Традиційне вбрання українців — це вишиванка або українська вишита сорочка
 

Знайдено тут: http://h.ua/story/266964/

Своєрідність природних та історико-культурних умов життя населення окремих регіонів України, взаємозв'язки українців з іншими народами віддзеркалились у багатоманітті і різнобарвності українських строїв. Краса та щедрість природи чотирьох макрорегіонів України — Полісся, Лісостепу, Степу і Карпат — знайшли своє образне втілення і в народному вбранні: яскравості та поліхром-ності вишивок, щедрій орнаментальній палітрі плахт' та опинок, золоті парчевих очіпків та запасок, разках коралового, бурштинового, венеційського намиста, дукатах і дукачах, шовкових стрічках та чобітках з писаними закаблуками. Вражає розмаїття локальних варіантів вбрання, кожен з яких має свою ко­лористику, силует, орнаментику, характерні головні убори зі специфічними способами вив'язування хусток та наміток, з дівочими стрічками, вінками, пов'язками. Кожен з елементів вбрання має не лише практичну або естетичну функцію, але й символічну. Власне, будь-яке традиційне народне вбрання виокремлює людину зі світу навколишньої природи, несе закодовану інформацію про свого власника та його місце в соціальній структурі суспільства. Традиційний одяг чітко розмежовує такі поняття, як свій/чужий, багатий /бідний, дівчина/жінка.

Перше, з чим асоціюється українське традиційне вбрання, це, безумовно, вишита сорочка, вишиванка. Це той чи не єдиний елемент, який і сьогодні є достатньо актуальним у гардеробі українця. Українська вишиванка є одним з небагатьох національних брендів, відомих в усьому світі. Сорочка — один з найдавніших видів одягу наших пращурів. Матеріалом виготовлення сорочок вишиванок в українців здавна служило конопляне та лляне полотно. Українська сорочка мала безліч локальних варіантів — як у назві («кошуля», «морщинка», «опліч», «підрамник», «призбирка», «рубатка», «сорочина», «хлоп'янка», «чумачка»), так і в конструктивних особливостях крою.

Сорочка вишиванка виступала символічним замінником людини. Траплялося, що сорочку вдягали навиворіт від зурочення. За повір’ям, продати свою сорочку означало продати своє щастя. До хрещення дитину не вдягали в сорочку вишиту і її тільки сповивали пелюшками. Сучасна традиція не купувати до народження дитини одяг має своє коріння у народних уявленнях про те, що одяг (сорочка) є символічним тілом людини і до народження нового тіла не можна виготовляти одяг для нього. За поліськім звичаєм Перед тим, як вперше одягти дитині сорочку вишиванку, в неї вдихали («хукали») повітря ніби душу. Безпліддя жінки вдягали сорочку вишиванку жінки, яка мала дітей; тобто відбувався акт заміни безплідного тіла плідним. І навпаки, для переривання вагітності жінки спалювали свою сорочку або її клаптик з вишитим на ньому іменем. Цікавими є також відомості про особливості крою першої сорочечки дитини, яка мала вигляд балахону без рукавів. Така «недошитість» сорочки відповідала уявленні про дитину як про недієздатну особу. Особливе місце займала весільна сорочка вишиванка, що готувалася заздалегідь. Весільна сорочка вишиванка, яку шила молода для свого нареченого, символізувала його «нове народження» при зміні свого соціального статусу. Символіка вишивок весільних сорочок містить побажання блага на майбутнє подружнє життя, яке має бути довгим і щасливим. Весільні сорочки завжди додільні, кроєні з одного суцільного, на всю довжину жіночого росту («до самого долу») шматка полотна. Сорочка вишиванка такого крою мала найвищий ритуальний статус в обрядовій культурі українців. Добробут, нерозлучність молодої родини могла забезпечити згідно з традиційними уявленнями українців саме додільна сорочка молодої на весіллі. Обмін елементами вбрання — сорочками (для молодого), чобітьми (для молодої) — на весіллі був запорукою міцного зв'язку між чоловіком та дружиною. Після першої шлюбної ночі молодий витирав руки сорочкою молодої, а вона — сорочкою молодого. Саме додільну сорочку зберігала жінка собі на смерть. Ця сорочка одягалася небіжчиці як оберіг, що мав забезпечити їй спокій у потойбічному світі. Суцільний крій традиційної української сорочки вишиванки, тип широкого прямого рукава, стягнутого біля зап'ястя обшлагом-манжетом, фіксовані місця розташування орнаментального декору (комір, вище ліктя та біля зап'ястя) сформувались в нашій культурі після прийняття християнства під впливом візантійської культури — спадкоємиці давньоримських традицій.

Своєрідність жіночих сорочок вишиванок в народному вбранні українців окремих регіонів полягає у варіантах їхнього крою, видах комірів, викінченні рукавів, способах їхнього з'єднання зі станом сорочки, місцях розташування декору, технічних та кольорових прийомах його виконання, а також у наданні переваги певним орнаментальним мотивам.

Менш помітним, але не менш важливим символічним елементом вбрання був пояс. Окрім свого утилітарного призначення підтримувати натільний одяг, пояс ніс забуту тепер функцію залучення людини в простір культури. Невипадково відсутність пояса фіксується в обрядах, пов'язаних з культом природи, її життєвими циклами, приміром, на свято Івана Купали. Пояс віддзеркалював подвійну сутність людини як біологічної та соціальної істоти. Його центральним положенням на фігурі фіксувалося місце поєднання/розмежування сакрального верху та матеріально-тілесного низу. Семантика поясу була тісно пов'язана з ідеєю плідності, сексуальної сили, дітонародження. Пояс як атрибут ритуального персонажа був пов'язаний з поняттям фертильності, сексуальної зрілості, що й ілюструють численні етнографічні матеріали. В традиційній свідомості пояс був тією межею, що відокремлювала фізіологію від культури.

Ймовірно, що це значення межі закладено і в одній з назв доморобного поясу — крайка, тобто «кордон», «кінець», «берег». Сприйняття пояса як кордону проявлялося в обрядах, пов'язаних з першим вигоном худоби на пасовище. Ритуал проходження худоби через пояс мав забезпечити повернення та єдність худоби з житлом, убезпечити її від дикого звіра. На Слобожанщині переганяли худобу через замкнений на замок ланцюг або червоний пояс. Синонімічна семантика пояса та ключів представлена в колядках: золотий пояс, на якому висять золоті ключі, є атрибутом богині Сонця, «княгині-господині». Роль символічної охоронної огорожі виконував пояс і навесні, коли господарка, випускаючи курей на двір, проганяла їх через пояс, щоб вони не ходили до чужого городу.

Традиційний тканий пояс часто фігурує в дівочих ворожіннях на весілля. Ритуальне розв'язування червоного пояса, його розкладання, переступання через нього мало полегшити пологи. Натомість відсутність пояса свідчила ро загрозу з боку персонажа, що належав до неосвоєного світу дикої природи, а відтак наявність у нього нечистої сили та відсутність фертильного статусу. До таких народна традиція відносила хтонічні міфологічні персонажі (русалок, мавок, берегинь) а також відьом всі вони були одягнені в сорочку без пояса. І навпаки, наявність пояса захищала людину від злих, демонічних потойбічних сил; пояс усвідомлювався я як охоронний знак.

Особливе значення поясу фіксується в ритуалах життєвого цикл. У тріаді «Народження, життя, смерть» пояс займає серединне положення і має вітальну життєстверджуючу семантику: входження дитини в життя, включення її в соціум, встановлення шлюбних стосунків, запліднення, сексуальна сила

Зав’язування пояса на дитині підтверджувало її людський окультний статус. Померлу хрещену дитину обовязково потрібно було підперезати — тобто факт причетності дитини до світу людей фіксувався за допомогою поясу. Іноді пояс укладали на дно поперек домовини згідно з повір’ям, за який при воскресінні небіжчик також мав бути підперезаний поясом.

Багата декоративність пояса, виготовлення його з нетрадиційних матеріалів (солом’яних перевесел, вербових гілок) та перенесення його функцій на інші сакрально значимі елементи традиційної культури (вишиті рушники) служили в конкретних обрядах підвищенню демонстраційного значення символічної функції пояса в одязі ритуальних персонажів.

Особливе значення надавалось весільним поясам червоного кольору, які пов'язувались поверх верхнього одягу. Такі пояси мали символічно — оберегове значення. При цьому часто роль пояса міг виконувати рушник, орнаментика вишивки кінців якого символізувала продовження роду. Як правило, це був мотив стилізованого дерева життя. Аналогічні мотиви ми зустрічаємо і у вишивці на тканих кольорових святкових поясах.

Окрім сорочки і пояса, незаперечним національним символом є головний убір — вінок.

Традиційно вінок сприймається як дівочий головний убір або як головний убір нареченої у весільному обряді. Натомість вінок в українській народній традиції має ширше символічне значення, оскільки фіксується не лише як дівочий головний убір або головний убір нареченої. Приміром, відомо, що тим, хто запрошував гостей на весілля, давали як відзнаку віночок з квітів, що його вішали на руку.

В українській народній традиції наявність вінка фіксується в усіх регіонах України. Він широко побутує: у різноманітних архаїчних ритуалах: календарних (купальських, обжинкових) та сімейних (поховальних, весільних, родинних). Найбільш архаїчними з-поміж перелічених є купальські та поховальні обряди, які були пов'язані з культом предків та переходом в інший, «той» світ. Якщо в купальській обрядовості імітується ритуальна смерть — жертвоприношення, то у поховальній це є безпосереднє вирушання на «той світ». Як купальський (літній поворот сонця), так і поховальним (перехід в інший світ) ритуалом забезпечували «перехід»

Від одного стану до іншого. Вінок як ритуальний язичницький символ був знаком посвячення вищим силам,

знаком обраного, приреченого до відправлення на «той світ». Кожен, хто опинявся на межі між двома світами

наділявся цим символом-оберегом.

Вінок був одним з основних атрибутів дівочих ворожінь. Так, у купальську ніч одну з дівчат обирали Купайлом, саджали її з зав'язаними очима в яму, наповнену вінками, які вона потім роздавала танцюючим навколо неї дівчатам, що по цих вінках ворожили. Високий символічний статус плетеного вінка — оберега стимулював і вибір матеріалу для його виготовлення: трав, квітів, листя. V зимовий період за браком живих рослин їхнє місце посідали інші природні матеріали — вовна, пір'я, прядиво, сухі злаки тощо, — які імітували природну фауну; при цьому прагнули зберегти праобраз живих плетених вінків.

Різноманітні вінкоподібні головні убори ускладнених форм як невід'ємний атрибут весілля є вже похідним явищем. Вони припускають використання різноманітних матеріалів-замінників — пір'я, стрічок, паперових квітів, металевих прикрас, вовни, хутра, воску.

На Волинському Поліссі дівчата прикрашали свою голову дрібним курячим пір'ям, пофарбованим у зелений колір. На Західному Поділлі дівчата оздоблювали своє волосся «качуриками» і хвоста селезня, занурюючи їх перед тим у розтоплений, пофарбований на зелене віск. Колись на Київщині І зелене пір'я з хвоста селезня вшивали поміж двома стрічками, а потім вив'язувались цією оздобою нижче вінка. Гуцули Буковини носили вінки — «карабулі» з стеклярусу, стрічок, штучних квітів і павиних пер.

Полтавщина та Київщина відома своїми вінками, зробленими із шовкових стрічок, зібраних у різний спосіб: чи то у вигляді розеток чи то у вигляді стрічки, зібраної у складочки. На Галицькій Гуцульщині весільний вінок-чільце оздоблювали великою кількістю вузьких латунних бляшок у вигляді маленьких пелюсток квіточок і листочків а замість стрічок позаду кріпили так звані мітки — пучки вовняних ниток червоного кольору.

З часом вінок, як і будь який інший архаїчний елемент одягу, втрачає свій початковий символічний зміст і стає виключно декоративним елементом дівочого костюма, тобто простою прикрасою.

Якщо вінок виконував ритуально-символічну функцію, тобто його носили у |переходових станах, як го: шлюб — перехід дівчина/жінка; поховальний обряд перехід життя/смерть, то інший жіночий головний убір — очіпок — був, власне, віковим маркером. Очіпок одягали на молоду наприкінці весільного ритуалу, коли знімали вінок. Це означало, що вона вже одружена жінка і тому зобов'язана ховати волосся від стороннього ока. По кривання голови має давню традицію і характерно для багатьох народів як Заходу, так і Сходу. За народним етикетом етикетом вийти на вулицю з непокритою головою «засвітити волоссям» було і страшним гріхом.

Іздавна вважалося, що у волоссі схована магічна сила, пов'язана зі здоров’ям, родючістю, сексуальною силою. Згадаймо біблійну історію про Самсона, чиє довге волосся було знаком святості та здоров'я. В багатьох культурах довге волосся було ознакою королівської влади або свободи та незалежності. Воно слугувало своєрідним правом на престол. Разо з відрізаним волоссям зникало й королівське достоїнство і право на владу.

Довге розпущене волосся у жінки означало її статус неодруженої, тобто вільної та незайманої. У християнській іконографії чітко підкреслюється відмінність діви Марії та святих дів з розпущеним волоссям від блудниць в яких навпаки волосся заплетене

Таким чином в Українській традиції зберігається символіка. Магічна сила жінки, яка на відміну від чоловіка була здатна народжувати, містилась саме у розпушеному волоссі. Розпускати волосся жінка мала право лише у ритуалах, пов'язаних з землеробськими обрядами та культом родючості. Приміром обряді орання поля (проводився у випадках засухи, епідемій і т. п. ), який жінкиз розпущеним волоссям здійснювали вночі, магічна сила волосся спрямована була на родючість самої землі, на врожай. Так само при пологах жінці розв'язували всі вузлики на одязі і розпускали волосся, щоб вивільнити її природну фертильну магічну силу. Ще й лосі на побутовому рівні існує заборона викидання на вулицю волосся з гребінця, щоб з ним не позбутися власної сили і здоров'я. У традиційній весільній обрядовості українців обрізання коси у нареченої і ховання волосся під очіпок символізувало, очевидно, підпорядкування жіночої сили волі чоловіка. Згідно з повір'ям, яке існувало на Поліссі, не годилось жінці виходити на вулицю простоволосою, бо її чоловік міг скоро померти.

У фольклорі та ворожіннях молодих дівчат були поширені мотиви «покривання» голови. Якщо дівчина довго не одружувалася, то їй потрібно було на свято Покрова поставити в церкві свічечку перед іконою Покрова Богородиці і помолитися: «Покрівонько, Покрівонько! Покрий мені голівоньку, щоб я жінкою була, щоб мені ^^^^™ весело жилось з чоловіком молоденьким, з дитятком веселеньким». Власне, фінальним дійством у весіллі було покривання молодої наміткою, яку вив'язували по очіпку. Ритуал покривання голови молодої наміткою, а пізніше — хусткою на рівні обрядової семантики означав перехід молодої у новий для неї стан — стан заміжньої жінки. На Україні кінця ХІХ — початку XX ст. у комплексі традиційно-побутового костюму існували декілька типів взуття: личаки, плетені з лика (переважно у Поліссі), постоли зі шкіри (Карпати і Закарпаття), чоботи з суцільнокроєною халявою та черевики з розрізною халявою (на всій території України), Але саме чоботи набули і ним о соціально-символічного статусу у різноманітних обрядах сімейного циклу (народження, весілля, і вінчання). Хоча чоботи були відомі з часів Київської Русі, але загальне поширення серед українських селян попи ліс тали тільки наприкінці XVIII ст. та в ХІХ ст. Дівочі черевики поширилися лише в ХІХ ст. Святкові ні, особливо для дівчат та молодиць, шилися з кольорового сап'яну (червоного, зеленого, жовтого), з орнаментально вистроченими закаблуками, високими підборами («корками») та мідними підківками. Поширені в XIX ст. жіночі черевики шили з чорної шкіри та облямовували червоним сап'яном. Черевики шнурували червоними чи зеленими вовняними стрічками або застібували на ґудзики, що свідчить про їхнє більш пізнє походження з міської культури. До черевиків вдягали сині панчохи зі стрілками або вишитими зірочками біля кісточок.

В кожному регіоні чоботи мали свої характерні способи крою, форму, колір, оздоблення. Вони були як

для щоденного використання, так і спеціально святкові. Часом назва чобіт вказувала на одноколірність («зелениці», «жовтиці», «червониці») або двоколірність («чорнобривці»), коли передки робилися чорні, а халяви жовті (Полтавщина). Іноді чоботи називали «писаними», якщо вони були декоровані строчкою і набитими цвяшками (Поділля) або вишиті бісером (Буковина).

У весільній обрядовості досить поширеним був звичай дарувати молодій чоботи. Також чоботи дарували матері молодої — тещі — на знак купівлі-продажу нареченої: «А за тії чоботи, що зять дав, А за тії чоботи дочку взяв».

Дарування чобіт перед весіллям рівнозначно освідченню в коханні. Цей сюжет неодноразово зустрічається у фольклорі та художній літературі. Згадаймо повість Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом», де черевички стали весільним подарунком.

Етнографічні матеріали фіксують обрядову ситуацію, коли в чоботи, які молодий збирається дарувати дівчині, його мати насипає в один жито, а в другий — бублики, горіхи, цукерки, мідні монети. Молода, приймаючи чоботи, символічно «вгадує» своє майбутнє подружня життя: якщо перший чобіт виявиться з житом, то майбутнє життя молодих буде щасливе, якщо з мідними грошима або цукерками — молоді будуть жити у бідності.

Чоботи як основний елемент ворожіння присутні на свято Андрія (13 грудня за новим стилем): дівча 1.1 перекидали свої чобітки та черевики через хату. Чобіт, який перекидається через хату (освоєний, впорядко ваний, обжитий простір), символічно потрапляє в потойбіччя, тому моле пророкувати майбутні.

Говорячи про символіку українського вбрання, неможливо не надані і про кожух. Кожухи різних регіонів України відрізнялись як своїм кроєм (прямоспинні і приталені), гак і декором, Кожухи оздоблювали чорною й і сірою вовною, а також аплікаціями, кольоровими шнурами та вишитими смугами де за нитку правили шкіряні ремінці, які давали ефект фактурного декору Пишний аплікаційний орнамент шкіри на кожухах Правобережжя (Київщина, Поділля) розміщували на спідньому ріжку правої поли утворюючи так званий під наріжник. Характерною ознакою кожухів Лівобережжя (Полтавщини, Слобожанщини) були рослинні мотиви вишиті на спині, передніх полах та рукавах різнокольоровим гарусом. На Закарпатті, Буковині та Покутті на облямівку використовували хутро тхорів.

Але своєрідну символічну значимість в обрядовій культурі Українців мав не декор кожуха, а його звородній хутряний бік. Так вивернутий вовною на зовні кожухом покривали приставлену до печі — домашнього жертовного вівтаря лаву, на яку ставили матір та батька благословляючи молодих до шлюбу. Вивернутий кожух правив ритуальним одягом матері молодої (тещі), коли вона спочатку тричі підходила і погрожувала молодому («стращала» його): «Із якої причини теща вбралась в овчині? Хоче зятя злякати, Щоб дочки не дати». Потім вона благословляла весільний поїзд молодого, стоячи на порозі хати з двома буханцями хліба під пахвами та наповненою водою й вівсом мискою в руках. Функцію благопобажання тещі у вивернутому кожусі розкриває весільна пісня: «Теща зятя вітає, Кожух вивертає: «Щоб ти, зятю, був багатий, Як той кожух волохатий, На коні, на вівці, На рублі, на червінці"».

Вивернутим кожухом застеляли віко діжки або стільчик, на який садовили молоду для розплітання дівочої коси, чим стверджувався стан переходу дівчини в стан жінки-молодиці: «Ой дай, мати, стільця… Ой дай, мати, стільця, До стільця кожуха, шоб сіла молодуха». І зрештою, весільне ложе молодих в коморі також застеляли вивернутим кожухом. На алегоричність образів-символів «навиворіт», «навпаки», що були характерні для всіх форм народних ритуально-святкових розваг та веселощів, свого часу звертав увагу Михайло Бахтін: «…все святе й високе переосмислюється… і всі ці переосмислення спрямовуються до безумовного та породжуючого початку… в напрямку вглиб». Тобто в цих образах, і особливо в образі «тещі у вивернутому кожусі», ймовірно, відбувається формальне оновлення загубленого впродовж історії первісного змісту кожуха як символу засновника роду — тотема (священної тварини, вбитої в ім'я оновлення роду). Теща символізувала тотем прародительку роду, одягнену в шкуру.

( Обрядовий персонаж «мати у вивернутому кожусі» проявляв й мисливську стадію роду та верховенство І ньому прародительки — володарки тваринно-лісового світу. В народних уявленнях жінка продовжувала замішатись охоронницею-володаркою домашнього вогнища та порогу — «кордону-входу» до іншого світу.

Тобто обряд зустрічі молодого тещею у вивернутому кожусі проливає світло на роль прародительки роду — п. і міфологічну традицію, яка віддзеркалює значення тотемного пращура в організації роду. Окрім демонстрації грації «надсили» тещі, а в її особі і всього роду молодої, кожух виступав символічним пророкуванням — побажанням плідності й достатку в найбільш кульмінаційних моментах ритуалу створення нової родини. Ця його символічно — благопобажальна функція яскраво проявлялась і в обряді заручин — зустрічі у вивернутому кожусі зятя, і в обряді «розплітання коси» як знаку виділення-застилання ритуального місця, на якому дівчина прилюдно виявляла символічний акт зміни свого статусу — переходу від дівочого до жіночого стану і в обряді «комора», коли дівчина фактично ставала жінкою — кожухом застелялося весільне ложе молодих.

З аналогічними символічно-пророчими та оберегово-благопобажальними функціями виступає кожух і в кульмінаційному моментіі будівельної обрядовості українців — зведенні сволока при будівництві нової хати. Саме кожухом обгортали сволок — одну з найважливіших конструктивних деталей хати. Його встановлення символізувало завершення першого етапу спорудження нової хати — штучно створеного внутрішнього простору, який людина виокремлювала з неосвоєної «дикої» навколишньої природи. Кожух у цьому випадку виконував роль своєрідної жертви як дару дикій природі, а в подальшому — дару майстру, щоб знешкодити його можливі лихі помисли. Адже, за народними уявленнями, при відсутності на сволоку кожуха майстер міг, вдаряючи по новому, «голому», сволоку, «зарубати на біду», «зарубати на лихо, нещастя» для господарів нової хати цей сволок, надати йому на довгий час негативної сили впливу на власників нового житла. Затвердженню цього обряду сприяло також загальновизнане народною традицією значення вовни як символу плодючості, багатства, добробуту.

Важливу статево-вікову символіку мав колір як самого вбрання, так і його декору (вишивки, аплікації, вибійки). При певних обрядових діях кольором підкреслювалась ритуальна значимість костюму персонажів. Крім того, колір міг бути регіональним маркером одягу.

Так, найбільш повноколірним був костюм молодої жінки, яка була спроможна продовжувати рід, народжувати дітей. Також яскравістю кольорів виділявся костюм дівчини «на виданні» яскрава вишита сорочка, вишиванка, який демонстрував її готовність до шлюбу навпаки, для одягу жінок старшого віку, котрі вийшли з фертильного стану, були характерні значно стриманіші кольори аж до повної їх нівеляції. У цьому сенсі одяг людини похилого віку у символіці наближався до одягу дитини. Людина старшого віку, відмовляючись, іноді навіть підсвідомо, від яскравих кольорів, наближалася до переходу в інший світ. До речі, ця традиція залишилась і до наших днів. Про молоду жінку, яка вбирається у стримані, неяскраві кольори кажуть, що вона себе «заживо ховає». Звідси, очевидно, витікає символічне кольорове навантаження сучасного «офісного» костюму з його обов'язковою сіро-чорних щоб використання яскравих кольорів не відволікало від роботи, .і у випадкам, жіночим вбранням і акцентувало на сексуальності.

В регіональному аспекті за ознакою колористики українське традиційне вбрання умовно на монохромне, діахромне, поліхромне. Так прикладом монохромності може слугувати вбрання гуцулів. Прикарпаття, в колористичному рішенні якого домінують зближені контрастність та тепло холодність помаранчево жовтих кольорів. Вбрання мешканців правобережного Полісся виділяється діахромним контрастом поєднанням білих і червоних кольорів, західних подолян — домінуванням чорно-білих поєднань. На відміну від них компелекси вбрання населення Буковини, Лівобережного та Правобережного Середнього Подніпров'я, Полтавщини Слобожанщини вирізняються поліхромією, що проявляється в різнобарв'ї матеріалів (від парчі та оксамиту до шовку бісеру та срібла), які використовуються для їх пошиття.

Загальною рисою святкового, або, точніше, святково-ритуального українського традиційного вбрання, є червоний колір. Його вітальна символіка є універсальною. Червоний колір у вишитих сорочках та у стегновому одязі (плахти, запаски, спідниці тощо) є домінуючим на всіх теренах України. Виняток становлять елементи строїв Закарпаття та Лемківщини, де поряд з червоним кольором активно присутній синій.

Окрім кольору, важливу роль, особливо у регіональній самобутності українського вбрання відіграє його орнаментика. Найбільш давньою вважається орнаментика його тканих елементів: наміток, сорочок, опинок, поясів. Вона являє собою геометричні мотиви (прості смуги, квадрат, ромб), що, власне, продиктовано самою технологією ткання. Можна стверджувати, що ткацтво передувало вишивці. Вишивки, які базуються на лічильних техніках: занизування, низинка, настилування та інші, — імітують перебірне ткацтво, з якого, очевидно, вони й походять. Логічно, що більш давні орнаментальні мотиви — саме геометричні. Вони становлять основу всієї української одягової орнаментики і характерні для всіх без винятку регіонів України. Разом з тим геометрична орнаментика не вичерпує всього багатства вишитих елементів одягу. Поряд з геометричними мотивами побутують і рослинні. В часовому відліку вони є пізнішими, проте часто на одному виробі (приміром, на сорочці) спостерігаємо співіснування двох мотивів — геометричного та рослинного. Причому рослинний мотив, як новаційний, змінює геометричний у тих місцях, які мають більше візуально-декоративне навантаження (рукави, погрудки), тоді як геометричний орнамент залишається на підтичці (внизу сорочки). Станок сорочки, який шиють 3 купованого фабричного полотна, вишивають рослинними мотивами, а підтичка, яка залишається шитою з лляного домотканого полотна, зберігає давню геометричну орнаментику.

Домінування рослинної орнаментики спостерігається переважно у прикордонних західних районах України, що мали етнокультурні контакти з сусідніми народами (поляками, словаками), традиційна культура одягу яких характеризується саме рослинною орнаментикою. Найяскравішим прикладом рослинної орнаментики є вишивка Сокальщини та Яворівщини.

В центральній частині Лісостепу, Житомирському та Київському Поліссі, а також у Степовій Україні поява рослинної орнаментики завдячує вже не етнічним контактам, а впливу міської культури. Так,

капіталістичне місто, окрім безлічі готових інтернаціональних візерунків, запропонувало народним майстриням крамне (фабричного виробництва) полотно та бавовняні нитки чорного й червоного кольорів, а також канву, яка використовувалась при вишиванні на матеріалі з нечітким переплетінням ниток основи й піткання, тобто з «нечіткими чисницями». Ці дешеві й доступні «дари» міста сприяли швидкому витісненню трудомістких своєрідних селянських орнаментів і заміні їх універсальним «хрестиком», сучасну монополію якого не витримує жодна з традиційних технік. Хрестиково-натуралістична (мотиви троянд, винограду тощо) і еклектична сільська вишивка цілком відмінна від історично-традиційної і орнаментом, і матеріалом, і кольоровим рішенням.

Євгенія Спаська писала про джерела цих хрестикових вишивок, що вони походять з «…дешевих гатунків мила «Брокар», «Рале», «Сфінкс» та широко розповсюджених премій родинам від модних журналів «Нива», «Родина», «Жнива», «Модний світ» та інш.

Безліч компіляторів, для яких псевдовізерунки були доходною статтею, починаючи приблизно з 1880-х рр., ввели в ужиток спочатку міського населення, а слідом за ним і сільських мас неймовірну кількість псевдоросійських, псевдоукраїнських, псевдомордовських тощо взірців, які набули тотального поширення. Орнамент якої-небудь троянди, центифолії, лілеї, винограду або незрозумілі монограми красуються однаково на сорочках і хустках росіян, білорусів, українців, зустрічаються у бурятів, в Середній Азії, на Кавказі. Малодосвідчені міські споживачі останніх десятиліть вважають їх «суто народними», а селянам вони видаються більш модними, ніж взірці з прабабівських та прадідівських сорочок.

Такі взірці нівелюють не тільки історико-етнографічну своєрідність народного вбрання, а й історико-культурну пам'ять народу. На жаль, ще й досі саме такі «хрестиково-трояндові» композиції сприймаються як національний український продукт.

Важливим декоративним елементом вбрання є шийні прикраси. Фотографії початку XX ст. вражають сучасного глядача неймовірною їх кількістю. Низки коралів, буриштину, перлів, дукачів, хрестів венеціанського намиста та намиста з дутого скла, ґерданів створювали складну композицію, яка органічно доповню вала святкове вбрання українців. Починаючи від шиї і звисаючи майже до пояса, прикраси створювали захисний бар’єр між зовнішнім світом і тілом людини.

Розмаїття природних зон своєрідність шляхів соціально економічного та соціально-культурного розвитку окремих земель України вплинули на формування певних регіональних комплексів традиційного українського вбрання, поліського, лісостепового, степового та карпатського. При спільності символіки окремих елементів одні у кожен і лісостепових регіонів має свої характерні риси які набувають статусу його регіональних символів. Таким регіональним символом є окремі елементи одягу, так і цілі комплексом вбрання.

Лісостеп охоплює сім регіонів: Волинський, Галицький, Опільський, Подільський, Середньо подніпровський, Полтавський і Слобожанський. Найбільш яскраво символіка кожного з регіонів представленна у жіночому вбранні.

Ансамбль з сорочки вишитої, вишиванки та плечового безрукавного і стегнового одягу створює художньо-емоційний образ кожного з цих регіонів через колористику, силует, поєднання різних текстильних виробів (як домотканих, так і фабричних). Для регіональних комплексів Лісостепу характерним є широкий спектр безрукавного плечового одягу (кабати, камізельки, безрукавки, шнурівки, кептарі, керсетки) в поєднанні з різноманітними варіантами стегнового одягу (літниками, димками, фартухами, опинками, горбатками, спідницями, плахтами, ша-рафанами). Волинське, галицьке і опільське вбрання розрізняється поєднанням широкої спідниці та приталеного безрукавного плечового одягу, тоді як для подільського, середньоподніпровського і полтавського вбрання більш характерним є стегновий одяг, який облягає стан, та безрукавний плечовий одяг, який здебільшого не фіксує лінію талії (позаду талія завищена). Слобожанський тип вбрання поєднує в собі ознаки двох попередніх варіантів.

При загальній подібності волинського, галицького та опільського комплексів кожен з них характеризується своїм поліхромним колоритом, різноманітною (від геометричних до рослинних мотивів) орнаментикою вишивок на сорочках та своєрідністю декоративного оздоблення плечового безрукавного вбрання. Вбрання Поділля є найбільш стриманим і архаїчним у порівнянні з іншими. Про це говорять і опинки (нецінний стегновий одяг, виконаний з домотканих тканин), і стриманий колорит сорочок (переважаючим є чорний колір з вкрапленням червоного), і домінування символічних орнаментальних мотивів (хрестів, ромбів, сварг) у поєднанні з технікою вишивки занизуванням, качалочками, гладдю.

Середньоподніпровський, Полтавський і Слобожанський типи при багатьох спільних рисах (наявність Плахти, керсетки) мають свої відмінності у декоративному вирішенні безрукавного плечового вбрання, і іп, ому крої та колориті вишитих сорочок. Крім цього, вбрання Слобожанщини вирізняється з-поміж інших Наявністю так званої парочки — приталеної кофти та рясної спідниці, пошитих з кубового ситцю.

Зона лісостепу і степу дуже змінилися за останні кілька століть. Колись лісостеп вкривали густі ряснолисті ліси з вкрапленнями степових галявин, а степ буяв різнотрав'ям та ковилами. Згодом внаслідок хліборобського освоєння вигляд обох природних зон стали визначати безкраї лани, які у лісостепу межу ють з рештками лісових масивів, а в степу — зі штучними лісосмугами. Традиційна культура українців обох макрорегіонів формувалась під впливом ландшафту, який можна позначити словом «поле» — неозорий простір під високим блакитним небом, з шовковим колоссям пшениці та жита, в якому мерехтять сині волошки та червоні маки.

Справжнім сплавом регіональних типів Лісостепу є одяг населення степової України. У ньому переплітаються традиції Поділля, Середнього Подніпров'я, Полтавщини, Слобожанщини. Степовий комплекс вбрання характеризується широким використанням тканин фабричного виробництва, домінуванням новітніх міських тенденцій в оздобленні та окремих фрагментах і збагаченням його елементами одягу інших етносів. Традиційний комплекс вбрання цього регіону досліджено значно менше у порівнянні з іншими регіонами. Вочевидь, у поліетнічному оточенні відбувався взаємовплив між традиційними формами вбрання українців та молдаван, болгар, греків, кримських татар, росіян. Шкода, але у музейних колекціях майже не зберігся традиційний одяг українців, які заселяли Степовий регіон. Проте наявний матеріал дозволяє стверджувати: індикатором нижньоподніпровського регіонального комплексу є кареподібна форма горловини сорочок, керсеток та юпок, а одеського — сорочки подільського типу.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українське традиційне вбрання було як життєво необхідним компонентом побуту, так і одним з обрядових атрибутів. Сьогодні воно відсутнє у щоденному використанні і виступає лише як символ національної приналежності.

В уяві більшості наших сучасників усе розмаїття українського національного одягу зводиться лише до трьох типів: полтавського, гуцульського та волинсько-поліського. Ознаками полтавського вбрання є плахта, вишита «білим по білому» сорочка, керсетка з аплікаційним орнаментом, пишний вінок зі стрічками. Для одягу гуцулів характерні дві запаски, багато декорований кептар, розкішний головний убір з металевими прикрасами, постоли. Волинсько — поліський тип у порівнянні з двома попередніми скромніший, і його можна відрізнити за червоно-білою гамою спідниці, сорочки, запаски і хустки, пошитих з тканин домашнього виробництва. Такі уявлення про народний костюм звужують наші знання про багатство і різноманітність українського традиційного вбрання. Пропоноване стаття ставить на меті зруйнувати існуючі стереотипи і показати широкий спектр регіональних типів вбрання, про які навіть багато хто не здогадується.

Українська культура вбрання була різноманітною, багатобарвною та привабливою, щоб це твердження не було голослівним ми обрали спосіб реконструкції регіональних комплексів вбрання на основі автентичних речей.