
строком_______________місяців з_______________по_______________
199__року із сплатою_______________відсотків річних.

2. Умови забезпечення кредиту

2.1. В забезпечення зобов'язань за договором Банком прийняті:
_______________________________________________________________
_______________________________________________________________
(вказати конкретно: укладений договір застави, договір поруки
(гарантія), цінні папери, що здані на зберігання в Банк, інші
документи).
2.2. Кредит, наданий Банком,забезпечується всім належним
Позичальнику майном та коштами,на які може бути звернено стягнення
в порядку,встановленому законодавством України.

3. Банк зобов'язується

3.1. Відкрити Позичальнику позичковий рахунок N__________ для
видачі кредиту.
3.2. Забезпечити Позичальника консультативними послугами з
питань виконання договору.
3.3. На підставі даних бухгалтерської звітності
(місячної,квартальної) аналізувати кредитоспроможність
Позичальника, перевіряти забезпеченість та цільове використання
кредиту і вносити пропозиції про подальші відносини з
Позичальником.

4. Позичальник зобов'язується

4.1. Використати кредит на зазначені у договорі цілі і
забезпечити повернення одержаного кредиту та сплату нарахованих
відсотків із свого розрахункового рахунку N __________________
в_____________________________________________________________
(установа банку Позичальника) в такі
строки_________________________________________________ відповідно
до строкових зобов'язань. Відсотки за кредит Позичальник сплачує
платіжним дорученням на рахунок доходів Банку N________ до 25
числа кожного місяця.
4.2. Кошти для погашення заборгованості в першу чергу
направляти для оплати відсотків за кредит,потім - простроченої
заборгованості.Сума,що залишилася,направляється для погашення
кредиту.
4.3. За порушення строків повернення кредиту і відсотків за
кредит сплачувати Банку додатково до встановленої відсоткової
ставки за кредит пеню в розмірі_______ відсотків за кожний день
прострочення платежу.
4.4. Самостійно надавати Банку до________________________
(вказати строк)
бухгалтерський баланс, планові, звітні документи, зміни і
доповнення до угод поставки, реалізації об'єктів, що кредитуються,
та інші матеріали для видачі, перевірки забезпечення кредиту і
контролю за його використанням і поверненням.
4.5. Періодично(_____________)інформувати Банк про хід
виконання угоди.
4.6. Надати Банку право самостійно стягувати відсотки у разі
настання строків платежів і пені за несвоєчасну сплату відсотків.
4.7. Надати банку право після перевірки цільового
використання кредиту стягувати штраф ___________відсотків від суми
коштів, що використані не за цільовим призначенням.

5. Банк має право

5.1. Дозволяти за клопотанням Позичальника в окремих випадках
у разі наявності вільних кредитних ресурсів перенесення строків
повернення кредиту зі стягненням підвищеної відсоткової ставки в
розмірі_______відсотків річних.
5.2. Проводити перевірку на місці забезпечення банківських
позичок, а у разі потреби - і попередню перевірку заставних
можливостей Позичальника та третіх осіб, які гарантують повернення
позички.
5.3. Проводити перевірку цільового використання кредитів на
місці у позичальника.
У разі виявлення нецільового використання кредитів стягувати
з позичальника штраф у розмірі_________відсотків від суми
нецільового використання.
5.4. У разі недотримання Позичальником умов кредитного
договору розірвати договір і достроково стягнути кредит зі сплатою
штрафу у розмірі______відсотків від суми позички.
5.5. У разі недостатнього забезпечення кредитними ресурсами
обмежити надання кредиту за відкритою кредитною лінією,
повідомивши про це Позичальника за 7 днів до призупинення
кредитування.

6. Позичальник має право

6.1. Порушувати перед Банком питання про перенесення строків
платежу у разі виникнення тимчасових фінансових або інших
ускладнень з незалежних від нього причин, пов'язаних з виконанням
контрактів, угод за кредитним договором.
6.2. Достроково погашати кредит і сплачувати відсотки за
кредит.
6.3. Достроково розірвати договір, повністю повернувши
одержаний кредит, включаючи відсотки за його користування,
повідомивши про це Банк не пізніше, ніж за 7 днів.

7. Особливі умови

7.1. У разі відсутності коштів на розрахунковому рахунку
Позичальника відшкодування боргів банку проводиться шляхом
______________________________________________________________
(вказати конкретно:звернення стягнення на предмет
застави,стягнення з гаранта, поручителя тощо у встановленому
чинним законодавством порядку).

7.2. У разі зміни кредитної політики згідно з рішеннями
Верховної Ради України, Національного банку України, а також Банку
в договір за погодженням з Позичальником вносяться в десятиденний
строк відповідні зміни з моменту введення нових положень. При
розбіжностях сторін Банк пред'являє кредит до стягнення. У разі
відсутності коштів кредит виноситься на рахунок прострочених
позичок з нарахуванням відсотків і пені відповідно до п.4.2.
7.3. Плата за кредит підлягає коригуванню при зміні облікової
ставки Національного банку України.
7.4. У разі зміни національної грошової одиниці сума кредиту
підлягає перерахунку відповідно до чинного законодавства.
7.5. Спірні питання за цим договором розглядаються згідно з
чинним законодавством в арбітражному порядку.
7.6. Позичальник зобов'язується у триденний строк повідомити
Банк про зміну юридичної та фактичної адреси, номера телефону.
7.7. Зміни в договорі оформляються додатковою угодою сторін і
є невід'ємною частиною угоди.
7.8. Строк дії цього договору встановлюється з дня надання
кредиту і до повного погашення кредиту та відсотків за ним.
7.9. Особливі умови_____________________________________
______________________________________________________________

8.Юридична адреса та реквізити: Адреса Банку Поштова адреса і
банківські ________________________ реквізити Позичальника
________________________ ____________________________
________________________ ____________________________
________________________ ____________________________
(підпис керівника) (підпис керівника)
________________________ ____________________________
(підпис гол.бух-ра) (підпис гол.бух-ра)

"___" ____________ 199__р. "___" ________________ 199__р.


Паспортні дані керівників Позичальника:
Керівник________________________________________________________
_________________________________________________________________
Гол.бухгалтер____________________________________________________
__________________________________________________________________

1. Конституція України
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96%2D%E2%F0
2. Цивільний кодекс України
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=435-15
3. Цивільний процесуальний кодекс України
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1618-15
4. Закон України «Про банки та банківську діяльність»
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2121-14
5. Закон України «Про захист прав споживачів»
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1023-12
6. Закон України «Про іпотеку»
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=898-15
7. Декрет Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=15-93
8. Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю»
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=978-15
•

Зареєстровано в Міністерстві
юстиції України
25 травня 2007 р.
за N 541/13808
Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту
(Додатково Див. Постанову Окружного Адміністративного Суду Міста Києва N 1 / 72 Від 11.12.2007)
Відповідно До Пункту 4 Статті семь Закону України "Про Національний Банк України" , Статей сорок семь , сорок девять Та пятьдесят шесть Закону України "Про Банки І Банківську Діяльність" Статтіодиннадцать Закону України "Про Захист Прав Споживачів" , З Метою Захисту Прав Споживачів Під Час Укладення Договорів про надання споживчих кредитів та забезпечення надання банками споживачам повної інформації про сукупну вартість кредиту Правління Національного банку УкраїниПОСТАНОВЛЯЄ:
1. Затвердити Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила), що додаються.
2. Департаменту методології банківського регулювання та нагляду (Н. В. Іваненко) після державної реєстрації в Міністерстві юстиції України довести зміст цієї постанови до відома структурних підрозділів центрального апарату, територіальних управлінь Національного банку України, а також банків України для використання в роботі.
3. Департаменту банківського регулювання і нагляду (В. О. Зінченко) і територіальним управлінням Національного банку України під час здійснення інспекційних перевірок банків та їх філій, відділень перевіряти виконання вимог Правил.
4. Постанова набирає чинності через 10 днів після державної реєстрації в Міністерстві юстиції України.
5. Контроль за виконанням цієї постанови покласти на виконавчого директора - директора Дирекції з банківського регулювання та нагляду О.І. Кірєєва, Департамент банківського регулювання і нагляду (В. О. Зінченко) та начальників територіальних управлінь Національного банку України.
В.о.Голови ПОГОДЖЕНО: Заступник Голови Держспоживстандарту України А. В. Шаповалов О. Ю. Пічугін
ЗАТВЕРДЖЕНО
Постанова Правління
Національного банку України
10.05.2007 N 168
Зареєстровано в Міністерстві
юстиції України
25 травня 2007 р.
за N 541/13808
ПРАВИЛА
надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту
1. Загальні положення
1.1. Ці Правила Розроблено Відповідно До Пункту четыре Статті семь Закону України "Про Національний Банк України" , Статей сорок семь , 49 Та пятьдесят шесть Закону України "Про Банки І Банківську Діяльність" , Статті одиннадцать Закону України "Про Захист Прав Споживачів" , З Метою Захисту Прав Споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів (далі - кредитні договори), запобігання завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації.
1.2. Ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та / або кредитного договору про надання споживчого кредиту.
1.3. Банки зобов'язані забезпечувати виконання цих Правил:
у разі поширення інформації про послуги з надання кредитів споживачам;
під час укладення кредитних договорів зі споживачами;
у разі усних чи письмових звернень споживачів.
1,4. Терміни, що використовуються в цих Правилах, уживаються в значеннях, визначених законодавчими актами України та нормативно-правовими актами Національного банку України (далі - Національний банк).
2. Вимоги щодо надання споживачу попередньої інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту
2.1. Банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке:
а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу;
б) умови кредитування, зокрема:
можливу суму кредиту;
строк, на який кредит може бути одержаний;
мету, для якої кредит може бути використаний;
форми та види його забезпечення;
необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;
наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача;
тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо);
переваги та недоліки пропонованих схем кредитування;
в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням:
процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо);
варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги;
можливості та умов дострокового повернення кредиту;
г) інші умови, передбачені законодавством.
2.2. Інформація про платежі споживача, які зазначені в пункті 2,1 цієї глави, надається з обов'язковим зазначенням бази їх розрахунку (зазначається сума, на підставі якої робиться розрахунок, зокрема сума наданого кредиту, сума непогашеного кредиту, фіксована сума тощо).
2.3. У разі, якщо окремі умови кредитування діятимуть протягом не всього строку користування кредитом, банки мають обов'язково ознайомити споживача з умовами, а також зі строком, протягом якого діятимуть такі умови, та з порядком інформування споживача про їх зміну.
2.4. Банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією.
2,5. Банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.
3. Вимоги щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору
3.1. Банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши таке:
значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку;
перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо;
перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та / або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо).
3.2. Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.
3.3. Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді:
а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту. Розрахунок значення реальної процентної ставки здійснюється з використанням такої формули:
Потік
NT
ЧСК = E --------,
T = 1 т
(1 + D)
де D - реальна процента ставка;
ЧСК - чиста сума кредиту, тобто сума коштів, які видаються споживачу або перераховуються на рахунок отримувача в момент видачі кредиту. Чиста сума кредиту як розраховується основна сума кредиту, що визначена згідно з умовами договору, мінус сума коштів, які утримуються банком під час видачі кредиту, а також мінус усі платежі за рахунок власних коштів споживача, що здійснені ним для виконання умов отримання кредиту;
Е - знак суми;
T - порядковий номер періоду дії кредитного договору (місяць або день);
N - загальна залишкова кількість періодів дії кредитного договору (місяців або днів) на дату розрахунку;
Потік - сума коштів, яку споживач сплачує банку та / або іншим
T
особам за кредитом. До потоку включаються платежі в погашення
основного боргу за кредитом, процентів за користування ним,
комісії на користь банку, платежі на користь третіх осіб, які
сплачуються відповідно до отриманого кредиту та пов'язані з
обслуговуванням і погашенням кредиту;
б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку , так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту.
3.4. Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити:
вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу;
обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо);
про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням;
правило, за яким за змінюється процентна ставка кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках.
3,5. Банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку.
Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку).
3.6. Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
3.7. Якщо умовами кредитного договору передбачено або допускається використання кількох альтернативних варіантів надання банківських послуг, які є супутніми до кредитної операції (зокрема погашення заборгованості готівковими коштами до банку або шляхом безготівкового розрахунку), банк зобов'язаний надати клієнту вичерпну інформацію про вартість кожного з альтернативних варіантів надання послуг.
3.8. У разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору:
попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач;
надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.
Директор Департаменту методології банківського регулювання та нагляду ПОГОДЖЕНО: Заступник Голови Національного банку України Н. В. Іваненко В. Л. Кротюк
Додаток
до Правил надання банками
України інформації споживачу
про умови кредитування
та сукупну вартість кредиту
ТАБЛИЦЯ
визначення сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки
Дата пла-тежу Сума платежу за розра-хунко-вий період, грн. У тому числі: Реальна процен-тна ставка,% ** Абсо-лютне значен-ня подо-рожчан-ня кредиту, грн .***
погашен-ня основної суми кредиту про-центи за кори-стуван-ня креди-том платежі за надані супутні послуги
на користь банку, у тому числі за: на користь третіх осіб, пов'язані із:
обслуго-вування кредит-ної заборго-ваності розрахун-ково-касове обслугову-вання інші послуги банку (валютно-обмінні операції, юридичне оформлю-ння то-що) * страху-ванням послу-гами нота-ріусів іншими послу-гами (бір-жові збори, послу-ги реєстра-торів тощо) *
1 2 3 4 5 6 7 8
5.1 5.2 5,3 і т. д .* 6.1 6.2 6,3 і т. д .*
х х х
х х
х х
Усього
Перший рядок таблиці має заповнюватися наступним чином:
- У колонці 1 зазначається дата видачі кредиту;
- У колонці 2 зазначається чиста сума кредиту (ЧСК), розрахована згідно з вимогами підпункту а) пункту 3,3 глави 3 Правил;
- У колонці 3 зазначається основна сума кредиту згідно з кредитним договором;
- У колонках 5 (у розрізі платежів (за колонками 5,1, 5,2, 5,3 і т.д.) та 6 (у розрізі платежів (за колонками 6,1, 6,2, 6,3 і т.д.) зазначаються усі платежі, здійснені за рахунок власних коштів споживача для виконання умов отримання кредиту.
У рядку "Усього" за колонкою 2 зазначається підсумок, розрахований без урахування значення чистої суми кредиту (ЧСК), зазначеного у першому рядку цієї колонки.
* Інформація за кожним видом платежу має зазначатися в окремій колонці таблиці (тобто, у разі розширення переліку платежів, перелік колонок має бути відповідно доповнений).
** Розрахунок реальної процентної ставки рекомендується здійснювати з використанням функції ЧИСТВНДОХ програмного продукту Microsoft Excel за даними, зазначеними в колонках 1, 2 таблиці. В такому разі чиста сума кредиту (ЧСК) вноситься в таблицю зі знаком мінус.
*** Розрахунок абсолютного значення подорожчання кредиту здійснюється шляхом підсумовування даних, зазначених за рядком "Усього" у колонках 4, 5 (у розрізі колонок 5,1, 5,2, 5,3 і т.д.) та 6 (у розрізі 6,1 колонок, 6,2, 6,3 і т.д.) таблиці з урахуванням даних першого рядка таблиці, тобто з урахуванням усіх платежів, здійснених за рахунок власних коштів споживача для виконання умов отримання кредиту.
Директор Департаменту методології банківського регулювання та нагляду Н. В. Іваненко

Про встановлення максимальної процентної ставки за залученими коштами на умовах субординованого боргу
Відповідно до статей 7, 55, 58 Закону України "Про Національний банк України", 30 статей, 47, 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність", з урахуванням економічної ситуації і забезпечення діяльності банків стабільної УКРАИНЫ Правління Національного банку УКРАИНЫ постановляє .
1. Установити максимальне значення процентної ставки за залученими коштами на умовах субординованого боргу (з урахуванням комісії, неустойки та інших зборів, установлених відповідними договорами) у такому розмірі:
у національній валюті - не вище розміру облікової ставки Національного банку України плюс 2,5 відсотка річних;
в іноземній валюті (долар США) - не вище Libor (на відповідну дату) за дванадцятимісячними міжбанківськими депозитами плюс 8 відсотків річних;
в іноземній валюті (євро) - не вище Libor (на відповідну дату) за дванадцятимісячними міжбанківськими депозитами плюс 7 відсотків річних.
2. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 24.11.2005 N 450 "Про встановлення максимальної процентної ставки за залученими коштами на умовах субординованого боргу".
3. Департаменту нормативно-методологічного забезпечення банківського регулювання та нагляду (Н. В. Іваненко) довести зміст цієї постанови до відома структурних підрозділів центрального апарату, територіальних управлінь Національного банку України і банків України для використання в роботі.
4. Ця постанова набирає чинності з 01.01.2011.
5. Контроль за виконанням цієї постанови покласти на виконавчого директора - керівника Служби банківського нагляду О. М. Бережного, начальників територіальних управлінь Національного банку України.

Голова С. Г. Арбузов

№ 2 - 43 / 10
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 березня 2010 року
Запорізький районний суд Запорізької області у складі:


головуючого судді - Ачкасова О.М.
при секретарі - Кузіної Л.Х.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжя справу за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" в особі Запорізького РУ КБ Приватбанка до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ "Приватбанк" в особі Запорізького РУ КБ Приватбанка про визнання кредитного договору та договору застави недійсними ,
В С Т А Н О В И В:
Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_3 про звернення стягнення, уточнивши позовні вимоги, просив внаслідок невиконання своїх зобов "язань ОСОБА_1 у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 14,14309 від 26 грудня 2007 року, у розмірі 81705,33 дол. США, солідарно стягнути вказану суму з відповідачів та звернути стягнення на предмет застави автотранспорт MAN 26464, р / н НОМЕР_1, що належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом продажу вказаного автотранспорта ПАТ КБ "Приватбанк" з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь- яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям вказаного автотранспорта з обліку в органах ДАЇ України, а також наданням ПриватБанку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.
Відповідач ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання кредитного договору та договору застави недійсними, відповідно до якого просив визнати недійсним кредитний договір № 14,14309 від 26 грудня 2007 року, зобов'язати відповідача відшкодувати позивачу безпідставно перераховані ним кошти, а позивачу повернути відповідачу безпідставно отримані і ним кошти за обслуговування банківського кредиту, проценти, відсотки за кредитом, комісію банку, та у зв'язку з недійсністю кредитного договору визнати недійсним договір застави автотранспорту № 14,14309 / 1 від 26 грудня 2007 року, скасувати заходи забезпечення за цим договором, посилаючись на те, що банк в порушення норм чинного законодавства України визначив та здійснює розрахунки по кредитуванню в іноземній валюті без наявності індивідуальної ліцензії НБУ.
У судовому засіданні представник ПАТ КБ "Приватбанк" підтримав позов, позовні вимоги за зустрічним позовом не визнав, просив відмовити в їх задоволенні, посилаючись на те, що право на здійснення операцій в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії, в тому числі і надання кредитів в іноземній валюті, передбачено ст. 533 ЦК України, Законом України «Про банки та банківську діяльність», Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Постановою НБУ від 30.05.2007 року «Про затвердження Правил використання готівкової іноземної валюти на території України та внесення змін до деяких нормативно - правових актів НБУ »та іншими нормативними актами, що регулюють діяльність банків. Крім того, звертає увагу, що посилання на обов'язкове отримання індивідуальної ліцензії на надання та одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, безпідставне, так як на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання кредитів в іноземній валюті, тобто операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії, а тому вважає, що зустрічні позовні вимоги є безпідставними.
Представник відповідачів підтримав зустрічні вимоги, заявлені ОСОБА_1 за вищевикладеними обставинами та просив суд їх задовольнити, первісний позов не визнав, пояснив, що ПАТ КБ "Приватбанк" не мав індивідуальної ліцензії на видачу кредиту в іноземній валюті, тому кредитний договір та договір застави є недійсними, оскільки суперечать вимогам чинного законодавства.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд вважає, що вимоги ПАТ КБ "Приватбанк" не є обгрунтованими та у задоволенні їх позову треба відмовити, зустрічний позов ОСОБА_1 грунтується на законі, є обгрунтованим та підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Як встановлено в судовому засіданні, 26 грудня 2007 року між сторонами по справі був укладений Кредитний договір № № 14,14309 на суму 67 500 доларів США зі сплатою відсоткової ставки за користування кредитом в розмірі 15% річних з кінцевим погашенням заборгованості 21.12.2012 року.
У якості забезпечення вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" за Кредитним договором № 14,14309 від 26 грудня 2007 року,, між сторонами був укладений Договір застави автотранспорта № 14,14309 / 1 від 26 грудня 2007 року, заставною вартістю за згодою сторін 378 750 грн.
Пунктом 4 спірного кредитного договору та Додатком № 1 до спірного кредитного договору передбачено, що сплата суми кредиту та процентів за договором здійснюється в доларах США на рахунок банку.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом, за своєю правовою природою між сторонами укладено кредитний договір, за яким виникли цивільно-правові відносини.
Згідно із ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Судом встановлено, що спір фактично виник не з надання кредиту в іноземній валюті, того а з, що розрахунки за спірним кредитним договором визначені і провадились обома сторонами в іноземній валюті.
Умови та порядок розрахунків є суттєвими умовами кредитного договору.
Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 524 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Відповідно до ст.35 Закону України? Ро Національний банк України ", гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.
Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.
Законодавством України сторонам у договорі надано право, при визначенні розміру грошових зобов'язань в гривні, вказати еквівалент в іноземній валюті. У такому випадку сума, яка повинна бути оплачена в гривні, визначається згідно з офіціальним курсом відповідної валюти на дату проведення платежу.
Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства передбачені Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», який з урахуванням ст.4, 192 ЦК України є єдиним нормативно-правовим актом, який має силу закону і застосовується у регулюванні правовідносин у валютній сфері.
Відповідно до п.2 ст. 1 Декрету КМУ, під валютними операціями розуміються операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.
Надання позивачем відповідачу кредиту, тобто проведення розрахунків за своїми зобов'язанням по кредитному договору, в іноземній валюті та здійснення відповідачем виконання своїх обов'язків, тобто проведення розрахунків за своїми зобов'язанням по кредитному договору, в іноземній валюті за своєю правовою природою є валютною операцією.
Згідно ч.1 та ч.2 ст.5 Декрету КМУ, НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операції, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом КМУ. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операції, що не потребують індивідуальних ліцензій на весь період дії режиму валютного регулювання.
Проведення розрахунків за спірним кредитним договором, в тому числі, оплата процентів, штрафних санкцій позивачем відповідачу в іноземній валюті потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України, виходячи з наступного:
Згідно із п.п. г) ч.4 ст.5 Декрету КМУ, індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Згідно із п.1.4 Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу», затвердженого Постановою НБУ від 14.10.2004 р. № 483, яка зареєстрована в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 р. № 1429/10028, під використанням іноземної валюти як засобу платежу розуміється використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов'язань або оплати товарів, що придбаваються.
Відповідно до п.1.2 договору ПАТ КБ "Приватбанк" надав ОСОБА_1 кредит у сумі 67500 доларів США на умовах цільового використання, забезпеченості, строковості, платності, зворотності та інших умов, викладених в договорі, які ОСОБА_1 отримав з каси банку у іноземній валюті готівкою, що не оспорюється сторонами.
Відповідно до п.4 Кредитного договору та Додатку № 1, який є невід'ємною частиною Кредитного договору, сплата суми кредиту та процентів за договором здійснюється позивачем в доларах США на рахунок банку.
Таким чином, кредит в сумі 67500 доларів США був наданий банком позичальникові в іноземній валюті, внаслідок чого усі розрахунки за користування кредитом (проценти) також проводились позивачем в доларах США, що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями в іноземній валюті.
За період з 21.01.2008 р. по 31.10.2008 р. відповідач сплатив позивачу 7557,22 доларів США (сума складається з тіла кредиту, процентів та пені).
Оплата відповідачем боргу та інших платежів, стягнення яких в іноземній валюті, п.п.4.1 передбачених, 4,2., 4,3 кредитного договору також потребує індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу.
Крім того, відповідно до ст. 2 Постанови НБУ № 119 від 26.03.1998 р. «Про затвердження правил використання готівкової іноземної валюти на території України», яка зареєстрована в Міністерстві юстиції 15.04.1998 р. № 245/2685 (втратила чинність на підставі Постанови НБУ № 200 від 30.05.2007 р.), Використання на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу або як застави дозволяється у разі відсутності в фізичних осіб - нерезидентів або резидентів, а також повноважних представників юридичної особи нерезидента - суб'єкта підприємницької діяльності коштів у грошовій одиниці України і неможливості здійснення валютно обмінної операції через пункт обміну іноземної валюти в таких випадках:
п.2.1 - на територіях митниць;
п.2.2 - на територіях вокзалів, аеропортів та портів;
п.2.3 - використання на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу дозволяється у разі надання суб'єктами підприємницької діяльності готельних послуг фізичним особам нерезидентам з оплатою в іноземній валюті, у тому числі зі застосуванням дорожніх чеків міжнародних платіжних систем у вільно конвертованій валюті.
п.2.4 - використання готівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу у випадках, що не передбачені цією главою, а також застави дозволяється за умови отримання індивідуальної ліцензії НБУ.
Як встановлено судом, вказана індивідуальна ліцензія у позивача або відповідача відсутня, внаслідок чого використання долару США як засобу платежу за кредитним договором № 14,14309 від 26 грудня 2007 року суперечить приписам п. г) ч.4 ст.5 Декрету КМУ, Постанови НБУ № 119 від 26.03.1998 р.
Наданий позивачем до матеріалів справи дозвіл № 22-2 від 29.07.2003 р. Національного банку України, як доказ наявності у відповідача права на здійснення вказаних вище валютних операцій без індивідуальної ліцензії, суд до уваги не приймає з огляду на те, що зазначений документ відповідно до приписів п.5.3 Положення «Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій »виступає генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно із Декретом Кабінету Міністрів України? ро систему валютного регулювання і валютного контролю".
Наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до приписів п. г) ч.4 ст.5 Декрету КМУ та не робить укладений кредитний договір законним.
Крім того, у вичерпному переліку операцій, які має право здійснювати позивач, не вказані операції по використанню готівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу.
Вичерпний перелік неторговельних операції в іноземній валюті містить в собі п.11 Положення «Про порядок та умови торгівлі іноземною валютою», яке затверджено Постановою НБУ від 10.08.2005 р. № 281, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 29.08.2005 р. № 950/11230 і застосовується судом при розгляді цього спору відповідно до ст. 8 ЦК України. Цей перелік також не містить в собі надання права відповідачу використання готівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу.
Наявність у спірному кредитному договорі положень щодо розрахунків за грошовими зобов'язаннями між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання готівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу та використання відповідачем долару США як засобу платежу за кредитним договором, суперечить приписам ст.99 Конституції України, ст.524 Цивільного кодексу України, ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст.35 Закону України «Про Національний банк України».
Відповідно до п.17 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК є оспорюваним.
Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видом діяльності, яка потребує ліцензування
Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Частин 1, 3 та 5 ст. 203 ЦК України визначають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання правочину цього.
Відповідач, на виконання цього правочину, отримав від банку 67500 доларів США, що на день отримання становило 340875,00 грн., Виходячи з офіційного курсу НБУ на 26.12.2007 р. 1 долар США = 5,05 грн.
ПАТ КБ "Приватбанк" на виконання цього правочину, отримав від ОСОБА_1 7557,22 доларів США, що на день отримання становило 33863,05 грн., Виходячи з офіційного курсу НБУ на дні отримання.
Шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог різниця між отриманим позивачем та відповідачем за спірним кредитним договором становить 307011,95 грн.
За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладене, враховуючи, що умови спірного кредитного договору суперечать переліченим вище приписам законодавства, позовні вимоги про визнання правочину, який оформлений кредитним договором № 14,14309 від 26 грудня 2007 року недійсним є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до ст.236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Таким чином, враховуючи висновки суду щодо недійсності правочину, який оформлений кредитним договором № 14,14309 від 26 грудня 2007 року, останній є таким з моменту його вчинення.
Позов в частині визнання недійсним правочину, який оформлений договором застави № 14,14309 / 1 від 26 грудня 2007 року також є обґрунтованим та підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до приписів ч.2 ст.548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Цивільним кодексом України у параграфі 6 глави 49 не передбачено інших негативних наслідків визнання недійсним основного зобов'язання, забезпеченого договором застави (іпотеки), як визнання недійсним і додаткового зобов'язання.
За таких обставин, беручи до уваги висновки суду щодо недійсності правочину, який оформлений кредитним договором № 14,14309 від 26 грудня 2007 року, в забезпечення виконання позивачем обов'язків за яким було укладено договір застави № 14,14309 / 1 від 26 грудня 2007 року, останній підлягає визнанню судом недійсним на підставі ч.2 ст.548 Цивільного кодексу України.
Згідно ст.ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.
При розгляді судової справи позивачем не було надано доказів, щоб підтверджували отримання останнім відповідної індивідуальної ліцензій для надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті та використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Таким чином, суд приходить до висновку, що при наданні позивачем та отриманні відвовідачем кредиту у доларах США, а також здійснення відповідачем платежів по погашенню кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США були порушені наступні норми закону: статтю 99 Конституції України, згідно якої грошовою одиницею України є гривня; статтю 524 Цивільного кодексу України, яка визначає, що зобов'язання повинно бути визначено в грошовій одиниці України - гривні; статтю 3 Закону України N 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", яка визначає , що гривня, як грошова одиниця (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними та юридичними особами без будь яких обмежень на всій території України; статті 6, 7 постанови Національного банку України № 200 від 30.05.2007 р. "Про затвердження Правил використання готівкової іноземної валюти на території України", які чітко встановлюють випадки використання фізичним та юридичним особами (резидентами України) іноземної валюти, як засобу платежу, у розрахунках на території України та статтю 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р . "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", яка встановлює, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено валютним законодавством України.
Згідно ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).
Отже, подальше виконання кредитного договору на умовах, що діють на даний час є порушенням одного із принципів цивільно-правових відносин, які закріплені у ст. 3 ЦК України - принципу справедливості. Умови кредитного договору є несправедливими, так, як всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду послуг відповідача, споживача кредитних. Несправедливими є, зокрема, умови кредитного договору в частині надання кредиту в доларах США, що передбачає згідно умов кредитного договору погашення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону, позивач перекладає, як суб'єкт підприємницької (господарської) діяльності виключно на Відповідача - позичальника за кредитним та договором споживача кредитних послуг, що є грубим порушенням частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України.
Таким чином, оцінюючи зібрані у справі докази у їх сукупності, суд вважає, що зустрічний позов підлягає задоволенню в повному обсязі, а у задоволенні первісного позову відмовити в повному обсязі.
Вирішуючи спір, суд, відповідно до ст. 88 ЦПК України, присуджує з ПАТ КБ "Приватбанк" на користь ОСОБА_1 суму сплаченого ним державного мита у розмірі 8,50 грн. та суму витрат пов "язаних з інформаційно - технічним забезпеченням розгляду цивільної справи у розмірі 37 грн, що підтверджується квітанціями від 12.11.2009 р..
Враховуючи викладене, керуючись ст. 99 Конституції України, ст. 5, п. 5 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", ст. 3 Декрету Кабінету міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст. 3 Закону України N 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ст. ст. 6, 7 постанови Національного банку України № 200 від 30.05.2007 р. "Про затвердження Правил використання готівкової іноземної валюти на території України", ст. ст. 4,8, 13, 16, ч. 2 ст. 192, 203, 215, 216, 227, 524, 533, 548, 601, 1054 ЦК України, Закону України "Про заставу", п.17 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст. ст. 3, 4, 8, 10, 11, 15, 60, 88, 209, 212 - 215, 217, 223 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк" в особі Запорізького РУ КБ Приватбанка до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення - відмовити у повному обсязі.
Зустрічний позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ "Приватбанк" в особі Запорізького РУ КБ Приватбанка про визнання кредитного договору та договору застави недійсними - задовольнити у повному обсязі.
Визнати недійсним кредитний договір № 14,14309, укладений 26 грудня 2007 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1.
Визнати недійсним договір застави автотранспорту № 14,14309 / 1, 26 грудня укладений 2007 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1, скасувавши заходи забезпечення на заборону відчуження автотранспорту, що належить ОСОБА_1 та який було передано у заставу за договором застави автотранспорту № 14,14309 / 1, укладеним між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1 26 грудня 2007 року.
Зобов'язати ПАТ КБ "Приватбанк" в особі Запорізького РУ КБ Приватбанка прийняти від ОСОБА_1 суму у розмірі 307 011, 95 грн. (Триста сім тисяч одинадцять гривень дев »яноста п» ять копійок).
Стягнути з ПАТ КБ "Приватбанк" в особі Запорізького РУ КБ Приватбанка на користь ОСОБА_1 державне мито у розмірі 8,50 грн. та збір на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 37 грн.
Рішення суду може бути оскаржено до апеляційного суду Запорізької області через суд першої інстанції шляхом подання заяви про апеляційне оскарження рішення протягом десяти днів з дня проголошення рішення. на Апеляційна скарга рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя: