*   *   *
А я цю жінку сам придумав...
Як мрії віршами плелись.
По-правді навіть і не думав...
Що ми зустрінемось колись.

Чи то моя...стражденна доля...
Таки всміхнулася мені,
Чи може то...Господня воля...
Дала цю зустріч навесні.

Життям вже биті, ми як діти...
За руки міцно беручись,
Зривали разом ніжні квіти...
Щось там гадали...сміючись.

Десь у гіллі співала пташка...
Джмелі над вербами гули,
Була весняна справжня казка...
І ми...щасливими були.

Ота вся гама кольорова...
Таки зачарувала нас.
Хіба закінчилась би мова?!
Щоб не настав...прощання час.

Фотограф клацнув на останок...
Лишивши згадку на віки.
Про той казковий, дивний ранок...
Де ми...на березі ріки.

А дні летять, нема зупинки...
Купають скроні в сивині,
І тільки з фото, мила жінка...
Тепер всміхається мені.

Вона як...сяйво Прометея...
У душу світить, не згаса.
Прекрасна, ніжна Галатея...
Моя незвідана краса.

Є в кожного різні святині...
А я на цей образ дивлюсь,
Звертаюся як до Богині...
Чекаю на зустріч...молюсь.

Молюся всю ніч, аж до ранку...
О, Господи...мій дорогий:
Прошу...оживи з фото жінку...
Як ту Галатею боги!!!

Бо хто його знає, чи вдасться...
Зустрітися ще раз в житті.
На фото...лишилося щастя...
А двоє сердець...в самоті!!!