Начало нового (фантазия на тему)

Сегодня начинается нечто новое и неожиданное. Не имею представления, чего я так болезненно жду, это ожидание звенит у меня в ушах не слышной для окружающих мелодией. Оно мерцает перед моим внутренним взглядом, врывается в мои сны какими-то маревными тенями, они меняются каждое мгновение, не давая памяти вцепиться в их сущность и заякорить их в уютной гавани моих воспоминаний. Мне кажется, я вот-вот коснусь того неизвестно-ожидаемого, но каждый раз мне мешает чья-то реплика или собственное пробуждение, или беспокойство, которое вынырнуло по расписанию, или даже солнечный луч, выглянувший из-за занавески. Наверное, мне легче сказать, чего я не жду, многим из нас легче отбросить то, что нам не нужно, чем представить себе, описать, решить и принять то, чего нам в самом деле недостает. Я не жду людей. Не жду их доброго отношения или понимания. Думаю, оттого, что я и сама странная. Порой рвусь к общению, а в последнее время – как будто убегаю от него.

Я не жду событий. Мне легче жить без бурного водоворота событий, я люблю размеренное течение. Мне не нужны страсти, сумасшедшие изменения, выворачивание реальности и сногсшибательные повороты судьбы. Дайте мне уверенность в завтрашнем дне, и я буду счастлива.

Я не жду результатов того, что я делаю сегодня. Я знаю, что они будут, и приблизительно знаю, когда именно. Я могу представить себе и описать их вид, форму или смысловое наполнение, и это умение приносит мне удовлетворение и легкое нетерпение при ожидании результатов.

Начало нового нарушает мою размеренную жизнь, легко перечеркивает мои каждодневные хлопоты. Мои планы летят в тартарары, мое спокойствие меняется нахмуренными в размышлениях бровями, а чтобы не хвататься за что-нибудь каждый час, я заставляю себя писать, вязать или просто иду и зажигаю свечу. Начало нового подсовывает мне видимые знаки: как в джунглях, разрастаются комнатные растения, беспокоится домашнее зверье, и солнечные лучи находят меня всюду, куда бы я не пошла. И все это – при полном молчании вокруг меня. Мне не хватает слов? Да мне вообще не хочется говорить ни о чем – я жадно поглощаю глазами сотни прекрасных картин, не менее жадно я ловлю мелодии новой и неизвестной доселе музыки, при том через полчаса не могу вспомнить ни первого, ни второго.  

Напоминаю себе легкомысленную бабочку, укутанную, как в тяжелое одеяло, в людское подобие. Но бабочка ведь не думает о начале нового, она живет здесь и сейчас. А я? Я отодвигаю от себя даже мысль о том, что мое будущее может измениться при превращении его в настоящее.

И вдруг понимаю, что на самом деле оно уже случилось. Что мои размышления – только волны у берега, рассказывающие о приближении шторма. Что все это – и музыка, и солнечные лучи, и буйство растений, и даже кружение теней в моих снах – это все звенья той невидимой цепочки, которая новым драгоценным украшением засияла на тонком платье моего сегодня. Я еще не вижу всех звеньев, они прячутся в складках одежды и между прядями волос. Но слышу легкое дыхание возле щеки – у него другая сила, другое тепло, нежели было еще недавно. Я касаюсь пальцами нескольких звеньев. На границе слышимости чую легкий перезвон, в пальцах путается жмут душистой травы, только вчера посаженной, привычный сладкий напиток превращается в пряный и тягучий, ы время останавливается, растягивая минуты на целые дни неспешного молчания. И тени кружат вместе со стрелкой на циферблате больших часов, то открывая, то закрывая от моих глаз нарисованные на нем веточки лаванды. Смотрю на лаванду, а то новое дыхание доносит запахи сандала и шоколада, можжевельника и соленой воды. Я ныряю в запахи, к которым хочется прикоснуться руками, я рисую услышанные мной цвета, я вяжу музыку, которую повезло поймать. И наполняюсь до исступления сладостным чувством: Я – здесь и сейчас, я – новая и целостная, я – сегодня, я могу, я – начало… Это же я танцую с тенями в моих собственных снах, это же я творю свое новое из будущего для меня настоящей. Это мое дыхание приносит инаковость, это мои слова меняют местами причину и следствие. Это результаты всего, что окружало меня прошлую, превратились в неспешный паром ко мне будущей, который невидимо и неожиданно притянул в настоящее то самое начало. Та самая цепочка на шее, большинство звеньев которой спрятаны от меня, но я уже могу рассмотреть главную подвеску на ней. Уже не паром, и даже не лодка. Это парусник с натянутыми парусами готов оставить гавань моих ожиданий. Я не жду изменений, которые придут извне. Мое начало нового – в натянутых парусах маленького парусника, отражения мерцающего танца теней из снов моего будущего.

И в оригинале:

Початок нового (фантазія на тему)

Сьогодні починається щось нове й довгоочікуване. Я уявлення не маю, чого я так болісно чекаю, це очікування бринить у моїх вухах нечутною довколишнім мелодією. Воно мерехтить перед моїм внутрішнім зором, вривається в мої сни якимись маревними тінями, вони змінюються щомиті, не даючи пам’яті вхопити їхню сутність та заякорити у затишній гавані моїх спогадів. Мені видається, я от-от торкнуся того невідомо-очікуваного, та щоразу мені перешкоджає чиясь репліка або власне пробудження, або клопіт, що виринає по розкладу, або навіть раптовий порух сонячного променя, що визирнув з-за фіранки. Певно, мені легше сказати, чого я не чекаю, багатьом із нас простіше відкидати те, що нам не потрібно, аніж уявити, описати, вирішити та прийняти у своє теперішнє те, чого нам насправді бракує. Я не чекаю на людей. Не чекаю їх доброго ставлення чи розуміння. Гадаю, тому, що я й сама дивна. Іноді рвуся до спілкування, а останнім часом – наче тікаю від нього.

Я не чекаю на події. Мені легше жити без бурхливого виру подій, я люблю розмірений плин. Мені не потрібні пристрасті, шалені зміни, вивертання реальності та карколомні повороти долі. Дайте мені впевненість у завтрашньому дні, і я буду щасливою.

Я не чекаю на результати того, що я роблю сьогодні. Я знаю, що вони будуть, і приблизно знаю, коли саме. Я можу уявити і описати їх вигляд, форму або змістове наповнення, і це вміння приносить мені задоволення і легку нетерплячість при очікуванні результатів.

Початок нового порушує моє розмірене життя, легко перекреслює мої щоденні клопоти. Мої плани летять шкереберть, мій спокій обертається насупленими в задумі бровами, а щоб не хапатися за щось щогодини, я примушую себе щось писати, в'язати або просто йду й запалюю свічку. Початок нового підсуває мені свої видимі знаки: наче в джунглях, розростаються кімнатні рослини, непокоїться домашня звірина, й сонячні промені намагаються дістати мене, куди б я не пішла. І це все – при цілковитому мовчанні навколо мене. Мені бракує слів? Та мені взагалі не хочеться ні про що говорити – я жадібно поглинаю очима сотні красивих картин, не менш жадібно я ловлю мелодії нової музики, при тому через півгодини не пам’ятаю ані першого, ані другого. Нагадую собі легковажного метелика, мов у важку ковдру, закутаного в людську подобу. Та ж метелик не думає про початок нового, він живе тут і зараз. А я? Я відсуваю від себе навіть саму думку про те, що може змінитися моє майбутнє при перетворенні його в теперішнє.

І враз розумію, що насправді воно вже сталося. Що мої роздуми – лише хвилі біля берега, котрі розповідають про наближення шторму. Що все це – і музика, і сонячне проміння, і буяння рослин навколо, і навіть кружляння тіней в моїх снах – це все ланки того невидимого ланцюжка, який новою  коштовною прикрасою засяяв на тонкому платті мого сьогодення. Я ще не бачу всіх його ланок, вони ховаються в складках одягу й поміж прядками волосся. Та чую легкий подих біля щоки – у нього інший запах, інша сила, інше тепло, аніж було ще зовсім недавно. Я торкаюся пальцями кількох ланок. На межі чутливості лунає тихий  передзвін, в пальцях плутається жмут пахучої трави, яку лише вчора посадила, звичний солодкий напій перетворюється на пряний і тягучий, і час зупиняється, розтягуючи хвилини аж на цілі дні неспішного мовчання. І тіні кружляють разом зі стрілкою на циферблаті великого годинника, то відкриваючи, то знову закриваючи від мого погляду намальовані на ньому гілочки лаванди. Дивлюся на лаванду, а той новий подих доносить запахи сандалу і шоколаду, ялівцю і солоної води. Я поринаю в запахи, які хочеться торкнути руками, я малюю почуті мною кольори, я в’яжу музику, яку вдалося впіймати. І сповнююся до нестями солодким відчуттям – Я - тут і зараз, я - нова і цілісна, я - сьогодні, я можу, я – початок… То ж я танцюю з тінями у власних снах, то ж я творю своє нове з майбутнього для мене теперішньої. То мій подих приносить іншість, то мої слова обертають місцями причину й наслідок. То результати всього, що було навколо мене минулої, перетворилися на  неспішний пором до мене майбутньої, який невидимо й несподівано притягнув до сьогодення той самий початок. Той самий ланцюжок на шиї, більшість ланок якого приховані від мене, та я вже можу розгледіти головну підвіску на ньому. То вже не пором, і навіть не човен. То вітрильник з напнутими вітрилами готовий залишити гавань моїх  очікувань. Я не чекаю змін, які прийдуть зовні. Мій початок нового – у напнутих вітрилах маленького вітрильника, відображення мерехтливого танцю тіней зі снів мого майбутнього.

©Alkirija, 02.05.2016

P.S. Это - проба написания  пары слов на заданную тему, ну а почему "фантазия" - думаю, и так понятно))

Серия сообщений "Мое творчество":

Вымысел от первой до последней буквы. Естественно, кроме реальных событий :-)

Часть 1 - Написалось в день рождения...
Часть 2 - Встреча
...
Часть 21 - Она
Часть 22 - Я пойду по дороге...
Часть 23 - Начало нового (фантазия на тему)
Часть 24 - Игра в Ассоциации в ШИ. Мои ассоциации - 1
Часть 25 - Игра в Ассоциации в ШИ. Мои ассоциации - 2
...
Часть 42 - Книга о том, что было после «долго и счастливо»
Часть 43 - "Предназначенный мне богами"
Часть 44 - Отзыв на мою книгу